ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук підстрелений. Телеграма була, як постріл: «Приїжджайте знищено Голгофу загинув Ключар. Не баріться Вербень».

Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грицаєм заквапилися до Черчена; тліла маленька іскринка надії, що надіслана телеграма — дурний і жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу в кількох словах, немов навмисне... немов для того, щоб мене морально вбити, збіглися докупи дві страшні звістки; я не хотів вірити ні в Павлову смерть, ні тим більше у знищення Голгофи.

Що могло статися? Господи, що могло статися? ' Грицай, на відміну від мене, не сумнівався у жодному телеграфному слові.

— Ти, Василику, єфрейторів не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч до рани прикладай... а прикладеш ненароком — обпечешся, отруєшся, жахнешся й загинеш. Вони десять років вчили мене за дротами своєї науки жорстокості. Вони такі...

І, немов на підтвердження його слів, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партії.

— Ви не могли б, Василю Васильовичу, забігти до мене на п'ять — десять хвилин? — проворокотів він, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собі його приклеєну до тонких губ службову усмішку.

— Може, відкладемо нашу зустріч на два — три дні, — попросився я. — Оце налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там ціле літо розчищав фреску...

— Знаю, — перебив він сухо. — Знаю також, що фреску знищено... знищив її якийсь псих. Власне з цього приводу і хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена... у ваших же інтересах. Ми дбаємо про ваше добре ім'я... і, наскільки мені відомо, ви були в дружніх стосунках із тим психом, із Ключарем, що повісився після скоєного злочину... тобто після знищення фрески.

— Але ж це неможливе, — я заледве ворухнув умить задерев'янілим язиком. Мені забило віддих. — Ніяким психом Павло Ключар не був, я працював із ним протягом літа. Це якесь непорозуміння! — врешті скрикнув я... крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.

— Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесує малювання, що мало велику історико-мистецьку цінність? — із слухавки труїнним медом лився Подолюків голос. — Самі поміркуйте. Там зараз іде слідство.

— Тим паче моя присутність потрібна. Мої свідчення...

— Не гарячіться, Василю Васильовичу, заспокійтеся, — голубив мене Подолюк. — Не в Ключарі лише річ. Ваші зізнання, якщо наполягаєте, запишуть і після похоронів. А зараз... — Подолюк зам'явся, засопів. — Ви мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кілька років тому Черчен уже прогримів на всю республіку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, і село... жіноцтво несвідоме, закидало міліцію камінням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок і трактористів.

— Не бачу зв'язку... не розумію, від чого збираєтеся оборонити моє, так сказати, чесне ім'я? — спитав я.

— Нам стало відомо, що певні елементи зі Львова, Бистричан... з цілого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявів. Уже сьогодні в Рогачі хтось розповсюдив листівку, в якій ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть і знищення фрески — справа рук кадебе. Розумієте, наскільки це серйозна провокація? Тому...

Я рішуче перебив його:

— Уявіть, Володимире Івановичу, що я зрозумів: смерть — завжди справа серйозна, — відповів я навдивовиж спокійно, хоч, мабуть, лише тепер, під час розмови з Подолюком, починав усвідомлювати по-справжньому: ні Ключарева смерть, ні знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони були кимсь замислені. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачі на машинці листівку, не шукав винних, він мав досить історичних і теперішніх фактів причетності чекістів до нищення української культури. Єфрейторів злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала кісткою поперек горла, а біля фрески на сторожі був Ключар...

Ще недавно, ще поки почалося опільське літо, при одній згадці про кадебе мене морозило, давні Ступині уроки в сільській читальні назавше засіяли в мені страх перед цією законспірованою тайною організацією, яка денно й нощно вишукує в тобі ворога; опільське літо випекло в мені страх остаточно, і лишився по ньому тільки слід, осторога, пам'ять про те, що в місцях, де клубочиться гадюччя, потрібно взувати чоботи й намагатися не наступити гадині на хвіст.

— То що ви мені скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, — у телефонній трубці нагадав про себе Подолюків голос.

— Скажу, що таки мушу до Черчена їхати, — відповів я без надуми.

— Ну, дивіться, — пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий тембр. — Я вас попереджав, — і він кинув слухавку.

Новина про трагічну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII століття миттю рознеслася по місту; ще вчора ім'я скромного хранителя Святого Духа мало хто знав, хіба що чуло про нього вузьке коло мистецтвознавців, нині воно несподівано стало загальновідомим... хтось, очевидно, згадав мою статтю в обласній газеті про Голгофу із Черчена, в якій я писав, що один із мучеників, розп'ятих на хресті, схожий лицем і всією постаттю на Павла Ключара, і ця обставина, трохи дивна, незвична, а може й неправдоподібна обростала не лише цікавістю, загадковістю, а й також будила думку: Голгофа наша триває.

Мій телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром Степановичем не сів в автомобіль й не рушили в дорогу; Ірина сама вела машину, зважаючи на мій стан.

Пізнього вечора на роздоріжжі, де височіли два горби, котрі на початку літа, як я вперше сюди їхав із Вербенем, прирівняв до брами, крізь яку прослизала біла піщана черченськ'а дорога, наш автомобіль зупинив міліцейський шляховий патруль.

— Ми вас чекаємо, професоре, з самісінького присмерку, — пояснив міліцейський офіцер, нахилившись до дверцят автомобіля. — Прошу вас... тут з вами хочуть побалакати, — додав.

— Хто власне хоче? — обізвалася перелякана Дарка.

— Люди з кадебе, — не став таїтися міліцейський офіцер. Правда, розмовляв він упівголосу.

При світлі фар я зауважив, що на обочині дороги притулилися аж дві міліцейські патрульні машини, а оддалік у підніжжі піщаного горба стояв ще один автомобіль. Міліціонер підвів мене до нього.

— Нарешті ми дочекалися... — сказав він комусь у темряву. Трохи оговтавшись, я помітив трьох чоловіків. Один із них ступив мені назустріч і простягнув руку.

— Майор Василенко, — відрекомендувався. — Так, як ви й здогадалися, з кадебе, — засміявся він по-дружньому. — Ви вже вибачайте, що отак із вами заприязнюємося... серед ночі й серед дороги. Як розбійники.

Не похвалюся, що я почував себе у цій ситуації затишно, навпаки — був напружений і... Що? Знову наляканий? Ні, очевидно, страху-таки не було... було ось інше... було відчуття, що тримаю в руці гранату, «лимонку», з якої уже вирвав чеку, і від мене, лише від мене залежить — жбурнути її у темряву, а чи тримати її в кулаці, знаючи, що кожної митті, якщо послабне кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу.

— Справді, — врешті відповів я. — Для цього є день.

— Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви не їхали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, — вкрадливо промовив Василенко.

— Уявіть, що зовсім не дивуюся вашій поінформованості, — сказав я і потягнувся до своєї люльки. При зблиску запальнички окуляри майора Василенка спалахнули, як дві чорні дірки... дірки в ночі... дірки в черепі. — Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? Є Черчен, куди ми їдемо, є там сільрада. І буде день.

— Що вдієш, — зітхнув Василенко, також закуривши. — Наша робота не завжди очікує дня. Ми не хотіли, щоб вас хтось бачив зі мною.

— Влітку в Черчені ваш співробітник однак не робив тайни, викликавши мене в сільраду.

— Якби професоре, ви тоді нас послухали, то сьогодні не було б цієї ночі, цієї розмови і смерті в Черчені.

— Хочете сказати, що сьогоднішня смерть у Черчені починалася ще з тієї розмови зі мною в сільраді... і потім, коли невідомі молодці порахували мені ребра? — Я, правду кажучи, був приголомшений його цинічною одвертістю.

Василенко обняв мене за плечі.

— Ви невірно мене зрозуміли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все має свій початок і свою причину. Не відкрийте ви тієї злощасної фрески — не було б і смерті Павла Ключара, і в цьому є ваша ніби опосередкована вина як відкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав ваші статті. Небіжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум і в приступі безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих місцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потім наклав на себе руки. Кажуть, що на фресці... ви самі про це писали... був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зі смертю, що була на стіні й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В криміналістиці відомі такі випадки.

Що? Що? В моїй голові ніяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом літа тремтів, щоб не дай Бог не зачепити долітцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, він тут же її яєчним білком закріпляв, ні з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу... усю, щоб і сліду по ній не залишилося, щоб люди про неї забули? Потім, отямившись, поліз самотужки в петлю?

Ні, не хотілося вірити у «відомі випадки в криміналістиці», тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.

— Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вірите, — вкрався у мої сумніви Василенко. — Я вас розумію... і я особисто теж хочу зрозуміти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тілі повішеного нема ніяких слідів насильства... зате є багато слідів, відбитків його пальців на топорищі сокири, якою порубав вашу фреску, і слідів на драбині... він приставляв драбину до стіни, щоб дістати аж до облич, що були намальовані.

— Якесь запаморочення... якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, — мимоволі вирвалося в мене гнівно й розпачливо. У цю хвилину я справді ненавидів Ключара за його злочин, у мене навіть мелькнула думка сісти в автомобіль і повернутися до Львова... повернутися, бо вішальник не заслуговує, щоб я був присутнім на його похоронах. — Де це він наклав на себе руки? Вдома? — спитав я Василенка.

— Там же, у церкві Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келія... він знайшов там гак, — відповів майор. І зітхнув сумовито. — Не знайшов іншого місця... осквернив храм святий.

Він передав куті меду, і слава Богу, що передав; навіть будучи пригніченим, морально вбитим, я в останніх його словах відчув фальш: йому не було діла ні до Павла, ні до Голгофи, ні до осквернення Святого Духа. В мокрій Темряві я не міг побачити усмішки на його лиці, але я уже не сумнівався, що вона була крива, зловтішна. Блудний неправдивий вогник тлів на його губах.

— Я тільки не можу второпати, звідки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна підступна сила, — я повернувся до своєї попередньої думки, але гніву в мені на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нічого не знав про його смерть і про його передсмертні страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. — Тому маю намір офіційно заявити слідству, що протягом літа я жодного разу не спостерігав в Ключара якихось відхилень...

— Це ваше право, Василю Васильовичу, і ваш обов'язок, — відповів з готовністю Василенко. — Слідство, наскільки мені відомо, якраз виясняє мотиви злочину й самогубства, психічний стан Ключара за останній місяць-два. Є цілий ряд свідчень... є свідки, які стверджують: Ключар потрібував лікування. Слідство має у своєму розпорядженні факти... заяви; слідство, психіатри також приходять до висновку, що «чорні сили», про які ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливість, розрив із сім'єю, невдачі на літературному поприщі, емоційне сприймання фрески... в тому числі й зображення свого начебто двійника, призвели до вибуху.

Відчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зі мною; було тільки дивно, що для розмови обрано мокру й темну ніч, роздоріжжя і безлюддя.

— Слідство, може, й має рацію... Тільки не можу зрозуміти: чому така увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестріли отут мою машину зовсім не для того, щоб повідомити мене про версію районних слідчих? — Мені було цікаво дізнатися, що відповість на це Василенко. — І чому, власне, кадебе надає такого значення смерті Павла Ключара? Є для цього міліція, прокуратура. — Останнє моє запитання стало водночас для мене... відповіддю: на злодію шапка горить. Так подумалося. Ні, майоре, не так усе просто сталося.

— Я перестрів вас спеціально, щоб ви, професоре, були в курсі справ. Ваше ім'я, репутація вам дорогі. Ми б не хотіли, щоб ваша особа, ваше ім'я фігурувало у цій непривабливій історії, — промовив сухо Василенко. І, подумавши, додав: — Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого значення. Вас поінформували товариші з обкому, що у нашому районному центрі Рогачі хтось розповсюдив листівку... розпустив ворожий поголос, що нібито у смерті Ключара завинили органи державної безпеки.

Я мовчав; я подумав, що треба підійти до своєї машини й заспокоїти Дарку, яка, певно, вмирає від перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби відчувши мій внутрішній порух, ухопив мене за руку.

— Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви, грішні, подумали щось подібне. Принаймні ваша мовчанка... — Він засміявся, але сміх був робленим, злим. — Справді можна сміятися з того, що кадебе мало в особі Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо хто він такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи він вартий того, щоб бруднити об нього руки?

Я продовжував мовчати; я думав, що ніколи, мабуть, не дізнаємося про тайну смерті Павла Ключара, який справді, на перший погляд, не представляв небезпеки для влади, але... але небезпеку представляли фреска, увесь Святий Дух, Страдча долина, і, звичайно, разом із ними — Павло Ключар. Іще подумав, що я вчинив надто сміливо, вирушивши вночі зі Львова: асфальт мокрий, дощ, темрява, зустрічні вантажівки...

— Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи від ворожих наклепів? — зіронізував я одначе, ще будучи під враженням того уявленого можливого випадку, що міг статися з нами в дорозі.

— Маю інформацію, — сказав майор, не звернувши уваги на мою іронію, — що завтра, піддавшись провокаційній чутці, з'їдуться на похорони Ключара всі незадоволені, ображені, невдахи... і зроблять вони з Ключара мученика, а його похорон обернуть в політичну демонстрацію. Як ви розумієте, я відповідаю за спокій у районі. Маю відповідні вказівки і повноваження. Ситуація складна ще й тим, що події розвиваються в Черчені.

— Що ж я маю порадити? — Майор справді намалював нелегкий для нього завтрашній день. Для нього? А для мене? Для нас?

— Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: поверніться негайно до Львова. Ваша присутність на похороні, по-перше, не додасть до вашого імені слави й честі, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певної ваги. Ви знаєте, що західні засоби масової інформації надто пильні до найменшої нелояльності творчої інтелігенції до нашої влади і партії. Одне діло якийсь починаючий поетик, а зовсім інше — відомий художник, професор, член партії. Тому я тут.

— Виходить отже, що вам розходиться не так про спокій у районі і в Черчені зокрема, як про мою позицію... про мою участь в похороні. — Я розумів: ситуація надто складна, серйозна. Від моєї сьогоднішньої позиції певною мірою залежатиме моє майбутнє, творчість, виставки, може, й праця в інституті. Безперечно, ніхто вже завтра не покаже мені на двері, якщо не піддамся намові Василенкові, не виключать також алярмове з партії, не викреслять моє ім'я з каталогів виставок, але... але я вже буду мічений, в моїх досьє буде поставлений знак запитання, хрестик, знак «мінус»...

Знак запитання, хрестик, знак «мінус» означає... колись вони означали б арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогодні? Хіба щось змінилося? Чи не тому вмер Ключар, що нічого не змінилося? Змінилися лише способи й методи?

Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, підленького бажання розвернути машину й втекти до Львова; ні, я не боявся, що хтось би мене осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка, і ще тисячі й тисячі від мене одцуралися б, ні, я про це навіть не думав; просто — я уже переріс сумніви; я уже відбув своє на роздоріжжях; я стояв перед трьома хрестами і споглядав на світ єдиним страшним оком ігумена Данила; крик, мука і гнів ігумена Данила рятували мене від страху, від зради, від ницості повсякчасної.

Я без слова сів у свої «Жигулі», запустив мотор і покотився білою дорогою до Черчена.

Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсім інший Вербень: змалілий, зіщулений, горбатий, від горя він постарів на добрих десять років, і лише очі шпилили по-давньому.

— Як то сталося? — спитав я, маючи на увазі Ключареве самогубство.

— Хто його знає... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло пішов із дому в полуднє, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся, вперед ногами. Святий Дух був відчинений. Павло висів на гаку в келії отця Данила. Я сам обрізав мотузку. Така смерть... така смерть... — Старий не міг стримати ридання. — Я любив його як сина. Може й більше, — стогнав. Стискав кулаки й бив ними по столі.

— Невже справді затьмарився у нього розум... адже є така думка? Ви з ним спілкувалися останнім часом? — допитувався я.

— Господи, та в неділю його бачив, розмовляв. Нічого такого... все було нормально. Ви що. Майстре, — раптово розгнівався Вербень. Зблід. — Справді вірите в Павлове самогубство? То вони, то єфрейтори постаралися... то чорні сили, арідники, люцифери, сатани, дідьки, чорти нечисті, щезники, відьмаки, опирі й опери, налякані Голгофою, прощею до неї, зненавиділи й саму Голгофу і її хранителя... то вони зсукали курмей, розрахували все логічно, подбали про «сліди». Вони вміють... вони страшні... — Старий не міг знайти собі місця і моя Дарка як могла його заспокоювала.

— Але ж слідство начебто підтверджує психічний злам, — зважився я на дальші розпити. — Зібрані якісь заяви, свідчення.

— Які свідчення! — Вербень визвірився на мене, начебто мені належала ініціатива з'ясування психічного здоров'я Павла Ключара. — Хмурої Насті? Отої сучки ланкової, Рибки, нібито Павло її напастував... та вона, курва, на кого хочеш набреше. Кажуть, що є іще декілька подібних заяв, які повинні підтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга, дружина Павлова, щось там свідчила... А втім, — Вербень прискалив хитрувато око, — вам не здається, Майстре, дивним, якщо не підозрілим той факт, що слідство аж так конче напустилося чимсь «пояснити», обставити Павлову смерть? Чого б то?

Старий стояв біля вікна, вдивлявся у ніч і, здавалося, надслухо-вував, очікував від ночі відповіді на своє запитання.

Цілу ніч вивівкувала студена шарга; вітер, як звір у клітці, витанцьовував поміж деревами в Ключаревому саду й не міг, заблуканий, очманілий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий світ; інколи вітер, зобачивши у вікнах світло, налітав на хату, видзвонював шибками, і хата, здавалось, як човен, похитувалась й потріскувала. Великі грубі свічки в чотирьох підсвічниках обабіч спорядженого на столі тіла, сполохано поблимували, а люди, що сиділи коло мертвого, «щоб йому не було скучно напослідок у рідній хаті», переривали свої буденні розмови й хрестилися, надслуховуючи.

Десь по опівночі разом із поривом вітру, що тріснув дверима, зайшла до хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, і Вербень, і сусіди, і люди сторонські, чужі, давно очікували приходу цієї молодої жінки; ніхто про це очікування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душі, мабуть, жевріла надія, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всі знали, що він її любив, і було б з її боку жорстоко не відвідати його в останній раз.

Ольга появилася в плащі і в гумаках, але простоволоса; дощ змив її голову, волосся світилося чистою міддю, по обличчю стікали пацьорки води. Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старі Чоботи настояли, щоб вона з Павлом розлучилася, нам по-людському хотілося, щоб Ольга розридалась, пожалувала за кількома роками щастя, якого зазнала з Павлом.

Вона однак не плакала.

Ольга витерла обличчя рукавом і ми всі побачили, що очі її були сухі, і горіли вони синім вогнем, зовсім не сумним, не покаянним, не винним; губи її були вперто стиснуті, ціле її обличчя виражало якусь готовність...

Готовність до чого?

Ми всі мовчали, боячись сполохати її душу, і раділи за неї, що таки серед ночі вирвалася з-під злої опіки й прибігла побути з Павлом; хтось навіть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинці, бо, певно, напослідок має багато дечого йому сказати, й дехто вже почав висотуватися в сіни.

Марні були наші міркування: Ольга, окрім покійника, що лежав із заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нікого не бачила й не чула наших пошептів, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе, бо, постоявши якусь часину заклякло біля порога, враз упала на коліна і, перехрестившись, почала голосно молитися:

«Отче наш, іже єси на небесі й на землі, хліб наш насущний... »

Ніхто із присутніх, окрім матері Павлової та мене, не знав, що Ольга Чобіт тайкома від своїх родичів навчилась від Павла «Отченаша», бо до зустрічі з Ключарем на Дністрі, вона не вміла молитися... не вміла й не хотіла, так її вдома настановили. Бог для неї був не тільки заборонений, але й непотрібний.

То що ж означала оця раптова прилюдна молитва... молитва, може, й не за душу Павлову... молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлів у ній місяцями, проти батька-матері? Було це каяття? Було це скресіння душі? Хто міг відповісти на ці запитання?

Стара Ключариха приклякла поруч невістки, обняла її: «Отче наш, іже єси на небесі й на землі... »

Вранці несподівано виникла проблема: де маємо поховати Павла Ключара? Данило Вербень запропонував викопати яму під липою на старому цвинтарі навпроти дверей Святого Духа.

— Небіжчик, прецінь, був хранителем Святого Духа, — казав Вербень. — Най і після смерті його стереже. Тепер тим більше потрібна церкві охорона... потрібна, хоч і нема в ній фрески.

Проти цієї пропозиції рішуче й злякано поставився Яцина, дільничний міліціонер.

— Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постіл? — почав заїкано кричати. — Що, н-не знаєте, де вішальників закопують? Там їм місце, де призначено для самогубців. На старому цвинтарі сто років уже не ховають або й більше.

— А ми Павла таки поховаємо, — вперся на своєму Вербень, — там, де він заслужив собі лежати. І фертик. То ще не знати, як Павло помер, чи він справді сам собі заподіяв смерть, чи... Зрозумів, Іване? І не переч громаді. Ти ж бо знаєш, що люди в Черчені злютовані.

І старий перший, закинувши лопату на плече, попрошкував у Страдчу долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й без них посунуло зо два десятки чоловіків.

Що міг удіяти Яцина. Тут, зрештою, не поміг би й цілий міліцейський батальйон, бо поки ми копали Павлові яму, в Страдчу долину напливали люди; Вербень казав, що це переважно люди сторонські, бо, бачите, он вулиці запруджені автомобілями, мотоциклами, двома автобусами з Бистричан, прийшли на Павлів похорон також із сусідніх сіл...

Не бракувало й міліції, і не тільки, як казали в Черчені, «мундированої», але й «людей у цивілю»; правда, «мундирована міліція» до Страдчої долини не підступала, міліціонери стояли коло своїх синіх автобусиків, покурювали, нудьгуючи, ждали когось... чогось... і тільки підозрілі «кореспонденти» нипали поміж людськими гуртами і блимали своїми бліцами: «кореспонденти» й не пробували маскувати своє фотографування, снуванням своїм та блиманням бліців мовби попереджали й погрожували, мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оці; погрози їх сили не мали — Страдча долина стояла похмуро й вперто. І я, прихилившись до старої липи, думав, що ніхто з нас у Страдчій долині й поза нею не вірив у Ключареве самогубство: пошанувати повішеника людські гурти не приходять і мені чомусь здавалося, що ці люди вже достеменно знали, хто заподіяв йому смерть.

Наплив сотень людей у Страдчій долині, більшість яких до вчорашнього дня, мабуть, й не чула Ключаревого імені та й сьогодні, мабуть, до пуття не знала, що такого незвичайного, героїчного, може, вчинив Павло Ключар (це я відкрив для себе) був тим же «Отченашем» Ольги; вони прийшли сюди з «Отченашем» протесту, незгоди не тільки з тим, що бачили навколо себе, а й протестували проти свого учорашнього збайдужіння. Їм зазолотився на видноколі, виріс на горах далекий, але такий жаданий Єрусалим…

Міліція, кадебе — «люди в цивілю» очікували, може, явного бунту, підбурювальних промов на цвинтарі, погроз на адресу влади або й розповсюдження нових листівок, як це сталося вчора в Рогачі, але похорон відбувся спокійно, окрім християнського прощального казання священика ніхто нічого не виголошував, та ніяких слів не було й потрібно, тут для всіх і для кожного зокрема тривав свій мовчазний покаяльний і рішучий «Отченаш», і лише Данило Вербень сказав, щоб не зарослала стежка до Павлової могили, до Святого Духа, до Страдчої долини.

— То чуєте мене, добрі люди? — запитував у тиші старий Вербень, окинувши гострим оком цілий цвинтар... і, може, бачили його око цілий Черчен й поза Черчен... цілий край.

Що після цього можна було більше і краще сказати?

Стомлений до краю, я сидів на церковному порозі, злившись із Святим Духом і відчуваючи себе цеглиною у його стінах, думав про його вічну незнищиму кріпость. Прадавня липа, обліплена мокрим снігом, важко схлипувала, зрідка похитуючи гіллям; стрілецькі могили, притрушені снігом, виразно окреслені білизною, були, кожна зокрема, схожі на продовгуваті сторінки якоїсь розстеленої книжки; низенькі кам'яні хрестики з сніговими чубчиками розбіглися по старому цвинтарі, як наполохані зайці, й поступово один за одним, немов підстрелені, падали в сіру імлу, що насувалася на Страдчу долину з полів; тайні стражі з бліцами і «мундирована міліція», як справжні нечисті з пекла, позникали, знявши облогу, і на дорозі за цвинтарем зачахкали як січкарні, їхні автобуси. Невеликий уже людський гурт, теж вибілений мокрим снігом, не розходився від Павлової могили, а ніби тісніше злютувався в обруч... а посеред обруча засвітилися, зацвіли, як квіти, свічки. Хтось тихо заспівав про журавлів, що летять і летять у сіру імлу, а за журавлями співали про коника, що над своїм загиблим паном по коліна у землю вбився; і ще струмилася жалем пісня, яку я чув у дитинстві, про повстанця, який учора ще жив і був здоров, снував золоті мрії, а нині лежить у сирій землі.

Ніч заливала Страдчу долину густою пітьмою, на дні якої світився біло біль.

Тільки ввечері, коли Страдча долина спорожніла, я попросив Данила Вербеня відімкнути мені церкву. Двері тяжко зітхнули. Старий тицьнув мені в руки засвічену свічку й перехрестив.

— Будьте мужні, Майстре, — промовив Вербень і злегка підштовхнув мене до середини, а сам однак залишився на порозі.

Стіна, де була фреска, постала переді мною покраяна карбами; подекуди ще пробивалася неотесана фарба, на місці, де були намальовані обличчя розп'ятих, яріла суцільна рана: штукатурка була стесана до самісінького каменя. »

Я притулився до стіни й безголосо заплакав... я вперше нині плакав; був це плач і за Павлом, і за фрескою, і за своєю цілолітньою роботою, і був це плач за тими людьми, які жили на стіні, над їхньою мукою, смертею і їхнім криком.

І не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед розпачу, чи я потонув у ньому, чи знову подіяв на мене чар Святого Духа, але досить того, що я відчув присутність... ні, я знову зримо побачив уже знайомого старця у білій одежі, того ізографа з нижніх світів, який сидів на приступці коло пристолу.

«Ну, чого ж ти побиваєшся, брате? — промовив він лагідно до мене. — Хіба нам з тобою звикати до смертей, руїн і до наруги? Але ж бачиш: косять нас, розстрілюють, топлять, розпинають, вішають... а ми сутні на цій землі... ми вічні на цій землі. І шлях до Єрусалиму, що на горах, до висот і до волі, до духовного розкріпачення, іще не має кнщя. Іще треба до нього дійти, брате. А ти маєш перед собою чисту стіну, маєш пензель, маєш талант, а мучеників у твоєму верхньому світі на нашій землі для нової Голгофи вистачає. Ти чуєш їх біль і крик? Твоє призначення — їх чути. Амінь».

1988 — 1992

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 36 37 38 39 4041