Володимир БІЛІНСЬКИЙ 1 страница

Стр 1 из 12Следующая ⇒

Володимир БІЛІНСЬКИЙ

КРАЇНА

МОКСЕЛЬ,

або МОСКОВІЯ

Історичне дослідження

Книга друга

4-те видання

Київ

«Видавництво імені Олени Теліги»

2012

Моїй коханій дружині

Любові Сергіївні присвячую.

Автор

ПЕРЕДМОВА

Після виходу першої книги двотомника до автора роману-дослідження звернулося багато читачів із проханням виокремити і прояснити поняття народу та країни Моксель. Зважаючи на це, другий том книги автор повністю присвятив цьому важливому питанню. Позаяк і сам збирався про те писати.

Продовжуючи розпочату в першій книзі тему про народ і країну Моксель, ми часто повертатимемося до перших часів появи цього народу, його історичних коренів. Постараємося бодай почасти заповнити прогалину, яку свідомо залишила, покривши її вигадками і облудою, російська історична наука. Надзвичайно великий парадокс підкинула нам шовіністична влада Російської імперії: мовляв, московити, яких пізніше возвеличили у великоросів, – цілком слов'янський етнос. І не просто слов’янський, а вищий за інтелектом та давністю історичних коренів. Облуда найвищої проби! Усе виконано в істинно романовському (катерининському) дусі, " доведено" найкращими російськими дореволюційними істориками.

Ось якою їхня концепція є насправді, якщо висловити її стисло: " Великій державі – велике минуле, великим правителям – великих попередників». Тому коли слов’янський етнос на початку XVIII століття виявився без великих " державних продовжувачів", то й був, ясна річ, " остаточно поцуплений" володарями " змужнілої" країни Моксель, як " те, що лежало без нагляду", " не мало власника". Династії Романових, яка почалася зі служника-мерянина Кобили, знадобилося велике слов’янське минуле Київської держави. І теорія про слов’янське походження Московії була " історично обґрунтована".

Але парадокс полягає в тому, що на території " споконвічної російської землі" – сучасних Московської, Володимирської, Ярославської, Івановської, Костромської, Тверської, Рязанської областей – здавна проживали фінські племена: меря, мурома, мещера, весь і т. д. Тобто Московське князівство виникло й розвинулося на базі фінського етносу.

Ще в VI столітті цю істину засвідчив готський історик Йордан, про що нагадує Велика Радянська Енциклопедія (третє видання). Я не цитуватиму тут підтвердження, бо вже виклав їх у першому томі книги.

Найдавніші київські літописи нагадують, що саме ці племена проживали на землі майбутньої Московії також у IX–XII століттях. Великий мандрівник Вільгельм де Рубрук, побувавши у ставці хана Сартака 1253 року, підтвердив цю думку; вказавши, що на північ від сучасного міста Липецька, між Доном і Волгою, проживали тільки " два роди людей, а саме: Моксель... і Мердиніс".

Сучасник Катерини II історик Іван Болтін, який бурхливо сприймав будь-який замах на " велич російської історії", необережно бовкнув, що меряни проживали на своїй історичній землі аж до навали татар хана Батия на країну Моксель, або так звану ростовсько-суздальську землю, а мурома " вся перетворилася на росіян". Мовляв, ось так – взяла та й " перетворилася". Геть уся!

Але що цікаво: навіть у часи, коли " підводилася основна історична база" під слов’янське походження Московії, археолог граф Олексій Сергійович Уваров, провівши розкопки 7729 курганів у колишніх Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях, установив, що ті кургани належали виключно мерянському (фінському) етносу VIII–XII століть. Були розриті кургани цього ж етносу наступних віків, але до XVI століття. Граф О. С. Уваров, підсумувавши матеріал досліджень, у 1872 році видав книгу " меряни та їхній побут за курганними розкопками". Широкоформатна книга має 215 сторінок, на 82 із яких містяться таблиці археологічних знахідок у курганах.

Я не розповідатиму про тисячі знайдених кістяків мерян.

Слов’янського духу на землі Московії у ті віки " не чути". Але про те поговоримо окремо.

Вище ми згадували про романовську концепцію російської історії. Паралельно з головними постулатами тієї концепції існували допоміжні: про " богообраний народ", " російський патріотизм", " російський національний характер", " широку російську душу" та інші. Читачі мають знати: всі оті постулати необхідно було не тільки вигадати, а й дуже довго, завзято й примусово насаджувати. І деспотична імперська влада не лише насаджувала подібні " сказання", а й заохочувала до плагіату та вимислів національну еліту, власну науку та літературу. Адже недарма Андрій Тимофійович Болотов у своїй книзі " Життя і пригоди Андрія Болотова, описані ним самим для своїх нащадків" зауважив: " Імовірно про Катерину (імператрицю. –В. Б. ) можна сказати, що саме вона започаткувала жанр псевдомемуарів". Ці слова, мовлені 200 років тому, спонукають до роздумів.

Не пояснюватимемо знову, навіщо вдавалися до таких маніпуляцій, навіщо запускалися брехня і вимисли в російську історичну науку, в російську літературу, нарешті, в уми московитів. Створювалася жорстока імперія, створювалася із звичайних простолюдинів нова династія Романових-Кобиліних, і необхідно було підвести її під статус " богообраної" та " величної". А в тоталітарній державі, якою завжди була Російська імперія, проробляти таке було зовсім нескладно. Тим паче, що до цих дій була залучена Російська православна церква. Її навіть було призначено очолити процес фальсифікації. А за всіма цими діяннями спостерігала, насолоджуючись всевладдям, державна і церковна потрійна цензура.

Всі визначні російські історики минулого: Лизлов, Татіщев, Болтін, Карамзін, Соловйов, Ключевський та інші – були істориками російської династії Романових. Вони служили єдиній меті – возвеличити імперію та її династію. І з цим непогано впоралися. " Непогано", бо все ж таки припустилися істотних грубих помилок, що цілком зрозуміло. Адже процес " творення" російської історії, " впровадження" вимислів, " правка" старого матеріалу, " уточнення" викладеного, " заперечення" сумнівного – усе це відбувалося одночасно. Через це в матеріал почасти привносили масу суперечностей, казусів, а нерідко елементарного безглуздя. Кожне нове покоління істориків бачило глупство, хапалося за голови і обережно, або ж відкрито, з погордою, намагалося " пояснювати, зачищати, уточнювати, спростовувати, поліпшувати" попередній матеріал. Дуже багато подібних діянь зустрінемо на сторінках книги. Дивуватися не варто.

Може виникнути дуже доречне запитання: як же викладали історичне минуле Російської імперії за радянської влади? Адже сама радянська влада спростовувала багато царських постулатів. Здавалось би, більшовицька ідеологія, згідно з якою " кожна кухарка може управляти державою", повністю суперечить ідеї: " великим правителям – великих попередників".

Але весь парадокс, а можливо, великий секрет, російської історії полягає в тому, що в ній усе приживається. Більшовики нічого змінювати не стали. Всі романовські вигадки залишилися. Десь поруч із ними прилаштувалася й " ленінська кухарка". Романовська концепція російської історії збереглася і за більшовиків. Саме її ми вивчали свого часу, а Росія вивчає й проповідує донині.

Більшовики лише підкоригували романовську концепцію: подекуди підмазали, подекуди підфарбували, в інших місцях підсилили або послабили акценти, ще в інших – додали шматок червоної ганчірки, але саму ідеологію викладу залишили такою, якою вона й була. Адже саме в основі тієї романовської концепції закладені такі поняття, як " російський патріотизм", " споконвічна російська земля", " звідки взялася й походить Москва та Московія", " російська доблесть" тощо. Без цих понять Російська імперія існувати не може.

За царату в імперії вивчалися " велике XVIII століття" та " твори Катерини II". То були обов’язкові дисципліни. Більшовики лише " пропустили" праці Катерини II, але виключно за тією ж методою, з усе тим же проімперським духом узялися вивчати відповідні твори О. С. Пушкіна. Сучасна, так звана демократична, Росія поєднала одне з іншим.

Ми повинні розуміти: Росія завжди була тоталітарною державою. І навіть сучасна Росія є так само тоталітарною імперією. Згадайте, як жорстоко був розстріляний тамтешній парламент, як цинічно були закриті й розігнані телеканали НТВ і ТВ-6. Я вже не кажу про геноцид чеченського народу. Дух Романових і сьогодні панує в Російській державі.

У другому томі нашої книги ми повернемося до коренів становлення російського народу, його первісних джерел; звернемо увагу на літописи, поглянемо, які в них вносилися зміни; торкнемося археологи; нарешті, спробуємо розкрити великі таємниці імперії, так ретельно заховані по архівах. Можливо, не зуміємо розшифрувати все, але дещо таки витягнемо на світло і спровокуємо подальші пошуки.

Настав час зруйнувати брехливу романовську концепцію російської історичної науки.

Частина перша

МОКСЕЛЬ: МЕРЯ – МОРДВА – МОСКОВИТИ

Скільки відкупного дала б російська історія і як вільно почувалася б вона нині, якби не існувало наукових праць великого археолога ХІХ століття графа Олексія Сергійовича Уварова! Видатний археолог, О. С. Уваров своїми роботами підірвав зсередини міфи і вигадки про слов’янське походження ростовсько-суздальської землі та Московського князівства. Його дослідження поховали шовіністичну облуду, загнали в цей міф смертельний осиковий кілок. Хоча слід розуміти, що ні сам О. С. Уваров, ні його соратники ніколи відкрито нічого подібного не говорили. Та й не могли говорити – з відомих причин.

Я часто задумувався: навіщо граф написав цю видатну працю – " Меряни та їхній побут за курганними розкопками"? Чому О. С. Уваров не спотворив, не додав до досліджень " доважку брехні", відверто не набрехав, не започаткував що-небудь своє до ідеї про слов’янське минуле московитів, а послуговувався лише тим, що вже було запущено до нього? І дійшов висновку: сприяли тому дві головні причини.

Перша: в середині XIX століття ще не існувало потреби в доказах слов’янського походження Московії. Не було й людей, які б заперечували брехливу ідею. А з огляду на жорстокий деспотичний режим та всевидющу цензуру, суперечні цій облуді думки не могли побачити світ. Притім думки істориків європейських країн ігнорувалися й не доводилися до освіченої спільноти імперії. А російська громадськість правди й не сприймала, зачарована шовіністичною ідеєю " про богообраний народ". Простий же люд до середини XIX століття був поголовно запроторений у звичайне рабство – кріпацтво.

І друга причина: походження роду Уварових. Зверніть увагу: то був не звичайний аматор, який шукав пригод і вдарився в розкопки стародавніх курганів. Ні! То був великий учений XIX століття, сам по собі видатна особистість свого часу. Коротенько простежимо, звідки з’явився рід Уварових у Московії і як служив Московській імперії. Читачі, напевно, пам’ятають, як професор Л. М. Гумільов писав " про виходи до Московії" татарських мурз та звичайних аскерів із Золотої Орди, як їм присвоювали князівські й боярські звання. Саме таким чином у XIV столітті в Московії з’явився мурза Мінчак Касаєв. Звернімося до російського історичного джерела: " Уварови, російські дворяни, походять від мурзи Мінчака Касаєва, по хрещенні названого Симеоном, який приїхав із Золотої Орди до великого князя Василя Димитрієвича (1389–1402)... Мав дітей: Давида, Злобу, Оркана (Оринку), Увара... Від них пішли: Давидови, Мінчакови, Злобіни, Орєшкіни, а від Увара – Уварови" [1].

Один лише виходець із Золотої Орди – мурза Мінчак Касаєв дав московитам п’ять титулованих дворянських родів. А таких за сотні років було десятки тисяч. І одружувалися мурзи й аскери не з вигаданими слов’янками, а зі звичайними мерянками. І це також правда.

Золотоординський рід Уварових чесно й віддано служив Московії багато сотень років. Для прикладу згадаю про батька нашого археолога. Граф Сергій Семенович Уваров з 1818 до 1855 року був президентом Російської Академії наук, опублікував низку наукових праць із давньогрецької літератури й археології; з 1833 до 1849 року працював у Кабінеті Міністрів імперії – міністром народної освіти. Саме міністр Сергій Семенович Уваров висунув знамениту проімперську формулу: " православ’я, самодержавство, народність". Тільки, будь ласка, не подумайте, що граф С. С. Уваров під " народністю" розумів звичайних рабів-кріпаків. Аж ніяк! Народом в імперії був сам граф і подібні до нього.

Син міністра й президента Академії наук імперії – Олексій Сергійович Уваров виріс у високоосвіченій родині, одержав вишу, навіть за сучасними мірками, освіту – закінчив Петербурзький університет, після чого продовжив навчання в університетах Берліна і Гейдельберга; кілька років вивчав в Італії візантійське мистецтво. А пізніше: " присвячує себе дослідженню російських... старожитностей, причому незабаром займає одне із перших місць серед російських археологів: робить численні розкопки на чималі власні кошти.., видає низку цінних і першокласних творів та монографій... У 1864 р. переселяється до Москви, де засновує московське археологічне товариство, в якому аж до своєї смерті обіймає посаду голови, організує археологічні з’їзди, дослідження старожитностей при російських монастирях... Є одним із засновників Московського Історичного Музею" [2, с. 711].

Олексій Сергійович Уварів піклувався про якість археологічної науки. " З його ініціативи призначалося керівництво для розкопок курганів і наукового пошуку. За його пропозицією були досліджені кургани кривичів, городища сіверян і старожитності тверської Карелії... " [З, с. 418– 419].

Тобто, в особі О. С. Уварова ми маємо справу практично з родоначальником російської наукової археології.

Сподіваюся, читачі не забули, що другою причиною, яка дозволила графові О. С. Уварову написати видатну працю " Меряни та їхній побут за курганними розкопками", став його родовід. Саме тюркське (золотоординське) коріння династії Уварових заклало в їхню свідомість байдужість до вигаданого російського слов’янства. Династія Уварових пишалася своїм тюркським походженням. А висока європейська освіта, яка спиралася на тюркську самосвідомість, спонукала питання історичної правди ставити вище за слов’янську міфологію.

Ось чому побачило світ відносно чесне дослідження. При цьому необхідно враховувати, що граф О. С. Уваров, навіть за свого незалежного становища й волелюбності, не міг виходити за визначені Катериною II рамки так званого " слов’янського походження Московії та московитів". Як побачимо надалі, він і не виходив за визначені рамки. Однак у цьому розділі не станемо посилатись на свідоме замовчування О. О. Уваровим окремих брехливих вимислів. Він усе-таки багатьма облудними міфами користувався. Та й імперська цензура ніколи б не дозволила навіть графові О. С. Уварову відкрито спростовувати міфічні " основи імперії".

Через те ми не станемо в цьому розділі акцентувати увагу на помилках археолога, а детально вивчимо саму працю " Меряни та їхній побут за курганними розкопками". А вже далі подивимось, як заповзято кинулися деякі російські історики й археологи (через півсотні років) підправляти, а то й спотворювати великого археолога, його наукові дослідження. Вони, вкотре вже, стали мудрі " по шкоді".

Простежимо, як з’явилися ці чудові дослідження графа О. С. Уварова. Ось що він пише у своїй праці " Меряни та їхній побут за курганними розкопками":

" У 1850 році колишній міністр внутрішніх справ граф Л. А. Перовський... запропонував мені дослідити ґрунт Новгорода і його околиць. Але, знаючи, що в Новгороді та Новгородській губернії досить часто й раніше проводилися розкопки, не завжди вдалі, я подав графові Перовському думку почати дослідження в Суздалі й біля Суздаля, на місцевості, ніколи ще не дослідженій... Граф Перовський прийняв цю пропозицію і навесні 1851 року відправив мене в Суздаль для починання робіт. Відтоді до 1854 року, впродовж чотирьох років, були виконані археологічні пошуки в повітах: Суздальському, Володимирському, Юріївському, Переславському і Ростовському. Кількість розритих тут місцевостей і курганів була настільки велика, що загальний висновок із цих студій подав нам напрочуд цікаві й доволі точні матеріали як про первісне місце перебування народу мері, так і про звичаї, домашній побут і торгові зносини цього народу...

Усього досліджено протягом чотирьох років 163 місцевості й розрито 7729 курганів" [4, с. 1].

Зверніть увагу на деякі факти, на яких наголошує археолог. По-перше, на місцевостях, де працював О. С. Уваров, ніхто до нього розкопок не робив, тобто знайдені там першоджерела були ним першим і виявлені. По-друге, О. С. Уваров провів розкопки найголовніших політичних центрів так званої ростовсько-суздальської землі, як-от: Ростова, Суздаля, Володимира. Юр’єва, Переславля, а його колеги – Мурома, Коломни, Москви, Рязані, Можайска, Твері, Костроми, Ярославля, Галича-Мерського та інших. Щодо тих земель, де не робив розкопок він особисто, або його помічник, археолог Павло Степанович Савельєв, О. С. Уваров для видання книги використав археологічний матеріал своїх сучасників. Що дуже важливо – вони ще не фальшували матеріал заради так званого " московського слов’янства". То були археологи ЗО–50-х років XIX століття. Надалі ми вкажемо тих археологів і їхні роботи.

І нарешті, по-третє: досліджуючи величезний археологічний матеріал, як свій, так і запозичений, граф О. С. Уваров установив, що всі поселення і землі були виключно " місцями проживання й перебування народу Мері". Археолог чітко зафіксував проживання мері на тій землі, починаючи з VI–VII і аж до XVI століття. Про подальший період проживання він промовчав, хоча й підтвердив багатьма фактами.

На початку книги О. С. Уварова, між сторінками 8 і 9, прикладена " Карта Мерянської землі за Археологічними і Філологічними дослідженнями. Складена гр. Уваровим".

Карта також є унікальним матеріалом, як і сама книга, тому що включає в " Мерянську землю", яка простягається від Галича-Мерського, Костроми та Ярославля до Калуги,

Кантари і Рязані, всі найдавніші центри країни Моксель, такі як: Торжок, Твер, Клин, Москва, Переславль, Ростов, Юр’єв, Суздаль, Володимир, Коломна та ін.

На тій карті граф допустив єдиний недогляд, позначивши тільки міста: Галич-Мерський, Ростов, Суздаль і Муром. Забувши вказати інші. Але " Мерянська земля" дуже чітко окреслена лініями, на неї нанесені ріки та озера, так що відновити недогляд графа було нескладно.

" Проведені пошуки цілковито підтвердили... показання літописця: " а на Ростовському озері Меря, а на Клещині озері Меря ж"... Цими короткими словами позначені дві головні місцевості (Клещино або Переяславське озеро та Ростовське озеро), навколо яких переважно зосереджувалися перші житла мєрян і звідки згодом меряни вийшли, поширюючи свої території. Для зростаючої чисельності народу простір, зайнятий навколо озер, був недостатнім, та й інші причини, як, наприклад, торгівля, спонукали до заснування нових поселень уздовж плину великих рік" [4, с. 2].

Пов’язавши свої дослідження зі стародавнім літописом, археолог показав древній мерянський народ не у звичайній російській консервації, як завжди це трактували московські " державні історики", а саме в життєвій динаміці. Тобто меря, за багато сотень років розвитку, не сиділа на одному вузькому місці, а, у зв’язку з великим приростом населення, постійно розширювала межі проживання. Вона розширювала свої володіння не лише на північ і схід, але частіше на захід і південь, у місця, більш сприятливі для життя. Не варто забувати, що сусідами мері були родинні племена фінського етносу, які розмовляли близькими наріччями.

Якщо подивитися на розташування Ростовського і Переяславського озер, то побачимо, що сама їхня географія сприяла розширенню володінь мері. Адже без жодних труднощів меря могла рухатися великими ріками – Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологою та їх притоками в усі сторони світу. Що й засвідчив археолог О. С. Уваров. Як побачимо надалі, цьому є й багато інших підтверджень.

Праці археолога О. С. Уварова мали у свій час велику вагу й авторитет. Усі енциклопедичні словники царської Росії подають археолога О. С. Уварова як видатного вченого і незаперечного фахівця. Здається, археолог навіть передбачав, що надалі комусь можуть не сподобатися його праці, що згодом на них накладуть табу і почнуть замовчувати, тому застеріг у книзі:

" При написанні нашого дослідження ми мали на меті дати кожному вченому, який побажає перевірити наші висновки, можливість виконати це напрочуд просто, і для того помістили наприкінці виписки із щоденників, що велися під час розкопок. Ми виписали звіти про найголовніші й найцікавіші кургани і помістили всі без винятку кургани, в яких були знайдені монети, тому що ці кургани стають хронологічними даними для порівняльного вивчення інших, і за ними можна довідатися – до якого саме часу належать предмети, подібні до тих, які були знайдені в цих курганах" [4, с. 2].

Археолог достовірно пов’язав хронологічні події з фактологічним матеріалом розкопок, через що й стала його праця непідвладною подальшим творцям " доважків брехні" слов’янського походження московитів.

Звичайно, головними ознаками належності величезної території до землі мері була знайдені в розкопаних курганах тотожні, притаманні лише мері та їхнім фінським родинним племенам речові докази. Були й інші особливості. Але всі вони мали цілковито мерянське коріння. Послухаймо графа О. С. Уварова:

" Таким чином, розкопані кургани на берегах обох озер набувають значення точного мірила для порівняння могил між собою, причому значна їхня кількість свідчить про густоту народонаселення на цих місцевостях... Зауважимо при цьому, що різноманітність і численність предметів, вийнятих із курганів, дає нам можливість достовірно визначити характер мерянських могил, відновлюючи наочно весь наряд з усіма його своєрідними особливостями, що відрізняли оздоблення Мері від одягу майже всіх інших мешканців давньої Русі" [4, с. 3].

О. С. Уваров, як розуміють читачі, відносив Мерю і Мерянську землю до Русі. Але це – велика неправда!

Достеменно знаючи з древніх літописів, що по периметрах озер Неро і Клещино (Ростовське й Переяславське) жили меряни, археолог спочатку провів розкопки багатьох сотень могил на берегах цих озер, установивши їхні базисні дані. І лише опісля, за очевидними ознаками, установив тисячі інших курганів, які належать мері. Притому О. С. Уваров усі могильні розкопки, як свої, так і чужі, міг вільно порівнювати за часом їхнього закладення, тому що наявність монет як у базисних, так і в периферійних курганах, разом з об’єднавчими мерянськими ознаками, чітко вказували на їхнє походження і час поховання.

Археолог О. С. Уваров на багатьох сторінках своєї книги подає базисні ознаки мерян: житло, місця їхнього розташування; предмети побуту; види одягу, прикрас; види зброї, ножів; місця й способи поховань тощо.

Книга О. С. Уварова " Меряни та їхній побут за курганними розкопками", 1872 року видання, є в Національній бібліотеці України і перебуває в чудовому стані, хоч на час моєї роботи з книгою їй виповнилося більш як 130 років. Це означає, що багато десятиліть вона була захована від читачів і не видавалася на руки простим смертним. Можна лише подивуватися, чому книга не була знищена більшовиками.

Отже, звернімося до свідчень великого вченого і, природно, почнемо із самих курганів та поховань. Ось як про це сказав археолог:

"... іноді вони спалювали тіло, а іншим разом ховали його, але в обох випадках завжди насипали курган. Тому кургани мерянських цвинтарів містять рядом могили з паленими кістьми і могили з похованими тілами... Таке одночасне існування двох способів поховання доведене, крім того, тими курганами, в яких обидва способи поховання зустрічаються разом під одним і тим же насипом" [4, с. 6].

Автор на тій же сторінці підтверджує свої висновки розкопками біля села Веськово та розкопками біля села Велика Врембола. В одній із могил: " палені кістки; між ними знайдені: срібна монета короля Оттона X століття, що слугувала підвіскою, серга мідна з трьома дутими срібними кульками, намиста.., залізний молоток і уламки глиняного зображення руки й кола... На глибині двох аршинів знайдено три черепи... поруч із одним черепом були намиста... і бронзова підвіска у формі невеликого чотириногого звіра; біля другого черепа – бронзове плоске кільце й одинадцять позолочених намистин".

О. С. Уваров велику увагу приділяв описові одягу і особливо прикрас, які використовували меряни. Послухаймо: "... чоловіки і жінки носили одяг з товстої вовняної матерії... Меряни мали звичай прикрашати цей одяг пришивкою із металевих підвісок з найрізноманітнішими малюнками, які надавали усьому вбранню того своєрідного характеру, що вирізняв усі племена фінського походження від інших народів. До обох плечей, наприклад, меряни пришивали бронзові трикутні прорізні бляхи з підвішеними до них маленькими трикутниками або бубонцями...

Шкіряний пояс складався з доволі широкого ременя... чоловіки й жінки підвішували до пояса найбільш необхідні... предмети, як-то: ключ, ножик, кресало, голка, шило, брусок або точильний камінь, кістяні гребені" [4, с. 5].

" Починаючи опис із головних уборів, ми бачимо, що чоловіки й жінки однаково прикрашали себе на скронях металевими кільцями... зі срібного або мідного дроту... Разом зі скроневими кільцями збереглися також і шкіряні ремені (на голові. – В. Б. ), на які просмикувалися ці кільця, і разом зі скроневими кільцями й ременями знаходили ми іноді залишки темно-русого волосся...

На шиї Меряни носили прикраси двоякого роду: або металеві гриви, здебільшого срібні обручі, або намисто із різноманітних бус, підвісок і срібних монет" [4, с. 4].

" Браслети зі срібла та бронзи і такі ж перстні носили не лише всі Меряни без розмежування статі, але навіть і діти. Вони, за свідченням розкопок, мали таку пристрасть до прикрас цього роду, що надівали часто по два браслети на кожну руку і по персню на кожен палець... " [4, с. 6].

Я вже писав, що археолог у своїх дослідженнях рухався від центру мерянській землі, від так званого " Мерського стану", до окраїн губерній: Московської, Тверської, Ярославської, Костромської, Володимирської, Рязанської. На карті " Мерянської землі", складеній графом і доданої до книги, крапками та номерами позначені місцевості, де виконувалися розкопки або самим графом, або його помічником Павлом Степановичем Савельєвим, але значною мірою – їхніми сучасниками-археологами. Таких місцевостей на карті позначено 26. Дуже важливо простежити географію зазначених місць розкопок, які О. С. Уваров використав для порівняння з курганними розкопками " Мерського стану".

Отже, номерами 1 і 2 позначені окремо розташовані й розкопані масиви курганів біля (міста) Мурома: 3, 4 – біля (міста) Коломни, вздовж Москви-ріки; 5 – у Бронницькому повіті Московської губернії: 6 – у Богородському повіті тієї ж губернії; 7 – у Московському повіті біля села Сету ні; 8 – у Московському повіті біля сіл Черкизово, Ростокино та біля села Успенського; 9 – у Подольському повіті біля с. Бабарикино Московської губернії; 10 – у Звенигородському повіті Московської губернії; 11 – у Можайському повіті; 12 – у Верейському повіті тієї ж Московської губернії; 14 – у Весьєгонському повіті на річці Сорогожа Тверської губернії; 15 – у Вишневолоцькому повіті на лівому березі річки Волчина Тверської губернії; 16 – в Устюжському повіті біля великої Боровицької дороги Новгородської губернії; 17, 18, 19 – біля озера Неро поруч із (містом) Ростовом Ярославської губернії; 20 – біля Галича-Мерського Костромської губернії; 21 – біля річки Волга, вище міста Ярославля, після повороту ріки на південь; 22, 23 – уздовж річки Клязьма, біля (міста) Володимира Володимирської губернії; 24 – біля річки Теза, східніше (міста) Суздаля Володимирської губернії; 25 – на річці Сіть Ярославської губернії; 26 – на річці Молога, де в неї впадає річка Сіть (дивись нижче карту Мерянської землі).

Звернімо особливу увагу на західні кордони мерянської землі – Калузьку, Московську, Тверську та Ярославську губернії, оскільки граф О. С. Уваров підтримував імперську шовіністичну вигадку про проживання, як мовиться, " впритул до мері" – " в’ятичів, кривичів і словенів новгородських”. Ми ще побачимо, що ця так звана теорія була елементарною облудою. Однак, як розуміють читачі, учений не міг у ті часи повністю вийти за рамки існуючої проімперської " ідеї". Головне в іншому: всі проведені розкопки в Московській, Тверській і Ярославській губерніях були ідентичні розкопкам курганів " Мерського стану": ті ж предмети побуту, ті ж прикраси, ті ж методи поховання, той же час поховань – IX–XVI століття. Ці свідчення стали незаперечними, і важать вони більше, ніж звичайні слова.

Звертає на себе увагу той факт, що навіть розкопані кургани в Устюжському повіті Новгородської губернії засвідчили своє мерянське походження. Тут не могло бути по-іншому. Якщо ми подивимося на географічну карту, то побачимо, що розкопки місцевостей 14, 15, 16 проведені у верхів’ях ріки Молога. А зовсім поруч – Валдайська височина. І зрозуміло, що Валдайський вододіл став межею мерянської землі. Точнісінько таку ж картину ми спостерігаємо в Московській губернії, де нам також пропонують повірити, що меря ніяк не могла по своїх ріках – Москва, Волга, Ока, Протва, Пахра, Нара та Руза дістатися до східної і північно-східної частини смоленської землі. Але кожен розуміє, що зупинитися на півдорозі (на половині ріки) меряни не могли. Вони дійшли до верхів’їв цих рік. А ось перевалити через плоскогір’я та поплисти по інших ріках на захід вони не змогли, не мали можливості з багатьох причин. Але це тема іншої розмови.

12 3 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒