Переклад з німецької О. К. Струкевича 12 страница

Російські операції проти Запорозької Січі

І після відступу Ренне російське верховне командування робило все для знищення Запорожжя та його опорних пунктів на Дніпрі. З цією метою князь Волконський за наказом царя вирушив з кількома тисячами солдатів з Києва до Переволочної. В експедиції взяв участь і полковник Петро Яковлєв зі своїми вільнонайманими козаками. 16 квітня вони, здолавши відчайдушний опір невеликого запорозького гарнізону й місцевих жителів, захопили штурмом і дощенту зруйнували Келеберду, а відтак оточили Переволочну. Це місто (ним керував полковник Зимнець) з укріпленнями, гарнізоном із 600 запорожців, 2 тис. міщан, навколишнім людом і, можливо, з дрібним запорозьким загоном було приречене внаслідок чисельної переваги противника. За Нордбергом, запорожці залишили стіни міста й виступили навстріч ворогові, але той легко розбив їх, проник у місто й заволодів фортецею. А от російські джерела, включно з третім томом імператорського Російського воєнно–історичного товариства, підтверджують інше припущення Костомарова і Юнакова, що гарнізон нікуди не виходив, разом з жителями він мужньо оборонявся, одначе за кілька годин нападникам таки вдалося здобути місто й фортецю. Всі, хто потрапив до рук росіян, навіть жінки та діти, були по–звірячому замордовані. Ця поразка мала далекосяжні наслідки, бо йшлося навіть не так про саме місто, як про знищення розташованої в ньому запорозької флотилії, вкрай необхідної для переправи через Дніпро війська Крассау і Станіслава, якого з дня на день очікували Карл XII з Мазепою. Згодом це далося взнаки і при відступі основних сил шведів. Як і Нордберг та генеральний штаб, шведські історики нарікали на легковажність захисників Переволочної, які, замість того щоб обороняти місто і, головне, фортецю, виступили назустріч ворогові. Але при цьому чомусь не бралася до уваги флотилія. Припустимо навіть, що Нордберг об'єктивно відтворив події. Тоді постає питання, а чи не для захисту флотилії запорожці вийшли наперед? Фортеця, за Яворницьким, стояла в центрі міста, яке на картах XIIIст. прилягало до Дніпра. То, може, частина гарнізону хотіла прикрити флотилію або потерпала за населення, якому забракло місця за мурами? Ясна річ, найзручніше було б відбиватися з середини, маючи важку зброю та запас харчів. Тож, либонь, щось важливе спонукало запорожців прийняти інше рішення. Одначе, не знаючи напевне, де саме була флотилія, ми можемо висувати лише припущення, як, зрештою, і шведські історики. Здається принаймні дивним, що ні шведське командування, ні Мазепа, ні кошовий не розуміли, яку загрозу для недостатньо укомплектованих запорозьких опорних пунктів становила експедиція Волконського та Яковлєва. Безперечно, король і Гордієнко зосереджували свою увагу на боротьбі з Ренне. Але їхня невдала операція закінчилася щойно 12 квітня, й до російського наступу на Переволочну як–не–як залишалося кілька днів. То, може, відрядження туди міцного шведського чи козацького загону спрямувало б розвиток подій у зовсім інше річище? Небавом січові козаки зазнали нового удару. Другим етапом походу росіян у Запорожжя після Переволочної була сама Січ. Вирушивши наприкінці квітня за царським наказом уздовж Дніпра, Яковлєв зруйнував і спалив Старий та Новий Кодак — важливі січові форпости, а також всі інші оборонні пункти. За його та Меншикова повідомленнями від 1 травня 1709 р. ці терени майже не захищалися, бо населення залишало їх, а гарнізони відходили до січових укріплень. 7 травня Яковлєв добувся Кам'яного Затону, що стояв навпроти січової фортеці, й, дочекавшись од Волконського підкріплення — кавалерії та козацького полку, зробив ще одну, останню спробу переманити запорожців на бік царя. Але ті, залишаючись несхитними, поскидали парламентарів у річку. На той час повінь затопила степ, яким пролягав сухопутний шлях до Січі, і навіть половину крайніх куренів. Спроба віддаля обстріляти й оточити січові укріплення виявилася безуспішною. Нічого не дали й сутички на воді перевдягнутих у козаків і посаджених на човни людей Яковлєва. Невдовзі йому надійшла чимала підмога — козацький полк і російські драгуни на чолі з полковником Гнатом Галаганом, який добре знав січові околиці й козацькі звичаї. Якось-то в середині травня запорожці побачили цілу зграю озброєних людей, котрі поволі наближалися, й подумали, що це — очікувані татари. Коли ж угледіли в них росіян, було вже пізно, ті вдерлися до фортеці й знищили її разом з гарнізоном. Ворог не збирався тут затримуватись, бо концентрував усі свої сили для боротьби із шведами. Але й цей суто каральний похід завдав січовим козакам величезної шкоди. Цар був дуже задоволений " знищенням клятого місця, цього коріння зла й надії ворогів". На думку Штілле, зруйнування Січі, як і падіння Батурина, негативно позначилося на подальшому розвитку подій. Андерс нарікав на шведський генеральний штаб, який допустив послаблення запорозьких сил і не зберіг Запорожжя як посередника в підтриманні контактів з Південним Сходом і насамперед з кримськими татарами. А проте сполучення з Кримом аж ніяк не розладналося. Очікувана звідти допомога могла надійти, якщо не правим, то лівим берегом Дніпра — через Самару на Харків або Полтаву. Загроза з боку росіян була тут незначною, бо вони, зосереджуючи свої війська під Полтавою, робили в південно–східному напрямку лише поодинокі рейди. Усе ж таки Карл XII ще мав у своєму розпорядженні 8–тисячну запорозьку армію, яка утримувала лінію Ворскли, включно із зруйнованою Переволочною, та брала участь у різних операціях. Козакам доводилось захищати просторий регіон — од Келеберди до південних кордонів Січі. 7 тис. запорожців обороняли обидва береги Дніпра, зокрема на півдні. Властиво, вони були розпорошені — поділені на невеликі гарнізони численних пунктів та фортець.

Участь козаків у обозі Полтави

Ще одним важливим етапом у веденні бойових дій в Україні стала облога Полтави, довкола якої шведи зосереджували свої головні сили. Щоправда, вони й далі утримували лінію Ворскли, очікуючи прибуття Станіслава. А позицію на півночі од Петрівки залишили. Хотіли, мабуть, дужче прикувати росіян до Полтави й, спонукавши їх перейти на правий берег Ворскли, мати сполучення з татарами на лівому березі Дніпра. Хоч Полтава була місцем перехрещення важливих шляхів, Карл XII не ставив собі за мету здобути її. Оточивши місто, він провокував противника вийти на вирішальну битву. 30 квітня шведи почали копати шанці, а невдовзі (9 травня) їхню головну квартиру було перенесено з Великих Будищ у Жуки біля Полтави. Осадні роботи виконували в основному січові козаки. Щоправда, генерал–квартирмейстер Гілленкроок, відповідальний за технічне забезпечення облоги, не дуже на них покладався, але на цьому наполягав король. За шведськими джерелами (Адлерфельд, Вайхе, Петре), під Жуками дислокувалося 6 тис. запорожців, яких чимдалі охочіше залучали до робіт, а решта, близько 2 тис, разом з невеликими шведськими загонами утримувала лінію Ворскли. Першого дня облоги, як зазначає Петре, було задіяно 400 шведів і 600 козаків. У середині травня Карл XII розширив осадні заходи. Відповідно до щоденникового запису Петре, 17 травня під Полтавою працював 2–тисячний гурт запорожців, а за Левенгауптом, 9 травня — цілий полк їхньої піхоти. Ці роботи були дуже небезпечними. Виконавцям повсякчас доводилось не лише відбивати напади росіян, а й самим атакувати ворога. За Петре, полк якого працював разом з січовиками, не минало й дня, щоб останні, як і шведи, не зазнавали тяжких втрат. На його ділянці протягом кількох днів було вбито: 11 травня — 3 запорожців і 2 шведів, 13 травня — відповідно 9 і 5, 22 травня — 7 і 5. Про те, що втрати серед січовиків були більшими, свідчать також Левенгаупт і Адлерфельд. Думається, січові козаки якнайменше бажали виконувати ці ризиковані земляні роботи. Перед битвою під Полтавою, зазначає Адлерфельд, вони виглядали далеко не бадьоро. Мабуть, шведська педантичність генерал–квартирмейстера та його недовіра до запорожців викликали серед них серйозне невдоволення. Аж мусив утрутитись сивочолий Мазепа. Подякувавши січовикам за їхню вірність, він попросив надалі виявляти витримку. Крім виконання осадних робіт, запорожці мали наглядати за шляхами сполучення, а також, як і гетьманські козаки, що про них не рясно у нас відомостей, ходити в розвідку й бути фуражирами.

Козаки і Полтавська битва

У середині червня не лише Карла XII, а й Петра І охопило бажання стятися у вирішальному герці. Цю жагу шведського короля помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от–от буде потамовано. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Облога облогою, а чільне місце посіли тепер локальні сутички й рекогносцирувальна служба. Ясна річ, стали тут у пригоді й козаки, котрі добре знали місцевість. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. За Петре, загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян (Запорожці були вправними стрільцями. їхнім неквапним мистецтвом накривати ціль захоплювались навіть шведи). Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з'ясовано, що росіяни не квапляться переходити у наступ. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвіддані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів. Дослідники розходяться у поглядах як на план і перебіг битви 27 червня, так і на причини поразки шведів. За Е. Карлсоном, недолуга атака добре укріпленої ворожої позиції не могла закінчитися успішно. Штілле вважає, що поразку зумовило поранення 17 червня Карла XII, який не спромігся особисто повести свою армію у бій. Він планував рішучим фронтальним ударом змісити позиції росіян на правому березі Ворскли під Полтавою, вбачаючи неабияку загрозу в самому розташуванні для противника: за його спиною — річка й болото, а для маневру залишається хіба що долина, та й то надто вузька для повного розгортання сил. Не з найкращого боку показав себе й Левенгаупт, кинувши піхоту на прорив російських редутів і погубивши безліч своїх солдатів. Мабуть, заслуговує докору і командуючий фельдмаршал Ренскольд, який поставив кавалерію за шведською лінією наступу замість використати її на флангах в момент зіткнення двох армій. Вочевидь, недостатньою була й довжина шведської передової лінії — росіяни охопили її з обох флангів. І доки праве шведське крило висувалося вперед, ворог потіснив лівий фланг. Але не наше завдання аналізувати перебіг битви. З'ясуємо лише, якою мірою запорожці або, й ширше, українські козаки брали участь у згаданих подіях. За даними шведського генштабу, в найчисельніших угрупованнях, які мали завдати ворогові головного удару західніше від Полтави, не було жодного українця. Кілька запорозьких і шведських загонів продовжували тримати місто в облозі. Більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з Мазепою було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. Лінію Ворскли з міст Старі та Нові Санжари, Білки й Кобеляки займали окремі запорозькі та шведські загони (За повідомленнями шведського генерального штабу, а також Штілле, загальна чисельність українських підрозділів становила 10 тис. чоловік (2 тис. гетьманських козаків і близько 8 тис. запорожців) Але не забуваймо, що в поході вони зазнавали значних втрат. За Штілле, росіян налічувалося 45 тис. (у тому числі 32 тис. піхотинців). Вони мали на озброєнні 70 гармат. А кількість шведів не пересягала за 23 тис. (без козаків) і збереглося в них лише 30 гармат. За даними генштабу, росіян було приблизно 42—60 тис, а шведів — 22. 450 (без козаків). Як свідчить Ф. Фернстедт, під Полтавою билося 25 тис. шведів). Отже, з таким розподілом сил козакам годі було виявити активність. За планами генштабу, в разі необхідності резерв мав поповнити лівий шведський фланг або пособляти військам, що обложили Полтаву, чи відбивати наступ російських загонів із заходу. Існує погляд, що запорожці, а гетьманські козаки і поготів, не брали участі у битві. Опроче, С. Томашівський у своїй статті " Словацький посол в Україні" наводить свідчення Крмана, котрий, невідь–чому опинившись на лівому фланзі шведської армії, натрапив там на запорожців. Дещо сумбурна розповідь генерала Кройтца також дає підстави припустити, що на лівому фланзі перебували запорожці, очевидно, як коректувальники вогню. Можливо, вони отримали наказ розпочати бойові дії. Та й резерв не сидів склавши руки. Фенріх Густав Абрахам Піпер, який під час битви залишався в тилу, засвідчив, що близько 2–ї години пополудні біля обозу з'явилася ворожа група, але була відкинута резервом. Удруге туди проникли драгуни після прибуття Карла XII, однак, за Вайхом, відступили, угледівши шведську кавалерію і запорозьку піхоту. Свіжі з'єднання взялися прикривати розбиту шведську армію, що подалася до Дніпра. Цей погано організований відступ скидався на втечу. Ще можна було захищатися на лінії Ворскли, яку продовжували утримувати запорожці й шведські загони. Але вище командування наче одуріло. Карла XII звалила пропасниця, Ренскольд потрапив у полон, а найстарший з генералів Левенгаупт не виявляв активності. Армія відходила до Переволочної, щоб там форсувати Дніпро, хоч, власне, було б доцільніше подолати Ворсклу й вирушити до Криму. На цьому наполягав король. А проте жодної із переправ через Ворсклу військо не використало, навіть тієї, що під Переволочною, біля с. Кішенка. Там і постало питання: як бути з армією? Карл XII завагався: податись у Крим чи Бендери? Вибрав Крим, щоб не розлучатися з армією. Але цьому суперечили політичні інтереси. Адже, діставшись Бендер, він міг би швидше порозумітися з Туреччиною. За" Примітками" Понятовського, король на умовляння Мазепи обрав Бендери. Передавши армію генералові Левенгаупту, який очевидно, домагався цього, він звелів йому, як свідчить запис у канцелярській книзі Кнохе, переправитись через Ворсклу і йти до Криму. Разом із шведами відступали Мазепа з козаками і Гордієнко із запорожцями. Ті надзвичайно придалися при переправі через Дніпро. Позаяк запорозької флотилії вже не існувало, січовики заходжувалися майструвати пліт із дерева та відшукали кілька рибальських човнів. Принаймні Карл XII, Мазепа і їхній супровід були забезпечені засобами переправи. В ніч на 30 червня король зі своїм півторатисячним почтом слідом за гетьманом, що вирушив раніше, дістався протилежного берега ріки. Росіяни надто пізно розпочали переслідування розбитого ворога. Лише 30 червня Меншиков наблизився зі своїм 9–тисячним кавалерійським корпусом до Переволочної, де сконцентрувалося 16 тис. шведів. Хоч ця армія була ще боєздатною та й окремі полки хотіли битися, Левенгаупт, замість чинити опір або хоча б форсувати Ворсклу під Кішенкою і вирушити у вказаному королем напрямку, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. Врешті–решт було ухвалено розпочати з росіянами переговори. Так шведська армія здалася в полон. Під час переговорів ніхто не подбав про захист козаків і запорожців. У записках генерала Кройтца наведено 5 пункт акта про капітуляцію, в якому зазначалося, що запорожці та інші розбійники при шведській армії підлягають видачі його царській величності. Неважко уявити їхню долю.

Втеча Карла XII і Мазепи

Шлях Карла XII і Мазепи пролягав через південний схід Правобережної України. Щоб уникнути зустрічей з російськими переслідувачами, обиралися малоходжені дороги. Гетьман вів решту своїх старшин і козаків. Більшість його прихильників здалися цареві, хоч і загрожувала їм тяжка кара, інші ж потрапили в полон під Полтавою і Переволочною. Навпіл зменшилася й кількість Гордієнкових запорожців. У степу тут–там траплялися козацькі залоги, які допомагали втікачам харчами й спрямовували їх у потрібному напрямку. Про настрої Карла XII і Мазепи за такого фіналу можна лише здогадуватись. Король мучився з пораненою ногою. Та й Мазепа був хворий і пригнічений. 1709 р. " Європейський театр" так змальовував на своїх сторінках ті прикрі дні. Далеко за Дніпром Карл XII картає українського гетьмана за всі злощастя, що випали на долю шведів: " Мазепо, Мазепо! Навіщо ти спокусив нас? Але я маю надію в Бозі, що помру непереможеним". Дикий, безлюдний степ нарешті привів їх до Бугу. Мазепа запевняв короля, що паша Очаківської фортеці — його особистий друг. І справді, 6 липня біля ріки на них чекали турецькі кораблі з купцями, товарами і продовольством. Розпочалася жвава торгівля. Паша дозволив королю й гетьманові переправитися з невеликим почтом через ріку, решта ж людей очікували дозволу з Константинополя. А тим часом сталося таке. 7–тисячний кавалерійський загін Волконського, йдучи за втікачами, заблукав у степу й наздогнав їх лише тут, на березі Бугу. Шведи, піддавшись паніці, кинулися врозтіч. Десь із 500 чоловік, оповідав Карлів слуга Гультман, потрапили в полон і близько 300 утопилися, намагаючись доплисти до правого берега. Запорожці ж (за Кохеном) зазнали менших втрат, бо, насипавши захисний вал, відчайдушно билися. Крафоорд із подивом констатував, що козаки радше йшли на смерть у бою, аніж на " згоду" з росіянами, і аж ніяк не щадили їх. Постійні втрати й ось ця халепа на березі Бугу спричинили новий вибух невдоволення серед запорожців. Про козацький пункт біля Очакова згадують і Понятовський, і Густав Гельзінг, і Крафоорд. Далебі, наставились заколотники пограбувати гетьманове добро, а самого його захопити й видати цареві. Насилу–силу вдалося їх заспокоїти. Понятовський, якому доручалося зробити це, повідав, що вже по дневі 700 запорожців дезертирували. Але це тільки епізод. Решта січовиків залишалися з Мазепою, відтак і з його наступником у Бендерах Пилипом Орликом аж до 1714р. Потім вони стали під захист татар. Подальша подорож у турецьких володіннях була значно легшою. За наказом султана втікачів гостинно прийняли прикордонні чиновники. Перетнувши акерманський степ, Карл XII і Мазепа 1 серпня нарешті досягли Бендер. Цар був дуже невдоволений втечею короля і гетьмана. Бажаючи чи то помститися, чи дати науку всім іншим, він зажадав од турецького султана негайно видати Мазепу. В турецьких джерелах, опублікованих К. В. Цеттерштеєном, мовиться про три ноти Петра І до турків (від 10, 14 і 27 липня 1709 р. ). Однак султан відкинув ці домагання. У Бендерах Мазепа жив недовго. Його дні добігали кінця. Страшні потрясіння останніх двох літ, особливо втеча, вичерпали сили старого гетьмана. Злігши на тиждень у ліжко, він уночі з 21 на 22 серпня 1709 р. помер. Поховали його спершу в с. Варниця, неподалік Бендер, а пізніше перенесли останки до церкви Святого Юрія в Галаці. Про це свідчить запис у щоденнику його наступника — Пилипа Орлика.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8 9 10 11 1213