Переклад з німецької О. К. Струкевича 2 страница

Обрання Мазепи на гетьманство

Тепер замислимось над питанням, хто міг реально претендувати на посаду нового гетьмана. Найбільші шанси мав генеральний осавул Мазепа. Важко судити, чи брав він діяльну участь у змові, чи намагався триматись у тіні. Принаймні під чолобитною генеральної старшини про усунення Самойловича його прізвище не фігурує. Як розважливий політик він волів у цьому неприємному епізодові не висувати свою особу на передній план. Чим завзятіше Мазепа вів переговори з Голициним щодо нової кандидатури, тим категоричніше цей довірений представник московського уряду доходив висновку на користь осавула. Між Мазепою і Голициним здавна існували дружні стосунки. До того ж майбутнього гетьмана знали в Москві краще, ніж будь–кого з представників генеральної старшини чи полковницьких кіл. Адже він як найдосвідченіший дипломат Самойловича регулярно з'являвся у північній столиці, іноді кілька разів протягом року й ніколи не упускав нагоди розширити коло своїх московських друзів та знайомих. Тож не дивина, що його кандидатура була чи не єдиною. М'якої вдачі, люб'язний у спілкуванні, розважливий і щиросердний, він, мабуть, найбільше імпонував росіянам, які вбачали в ньому хоч і премудрого, але зручного й покірливого гетьмана. Авторитетні старшини не виявляли невдоволення його сходженням угору. Старшинська рада, що відбулася перед виборами, висловилася за Мазепу, тим більше що його кандидатуру підтримував Голицин. А 25 липня зібралася Генеральна рада. У виборах взяли участь усі козаки чи їхні представники, наскільки це дозволяли обставини. Місцем дій був берегр. Коломак, де розташувалися обидві армії. На цій урочистій церемонії Голицин як повноважний представник Москви звернувся до козаків з проханням висунути кандидатів і вільним голосуванням обрати одного з них. Першим назвали ім'я Мазепи. Крім нього запропонували генерального обозного В. Борковського. Але під час повторного опитування усі зійшлися на кандидатурі Мазепи. Так він став гетьманом. На виборах, за усталеною традицією, було ухвалено новий договір між Україною і Москвою, названий Коломацьким. Його статті підтверджували попередні договори, зокрема Переяславський 1654р. з визначенням прав і вольностей Війська Запорозького та кількості реєстрових козаків, що становила 30 тис. осіб. Однак з'явилися й нові статті, які суттєво обмежували права козацької держави й гетьмана: він не міг бути обраний чи знятий без формального дозволу царя, тоді як Переяславський договір надавав таке право без обмежень Війську Запорозькому. Єдине, що необхідно було зробити, це повідомити московського протектора про результати виборів. А ще гетьман, на відміну від узвичаєного порядку, не мав права без волі й дозволу царя змістити будь–кого з генеральної старшини.

Новий гетьман і Україна

Одразу ж після виборів становище нового гетьмана вкрай ускладнилося. Зануртувала вся країна. Зміщення Самойловича призвело до заворушень серед народних мас і козаків. Спочатку збунтувався Гадяцький полк, що стояв тоді на Коло–маці. Козаки вбили кошового осавула Кияшка і ще кількох старшин. В інших полках також розпочалися безпорядки, особливо в тих, котрі перебували у форпостах біля Кодаку й разом із січовиками охороняли південні кордони від татар. Козаки Прилуцького полку закатрупили полковника Лазаря Горленка, а Переяславського та Ніжинського — взяли під варту командний склад. Ціла ватага козаків, які начебто вирушили на вибори, залишила армію і розбрелася по домівках. їхня агітація зворохобила Гетьманщину. Розбурханий народ, скориставшись нагодою, зводив рахунки з панами, ненависними винокурними й тютюновими орендарями і взагалі з маєтним людом. В одній із кореспонденцій лейпцігської газети " Постунд Ордінарцайтунг" від 28 серпня 1687р. з Язловця із посиланням на повідомлення польського резидента при московській армії Глосцковського події зображалися так: " За Дніпром також вибухнув заколот із вбивствами та грабунками, тож резидент (Глосцковський) переховувався аж у Києві. Перш ніж туди дістатися, він три дні просидів у обложеному Гадячі, який зазнав штурму підлого плебсу, що сплюндрував уже чимало сіл і містечок. Як зізналися на допитах окремі бунтівники, вони тримають під арештом своїх воєначальників". Усе ж останнє твердження не зовсім обгрунтоване. Йшлося не стільки про особу нового гетьмана, скільки про використання виборів для помсти ненависним визискувачам. Це був вияв дедалі гострішого соціального протистояння між народними масами і вищими верствами Гетьманської держави. Найбільше невдоволення викликала запроваджена Самойловичем система здачі в оренду торгівлі горілкою і тютюном. Мазепа як новий гетьман мусив діяти енергійно і рішуче. З польового табору він помчав до Гадяча, щоб навести порядок у центрі хвилювань. Потім перебрав загальне управління у гетьманській резиденції — Батурині. Першим його заходом став універсал проти свавільників. Полковникам було наказано заарештовувати винуватців заворушень і суворо карати, а в особливо тяжких випадках — страчувати. В наступному універсалі зазначалося, що у разі ексцесів полковники за браком повноважень повинні скликати суд. Цих рішень ревно дотримувалися місцеві адміністрації, тож незабаром у країні запанували спокій і порядок.

Будівництво фортець і Запорозька Січ

Але залишилося інше вогнище свавілля, з яким годі було впоратись, — Запорозька Січ. Перебуваючи з 1686 р. під російським верховенством і гетьманською владою, вона неприязно поставилася до нового гетьмана. Хоч Мазепа надіслав у Січ багаті дарунки, там панувала атмосфера стриманості, навіть недовіри, які швидко переросли у відкриту ворожнечу, коли за наказом з Москви на кордоні Запорожжя почали споруджувати першу фортецю. Щоб убезпечити від татарських нападів українські й московські території, російський уряд домагався у Коломацьких статтях гарантій щодо будівництва цілої низки укріплень на Дніпрі (навпроти Кодака) й на річках Самара, Оріль та ін. У зв'язку з тривалою війною проти Туреччини і Криму, звичайно, необхідно було створити надійні пункти оборони, щоб там для забезпечення воєнних операцій тримати боєприпаси та харчі й не завозити їх здалеку. Але російський уряд, безумовно, хотів з допомогою таких споруд на кордоні чи навіть на території Запорозької Січі посилити свою владу над свавільними й непевними січовими козаками (якраз так сприймала Січ усі ці заходи, що загрожували її незалежності та свободі дій як з боку Москви, так і з боку гетьмана). Першу фортецю, названу Новобогородицькою, було споруджено на Самарі в першій половині 1688 р. Мазепа відрядив для будівництва близько 20 тис. козаків і сам вирушив туди, щоб разом з московськими воєводами Леонтієм Неплюєвим та Григорієм Козаковим наглядати за роботою. Останнього призначили комендантом фортеці. Гарнізон укомплектували почасти з російських солдатів, почасти з гетьманських козаків. На нове місце прибули переселенці з внутрішніх районів України. Будівництво викликало обурення серед січовиків. 24 квітня 1688р. кошовий отаман Григорій Сагайдачний застеріг гетьмана, що Військо Запорозьке не миритиметься із спорудженням укріплень. У червні відповідну " скаргу" було надіслано царському урядові. Москва і гетьман зреагували обережно, намагаючись не дратувати січового товариства перед відновленням походу проти кримських татар. У відповідь Мазепа пообіцяв, що фортеця служитиме лише одній справі — захисту від ворогів. І вручив кошовому золоті дарунки, а російський уряд негайно надіслав традиційну щорічну субсидію на військові потреби Запорожжя. Одначе до цілковитого порозуміння було далеко: нехтуючи вимоги Мазепи, запорожці відмовлялися від співробітництва з комендантом нової фортеці. Щоправда, вони взяли участь у другому кримському поході 1689р., але це не означало остаточного примирення. Як побачимо пізніше, свавільники й надалі домінували в Січі.

Другий Кримський похід

Швидке будівництво Новобогородицької фортеці свідчило, що війну, яка 1687 р. так принизила Росію, буде продовжено. Звичайно, регентка й Голицин хотіли виправити свої помилки. До цього заохочували їх польська, австрійська та венеціанська сторони. Якоюсь мірою вплинули на рішення Москви звернення православних патріархів з Близького Сходу, які змалювали нестерпне становище ортодоксального населення в Туреччині. Та й молдавський господар Щербан просив Москву взяти під захист і опіку християн своєї країни. Отже, московський уряд зважився на новий похід. У вересні 1688 р. в Україну було відряджено одного з найвпливовіших діячів у оточенні регентки — Шакловитого, який мав порадитися з Мазепою щодо майбутнього походу. Точка зору гетьмана багато важила, бо він чудово орієнтувався у закордонних справах, особливо в південно–східних питаннях. Посланця цікавило, чи слід вести наступ проти Буджацької орди, можливо, з допомогою молдавського господаря, а чи проти кримських татар. Мазепа схилявся до другого варіанта, але за умови, що операція відбудеться своєчасно. За його планом, похід мав розпочатися 1 лютого, до кінця місяця треба було вийти до кордонів Кримського півострова, у березні здійснити воєнні операції в Криму, а в квітні повернутися. Зимова кампанія, на думку гетьмана, розкривала широкі перспективи: свіже повітря й достатня кількість питної води гарантували збереження здоров'я людей і коней, що було вкрай важливим у масовому поході. Але зимові умови, хоч і сприятливіші, спонукали брати з собою провізію та фураж. Зате відпадала необхідність у штурмі перекопських укріплень, які захищали півострів від нападів, бо зима давала змогу здійснити обхідний маневр по скутому кригою морю. Ясна річ, Москва взяла до уваги пропозиції Мазепи, але не зуміла реалізувати їх. Попри сквапність приготувань, похід розпочався щойно в березні 1689 р. Наприкінці квітня на Самарі об'єдналися дві армії — російська (112 тис. армії — російська (112 тис. чоловік) на чолі з Голициним і українська (50 тис. осіб) під проводом Мазепи. Таку забарність можна пояснити тим, що вже у березні степові річки виходять з берегів, і російське військо з великими труднощами мусило долати Ворсклу, Мерлу й Оріль. Узявши в Новобогородицькій фортеці запас провізії на два місяці, головні сили 24 квітня форсували Самару, діставалися лівим берегом Дніпра. Коірки і повернули на південний схід до Перекопу. 15 травня розпочалися сутички з татарськими загонами, а через день, коли армії досягли Чорної Долини, кримський хан атакував своїми головними силами російські й українські полки, що йшли в ар'єргарді. Після короткого замішання напад ворога було відбито артилерійським вогнем. Хан більше не вдавався до відкритих дій, хоч його загони супроводжували росіян та українців, які просувалися вперед. Без значних перешкод війська вийшли дор. Колончак, а два дні згодом (20 травня) перед ними постали перекопські укріплення. Що ж було далі? Доти все йшло гаразд. І хоч Голицин ремствував у своїх повідомленнях на відсутність води, особливо в останні дні маршу, нам відомо з щоденника учасника тих подій генерала Гордона, шотландця за національністю, що в улоговинах Зеленої і Чорної Долини та вр. Колончак її не бракувало. Отже, війська зупинилися перед ворітьми Криму, й лише тепер виникли серйозні труднощі. В тих місцях ніде не було ні зелені, ні прісної води (а якщо і траплялася поблизу Чорного моря, то солона). Чомусь ніхто не подумав, що за Перекопом безводний степ, і, лише перетнувши його, можна дістатися заселених місцевостей. Тож Голицину нічого іншого не лишалось, як повернути військо назад, і це тоді, коли, здавалося, успіх був уже поряд. Відомий російський історик Устрялов пояснював поразку слабодухістю головнокомандуючого, але треба сказати, що й цього разу похід з самого початку був непродуманим, хоч Голицин мав такого досвідченого порадника, як Мазепа. Можливо, людина хоробрішої вдачі спробувала б проникнути всередину Кримського півострова, одначе князь боявся великих втрат і навіть цілковитого знищення армії. Розлучившись з надією підкорити Крим, він прагнув якось врятувати становище шляхом переговорів з ханом, але за обставин, що склалися, цей захід, звичайно, не мав успіху. Відступ видався дуже важким: чимдалі частіше бракувало води, а татари, посмілішавши, нападали на армійські частини вдень і вночі, аж доки ті не перейшли Коірку. 29 травня об'єднані армії перебували неподалік Запорозької Січі. Врешті добувшись Самари, гетьманські й російські полки розділилися і рушили додому. Загалом і цей похід обернувся цілковитою поразкою. Він скидався на невдалу демонстрацію сили, бо замість того, щоб налякати татар, російська сторона підбадьорила їх, зазнавши при цьому великих людських і матеріальних втрат. Тепер уже годі було звинуватити у зраді нового гетьмана, тож відповідальність за поразку лягала на плечі самого В. Голицина. Роздратовані росіяни пустили поголос, буцімто хан підкупив князя. Але це, звичайно, було вигадкою. Софія осипала свого прибулого фаворита всілякими милостями, ніби той здобув блискучу перемогу. Пізнього літа того ж року вирушив до Москви й Мазепа, щоб скласти свій перший у ролі гетьмана візит російському урядові. Його супроводжував пишний почет з генеральних старшин і полковників. А наступного дня після урочистого в'їзду до столиці царства відбулася аудієнція у Кремлі. В присутності регентки й одного з двох царів, Івана, обговорювались звитяжні діяння Голицина в останньому поході, а також, за субординацією, його соратника Мазепи. Ці милості показували гетьмана прибічником Софії та Голицина, що для нього було небезпечно, бо якраз тоді вибухнула вирішальна сутичка між Софією і юним царем Петром І.

Петро і Мазепа

У ніч на 8 серпня Петро І втік до Троїцького монастиря і звідти повів рішучу боротьбу проти регентки та її прихильників. Останній похід відіграв у цьому розриві важливу роль. Під час протистояння дужчими виявилися прибічники молодого царя; вже наприкінці серпня було скинуто Голицина, а незабаром і його заступницю. Така доля чекала й гетьмана. За царським наказом він з'явився 9 вересня в монастирі, а наступного дня був запрошений на аудієнцію. Петро поставився до Мазепи та його оточення несподівано дружньо і дав зрозуміти, що відповідальність за наслідки походу падає лише на Голицина. Вочевидь, юний цар у цей критичний для нього час вважав нерозумним відштовхувати від себе гетьмана, а отже й репрезентовану ним Україну. Але й Мазепа, щоб заспокоїти царя і навіть здобути його прихильність, обрав правильну лінію поведінки. Адже він, як уже зазначалося, належав до тих державних діячів, котрі чудово розумілися на людях і вміли з ними поводитись. Тож йому не важко було сподобатися юному, недосвідченому цареві. В усякому разі, Мазепа залишив Москву, завоювавши його симпатії. Про це свідчать нагороди й подарунки Петра І, вручені Мазепі та його оточенню, коли українська делегація перебувала в Москві.

3. СПІВРОБІТНИЦТВО З ПЕТРОМ І.
ВЗАЄМИНИ ІЗ ЗАПОРОЗЬКОЮ СІЧЧЮ ТА ПРАВОБЕРЕЖНОЮ УКРАЇНОЮ

Зовнішня політика Мазепи

Головним напрямом співробітництва Мазепи й Петра І був Південь. Обом кортіло твердо ступити на береги Чорного та Азовського морів. На відміну від Самойловича, новий гетьман проводив цю політику невідступно. Властиво, за тих обставин він і не міг займатися чимось іншим. Для нього багато важило надовго зберегти прихильність царя після перевороту в Москві. Запорукою цього були його планомірні й енергійні зусилля, спрямовані на витіснення турків і татар з їхніх укріплених пунктів на північному березі Чорного моря. Досягнення поставленої мети, яка здавна приваблювала царів, гарантувало 6 гетьманові доброзичливість Петра І. Інша річ, що це не конче вийшло б на пожиток Україні. Самойлович виступав проти такої політики. А Мазепа втілював її, хоч зміцнення позицій Москви на півдні робило Україну чимдалі залежнішою від Росії. І разом з тим завоювання Чорноморського узбережжя відкривало перед нею шлях до ширшого задоволення колонізаційних та господарських інтересів і служило надійному захистові від постійної татарської загрози, щоправда, тепер уже не такої великої, як раніше. Ясна річ, Мазепа внаслідок пильної уваги Москви до півдня після невдалих походів 1687 і 1689 рр., а також через війни Центральної Європи проти турків мусив продовжувати боротьбу. Сусідство ж України з Туреччиною і Кримом робило це завдання самоочевидним. Узагалі в перший період своєї діяльності Мазепа чесно й сумлінно співробітничав з московським урядом у руслі окресленого ним політичного курсу. Залежність Гетьманської держави від Москви стала доконаним фактом. У цьому чаїлася неабияка загроза. Найменший вияв самостійності розцінювався як сваволя, й у відповідь вживалися заходи для послаблення Української держави. Та й у самій Україні було чимало заздрісних інтриганів, які стежили за кожним кроком гетьмана, аби за традиційної недовіри з боку Росії зробити з ним те, що було вчинено із Самойловичем та його попередником — Многогрішним. Не міг він покластися й на народні маси та на сусідню Запорозьку Січ. Але орієнтація на Росію була не лише приватною справою Мазепи, породженою прагненням зберегти за собою в боротьбі з конкурентами посаду гетьмана. Як і Самойлович, він продовжував уже традиційну в українській політиці лінію. Об'єднання розчленованої України і зміцнення державної структури Гетьманату були йому так само близькими, як і його гідним шани попередникам. Для цього гетьман намагався використати свої зв'язки з Москвою. І саме в цьому я бачу суть політики Мазепи. Ясна річ, перед ним стояло нелегке завдання. Втілення його виключало відверті й енергійні дії, про що свідчили невдалі спроби попереднього гетьмана. Самойлович намагався приєднати Правобережну Україну до Гетьманської держави, а також підпорядкувати гетьманському урядові Слобожанщину. Але нічого з того не вийшло, бо він проводив надто відверту й чітку політичну лінію, за якою московські діячі угледіли обриси небажаної для них могутньої України. І якщо Мазепа, незважаючи на поразку програми об'єднання, знову за неї взявся, то це свідчило, що він був дуже впевненим у власних силах. Справді, лише такий спритний і гнучкий політик, як Мазепа, міг наважитись поставити у співробітництві з Петром І власне українські цілі й неухильно за них боротися до самого кінця. Цими цілями передбачалося об'єднання Правобережної України з Гетьманатом, а також підкорення автономної Січової республіки, яка з часу смерті Богдана Хмельницького лише номінально підлягала гетьманові. Слід зазначити, що Мазепа, за словами багатьох його сучасників польської орієнтації, ніколи не був щирим прихильником порозуміння Москви з Польщею, бо прагнув здобути Правобережну Україну. Він виступав за однобічні акції проти турків і татар, пояснюючи це ненадійністю польських союзників, Австрії та Венеції. Адже співробітництво Москви з Польщею повністю виключало будь–яку можливість змінити долю Правобережної України. Звичайно, ці наміри гетьман завжди мусив ретельно приховувати. Як добре поінформований дипломат він підтримував тісні зв'язки із закордоном, повсюди мав своїх агентів. Повідомлення, надіслані ним до Москви, справляли враження своєю об'єктивною цінністю й завжди підтверджувались даними, що надходили каналами російської дипломатії. Не секрет (зрештою, це давно вже стало фактом), що західна коаліція проти турків і татар мало дбала про інтереси своїх східних партнерів. Як писав Мазепа російському урядові влітку 1690р. про мирні переговори між кайзером і Туреччиною, у статтях укладеного договору йшлося про Австрію, Польщу та Венецію і було знехтувано Москву. Мазепа слушно вважав, що польський король обстоює інтереси лише своєї держави, тож і шукав можливості для листування з кримським ханом, і ладен був навіть укласти перемир'я між Польщею і Туреччиною. В такий спосіб гетьман переконував Москву, що від кайзера і польського короля цар може зазнати тільки шкоди.

Мазепа і Запорозька Січ

У південно–східній політиці Мазепи важливу роль відігравала Запорозька Січ, що межувала з кримськими татарами, її позиція багато важила, особливо під час воєн. Тим-то гетьман з самого початку взяв ініціативу в свої руки в усіх політичних акціях, показавши себе авторитетним державним діячем, до якого звертався січовий уряд у найважливіших питаннях, окрім хіба що устрою Запорозької республіки. Мазепа виступав посередником у зовнішніх зносинах козаків — чи не кожна делегація від Січі, що вирушала до Москви, робила зупинку в гетьманській резиденції у Батурині. Загалом за Мазепиного правління Запорозька Січ перебувала у важчому становищі, ніж у попередні десятиріччя другої половини XVIIст. Анархія, що охопила Ліво- і Правобережну Україну, сприяла виокремленню Запорожжя і зробила його майже повністю самостійним. Кошовий Сірко (помер 1680р. ), один з найвпливовіших політичних лідерів Січі 60–х — 70–х рр., репрезентував оце майже незалежне, войовниче й свавільне запорозтво. Не маючи якоїсь певної орієнтації, то ладнаючи, то ворогуючи з усіма своїми сусідами, воно діяло без огляду на загальне добро України й раз у раз втручалося в її внутрішні справи. Зовнішньополітичне становище Січі лишалося незмінним як за часів Самойловича, так і Мазепи. А проте вона відігравала вже значно скромнішу роль у житті України, ніж раніше. Стабілізація становища в Гетьманщині при Самойловичу та Мазепі дала змогу українському урядові, звичайно ж, поспіль з Москвою, ще й як обмежити свободу дій Січі. Спорудження Новобогородицької фортеці відкрило новий період в існуванні Запорожжя. Ставши вразливішим в оборонному відношенні, воно тепер уже мусило озиратися на гетьмана й Москву. Ще виразніше це виявилося тоді, коли Голицин після другого Кримського походу на якийсь час зупинився у Новобогородицькій фортеці, щоб звідти керувати будівництвом на тій-таки Самарі ще одного укріплення — Новосергіївської фортеці. Разом із тиском з боку держави чимдалі глибше посувалося за Самару й Оріль населення сусідніх із Січчю гетьманських полків, освоюючи родючі цілинні землі. Це дратувало січове товариство. Як і слід було сподіватися, Запорожжя не довго терпіло такий тиск. Уже наприкінці 1689р. воно вирядило делегацію до польського короля Яна Собеського з пропозицією встановити протекторат над Запорозькою Січчю. А що той не дав конкретної відповіді, козаки повели мирні переговори з кримським ханом. Власне цей політичний курс почав набувати дедалі більшого значення в житті Запорожжя. Відтоді настрої січових козаків, занепокоєних загрозою втрати своєї незалежності, коливалися між Мазепою та Москвою, з одного боку, і кримським ханом — з іншого. Виникли навіть дві партії. Одна виступала за союз з Кримом, а друга — за порозуміння з гетьманом і царем та продовження боротьби з кримськими татарами. Значну роль тут відігравали господарські чинники. Зв'язки з Кримом давали змогу запорожцям займатися торгівлею, безперешкодно добувати сіль та ловити рибу в татарських озерах у нижній течії Дніпра. Але Січ у господарському відношенні залежала й від Москви та Мазепи. Нічого не виробляючи, вона отримувала необхідні сільськогосподарські продукти, передовсім зерно, із сусідніх областей Лівобережної України, а від Москви для своїх потреб — щорічні грошові субсидії та військові матеріали, що мало неабияке значення для січових козаків. Спочатку вела перед партія, орієнтована на Крим, тож між козаками й татарами встановилося перемир'я. Але настрої змінилися дуже швидко — як тільки Мазепа за допомогою московської бюрократії затримав надходження щорічних субсидій, а також поставок з Гетьманату. В другій половині 1690 р. січовики знову почали нападати на татарські й турецькі колонії. Це було на руку цареві та Мазепі. А проте Січ залишалася ненадійною, повсякчас готовою стати в опозицію. Звичайно, Мазепа, спираючись на Москву, міг чинити ще більший тиск на січове товариство, але він діяв обачно, та й Запорожжя було для нього не таким вже й небезпечним. Запорозька Січ як окрема політична одиниця здавна мала тісні зв'язки з населенням Лівобережної України, особливо з сусідніми гетьманськими полками. Існувала навіть приказка, що " полтавчани з січовиками, як подружня пара". Січ усе ще високо тримала знамено народовладдя й соціальної справедливості у межах загальноукраїнського простору, й чим більшого гніту з боку старшинства зазнавали селяни та прості козаки, тим значущішою поставала вона в їхній уяві. Цей аспект — здатність Запорожжя підштовхнути населення Гетьманщини до бунту — Мазепа повсякчас мав на увазі. Ще 1690 р. сталася прикра подія, що збурила широкі маси. На Лівобережну Україну напала сарана, знищивши більшу частину врожаю. Дорожнеча, падіж худоби стали наслідками цього лиха. А немилосердна літня спека спричинила пожежі й пошесті. Люди втікали з Лівобережжя на запорозькі землі, ремствуючи, що всі напасті йдуть від Москви й старшин на чолі з гетьманом.

Повстання Петрика

За таких настроїв бракувало лише випадку, який став би детонатором для соціального вибуху. На початку 1692 р. службовець гетьманської канцелярії на ім'я Петрик мав вручити послання полтавському полковникові Жученку. Зробивши це, канцелярист ні сіло ні впало подався на Запорозьку Січ і там розгорнув агітацію проти Москви та гетьмана. Його запальні промови про соціальне гноблення в Гетьманській області знаходили вдячних слухачів серед покривджених січових козаків, а надто втікачів з Лівобережної України, які також не приховували свого невдоволення Москвою. Вимоги Мазепи видати бунтівника запорожці відхилили і навіть обрали його січовим писарем. Мало–помалу вщухли пристрасті, однак гарячі голови знову підтримали Петрика, який зумів тепер поставити справу на соліднішу основу. Уже в травні 1692 р. він нишком разом з кількома запорожцями залишив Січ і гайнув до кримських татар, аби схилити їх до походу в Україну. Прямо скажемо: хоч ця акція була відверто авантюристичною, мала вона серйозне ідеологічне підґрунтя. Петрик прагнув шляхом організованого ним же загальноукраїнського повстання здійснити стару політичну ідею об'єднання Право- і Лівобережної України включно з частиною слобідських територій — ось поважний доказ того, якою живучою в українському суспільстві була ця ідея. Цікаво й те, що орієнтація Петрика на Південний Схід полягала не в боротьбі з Кримським ханством, а навпаки — у співробітництві з ним і Туреччиною, щоб у такий спосіб забезпечити незалежність України й звільнити її від гноблення Москви. Авантюристичні, хоч і щирі поривання Петрика, власне кажучи, мало чим відрізнялися від бажань і намірів опозиційних кіл в Україні, що на них він розраховував, прагнучи здобути владу. Гадаю, професор Оглоблин, знавець діяльності Петрика, заходить надто далеко, зазначаючи у своїй праці " Мазепа і повстання Петрика (Петра Іваненка)", що його сміливий задум таємно підтримував сам гетьман. На хистке й непевне твердження хроніки Величка, очевидно, не слід покладатися. Надто розумним політиком був Мазепа, щоб не розуміти: спираючись лише на союз з кримськими татарами та на власні сили включно з січовими козаками, годі визволити Україну. Перші кроки Петрика виявились небезуспішними. Прихиливши до себе кримського хана, він 25 травня 1692р. уклав з ним союзний договір від імені України (в документі " князівство Київське й Чернігівське з усім Військом Запорозьким і українським народом" ), якій гарантовано було незалежне державне існування та всі свободи. Петрика визнали за гетьмана. Хан Саадат–Прей, вороже наставлений до Москви, передав йому кілька тисяч татар на чолі з Калга–Султаном. Розпочалася операція. Спершу татари з'явилися поблизу січових укріплень. Звідти претендент на гетьманську булаву почав листовно прохати січовиків прилучитися до його плану, наголошуючи на фатальних для України наслідках союзу з Москвою та обіцяючи визволити її від московської неволі. В одному з останніх липневих послань 1692р. він дав зрозуміти, що сам Мазепа після наради з полковниками натякнув йому на свою готовність відділитися від Москви й виступити поспіль з повстанцями, щойно Петрик з ордою досягне Самари. Цей план відповідав настроям січового товариства. Під час наступних переговорів Петрик чимдалі більше підкреслював соціальне значення своєї акції, а також необхідність звільнення України від панів (читай: старшин), орендарів та інших визискувачів простого люду, що, либонь, імпонувало Запорожжю як прапороносцю ідей соціальної революції і тривожило Мазепу перспективою спільного виступу січовиків з українськими народними масами. Однак, попри всі спокуси, позиція козаків залишалася такою ж хисткою і непевною. Не встиг Петрик з татарами підійти впритул до укріплень, щоб пригрозити слабодухам, як назустріч Калги–Султану та його українському почту виїхав кошовий Гулак з курінними отаманами і двома тисячами козаків. Одразу ж при зустрічі Петрика запитали навпростець, чи отримав він якісь повноваження або листи від Мазепи. Той був змушений визнати, що їх у нього немає. Уже з цих запитань–відповідей ми бачимо, як багато важила позиція Мазепи навіть у колі опозиційно налаштованих до нього осіб. Було очевидним, що Січ не вживатиме рішучих заходів проти гетьмана, доки його підтримує Москва. До Петрика ж Січ поставилася нейтрально, навіть прихильно. На скликаному невдовзі козацькому колі було надано можливість усім добровольцям безперешкодно вирушити з Петриком у похід. Але таких назбиралося лише 500 чоловік. Цей доволі скромний військовий загін посунув разом з кримськими татарами вздовж Самари до Новобогородицької фортеці й оточив її — чи то на татарський забаг, чи, може, Петрик хотів у такий спосіб показати, які близькі йому інтереси Січі. Тамтешній гарнізон, переважно з росіян, вчинив опір. Знявши по якімсь часі облогу, Петрик подався до Орілі й став умовляти жителів Маячки прилучитися до його загонів і впустити їх у містечко. Однак було це марною справою. А тим часом Мазепа зібрав усі свої сили, не зустрівши ні протестів, ні виявів непокори з боку розбурханого населення. 5 серпня, коли перші гетьманські полки підійшли до Маячки, татарські орди кинулися втікати, а за ними відступили й козаки. Ще з самого початку Петрика підтримав далеко не весь народ та й не вся Запорозька Січ, а тепер і поготів — до вагань додалося розчарування. Під час відступу його залишили навіть ті січові козаки, котрі були при ньому. Але претендент на булаву не занепадав духом. І оптимізм його був небезпідставним. Селім–Прей, запеклий ворог Москви, якого турки поставили на чолі Кримського ханства, сприяв Петрикові ще дужче, ніж його попередник, тож і передав йому татарську орду чисельністю близько 30 тис. чоловік. Нова кампанія розпочалася 1693р. Цього разу з Петриком було лиш кілька запорожців. Передовсім він вирішив порозумітися із Січчю. Коли ж ця спроба провалилася, пішов уздовж берега Дніпра до укріплених населених пунктів Переволочна й Кишинка. Незважаючи на облогу, місцеві жителі відмовилися підтримати його політичний курс і впустити військо. Петрик, знехтуваний українцями, чимдалі глибше посувався в Лівобережну Україну. Якийсь час стояв під Полтавою, силкуючись здолати відчайдушний опір козацького гарнізону. Коли ж надійшли гетьманські полки з московським підкріпленням, татари знову накивали п'ятами. Так безславно завершився і другий похід. Відтоді перебуваючи на службі в хана, Петрик завзято інтригував проти Гетьманської держави та Москви, не раз брав участь у татарських експедиціях в Україну. Але все це не дало йому змоги бодай на крок наблизитись до втілення своєї мети. Навіть пізніше, під час заворушень, Україна й Січ невисоко ставили зусилля цього претендента на гетьманські клейноди. З полкового журналу за 1711—1712рр. фельдмаршала Шереметєва відомо, що Петрик 1712р. жив у Бубосарах, напевне, як приватна особа й не мав жодного впливу на українські події.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒