Переклад з німецької О. К. Струкевича 5 страница

Заходи щодо захисту торгівлі

На жаль, у нас надто мало даних про політику Мазепи в галузі зовнішньої торгівлі. Відомо тільки, що він, як і Самойлович, а пізніше Скоропадський, оберігав купецтво від втручань іноземних чинників — польського короля та його наближених, литовських магнатів, а також бургомістра Данціга. Польща з її свавільними магнатами, шляхтою та єврейськими посередниками була найнебезпечнішою для українських купців територією, якою пролягали їхні сухопутні й водні шляхи до Данціга, Кенігсберга, Бреслау і назад в Україну. На цих шляхах часто–густо траплялися насильства та грабунки, особливо під час Великої Північної війни. Мазепа вживав відповідних заходів. Так, під його тиском польський коронний гетьман Яблоновський своїм універсалом від 11 липня 1700 р. категорично заборонив підданим завдавати шкоди українським купцям. Того ж року Мазепа видав наказ з переліком рекомендованих їм сухопутних і водних шляхів від Стародуба й Чернігова до Кенігсберга й Риги. Уряд контролював і внутрішню торгівлю, сконцентровану переважно в містах на великих і малих ярмарках, пильно наглядав за судовими процесами у справах торгівлі. З цією метою до складу магістратських судів було включено й представників уряду. Зокрема, стародубський полковник 1693 р. призначив свого представника в магістратський суд для нагляду за різними справами ярмаркової торгівлі. Однак високі посадові особи часто зловживали своїм становищем, тому Мазепа 1699 р. заборонив київській козацькій адміністрації брати участь у судових розглядах справ іноземних купців.

Духівництво

За браком достовірної інформації ми лише у загальних рисах окреслили господарську політику Мазепи. Збереглося значно більше відомостей про його діяльність у галузі культури. Усвідомлюючи роль духівництва в політичному житті країни й культурному розвитку народу, гетьман всіляко підтримував його. На початку правління Мазепи українську ортодоксальну церкву очолював князь Гедеон Четвертинський. Поставлений митрополитоі заходами Самойловича, він підпорядкував українську; церкву Московському патріархатові, відірвавши її від; Константинополя. Між новим гетьманом і Четвертинсь ким склалися напружені стосунки. Після смерті останнього Мазепа висунув на митрополита Варлаама Ясинського, архімандрита Печерського монастиря. Якщо раніше вибори відбувалися на військовій раді (відтак до її рішення приєднувався константинопольський патріарх), то тепер для цього до Києва скликали значно меншу групу старшин і духівництва під контролем царського уряду. Тісно співпрацюючи з новим митрополитом, гетьман домігся для нього сану екзарха московського патріарха. Він підтримував дружні взаємини з ректором Київської академії архімандритом Печерського монастиря Іосафом Кроковським, який поспіль з ним і Ясинським зробив чимало добра для церкви та шкільництва (1707 р. посів митрополичий престол), а також із впливовим чернігівським архієпископом Лазарем Барановським. Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого — його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О. Лазаревський у " Замітках про Мазепу", знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини рвійно будували храми, бо, мовляв, для тодішніх релігійних людей це було самозрозумілим, оскільки церкви та монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того, із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики — адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців. Усе це справді так. Але Лазаревський доходить хибного висновку, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Таке твердження неважко спростувати свідченнями його ж ворогів. Так, Петро І у листі до рязанського митрополита Степана Яворського від 31 жовтня 1708 р. назвав Мазепу великим будівничим святої церкви, хоч там-таки вимагав оголосити анафему гетьманові, який відійшов од Москви. Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690 р. було зведено новий кафедральний собор із каменю при монастирі св. Миколи, 1698–го при ньому ж — церкву св. Богоматері, при Печерському — церкву Всіх Святих, при Братському — велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90–х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам'яною огорожею Печерський монастир — вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведеними в праці Позняка " Про Бендерську комісію", гетьман був причетним і до створення дзвіниці з великим дзвоном, який зберігся до наших днів. Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90–х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIII ст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702 р. підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря св. Михайла Захарія Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698 р. церкву Вознесіння (з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701 р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія. Мазепі приписують також будівництво 1695 р. церкви Святої Трійці при Чернігівському монастирі св. Іллі, відновлення кафедрального собору при чернігівському Борисоглібському монастирі й спорудження великої кам'яної дзвіниці, яка із заснуванням колегіуму використовувалась у житлових цілях, будівництво церкви Святої Трійці в Батурині, а також завершення розпочатого ще Самойловичем будівництва церкви Преображенія Христа при Мгарському монастирі в Лубнах та церкви Вознесіння Марії при жіночому монастирі в Глухові (Зокрема, цим монастирем опікувалася мати Мазепи). Гетьман матеріально забезпечував спорудження нової запорозької церкви Богоматері–захисниці й подарував їй чудовий іконостас. Усі будівлі були із каменю. А проте, за даними Возняка, Мазепа ставив і дерев'яні церкви. Одна з таких з'явилася в Чернігові, а дві — в Батурині. Всі ті коштовності, що їх офірував гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення — книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Назвемо найцінніші з них. Межигірському монастирю ним було даровано вівтар, Софіївському кафедральному соборові у Києві — єпископське вбрання (сакос), монастирю св. Михайла в Києві — срібну домовину для реліквії св. Варвари, Переяславському кафедральному монастирю — вівтарне доно, Чернігівському монастирю св. Іллі — срібноковану оправу ікони Богоматері, Печерському монастирю — золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило. Мазепа за давньою традицією українських гетьманів (починаючи від Богдана Хмельницького) забезпечував статки церкві та монастирям, надаючи їм земельні володіння. Особливо дбав про київські. Так, Братському монастирю було передано низку сіл та містечко Стайки для потреб Академії, а Печерському — два села для утримання лікарні. Дістали землі й монастирі св. Михайла та Межигірський. Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1095, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян — як самостійних господарів, так і підсусідків, — котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватись, як уже зазначалося, общинними землями, вряди–годи виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови, зокрема щодо утримання поштового зв'язку, добровільних полків та військових частин, будівництва шляхів і мостів та догляду за ними, спорудження укріплень, сплати податків на артилерію тощо. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечена від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703 р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра. Звичайно, Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Таким чином, заходи, спрямовані на піднесення культури та освіти, сприяли розвиткові кріпосницьких відносин. І разом з тим було знехтувано інтереси простого люду, який чимдалі більше знемагав від податків і загальних повинностей.

Опіка над православною церквою за кордоном

Мазепа творив щедрі пожертви як українській, так і зарубіжним православним церквам, тому його без усяких застережень можна назвати патроном православної віри на Південному Сході й особливо в Туреччині. Він підтримував зв'язки чи не з усіма патріархами, зокрема єрусалимським — Досифеєм, листувався з ним, як і митрополит Ясинський, уживав наданого 1694 р. московським патріархатом права наглядати за перебуванням в Україні грецьких єпископів і крім того, за словами українських старшин у Бендерах, ревно опікувався православними церквами, монастирями й духівництвом у Греції, Палестині, Молдові, Валахії, Сербії, Болгарії та інших країнах. 1706р. антіохійський патріарх Атанасій попросив Петра І допомогти видати книги релігійного характеру. І що ж, необхідну для цього суму надіслав йому не хто інший, як Мазепа. Два роки згодом вийшло Євангеліє арабською мовою. В передмові до нього антіохійський патріарх писав про українського гетьмана як про людину, завжди готову до пожертви, бажав йому довгих літ, закликав молитися за його душу православних священиків та парафіян усіх арабських країн. На початку XVIII ст. Мазепа подарував грецькій церкві Воскресіння на могилі Христа в Єрусалимі коштовний мистецький витвір — стільницю для причастя (антименсіон) із золота та срібла з вишуканим різьбленням Христового погребіння й написом церковно–слов'янсько–українською (вгорі) й латинською (внизу) мовами: " Коштом його ясновельможності Івана Мазепи, гетьмана руського". Цілком можливо, що гетьман, як вважає Возняк, надав значні кошти монастирю св. Сави у Палестині для оновлення вбрання і завершення будівництва.

Мазепа супроти Унії

Нелегко доводилося православній церкві в Польській державі. Якраз у 90–х рр. прибічники унії заповзялися витіснити православ'я із західноукраїнських та білоруських земель, що належали Польщі. Воно опинилося взагалі у критичному становищі, коли уряд і могутня римсько–католицька церква почали надавати підтримку уніатам. Це турбувало Петра І й Мазепу, які хотіли захистити православну церкву. Гетьман не приховував своїх поглядів. Ще на початку 1693 р. в листі до короля він запитував: " Чому Ваша Величність примушує людей переходити в унію? ". Точкою зіткнення громадсько–політичних інтересів стало питання заміщення посади єпископа у Луцьку. Православні висунули кандидатуру завзятого супротивника унії Жабокрицького. Після невдалих спроб навернути цього ортодокса в унію король у травні 1695 р. підтвердив його призначення, що з радістю зустріли російська й українська сторони. Сподівалися, зазначав 14 травня 1695 р. в донесенні російський резидент у Варшаві Борис Михайлов, з допомогою нового єпископа опанувати втрачені православ'ям позиції і навіть відновити єпископство у Білорусії, а також витіснити уніатів з перемишльської єпархії. Перед православною церквою в Польщі відкривалися нові обрії. Підтвердженому королем єпископові, що мав підтримку з боку Мазепи й київського митрополита Ясинського, бракувало лише висвячення вищим пастирем — тим-таки Ясинським. Аж тут з'явилася перешкода: Жабокрицький походив із мирян і був одружений із вдовою, тож, за церковними канонами, навіть після розлучення не міг висвячуватись. Не вдалося обминути цього факту й скликаному у вересні 1695 р. Мазепою та Ясинським з'їздові теологів. Тоді було надіслано меморіал московському патріархові Андріану з проханням дозволити висвячення як виняток з огляду на інтереси православної церкви. У жовтні до нього ж таки звернувся Мазепа й відрекомендував Жабокрицького як глибоко релігійну та освічену людину, до того ж завзятого заступника православ'я перед унією. Патріарх, одначе, не наважився відступити од церковних догм, хоч як умовляли його Петро І та Мазепа, й порадив їм звернутися до константинопольського і єрусалимського патріархів. Але це було лише гаянням часу: перший взагалі не дав ніякої відповіді, а другий стояв на позиціях Адріана. Розчарувавшись у східних духовних пастирях, Жабокрицький почав діяти на власну руч: запросив якогось Йосипа Стойка, православного архієпископа з Мармароша, й у вересні 1696 р. прийняв од нього благословіння. А проте його становище було невизначеним. Адріан, спираючись на рішення єрусалимського патріарха, затявся не поступатися. Незважаючи на підтримку Петра І й Мазепи, навіть новообраного польського короля Августа II та впливового луцького церковного братства, вища духовна особа залишалася невисвяченою. Упертість московських релігійних кіл і ненадійність власного становища підштовхнули Жабокрицького до зближення з уніатами. 1700 р. на їхній бік офіційно перейшов і православний львівський єпископ Шумлянський. Уніатська церква стала домінуючою в Західній Україні. 1702 р. луцького єпископа, знехтуваного Москвою, висвятив Рим, а відтак і уніатський митрополит Залеський. Православна церква, втративши опертя у Польщі, мала тепер лиш тільки одне єпископство — у Могилеві. Але й попри всі ці негаразди Мазепа ревно опікувався православною церквою у Польщі: надавав їй посильну матеріальну допомогу, дбав про будівництво церков, прихищав у Києві втікачів, цькованих уніатами й польською адміністрацією, серед них і багатьох монахів Базиліанського ордена, зловороже наставлених до унії, виступав проти укладеного 1701 р. союзного договору між Петром І і Августом II, який зачіпав права польської православної церкви, як, зрештою, і проти надання уніатам православних храмів, зокрема у Львові. Щоправда, великою розрадою було повідомлення про руйнацію козацькими відділами, розташованими 1705р. в Польщі, уніатських церков та поміщицького комплексу перемишльського уніатського єпископа Юрія Вінницького.

Піднесення шкільництва

Чимало корисного зробив Мазепа в галузі освіти та шкільництва. Саме йому завдячувала своїм розвитком Києво–Могилянська вища школа. Заснована 1615 р. як звичайна братська школа, вона по двадцятьох роках діяннями митрополита Могили перетворилася на колегіум, а заходами Мазепи досягла рангу академії. Тож не дивина, що Феофан Прокопович пойменовував її " Могило–Мазепіаною". Саме так називалася вона у вступі до одного з його київських рукописів 1705 р. " Схід зорі над Парнасом Могило–Мазепіани". Ця вища школа завдяки Мазепі так буйно розквітла, що за кордоном її вважали рівноцінною європейським. Як повідомляв 1705р. лейпцігський журнал " Європеїшен Фама", в Москві почали вивчати латинську та грецьку мови, філософію і теологію. Такі дисципліни, зазначалося в статті, вже існують у Римі, Падуї, Києві та інших містах. За часів Мазепи Академія, без перебільшення, стала духовним центром усієї України. Крім того, тут навчались і православні юнаки з Південно–Східної Європи та Московської держави. Наплив був таким великим, що доводилось запроваджувати обмеження для вступників. На початку XVIII ст. кількість студентів досягла 2 тис. Цей навчальний заклад, мабуть, побив усі рекорди за чисельністю слухацької аудиторії. В Україні склалася традиція вільного доступу до освіти, тож серед вихованців Академії були представники різних станів, і насамперед старшинства. Воно найбільше прагнуло освіти, яка давала чимало переваг. Знавець Лівобережної України О. Лазаревський у " Замітках до історичної монографії Д. П. Міллера" зазначає, що майже всі діти видатних мазепинських старшин навчались у Києві й стали свідомими громадянами. Про їхній високий освітній рівень можна судити хоча б з приватного листування. Отже, Мазепа щедро допомагав Академії, якою з часу заснування опікувався Братський монастир, дарував для задоволення академічних потреб гроші, села та маєтки, захищав права своїми універсалами й дбав про те, щоб цар підтверджував їх. Близько 1704—1705 рр. його коштом споруджено було приміщення для академічних класів. Сам гетьман наглядав за будівельними роботами. Він, як писав О. Мартос у своїх " Записках" (близько 1810 р. ), сприяв заснуванню академічної бібліотеки, передавши їй рідкісні рукописи. Дарував цінні книги, зокрема Євангеліє, й іншим закладам та монастирям. А ще Мазепа був превеликим шанувальником манускриптів і власником багатющої приватної книгозбірні. 1704 р. її відвідав французький дипломат Жоан Балюз (його лист віднайшов І. Борщак у сховищах Паризької національної бібліотеки) й бачив цілі стоси рідкісних латинських фоліантів. Не менш важливо й те, що Мазепа робив усе для того, аби підвищити рівень викладання. 1689р. в Академії (тоді ще колегіумі) виокремили теологію, яка доти входила до курсу філософії. Про цю новацію восени 1691р. доповіли царю. Вона мала засвідчити, що навчальний заклад включив до своєї програми найсучасніший предмет вищої школи. Цей факт, як побачимо далі, мав продовження. По кількох роках було запроваджено математичні й природничо–наукові дисципліни, фізику та геометрію. Від 1707 р. читав їх Феофан Прокопович, І взагалі, тут працювали чудові викладацькі кадри — той-таки Феофан Прокопович (1704—1715), Степан Яворницький (до 1697), Іоасаф Кроковський, Гедеон Одоревський. У 90–х рр. завдяки Мазепі та його невтомним помічникам відбулося чимало яскравих подій у науковому світі. На початку 1694р. він разом з митрополитом Ясинським та ректором І. Кроковським домігся-таки від царів Івана та Петра автономії для плеканого ним навчального закладу й підняття його статусу до рівня академії. За царською грамотою від 21 січня 1694 р. тут дозволялося викладати не лише поетику та риторику, а й філософію і теологію церковнослов'янською мовою, греку та латину, звичайно ж, у межах ортодоксальних поглядів. Ректор, професори, викладачі, студенти були захищені від зловживань козацько–адміністративних і магістратських чиновників. Гетьман надав школі судову автономію, дозволив відкрити друкарню; держава щорічно виділяла їй кошти, хоч і були вони незначними. Врешті, під тиском Мазепи, митрополита й ректора Петро І підтвердив своїм указом від 7 жовтня 1701 р. присвоєння вищій школі офіційного титулу " Академія". За рукописом монаха Антонія Стаховського " Зерцало від писанія божественного" (1705), до Мазепиних доброчинств належить і заснування 1689р. колегіуму (" латинської школи" ) в Харкові та його філії у Новгороді–Сіверську, яка 1700 р. перетворилася на самостійний колегіум. Кілька років цей навчальний заклад тулився у дзвіниці Борисоглібського монастиря і за браком класів обмежувався викладанням інфими, граматики й синтаксису. Але 1705р. заходами гетьмана колегіум отримав будівлю, тож керівництво відразу ж взялося запроваджувати риторику.

Роль Мазепи в духовному житті України

Визначну роль Мазепи в духовному житті України засвідчують поряд з іншими дві знамениті писемні пам'ятки тієї епохи: праця " Четьї Мінеї" Дмитра Тупталенка (згодом св. Дмитра Ростовського) й трагікомедія" Володимир" Феофана Прокоповича. Перше із названих видань, що відтворює життя святих, вийшло в 1689—1705 рр. і здобуло широку популярність серед прихильників церкви в усьому православному світі. Мазепа надавав усіляку допомогу авторові, усував різні перешкоди на шляху публікації та поширення життєписів. Вирушаючи 1689 р. до Москви, він узяв з собою батуринського настоятеля Тупталенка, який подав патріархові Адріану першу частину своєї праці. Підтримка й рекомендація Мазепи мали важливе значення, бо церковна верхівка, ставлячись з недовірою до українського духівництва, шукала у творах цих авторів поступок римо–католикам. Але цього разу патріарх із розумінням поставився до Тупталенка, давши йому змогу продовжувати розпочату справу. 1695 р. вийшла друга частина " Честьї Мінеї". І гетьман знову звернувся до патріарха за підтримкою цього твору та його автора. Свою великообсягову працю той завершив 1705 р., ставши уже ростовським митрополитом. Однак і в цьому далекому від України місті не забув він свого благодійника. В заключному слові до " житія святих" наголошувалося, що роботу завершено в час " щасливого правління гетьмана його всепресвітлійшої царської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра, кавалера славного ордена св. апостола Андрія і його світлої милості пана Івана Стефановича Мазепи". Твір Феофана Прокоповича " Володимир" також був пов'язаний з особою Мазепи. Хоча б уже тим, що молодий викладач Академії написав і поставив свою трагікомедію з нагоди відвідання гетьманом вищої школи 3 липня 1705р. Про це недвозначно йдеться в поширеній назві рукопису. В тогочасному українському драматичному репертуарі " Володимир" посідав особливе місце. Цей мистецьки повновартісний і багато в чому новаційний твір вирізнявся як своїми реформаторськими ідеями, так і вибором самої теми, аж ніяк не запозиченої з життя давньої Греції чи народу ізраїльського. Автор першим звернувся до вітчизняної історії, до величної постаті старокнязівської доби Володимира Великого. Писання епігонів, що небавом з'явились, як, скажімо, Лаврентій Торка, не мали такого успіху. Новим у " Володимирі" було й органічне поєднання комічних епізодів з трагічними, чого доти, властиво, не траплялося. Не менш цікавим є той факт, що автор прагнув висвітлити водночас і славне історичне минуле, і сучасність в особі Мазепи. Уже сама назва Академії — " Могило–Мазепіана" — характеризує гетьмана як її великого благодійника. Володимир і Мазепа — центральні персонажі сюжетної лінії, причому образ першого віддзеркалюється в особі другого. У " пролозі до глядачів", присвяченому Мазепі, Прокопович пойменовує гетьмана великим нащадком старокиївських князів. І тут-таки звертається до Мазепи: " Вдивляйся у Володимира, ця вистава — дзеркало твоєї мужності, твоєї слави, союзу твоєї любові з серцем монарха (Петра І), твого щирого потягу до добра, твоєї справжньої старанності й твоєї турботливості про ортодоксально–апостольську церкву католицької віри". Ще завзятіше оспівували чесноти українського гетьмана представники панегіричної літератури у своїх одах, присвячених йому чи його гербові. Серед незчисленних поетів, які величали Мазепу за тодішньою модою, були й такі найвидатніші українці, як Степан Яворський з його " Ехом" (1689) та іншими творами, Пилип Орлик з " Алкідом російським" (1695), Іван Орновський з " Музою Роксоланською" (1688), Д. Тупталенко з " Руном орошеним" (1697). Намагалися лестити гетьманові й такі ремісники від поезії, як Самуїл Мокрієвич, зі своїми безконечно поширеними, але стилістично недолугими віршованими парафразами з Біблії, Євангелія та інших джерел. Природно, в час розквіту літературного бароко рясно було формальних художніх образів. А проте, з такими творами не має нічого спільного поезія " Всі покою щиро прагнуть", написана народною мовою. Це — вияв високого літературного таланту й теплої української ментальності. її автором був не хто інший, як Мазепа. Засвідчив це генеральний суддя Кочубей у доносі Петру І, виявивши у віршованих рядках протистояння" державі великого царя". Автор і справді ремствує на роз'єднаність України (Боже, зжалься над Україною, що ЇЇ сини не разом) і закликає своїх співвітчизників до збройного захисту Батьківщини, яка — він твердо вірить — може бути вільною, славною і єдиною.

Мазепа і мистецтво

Завдяки Мазепиному меценатству в Україні буйно розквітло образотворче мистецтво. В архітектурі, малярстві, графіці, орнаменталістиці визначився своєрідний стиль — так зване мазепинське, або козацьке, бароко. Спорудження й оздоблення церков, палаців, житлових будинків сприяли розвиткові як архітектури, так і багатьох інших видів мистецтва. Мазепа, генеральш та полкові старшини, для яких він в усьому правив за взірець, накопичили величезні багатства й тепер могли задовольняти свої культурні запити в небувалих доти масштабах. Де поставала споруда, там працювали художники чи різьбярі, щоб увічнити пам'ять про славні діяння власника будівлі у картинах, гербах, а нерідко й у гравюрах. Церквам потрібні були іконостаси, полотна на релігійну тематику та інші витвори мистецтва. Антураж аристократів також сприяв формуванню витончених смаків. Потяг до великості та розкоші, прикрашання понад усяку міру, рясне використання орнаментації — прикметні особливості мистецтва тогочасної України. Цей історичний відтинок був важливим ще й тому, що якраз у кінці XVII — на початку XVIII ст. у будівництві відбувся перехід від дерева до каменю. Церковне будівництво часів Мазепи, особливо в Києві, на думку Д. Антоновича, було синтезом західноєвропейського бароко й українського народного мистецтва, що жило в дереві. Й не лише церкви, а й дзвіниці, фортифікаційні мури, магістратські приміщення (скажімо, київська ратуша 1697р., що не збереглася до наших днів), приватні будинки старшин — усе це має сліди нової епохи. Ними позначені насамперед Мазепині споруди: академічний корпус у Києві, друкарні в Києво–Печерському монастирі, так званий " Будинок Мазепи" в Чернігові. Про високий рівень малярства та його самобутність свідчать дорогоцінні іконостаси, образи святих, портрети. Справжнім скарбом мистецтва є збудована Мазепою церква св. Миколи в Києві. Але чи не найдужче позначився стиль мазепинського бароко на різьбленні, яке також перейшло від обробки дерева до карбування на металі. Сама графіка набула символічного й алегоричного змісту, схиляючись за формою до пишних композицій з використанням численних фігур, емблем, знаків і аж надто багатої орнаментації. Із тих українських майстрів, котрі, за В. Січинським, досягли тієї ж висоти, що й знані в світі голландські гравери, нині нам відомі: Олександр і Леонтій Тарасевичі, І. Мігура, Д. Поляновський, І. Щурський. Визначну роль Мазепи у розвитку мистецтва засвідчує ціла низка його портретів, гербів та інших зображень, виконаних різними майстрами. Найвідоміші з тих портретів гетьмана, що дійшли до нас, написали Л. Тарасевич (1695), І. Мігура (1706) і Д. Галяховський (1708).

5. ПЕРШІ РОКИ ВЕЛИКОЇ ПІВНІЧНОЇ ВІЙНИ
(1700–1707)

Козаки в Прибалтиці

Велика Північна війна була справді–таки доленосною як для Мазепи, так і для України, хоч, здавалося б, бойові дії розгортались далеко за її межами. Коли Август II (від Саксонії та Польщі), Данія і Росія уклали восени 1699 р. таємний наступальний альянс проти Швеції, Данія мала на меті захопити Гольштейн, Август II — Ліфляндію, а Петро І — Інгерманляндію. Розв'язав війну Август II на початку 1700 р. Пославши свої саксонські війська до Ліфляндії, він у березні зайняв фортецю Дюнамюнде. Відтак оголосила війну Данія. Новообраний король Якоб Фрідріх IV не забарився напасти на Гольштейн. І лише третій партнер, Росія, вичікував. На той час Петро І ще вів тривалі мирні переговори з Туреччиною, до завершення яких не наважувався втрутитись у події, що розгорталися на Півночі. Молодий шведський король Карл XII виявився енергійним і напрочуд сильним противником. Навесні 1700 р. його армія опинилася під самим Копенгагеном, і Данія змушена була розпочати переговори, які завершилися підписанням 8 серпня того ж року Травентальського мирного договору. Невдовзі після виходу з війни Данії Август II припинив бойові операції проти Ліфляндії та Риги, обложеної від 1 серпня 1700 р. Польський король, ошелешений першими шведськими перемогами, почав шукати шляхів до мирних переговорів. У вересні Август II, не чекаючи обіцяної підтримки від царя, зняв облогу Риги й вивів свою армію на зимові квартири до Курляндії та Литви. Тим часом у боротьбу втрутилася Росія. Отримавши повідомлення, що 3 липня 1700 р. в Константинополі підписано мирний договір, Петро І оголосив війну Швеції і того ж таки місяця розгорнув бойові операції в Інгерманляндії. На початку вересня перші російські з'єднання з'явилися під Нарвою. Ця фортеця стратегічного значення, розташована на шляху між балтійськими провінціями і Фінляндією, затримала подальше просування російських військ у глиб Інгерманляндії. Облога, що тривала протягом усієї осені, була безуспішною. Тож Карл XII, розв'язавши собі руки укладенням миру з Данією, розпочав після відступу Августа II марш–кидок з метою розблокування Нарви. 19 листопада 1700 р. 10 тис. шведів завдали нищівної поразки майже 30–тисячній російській армії, примусивши її зняти облогу й рятуватися втечею з Інгерманляндії. З самого початку війни в російських операціях брали участь українські козаки. Але розпорядження царя були напрочуд непослідовними. Спершу він звелів гетьманові негайно вирушити до театру воєнних дій, а потім відкликав його. Тому мобілізованих козаків відпустили додому. Аж ось цар зажадав термінового вимаршу 12–тисячного козацького корпусу. Через цю плутанину прийшов він на місце надто пізно й не брав участі в боях під Нарвою. Восени 1700р. частини на чолі з наказним гетьманом полковником Іваном Обидовським злилися з розсіяними російськими загонами, які відступали до Пскова. В лютому 1701 р. після раптової смерті Обидовського козаки вже не приховували свого невдоволення тим, що їх послали на Північ, бо, за Переяславським договором, козацьке військо мало захищати кордони й інтереси лише своєї держави. Звичайно, далися взнаки й негаразди похідного життя, неприхильне ставлення з боку росіян у Пскові, незадовільне забезпечення амуніцією та харчами. Врешті–решт, козацькі війська було відпущено на батьківщину. Але невдовзі з'явився у Прибалтиці новий 7–тисячний загін під проводом гадяцького полковника Боруховича. Улітку 1701 р. шведи відновили наступ. У липні Карл XII, перемігши під Дюнабергом (неподалік Риги) саксонське військо і російський корпус Рєпніна, відкрив собі шлях на Курляндію. По якімсь часі він зажадав від польської республіки скинути з трону короля й почав змовлятися з литовськими магнатами Сапігами, вороже наставленими до Августа II, і магнатами Огінськими та Вишневецькими просаксонської орієнтації. Восени шведська армія розташувалася вздовж литовського кордону, а в січні 1702 р. — поблизу Ковно, очевидячки, для підтримки у Литві партії Сапігів. Після поразки під Нарвою цар розвинув гарячкову активність: укріплював Новгород і Псков, формував нові полки, посилав на Захід свіжі підкріплення. Новий договір з Августом II, укладений 26 лютого 1701 р., гарантував активну участь у війні польського короля шляхом виділення значних коштів і залучення військових з'єднань. Таким чином, позбувшись почуття вини, Росія знову спробувала проникнути в Прибалтику. Ще на початку 1701 р. цар, злякавшись поразки під Нарвою, зажадав від Мазепи вирушити на північ з чисельним корпусом, але, коли той уже був у дорозі, раптово відкликав його з–під Сожа. Чи то шведська загроза Росії поменшала, чи, може, йому було спокійніше, коли така надійна людина, як Мазепа, залишалася у вічно неспокійній Україні. Гетьман, невдоволений, либонь, цим рішенням, призначив наказним гетьманом миргородського полковника Апостола й послав його до царя з п'ятьма полками — Миргородським, Лубенським, Переяславським, Ніжинським і Полтавським — загальною чисельністю 17 тис. козаків. Петро І тут-таки розгорнув наступ у Ліфляндії, де перебували лише невеличкі шведські загони. Російське військо, до якого прилучилися козаки, перетнуло у вересні 1701р. ліфляндський кордон і провело цілу низку боїв проти генерала Шліппенбаха, найудатніший з–поміж яких стався наприкінці грудня під Ерестфером. Як видно з біографії Апостола, опублікованої 1728р. в журналі " Європеїшен Фама", козаки билися серед перших. Миргородський полковник розгромив шведський передовий корпус під Стадніцом. І разом з тим відомо, що тоді ж таки Апостол надіслав гетьманові вельми песимістичного листа про співробітництво з росіянами, називаючи їх лиходіями, які зверхньо ставляться до козаків і жодного разу справедливо не поділилися з ними трофеями. Уже в січні 1702 р. корпус вирушив додому. Чимало обурених козаків перейшли на бік шведів.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒