Annotation 1 страница

Олександра прокинулася від голосного шуму. Швидко підхопилася з ліжка, накинула, що під руку трапилося, вибігла на ґанок і побачила, як просто із сирої досвітньої імли на подвір’я випливає невеликий кінний загін. Вершників було близько дюжини, всі один в один – молоді, ставні. – Агов, дівко! – звернувся козак, що їхав попереду, до Сашуньки. – Де тут у вас цілителька яка-небудь проживає? – А що сталося? – поцікавилась тіточка Марта, що вибігла на подвір’я слідом за племінницею. – Та панича нашого татарва клята підстрелила… Тут один із прибулих увів на подвір’я за вуздечку двох коней, на перев’язі між якими лежав поранений молодий воїн, судячи по заляпаному брудом і закипілою кров’ю одягу – той самий панич. – Як же це він отак сподобився? – запитала схвильована Олександра, перед внутрішнім поглядом якої миттю спливли картинки щойно баченого кошмару. – Ми кримчаків вирішили поганяти… – Ви?! Кримчаків?! – стрепенулася дівчина. – Авжеж! Занадто вже розперезалися бузувіри прокляті, просто жах! Хіба не знаєш?.. – Кому і знати, як не їй, – зітхнула знахарка, але племінниця перебила її захопленим вигуком: – Ой, слава Богу, заступники ви наші!!! А далі що?.. – Усе було добре, ми наздоганяли, бузувіри тікали так, що тільки вітер у вухах свистів. – Ну то?.. – Отут-то наш панич вирвався далеко вперед і наскочив прямо на їхню засідку! – Ой!!! – Не бійся, дівко, він не з лякливих! От тільки доки ми на допомогу приспіли, собаки-кримчаки панича серйозно поранили, кольчугу двічі прострелили, проклятущі… – Тож допоможіть, зробіть ласку, – додав той, що тримав коней з перев’язом за вуздечку. – Бо самі розумієте: коли панич кров’ю спливе, що ми його матінці скажемо?.. – А як давно його поранили? – діловито поцікавилася Марта. – Давненько, – невиразно мовив юнак. А один з його товаришів додав: – Незабаром розвидниться, а на засідку кримчаків ми ввечері нарвалися. Ех, казав же я, що не можна князя залишати без догляду: ще занадто молодий і запальний!.. Досадуючи на допущену помилку, він у розпачі стягнув з голови сіру смушкову шапку, міцно стис її в кулаці й повторив: – Ех-х-х, запальний!.. – Кепсько, – підібгала губи тіточка Марта. – Нумо, то чого стоїмо?.. Ворушіться хутчіш! Несіть панича в будинок, а там подивимося, чим йому допомогти можна. Четверо слуг зняли перев’яз із коней, узялися за краї й понесли непритомного проводиря в кухню попівського будинку. Швидко оглянувши тут пораненого, цілителька поцікавилася: – Сподіваюся, стріл ви не чіпали… чи все-таки намагалися витягнути? – У голосі Марти прозвучала підозра. – Не чіпали, тіточко, навіть оперення не обламали. – Хвала Богові, що не чіпали! Тому й живий ще ваш панич дотепер, інакше б давно вже кров’ю зійшов… – Тіточко, а ти можеш його вилікувати? – із потаємною надією запитав один з козаків. – Поки не знаю, – Марта зробилася замисленою й зосередженою. – Зроблю все, що необхідно, тоді й відповім. – А нам що робити? – Ви або назад скачіть, або на нічліг залишайтеся. За панича не турбуйтеся, він у потрібні руки потрапив. Не заважайте тільки. А хочете поговорити, то господаря почекайте. Гаврило не вдома, він пішов треби виконувати… – Треби?! – Це подвір’я – настоятеля церкви Святого Духа панотця Гавриїла. Він ще звечора до помираючого відправився, тож сьогодні навряд чи додому повернеться… Марта подумала, прикинула щось і додала: – Так-так, не повернеться – адже заутреню служити вже зовсім незабаром! Отже, панотець Гавриїл, швидше за все, від помираючого прямо в церкву піде, а вже потім додому навідається, якщо ніяких інших справ попутно не виникне. Так що або чекайте, або поїжджайте. – А можна біля панича залишитися? Може, наша допомога знадобиться? – Допомога?.. Цілителька оглянула козаків недовірливим поглядом, потім зненацька кивнула на племінницю й рішуче заявила: – Не заважайте краще, а допомогти мені й Сашунька зможе, вона краще за вас із цим упорається! – Ой, звісно, впораюся! – вигукнула Олександра, дуже зрадівши такій честі, до того ж виявленій привселюдно. Марта пильно оглянула козаків і запитала: – А чи є серед вас поранені? – Є, як не бути! Але ми потерпимо. Не звикати! Ви нам тільки хазяїна на ноги поставте, а інше не важливо. – Ну, що ж… – І знахарка знову звернулася до племінниці: – Олександрунько, біжи до Кагирличихи й попроси сулійку перваку – він у баби найміцніший. Та хутко, хутко! Двічі просити Олександру не довелося. Доки вона бігала до сусідки за перваком, Марта роздягнула юнака й уважно оглянула поранення. Панич при цьому стогнав, але не отямився. «Що ж, може, воно й на краще…» – подумала знахарка. Стріла, що поцілила в бік, пройшла навиліт і не зачепила життєво важливих органів, тому рана виявилася безпечною. Цілителька акуратно переломила й витягла стрілу, обмила рану густим трав’яним відваром, наклала пов’язку. До весілля загоїться… Зате плече стривожило Марту не на жарт: стріла пробила кольчугу й увійшла глибоко в тіло, міцно засівши там. Марта взяла витягнуту стрілу й заходилась уважно вивчати наконечник. Він мав доволі хитромудру форму – борозенки, зазублини… Якщо помилитися, наслідки можуть бути найнебезпечнішими. Добре, що козаки стріли цієї не чіпали!.. Марта уважно обмацувала плече, панич слабко стогнав. Що ж, доведеться, мабуть, зробити надріз на спині й проштовхувати стрілу вперед, іншого виходу немає… Ляснули двері, у сінях почулися квапливі дівочі кроки: Олександра повернулася з перваком. У чавунці, що стояв у печі, саме закипіла вода. – От і добре, вчасно прибігла! Давай-но, Олександрунько, заходь скоріше, руки мий добряче, будеш допомагати, – зраділа цілителька. – Звісно, тітонько! Я зараз. Марта пішла у свою кімнату за рядном. А Сашунька несміливо зазирнула в кухню й задивилась на оголеного до пояса юнака, що лежав на величезному дубовому столі. Вона мимоволі замилувалася бездоганним тілом, юним і засмаглим. Пораненого била дрібна пропасниця, численні крапельки поту сяяли маленькими перлинками на його грудях, руках, обличчі й на хвилястому темно-русявому волоссі, що недбало розсипалося по плечах. Юнак на якийсь час отямився, розплющив великі світло-карі очі, невидющим поглядом ковзнув по кімнаті, потім зупинився на розгубленій Олександрі. Однак дівчині здалося, що він пильно розглядає її. У голові запаморочилося. «Що це зі мною коїться? » – виникла дивна думка. І слідом за нею якийсь внутрішній голос шепнув: «Дивись, він про сто створений для тебе!.. Для тебе однієї». Ілюзія тривала недовго, але дівчині здалося, ніби минула ціла вічність. Панич спробував піднятися, але наступної ж миті зі стогоном повалився назад на стіл. Коли тіточка повернулася, то побачила, що Олександра невідривно дивиться на юнака. – Чого ти витріщаєшся, дурненька?! Він же хворий, пропасниця у нього, йому рухатися небезпечно… Попівна навіть не ворухнулася. – Агов, дівко, годі!!! Кажу тобі, отямся: час надто дорогий! Цей неборака й без того онде скільки промучився… Знахарка із силою штовхнула племінницю, і та нарешті отямилася від забуття наяву. – Роби, як я скажу. Руки не трусяться? – Не трусяться, тіточко, не трусяться! – відгукнулася дівчина. – Дивись же мені!.. – Дуже вже панича шкода, молодий же зовсім… – запричитала Сашунька. – Не ховай його завчасно. Марта хотіла сказати: «Ще на весіллі в нього погуляємо! » – та вчасно стрималася. Яке таке весілля, і з чого б це заможному паничеві запрошувати їх на своє свято?! Та й Олександра поводиться дивно, немов заворожена… Вона дівчинка жвава, але побачивши хлопця, розгубилася…. Дивно все це, як не крути. Три години цілителька і її племінниця боролися за життя панича. Одразу ж після перев’язки він заснув, тоді вкрай виснажена Марта попросила Олександру покликати якогось слугу, щоб посидів з господарем, доки вона інших поранених козаків огляне. Дівчина стрепенулася й бадьоро мовила, мило зашарівшись: – Навіщо ж когось кликати? Я й сама посиджу. – Ну що ж, сиди, коли сили є, – відповіла Марта й чомусь зітхнула. – Добре, тіточко! Уже наблизившись до порога, цілителька озирнулася й додала: – Тільки май на увазі, пити йому не можна у жодному разі! Перша стріла в черево поцілила, мало чого… Але губи змазувати відваром цілющим із чавунця можна. – Звісно, тіточко! – Жар у нього може початися, або рана відкриється, не дай Боже… Тоді одразу ж мене клич, зрозуміло? – Неодмінно, тіточко! Олександра провела біля хворого цілий день до вечора, потім усю ніч і весь наступний день. Час від часу змочувала йому губи, міняла компреси й пов’язки. У ці хвилини серце дівчини то скажено калатало, то завмирало. Вона нишком кидала на підопічного повні ніжності погляди. Молодий організм юнака боровся за життя щосили, і попівна свято вірила, що панич незабаром почне одужувати. На третю добу жар почав спадати, хворий дихав рівно, без хрипів і схлипувань. Олександра заспокоїлася остаточно, усього лише на секундочку заплющила очі… й не помітила, як сон полонив її. Опам’яталася вже в сутінках від того, що пильний погляд юнака зупинився на ній. – Ти хто? Що це зі мною? – поцікавився панич, ледь зустрівшись очима з добровільною доглядальницею. – Ой, паничу, нарешті ви отямились! – скрикнула радісно дівчина. – Я Олександра, дочка тутешнього попа. – Тутешнього?! – здивувався юнак. – Це якого ж, цікаво дізнатися? – Дочка панотця Гавриїла, рогатинського настоятеля церкви Святого Духа. – Як же я опинився в цьому вашому Рогатині? – А слуги ваші привезли сюди вас, стікаючого кров’ю. Кримчаки… – вона не встигла договорити, тому що юнак перервав її: – Кримчаки?! Ага, пригадую… здається… – Ви непритомним були, то ми вас із тіточкою Мартою, можна сказати, з того світу витягли! – Так уже і з того світу?.. – недовірливо мовив поранений і зробив спробу перевернутися зі спини на бік: очевидно, мав намір підвестися. – Ой, паничу, заради Бога не ворушіться!!! – скрикнула Олександра. – Вам не можна ще вставати в жодному разі, а якщо на бочок лягти хочете, то я вас сама переверну! Втім, хворий не слухав її попереджувальних зойків і продовжував безладні рухи. Та миттєвий гострий біль прошив тіло хороброго неслуха, і він знову знепритомнів. – Тіточко!!! – зойкнула Олександра, підскочивши до дверей. На щастя, Марта вже поспішала на заклик: – Що сталося?! Чого волаєш, наче божевільна?.. – Ой, тіточко, ой, рідна!!! – заскиглила попівна. – Він отямився, одразу піднятися спробував, та знову знепритомнів!.. Дівчина ледве не плакала від досади й жалості до пораненого. – А ти куди дивилася, дурепо?! – сплеснула руками знахарка. – Я говорила, та він не послухався… і от!.. – Олександра схлипнула, вказуючи на юнака. – Не говорити треба було, а притримати цього неслуха… Подивись-но, чи сухі пов’язки? А раптом перемінити потрібно… – Начебто сухо все… – Так начебто чи сухо?! – Сухо, тіточко. – Хвала Богові! Давай-но разом перевернемо його на бочок… Зробивши це, жінки відступили назад. Схиливши голову набік, Марта мовила: – Ну от, нехай поспить, йому корисно. Й відразу звернулася до племінниці: – До речі, і ти б теж поспала, а за ним я тепер догляну. – Ой, тіточко, не треба, я як сиділа тут, так іще посиджу… – спробувала заперечити Олександра, але цілителька владно прикрикнула: – А ну хутко спати пішла!!! Думаєш, я не бачу, до чого ти стомилася? Не вистачало ще, аби ти заснула тут, а цей неслух знову підвестися спробував. Тоді таке може статися… Довелось підкоритися. Тайкома позіхаючи в кулака, Олександра пішла до себе. Марта ж подумала: «Схоже, ці упертюхи варті одне одного! Обоє рябоє…» – але злякавшись очманілої думки, перехрестилася на образи й зайняла місце племінниці біля ліжка хворого.
Рогатин, 1516—1517 роки. Козаки йменували пораненого шанобливо, але коротко: «Наш панич». Поки тіточка і племінниця лікували підопічного, розпитувати не було часу. Та коли нічого невідаючий господар будинку по завершенні поточних справ (а їх виявилося напрочуд багато! ) нарешті повернувся до себе, відразу ж з’ясувалося, що доля закинула в Рогатин не просто панича, а одного з найшляхетніших, найродовитіших шляхтичів славетного герба Корибутів! Двадцятишестирічний Іван Михайлович зовсім нещодавно одержав титул князя Вишневецького, серед місцевої шляхти виділявся силою, хоробрістю, мав добру репутацію при королівському дворі. Від усього почутого у бідолашного панотця Гавриїла у голові здійнявся справжнісінький безлад, він не знав, радіти цій несподіванці чи журитися?! Тільки подумати, сам князь Вишневецький… Ах, яка честь!!! Щоб докладно розібратися у події, панотець з раннього ранку замкнувся у себе в кімнаті й до пізнього вечора «радився» з пузатою сулією сливового спотикачу настільки завзято, що пропустив узагалі всі служби. Зате у підсумку дійшов досить філософічного висновку: усі ми, грішники, перебуваємо в руці Божій, усе, що робиться, – на краще, а отже, і цей шляхтич звалився на його не зовсім тверезу голову зовсім недарма… Ой, недарма!!! Отож і вийшло, що залишок осені, всю зиму й навіть початок весни Іван Вишневецький провів у будинку п’яниці-попа Гаврила Лісовського. У період видужання за ним доглядала сама цілителька, яка справедливо розсудила, що улюблена племінниця виросла, а береженого, як кажуть… Тіточка Марта відсилала дівчину з будинку під будь-яким приводом. Але як на лихо, Олександра виникала начебто з-під землі, саме коли тіточці необхідно було відлучитися. У ці миті племінниця займала місце біля ліжка хворого, чим була надзвичайно щаслива. Запаморочливі секунди скороминущих зустрічей пробігали, і на зміну чарівним відчуттям радості приходив тяжкий період очікування нового побачення. Так повторювалося щодня: на одну-єдину солодку мить ворота в країну дівочих мрій раптом відкривалися, ледь молодий князь проявляв щось схоже на тінь почуття у настільки короткий час… Однак по мірі посилення холодів знахарка відчула, що занедужує. Почалося все зі звичайної застуди, закінчилося ж тим, що на руках у юної Олександри виявилися одразу ж двоє хворих з тією лише різницею, що князь явно одужував, тоді як тіточці ставало дедалі гірше. Втім, Іван був зовсім не проти, що за ним доглядає молоденьке дівча. Під час перев’язок він частенько посилав їй з-під прищулених повік загадкові погляди, що вселяли у її свідомість надію на майбутнє. У ці хвилини Олександра уявляла собі, як їх обох поглинають любов і пристрасть, описані у віршованих романах і романтичних віршах, яких вона, попри юний вік, уже прочитала безліч. Іноді попівна нишком спостерігала за парубком з вікна, і дівоче серце при цьому солодко завмирало. Коли ж молоді люди залишалися разом, доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, по етичних творів Гомера, сказань про небезпечні пригоди мандрівників і завойовників нових земель, про які в піднебесному світі тепер пам’ятали хіба що пергамент та папір, а також романтичних оповідань про кохання й ненависть, про зрадництво і відданість. У такі хвилини князь зовсім забував, що перед ним усього лише безвісна попівна з Рогатина. Вони разом сміялися, переживали, сперечалися, іноді їхні погляди збігалися, іноді ні. Поступово якась магічна сила, донині невідома Олександрі, заповнювала весь її внутрішній світ павутинням дивних фантазій. Час для дівчини зупинився, уперше в житті доля щасливою рукою підхопила її й не відпускала. І Сашунька була безмірно щасливою. Нарешті зміни, що відбувалися з дівчиною, були помічені не тільки нашорошеною тіточкою, але навіть вічно зайнятим батьком. Той у свою чергу зажадав, щоб Марта напоумила непутящу Олександру. Так би мовити, суто по-жіночому… – Дивись мені, дівко, себе в суворості утримуй! – хрипіла Марта в студений грудневий вечір, коли злягла остаточно. – Ой, що ви таке говорите, тіточко?! – попівна зашарілася так сильно, що яскраво-червоними зробилися не тільки обидві її щоки, але також шия, вуха й навіть чоло. – Знаю, що кажу… Знахарка захекалася, перевела подих і продовжила: – Ти хто?! Дочка попа з Рогатина, от ти хто така! А він… – Тіточко!.. – Помовч, коли старші говорять… Ти всього лише попівна, а він – князь, спадкоємець найшляхетнішого роду! Хіба ти йому рівня?! А не утримаєш поклику серця… – Ой, тіточко, ви про що?.. – Помовч нарешті! Я хоч і розхворілася зовсім, але не осліпла, усе бачу: і як ти до князя тягнешся, і як він тобі посміхається… Отож, коли поклику серця не втримаєш і в подолі принесеш сама знаєш кого… Хто тебе тоді заміж візьме – ні дружину, ні вдовицю, з дитинчам чужим?! А ганьба на голову твого батька – із цим як бути?.. – Так, до речі: ганьба!.. Ганьба й осуд!!! – глибокодумно промимрив панотець Гавриїл, який немовби ненароком виявився поруч. – Ой, що за пристрасті такі!!! – не втерпівши, гримнула Олександра й стрілою вилетіла з будинку на двір, щоб остудити розпашіле чоло. І тільки залишившись наодинці з собою, вдивляючись у затягнуте низькими хмарами похмуре беззоряне небо, зрозуміла: як не сумно, однак тіточка Марта права у всьому! Відтоді як Іван Вишневецький з’явився тут, вона дивилася на молодого князя не просто як на героя, що взявся захистити простий люд від татарських набігів, але й як на свого особистого заступника. Недарма ж підносила вдячні молитви Пресвятій Богородиці за те, що вберегла її від гіркої долі, уготованної зниклій назавжди подружці Марисі, – а вберегти її тепер зможе не хто інший, як молодий князь, про здоров’я якого вона всіляко печеться. Але це тепер, а от одужає він – тоді сяде на свого баского коня й разом з вірними воїнами назавжди покине Рогатин… І її покине!.. Чим частіше подібні образи виникали у свідомості юної попівни, тим більше вона журилася. Тепер обмиваючи цілющими відварами майже загоєні рани свого Іванка, торкаючись молодого м’язистого тіла князя, Олександра вже заздалегідь тужила. Та й як тут не журитися, якщо ненаглядний сокіл одужає й полетить від неї геть?! Тоді гаряча хвиля крові вдаряла у голову, тіло била пропасниця, на душі ставало зовсім порожньо!.. Втім, догляд за пораненим вимагав постійної уваги, тому зробивши розпачливе зусилля, попівна опановувала себе й абияк довершувала процедури. Якось міняла князеві пов’язки, а він декламував напам’ять вірші про любов великого поета Франческо Петрарки до якоїсь Лаури: Коли вона, напівзакривши очі,
В єдиний подих з’єднує дихання
І заспіває, янгольські хорали
Додаючи до слів, Божественний мотив,
Я слухаю – і нових почуттів приплив
Бентежить так, що можна вмерти,
І я кажу собі: «Коли прощання
Настільки солодке з життям, то чому я живий?.. »