Переклад з німецької О. К. Струкевича 11 страница

Мазепина пропаганда

Гетьман докладав чимало сил, щоб спонукати українців допомагати Карлу XII. У своїх універсалах (скажімо, від 10 листопада 1708р. ), а також у листах до народу й діячів він змальовував росіян як недолугих вояків, котрим шведи завдають поразки за поразкою, і заразом як насильників та ошуканців, які заповзялися підкорити собі генеральних старшин і полковників, обернути козаків на солдатів і драгунів, депортувати простий люд до Московщини чи за Волгу, а його землі заселити росіянами. Російську політику він показував як наперед продуману систему обмеження прав і свобод України, спрямовану на знищення щонайменших виявів її автономії, на перетворення всього краю у звичайнісіньку провінцію Росії. Зате наміри шведів змальовувались ясними барвами. Король, як пояснював Мазепа, хоче визволити український народ від московського гноблення, відновити і навіть примножити українські права та вольності. Те саме заявляв у своїх маніфестах Карл XII (хоча б від 26 листопада й 16 грудня 1708 р. ). Прагнучи прихилити до себе полковників, сотників та інших впливових осіб, які ще не визначились або перебували на службі у царя, Мазепа звертався до них з посланнями. Надіслав він 30 жовтня 1708 р. листа й Скоропадському, а дещо пізніше — полтавському полковникові Левенцю (за Юнаковим, цей лист, датований 23 листопада, зберігається в архіві Академії наук у Петербурзі). Позиція Левенця якийсь час залишалася хиткою. Коли ж він наважився-таки стати на бік царя, то однаково був запідозрений у таємних симпатіях до Мазепи. Так само ненадійним вважався Скоропадський. Чимало з джерел вказують, що він належав до прихильників шведської орієнтації. Якось-то гетьман віддав йому доволі невиразний наказ — впустити до Стародуба ту армію, котра першою з'явиться перед його брамою. І справді, як свідчить Понятовський, міські ворота було відчинено й очікувано генерала Лагеркрону з хлібом–сіллю. Одначе шведський генерал невідь–чому проминув місто, а вночі його зайняли росіяни. Позиція Скоропадського на час згаданої події точно не з'ясована. Не відомо навіть, чи перебував він тоді у місті. Прикметно, що першого агітаційного листа (від 30 жовтня 1708 р. ) Мазепа надіслав Скоропадському. В ньому він не лише обґрунтовував свою нову політичну орієнтацію, а й ставив полковникові конкретні завдання: знищити в Стародубі російський гарнізон і об'єднатися з Переяславським та Ніжинським полками, а відтак, якщо вдасться, відступити до Батурина. Зробити це в оточенні росіян було не просто. Дещо згодом (коли Скоропадського обрали гетьманом і він мусив опублікувати 8 й 15 грудня 1708 р. власні універсали із закликами до боротьби проти Мазепи) за кордоном пішов поголос про його готовність до співпраці з гетьманом. Саме таку інформацію передав із шведської ставки у Стокгольм французький посол Кампредон: " Скоропадський, царем призначений замість Мазепи, — особистий друг гетьмана й при першій–ліпшій нагоді перейде з усіма козаками на бік шведів". Однак, попри всі ці агітаційні зусилля, настрої старшини мало змінилися. Сподівання на швидку перемогу шведського короля не виправдились. Падіння Батурина, російська пропаганда, вибори нового гетьмана, а надто царський маніфест від 7 листопада — з обіцяною амністією всім тим, хто протягом місяця залишить гетьмана, й погрозою позбавити всіх непокірних нагород, чинів та володінь — вплинули на козацьку верхівку дужче, аніж заклики Карла XII й Мазепи. Перебіжчики розраховували також на нові посади й добро тих, кого буде звільнено й залишено без маєтків. Виникло замішання і в оточенні Мазепи. В гетьманській фортеці під Можливо, з Лагеркроною мав справу хтось із заступників Скоропадського. Сам полковник співробітничав з генералом Іффляндом. Той 21 вересня 1708 р. повідомив Меншикова, що послав Скоропадського із Стародубівським і Чернігівським полками до Стародуба. Коли прибув туди Скоропадський, невідомо. Бахмачем він разом із старшинами в присутності шведського короля заприсягнув на Євангелії вірно служити Батьківщині та Війську Запорозькому. А проте дехто з них, зокрема генеральний хорунжий Іван Судима, миргородський полковник Данило Апостол і сердюцький полковник Гнат Галаган, повернулися до росіян. Не виявили твердості й близько 5 тис. тих козаків, котрі супроводили гетьмана до шведів. Більшість одразу ж залишила табір. Можливо, лави Мазепиного війська поповнили втікачі з Батурина. Загалом його чисельність не пересягала за 3 тис. осіб, а відтак скоротилася до 2 тис. Більшість цих людей становили вільнонаймані козаки під проводом полковників Кожухівського та Андріяша.

Карл XII, Мазепа і населення

Коли Мазепа й шведи зупинилися на терені Ромни—Гадяч—Лохвиця—Прилуки, місцеві жителі й не думали залишати своїх населених пунктів — для цього не було жодних причин. Скорившись королю й гетьманові, люди виконували їхні розпорядження. Пожитків тут не бракувало, бо ця частина України мала все необхідне для утримання війська. Однак тривале перебування чисельної армії давалося взнаки. Найбільше підрозділів сконцентрувалося довкруж Ромен, тож селяни почали уникати тяжких повинностей — покидали рідні місця й шукали притулку деінде — в лісах або на територіях, де не було шведів. Постачання армії ще як ускладнилось. На початку грудня Мазепа зажадав од Лубенського полку не лише борошна, а й 24 тис. биків і 40 тис. свиней. Чим більше військові вдавалося до реквізицій, тим частіше наштовхувалися на вияви невдоволення. Наприкінці листопада жителі Сміли відмовилися впустити до містечка шведів і передали його двотисячному загонові росіян. Відтак під тиском полків противника вони повтікали, підпаливши склади з маслом, сиром, борошном, горілкою, пивом, тютюном, сіллю, в'яленою рибою. В першій половині грудня фуражири з'явилися під Пирятином. Але мешканці покликали козаків і ті захопили шведів у полон. 16 грудня головні сили Карла XII вирушили з Ромен до Гадяча, мабуть, щоб протидіяти росіянам, які тим часом перенесли головну квартиру з Глухова до Лебедина в Слобідській Україні. За Крманом, Мазепа виступив з Ромен перед самим нападом росіян. Вони пограбували місто й пустили пожаром. У Гадячі шведській армії було тісно, тим більше, що вороги спалили передмістя. А тут ще й ударили люті морози, забравши чимало життів людських. Але, незважаючи на це, Карл XII 30 грудня уже стояв під Зіньковом. Тамтешній люд, а також селяни–втікачі спершу затялися не впускати шведів і лише, коли ті підтягнули артилерію, здалися на ласку переможців. Король, як свідчить Поззе, відпустив селян з усім їхнім добром. За Петре й Зільтманом, погрозу застосувати артилерію було висунуто після того, як Войнаровський, навідавшись до міста для переговорів, повернувся звідти ні з чим. Інший учасник походу Кагг стверджує, що козаки Зінькова відмовилися передати місто без Мазепиного наказу і, щойно надійшло таке розпорядження (31 грудня), відчинили міську браму перед шведами. Тут вони довго не затрималися. Карл XII вирішив заволодіти невеликою фортецею Веприк. На початку січня її російський гарнізон чисельністю 1, 5 тис. чоловік разом з міщанами й селянами вчинив запеклий опір. Одначе навальним штурмом фортецю було захоплено. Шведи сплатили за це життям багатьох людей. Розгніваний король зажадав покарати Мазепиних посполитих " за підлу зраду" (Норсберг). За Каггом та Крманом, гетьман кинув їх до зіньківської в'язниці.

Карл XII і Слобідська Україна

На початку 1709 р. шведи здійснили масштабну операцію в східному напрямку. Пройшовши через Опішню, вони завдали нищівного удару кавалерії Меншикова, а наприкінці січня стали табором на Ворсклі. 8 лютого Карл зі своєю кавалерією (мабуть, включно з Мазепиними козаками) при підтримці значних сил розпочав оточення російських військ у Слобідській Україні. Першим етапом цього наступу були Краснокутськ і Городня, а завершальним — Коломак. На думку відомого шведського історика Штілле, король хотів у такий спосіб пробити собі шлях до Москви. Похід на Краснокутськ і Городню свідчив про його намір здобути Бєлгород. Зрештою і взяття Коломака дало б змогу обхідним маневром через Харків захопити той-таки Бєлгород. Завдяки цій операції Карл XII, обминувши російські укріплення на Ворсклі, міг посуватися від Харкова до Бєлгорода, не зустрічаючи серйозних перешкод. Аби зупинити шведів, цар мусив би вступити з ними у відкритий бій. Але щастя відвернулося від короля. 12 лютого різко змінилася погода. Почалися небувалі о цій порі року зливи. Численні річки виступили з берегів. Подальше просування стало неможливим. Шведи заледве відійшли од Коломака й 18 лютого зайняли позицію за Ворсклою. Прямий наступ на Москву відкладався. Завважимо, що в Слобожанщині поведінка шведів істотно змінилася. Вони часто вдавалися до реквізицій і залишали по собі пожарища та спустошення. Більшу частину пограбованого, в тому числі й худобу, забрала повінь. Як свідчать учасники подій Нордберг, Адлерфельд, Кагг, Шперлінг, Поззе, Вайхе, Зільтман, Філстрьом та багато інших, було спалено Куземин, Хухрю, Олешню, Городню, Краснокутськ, Котельву, Мурафу, Колонтаїв, Коломак, Рублівку. Від сіл узагалі нічого не лишилося. Зазнавши тяжких втрат під час штурму Краснокутська, нападники, щоб помститися, підпалили місто й за наказом короля повиганяли з нього жителів — в основному жінок і дітей. За Фенріхом Петре, їм судилася нелегка доля. Коли спалахнули житла, вони, брьохаючись у глибокому снігу, розпачливо заголосили. Змилосердившись, король дозволив їм залишитися у випадково вцілілих будівлях. Плюндрування Слобожанщини мало для шведів стратегічне значення. До того ж вони вважали її на відміну від Гетьманщини ворожою територією, хоч і знали, як бачимо з нотаток Адлерфельда, що й тут проживають українці.

Партизанська війна

Після повернення із Слобідської України Карл XII розмістив свою головну квартиру в Опішні, в середині березня переніс ЇЇ до Великих Будищ, а звідтіля — під Полтаву. Шведська армія сконцентрувалася на невеликій території, яка ще й змаліла із втратою земель на півночі й, особливо на заході, після спалення Ромен та Гадяча. Тож не дивина, що постачання війська обернулося на складну проблему. О. Грушевський у статті" Глухів і Лебедин" цілком слушно вважав це головною причиною загострення стосунків між населенням і шведами. Справді–бо, селянам ставало чимдалі важче забезпечувати шведів усім необхідним. Але сумнівним є його твердження про те, що руйнації в прикордонні Слобожанщини не зачіпали полтавчан, які прихищали своїх знедолених сусідів. Усе це призвело до того, що в березні на захопленій шведами території розпочалася партизанська війна, в якій слобожани відіграли не останню роль. Заболочений, густо порослий берег Ворскли був надійною схованкою для партизанів, а для шведів становив неабияку загрозу. Вони не наважувались з'являтися в цих місцях поодинці, хіба що групами — такими небезпечними поробилися шляхи. Напади частішали. Незрідка шведських офіцерів знаходили замордованими у їхніх квартирах. Тут, звичайно, давалися взнаки обіцяні царем винагороди за кожного вбитого чи полоненого ворога. Партизани " спеціалізувалися" і на викрадені шведських коней. Силкуючись примирити обидві сторони, Мазепа роздавав шведам подарунки, втокмачував населенню, що ті поводяться цілком спокійно й регулярно платять за всі поставки, а втікачам, котрі переховувались на берегах Ворскли, радив залишити свої лігвиська й припинити опір, бо шведам, мовляв, не довго вистежити їхні криївки. А проте всі його заходи були марними. Становище й надалі залишалося напруженим. Це ще один доказ того, що лише незначна частина населення пішла за Мазепою і шведами. Як зазначає Адлерфельд, неподалік Кобеляк загін бунтівних козаків напав на селян. Ті мужньо оборонялися й примусили супротивника відступити. За цей вчинок гетьман щедро винагородив вірних підданих. Лише після об'єднання Мазепи й Карла XII із січовими козаками, які прибули на Полтавщину, напруження почало спадати. Але війна вимагала від мирного населення постійних матеріальних жертв, що знову ж таки викликало опір. Король вдавався до репресій. Було спалено цілу низку населених пунктів: у березні — Ковалівку й Рашівку, в травні з пернесенням головної квартири під Полтаву—Опішню й Великі Будища. Робилося це із стратегічних міркувань, а також з метою покарання свавільного населення. Проти селян і козаків король посилав каральні загони. За вбивство шведа чи викрадення коня впійманих карали" на горло". Опір викликав репресії, а репресії посилювали опір. Стосунки між шведами й населенням ще до битви під Полтавою вкрай загострилися. Але не це мало вирішальне значення — все залежало від воєнної фортуни. Поряд з матеріальним чинником великий вплив на людей мав страх перед жорстокістю росіян. Докорінно змінити хистку позицію козаків та населення єдино могла б велика шведська перемога.

Мазепа, Карл XII і Запорізька Січ

З переходом на бік шведів Мазепа розгорнув енергійну дипломатичну діяльність. Знавець Сходу й Південно–Східної Європи, він плідно прислужився в цьому Карлу XII. Спочатку взявся налагоджувати зв'язки з королем Станіславом. Одначе росіяни некліпно пильнували шляхи, що вели до Польщі, — Київ і Біла Церква як–не–як були в їхніх руках. Уже перший Мазепин лист Станіславові потрапив до Петра. На цьому й обірвалися контакти з Польщею. Відтак гетьман повів переговори із Запорозькою Січчю. Росіяни і собі намагалися впливати на січових козаків, щоб дужче прив'язати їх до російського престолу, — робили різні дарунки, регулярно надсилали річну платню та виряджали урочисті посольства; не раз з'являвся в Січі навіть настоятель Межигірського монастиря Іродіон Жураківський. Попервах скидалося, що Січ не братиме участі в подіях. Та й літні козаки, неохочі вже до нових пригод, більше схилялися до Росії. Аж ось січовим козацтвом почав верховодити запеклий ворог Москви Гордієнко. В нього з гетьманом, відомо ж, склалися кепські стосунки. Але існувала-таки різниця між Мазепою — запопадливим прислужником Петра І і Мазепою — прихильником Карла XII. Доки гетьман тримався Росії, Січ вичікувала, займаючи нейтральну позицію. Тепер же з'явилася можливість з допомогою союзників розбити кайдани російської неволі. Тож, забувши старі чвари, Гордієнко вирішив виступити спільним фронтом з Мазепою і шведським королем. 12 березня на генеральній раді в Січі Мазепині делегати закликали товариство разом з ним і шведами боротися проти Москви. Січовики, відповідно налаштовані Гордієнком, заявили, що згодні виступити. Розгорнулися бойові дії проти росіян. А тим часом до Карла XII й Мазепи вирушила запорозька делегація. Це радикально змінило настрої населення південно–східної частини України обабіч Дніпра. Гордієнко зібрав близько 15 тис. воїнів. По кількох днях із 8 тис. січовиків він вирушив у дорогу. 26 березня відбулася урочиста аудієнція з кошовим та його товаришами у гетьмана в Диканці, а наступного дня — у шведського короля на головній квартирі у Великих Будищах.

Союзний договір між Карлом XII, Мазепою і Запорозькою Січчю

На початку квітня було підписано договір між Карлом XII, Мазепою і Запорозькою Січчю. За Нордбергом, інформація якого не викликає сумнівів, ішлося, власне, про два акти. В першому зазначалося, що гетьман і Запорожжя на чолі з Костем Гордієнком зобов'язуються надавати допомогу одні одним і тісно взаємодіяти. Запорожці заприсягнулися в цьому у головній церкві Великих Будищ, а хворий Мазепа — у себе на квартирі. Другий письмовий акт був, власне, договором між Карлом XII, Мазепою і запорожцями. Вони, як свідчить Нордберг, сформулювали 4 статті цієї угоди, Мазепа передав її Карлу XII, і той затвердив. Українські пропозиції і королівська ухвала — традиційна практика укладення двосторонніх договорів з Польщею та Москвою. Цей акт складався із низки статей загального характеру й кількох з поточних питань. У загальних пунктах йшлося про дотримання шведським королем, Мазепою і Гордієнком та їхніми арміями положень договору. Обидві сторони обіцяли, що мир або перемир'я з царем укладатиметься лише за участю в переговорах України і Запорозької Січі. Угода мала на меті цілковите визволення України та Січі від московського панування; за Україною назавжди зберігалися її споконвічні привілеї. Наявність цих пунктів у договорі підтверджується свідченнями старшин бендерського періоду, зокрема віднайденим Позняком " Послушним меморіалом Війська Запорозького до священної королівської величності шведів". За коротким викладом Гедерхілма, запорожці забов'язалнся бути стійкими й відданими королю, не складати зброї до кінця війни, до їхнього визволення від Москви і здобуття давніх вольностей. Король обіцяв допомагати в цьому. У пунктах з поточних питань мовилося про стосунки між населенням і шведами. Ця проблема найбільше цікавила короля. Були й двосторонні зобов'язання. Населення мало не вдаватися до ворожих актів, повернутися в рідні місця і постачати армію всім необхідним. Король запевняв, що його військо не порушуватиме дисципліни і під час розміщення й ведення операцій якнайповніше враховуватиме інтереси населення. В заключній статті наголошувалося на добровільному й негайному виступі січових козаків проти ворогів короля. Прикметно, що в договорі між шведами й Україною (включно із Запорозькою Січчю) і згадки не було про Польщу. Виходячи з цього, професор Д. Дорошенко у статті " Мазепа в історичній літературі і житті" висловив цікаву думку: всі переговори Мазепи із Станіславом про федерацію відігравали роль попередніх комбінацій. Насправді гетьман прагнув повного суверенітету для України. Якщо він спершу й мав на гадці федеративні зв'язки з Польщею чи, може, в такий спосіб хотів прихилити до себе короля, то невдовзі з огляду на його слабкість відкинув цю ідею. Не Станіслав, а шведський король прибув до України, тож з ним укладався договір, який передбачав цілковиту самостійність України. Цей висновок важить для нас багато. Мазепа діяв відповідно до обставин. Він мусив підтримувати гасло " федерації", бо через Станіслава налагоджував зв'язки з Карлом XII. Коли ж це було зроблено, він більше не повертався до попереднього проекту чи, можливо, до вже укладених угод. Одначе, гадаю, проблема залишалася. Адже Карл XII якраз через Запорожжя намагався спровадити собі на підмогу війська Станіслава і Крассау, а це знову поставило б на порядок денний питання стосунків з Польщею. В такому разі набули б чинності попередні домовленості. Як повів би себе Мазепа, важко сказати. Знаємо лише, що його наступник Пилип Орлик категорично відмовився визнати зверхність Станіслава, коли Карл XII після невдалого походу в Правобережну Україну в лютому—березні 1711 р. спробував натиснути на нового гетьмана. Перехід Запорозької Січі на бік Мазепи й шведів відкривав перед союзниками нові перспективи. Шлях на Південь і Південно–Східні землі був вільним, що давало змогу налагодити стосунки з Туреччиною і Кримом, а також, за словами шведського державного секретаря Олафа Гермеліна, завозити вино та прянощі. І, головне, відновлювалося перерване сполучення зі Станіславом і Крассау, щоправда, кружним шляхом — через Молдавське та Валаське князівства.

Правобережна Україна 1709 р.

Зв'язок з Польщею через Правобережжя став неможливим внаслідок хаосу, який запанував там. Як повідомляв 21 листопада 1708 р. із Києва князь Д. Голицин Меншикову, населення багатьох міст і сіл Правобережної України — від Києва до Бугу і Дністра — визнали себе посполитими Мазепи. Та й верховодили там здебільше гетьманові прибічники. Тож, на думку Голицина, потрібні були 6 значні сили, щоб приборкати Правобережжя. Однак у найважливішому опорному пункті, Білій Церкві, довірена особа Мазепи — тамтешній полковник, призначений ним 1704 р. замість Палія; Лише з переходом Мазепи на бік шведів цар повернув Палія із Сибіру. Помер він у Правобережній Україні 1710 р. ), — перейшов на бік Петра І. Його роль у передачі фортеці росіянам до решти не з'ясована. Як відомо, він гаряче запевняв царя, що козаки залишаються вірними тронові, а Мазепи не хочуть знати. Очевидно, помітнішу роль у білоцерківських подіях відіграла інша людина. За тим-таки повідомленням Голицина, розважливий Мазепа залишив у фортеці ще й сердюцький полк із 800 чоловік під проводом полковника Бурляя. Він і зрадив гетьмана, погодившись за мізерну плату передати фортецю з Мазепиними скарбами ворогам. І таки впустив туди надісланий із Києва гарнізон чисельністю 300 росіян. Ненадійними виявились і міста Чигирин, Корсунь та Богуслав. Либонь, це було пов'язано із засланням до Сибіру Палія. Населення не дуже святкувало Мазепу, тож і вагалося. Загалом становище в Правобережній Україні стало таким непевним, що перервалися всякі зв'язки із Півднем та Польщею. Гермелін у листі до Барка, надісланому з Ромен 4 грудня 1708р., так змальовує ситуацію: " Нас бентежить, що ми довго не отримуємо ніякої пошти і не можемо відіслати своєї. Кореспонденція, послана три тижні тому, досягла лише Білої Церкви. Але комендант міста зрадив і передав фортецю росіянам, тому вона (пошта) повернеться назад". Завдяки Запорожжю поляки могли тепер пробитися через південь до України. Після переходу січовиків на бік шведів на півночі знайшлося чимало охочих виступити поспіль із запорожцями. Від кордонів Січі до Бугу встановилося місцеве самоврядування, проти якого князь Голицин зі своїми дислокованими в Києві незначними силами не міг нічого вдіяти.

Карл XII, Мазепа і Польща

Тепер, коли склалися сприятливі умови для налагодження зв'язків, Карл XII і Мазепа взялися за розв'язання відкладених на потім завдань. Для них однаково багато важило як польське, так і турецько–татарське питання. За повідомленням Гермеліна, шведський король дуже розраховував на допомогу Станіслава і Крассау. Вже через кілька днів після об'єднання із запорожцями він послав до поляків через Валахію досвідченого кур'єра. Тобто використав першу-таки нагоду, щоб якнайшвидше спрямувати Станіслава і Крассау в Гетьманщину. Ордер, підписаний 30 березня 1709 р., дійшов до шведського генерала лише на початку травня. Тим часом події в Польщі розгорталися далеко не так, як хотів шведський король. Він явно недооцінив шансів Сандомирської конфедерації, вважаючи її майже виключеною з боротьби. Карл XII заборонив Станіславу скликати сейм і взагалі йти на будь–які поступки ворожій партії. Свого часу він припустився помилки, відхиливши усі спроби Синявського порозумітися, на що, за свідченням Гедерхілма, Мазепа вказав йому вже під час першої їхньої розмови. Лише після битви під Лісною польський король міг вільно, на власний розсуд, розпоряджатися клейнодами коронного гетьмана, які доти належали улюбленцеві Карла XII Йозефу Потоцькому. Але було вже пізно. Синявський, щоправда, не переривав переговорів, однак, засумнівавшись в успіхові шведів, залишився вірним російській орієнтації. Мало що дали й проведені Станіславом і Крассау воєнні операції. Становище польського короля було аж ніяк не легким. Його влада поширювалася лише до Вайзеля. На правому березі Дніпра, у південних воєводствах, верховодив Синявський. На нього в основному націлювались воєнні акції, які розпочалися пізньої осені 1708 р. Все літо й частину осені Станіслав згайнував на дипломатичні переговори. Після злуки з Крассау (той залишив західнопрусські квартири в жовтні 1708 р. ) король спрямував подвійний удар через Підляшшя на Галичину. В березні 1709 р. вони обоє діяли в околицях Львова. Синявський відступив до Поділля і на початку травня під Меджибожем зустрівся з надісланим Петром І чималим російським корпусом під командуванням генерала Гольтца. Об'єднані сили розгорнули наступ, і польсько–шведські союзники мусили повернутися на вихідні позиції. Про похід в Україну, незважаючи на наказ Карла XII, не могло бути й мови.

Крим у дипломатичних переговорах

Не переривалися й переговори з турецько–татарським світом. Уже наприкінці березня 1709 р. до Бендер прибув шведський офіцер, румун за національністю, який доставив турецькому сераскирові листа від Карла XII, Мазепи й графа Піпера. Тогочасні політики Туреччини виявилися вкрай нерішучими. Взагалі протистояння між Швецією і Росією було на руку цій країні, тому швидке завершення війни її зовсім не приваблювало. По правді, Туреччина хотіла б і собі втрутитись, бо Австрія саме проводила в Голландії зі своїми союзниками — морськими державами — переговори з Францією і в разі укладення миру могла б енергійно взятися за Туреччину. А ще султана турбувало тривале (з лютого до кінця травня 1709 р. ) перебування Петра І у Воронежі, пов'язане з підготовкою до спуску на Азовське та Чорне моря російського флоту, а це вже скидалося на диверсію проти Туреччини, хоч султан і запевняв Росію, що проводитиме мирну політику. Одне слово, переговори із сераскиром у Бендерах так нічого й не прояснили. Коли ж зайшла мова про допомогу татарів Карлу XII, турецький сановник сказав, що не має стосовно цього ніяких інструкцій з Константинополя, але Порта, як на нього, не заперечувала б. Ще до переговорів у Бендерах Карл XII і Мазепа зв'язалися через Запорожжя з кримським ханом Девлет–Гіреєм. Татари, занепокоєні російською загрозою більше, аніж турки, виявили бажання боротися проти Москви. В середині травня до шведського табору під Полтавою прибуло велике посольство. Здавалося, татари от–от вступлять у війну. На підставі аналізу турецьких джерел Хаммер дійшов висновку, що великий візир також хотів війни з Росією. Через сераскира він пообіцяв шведському королю допомогу татар і навіть послав кримському ханові відповідне таємне послання. Той невдовзі вирушив у похід. Але про це довідався султан і категорично заборонив втручатися в бойові дії. Коли кримський хан отримав це повідомлення, невідомо. Штілле вважає, що вже після Полтавської битви.

Перша спільна Шведсько–Запорозька операція

Після об'єднання запорожців з Карлом XII і Мазепою лінія Ворскли набула важливого стратегічного значення. У південно–східному напрямку лежали великі території, контрольовані запорожцями. Не гайнуючи часу, козаки займали один за одним опорні пункти на Дніпрі. Росіянам вдалося утримати лише Кам'яний Затон і старі укріплення на Самарі. Гордієнко успішно витісняв ворожі війська й на суходолі. Розігнавши під Царичанкою три російських драгунських полки, він зайняв цей населений пункт, а також м. Кобеляки. Тепер лінія Ворскли аж до Дніпра була в руках союзників. На захід і північ від Полтави стояли головні шведські сили і гетьманські козаки на чолі з Мазепою. Січовики утримували Ворсклу — від її впадіння у Дніпро під Переволочною (Власне кажучи, вони частково контролювали територію вздовж Дніпра аж до лінії Псла) до пункту Нові Санжари, де дислокувався шведський генерал Крузе з двома полками драгунів. Вони контактували із запорожцями. Становище, що склалося, дуже турбувало Москву. Лінія Ворскли відкривала Станіславу й татарам шлях до шведів. Подальші успіхи запорожців на південному сході сприяли б виступові не лише турків і татар, а й нещодавно приборканих донських козаків і свавільних народностей Поволжя. Доречна доти вичікувальна тактика росіян мала б хоч якось та змінитися. Тепер вони мусили активно наступати або на шведів, або на запорожців, щоб розірвати зв'язок шведсько–українських сил із Запорожжям і взагалі з південним сходом. Як вважав шведський генеральний штаб, російське верховне командування введе між Ворсклу та Оріль свої головні сили, розташовані вздовж Псла (під командуванням Шереметєва і Скоропадського), а також під Богодуховом (на чолі з Меншиковим). Така передислокація супротивника була б дуже вигідною для Карла ХII, бо дала 6 змогу обійти російські війська з півночі через Опішню—Будищі—Харків. Однак ворог послав у цей регіон лише 7–тисячний кавалерійський корпус під проводом генерала Ренне. На початку квітня він зайняв населені пункти Нехворощу та Маячку, населення яких симпатизувало запорожцям, і спустошив їх, щоб надійніше утримувати на протилежному лівому березі Ворскли с. Соколки. Шведський король вирішив знищити кавалерійський корпус Ренне, можливо, сподіваючись, що таким чином вдасться втягнути в бої решту російських військ і спрямувати розвиток подій у бажане для нього русло. Операцію здійснювала кавалерійська група із 3 тис. чоловік на чолі з генералом Крузе. її мав підтримати Гордієнко з 4 тис. січовиків. Це був перший спільний виступ шведів і запорожців проти ворога, що, власне, й передбачалося договором. Розробили оперативний план. Російський генерал займав позицію на півострові, який глибоко врізався у Ворсклу. Перед ним було с. Соколки, а ззаду підступала горбиста, заболочена й прорізана яругами місцевість. Звідти вели лише два короткі шляхи. Ними й планувалося заволодіти, щоб повністю перекрити відступ російському корпусові. Надвечір'ям 11 квітня загони переправилися під Новими Санжарами на лівий берег і продовжили марш у південно–східному напрямку. Щоб вчасно й непомітно заблокувати ворога, союзники всю ніч мчали кружним шляхом. Невеличкий загін із 500 козаків, який залишився на правому березі, навпроти Соколків, мав у слушну мить форсувати річку і зчинити паніку в тилу росіян. А запорозька піхота чисельністю 4 тис. чоловік взяла участь в операції на головному напрямі. На пересіченій місцевості вона не встигла за шведською кіннотою й дещо відстала. Вважаючи, що на ЇЇ плечі ляже основний тягар бою, Крузе послав на допомогу козакам полк під командуванням Гілмса. Настав ранок 12 квітня. Густий туман сприяв атаці, але затуляв місцевість. І тут генерал припустився похибки. Східніше Перегонівки він розгорнув свої сили і з ходу атакував табір Ренне. Мабуть, на правому фланзі йшли запорожці з полком Гілмса, в центрі діяв сам Крузе, а на лівому крилі, дещо зсунутому на південь, — полковник Гілленштірн зі своїми драгунами. Він отримав наказ зайняти вузький прохід біля с. Прохвотилівка південно–східніше від табору Ренне. Отже, замість того щоб сконцентрувати війська, їх було розділено, що послаблювало силу вирішального удару. Поява шведів стала для росіян цілковитою несподіванкою. У їхньому стані виникло замішання. Порадившись, Ренне вирішив прориватися в південно–східному напрямку. Щоб спантеличити ворога, він послав кілька кавалерійських загонів на північ, до с. Перегонівка, а сам з основними силами ударив на Прохвотилівку. Росіяни дісталися проходу якраз тоді, коли там з'явився Гілленштірн зі своїм полком. Він, не завагавшись, кинувся на противника, але незначними силами годі було перешкодити проривові росіян, які дбали лише про втечу. А Крузе у цій веремії залишив Гілленштірна без підтримки. Тож і не вдалося Карлу XII досягти поставленої мети — знищити корпус. Він покинув свій табір і навіть лівий берег Ворскли. Король був надзвичайно невдоволений діями Крузе. Шведські історики по–різному оцінюють наслідки цієї бойової операції. Е. Карлсон, наприклад у своїй праці" Битва під Полтавою", звинувачує запорожців у повільному просуванні, внаслідок чого було згаяно дорогий час. А Штілле і шведський генеральний штаб нарікали на Крузе. Генштаб закидав і запорожцям у недисциплінованості й нерішучості. Чи справді заслужили вони такого докору, перевірити неможливо. Один з найавторитетніших учасників походу, Гілленштірн, свідчення якого багато важать, вказував, що запорожці дуже втомилися. Адже на їхню піхоту покладалися ті самі завдання, що й на шведських вершників. Від Нових Санжарів до Соколків близько 40км. А що козаки здійснили на лівому березі Ворскли обхідний марш, то їхній шлях був значно довшим. Місцевість рясніла пагорбами, яругами та болотами. Тож і відстало від кінноти козацьке військо. Але не це відігравало вирішальну роль, а хибні розпорядження шведського генерала.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8 9 10 111213 Следующая ⇒