Annotation 3 страница

 
 — Я відмовляюся в це вірити. — Чому? — Бо якщо припустити бодай на мить, що іграшковий ведмедик убиває собаку в підворітті, а тоді шматує грабіжників… Тоді треба вірити у все, що завгодно. У відьом, екстрасенсів, Гаррі Поттера, Діда Мороза… — Ніхто тебе не змушує вірити в Діда Мороза, — сказала Олена. — Можна… я на кухні з’їм що-не-будь? А то зранку — лише дві цукерки «Тузик»… Мене дядько Вася почастував. Аспірин відшукав у морозилці пакет пельменів, поставив на вогонь каструлю з водою. Всівся за чисто витертий стіл — аж надто чисто. Сам він такого блиску ніколи не влаштовував. — Можна ще меду? — тихо попросила Олена. — Для Мишка? — посміхнувся Аспірин. — Щоб йому з руки було людей потрошити? — Не треба… — Олена відвела очі. — Якби вони не зачинилися в кімнаті, він би точно роздер. У нього інстинкт. — Дивно, що він на ментів не напав. — Аспірин закинув пельмені в киплячу воду. — Він у тебе співробітникам міліції опір не чинить? — Я поруч була, коли вони увійшли в квартиру, — сказала Олена. — І кричала — Мишку, не бійся… Я розумію, тобі смішно… — Мені смішно?! — Ти не віриш у звичайну річ. А справжнього дива, яке трапилось на твоїх очах… не завважив. І не здивувався. А… він не забрав мене з собою. Він мене відпустив. Дозволив залишитися тут. І він дав мені струни! Це диво. Ще й тому диво, що воно добре. На кухні стало тихо. Був пізній вечір. Годину тому зачинилися двері за ментами, які проводили слідчі дії довго й прискіпливо. Зрештою Аспірин підписав протокол, і йому дозволили затерти кров на підлозі власної квартири. Прибирати взялася Олена; вона працювала ганчіркою мовчки і вміло. Передпокій і вітальня помалу втрачали подобу різарні. Килим Аспірин скотив і виніс у коридор. Не знав, що робити з диваном, але Олена ухитрилася зняти чохли з диванних подушок і заштовхати їх у пральну машину. Машина, отримавши завдання на тривале прання, катала й пережовувала червоні ганчірки, виполіскувала й знову бралася жувати. Все одно доведеться викинути, думав Аспірин, слухаючи приглушене хлюпання піни. — А я так утомилася, що навіть радіти як слід не можу, — пробурмотіла Олена. Аспірин дістав пельмені з окропу. Знайшов у холодильнику масло, укинув жовтий шматок до паруючих пельменних тушок: — Смачного. — Дякую. — У неї тремтіли ніздрі, вона справді була дуже голодна. — А ти? — А мене нудить, — повідомив він. Олена ні про що більше не питалася. Схилилась над тарілкою, взялася спочатку щосили дмухати, а тоді їсти. Півтора десятка пельменів зникли, не встигнувши як слід охолонути. — Ти крові зовсім не боїшся? — упівголоса запитав Аспірин. Дівчинка захитала головою. — Чому? — Аспірин уперся в стіл ліктями. — Бо я зовсім не боюся смерті, — спокійно озвалася Олена. — А ти що подумав? Аспірин мовчав хвилини три. Олена встигла відрізати собі скибку хліба й начисто вилизати нею тарілку. — А я що, боюся? — запитав він нарешті зовсім тихо. — Звичайно. — Олена відкинулась на спинку стільця, блаженно перевела подих. — Ти боїшся. Тут усі бояться. Майже всі. Знають, що помруть. — А ти? — А я не помру. — Олена посміхнулась. — Я знаю, що всі живі. Все живе. І смерті немає. Ніде. — Хто тобі таке сказав? Розкажи мені докладніше… Чому ти кажеш «тут»? Може, ви… там, зі своїми… товаришами… чекаєте кінця світу? І переходу в інший світ? Олена більше не посміхалася. Взяла тарілку, віднесла до раковини, тоді повернулась і змахнула зі стола крихти. — Там у тебе диски, — мовила, відкручуючи гарячий кран. — Я, коли прибирала, бачила… Ти багато слухаєш музику? — На запитання старших треба відповідати, — сказав Аспірин. — Не ухиляйся. Хто цей твій… «не людина»? Сенсей? Учитель? Наставник? І що в нього за право — відпускати тебе чи не відпускати? І якою, чорт забирай, мовою ви говорили? Олена вимила тарілку. Витягла з полиці баночку меду, поставила на стіл: — Я зараз Мишка принесу… — Не смій! — гримнув Аспірин. Олена зупинилася в дверях: — Що? — Він весь у крові, — на тон нижче сказав Аспірин. — Він чистий. На ньому ні цятки. Ти ж бачив. — Я не хочу його більше бачити, — сказав Аспірин. — Зроби так, щоб він не потрапляв мені на очі. Інакше я його викину в сміттєпровід. Олена помовчала. Ні слова не кажучи, взяла мед зі столу, ложку з посудної шухляди, кинула докірливий погляд на Аспірина й пішла з кухні. Аспірин увімкнув телевізор. Ведучий новин молов якусь нісенітницю; Аспірин перемкнув на музичний канал, додав звук і майже одразу відчув полегшення. Він добре знав цих хлопців. Команда була настільки непопсова, що ніяк не могла нормально розкрутитися. Лідер їх, Костя, черпав натхнення звідусюди, де погано лежало: етнічні наспіви, зіграні на глиняному свистуні в супроводі жорсткого металічного бекґраунду, в Костиному виконанні набували майже симфонічної глибини. Енергія, що лилася зі сцени в залу, купала публіку в хвилях екстазу. В «Куклабаку» команду прийняли добре, але тільки раз. Кажуть, господар, який і сам поковбасився від душі, зранку мовив щось на кшталт: «Це для маргіналів.. . » От і прайм-тайму їм не бачити. Перша година ночі: маргінали не сплять… Сусіди стукнули в батарею. Аспірин полічив до десяти і стишив звук. Опустив голову на долоні, майже фізично відчуваючи, як проблеми всією ваготою навалюються на основу черепа. Минуло лише дві доби відтоді, як він підібрав у підворітті Олену Олексіївну Новоявлену Олену Олексіївну, як висловився потім її босоногий наставник. (Один із ментів запитав між іншим, де кімната дитини. Аспірин пояснив, що дівчинка приїхала від матері всього на кілька днів, і мент тоді зізнався: його здивувало, що в домі немає ні дитячих книжок, ні речей, ні іграшок — нічого…) Слід визнати: Аспірин сам собі нашкодив. Уперше — коли не покинув дівчинку там, де була. Удруге — коли відмовився одразу ж, без жодних пояснень, віддати її гостю в камуфляжних штанах… Гостю, від погляду якого дзеркала вкриваються інеєм. У вітальні раптом заревів музичний центр. «Карміна Бурана»; озвірілі сусіди забарабанили по батареї чимось важким. — Вимкни! — гукнув Аспірин. Відповіді не було; крекчучи, він підвівся, увійшов у вітальню (аудіо-система була його гордістю, навіть на такій скаженій гучності звук майже не спотворювався) і натиснув на «стоп». Олена спокійнісінько сиділа в кріслі й годувала свого ведмедя медом із баночки. Сусіди й далі барабанили. Не виключено, що зараз і в двері подзвонять. А, ось воно що. Телефон. — Візьми слухавку, — сказав Аспірин Олені. Вона, хоч би що, потягнулася за трубкою: — Алло? Ні, ви туди потрапили… Я його дочка. Що? Так, це я увімкнула музику. Ні, він удома. Ні, не спить. Ну добре. Я скажу… На добраніч. І натиснула «відбій». — Лаються, — пробурмотіла ніби сама собі. — Ти знаєш, котра година? — Але ж ти телевізор вмикав? Ведмедик лежав у неї на колінах — маленький, пухнастий, м’який і зворушливий.  СЕРЕДА
 

 Аспірина розбудила сміттєва машина. Ревіла, гарчала, перевертаючи баки і, як завжди, промахуючись. Скреготів метал і мотор ревів так гучно, ніби у дворі йшов танковий бій. Аспірин глянув на годинника — за чверть шоста. Минулий ранок подарував йому щасливих десять секунд, коли він вірив спросоння, що дівчинка йому наснилася. Сьогодні наркозу не відбулося — розплющуючи очі, він усе пам’ятав і все усвідомлював. Сміттєва машина поїхала, але з відчиненої кватирки ще довго долинали смердючі вихлопи. Аспірин лежав, слухаючи шум вітру надворі, віддалений собачий гавкіт, звуки будинку, що прокидається; у сусідній кімнаті теж не спали. Він міг розрізнити рухи, дихання, м’які кроки по ламінату… Він підвівся, намагаючись не шуміти. Двері у вітальню були причинені, але не зачинені зовсім (менти вчора виламали засув). Аспірин заглянув у щілину між дверима й одвірком. Олена — у трусах і футболці, з радіонавушниками на голові — рухалася по кімнаті в нечутному для Аспірина ритмі. То опускалася до підлоги, то тягнулася до стелі, то починала танцювати — безшумно; її ноги злітали вище голови, Аспірин подумав, що вона, мабуть, займалася гімнастикою. А потім Олена раптом сіла на п’ятки, ткнулася чолом у підлогу і так завмерла. Аспірин зачекав хвилину, другу. Зайшов до кімнати. Покосився на ведмедика, що сидів у кріслі серед розкиданих дисків. Вимкнув аудіосистему. Олена не ворухнулася. Диски попереплутувалися — Ґріґ і Ваґнер, Прокоф’єв і Моцарт. Те, що слухала Олена, виявилося Шостою симфонією Чайковського. — Агов, — сказав Аспірин. Дівчинка випрямилась і зняла навушники. — Доброго ранку, — сказав Аспірин. — Ти рано встав, — мовила Олена. Вона виглядала зле — бліда, змарніла. Коли Аспірин уперше побачив її в підворітті, дівчинка здавалася доглянутою і здоровою. — А ти знову хряцати, певно, хочеш? Вона закліпала, і він раптом збагнув, що дівчинка зараз заплаче. — Агов, — пробурмотів він, шкодуючи, що заговорив з нею і що взагалі виліз із ліжка. — Ти чого? Кілька секунд вона стримувалася, а тоді затулила обличчя долонями, і пальці одразу змокріли. — Ну, ну… — Він підійшов, хотів погладити її по спині, але передумав. Поплентався на кухню, зварив собі кави. З вітальні не долинало ні звуку. Він випив каву, полічив до ста, потім ще раз полічив. Вимив горня. Повернувся у вітальню і застав дівчинку все там же, у тій самій позі, вона нечутно й гірко ридала. Аспірин сів поруч на підлогу. — Чого ти ревеш? Тобі погано? Мені теж. Мені дуже погано — через тебе. Але ж я не реву. — Я х-хочу назад, — прошепотіла дівчинка, захлинаючись сльозами. — Добре, — зрадів Аспірин. — Я тебе відвезу Куди? Вона заревіла ще дужче. — Дуже добре, що ти взялася за розум. — Аспірин зважився нарешті погладити її по спині. — Ти боїшся? Не бійся. Є люди, які за службовими обов’язками виручають маленьких дівчаток із біди. Розумієш? їм платять гроші за те, щоб вони допомагали. Твого сенсея посадять у в’язницю, а ти спокійно повернешся до батьків… або до бабусі… ну хтось же в тебе є? — Ти завівся, як катеринка, — мовила дівчинка, розмазуючи вологу по щоках. — Знову те саме… Ти бачив його… Ти чув, що він сказав… І знову говориш одне й те ж… А тут скрізь смерть, жовте листя падає… мертве… І мертві люди. І ти говориш, як мертвий. Аспірин підвівся і пішов на кухню. Подумати тільки, відсторонено сказав він сам собі. Ще позавчора я боявся скандалу, який ця мерзотниця може влаштувати. А два дні тому я, здається, переймався тим, щоб дядько Вася нічого такого про мене не подумав… Сьогодні в нього був етер із дванадцятої до шостої. А ввечері тусовка в «Зеленій феї». Адже люди навколо живуть, як і раніше: працюють, гуляють, сплять із жінками… Він ледве не спалив електрочайника, увімкнувши його без води. Лайнувся. Вимкнув. Порпався чомусь на полиці, розсипав мелену каву. Витяг двійко яєць із холодильника, одне впустив. Вирішив, що час опанувати себе. — Олено! — покликав буденним голосом, ніби нічого не сталося. — Йди снідати! Він не чекав, що вона відгукнеться, і здивувався, коли вона стала на порозі кухні: обличчя — червоне й мокре. Ведмедика судорожно притискала до грудей. Очі — чужі. — Штани вдягни, — суворо сказав Аспірин. — Ти хоч розумієш, що так виходити до сніданку непристойно? І ще вмийся і розчешися! Він спокійно, хазяйновито засмажив дві порції яєчні, порізав дві помідорини й цибулину, накрив на стіл. Олена повернулася — вже не така червона, вмита, з ведмедиком під пахвою. — Отже, — сказав Аспірин, коли сніданок перейшов у чаювання, — я буду слухати, а ти розповідай мені все. Звідки ти прийшла? Навіщо? Чому тобі тут, у нас, не подобається? Чим я можу тобі допомогти? Усе розповіси, бо я мушу нарешті тебе зрозуміти. Добре? Аспірин посміхнувся й увімкнув диктофон у себе на колінах. Дівчинка мовчала. — Ти казала, у вас там немає смерті, — м’яко поквапив її Аспірин. — Правда? — Там усе інакше, — сказала дівчинка, повільно помішуючи чай. — Там ніхто не боїться. Твоя музика. .. вона тобі подобається тому, що в ній є відблиск… відображення… того світу, звідки я прийшла. Ви всі відчуваєте його — хоча й не розумієте. Тому вам подобається музика, де є цей… відблиск, відображення. — Така музика не всім подобається, — сказав здивований Аспірин. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки? За вікном погрозливо заволав кіт, що зіткнувся в палісаднику з конкурентом. — Я не можу туди повернутись, — пробурмотіла дівчинка. — Чому? — Я втекла. — А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано? — Бо мені треба знайти одну людину. — Олена дивилася крізь Аспірина, ніби вираховувала дати по календарю в нього за спиною. — Мого брата. Він упав. — Звідки? — Ти не збагнеш, — сказала вона несподівано роздратовано. — Мій брат… загубився. Його можна вивести. Мені дали струни, щоб я його вивела. Тепер треба навчитися грати. На скрипці. Тоді я зможу знайти брата. І зумію його вивести. — Те місце, звідки ти прийшла, —сказав Аспірин, осяяний раптовим здогадом, — це випадково не Рай? Дівчинка дивно на нього глянула: — Я цього не казала. — Але мала на увазі? А твій брат — може, він пропащий ангел? Олена дивилася у своє горня. — Дуже добре, — сказав Аспірин, і справді задоволений. — Розкажи про свого Мишка. Що трапилося, коли прийшли ті нехороші люди? Злодії, я маю на увазі? Йому здалося, що Олена дивиться докірливо. — Мишко на них напав… І вони тебе не пограбували. А ти хоч би подякував. — Спасибі, Мишку! — Настрій в Аспірина покращувався з кожною хвилиною. — А хто у тебе в Первомайську? Ти там коли-небудь бувала? Олена не підводила очей. — Скажи, — заохочував Аспірин. Олена мовчала. — Добре, останнє запитання… Той чоловік, що до нас приходив босоніж… Ти його знаєш? — Він не чоловік. — А хто? — Він… ти не зрозумієш. — Ти його боїшся? — Тут — так. А там… я нічого не боюся. Там узагалі немає страху. Голоду теж немає, — додала вона тихо й погладила живіт. — Знаєш, я вчора так хотіла їсти… Аспірин поспішно вимкнув диктофон. Годинник показував п’ять хвилин на дев’яту, до роботи ще кілька годин, треба швидше дізнатися, чи є в психіатричних лікарнях дитячі відділення. Гадаю, мусять бути. — Чудово! — Він бадьоро піднявся з-за столу. — Помий поки що посуд, мені треба зателефонувати. Він щільно зачинив двері спальні, що слугувала також і кабінетом, і увімкнув диктофон. Ця хитромудра штуковина завбільшки з губну помаду ніколи його не підводила — велика електронна пам’ять, чудова якість запису, навіть найтихіший шепіт і бурмотіння вдається потім розшифрувати. — Ти казала, у вас там немає смерті, — сказав диктофон голосом Аспірина. — Правда? Мовчання. Аспірин, як не вслуховувався, не міг розібрати ні звуку. — Така музика не всім подобається, — почувся знову голос Аспірина. — І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки? Він підніс диктофон до очей. Вимкнув його. Увімкнув наново. — Ти казала, у вас там немає смерті. Правда? Пауза. Тиша. Шум вітру за вікном. — Така музика не всім подобається. І… ти сказала, що звідкись прийшла. Звідки? Пауза. Тиша. Котяче нявчання. — Чому? Пауза. — А чому ти втекла, якщо там так добре, а тут так погано? Аспірин натиснув кнопку «стоп». Ще залишалася, як рятівне коло, версія вузькоспрямованого запису (така функція в диктофона була, і Аспірин міг увімкнути її помилково). Але як тоді бути з шумами? Із цим котом, що нявчав? Олена витирала стіл. Вірніше, просто терла ганчіркою — стіл давно був чистий. — Скажи, будь ласка, — Аспірин простягнув руку з диктофоном, — раз, два, три… — Раз, два, три, — слухняно повторила дівчинка. Аспірин увімкнув відтворення — і почув спочатку свій голос, потім голос Олени: «Раз, два, три…» — Спасибі, — мовив він і пішов у спальню.
 * * *