Переклад з німецької О. К. Струкевича 7 страница

Козацькі походи 1704 р.

Цей рік вторгнення в Правобережну Україну був багатим і на інші важливі події. Варшавська конфедерація, усунувши в липні Августа II, під тиском Карла XII обрала польським королем позенського воєводу Станіслава Лещинського. Прихильники російсько–саксонського альянсу утворили Сандомирську конфедерацію. В Польщі вибухнула громадянська війна. У серпні того ж року Річ Посполита (власне прихильники Августа II) підписала мирний Союз з Росією. Такий самий союз між шведською партією і Карлом XII було укладено лише 26 листопада наступного після коронації Лещинського року. Чимало несподіванок принесли й бойові дії. Доки Петро І воював у Прибалтиці та наступав на Дерпт і Нарву, Карл XII вирушив наприкінці літа з–під Варшави (через Ярослав) до Львова й досить легко захопив це місто. Всупереч сподіванням Любомирських, він не дуже переймався альянсом з турецько–татарським світом і дбав насамперед про те, щоб повернути новому польському королю південно–східну частину держави, якою все ще володіли прибічники Августа II. Можливо, таким чином хотів виманити царя з Прибалтики. Але той не зреагував на це. І лише у відповідь на благання Августа II доручив українському гетьманові допомогти союзникам. Мазепа ж, як ми знаємо, з цим не квапився. Залишившись у Правобережній Україні, він намагався усунути Палія, щоб узяти край під свою руку. Та зрештою, і російський уряд не збирався наражати головні гетьманські сили на загибель у жорстоких боях із шведами, бо козаки йому потрібні були для переслідування поляків (насамперед Любомирських) прошведської орієнтації та руйнування їхніх маєтків. Виходячи з цього, Мазепа й не намагався заглиблюватись зі своїм військом у власне польські території. Етапами маршрутів його весняних і літніх походів 1704 р. були Паволоч, Бердичів, Чуднів, а також Любар на Волині, де козаки квартирували в основному в помістях Любомирських, немов демонструючи коронному гетьманові та його братові всю немилість Августа II і царя. Коли ж Ієронім Любомирський після королівських виборів утік з Варшави й знову перейшов на бік Августа II, непрохані гості залишили його маєтки. Наприкінці жовтня Мазепа повернувся (через Фастів) до Батурина. Отже, із стратегічної точки зору його похід був лише диверсією і не мав особливого воєнного значення. Дієву допомогу надавали Августові II два козацьких з'єднання, передані йому гетьманом ще на початку кампанії. Перше, чисельністю кілька тисяч козаків, очолив миргородський полковник Апостол, а друге, із 10 тис. осіб, — переяславський полковник Мировим. Цей корпус діяв на околицях Львова разом з поляками з'єднання коронного референдаря Ржевуського. Один нічний напад на шведів під Львовом і полювання на фуражирів — оце й усе, що зробили козаки в поході. Під тиском противника Мирович відступив під Броди. Відділившись 20 жовтня від поляків, хлопці вирушили з–під Тикоціна в Полісся на зимові квартири. Поляки вороже ставилися до своїх союзників, про що Мирович доповів гетьманові після повернення в листопаді в Лівобережну Україну. Трагічно склалася доля козацького загону під проводом Апостола, відрядженого до саксонської армії, що діяла при підтримці російського військового з'єднання. Козаки хоробро билися проти ворога, допомогли Августові II здобути Варшаву (25 серпня) й прогнати звідти прибічників Станіслава та шведів під командуванням Горна. Ще перед Варшавою вони разом з іншими підрозділами вщент розгромили шведські передові частини. Втративши Варшаву, Карл XII вирушив на північний захід, об'єднався під Любліном з фельдмаршалом Ренскольдом і в жовтні знову захопив польську столицю. Саксонсько–російська армія відступила до кордону Сілезії. У цьому марші козаки зазнали багато лиха та кривд. Командував ними генерал Брандт, а під час перебування в Познані — Паткуль. Цей пихатий та ще й некомпетентний у воєнних питаннях ліфляндець поводився з українцями зверхньо і жорстоко. В донесеннях до царя за вересень він нарікав на їхню недисциплінованість, розбишакуватість, погане озброєння. І самі вони обурювались цим командиром, який докучав голодним, погано вдягненим людям німецькою муштрою і суворо карав за найменший непослух. Врешті, за наказом того ж таки Паткуля, в козаків повідбирали коней, а самих відпустили додому. На шляху до Кракова, неподалік Велуні, вони натрапили на чисельний загін шведів та їхніх польських союзників і зазнали нищівної поразки. Лише деяким із них пощастило повернутися на батьківщину.

Операції в Польщі

1705 р. видався порівняно спокійним. Карл XII поринув у підготовку до коронації Станіслава. Вона відбулася у Варшаві наприкінці вересня. Август II готував до відсічі Саксонію, своє спадкове володіння, і намагався вступити в мирні переговори з невблаганним шведським королем. Його позиції в Польщі стали такими міцними, що цар послав у Курляндію проти Левенгаупта лише незначну частину своєї армії на чолі з Шереметєвим, а основні сили чисельністю близько 25 тис. чоловік повів у Литву. Влітку 1705 р. він зупинився в Гродно, куди прибулії рештки польської коронної армії. Це був перший значний марш росіян у межі Польської держави. Український гетьман мав захищати південну частину Польщі, тобто землі з українським населенням, і виконувати роль сполучної ланки між Саксонією на заході й Росією на сході. Це здавалося цілком природним, але й цього разу російський уряд не бажав, щоб козаки глибоко вторгалися в польську територію. Підтверджує це звернення Головіна до Мазепи, надіслане 13 серпня 1705 р. за дорученням Петра І. Навесні того ж року надійшов наказ виступити з основними силами в напрямку Сандомира, мабуть, для підсилення саксонського кавалерійського з'єднання під Любліном. Гетьман послав до Литви у розпорядження царя близько 4 тис. козаків під проводом прилуцького полковника Горленка. В червні Мазепа вирушив через Паволоч на Волинь і через місяць був уже на Случі під Старим Костянтиновом. Скрізь на своєму шляху козаки за наказом Петра І спустошували володіння польських магнатів прошведської орієнтації, зокрема Йозефа Потоцького. В середині серпня козацька армія дісталася Львова. Це місто, за повідомленням М. Вітворта від 6 жовтня 1705 р. з Гродно, доброхіть перейшло під захист Мазепи. Відтак військо вступило у Белзьке і Холмське воєводства. Залишивши там на зимових квартирах приблизно половину особового складу (понад 12 тис. чоловік), Мазепа, за наказом царя, повів решту армії на Волинь для захисту кордонів України. Тут, у Дубно, розташував свою штаб–квартиру. Отже, протягом 1705 р. сторони лише займали позиції. Але в грудні розпочався рух. Використавши за порадою шведського генерального штабу стратегічну перевагу, Карл XII повів свої війська в Гродно проти найдужчої групи, до якої входило й кілька саксонських військових з'єднань. А тим часом фельдмаршал Ренскольд спробував узяти в кільце західну групу в Сілезії, що складалася із саксонців і почасти росіян. Однак зробити це йому не вдалося, бо Август II, наступаючи із Гродно, зайняв Варшаву. Опинившись між з'єднаннями короля і загоном генерала Шуленбурга, який виступив із Саксонії, Ренскольд, щоб розімкнути ці кліщі, рушив назустріч останньому і на початку лютого 1706 р. вщент розгромив його під Фрауштадтом. Унаслідок цього Август II мусив відтягнутися на схід. У січні 1706 р. Карл XII з'явився під Гродно, форсував Німан і перетнув східні комунікації росіян. Наприкінці березня вони кинулися втікати в південному напрямку, зазнаючи тяжких втрат. Раптова поява Карла XII під Гродно викликала серед росіян паніку. Про це свідчать хаотичні розпорядження Петра І Мазепі про негайне надання допомоги, в яких метою його походу визначалися то Смоленськ, то Мінськ, то Луцьк, а потім знову Мінськ. Туди й прибув гетьман з більшою частиною української армії (за Костомаровим, 17 тис. чоловік) і на початку березня зустрівся з царем. Решта війська залишилася на зайнятих територіях. Козаки розташувалися смугою від Гродно до Вільни. Два їхніх загони у Несвіжі й Ляховичах, що неподалік Гродно, прикривали відступ росіян. Перший, на чолі із стародубським полковником Миклашевським, втративши у боях половину особового складу (включно з полковником), мусив залишити Несвіж. Другий, під проводом переяславського полковника Мировича, протягом квітня обороняв Ляховичі від штурму 6–тисячного шведського корпусу. Як і сподівалися козаки, Мазепа надіслав їм підкріплення — російсько–український загін чисельністю 4—5 тис. чоловік під загальним керівництвом Неплюєва й миргородського полковника Апостола. Однак 15 квітня під Клецьком він зіткнувся із шведами й був змушений рятуватися втечею. Втративши надію на допомогу, козаки в Ляховичах 1 травня здали фортецю. Литовські пани й магнати, зокрема Огінські та Вишневецькі, як і решта польських прихильників Августа II, під впливом блискучих шведських перемог перейшли на бік Карла XII. Чи не цим пояснюється той факт, що комендант Бихівської фортеці Синицький категорично відмовився передати її Мазепі? Перед відступом із Гродно Петро І вирішив про всяк випадок залишити гарнізони для утримання литовських фортець на Дніпрі — Могилева та Бихова. Тож Мазепа мав заволодіти Биховим, але через відмову Синицького зробити цього не вдалося. А брати фортецю штурмом рештками армії, наражаючись на можливий напад шведів, було вкрай ризиковано. Росіяни заздалегідь розпочали відступ: частина армії йшла на Київ, частина — на Смоленськ. Мазепа лише на початку травня залишив Мінськ: вирушив через Оршу та Гомель в Україну. Цей сквапний відхід з неймовірними труднощами та злигоднями забрав чимало життів людських. Як зазначав гетьман у донесенні царю від 22 травня 1706 р. з Гомеля, козаки пройшли через усі мислимі й немислимі випробування на різних фронтах, у битвах та походах під Гродно, Мінськом, Клецьком та іншими містами, втратили багато коней, вкрай обносилися, голодували. Вони скидалися більше на жебраків, аніж на воїнів.

Будівництво фортець в Україні

Захворівши на подагру, Мазепа зупинився з армією в Батурині; люди дістали короткий перепочинок. Тим часом Карл XII вирушив із Гродно на Волинь. Стало ясно, що він продовжуватиме війну в Україні. Виникла загроза Києву. Гетьман поїхав туди наприкінці червня. Ще раніше до столиці передислокувалися козаки і з'єднання з головними російськими силами. 4 липня в Києві з'явився Петро І (перебував там до 21 серпня). Тоді ж розпочалося спорудження укріплень, зокрема фортеці, але не в самому місті, а на околиці Печерського монастиря. Будівельні роботи мали виконувати козаки під наглядом гетьмана. Меншикова з кавалерійським авангардом було відряджено на Волинь стежити за ворогом. Петро І підпорядкував йому Мазепу у воєнному відношенні, якщо потрібна буде допомога козаків. Це розпорядження глибоко вразило гетьмана, бо досі він як голова автономної Української держави корився лише наказам царя. Щоправда, події розвивалися інакше. Вирішивши спочатку повалити Саксонію, Карл XII наприкінці червня пішов через Холм і Люблін у внутрішню Польщу. Але цар та його наближені ще довго боялися перенесення бойових операцій в Україну. Незабаром шведський король, об'єднавшись з Ренскольдом, вступив-таки в Саксонію. У вересні 1706 р. в Альтранштадті він примусив Августа II підписати мирний договір і зректися корони. Відгадавши наміри Карла XII, росіяни у вересні того ж року розгорнули новий наступ на Польщу. Залишені там невеликі шведські загони нічого не могли вдіяти. У жовтні Меншиков дістався Каліша й здобув перемогу над шведським генералом Мардефельдтом і його польсько–литовськими сателітами. Хоч ця операція й скидалася на наступ, насправді вона мала лише оборонне значення. Цар хотів зміцнити тил своїх польських союзників. У Жовкві на початку 1707 р. він провів переговори з лідерами Сандомирської конфедерації Синявським, Замойським. Янушем Вишневецьким, Хоментовичем, Шембеком, Мнішеком, Покієм та Шанявським. А влітку на нараді в Любліні було ухвалено готуватися до виборів короля. Тут, у Польщі, Петро І дійшов важливого висновку: тепер Карл XII завдаватиме головних ударів безпосередньо Росії. В січні 1707 р. англійський посол у Москві Вітворт писав у листі до англійського державного секретаря, що цар дбає лише про оборону, тож доки шведи не залишили Саксонії, хоче відступити на власну територію. Було продовжено розпочаті 1706 р. фортифікаційні роботи. Київ і Смоленськ мали стати основними пунктами оборони в російській прикордонній зоні. Поза ними споруджувалась ціла низка укріплень. Москву також зміцнювали земляними валами. Робилося все й для того, щоб створити якнайбільше перешкод ворогові на польській території. Турботи про захист кордонів України лягали на плечі Мазепи. Цар вимагав од нього прискорити спорудження Київської фортеці, а також відбудову укріплених пунктів на кордоні з Польщею. Збройні сили гетьмана концентрувались в основному в Києві. Протягом літніх місяців козаки займалися тяжкими земляними роботами, живучи власним коштом, а тим часом їхні господарства занепадали. І лише після настирних вимог Мазепи цар наприкінці жовтня відпустив козаків по домівках. Ще гірше було 1707 р. На роботи до Києва стягувалися з усього Гетьманату козацькі й добровільні полки. Прохання гетьмана полегшити становище цих людей цар нехтував і відпустив їх додому лише в жовтні—листопаді, після завершення будівництва фортеці. Крім того, на вимогу царя козаки перебували на польсько–литовській службі. Білоцерківський полк було включено до з'єднання коронного гетьмана Синявського. У травні 1707 р. Мазепа послав свого племінника Войнаровського на чолі 5–тисячного загону добірних воїнів у район розмежування, а Стародубський полк — до Бихова, щоб козаки після капітуляції Синицького й передання міста російському генералові Бауру несли там гарнізонну службу. Ще один козацький загін наприкінці червня було відряджено до Полонного (Волинь) у розпорядження фельдмаршала Шереметєва. Вкрай інтенсивне використання українських збройних сил дуже згнічувало козаків і старшин. У всій Україні зростало невдоволення. Та й сам Мазепа втратив гумор, вирушаючи у квітні 1707 р. на запрошення Петра І до Жовкви, щоб взяти участь в очолюваній ним російській військовій раді. На жаль, у нас мало інформації про зустрічі й переговори. Але там пропонувалося таке, чого не міг прийняти гетьман, — реорганізація козацьких полків. Ще більше зажурився Мазепа, дізнавшись, що Меншиков самочинно, навіть не питаючи його як верховного головнокомандуючого українською армією, наказав білоцерківському полковникові разом зі своїм військом вирушити в похід.

Запорозька Січ на початку XVIII ст. та її конфлікт з Москвою і Мазепою

1707 р. на південному сході Російської імперії виникло нове політичне напруження, що в умовах війни становило неабияку загрозу для царя, — повстання донських козаків під проводом Булавіна. Україна також не залишалася осторонь цих подій. Але Мазепа, Слобожанщина й Запорозька Січ брали участь у них осібно, відповідно до своїх власних інтересів. Щоб докладніше розібратися у цьому, окреслимо становище Запорозької Січі та її стосунки з гетьманом у перші роки Великої Північної війни. Як уже мовилося, козаки були дуже невдоволені мирним договором між Росією і Туреччиною, підписаним 3 липня 1700р. Найбільше обурювало їх те, що туркам поверталися фортеці в нижній течії Дніпра, якими на той час володіли січовики, відбиваючи численні атаки ворога. Січове братство вважало їх не лише своєю власністю, а й надійними пунктами оборони. І хоч із втратою фортець їм урешті довелось змиритися, невдоволення не вщухало. Коли в Січ прибув на початку 1701 р. князь Кольцо–Масальський, щоб руками козаків зруйнувати ці фортеці й вивезти звідти зброю, вони вчинили опір. Аж ось на лівому березі Дніпра, якраз навпроти січових укріплень, за наказом царя почали споруджувати нову фортецю — Кам'яний Затон. Якщо заснування Новобогородицької (1688) і Новосергіївської (1689) фортець викликало в січовиків лише невдоволення, то нове будівництво вони сприйняли як удар у саме серце Січової республіки. Цей підступний російський план — взяти таким чином запорожців під свій контроль і з допомогою цього висунутого далеко вперед форпосту компенсувати втрату фортець у пониззі Дніпра — породив шквал нарікань на адресу Москви і гетьмана. Мазепу ж кляли за те, що він під тиском царя послав на допомогу кільком тисячам російських солдатів–будівельників на чолі з Кольцо–Масальським 6 тис. лівобережних козаків. Відтоді Січ стала постійним джерелом загрози, яке так дошкуляло і гетьманові, і російському урядові. А проте Петро І заповзявся завершити будівництво Кам'яного Затону. Розлючені запорожці невдовзі почали протидіяти спорудженню ненависної їм фортеці. 1701 р. між ними і Кольцо–Масальським розгорілася мала війна, в якій січовики застосовували лукавство й силу. Помстилися вони й Мазепі, знищивши на Самарі селітряні виробництва, що належали йому та гетьманським старшинам, забрали увесь інвентар. Приводом до цього послужило те, що підприємці не сплатили орендних сум — 100 злотих за кожен казан. Стали небезпечними й торгові шляхи. Влітку 1701 р. було пограбовано кількох грецьких купців, шлях яких пролягав неподалік Січі. А що вони виявились підданими Туреччини, виникла небезпека конфлікту з нею. Довідавшись од Мазепи про те, що сталося, російський уряд заарештував січову делегацію в Москві. Кошовому ж пригрозили стратити цих запорожців, якщо винних не буде покарано, а товари повернуто. Однак рішення це мало протилежні наслідки. Замість Петра Сорочинського кошовим обрали запеклого ворога Москви й Мазепи Костя Гордієнка. Він став змовлятися з татарами. На початку 1702 р. до кримського хана прибула делегація для переговорів про утворення союзу. Офіційно союз, либонь, не було укладено, бо Константинопольський мир 1700 р. стосувався не лише Туреччини, а й певною мірою Криму. Мазепа ж мерщій послав до хана своїх людей пояснити необхідність підтримання мирних стосунків, і той пристав на це. Але ситуація залишалася непевною. Турки й татари сприймали спорудження фортеці Кам'яний Затон як захід, спрямований проти них. До того ж ця акція порушувала договір про передання фортець у нижній течії Дніпра. Тому кримський хан і очаківський Юсуф–паша, враховуючи становище в Січі, пообіцяли запорожцям допомогу. Вони підбурювали їх проти царя і здійснюваного ним будівництва. Виступи січовиків ставали чимдалі ширшими. У жовтні 1702 р. Петро І закликав їх не чинити перешкод підвезенню будівельних матеріалів, але вони відмовились коритися і навіть пригрозили, що в разі продовження будівництва завдаватимуть ще більшої шкоди й покличуть на допомогу татар. Гетьман вважав становище, що склалося, вкрай небезпечним, бо січовики мали зв'язки з татарами, народними масами в Гетьманаті й повстанцями на Правобережжі. У Москві також дуже злякалися. Наприкінці 1702 р. прибув до Батурина посланець царя Курбатов, щоб обміркувати з Мазепою, яких слід ужити заходів для приборкання свавільної Січі. Гетьман категорично заперечував проти повної ліквідації Січової республіки та її захоплення, мотивуючи це тим, що запорожці переселяться на татарські території і заснують у нижній течії Дніпра, неподалік моря, нову січ під протекторатом кримського хана, яка вдаватиметься до підривних акцій проти Росії. Ця осторога отверезила Москву. Вона вирішила піти на компроміс із козаками. Заарештованих січових послів було відпущено, а на початку 1703 р. до Січі прибуло російське посольство на чолі зі стольником Протасєвим, якого, за дорученням гетьмана, супроводив генеральний осавул Скоропадський. Гості привезли затриману річну платню, подарунки й грамоту царя, сподіваючись відновлення розірваних зв'язків і чергової присяги на вірність з боку запорожців. Одначе ті заявили, що не приймуть їхньої пропозиції, доки існуватимуть Новобогородицька фортеця і Кам'яний Затон. 19 травня посли повернулися до Батурина. Мазепа вирішив блокувати Запорожжя й запропонував улітку 1703р. російському урядові виставити вздовж Дніпра — від Києва до Самари — надійні сердюцькі полки, які б не допускали завезення в Січ зерна, а відтак раптовим ударом захопити запорозьку фортецю і врешті включити Самару до гетьманської території. Таким чином було б припинено суперечку між Гетьманатом і Запорозькою республікою щодо цього прикордонного району. Цар підтримав план Мазепи, але зробив одне суттєве уточнення: охоронні пункти на Дніпрі й біля Січі мають бути захоплені не сердюками, а севським російським полком. Ось так несподівано для гетьмана все перемінилося. З серпня в листі до Головіна він просив не вживати ніяких заходів до його прибуття в Москву" внаслідок важливих обставин, що їх годі викласти письмово". Можливо, поява росіян призвела б до вибуху народних пристрастей у Запорожжі. Але занепокоєння Мазепи можна пояснити й розходженням його намірів з цілями Петра І. Адже обмеження запорозької вольниці із залученням сердюків, а не росіян, замислювалось на пожиток Гетьманській державі. Такий висновок небезпідставний. Мазепа взагалі прагнув скеровувати зовнішню і почасти внутрішню політику Січової республіки, особливо її зносини з царем, а також контролювати Січ, хоч і робив їй чимало поступок, зокрема щодо комплектування гарнізону Кам'яного Затону, з чим урешті змирилися росіяни. Взагалі Мазепа проводив однакову політичну лінію і щодо Січі, і щодо Правобережної України, з тією лише різницею, що перша, зважаючи на ЇЇ особливе становище й волелюбність січового братства, вимагала делікатнішого підходу — так би мовити, довгої вуздечки. При цьому він вдавався до різних засобів, і насамперед неофіційних контактів з кошовим писарем та іншими впливовими особами, котрі часто підтримували його й нишком постачали достовірну інформацію. З цього неважко зрозуміти, чому Мазепі був таким антипатичним цей новий лідер Січової республіки, Кость Гордієнко, — впертий і свавільний чоловік, який не поступався своїми переконаннями і не йшов гетьманові під лад. У повідомленнях до Москви Мазепа нікого так не паплюжив, як його, почасти з політичних, а почасти з особистих мотивів. Прикметно, що й пізніше в листі до Головіна від 10 грудня 1707 р. гетьман (на тоді й сам він змовлявся з ворогами Петра І — Станіславом Лещинським і Карлом XII) називав Гордієнка " собакою Костем". 1703р. козаки заходами Мазепи усунули Гордієнка. Про цю акцію, здійснену" завдяки нашій наполегливості й повсякчасним зусиллям", він із задоволенням доповів Головіну. Новим кошовим було обрано не менше заслуженого козака Герасима Крису, який рахувався з волею Мазепи. Російський уряд всіляко підтримував заходи гетьмана. В листопаді кошовий Криса отримав дві царські грамоти. В одній повідомлялося, що незабаром буде надіслано річну платню, а в другій цар засвідчував свою милість, підтверджував козацькі вольності, обіцяв повернути Січі територію вздовж Самари й запевняв, що воєвода Кам'яного Затону не робитиме запорожцям ніякої шкоди. А проте в Січі взяв гору напрям, ворожий Росії та Мазепі. Уже в грудні 1703 р. кошовим замість Криси обрали знову Гордієнка. Це дуже засмутило гетьмана. В січні 1705 р. він писав Головіну, що запорожці знехтували його, надавши перевагу Гордієнкові, й тепер він не може нічого вдіяти. Того ж року зібралася російсько–турецька комісія для визначення кордонів між Російською імперією, Запорозькою Січчю й Туреччиною. Січовики знову відчули себе скривдженими, бо від них на переговори не запросили жодного представника, та й, зрештою, було знехтувано їхню позицію, що територія Січі простягається аж до Чорного моря. Викликала невдоволення запорожців і участь у Північній війні Січі як автономного державного утворення, щоправда, підлеглого царю, з одного боку, й гетьманові — з другого. Рік у рік посилали вони тисячі козаків на допомогу то росіянам, то Мазепі. Лише 1707 р. 2 тис. запорожців під проводом гадяцького полковника Боруховича воювали під Ригою. За Самовидцем чимало з них під час відступу перейшли на бік литовського коронного гетьмана Сапіги, щоб поспіль з ним і шведами битися проти росіян та їхніх польських і литовських союзників. Такою гострою виявилась реакція на спорудження фортеці Кам'яний Затон і погане ставлення росіян до запорожців. 1703р. було відряджено кілька загонів у гирло Неви та її далеких околиць. Відомо, що вони гибіли там і 1705р., беручи участь як у бойових операціях, так і в будівництві Петербурга, голодували, конали від холоду і хвороб у незвично вогкому кліматі, до того ж постійно зазнавали кривд з боку росіян. 1706 р. запорожців полковника Гната Галагана використовували під Києвом. Те саме діялось і наступними роками. У Запорожжі повсякчас панувала глибока відраза до Москви й Мазепи. Від Росії там не чекали добра ні мирної днини, ні під час заворушень. Як слушно стверджував Соловйов, це вороже ставлення не могли переламати дарунки й грошові виплати, хіба що Росія відмовилася б від Кам'яного Затону й фортець на Самарі. Одначе цар не збирався цього робити. Аж ось для Січі настав час нових випробувань — спалахнуло повстання донських козаків під проводом Булавіна і, як за Петрика, перед запорожцями постала дилема: дотримуватись нейтралітету чи приєднатися до повстанців і виступити проти об'єднання сил царя та Мазепи. І знову було надано перевагу компромісові, але цього разу Січ зайняла куди активнішу позицію щодо участі в подіях, аніж раніше.

Донська козацька республіка

Коротко розглянемо становище, що склалося в Донській республіці. Ця територія, де верховодили почасти російські, почасти українські авантюристи, в другій половині XVI ст. набула ознак самостійного державного утворення, зв'язки якого з Москвою залишалися невизначеними. І лише 1614 р. з дорученням справи донського козацтва Посольському приказу вони окреслились доволі чітко. Це означало визнання особливого державного статусу Дону. 1671 р. козаки склали присягу на вірність царю, хоч раніше відмовлялися від цього. Очевидно, дався взнаки розгром повстання на чолі зі Стенькою Разіним. Така заангажованість спричинила суттєві обмеження, зокрема у зовнішніх зносинах, навіть із сусідніми країнами. Щоправда, Донській республіці вдалося зберегти самоврядування — вільні вибори отамана та інших військових і цивільних керівних осіб, а також функції найвищого державного органу — " військового кола". На початку XVII ст. Петро І завдав відчутного удару самоврядуванню донських козаків, відмовивши державним органам їхньої республіки у праві на власний адміністративно–територіальний устрій. Маси людей витіснялися з уже існуючої мережі поселень. Феодалам було наказано виловлювати на Дону кріпаків, а козакам якнайсуворіше заборонялося приймати до себе втікачів. Вживалися заходи щодо розширення російської колонізації з ЇЇ кріпосницькими відносинами. На Дону всупереч місцевим економічним засадам нав'язувалось державне виробництво. Скасовувалось право селян на хліборобство (дозволялися лише тваринництво, мисливство, рибальство, торгівля і ремесла). Фатальним для Дону виявилося взяття Азова 1696 р., в якому, крім росіян, брали участь донські козаки. Оточені зусібіч Росією, вони втратили вільний вихід до Азовського та Чорного морів і не могли підтримувати зв'язків зі своїми сусідами. Цим тепер займався азовський губернатор. Отже, становище донських козаків було ще тяжчим, ніж Запорозької Січі, яка боролася проти російських, властиво, гетьманських фортець на Самарі й Кам'яного Затону, що виріс навпроти січових укріплень.

Початок повстання

Російська силова політика вкрай обурила донських козаків. Закордонні спостерігачі, зокрема австрійський посол у Москві (у повідомленні від 25 грудня 1702 р. ), зазначали, що це обурення загрожує внутрішньому спокоєві в Росії. Повстання 1705 р. в Астрахані вибухнуло не без участі невдоволених донців. А 1707 р. розпочалося заворушення на Дону, в якому чаїлася ще більша загроза. Тим-то сюди було послано з каральною метою російський загін на чолі з князем Юрієм Долгоруким. Він діяв у Донській області як на ворожій території. Тож сам цар спровокував повстання. Давній ворог Москви козацький старшина Кіндрат Булавін в ніч на 9 жовтня 1707 р. раптово напав на російський табір біля р. Айдар. Було вбито князя і більшість офіцерів та солдатів. Так розпочалася відкрита боротьба з Росією. Щоправда, Булавін на якийсь час зник, але не тому, що злякався млявого й нерішучого донського отамана Л. Максимова. Він подався до січовиків по підтримку.

Булавін у Запорозькій Січі

Донські й січові козаки не лише здавна контактували, а й допомагали одні одним, разом ходили на турків і татар, прихищали у себе втікачів з Московії та Польщі. їх пов'язувала традиційна дружба, яка завдяки багатьом спільним рисам у державному устої та звичаях чимдалі дужчала. Тож з огляду на все це й жорстку політику Петра І щодо обох республік можна було сподіватися, що діятимуть вони поспіль. Однак Січ зустріла Булавіна прохолодно. Перебував він у фортеці Кодак. Звідти закликав татар до спільної боротьби. Літні січовики та старшини, на відміну від молодих шибайголів, не хотіли встрявати у борню. Але ті, провівши чимало гучних рад, примусили-таки січовий уряд скласти повноваження. Кошовим знову було обрано запеклого ворога Москви Костя Гордієнка. Він радше підтримував донських козаків, але і йому забракло рішучості прилучитися до повстанців. Січ зайняла позицію прихильного нейтралітету, пообіцявши цілковиту підтримку у виступі, якщо Булавін дістане допомогу й від кримських та буджацьких татар, Ногайської орди, калмиків і гірських черкесів. А проте вільно було всім охочим приєднатися до повстанців. Тепер Булавіна шанували як жаданого гостя. Розпочалося вербування добровольців.

Повстанський рух 1708 р.

Сяк–так завершивши свою агітаційну місію, Булавін повернувся на Дон. Було це в березні 1708 р., коли повстання вже охопило верхній Дон з його притоками Хопром, Медведицею та Базавлуком і перекинулось на російське прикордоння з центрами в Козлові й Тамбові. Місцеве населення складалося переважно із втікачів — кріпаків і цькованих старообрядців, які першими відгукнулися на події, що відбувалися нар. Ай дар. Такі ж настрої панували й на нижньому Дону, де здавна існували поселення, зокрема вихідців з України. Вимоги царя виловлювати втікачів та інші його розпорядження щодо колонізації розхитували самі підвалини добробуту заможних козаків, які втрачали дармову робочу силу. Руйнівний вплив держави на козацьке товариство був ще однією причиною невдоволення вищих старшинських ешелонів, прозваних у народі" московською партією" за їхні ще донедавна вірнопідданські настрої. Якщо між старшинами і козацькими масами й існував соціальний антагонізм, який чітко визначився у третій чверті XVII ст. й особливо загострився на початку XVIII ст. внаслідок прихильності старшин до царя та їхнього прагнення принизити значення " військового кола", бо в ньому брали участь і прості козаки, то тепер, з усвідомленням необхідності консолідації всього донського козацтва перед загрозою самому його існуванню, ці суперечності відступили на задній план. Тому повстання знайшло підтримку як з боку осілих заможних козаків, так і серед старшин усієї Донської області. Наприкінці березня Булавін виступив на чолі 15–тисячного повстанського війська в пониззя Дону проти столиці козацької республіки Черкеська й 1 травня зайняв її, розсіявши не готовий до боротьби козацький загін отамана Максимова. Повстанський рух охопив землі, прилеглі до Сіверського Дінця, й прикордоння Слобідської України, поширившись і на Ізюмський полк. Якраз на початку XVIII ст. в середній течії Сіверського Дінця, на його лівому березі, відбулося варте уваги дослідника зіткнення двох колонізаційних потоків: один виповнювали донські козаки, особливо втікачі з Росії, Слобідської України та Гетьманської області, а другий — вихідці із слобідського Ізюмського полку. Між ними розгорнулася боротьба за соляні родовища, ліси та луки, за рибні лови на притоках Сіверського Дінця — Бахмуті, Жеребці та Красній. Упродовж літ (від 1700 по 1707 р. ), попри безконечні тяжби й постійні насильства, це питання не вирішувалося ні на чию користь. Росії вигідно було стати на бік залежної від неї Слобідської України, ущемивши інтереси бунтівної і непевної Донської республіки. Щоб послабити останню, Петро І пристав, нарешті, на пропозицію ізюмського полковника Ф. Шидловського заселяти цей терен передовсім слобідськими козаками. З початком повстання боротьба між двома зацікавленими сторонами розгорілася з новою силою. Повстанців тут очолив отаман С. Драний, який, взаємодіючи з двома іншими ватажками — С. Безпалим та Н. Голим, — уже в травні 1708р. зайняв Ямпіль. Продовживши наступ проти свого головного супротивника Ф. Шидловського, отаман ущент розгромив у червні поблизу Валуйок слобідський Сумський полк. Відтак боротьба сконцентрувалася в місцевості між Бахмутом, Тором і Маяками. Піднесення козацького руху на Дону перших місяців 1708 р. гучно відлупилось у Запорожжі. Здобувши Черкеськ, Булавін примчав до Бахмута і ще раз звернувся до січових козаків із закликом по допомогу. Ті радо підтримали його. Хоч запорозький уряд, як і раніше, ухилився від участі в повстанні, кошовий Гордієнко, хотіли того інші старшини чи ні, кинувся у вир подій. Це ми бачимо із свіжовіднайдених документів, опублікованих Археографічним інститутом російської Академії наук (т. XII). На поміч повстанцям вирушили непоодинокі ватаги запорожців. Була це сила загалом близько 4 тис. чоловік. Чисельність добровольців зростала б і надалі, якби боротьба не пішла на спад. Більшість запорожців пристали до отамана Драного та його прибічників і взяли участь в операціях на притоках Сіверського Дінця. Чимало січовиків прилучилися до Булавіна. Отже, той факт, що Запорожжя загалом дотримувалось нейтралітету, не міг не імпонувати Москві. Кошовий (той самий Гордієнко) у травні 1708 р. врахував-таки позицію січового уряду та літніх козаків, які відмовились брати участь у подіях, на відміну від молодих шибайголів і тих новоприбулих, котрі, по суті, ще не зробилися справжніми січовими козаками. Тож російський уряд, приймаючи у Москві на початку 1708 р. запорозьку делегацію, запевнив її, що найближчим часом буде надіслано річну платню, а 14 липня Малоросійський приказ передав кошовому й січовим козакам царську грамоту з похвалою за виявлену ними вірність. Можливо, росіяни з тих чи тих міркувань лише вдавали, що все гаразд. Адже Головін у листі до царя від З червня 1708 р. називав позицію запорожців" шаткой", одначе радив видати їм платню.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒