Annotation 1 страница

 
 — Я не зрозумів, — сказав Вітя Сомов на прізвисько Віскас. — Ти притяг із вулиці недолітку — додому? — Вона дитина зовсім… Мені здалося… — Ти притяг її додому? — Ну, загалом, так. Пауза. — Не зрозумів, — повторив Віскас понуро. — На фіґа? — Я був сам не свій, — признався Аспірин. — Спочатку на мене нацькували бультер’єра, а потім… Він запнувся, не знаючи, як розповісти Віскасу, який завжди мислив раціонально, про ірраціональне постраховисько в підворітті. — Ти був тверезий? — уточнив Віскас. — Я був за кермом. Я за кермом не п’ю. — Молодець, — похвалив Віскас. — Із сигналізації квартиру при дівці знімав? — Я вчора на сигналізацію не ставив. — Чому? — Ну… не знаю. Забув. — Чудово. — В голосі Віскаса почувся щирий подив: родить же земля таких ідіотів. — Аспірине, я на тебе коли-небудь крадіїв наведу. З виховною метою. — Не треба, — сказав Аспірин і прислухався: дівчинка у вітальні відкрила, мерзотниця, піаніно і тепер бренькала по клавішах. — Слухай… По-моєму, вона ненормальна. — Нормальніша, ніж ти, — жовчно запевнив Віскас. — Постережи там, що в тебе погано лежить. .. А я приїду хвилин за двадцять. — Ага, — сказав Аспірин із полегшенням. У сусідній кімнаті дівчисько безладно перебирало клавіші, як людина, що вперше побачила піаніно. Аспірин глянув на годинник, ніби вирішуючи, встигне мерзотниця розламати інструмент за двадцять хвилин чи не встигне. Вітя Сомов завідував службою безпеки в нічному клубі «Куклабак», де Аспірин кермував по вівторках і п’ятницях. Якось Вітя по-дружньому допоміг розплутати дуже пікантну ситуацію — Аспірин в’їхав тоді у чийсь наворочений джип. Віскаса вважали інтелектуалом: усіх без винятку штатних викидайлів він змушував читати Муракамі. Та Аспірин цінував його не за це: Вітя Сомов був ідеальним співрозмовником, уважним, трохи вайлуватим, навколо нього, як запах, поширювалися впевненість і спокій, а засмиканому після робочого дня Аспірину саме спокою й не вистачало. Викликати професіонала для зустрічі з дитиною — перебір. Аспірин припустився слабкості і сам це розумів; йому було незручно перед Сомовим. З іншого боку, дівчисько по своїй волі йти відмовляється, отже, треба брати її… за руки? За плечі? За горло?.. Брати й тягнути, а вона, звісно ж, буде верещати, і цей вереск почують сусіди… За декілька років Аспірин підніме серйозну копійчину і купить нарешті будинок за містом, обгородить високим парканом і заведе пса… тільки не бультер’єра. Кавказьку вівчарку. Буде жити без телефону, без телевізора, тільки музичний центр і комп’ютер. Він знову прислухався: у сусідній кімнаті звучала мелодія. Недосвідченому слухачеві здалося б, що дівчисько, як і раніше, тупо перебирає клавіші, але Аспірин почув рвану, невміло виконувану, сповнену дивовижного чару мелодію. Декілька тактів — стоп — повтор, вже впевненіше. Нові декілька тактів… Він заглянув до кімнати. Дівчисько стояло перед інструментом, підбирало мелодію на слух, але не так, як це зазвичай роблять діти. Вона не молотила одним пальцем — водила лівою рукою над октавами, а правою ледь торкалася клавіатури, як сліпа, що читає текстом Брайля. Ведмедик сидів на піаніно між антикварним годинником і порцеляновою лялькою, яку Аспірин привіз із Німеччини. — Ага, — сказала дівчинка ніби сама собі. Поклала обидві руки на клавіатуру. Взяла лівою акорд, правою повела мелодію — Аспіринові на мить запаморочилося в голові. Побачив майбутнє життя — так легко й радісно, ніби був школярем, якого відпустили на довічні канікули. Він рушив до піаніно, збираючись обійняти й розцілувати це дивовижне дівчисько, яке прийшло навчити його по-справжньому жити — без депресії й страху, без дріб’язковості, без накладок, жити і чути музику, жити й радіти. Він поклав їй руки на плечі; у цю мить порцелянова лялька, надійно закріплена на підставці, раптом ступила крок уперед, заточилася й упала просто на клавіші. Мелодія змовкла. Шкалки розсипалися по килиму. Аспірин відсмикнув руки; голова ляльки, кучерява й байдужа, залишилася лежати між «мі» і «фа» другої октави. — Це не я, — винувато сказало дівчисько. — Вона сама. Аспірин потер скроні. У голові ще трохи паморочилося. — Ти вмієш грати? — Ну… ні, — призналася дівчинка. — Я просто підбираю… А клавіші тут по порядку, так що нічого складного немає. — Що ти грала? Дівчинка присіла навпочіпки і стала збирати черепки. Він побачив її шию під світлим хвостом на потилиці, хребет і гострі лопатки. — Це його пісня, — сказала дівчинка, не розгинаючись. — Якщо її зіграти правильно — пробирає назавжди. Але зіграти правильно її можна лише на його флейті… Або, може, великим оркестром. Напевно. Якщо зібрати віртуозів зі всього світу, щоб їх було декілька тисяч… Тоді, напевно, вийде. Мабуть. Розумієш? Вона випросталася. Шкалки від ляльки лежали на її долонях. — Вибач, — сказала вона, дивлячись Аспірину в очі. — Я тебе не дуже засмутила? — Викинь у відро, — сказав Аспірин. Дівчинка слухняно пройшла на кухню, і черепки брязнули об стінки напівпорожнього сміттєвого відра. Вона повернулася, обережно тримаючи двома пальцями блакитну ляльчину сукню. — Можна, я візьму собі? — Візьми, — погодився Аспірин. — Ти хто? — Ти б відразу мене запитав. — Дівчинка несміливо посміхнулась. — Тобто? — Ну, я все чекала, коли ти мене запитаєш, хто я… А ти вирішив, що я жебрачка, або вимагачка, або й ще гірше… Аспірин сів на диван. Закинув ногу на ногу. — Ти хто? — Я… Вона відкрила рота, ніби збираючись відповісти старанно завчений, давно приготовлений урок, — і раптом запнулася. Посмішка зникла з її обличчя. — Що це? — запитала вона злякано. — Де? — Звук… За секунду до цього сусіди згори увімкнули аудіосистему, і стіни завібрували від басовитого бух-бух. — Сусіди. Музику слухають. — Вони глухі? — пробурмотало дівчисько, помовчавши. — Вони люблять крутий драйв… Кажи, від кого ти втекла. — Я не те щоб утекла. — Дівчинка знову наморщилась. — Я просто пішла. — Із музичної школи тюремного типу? — Ні. З одного… дуже гарного місця. — Гарного? — Так. Я хотіла б колись повернутися. — Повертайся зараз! Дівчинка зітхнула: — Не можу. У нас із Мишком важлива справа. Вона взяла ведмедя на руки й заховала обличчя в короткому світло-коричневому хутрі. За мить Аспірин із жахом збагнув, що вона плаче. — Ти чого?! — Тут… страшно, — пробурмотіла дівчинка. — Там, уночі… я дуже… злякалась. — Воно й зрозуміло, — сказав Аспірин після паузи. — Я теж. Але ж ми… усе гаразд, чи не так? — Ні. — Дівчинка захитала головою, як і раніше, ховаючи обличчя за Мишковою мордочкою. — Не гаразд… Ти мене боїшся. — Дурниці. — Аспірин підійшов, присів поруч навпочіпки. — Слухай… перестань. Хочеш, вип’ємо чаю? У мене є печиво… Вона кивнула, не підводячи очей. Аспірин пішов на кухню, хлюпнув у чайник питної води з пластикового балона; зрештою, його совість почуватиметься комфортніше, якщо небажана гостя піде нагодованою і напоєною. Чайник закипів, забурчав і голосно клацнув, вимикаючись. Аспірин витяг картонну коробочку з пакетиками на ниточках, укинув по одному в кожне горня, залив окропом. Поставив на стіл тарілку із залишками позавчорашнього печива. — А Мишкові? — слабким від сліз голосом запитала дівчинка. Аспірин, повагавшись, узяв із полиці третє горня. Дівчинка посадила ведмедя на стіл. Аспірин зітхнув і хлюпнув йому теж окропу. — Бачиш, — сказав, присуваючи до дівчинки цукорницю, — я тебе не боюся. Що за дурниці — чому я маю тебе боятися? Ти пий… Просто я розлютився, коли ти взяла мій паспорт. — А він у коридорі під дзеркалом лежав. Аспірин пригадав: справді, одержував позавчора на пошті рекомендованого листа і потім закинув паспорт абикуди. — Це не причина, — сказав він із притиском. — Документи брати не можна, особливо чужі, у чужій квартирі, чужої людини… — Мені потрібно було дізнатися, хто ти. Аспірин похитав головою, дивуючись її наївності: — Хіба про це пишуть у паспорті? Ну от ти прочитала — і знаєш, хто я? Дівчинка похилила голову. — Не ображайся, але є ж правила, — сказав Аспірин, задоволений своєю маленькою перемогою. — У тебе повинні бути батьки… або я не знаю, опікуни якісь… і ти маєш жити з ними. Такі правила. — Вони дуже далеко, мої опікуни, — сказала дівчинка і дивно посміхнулася. Така посмішка пасувала б зморшкуватій, битій життям бабусі. Аспірин насторожився. — Де? Дівчинка взялася за картонний язичок заварювального пакетика і з подивом підняла коричневий мокрий мішечок над бурштиновою поверхнею чаю. — Оце так… Опустила і знову підняла. — Ти що, ніколи чай у пакетиках не заварювала? — тихо запитав Аспірин. — 3 якої ж ти глухомані? — Олексію, — дівчинка блимнула бурульками злиплих вій, — не проганяйте мене. Аспірин ледь не захлинувся чаєм. — Я не проганяю! Допивай собі спокійно… Куштуй печиво… Але ми ж не в лісі живемо! У тебе мусять бути документи… Свідоцтво про народження… І мені треба терміново поїхати у відрядження, — придумав він раптом і перейнявся цією ідеєю. — Так. Поїхати. Надовго. Поїзд за годину. Доки він говорив, дівчинка, здається, раптово втратила до нього інтерес. Її очі пильно дивилися на срібний дзвіночок, що прикрашав кухонну полицю. — А що це? І, не питаючи дозволу, вона простягнула руку і взяла дзвіночок за вушко. — Залиш. — Аспірин насупився. — Ти що… хіба тебе не вчили, що треба спочатку… це ж чужа річ! Ану… Дівчинка потрусила дзвіночком. Почувся дзенькіт, слабенький, але чистий. — Ля, — сказала дівчинка. І одразу брязнув дверний дзвінок — ніби розкудкудакалася божевільна курка. — Ну от, — Аспірин підвівся, — це прийшла людина, яка тобі допоможе. Простуючи до дверей, він легкодухо подумав, що врешті-решт можна подарувати їй дзвіночок. Нехай тільки піде чимскоріше. — Привіт, — сказав Віскас, переступаючи поріг. — Привіт. — Аспірин намагався не метушитися. — Чаю хочеш? — Чаю? — Віскас підозріливо на нього покосився. — Давай спочатку вирішимо твою проблему… Вони увійшли на кухню, коли дівчинка, піднявши гострий лікоть, обережно наливала свій чай у блюдечко. Віскас різко зупинився, так що Аспірин ледь не налетів на нього, як Паць на Вінні-Пуха. — Чаюєте? — запитав здивовано. — Вона була голодна, — вибачливим тоном пробурмотів Аспірин. — Зовсім ні, — тихо сказала дівчинка. — Просто… ми п’ємо чай. З Мишком. І погладила ведмедя, від чого той ледь не впав важкою мордою в окріп. Віскас глянув на Аспірина. Той відвів очі, ніби кажучи: ну, я ідіот, знаю… — Як тебе звуть? — запитав Віскас дівчинку. Вона низько схилилася над блюдцем, так що світлий волосок, що вибився з-за вуха, впав у чай і вужем поплив по поверхні. — Як її звуть? — запитав Віскас Аспірина. Той знизав плечима. — Що, навіть імені не запитав? — Н-не встиг. Віскас саркастично хмикнув: — Мало часу було? — Та якось так-от… — Аспірин узяв із блюдця печиво і гарячково вп’явся в нього зубами. — Добре… Допивай, — сказав Віскас дівчинці. — Поїдемо в дитприймальник. — Куди? — Якщо ти зараз не скажеш, хто батьки і де живеш, я відвезу тебе в приймальник-розподільник, і там із тобою поговорять спеціалісти… педагоги. — Віскас недобре посміхнувся. — Я не тут живу, — сказала дівчинка тихо. — «Люди ми не місцеві», — прогугнявив Віскас. — Отже, відправлять додому. Якщо будуть гроші. Давай, досьорбуй… — Якщо треба грошей на квиток, я дам, — запропонував Аспірин. Віскас покосився на нього без поваги: — Нам того і треба… Присмокчеться і вициганюватиме, вициганюватиме, вимагатиме… — Не буду, — сказала дівчинка ще тихіше. — Мені від нього нічого не треба. Нехай тільки визнає, що він мій тато. Аспірин, жуючи печиво, вдавився і зайшовся кашлем. Віскас сів верхи на стільця. Якийсь час дивився на дівчинку, яка присьорбувала чай, ніби нічого не сталося. Перевів погляд на Аспірина. Той не міг говорити — давився печивом. — Що ти сказала? — запитав Віскас, свердлячи дівчинку очима. — Я його дочка. — Дівчинка з гідністю випрямилася на стільці. — Вони з мамою… розсталися. Я ще не народилася тоді. Ви його запитайте — він пам’ятає Любу з Первомайська, мусить пам’ятати… — Яка Люба? — Аспіринові нарешті вернувся дар мови. — Який Первомайськ? — Люба Кальченко. Ви разом у Криму відпочивали. — Який Крим? Вітю, це жах якийсь, вона ж усе бреше… Професійно-свинцеві очі Віскаса зробилися ще понурішими. — Олексію Ігоровичу, — сказала дівчинка тонко й жалібно. — Мені від вас нічого не треба. Ми проживемо… Мама на інвалідності, працювала тяжко, на шкідливому виробництві, і в неї діабет… У бабусі пенсія… мені не треба ніяких грошей! Я тільки хотіла приїхати, подивитися… — Вітю, вона бреше! — Аспірин нервово засміявся. — Це… просто смішно. Просто балаган якийсь. На широкому обличчі Віскаса виразно читалася відраза. — Так хто завгодно може прийти і що завгодно сказати, — крізь зуби мовив він до дівчинки. — Може, ти взагалі моя дочка? Або Папи Римського? По обличчю дівчинки покотилися сльози. Вона сягнула рукою в задню кишеню джинсів, витягла маленьку чорно-білу світлину і жбурнула її на стіл, як козирну карту. Віскас і Аспірин одночасно над нею схилилися. На колись глянсовій, а тепер потертій і подряпаній картці обіймалися чоловік і жінка. Обличчя жінки проглядалося чітко, це була брюнетка років двадцяти, не красуня, але дуже весела. Обличчя чоловіка виявилося змазаним — очевидно, він повертав голову в момент зйомки. За спинами закоханих пінилося баранцями море. — Це він, — сказала дівчинка і злизнула найбільшу сльозу, що докотилася вже до губів. — Таж тут неможливо розібрати, хто це! — вигукнув Аспірин. — І потім… — додав він уже тоном нижче, — мало хто з ким коли обіймався… Це ж не доказ! Віскас дивився на світлину. Свинцеві очі не виражали нічого. — Чого тобі від мене треба? — Аспірин відступив до вікна. — Грошей… скільки тобі треба, щоб ти пішла? — Ні копійки, — сказала дівчинка твердо. — Олексію, — Віскас підвівся зі стільця, — можна тебе на хвилинку? Аспірин пішов за ним у передпокій. — Якого хріна? — стомлено поцікавився Віскас. — Вона бреше, — прошепотів Аспірин. — Я клянуся тобі. Не було ніякої Люби з Первомайська. — Можна подумати, що ти всіх їх пам’ятаєш, — пробурмотів Віскас. — Як вона опинилася в тебе в квартирі? — Я привів… — Ах, привів, ну то й виводь, — кинув Віскас через плече і взявся за дверну ручку. — Сам вирішуй свої сімейні проблеми. Привіт. Двері зачинилися. У кухні сріблясто продзвенів дзвіночок — «ля», як справедливо завважила дівчинка. Аспірин поплівся в кімнату. Ліг на диван і закинув ногу на ногу. Як із ним могла трапитись ця ідіотська історія? Мама завжди говорила: характер — це доля. Досить лише раз, тільки один раз проявити слабкість, і в щілину, що утворилася, потоком вриваються нещастя. Аспірин навіть бабусям-жебрачкам на вулиці ніколи не подавав — назавжди викинув їх зі свого поля зору. Аспірин спокійно з’їдав свій пляжний шашлик на очах у хлопчика-прошака, що вештався узбережжям. Як могло статися, що він привів додому, у свою фортецю, куди не ступала нога стороннього, — привів чужу дитину? Нахабну. Невиховану. Ненажеру. Брудну. Ну добре, нехай чисту — але ж це тимчасово… Аспірин полежав трохи і підвівся. Хворобу треба лікувати, доки вона не задавнена, як би неприємно це не було. Проблему треба вирішувати, не затягуючи. І він, Олексій Ігорович Гримальський, цілком спроможний про себе подбати. Він увійшов на кухню. Дівчинка сиділа, колихала ведмедя, дивилась у вікно. Світлина, як і раніше, лежала на столі. Придивившись, Аспірин зрозумів, що змазаний молодик на знімку не має з ним нічого спільного — знайомі риси, що проступили на фото під поглядом Віскаса, були марою, самонавіянням, або — хто знає? — упевнений голос цієї маленької відьми вселив Аспірину помилкове почуття провини… — Даремно ти так хвилюєшся, — сказала дівчинка, і далі дивлячись у вікно. — Ходімо. — Аспірин узяв її за лікоть. Маленька тонка рука, тепла, безволоса, ледь напружилася під його пальцями. — Я залишуся. — Вона повернула голову, але підводитись не поспішала. — Є такий закон. Під чиїм дахом проведеш першу ніч, того потім випадає триматися. Ми тепер пов’язані. І ні тобі, ні мені не порвати цей зв’язок. — Побачимо… Він смикнув її за руку, наміряючись відірвати від стільця й відбуксирувати в передпокій. І одразу випустив; на всю кухню пролунало глухе утробне гарчання. Аспірин розтиснув пальці, перш ніж пригадав, де чув його раніше. — Тихо, ша-а-а… — Дівчинка притискала до себе іграшку, колихала, гладила. — Не бійся, Мишку, все буде добре… Аспірин дивився на них хвилини три. Потім узяв із полиці почату пляшку коньяку, зі столу горня із залишками чаю і пішов у вітальню.
 * * *