Переклад з німецької О. К. Струкевича 10 страница

7. СПІВРОБІТНИЦТВО МАЗЕПИ З ШВЕДСЬКИМ КОРОЛЕМ

Український похід Карла XII

У кінці серпня 1709 р. шведська головна армія виступила з Саксонії. Після ретельної підготовки Карл XII наважився завдати нищівного удару своєму останньому й найнебезпечнішому ворогові — Росії. Під час перебування шведів у Саксонії росіяни окупували чи не всі польські землі, тож найближчим завданням противника стало відвоювання Польщі. Здійснювалось воно енергійно та ефективно, здебільшого за допомогою вмілих обхідних маневрів, а часом і раптових сильних фронтальних ударів. Російська армія то тут, то там чинила опір, Петро І ухилявся від вирішальної битви. Вдавшись до затяжної оборонної тактики, він потроху відступав до укріплень Москви, Новгорода, Смоленська та Києва, прагнучи убезпечити своє військо на всіх оперативних напрямах можливого наступу шведського короля чи окремих частин його армії — від Балтійського моря до крайнього лівого крила в Україні, де поряд з Мазепою, західніше Полонного, займав позиції Синявський, який усе ще підтримував зв'язки з російськими збройними силами. Після осінніх та зимових походів у Польщі Карл XII на початку 1708 р. дістався Литви. Тривалі зупинки у Сморгоні (лютий—березень) і в Радошковичах (березень—травень) пояснюються, вочевидь, весняним бездоріжжям і браком фуражу. Тут шведський король вів дипломатичні переговори з Туреччиною та Кримом і напучував тих учасників походу, котрі мали здійснювати самостійні операції. Левенгаупту та його курляндській армії ставилось завдання виступити з Прибалтики, форсувати Березіну й приєднатися до головної армії, Любекерові — перейти з Фінляндії до Інгерманляндії, а Станіславу й Крассау — воювати на територіях України проти Синявського. На початку червня шведська головна армія знову вирушила в похід. А 3 липня Карл XII здобув блискучу перемогу над росіянами під Головчином, внаслідок чого шведи зайняли Могилів — важливу позицію на Дніпрі. Переправившись через нього й діставшись Сожу, вони на початку серпня повернули на північ. Невдовзі Карл XII досягнув Татарська. Очевидно, наступним містом мав бути Смоленськ. Чи здійснювалась ця операція лише для прикриття корпусу Левенгаупта, що наближався, чи вона одночасно була спробою найкоротшим шляхом повести наступ на Москву, який усе ж зірвався через природні перешкоди, брак продовольства й фуражу, а також внаслідок російської тактики випалювання залишених територій? Це питання нами уже розглядалося. В усякому разі, в середині вересня шведська армія знову повернула на південь і увійшла в Сіверщину. На думку Галендорфа й Штілле, це сталося лише тоді, коли король, отримавши хибну інформацію, вирішив, що Левенгаупт от–от об'єднається з його армією. Немає жодних підстав вважати, що Карл XII уже тоді планував український похід. Далебі мав рацію Штілле, припускаючи: кінцевою метою операції короля був похід безпосередньо на російську столицю через Брянськ—Калугу. Разом з тим генералові Лагеркроні з авангардом доручалося заволодіти на півночі України опорними пунктами Мглин і Почеп, тобто відкрити шлях із Сіверщини на Брянськ—Калугу. Одначе той заблукав, і першим зайняв Почеп російський генерал Іффлянд. Дезорієнтований Лагеркрона, повертаючись назад, не здогадався вступити у стратегічно важливе м. Стародуб, хоч мешканці відчинили браму й зустрічали шведів хлібом–сіллю. І ще деякі обставини перешкодили Карлу XII завдати прямого удару. Як стало відомо, інформація його кавалерії про наближення Левенгаупта була хибною — він ще навіть не підійшов до Дніпра. Тому шведський король вирішив чекати, доки допоміжний корпус з гарматами та іншою зброєю опиниться в безпечному місці. 27 вересня відбулася битва з росіянами під Лісною, в яку Левенгаупт встряв без особливої потреби. Хоч вона закінчилася внічию й обидві сторони дуже постраждали, для шведів наслідки герцю стали фатальними. Вони втратили половину особового складу, весь обоз і всю артилерію. Очевидно, це так послабило шведські збройні сили, що король був змушений змінити свої стратегічні плани. Замість того щоб продовжити наступ на Москву, він вирушив в Україну. Об'єднання з Мазепою тепер було необхідним. До того ж Україна з її багатствами мала перетворитися на оперативну базу, де шведи хотіли компенсувати свої втрати.

Нові турботи

Мазепі в цей час доводилось найважче. Перебуваючи між Карлом XII і Петром І, він мусив вдавати із себе прихильника царя, потай готуючись до об'єднання з його супротивником. Запаси провіанту в Чернігівському складі, Стародубська, Чернігівська, Роменська, Гадяцька фортеці, боєприпаси та продукти в Батурині, який до того ж був важливим оборонним пунктом, — усе це гетьман начебто готував для захисту України од ворогів–шведів, але воно так само могло придатися й шведсько–польським військам. Мазепа робив усе для того, щоб не допустити розпорошення українських збройних сил та їхнього використання на віддалених театрах воєнних дій, розуміючи, що його роль у майбутніх подіях визначатиметься й чисельністю військ, переданих у розпорядження союзників. Постійна присутність російських полків в Україні, особливо в Києві та Батурині, робила цю справу ще актуальнішою. З нею він впорався лише почасти. Прагнучи максимально обмежити використання Москвою козацьких полків, гетьман з кінця 1707 р. й до самого переходу на бік шведів 1708 р. змальовував цареві становище в Україні як вкрай загрозливе, а позицію народних мас, козацтва і навіть полковників — як хитку й ненадійну, даючи, крім того, зрозуміти, що з огляду на війну ставитись до них треба делікатніше. Чи не тому Мазепа в листопаді—грудні 1707 р. висловлював стурбованому Петру І своє занепокоєння турецько–шведськими переговорами в Польщі? Російський посол у Туреччині П. Толстой у повідомленні Головіну від 29 січня 1708 р. з Константинополя різко спростував ці твердження, зазначивши, що турки не мають наміру нападати. У січні 1708 р. цар звелів гетьманові перейти на Правобережжя і зайняти лівий фланг у російській лінії оборони, а також надавати допомогу Синявському, підтримуючи проросійські елементи і придушуючи ненадійні. Синявський мав відтягнутися на стратегічну лінію Мазепи. 30 січня 1708 р. гетьман залишив свою резиденцію і вирушив з козацькою армією та 4–ма доданими російськими полками через Київ до Фастова. Найменше він дбав про співробітництво із Синявським, котрому, як писав Мазепа в листі до царя від 27 січня, не знадобилася допомога, бо Карл XII пішов на Литву. Весняні місяці й частину літа гетьман провів під Білою Церквою. Він і далі утримував її у свої руках, хоч як цьому противився польський коронний гетьман. Наприкінці травня в Могилеві відбувся російський" генеральний консиліум", за рішенням якого Мазепа 1 серпня передислокувався під Київ. Очевидно, Петро І хотів, про всяк випадок, тримати козаків якнайближче до театру бойових дій. І справді, невдовзі їх перемістили у внутрішню Україну. Гетьманське військо розкидали по всіх усюдах. Близько 3 тис. козаків, переважно з Гадяцького полку, послали в Польщу на допомогу Київському й Білоцерківському полкам, 6 тис. осіб з різних полків — до Литви, під Пропойськ, і 3 тис. чоловік з Ніжинського, Переяславського і вільнонайманого полків — до Смоленська. Все це гнітило Мазепу, тим паче що Чернігівський і Стародубський полки й так тісно взаємодіяли з росіянами. Тож залишившись із незначними силами, умовляв він царя повернути хоча б козаків, відряджених до Смоленська, та вільнонайманий і Полтавський полки з Дону. Зважаючи на шведську загрозу, Петро І виконав це прохання.

Місія Бистрицького

Із вступом шведів у Сіверщину (вересень 1708 р. ) в гетьмана виникли труднощі. Проти шведського авангарду на чолі з Лагеркроною цар послав Іффлянда, зажадавши від Мазепи підтримати цього російського генерала. Вдаючи рвійність, він відрядив аж один загін з козаків Ніжинського, Лубенського й Переяславського полків. Але грати цю роль ставало чимдалі важче. Невдовзі гетьмана викликали до російської ставки. Перш ніж їхати туди, він провів нараду зі своїми однодумцями. Покартавши його за зволікання, вони заявили, що настав час зробити вирішальний крок. Було ухвалено знехтувати наказ царя. Мазепа нікуди не поїхав, пославшись на тяжку хворобу. В листі до Головіна від 6 жовтня він назвав, однак, цілу низку причин, які змушують його залишатися в Україні: ненадійне внутрішнє становище, виступи народних мас, свавілля та грабунки, небажання полковників і старшинства кидати напризволяще маєтки й вирушати з армією в походи. Нарікав і на те, що утримує його загроза раптового й особливо небезпечного в умовах нестабільності вторгнення в Україну короля Станіслава з польсько–шведським військом. Мазепин висновок був таким: українські збройні сили треба не послаблювати, а зміцнювати російськими полками. Хоч наведені аргументи й були вагомими, становище від цього не змінилося. 10 жовтня керівник російської зовнішньої політики надіслав розпорядження перекинути більшість українських збройних сил під Новгород–Сіверський, де вони повинні зайняти позиції на Десні. Гетьмана викликали в ставку для наради з фельдмаршалом Шереметєвим. А тим часом київський губернатор, князь Дмитро Голицин, отримав наказ вирушити з російськими полками у внутрішню Україну для гарантування її безпеки. І, зрештою, ще одна халепа: після битви під Лісною на новостворений у північній Україні фронт прибув цар і запросив гетьмана на велику військову раду. Тепер Мазепі нічого не лишалось, як, незважаючи на страждання від подагри, продемонструвати добру волю. Залишивши Батурин, він виїхав на зустріч, але, не подолавши й половини шляху, зупинився в містечку Борзна і почав удавати із себе смертельно хворого. Лише тут під тиском старшин, утаємничених у змову, він наважився зробити вирішальний крок: послав свого управляючого господарством Бистрицького в супроводі якогось ліфляндця до шведського короля з проханням узяти під свою опіку Військо Запорозьке й увесь український народ і допомогти визволитись з–під московського гніту. Посланець, як зазначав Гедерхілм у листі до свого брата від 10 листопада, не мав при собі жодних паперів. Почасти це узгоджується зі словами Орлика, що гетьман вручив Бистрицькому непідписану інструкцію. Його місія мала і велике воєнне значення. Двоє шведських свідків — Гедерхілм і Аксель Гілленкроок — стверджують, що Мазепа з метою захисту України просив шведського короля заволодіти м. Новгородом–Сіверським. Якщо лист Орлика до Степана Яворського заслуговує на довіру, то гетьман зажадав також негайно послати допоміжний корпус для підтримки козацького війська. Бистрицький і ліфляндець зустрілися з Карлом XII неподалік с. Понурівки. 19 жовтня були милостиво вислухані й відпущені з позитивною відповіддю.

Перехід до шведського табору

Становище Мазепи ставало чимдалі скрутнішим. Цього разу його запросив на військову раду Меншиков. Гетьман послав замість себе свого юного небожа Войнаровського, звелівши пояснити, що сам він от–от помре. Так це було чи ні — важко судити, але точно відомо, що в російському таборі пішов поголос про Мазепйні скарби. Меншиков виявив бажання провідати у Борзні смертельно хворого гетьмана. Сполоханий Войнаровський 23 жовтня 1708 р. нишком залишив російський табір під Городком (фактично втік) і розповів своєму дядькові про все, що сталося. Тепер уже доводилось поспішати. Мазепа одразу ж пустився в дорогу і того самого дня дістався своєї резиденції. Ніч минула в гарячковій підготовці. Гетьман написав листа Меншикову з вибаченням за невмотивовану втечу легковажного племінника й передав командирові російського загону в Батурині полковникові Анненкову. Відтак заходився збирати свої війська. Багато полків перебували на бойових позиціях, а інші, як, скажімо, Полтавський, не могли швидко підтягнутися до ставки. Гетьман узяв з собою лише окремі частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків, загалом близько 5 тис. козаків, а решту відділень і 4 полки сердюків (десь із 10 тис. чоловік) залишив у Батурині. Цей міцний гарнізон очолив полковник Чечель. Поряд з комендантом у керівництві брали діяльну участь війт Дмитро та осавул артилерії саксонець Кьонігзек, який багато років перебував на службі в гетьмана й прийняв православ'я. У неділю вранці 24 жовтня Мазепа разом з невеликим військом залишив свою резиденцію і вирушив до шведського короля. Батуринський гарнізон отримав чіткий наказ: росіян ні в якому разі не впускати, місто від них обороняти й очікувати швидкого повернення гетьмана та шведської армії. Тим часом виникла нова загроза. Російська кавалерія на чолі з Меншиковим також вирушила в похід, щоб від Десни, обійшовши шведів із заходу, найкоротшим шляхом дістатися столиці Гетьманщини. Приємного було мало, бо Карл XII неквапом посувавася до Новгорода–Сіверського. За Гедерхілмом, шведський корпус, як і пропонував гетьман, спочатку мав переправитись через Десну під Макошином і навпрошки рушити до Батурина. Але генеральний штаб змінив маршрут, бо похід до Новгорода–Сіверського більше відповідав його стратегічним планам. Ця операція, що скидалася на демонстрацію сили, гарантувала успішну переправу через Десну й давала змогу якийсь час утримувати головні російські збройні сили на чолі з Шереметєвим під Новгородом–Сіверським. Що ж до Батурина, то з його укріпленнями він міг не боятися кавалерії Меншикова, до того ж місто мало протриматись щонайбільше кілька днів — до підходу шведської армії. Мазепа оцінював ситуацію не так спокійно. Довідавшись про навальний марш Меншикова на столицю, він послав Бистрицького (той свідчив, що двічі їздив у шведську головну квартиру) з листами до Карла XII й графа Піпера, в яких висловлював вдячність за обіцяну підтримку й просив якнайшвидше надати допомогу.

Мазепа в Карла XII

24 жовтня гетьман досяг м. Коропа й під Оболонню переправився через Десну, а наступними днями під Орлівкою зустрівся з авангардами полків Гілленштірна та Хіллса. За Поззе, це сталося 26, за Норсбергом — 25, а за Зільтманом — 26 жовтня. Для шведських полковників зустріч з Мазепою була несподіваною. Не отримавши відповідних інструкцій від Карла XII, вони ніяк не могли повірити, що це — гетьман власною персоною, та ще й із дружніми намірами. Оговтались лише тоді, коли один із шведських офіцерів, котрий увіч знав Мазепу, впізнав його під час переговорів. Тоді було вирішено, що наступного ранку полки залишать Орлівку й супроводжуватимуть гетьмана з його невеликою армією до околиць шведської головної квартири в Горках. Щонайменше через два дні Мазепа вперше зустрівся з Карлом XII. І лише 28 жовтня — Адлерфельд, Вайхе, Гедерхілм, Кагг, Пілстром вказують на 29 жовтня, а Зільтман — на 8 листопада — відбулася урочиста аудієнція в Карла XII. Українці дотримувалися свого придворного церемоніалу. За словами Зільтмана, гетьман під'їхав до королівської квартири на коні в супроводі свого генералітету і старшинства. Перед ним несли булаву, позаду — бунчук як символ гетьманської гідності. В процесії йшли козацькі полки. В присутності короля гетьман виголосив коротку промову латинською мовою. Він просив бути милосердним і не тримати зла на українців, які мусили боротися проти шведів. Це бачимо із щоденників Петре і Вайхе. Після промови Карл XII довго розмовляв з Мазепою. На урочистому обіді гетьман сидів праворуч від короля. За столом були й семеро шляхетних українців. По обіді гетьман залишив королівську квартиру в тому ж супроводі й у тому ж порядку, як і прибув. Наступного дня він відвідав фельдмаршала Ренскольда і канцлера Піпера. Після урочистостей досить часто зустрічався з королем. Мазепа справив на шведів добре враження. Нордберг, щоправда, характеризував його як дуже старого (понад 70 років), але енергійного чоловіка з палаючими вогнем очима. Подібно висловився Адлерфельд Гедерхілм описує його зовнішність так: 63 років, щуплий, середньої статури, хворий на подагру, обличчям скидається на світлої пам'яті графа Дальберга. Зате Мазепина особистість змальована набагато яскравіше. За Гедерхілмом, це світська людина, здатна розумно й вільно висловлюватись; він влучно оцінює події, прекрасно обізнаний з європейськими справами, особливо добре поінформований щодо східноєвропейських проблем, володіє найрізноманітнішими науками — від фізики до публічного права. Гедерхілм називає його розумним, хитрим, але щирим у питаннях " нашого" союзу. Тож не дивина, що Мазепа сподобався і королю. Це одразу ж завважили Адлерфельд із Гедерхілмом.

Меншиков і Батурин

30 жовтня шведська армія знову пустилася в дорогу. Цього разу її шлях лежав до столиці України — Батурина, гарнізон якого потребував негайної допомоги. Чи то переправа через Десну під Мізином на початку листопада сповільнила просування (за Гедерхілмом), чи, може, шведи просто згайнували тих кілька дорогоцінних днів (за Гілленштірном), але прийшли вони надто пізно — Меншикову вдалося випередити Карла й Мазепу. Об'єднавшись західніше Сосниці з князем Голициним, російський полководець 25 жовтня перебрався на лівий берег Десни й подався до Батурина, аби самовіч усе побачити. Уже на околицях гетьманської резиденції не бракувало доказів того, що Мазепа перекинувся до шведів. Але ще не ясно було, яку позицію зайняв місцевий гарнізон. 30 жовтня російська воєнна нарада в с. Погрібки, що на Десні, ухвалила заволодіти українською столицею. По дневі Меншиков, з'явившись перед міською брамою, зажадав од гарнізону беззастережної капітуляції. В його розпорядженні було 5 тис. солдатів і стільки ж — у Голицина. Командування фортеці відповіло відмовою, але, щоб вигадати на часі, продовжило переговори. Вони тривали до 1 листопада. А наступного дня Меншиков повів війська на штурм і в кривавій січі здобув місто. За браком достеменних даних годі зрозуміти, як це сталося. Гедерхілм вважає, що зусібіч оточеному містові не вистачило снаги створити надійну оборону, бо 10 тис. росіян протистояло лише 3 тис. козаків. Либонь, мав слушність Костомаров, пояснюючи раптове захоплення Батурина зрадою. Історик О. Лазаревський у третьому томі свого " Опису старої Малоросії" означує, що старшина Нос за свою велику послугу російській армії при облозі Батурина надбав од царя уряд прилуцького полковника. Але ж тойтаки Нос як прилуцький полковий старшина належав до фортечного гарнізону. Інше (щоправда, непевне) джерело вказує, нібито він повів росіян таємним ходом до фортеці. Якщо її гарнізон і справді потрапив у таку скруту, то не дивно, що ворог здобув місто за лічені години. Розпочалися нещадні розправи над населенням. Захоплених тяжко пораненими Чечеля і Кьонігзека було страчено. Місто палало. Великі склади продовольства, боєприпасів, артилерію нападники знищили. Щоб уникнути зіткнення із шведською армією, Меншиков мерщій відступив до Глухова. Посилаючись на свідчення двох шведських полонених, котрим пощастило втекти із Батурина, Гедерхілм повідомляє, що в жахливій кривавиці загинули й 3 тис. росіян. Із тих козаків, котрі билися на валах фортеці, близько тисячі пофортунило вирватись із цього пекла й віднайти Мазепин табір. Втрата Батурина стала тяжким ударом для Карла XII. Як повідомляв у листопаді 1708 р. прусський посол у Москві Кейзерлінг, у гетьманській резиденції було понад 90 гармат (серед них 70 металевих, за свідченням датського посла Георга Грунда), чимало боєприпасів і провізії. З поразкою Левенгаупта всього цього конче потребувала шведська армія. Падіння столиці, як ми побачимо далі, завдало ще більшої шкоди Мазепі.

Заходи царя

Росіянам було не досить зруйнування Батурина. Петро діяв хутко й цілеспрямовано, ще не знаючи, на чий бік стане український народ. Про його настрої Кейзерлінг у листопаді 1708 р. повідомляв до Берліна таке: " Чи можливо, щоб відомий діяч, улюбленець нації, не мав прихильників? До того ж козаки невдоволені урядом, який так брутально й відкрито нехтує їхні вольності. Тож і стурбовані (в Москві) передовсім тим, що вся нація або велика, принаймні, її частина піде за своїм провідником…". При проведенні акцій цар мусив враховувати й те, що народ не стільки любить Мазепу, скільки шанує і боїться його. І взагалі неможливо відразу ж знищити авторитет лідера, який так довго правив країною. Тому Петро І, крім розгортання суто воєнних заходів, намагався послабити вплив гетьмана на його співвітчизників і утримати їх від участі у шведсько–українському союзі. Перші місяці зимової кампанії скидалися на війну маніфестів між Карлом XII і Мазепою, з одного боку, й Петром І і новообраним гетьманом Скоропадським — з іншого. Цар видав одразу три маніфести (від 27, 28 жовтня і 1 листопада), а 29 жовтня 1708 р. надіслав листи чернігівському й полтавському полковникам та ніжинському наказному полковникові, в яких змальовував Мазепу користолюбцем, котрий дбає лише про власне збагачення й, прикриваючись гаслом визволення України з–під вигаданого московського ярма, хоче запродати її Станіславу та Польській республіці. Саме ця польська загроза найбільше впливала на українців, занепокоєних долею православної віри. Він звалював на Мазепу всі гріхи: насильницьке навернення народу в католицизм чи уніацтво, непомірне збільшення податків і трудових повинностей (фортифікаційні роботи), запровадження системи оренд і навіть свавілля російського війська. Найдошкульнішим ударом для прибічників Мазепи стали нагальні вибори нового гетьмана, на що лише натякав маніфест від 28 жовтня. Зате уже наступний маніфест від 1 листопада відкрито оголосив " вільні" вибори. Було також обіцяно " зберігати усі права та привілеї українського народу свято й непорушно". Як розуміла це російська сторона, видно з підготовки й проведення самих виборів у листопаді. Цю справу цар довірив князеві Григорію Долгорукому. Генеральна старшина й більшість полковників були відсутні, бо подалися до шведського табору. З'явилися лише Скоропадський із Стародуба і Полуботок з Чернігова. Полтавський полковник не брав участі в цьому спектаклі, а Переяславський та Ніжинський полковники представлені були наказними полковниками. Рядових козаків прийшло мало. Найчисельнішим гуртом стала середня старшинська ланка. Духівництво, зокрема київське на чолі з митрополитом, припізнилося й лише поставило свої підписи під готовим актом. Незначна кількість учасників полегшила проведення виборів. Князь Долгорукий запросив до себе полковників, щоб обміркувати з ними кандидатури. Обговорювалися тільки дві — Івана Скоропадського й Павла Полуботка. Цар, що прибув до Глухова, надав перевагу Скоропадському, бо Полуботок, за його словами, " надто хитрий і міг би стати ще одним Мазепою". Передоднем жителі Глухова й приїжджий люд побачили рідкісне видовище — заочне повішання Мазепи. Головними персонажами цього дійства стали Меншиков і Головін. З пугала, що мало уособлювати Мазепу, вони зірвали макет андріївського ордена, а відтак кат " стратив" злочинця. Це був акт, породжений не лише ненавистю, а й пропагандистськими розрахунками. Звістка про" страту" невдовзі облетіла все зарубіжжя. Внаслідок виборів (6 листопада) заходами царя гетьманом зробився Скоропадський, хоч козаки надавали перевагу Полуботкові. Тих старшин, котрі взяли участь у кампанії, щедро винагородили. Наказні полковники стали полковниками, а Полуботок та інші впливові діячі дістали чималі земельні володіння. Разом з тим було знехтувано права України. Принципові положення договорів Богдана Хмельницького та його наступників потверджувалися тільки в загальних формулюваннях. Та й із самої процедури вилучили доти обов'язкове опрацювання договірних пунктів. Недовіра російського уряду не могла не стурбувати українських патріотів. Тож уже наступного дня після виборів Петро І пообіцяв амністувати всіх тих Мазепиних прихильників, котрі залишать його протягом місяця. Цей акт, як ми побачимо, не лишався безрезультатним. І, насамкінець, прибулу по кількох днях до Глухова церковну верхівку примусили виголосити прокляття Мазепі. Церемонія, яку через століття Мартос назвав " бридкою", відбулася 12 листопада в Москві, а також у церкві св. Трійці у Глухові й рік у рік повторювалась у Росії. Митрополит Іоасаф Кроковський, чернігівський архієпископ Іван Максимович і переяславський єпископ Захарій Корнілович, засудивши вчинок Мазепи, відлучили його від церкви й прокляли. Тексти їхніх звернень до народу були ідентичними. Чи не тому, що вони, як зазначає дослідник історії української церкви В. Біднов, готувалися не українським духівництвом, а в царських канцеляріях? Ще до єпископських звернень цар повідомляв у своєму маніфесті від 9 листопада про " відлучення Мазепи від ортодоксальної віри й християнської церкви". Як бачимо, в Російській імперії церква, на відміну від зарубіжного православного духівництва, була покірним знаряддям у політичних іграх можновладців.

Гадяч і Ромни

Карл XII у супроводі Мазепи переправився через Десну і продовжив свій марш. Проминувши руїни Батурина, шведська армія подалася у внутрішні області на зимівлю. 11 листопада король підійшов до с. Городище, вже здобутого шведським авангардом Адлерфельда й козацьким загоном, і, доки підтягувалися війська, вступив 17 числа до м. Ромни. Там тимчасово влаштував свою головну квартиру. Якраз гетьман, за словами шведського генерал–квартир–мейстера Гілленкроока, після переправи через Сейм наполіг на необхідності негайно заволодіти Гадячем. Це добре укріплене місто, до якого залишалося кілька переходів, могло стати важливим плацдармом для захоплення багатих територій, де армія мала б удосталь провізії. Не відомо, що в ухваленні цього рішення відіграло головну роль: допіру наведений нами аргумент, бажання Мазепи й Карла XII пройти ще далі на схід, аби легше було контактувати із Запорозькою Січчю та кримськими татарами, чи обидва ці чинники? Та хоч би то як, а через день по в'їзді Карла XII до Ромен Мазепа разом зі своїми козаками й трьома шведськими полками під проводом Дальдорфа досяг (18 листопада) Гадяча й легко зайняв його. Подбавши про охорону міських укріплень і залишивши там гарнізон, гетьман із рештою козаків невдовзі повернувся до шведської головної квартири. На значній території з опорними пунктами у Ромнах, Гадячі, Лохвиці та Прилуках шведи перебували до середини грудня.

Ставлення народу до Мазепи і шведів

З появою шведів аж ніяк не вибухнуло загальноукраїнське повстання проти російського гноблення. Костомаров тлумачив це неприязню людей до шведів і Мазепи, а також вірністю народу цареві, очевидно, послуговуючись без достатнього критичного аналізу закостенілими постулатами російських істориків, пропагандистськими маніфестами воєнного часу та українськими вірнопідданськими висловлюваннями. До того ж видатний український історик припустився логічної похибки, бо неможливо, щоб одразу ж після закликів царя боротися проти зрадника Мазепи й шведів забулися змальовані тим же Костомаровим усі кривди та образи, заподіяні російською вояччиною в Україні, посилення гніту селян та козаків, конфлікти між місцевим населенням і чужинцями. Звичайно, Мазепин вчинок не мав успіху, бо став цілковитою несподіванкою для мас. Знаний як ревний царський прислужник, він раптом обернувся на його запеклого ворога і союзника шведського короля. Чи не востаннє теза Костомарова про вірність українського народу Петру І і Москві віддзеркалилась з відповідною риторикою у статті О. Оглоблина " Боротьба росіян і українців проти шведського вторгнення 1708—1709 рр. ", вміщений у збірнику " Битва під Полтавою" (К., 1929). Становище ускладнилося й тим, що гетьман на вимогу царя закликав посполитих не довіряти шведам, ховати від них продукти, цінні речі тощо. А якщо й звірявся комусь, то лише небагатьом старшинам–однодумцям (У віднайденому Возняком" Послушному меморіалі Війська Запорозького до священної королівської величності шведів" (жовтень 1709 р. ) старшини, які пішли за гетьманом у вигнання, стверджували, що до останньої миті не знали про таємні наміри померлого Мазепи звільнити Українську державу від московського гноблення і зміцнити суверенітет Війська Запорозького). Швидкий розвиток подій не дав йому змоги ознайомити народ зі своїми ідеями. На початку операцій Карла XII в Україні її населення ще не знало, як ставитися до шведів. У Сіверщині ті прагнули довести, що прийшли як друзі й, на відміну від росіян, не чинитимуть насильств. За Гедерхілмом, це заспокоювало людей, які порівнювали доброзичливість шведів з винищувальною тактикою росіян. Але більшість населення, нажаханого російською жорстокістю, переховувалася в лісах. Чимало жителів діяли за недолугою порадою гетьмана. Одне слово, переважали панічні настрої. За свідченнями безпосередніх учасників подій — Адлерфелда, Гедерхілма, Гілленкроока, Гілленштірна, Поззе, — по селах, особливо Стародубського полку, залишалося вдосталь провіанту й фуражу. Агітація Мазепи після його переходу на бік шведів і виважена поведінка останніх зробили своє — населення з появою військ здебільше не покидало своїх домівок. Але радикальної зміни у настроях не відбулося. Всі знали про трагічну долю гетьманської столиці — її знищення й вигублення місцевих жителів. За Гілленштірном, руїни Батурина вжахнули всю Україну. В листопаді 1708 р. Кайзерлінг повідомляв з Москви прусському королю, що росіяни тим варварством своїм нагнали великого страху на населення. Та й Мазепа, як писав Орлик 1721 р., також вважав, що " Україні, наляканій долею Батурина, забракло мужності виступити разом з нами". Після цієї події на активну допомогу українців годі було сподіватися. Але поволі життя поверталося у старе річище. Чим глибше вторгалися Карл XII і Мазепа в Україну, тим більше було виявів прихильності з боку населення. Гедерхілм розповідає, що після переправи через Десну (ще до Батурина) шведам траплялося чимало сіл, жителі яких поводилися цілком спокійно. За Крманом, словацьким посланцем в Україні, мешканці Люкнова влаштували теплу зустріч королю і гетьманові — повиходили на вулиці з хлібом, сіллю, рибою, медом, сиром. Про подібне вшанування в Отюші та кількох інших селах знаєм од Зільтмана. Поззе зазначав, що не покидали своїх домівок і городищани. А селяни, як свідчив Крман, вимагали платню за дрібні послуги.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8 9 101112 13 Следующая ⇒