Переклад з німецької О. К. Струкевича 6 страница

Козацькі походи

1702 р. шведи успішно завойовували польські землі. Карл XII заповзявся скинути з престолу Августа II, щоб потім намовити Річ Посполиту спільно з ним завдати рішучого удару Петру І. У травні впала Варшава, в липні шведський король здобув блискучу перемогу над саксонцями та поляками під Клісцовом і невдовзі зайняв Краків, неподалік якого провів зиму. Отже, тягар війни ліг в основному на плечі Августа II, гнаного шведами з кінця в кінець Польщі. А тим часом цар, всупереч застереженням Паткуля, що повалення Августа II загрожує небезпекою для Росії, здійснював свої загарбницькі плани в Прибалтиці. Влітку 1702 р. його 40–тисячна армія, мабуть, включно з окремими козацькими полками, знову вторглася у Ліфляндію, примусивши відступити 6–тисячне шведське військо Шліппенбаха. Після цього країну за наказом Петра І було остаточно спустошено. В жовтні того ж року капітулювала обложена шведська фортеця Нотебург. Таким чином, перед росіянами відкрився шлях на Інгерманляндію та Фінляндію. Цього разу козацька армія здійснювала самостійну операцію. Завдяки шведській підтримці партія Сапігів у Литві ставала чимдалі впливовішою. Головним опорним пунктом їхніх прихильників була литовська фортеця Бихів, що найбільше турбувало Августа II і Петра І. її взяв у облогу прибічник польського короля мозирський староста Михайло Халецький. А що здобути це укріплення йому не вдалося, Мазепа за розпорядженням царя послав туди 12 тис. Козаків. 1702 р. Бихів було захоплено. Але Миклашевський, замість того щоб передати фортецю під зверхність російського царя, уступив ініціативу литовському старості, який від імені Августа II завів туди польський гарнізон. Звичайно, такий поворот подій не міг не розгнівати Мазепу. Упродовж 1703 р. Карл XII займався Польщею, вмовляючи магнатів повалити нарешті Августа II й обрати нового короля. Однак зусилля шведської дипломатії виявилися марними — сейм, що зібрався у червні 1703р. в Любліні, відмовився порвати з королем. Десь через місяць було створено Великопольську конфедерацію прошведської орієнтації. Вир цих подій захопив Швецію, Польщу і Саксонію. Одночасно з дипломатичними продовжувались і бойові операції. На початку 1703 р. Карл XII був уже під Варшавою, а в квітні завдав нової поразки саксонській армії під Пултуском. Відтак пішов на Торн, але взяти його вдалося щойно по чотиримісячній облозі. Останні місяці року минули для шведів у загарбанні польсько–прусських земель та Позена. Росія успішно діяла в прибалтійському регіоні, де бракувало шведських військ. Внаслідок перенесення бойових операцій з Ліфляндії до Естляндії останню також було спустошено. Того самого року Росія здобула в Інгерманляндії серед багатьох укріплених пунктів фортецю Нієншанц у гирлі Неви й на тому ж місці заклала Петербург. Можливо, в цих подіях брали участь козаки. Але напевно ми знаємо лише те, що кілька тисяч запорожців несли на Неві допоміжну службу. Головна козацька армія перебувала в Україні. І тільки один загін на чолі з лубенським полковим суддею Кічкаровським допомагав росіянам приборкувати за Волгою повсталих башкирів.

Подальший перебіг подій

Незважаючи на безліч проблем і несприятливих обставин перших років Північної війни, становище Мазепи залишалося несхитним. Звичайно, його, як і Москву, турбувало невдоволення козацтва й повстання Палія в Правобережній Україні, а також ненадійність Запорожжя. Одначе роль гетьмана в тогочасних подіях, особливо з 1703 р., ставала дедалі вагомішою. Успіхи Карла XII й поразки Августа II свідчили: Росії не уникнути зіткнення, тим паче, що вона не бажала втрачати своїх завоювань на Півночі. Ясна річ, у такій притузі могла б правити за надійну підпору насамперед сусідня з Польщею Україна. Польський король давно вже вимагав од царя послати в Польщу великий козацький контингент, а також улещував Мазепу виявами своєї королівської ласки, зокрема вшанував його 1703 р. високою нагородою — орденом Білого Орла. Та й цар, завдавши під час війни українському народові великих збитків, тепер домагався прихильності Мазепи, частіше просив у нього порад, а взимку 1702/03 р., коли той перебував у Москві, понадаровував йому купу маєтків та різних коштовностей. Така зичливість з боку двох коронованих осіб — царя та короля — не залишилася непоміченою за кордоном. Так, у січневому за 1704 р. номері гамбурзьких " Історичних ремарок" уперше було опубліковано біографію Мазепи. Тема ця знайшла продовження у 25 номері відомого лейпцігського журналу " Європеїшен Фама" (1704), який представив не лише докладний перелік гетьманових заслуг, а й вмістив його портрет, цінний для нас уже тим, що це — прижиттєве зображення Мазепи. Крім його життєпису, допіру згаданий номер " Історичних ремарок" навів відомості про участь гетьмана у відзначенні 1703 р. в Москві російських перемог: " 27 листопада 1703 р. цар пішки повернувся з походу. Урочистий вступ військ до Москви тривав од ранку до вечора. Було споруджено 4 тріумфальних арки з відповідними написами: першу — біля палацу князя Бориса Олексійовича Голицина, таємного радника царя та віце–короля Казані й Астрахані, другу — іноземним аптекарем, третю — архімандритом грецьких монахів і четверту — Олександром Даниловичем Меншиковим, першим фаворитом, неподалік палацу, де нині проживає козацький полководець Мазепа. Проходячи повз палац, Його Величність довго розмовляв з паном Мазепою, який подарував царю всипаний діамантами кинджал, а цілому почтові — різноманітні напої".

Правобережна Україна на зламі XVII-XVIII ст.

З 1704 р. Мазепа почав активно втручатися в польські події. Після торічних успіхів росіян у Прибалтиці цар уже не вимагав надсилати туди козацький контингент. Карл XII зі своєю головною армією діяв у Польщі й, очевидно, не дуже переймався російськими перемогами у Ліфляндії, Естляндії та Інгерманляндії. Українські збройні сили потроху вводились у сусідній театр воєнних дій. На початку 1704 р. гетьман надав допомогу зацькованому Карлом XII польському королю. Тут ми підійшли до важливого повороту в історії Правобережної України, бо цей перший польський похід Мазепи ще й як відбився на її долі. Гетьманові нарешті трапилася нагода відкрито втрутитись у стосунки на цій території. Період співробітництва польської корони з козаками закінчився ще 169 5р. із смертю Яна Собеського. Шляхта примусила його наступника Августа Саксонського (1697—1733) пообіцяти, що козацький устрій у Правобережній Україні буде скасовано при першій–ліпшій нагоді. Але доки точилася війна з турками, про це не могло бути й мови. І лише після Карловицького мирного договору 1699 р., за яким Польща повертала собі фортецю Кам'янець і все Поділля, пригадалися оті плани остаточної ліквідації козацтва. Особливо домагалися цього, як і повернення свого майна, польсько–шляхетські кола в Київському та Брацлавському воєводствах. Улітку 1699 р. польський сейм ратифікував мирний договір з турками. Тоді–то було оголошено звільнення козаків зі служби та скасування усіх їхніх полків. Реалізувати це важливе за своїми наслідками рішення доручили коронному гетьманові, який у серпні в універсалі до козацького гетьмана Самуся й полковників Палія, Іскри, Абазина та інших зажадав залишити поселення в королівських, шляхетських і церковних помістях, а також порозпускати полки і по звільнювати козаків зі служби. Багатьом полякам уривався терпець. Після виходу універсалу до Фастова прибули священики за дорученням католицького титулярного єпископа з вимогою до Палія залишити місто. Полковник наказав повикидати цих душпастирів. Рішення сейму поляки завзято втілювали у життя. Спочатку була спроба підступно покінчити з Палієм одним махом, але вона провалилася. У вересні 1700р. регіментар Цієнський раптово вдарив на Фастів загоном чисельністю 4 тис. чоловік, однак зустрів енергійний опір. До завжди обачного Палія не так просто було підступитися. Він зміцнив свою резиденцію, створив чималі запаси продовольства, мобілізував козаків. У разі чого йому надавали допомогу жителі навколишніх сіл, а також інші козацькі верховоди, як–от: Самусь, Іскра, Абазин. У тому ж таки Фастові відбулася з ними нарада. Невдовзі з'ясувалося, що селяни, міщани, духівництво й почасти представники дрібної православної шляхти, зокрема Данило Братковський, сприймаючи козацьку справу як свою власну, не бажали колонізуватися. Палій став душею опору. До нього звідусюди стікалося осіле українське населення, навіть з лівого берега Дніпра. Приходили й численні представники Запорозької Січі, з якою фастівський полковник вів переговори.

Повстання 1702 р.

Отже, перший шляхетський приступ козаки відбили досить легко. Польське військо не змогло примусити войовниче населення підкоритися рішенням сейму. Але польська шляхта не бажала миритися із станом речей, утвердженим козацькою шаблею. В серпні 1702 р. відбулися воєнні операції під Богуславом, Корсунем та в інших місцевостях, що входили до полків Іскри й Самуся, значно слабших у військовому відношенні. Польський уряд призначив у Богуслав підстаросту. Разом з ним у супроводі озброєних польських команд туди прибули поміщики чи їхні представники, щоб повідбирати в козаків маєтки й обернути їх самих на звичайних селян. Якраз тоді в Богу славі зібралися козацькі ватажки Самусь, Іскра та пасинок Палія Семашко. У відповідь на польські акції вони підняли повстання, полум'я якого невдовзі охопило майже все Правобережжя. Як і в часи Богдана Хмельницького, населення Богуслава, Корсуня та інших міст винищувало польську шляхту з її єврейськими попихачами, громило невеликі ворожі з'єднання. Самусь повсюди заявляв, що він — підданий Лівобережжя й наказний гетьман його царської величності. Було обложено (але безуспішно) фортецю Біла Церква, що залишалася польським форпостом у Правобережній Україні. Спочатку Палій не виявляв активності, можливо, хотів з'ясувати позицію Мазепи та царя. Однак він послав на допомогу Самусеві півтори тисячі козаків зі свого полку, а восени увійшов до Білої Церкви й перебрав керівництво операцією. Самуся було послано на кордон Волині й Поділля, Семашка — на Брацлавщину, Абазина — під Немирів. Повстанці захопили залишені поляками фортеці Бердичів, Немирів, Бар. Нарешті, в листопаді 1702 р. Палію вдалося раптовим штурмом заволодіти Білою Церквою. Після цього окремі козацькі загони почали з'являтися під Кам'янцем–Подільським, у Руському та Волинському воєводствах, розправляючись із польськими шляхтичами в Сатанові, Золочеві, Сокалі, Костянтинові. Цілий місяць повстанці не стикалися з великими польськими з'єднаннями. На той час Карл XII захопив майже всі польські землі, тож шведський генерал Стенбок налагодив патрулювання між Ржешовом і Львовом. Лише в середині січня 1703 р. новий польний гетьман Адам Синявський спромігся поспіль з деякими магнатами, що мали маєтки в Україні, організувати похід проти повстанців. Удар знову було спрямовано проти Брацлавського й Подільського воєводств, де честолюбний польський гетьман сподівався здобути легку перемогу. Він і справді не зустрічав серйозного опору. На зиму бунтівничі селянські маси розтеклися по домівках, щоб тільки навесні продовжити війну, а нечисельні, розсіяні по гарнізонах козацькі відділи під тиском ворога відступали, здаючи позицію за позицією. Таким чином, поляки знову заволоділи Немировом, Брацлавом та іншими містами. Щоправда, під Ладижином полковник Абазин з двома тисячами козаків дав їм бій. У жорстокій січі більшість із них загинула, а самого полковника захопили в полон і стратили. Загарбники розгорнули жорстокі репресії. Рятуючись від тортур, селяни втікали в сусідню Молдову або йшли під захист Палія. Але це була лише локальна перемога поляків. На головний бастіон козацтва Синявський наступати не наважився. Палій, Самусь та Іскра розбудовували свої фортеці — Білу Церкву, Богуслав і Корсунь, концентруючи там усі сили перед загрозою нового зіткнення.

Мазепа і повстанці

Усі ці події завдали Мазепі чимало клопоту. Хоч і вибухнуло повстання, він ще не міг сподіватися на втілення свого плану — возз'єднання Правобережної України з Гетьманською державою. Петро І і Август II всіляко намагалися втягнути формально нейтральну республіку у війну із Швецією. Тому повстанський рух на правому березі Дніпра був не на руку цареві, тим більше що польська громадськість звинувачувала його й гетьмана і навіть Августа II у залаштунковій підтримці бунтівників. Заявляв же Самусь, що він наказний гетьман його царської величності й буцімто присягнув на вірність гетьманові та царю. З цього випливало: лівобережні козаки, змовившись із Мазепою, братимуть участь у повстанні. На царя і гетьмана тиснули з усіх боків. Дипломатичні ноти і листи кінця 1702 р. Августа II до Петра І, до московського резидента у Варшаві Григорія Долгорукого, керівника російської зовнішньої політики Федора Головіна та українського гетьмана, звернення польського коронного гетьмана до Мазепи — всі ці послання вимагали не допустити участі лівобережних козаків у повстанні, а ще краще — залучити їх до боротьби з бунтівниками. Піддавшись тискові, цар у січні 1703 р. зажадав від Мазепи умовити Палія і Самуся змінити їхню політику, а тим часом виставити на Дніпрі варту й під страхом смерті заборонити гетьманським козакам переходити на правий берег. Також надіслав він листа Палію і Самусю з порадою відмовитись від опору полякам і зосередити свої сили на протидії шведам. У лютому він повторив цю вимогу. Мазепа, загнаний у глухий кут, змушений був роздавати направо й наліво обіцянки, що його козаки не братимуть участі в повстанні, мовляв, і сам він його не схвалює, бажаючи Польщі успіхів у війні зі шведами. У відповідь польському коронному гетьманові Мазепа обіцяв умовити Палія і Самуся зректися опору. Якщо ж царю, Речі Посполитій і королю заманеться, щоб гетьманські війська перейшли на Правобережжя, то він, не порушуючи чинних договорів, воюватиме проти Карла XII і повстанців. Разом з тим Мазепа ухилився од відповіді на пропозицію Польщі конфіскувати власність Палія у Києві, а також вважав наївним вимагати від останнього здати Білу Церкву без відповідного порозуміння та обіцянки задовольнити його інтереси. Загалом, це були словесні маневри, що давали Мазепі змогу якийсь час приховувати свої справжні наміри. Заворушення козацтва, викликане рішенням польського сейму 1699 р., спонукало його чітко визначити майбутню тактитку боротьби. Він міг надавати збройну допомогу, очікувану Палієм та іншими козацькими ватажками, лише за домовленістю з російським урядом. Однак на обережний запит Москва відповіла не менш дипломатично, дозволивши йому діяти на власну руку, але не порушуючи умови " Вічного миру" з Польщею. Це офіційне підтвердження мирних стосунків між Росією і Польщею стало тією межею, яку гетьман не міг переступити, щоб відкрито надавати допомогу населенню Правобережної України в боротьбі проти поляцтва. Тому мусив вести (особливо під час повстання 1702 р. ) подвійну гру: демонструвати своє невдоволення правобережними ватажками, закликати їх до послуху, відмовляти в пособництві й разом з тим нишком посилати Самусеві порох і свинець. Хоч не раз і не два намагавсь Мазепа домовитися з Москвою про поміч повстанцям, було це марною справою. Не дало позитивних наслідків і його жваве з початку 1703 р. листування з Головіним. Гетьман стояв на тому, щоб зберегти право на фортецю Біла Церква за царем, а потім широким жестом передати ЇЇ польському королю й республіці як знак особливої милості Петра І. Пропонував також тримати її як запоруку союзу з Польщею і повернути лише по завершенні шведської війни. Ці добре аргументовані поради базувалися на старій ідеї возз'єднання Правобережної України з Гетьманатом.

Палій і Паткуль

Як свідчили події 1702 р., повстання очолював Палій. Після здобуття Білої Церкви він став головним організатором опору. Зусібіч на полковника чинили тиск — вимагали, радили, погрожували. Найбільше його засмучувала незрозуміла позиція Мазепи, який не надавав повстанцям воєнної допомоги. Тож Фастів знову опинився в такому ж скрутному становищі, як у 80—90–х рр. попереднього століття. Доводилось розраховувати лише на власні сили. Але Палій не занепадав духом. Він невтомно зміцнював свою фортецю, організовував людей, що збиралися біля нього, для продовження боротьби. Якраз тоді з'явився ліфляндець Паткуль, який погодився стати посередником між Палієм і Польщею. Цей знаний діяч спочатку був на службі в Августа II, а потім — у царя. їдучи в Росію, він зустрів десь на Поділлі польного гетьмана Синявського. Після звитяжного маршу через Брацлавське й Подільське воєводства йому дуже не хотілося вести криваву і вкрай небезпечну війну проти Палія, тож і попросив ліфляндця схилити полковника до мирних переговорів. Той пристав на це й прибув до Білої Церкви, де провів кілька лютневих тижнів 1703 р. в товаристві козацького верховоди. Мало обізнаний в українських справах, ліфляндець гаряче переконував Палія, що його опір не дає змоги Августові II та Петру І успішно продовжувати спільну війну проти шведів. " Тим-то й доводиться утримувати Білу Церкву перед шведською загрозою, що це на руку Польщі, не спроможній самостійно захищати свої фортеці", — не без гумору зазначав полковник. Посилаючись на необхідність порадитися з Мазепою, він ухилявся від усіляких зобов'язань припинити протипольську діяльність, принаймні під час шведської інтервенції. Хоч Палій і відмовився передати полякам Білу Церкву, він вдавав із себе вірного слугу короля, Польської республіки та Синявського. Отже, дипломатичне посередництво Паткуля виявилося безсилим перед козацькою кмітливістю. А проте він повертався до польного гетьмана з переконанням, що познайомився з надзвичайною людиною, і описував Палія як сильного і затятого противника, дуже популярного серед козацтва, тому радив замінити воєнні дії подальшими переговорами.

Зближення з Любомирським

Висновки Паткуля були суголосні з поглядами польного гетьмана Синявського. 24 лютого 1703 р. він оголосив амністію для тих козаків, котрі, склавши зброю, поводитимуться як лояльні піддані, а Палієві ще раз запропонував здати Білу Церкву, пообіцявши почесний титул й земельні володіння, право на які мав підтвердити польський сейм. Хоч місія Паткуля не досягла поставленої мети, вона не була марною, бо сприяла встановленню контакту, необхідного для зближення Синявського й Палія. Остаточно втративши надію на дієву підтримку з боку Мазепи, Палій повернувся до своєї старої тактики: вдавав, що шукає порозуміння з Польською республікою, не поступаючись при тому своїми позиціями на Правобережжі. Була це тільки спроба виграти на часі. В серці полковника не вгасала стара ідея приєднання Правобережжя до Гетьманату. Він поновив розірвані повстанням зв'язки з королем і коронним гетьманом Любомирським, а в березні 1703 р. пообіцяв їм забезпечити на підвладній йому території лад і спокій, сприяти торгівлі і навіть надати змогу шляхтичам використовувати свої маєтки. Такий крок до мирного врегулювання конфлікту польська сторона зустріла з ентузіазмом. Любомирський запропонував королю щедро винагородити Палія. Мазепу було поінформовано про обіцянку коронного гетьмана віддати Білу Церкву українському полковникові, але за умови, що той виявлятиме прихильність до Польської республіки й дому Любомирських. Так настало замирення. Протягом усього 1703р. панував спокій. Польща жодного разу не потурбувала царя своїми наріканнями. Як повідомляв російський посол у Польщі Григорій Долгорукий у листі до Ф. Головіна від 26 серпня 1703 р., " Біла Церква, дякувати Богові, залишається спокійною".

Суперечності між Палієм і Мазепою в українській історіографії

Відновлення стосунків Палія і Любомирського Мазепа використав як привід для усунення правобережного лідера, щоб взяти під свій контроль подальший розвиток подій. Важко сказати, що спонукало його до такого кроку. Як вважали українські історики старшого покоління, передовсім Костомаров і Антонович, Палій і Мазепа стояли на протилежних засадах: демократизму й аристократизму. Палій був виразником інтересів українських народних мас, Мазепа — вищої суспільної верстви, старшинства. Зростання авторитету Палія, його провідне становище й величезна популярність серед селян і козаків не лише в Правобережній Україні, а й у Гетьманаті та Запорозькій Січі могли перетворити цю небуденну постать на небезпечного конкурента Мазепи в загальноукраїнському масштабі. Саме цим вони пояснювали антагонізм між ними. М. Андрусяк у своїй книзі" Мазепа і Правобережна Україна" взагалі заперечує такий антагонізм, бо Палій, на його думку, був лише тінню лівобережного гетьмана. Ледве чи можна із цим погодитись. За особливих умов, що склалися в Правобережній Україні, Палію нічого іншого не лишалося, як тісно співробітничати із селянськими та козацькими масами, які були єдино можливим опертям для його влади й колонізаційної діяльності. Якщо Мазепу підтримувало міцне вітчизняне старшинство, то Палій протистояв чужому для народу польському шляхетству, з яким його ніщо не пов'язувало, тим паче що він, як і Мазепа, сповідував ненависну Польщі ідею возз'єднання обох частин України. Інша річ, що саме ця суперечність (не слід, одначе, зображати ЇЇ такою глибокою, як це роблять Костомаров і Антонович, бо Мазепа, врешті–решт, не був принциповим противником народних мас, так само, як Палій — шляхетства) призвела до розбіжностей між ними. Ось що здається мені найважливішим — і тут я цілком погоджуюсь з Андрусяком, — що за тогочасної політичної ситуації Мазепа вбачав у діях Палія серйозну перешкоду на шляху втілення ідеї об'єднання. За Андрусяком, тимчасове порозуміння Палія з польським урядом, особливо з Любомирським, викликало в гетьмана побоювання, що правобережний полковник під впливом коронного гетьмана прошведської орієнтації може піти на співробітництво з Карлом XII, перекресливши виплекані плани українського об'єднання. Чи не тому Мазепа перестав довіряти Палію, що той почав діяти без попередньої домовленості з ним? Але я вважаю, що Палій не влаштовував гетьмана насамперед з тактичних міркувань. Можливо, він уже давно вирішив під час війни при першій–ліпшій нагоді зайняти Правобережну Україну, тож хотів розв'язати собі руки, аби, маневруючи між вимогами царя і зазіханнями короля, не створити враження, що окупація краю матиме на меті остаточне його приєднання до Гетьманату. Крім того, прошведськи наставлений Палій давав привід змалювати царю становище краю як надзвичайно загрозливе й обгрунтувати необхідність вторгнення туди гетьманських військ як превентивний захід.

Усунення Палія

Як видно з повідомлення Мазепи російському урядові за 1703 р., він усіляко намагався затримати передання фортеці Польщі. Це — по–перше. І по–друге, прагнув од імені царя зайняти Білу Церкву, усунувши Палія. З цією метою гетьман у лютому 1703 р. запропонував Москві заманити полковника до Києва і тим часом захопити його резиденцію. Приводом мали стати вигадані Палієві обіцянки Єжи Любомирському, братові коронного гетьмана (прибічникові шведів), передати фортецю противникам царя. В листі до Ф. Головіна від 25 травня 1703 р. Мазепа доповідав, що Палій, Самусь та Іскра безпечно почуваються у свої гарнізонах, і не слід побоюватись конфліктів з Польщею. Але цього разу йшлося про нове, вигадане джерело небезпеки, яка буцімто непокоїла його, — таємна змова Палія із запорозьким кошовим Костем Гордієнком, цим запеклим ворогом Москви й Мазепи. Тут, як, зрештою, і в інших повідомленнях, мовилося також про намагання добровольців (гультіпак), здебільше вихідців із Січі, довести Правобережжя до анархії своїми виступами проти шляхти. Звичайно, гіперболізація ролі авантюристичного чинника правила Мазепі за додатковий аргумент на користь окупації краю. Він давно уже перехоплював листи царя до Палія, Самуся та Іскри із закликом чинити опір шведам і надавати збройну підтримку їхнім супротивникам. Полковник, зрештою, отримавши у червні 1703 р. копії цих послань через польського коронного гетьмана, звернувся до Мазепи за порадою. Той письмово наголошував на необхідності виконувати приписи царя, а усно пояснював, що слід очікувати подальших, виразніших інструкцій Петра І. Отже, гетьман був проти порозуміння правобережних козаків з Польщею, бо воно суперечило його планам. Новий етап у боротьбі за Правобережну Україну розгорнувся 1704 р. На його початку Самусь та Іскра, залишивши свої фортеці й колонізовані землі, подалися — казна з яких політичних чи стратегічних міркувань — на лівий берег, де їх гостинно прийняли. Самусь склав гетьманські клейноди до ніг Мазепи. А Палій залишився на правому березі, очевидно, твердо вирішивши не кидати напризволяще результатів своєї багаторічної колонізаційної роботи. Якраз тоді пожвавилися дипломатичні акції. Польща, розраховуючи на підтримку царя, заповзялася повернути собі Білу Церкву, тож у березні 1704 р. Петро І надіслав Палію нову ноту з вимогою передати цю фортецю Польщі, а свої збройні сили підпорядкувати Августові II, інакше з цією метою в Правобережжя буде введено гетьманські та російські війська. Ця погроза означала поворот у російській політиці. У своєму листі від лютого 1704 р. з Дрездена Головіну Паткуль щиросердно ремствував, що резолюція царської величності стосовно Білої Церкви уже діє і її не можна скасувати. Якщо вона залишатиметься чинною, то немає жодної надії на альянс з Польщею. Під час союзницьких переговорів з Річчю Посполитою Головін робив чимало далекосяжних поступок, лиш тільки не в питанні про Білу Церкву. На підставі цього можна зробити висновок, що Мазепина політична лінія почала нарешті втілюватись у життя. Таки було посіяно недовіру російського уряду до польських контрагентів, що стало першим кроком на шляху вторгнення в Правобережну Україну. Чимдалі більше сприяли цьому тісні стосунки Палія з Любомирським. Польський коронний гетьман був надто обережним і нерішучим політиком. Про це свідчать його безконечні борсання між Августом II і Карлом XII. Підтримуючи зв'язки з першим, він нишком змовлявся з другим. Ієронімові Любомирському та його братові коронному камергерові Єжи Любомирському марились грандіозні плани — створити польсько–шведську коаліцію проти Москви включно з турецько–татарським світом і Палієвими козаками. Щойно польські політичні кола прошведської орієнтації заснували (на початку 1704р. ) Варшавську конфедерацію, щоб усунути Августа II й обрати іншого короля, до них приєднався і коронний гетьман з марнославними намірами здобути в такий спосіб польську корону. Ця неприхована політична позиція Любомирського стала фатальною для Палія. Його зближення з коронним гетьманом породжувало неабиякі підозри. В березні Мазепа, скориставшись з цього, надіслав тривожну інформацію до Москви про стосунки Палія з Любомирським. Було надіслано подібні повідомлення й Августові II. Про це свідчить звернення Паткуля до царя із Сокаля (6-17 серпня 1704 р. ): " Палій — ворог короля. Він приєднався до бунтівників, про що повідомляв і гетьман Мазепа. Тому король просить Його Царську Величність видати гетьманові ордер на арешт Палія і повернути Білу Церкву". У квітні 1704 р. цар наказав Мазепі вступити в Польщу й рішуче припинити діяльність прихильників шведської партії. Шлях гетьмана пролягав через Правобережну Україну. Нарешті в нього були розв'язані руки. Переправившись через Дніпро, він провів майже все літо неподалік Паволочі. В цьому поході Мазепу супроводили Самусь та Іскра. Палію також було наказано негайно з'явитися з козаками до гетьманського табору. І він не забарився, вважаючи, що акція Мазепи служить спільній справі об'єднання України. Прийняли його гостинно. Але гетьман не відступив від заздалегідь розробленого плану. Хоч їхні погляди в основному збігалися, Мазепа у повідомленнях російському урядові та Головіну змальовував Палія та його прибічників як запопадливих прихильників дому Любомирських, писав, що він і тепер змовляється з ними. Мовляв, розкрито їхнє таємне листування. Все це дає право заарештувати його. Знайшовся і єврей–орендар, який засвідчив, що був кур'єром у Палія та коронного гетьмана. Мазепа запросив до себе ватажка Правобережної України і звинуватив його у скоєних насильствах проти польських шляхтичів, що унеможливлювало відновлення спокою і ладу в краї. Мазепа на вимогу царя запропонував Палію вирушити до Москви, але полковник категорично відмовився. У гетьманському таборі його взяли під сторожу, а 1 серпня, коли армія зупинилася під Бердичевом, заарештували й позбавили полковницьких відзнак. Відтак Палія відконвоювали до Батурина, а 1703 р. — до Томська (через Москву) на довічне заслання.

Мазепа — володар Правобережної України

Правобережна Україна опинилася під владою Мазепи. Хоч який високий авторитет мав Палій, його прибічники не вчинили серйозного опору, як, зрештою, і козаки, заздалегідь оточені гетьманським військом. Білу Церкву вдалося захопити досить легко — її гарнізонові із кількох сотень чоловік годі було б стримати натиск гетьмана. А проте доля краю залишалася невизначеною. Союзницький договір, укладений 19 серпня 1704 р. між царем і Польською республікою, властиво прихильниками Августа II, зобов'язував російську сторону, попри незгоду Головіна, примусити полковника одразу ж передати Польщі край і фортецю. Але від зобов'язань до їх виконання лежав довгий шлях. Усунувши Палія і здійснивши приєднання, Мазепа й не думав поступатися здобутими позиціями і з переданням фортеці зволікав, посилаючись на ті чи інші причини. Росія була вдоволена вже тим, що Правобережна Україна не потрапила до рук кіл прошведської орієнтації. Коли ж на початку липня 1704 р. польським королем обрали Станіслава Лещинського, важко було зрозуміти, хто з магнатів належить до шведського, а хто — до російсько–саксонського напряму, якщо вони постійно змінювали свої переконання чи принаймні позиції. З формальної точки зору можна було нехтувати й польські протести, бо договір не було ратифіковано і польський сейм, мабуть, із цим не квапився. Тож Росія зажадала перегляду окремих його пунктів. Найважче було дійти компромісу в питанні Правобережної України. На переговорах у Гродно наприкінці 1705 р. з участю Петра І і Авуста II російська сторона зажадала у відповідь на передання фортеці гарантувати амністію для осілих козаків. Саме це Польщі було не до шмиги, бо вона не могла більше зносити в Правобережній Україні свавільного козацтва. Договір врешті–решт ратифікували, але питання з козаками, мабуть, залишилося відкритим. Петро І і Август II дали Мазепі свої розпорядження. Цар пов'язував перехід фортець з гарантуванням амністії козакам. Король оголосив, що от–от прибудуть польські комісари приймати Правобережну Україну, й зобов'язав гетьмана забезпечити виселення на лівий берег Дніпра всіх учасників козацького повстання. Цих комісарів, одначе, випровадили з великим тріском. У вересні 1706 р. до Києва приїхав мазовецький воєвода Хоментовський з наміром відповідно вплинути на керівника російської зовнішньої політики, який перебував тоді в цьому місті, але місія воєводи не мала успіху. Головін пояснив зволікання нападом шведів на Волинь. На наступній зустрічі в кінці 1706 — на початку 1707 р. у Жовкві з участю Петра І та Мазепи, мабуть, було ухвалено передати фортецю польській комісії, як тільки гетьман отримає відповідний указ з царської канцелярії. Однак влітку 1707 р. розпочалася нова гра. На переговорах з польським урядом і комісією Мазепа заявив, що йому не досить царського листа, і зажадав спеціальної грамоти з власноручним підписом Петра І. Звичайно, гетьман діяв не лише з відома міністра закордонних справ, а й за таємною вказівкою царя. Вочевидь, дипломатична боротьба ставала чимдалі гострішою, бо новий коронний гетьман Синявський ще енергійніше вимагав передати Правобережну Україну Польщі. Взагалі Синявський не дуже довіряв російському урядові, хоч після зречення Августа II (1706) вважався одним з найпалкіших прихильників царя. Насправді ж і він ладен був пристати до партії шведського короля та Станіслава в обмін на збереження свого становища. Одначе Карл XII віддав посаду коронного гетьмана київському воєводі Йозефу Потоцькому, тож запал Синявського, роздмухуваний Станіславом, невдовзі дещо охолов. Так перегравши російську дипломатію, Мазепа продовжив свою тактику. А що маневр з указом урешті розгадала польська сторона, він, посилаючись на ненадійне становище навколо Києва, вперто доводив їй несвоєчасність передачі цієї території. Як на те литовський коронний гетьман Вишневецький раптово відійшов майже з усім своїм військом, створивши загрозу шведського вторгнення в Україну. Тим часом цар, повіривши у прихильність коронного гетьмана, справді–таки наставився передати Польщі Білу Церкву. Всі інші фортеці мали залишатися в руках Мазепи. 20 січня 1708 р. він повідомив про це гетьмана. Але той затявся на своєму, про що натякнув Синявському в листі від 10 березня. Тепер перехід краю до прихильників короля був для нього особливо небажаним. Від 1705 р. Мазепа під впливом залаштункових переговорів з новим польським королем Станіславом Лещинським чимдалі більше схилявся на бік Швеції, дуже високо оцінюючи перспективи Карла XII в протиборстві з царем. Ясна річ, не хотів він бачити в Правобережній Україні отого Синявського з його прибічниками–русофілами, які за деяких обставин могли стати для нього небезпечними. Тож і підлаштовував усе так, щоб Петро І відгородив його від Правобережжя. Отже, і Правобережна частина України залишалася за Мазепою. Передовсім ужив він заходів, щоб заспокоїти шляхту Київського та інших воєводств. У своєму універсалі 1704р. гетьман пообіцяв, що ніщо не загрожуватиме її маєткам і правам. Очевидно, внаслідок цього опір осілих польських шляхтичів послабився. Одначе велике національно–соціальне напруження в Правобережній Україні спонукало його приділяти основну увагу не так задоволенню шляхетських претензій, як природній експансії українства — козацтва, витісненого Синявським з Білої Церкви й Фастова на околиці, селянства та міщанства. Цей процес набрав особливого розмаху в Київському, Брацлавському і почасти Подільському воєводствах. Поверталися не лише козаки, а й представники інших станів. На 1709 р. в Правобережжі вже існувало 7 полків: Білоцерківський, Богуславський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Брацлавський та Могилівський. Поряд із польськими старостами й управителями маєтків чимдалі помітнішою ставала полкова адміністрація. Тепер колонізацію краю здійснювало українське населення, а не чуже йому шляхетство. Гетьман незрідка винагороджував старшин покинутими маєтками, зрівнюючи у соціальному відношенні Правобережжя з Гетьманатом.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒