ПАВЛО КЛЮЧАР 4 страница

Мене прошило громом; темна кров залила мені душу... не кров то була — сором і ганьба... і гнів; я ухопив Афоню за петельки, аж тріснула на грудях гімнастьорка. Я і сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як умить вибухнув криком застиглий дотепер світ. А сонце розкололося на скалки.

Усякого... усякого можна було очікувати від біснуватого Пиндилика, але такого підленького... Чи є велика різниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собі? Мені стрельнуло до голови, що всі вони — Афоня, Хмура Настя, Чобіт усі, оті підглядачі й підслуховувачі, котрі «сигналізували» до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосінь кожне моє слово, щоб обкласти мене «гріхом», компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, їм, очевидно з самого початку не сподобалися мої уроки в школі й членством у партії замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом із гачком...

Чи я один?

Я згадував, що на стрілецькому цвинтарі в Страдчій долині я бачив... Господи, я бачив три зруйновані могилки, три бетонні хрестики, потрощені, біліли, як кістки, в бур'яні. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин... і хтось таки повис, як вішальник, у парторговій петлі. Хто б то міг бути: котрийсь з учителів, агроном, зоотехнічка, завідуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собі самого себе?

— Слухайте ви, мерзотнику! — кричав я, захлинаючись гнівом і жалем за самого себе — до чого я докотився. — Як ви наважились подумати, що я здатний заради... — ні, я не крикнув «заради твоєї гімняної партії», я просто проковтнув кілька лютих слів... проковтнув розпечене каміння — і удавився ним. Боже, яка лавина збурених слів клекотала в мені, каміння тріскалось у мені, вибухало — не одного Пиндилика можна було ним окаменувати.

Афоня, позеленілий, ураз спотілий, ніби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, відскочив від мене. В руці блимнув чорним оком револьвер.

— Не руш, падло! — тулився він до стіни, цілячись у мене з револьвера. — Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравівся мій жарт. Да, це була шутка, падло, — шипів він, і я здогадався, що Пиндилик готував собі виправдання, коли б у районі чи в області хтось там про людське око поцікавився б дивним «партійним дорученням», яке він давав молодому комуністові. — Як же я тебе, сука, інакше міг вивести на чисту воду? Заболіло серденько за могилками бандитів, які продали Україну білополякам. Я зірвав з тебе маску...

Я, немов сліпий, рушив навмання до дверей; Коржеві, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрілив у стелю.

Увечері в котеджі Голови відбувалася друга дія трагікомедії, в якій головним персонажем знову був я, тільки на цей раз я відмовчувався; безнадійно було щось пояснювати Хмурій Насті й Чоботові; та вони, зрештою, мені й слова не давали, у них теж було припасене на мене досьє і свої претензії, я був скрізь винен — вдома, в школі, поміж людьми. На думку Хмурої Насті, я скомпроментував чесну родину сільських трударів своїми націоналістичними поглядами, підвів «під монастир» заслуженого комуніста — Ольжиного батька, який поклав життя на піднесення сільського господарства і торік використав у районі свій авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партії. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в її радянську родину проник, немов змій-полоз, залюбивши в себе бідну Ольгу, якій підступно зробив дитину, прихований бандерівець, один із тих, які колись замордували її тата. Бачите, люди добрі, він мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, інваліда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрівняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерівців. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та ті могилки всі до однієї треба зрівняти, як це зробили у Львові — пустили бульдозер і фертик. На радянській землі навіть сліду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собі револьвер і стрілив угору, щоб бандита відстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насіння, в партію пхається! Та мітлою залізною не те що з партії, а й також зі школи треба вимести. Ми не можемо довірити виховувати радянську дітвору людині з ворожим світоглядом. Це стосується також виховання власної дитини, моєї внучки. Що виросте з Настки при такому батькові? Я не можу стояти осторонь, коли калічать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирішили: хай Ключар забирається з нашої хати до дітьчої мами. Негайно. Так буде краще для усіх нас.

Ось такий приблизно монолог виспівала моя теща — і це був вирок, який не підлягав оскарженню; у цій родині, як уже було сказано, жодне Настунине слово не підлягало сумніву, і я, зрозуміла річ, зібрав свої манатки. Мене тільки заболіло, що Ольга й не пробувала заперечити мамі, адже стара одним махом руйнувала її родину, віднімала від дитини батька, від Ольги — чоловіка. Я особисто не уявляв, як буду жити у своєї матері без Ольги й без малої Настусі.

— Якщо мене проганяють... та я і так пішов би звідси геть... але й ти теж збирайся з дитиною. Жити маємо де. Не можемо ми одне без одного, — тільки й сказав я того вечора Ользі. Вона сиділа на стільці під стіною як чужа, закаменіла, поклавши в поділ руки; її немовби не стосувалося судилище, яке вчинили її родичі наді мною; її мовби не цікавила власна доля. У короткому квітчастому халатику, з-під якого виглядали коліна, боса, у біленькій простій хустинці, якою перев'язала волосся, Ольга була схожа на беззахисну дівчинку, яку хотілося приголубити й пожаліти; кожного вечора, повернувшись із стоматологічного кабінету, вона переодягалася в простеньку одежину і ставала, як я казав, «пастушкою». Теща, бувало, дорікала, що Ольга вдома одягається по-простацькому, адже, слава Богу, не треба прибіднюватися. Але Ольга знала, що я люблю її якраз у такій одежині, й з маминих дорікань злегка посміхалася. Того вечора вона теж одяглася «для мене», я це помітив, як лише-но переступив поріг, але вечір наступав на мене вороже.

Ольга автоматичо підвелася зі стільця, мовби й справді наготувалася рушити зі мною на край світу, але теща підскочила до неї, обома руками штовхнула назад на стілець.

— Сиди, дівко, й не рипайся! — крикнула й побуряковіла. — А якщо підеш... то підеш без дитини. Ти мене знаєш.

Ольга схлипнула...

Я обіруч поніс її схлип до своєї мами... лише її схлип і більше нічого. Чи мав її за це осуджувати? Вона в усіх ситуаціях залишалася великою білою рибою, котра пливла собі у звичній для себе ріці, і було їй у цій ріці добре, ні води, ні сонця, ні поживи їй не бракувало, то ж нащо рибі журитися журою, що десь там скиглить на берегах?

Ольго...

Я її чекаю кожного вечора.

Не кожного вечора вона викрадається з дому, пантрована Хмурою Настею, але таки викрадається, в темряві знаходить знайому стежку поза городами, поза вербами, що біжить до мого обійстя над Золотою Липою. Вліті я сплю в оборозі на сіні, драбина завжди тут прислонена; біла верета, пахуче сіно, жеботіння ріки, шелест дощу й жагуче біле тіло Ольги, що світиться під оборогом, як місяць.

Солодка й гірка наша любов... недозволена з політичних міркувань любов.

Я чекаю на тебе, Ольго, сьогодні, завтра й завжди. Колись бо ти таки випливеш із своєї ріки, вихлюпнешся на берег поміж журу... поділиш зі мною мою журу, бо якось, пам'ятаєш, під час випадкової зустрічі наша мала Настуся спитала:

— Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, і я через те мушу викинути тебе з голови? А ти сидиш у моїй голові... і в маминій голові теж. Правда, матусю?

Аж настала остання дія…

Остання дія моєї драми почалася наступного ранку, відразу після передвечірньої розмови з товаришем Пиндиликом та вечірнього мого вигнання з родинного раю Чоботів. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед ворітьми зупинилася чорна «Волга» і, хряснувши лунко дверцятами, з неї вийшло двоє осіб; високого в капелюсі я впізнав відразу — був це районний начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кілька разів бачив на різних районних зібраннях; побіч нього дріботів малий на зріст, вертлявий, як горобець, чоловічок в окулярах та з папкою під пахвою — якийсь Сергеев, людина теж з органів. Мама, побачивши двох незнайомих на подвір'ї і, певно, зметикувавши, звідки вони приїхали, зблідли, як полотно, і вхопилися, щоб не впасти, за одвірок. «Може приїхали й арештувати, все може бути, — сказали вони хрипло. — Але ти, Павле, тримайся... і будь чоловіком. Нічого вони тобі не зроблять». Я був вдячний мамі за підтримку в скрутну хвилину, бо, по правді кажучи, коли побачив на воротях Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч інтуїтивно я очікував саме такого продовження учорашніх подій. Постріл у кабінеті у парткомі мусив за ніч докотитися до райцентру й там відповідно відлупитися. Але одна річ до неприємностей готуватися, передбачувати їх, а друга — вочевидь бачити, як зло підступило до тебе впритул, стискує зашморгом горло, давить і кавалкує серце.

Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустріч, відчинивши широко двері. Василенко спершу цікаво озирнувся по хаті, на портрети Шевченка й Франка під рушниками, на два десятки білих тарелей, розписаних то квіттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висіли рядком на стіні над ліжком і походили з маминих молодицьких літ, потім скинув капелюх і плащ. Усміхнувся. Мав випещене інтелігентне обличчя, сиве волосся обрамляло крутий лоб. Зовсім не був схожий на енкаведистів — горластих, п'яних і лютих, яких я запам'ятав із свого дитинства. «Що не чекали, Ключар? » — спитав мене Василенко. Цупкі, каштанового вогню очі бігали по мені прискіпливо з ніг до голови; він начебто відфотографовував у собі кожен мій ґудзик, мій страх і розгубленість. Очевидно, я не мав геройського вигляду чи бодай напускної байдужості. Душа моя, начувана лихою славою кадебе, далі сиділа затерпло в пятах; це вже згодом я призвичаївся і до викликів у районне кадебе, і до розмов із Сергеєвим удома — з того дня вони недремно мали мене на оці, начебто я справді робив підкоп під фундаментом держави. «Чого ж, — відповів я, стримуючи тремтіння в голосі (стримував тремтіння й виганяв душу із п'ят, примушував її «стати чоловіком», як вчили мене мама, і було це ой, як нелегко). — Якщо... якщо мислити логічно, то після того, що сталося, вашого приїзду можна було сподіватися». «Ми, як лікарі, — майор Василенко сів на стілець, закинув ногу на ногу. — Ми, як швидка допомога, — додав. — Десь у когось щось там заболить, а ми вже тут як тут. Така робота», — він зітхнув і попросив дозволу закурити. «О, якщо вже порівнювати вас, пане-товаришу, до дохторів, то ви напевне подібні до тих, які лікують зуби» — обізвалися з порога мама. Вони, очевидно, боялися залишити мене одного в хаті з кадебешниками. Мій страх сидів у мене на плечі — мама це виділи. «Маєте рацію, Докіє Михайлівно, — начальник районного кадебе назвав маму по імені й по-батькові (вони все знають про нас, діди і прадіди записані у їхніх реєстрах, а їх, дідів, могили, заштриховані на мапі), — часом треба не тільки лікувати, а й видерти зіпсованого зуба, щоб інші поруч не псувалися. Розумієте? Та це не стосується вашого сина. Ви можете залишити нас самих... ми тут маємо суто чоловічу розмову». Сергеев поспішив відчинити двері й випровадив маму до сіней.

«Спершу, ніж приступити до розмови, Ключар, — сказав сухо Василенко, — я хочу пред'явити вам ордер на обшук... ось прошу, — кивнув Сергееву, той клацнув замком папки і тицьнув мені під ніс папірець. — І маю ще про запас... так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу наші відвідини вважати офіційними». Цей інтелігентний з вигляду чоловік із своїм ордером на арешт заганяв мене в глухий кут; і він зробив помилку: з кута я не мав виходу і душа із п'ят мусила піднятися вгору. «Прошу, я у вашому розпорядженні, — сказав я. — Шкода, що мене будуть чекати в школі». «О, не бійтеся Ключар, сьогодні там вас чекати не будуть, — відразу зреагував Василенко й знову привітно посміхнувся. Очевидно, він знав, що усміх робить його обличчя приємним і добрим, це був, як я зрозумів, один із його прийомів здобути прихильність того, що сидить навпроти нього. — Там будуть знати... » Я уявив своїх колег, коли вони дізнаються, що в історика Ключара кадебе робило трус: хтось злякається... хтось зрадить... хтось байдуже здвигне плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав на себе. «Зрештою, тепер уже не має значення... » — махнув я рукою. «Що, власне, не має значення» — насторожився Василенко. «Не має значення, що подумають про мене в школі», — відповів я. Душа моя повернулася на місце. Світ мені розвиднівся; так, посеред цього світу сидів на стільці й покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби зачаївся в засідці, стріляв у мене окулярами Сергеев, та я їх уже не боявся, я тільки був наструнений, як тятива, і готовий відбиватися від підступного удару. «Ну, ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, — казав Василенко, розглядаючи мамині полумиски. — Чи ви вважаєте, що після вчорашньої розмови з Пиндиликом вам не місце в школі? » — «Я вважаю, що якраз Пиндиликові не пасує керувати партійною організацією колгоспу. Можна по-різному оцінювати мої вчинки чи слова... я молодий педагог і молодий, якщо хочете, комуніст, але пропонувати мені щось протилюдське, щось таке... Адже живемо в цивілізованому суспільстві». Я пробував піти в атаку, хоч і пам'ятав, з ким маю справу. «Але ж це був жарт і тільки жарт, Ключар». «Очевидно, що револьвер... і постріл — це теж невинний жарт партійного секретаря? » — «Що ж мав робити бідний інвалід, якщо такий здоровило, як ви, ухопив його за горло. Мусив боронитися, — відповів сердито майор. Йому не сподобалася моя усмішка; він підвівся з стільця і, заклавши руки за спину, ходив нервово по хаті, — Ви ще маєте щастя, що... » — він зупинився навпроти мене й поплескав по плечу. «Що, маю щастя, що парторг мене не вбив? — я підхопив його думку. — Очевидно, маєте рацію, товариш майор. Я повинен радіти, що партійний колгоспний секретар ходить з пуцікою по селу, нібито його навколо обсіли вороги... і справді, мало бракувало, щоб він, навіжений, не пустив у мене кулю. Я також маю щастя, що ви принаймні мені не приписуєте той постріл... так легко приписати. А ще маю щастя, що завдяки жартам товариша Пиндилика моєю особою зацікавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про свій жарт, як ви вже тут... машина ваша чорна під ворітьми, у школі директор й увесь педколектив поінформовані, що кадебе трусить Ключара. Я думав, що кадебе сповнює свої обов'язки більш таємно... » — «Багато говорите, Ключар, — сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя роблену батьківську посмішку. — Про кадебе ви складете собі думку пізніше, коли наберетеся досвіду. Сьогодні — це лише перше знайомство. А прийоми... способи... методи, молодий чоловіче, у нас різноманітні, бо ми не тільки караємо, але й виховуємо, попереджуємо злочини. Ми могли б викликати вас у район... я міг послати когось до вас на обшук вночі. Одначе приїхали вдень, як то кажуть, славно-явно... а це вже кара... це вже люди будуть знати, що Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг ні при чому. Він, маючи на руках певні сигнали про вашу націоналістичну пропаганду, тільки приспішив розвиток подій. Ми — навпаки — не квапилися, хоч і давно до вас приглядаємося. Відтоді, як у руки митників у московському аеропорту Шереметьєво-2 потрапив рукопис вашої поетичної збірочки, який везла на предмет видання її за кордоном американська журналістка, яка насправді не є ніякою журналісткою... просто так — емісар українських націоналістів».

Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далі стріляв окулярами Сергеев. А мені було смішно. Я хотів заперечити, обуритися, бо добре знав, що нічого з моїх писань, навіть окремі вірші в чужі руки не потрапляли, ніхто отже не міг зняти з них копії. Майор із кадебе просто брав мене на мушку. Мені раптом відкрилося, що і його, майорів візит посеред білого дня на очах цілого села, і ордер на обшук, і вчорашня Афонина провокація — це ланки продуманої кимсь акції, направленої на те, щоб мене скомпрометувати, щоб я не був «таким мудрим». Очевидно, не одному парторгу не сподобалися мої несміливі спроби «українізувати історію», як якось на педраді висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди дує на холодне, дарма, що ніколи не обпікався. Маленький цей чоловічок з випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щілинками замість очей на круглому рожевому лиці, годинами, бувало, висиджував на моїх уроках, а потім кликав мене до свого кабінету й, зітхаючи, запитував: «Чи вам, Павле Дмитровичу, того... того треба! Маєте програму... маєте підручники — живіть собі спокійно. Наша школа, прецінь, на доброму рахунку в районі... думайте, прошу вас, про честь школи». — «Я думаю про учнів, про їх знання, про те, ким вони виростуть», — відповідав я запальне. «І даремно... і даремно сушите собі голову, колего. Вони шмаркачі, того не варті. Повірте старому педагогові. Ви думаєте, що вони вас люблять, ви задля них зі шкіри пнетеся, а вони... — директор запнувся, вагаючись, чи договорити йому до кінця, — а вони, ну, не всі, звичайно, окремі зі старших класів сигналізують батькам чи ще комусь... » — «Про що сигналізують? » — остовпів я. «Ну... ваші бесіди... ваша ініціатива, щоб кожен учень спробував дослідити свій родовід: хто був, як називався, що робили діди й прадіди, де вони поховані. Комусь, може, не хочеться згадувати про діда, котрий був, скажімо, в бандерівцях, а хтось із юнаків навпаки — тими бандерівцями зацікавиться й буде дідом-бандерівцем гордитися. Розумієте? А ваші мандри по полях, оті черепки предковічні, що їх збираєте. З одного боку черепок — це історія, а з другого — романтизація минулого, занурення в коріння, а стебло, прошу вас, сучасне... і в сучасного стебла учень повинен зібрати плоди. Чи не так? А читання власних віршів... Анастасія Степанівна скаржиться, що математику у своїх розмовах принижуєте, затуманюєте юнацтву голови чимсь ідилічним, патріархальним, а отже й ворожим, бо відриваєте молодь від реальної радянської дійсності». — «Ворожого, антирадянського у моїх віршах нема ні краплі», — боронився я перед директором. «Так, — зітхав Якимак, — але Анастасія Степанівна каже, що й радянського у них нічого нема». «То відколи Анастасія Степанівна виступає в нашій школі знавцем красного письменства, зокрема поезії? — спитав я директора. — Та вона в житті жодної книжки не прочитала». Директор замахав руками: «Ну-ну, перестаньте лити помиї на свою тещу. Книжок вона, може, й не читає... нема в жінки часу на книжки... зате рецензію на рукопис вашої збірки, прислану з видавництва, вона знає напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирі... мирно співіснуйте. Це у ваших інтересах». «Уявіть, що вдома ми ніколи не сваримось» — я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школі якісь розмови про мене; ми вдома начебто й не помічали одне одного. «Я роблю висновок, молодий колего, що річ не в одній тещі, — туркотів у ніс директор. — Між нами: вами цікавляться в райкомі, кілька разів розпитували про вас у районо. Зрештою, еамі бачите, інспектори районе надто вчащають на ваші уроки. Це щось та значить... » — і директор перестерігаючи підняв палець.

Я згадував про ці «попереджувальні» розмови з директором школи тепер, коли майор Василенко читав неквапно сторінка за сторінкою мої вірші, виписуючи щось для себе. Велика їх папка, як й інші папери, лежала на столі. Сергеев нипав по хаті, слинив пальці й гортав мої студентські конспекти й підручники, що лишилися з інституту. «Нам відомо, — пискляво обізвався Сергеев, — що у вашій особистій бібліотеці є заборонена «Історія України-Руси» Михайла Грушевського». Він часто кліпав білими віями, немов лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. «Є», — відповів я. Одне відповідав, яро друге думав... думав, що цей кадебістський молодик має зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я зловив себе на відстороненій думці і... і похвалив себе: я таки «стаю чоловіком», як кажуть мама. Хай собі товариші в кадебе шукають, нипають, підозрюють, вигадують якусь американську журналістку — це їхня робота, за це їм держава гроші платить. Але їхнє кружляння навколо мене означає, що вони мене бояться, що я дляних небезпечний. Вони замислили взяти мене на короткий повідок і запропонували збезчестити себе руйнуванням стрілецької могили. Ніякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тоді був би чемний, боязливий, дисциплінований член партії... іншого ж Ключаря, свавільного і такого, який сумнівається, їм у партії не треба. І не потрібний я буду в школі. Вони вже постараються. «Так, є у мене Грушевський, — повторив я. — Щоправда, неповний. Вісім томів, купив при нагоді. Тільки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та і як можна заборонити Грушевського. З ним можна полемізувати, не сприймати навіть, але не забороняти. В Росії були буржуазні історики, як от Соловйов і Ключевський, вони висвітлювали історію Росії з свого буржуазно-монархічного боку, а вже наша справа, що ми, радянські вчителі, вчені, просто освічені люди, можемо у них почерпнути». Обидва кадебісти слухали мене уважно. Сергеев записував мої слова, як я зрозумів, до протоколу. Врешті він знову закліпав своїми поросячими білими віями. «Я щось не бачу тут ні Грушевського, ні взагалі вашої бібліотеки? » — спитав він і пустив свої окуляри по хаті. Він, певно, запідозрив, що я за ніч устиг свою бібліотеку переховати. «Я пізно вночі лише з валізкою перебрався сюди, до мами. Ви уже знаєте... ну, звичайно, знаєте, що товариш Чобіт і товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише необхідне й папку з віршами. Бібліотека й усе інше залишилося покищо у них. Поїдьте туди. Потрусіть», — і я мимохіть розсміявся, уявляючи кисло-гнівну міну Хмурої Насті. Оце був би удар: кадебе ревізує помешкання безсмертного колгоспного голови. «Чого б то я радів, — утрутився в розмову Василенко. — Ми не маємо права турбувати цю сім'ю. Це було б протизаконне. Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощів». — «Зате «дуже законні» ваші дії супроти мене, — я не став приховувати гніву. — Вигадали якусь американську журналістку, якусь мою поетичну збірку, передану для закордонного видання. До речі, я хотів би побачити ту збірку... Я буду, знаєте, скаржитись», — я несміливо вирушив у наступ. «У нас все можна побачити, — навіть не нахмурився Василенко. — І у нас дозволено скаржитися, чому б ні. Лише не розумію, як можна хворій людині скаржитися на лікарів». «Це я хворий? Що ж, я чув, що існують спеціальні психіатричні заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собі справу, що кадебе — всемогутня організація». — «Ви мене не зрозуміли... ніхто психушкою вам не погрожує, — поправився Василенко. — Я мав на увазі наші відвідини, які можна означити медичним терміном — профілактика. Ми хочемо вам допомогти. Звичайно... ситуація з парторгом не дуже приємна. Але, гадаю, якось уладнаємо. З вас ще буде заповзятий комуніст. І славний талановитий поет. Я ось читав ваші вірші, Ключар... ну, розуміється, я не знавець поезії, але вони промовляють до серця й розуму. Їх можна видати... ми допоможемо видати. А що? » Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навіть спробував щось там із мого вірша процитувати. На якусь мить я втратив пильність... я на мить розгубився... я розгубився від щирості, від його зволоженого голосу, від солодких його слів. І може, я повірив би, наївний чоловік, у його доброзичливість, забувши, що він майор із кадебе, якби не запримітив, що Сергеев збоку стріляє в мене насмішкуватим поглядом і губи його кривляться в іронії, й увесь він схожий на мисливця, який призачаївся у засідці збоку й тому не потрібує грати іншу роль, ніж ту, яку йому визначено: він розуміє, що майор Василенко уподобнюється котові, що тримає під лапою мишу... тримає і, забавляючись, муркотить. «Так, ми їх видамо, принаймні будемо їх рекомендувати до друку, а наші рекомендації, як ви, молодий чоловіче, здогадуєтесь, щось та вартують у літературному світі, — провадив своє далі Василенко. — Ось тільки допишіть два-три віршики... щось там про партію, про Леоніда Ілліча, чи, скажімо, про Героїню Соціалістичної праці Параску Василівну Чмир. Зрештою, не мені підказувати вам теми. Але ж треба чимсь ідейним, радянським відкрити вашу збірочку. Так роблять всі... Й усе буде окей, містер Ключар». Василенко весело поклепав мене по плечу. «А як я не напишу... не тому не напишу, що маю щось проти Параски Чмир, — відповів я спроквола, обережно вибираючи слова, — а тому, що для того, щоб поезія на задану тему вилилась на папір, теж потрібне натхнення». Василенко підморгнув сивою бровою. «Хіба поетичне натхнення не подібне на сп'яніння від горілки... чи на любовний хміль? Я так розумію: натхнення не від Бога, його можна викликати, сказати б, штучним способом для політичної потреби». «Те про що ви говорите, називається не натхненням, а анонізмом», — відповів я надто хоробро. Пан або пропав. «Тепер я розумію, — спалахнув Василенко, — чому Пиндилик ухопився за револьвер».

На цьому наша мирна бесіда скінчилася, почалося нудне випитування, коли, як, за яких обставин я таки передав Дарці Галинській свій рукопис; сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скільки доларів Галинська дала завдатку. І ще чим вона цікавилася, про що розпитувала. На всі майорові питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вів протокол. Це була гра, нікому той протокол не був потрібний, вигадана історія з передачею якійсь Галинській мого рукопису була маскувальною сіткою, під якою сховали звичайну компрометацію. Їм, кадебе, було вигідно, щоб на вчителя історії Павла Ключаря впала тінь підозри; хай того вчителя всі сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому підозрілому типові, взагалі місце у школі; хай у редакціях дізнаються, що Ключарем і його віршами цікавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подумає, що таки... ну, якщо й не руйнувати стрілецьку могилку, то бодай варто написати патріотичний віршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий, ми й мудрих скручуємо у вужевку.

«Ну, то підпишіть протокол... підпишіть і розійдемося по-доброму», — сказав напослідок майор Василенко й подав мені шкільний зошит, списаний Сергеєвим. У протоколі майже точно була зафіксована наша з Василенком розмова і я наготовився вже було його підписати... наготовився і відклав ручку. Наприкінці Сергеев каліграфічне вивів пересторогу, що наша розмова з майором Василенком, а також учорашня моя бесіда з секретарем парткому колгоспу Пиндиликом Афанасієм Тимофійовичем не буде ніде розголошуватися і дебатуватися. «Слухайте, а причім тут Пиндилик? — спитав я кадебістів. — Те, що відбулося між мною і парторгом — моя особиста справа і я добровільно не збираюся вішати на губу колодку». «Ні, Ключар, то партійна справа. Йдеться про авторитет партії, — відповів сухо Василенко. — Ми, кадебе, солдати партії, і це ви, Ключар, сподіваюся, розумієте? » «Але лихо ваше і моє, як кандидата в члени партії, якщо авторитет партії таким способом обома руками підтримує Пиндилик», — відповів я майже глузливо. Я зовсім не думав, що станеться зі мною завтра чи й через годину, цілком можливо, що я уже не переступлю поріг школи, вони, всі оці василенки, сергеєви могли що хоч мені приписати, могли б навіть довести, що це я стріляв у Пиндилика, одначе запанувала в мені затята впертість... більше було впертості, ніж сміливості: годі вити з мене курмей. «То не підпишете? — востаннє спитав мене Василенко. Уже не посміхався. — Ми ще здибаємося, Ключар. І глядіть, щоб не пожаліли. Я тут з вами по-батьківському... »

Коли чорна «Волга» пофуркотіла від воріт і я проводив її поглядом, до мене підійшла мама. «Ти смієшся? — спитали здивовано. В мене, мабуть, застигла на лиці маска саркастичного сміху. — Як я розумію, люди, які сюди приїжджали, не з веселої кумпанії. Чого тут тішитися? » Мама були не на жарт стурбовані; я знав, що вони вміли тримати себе в руках, і вміли мене підбадьорити, але поки кадебісти мене допитували, поки вони, мама мої, нипали по садку, не можучи знайти собі місця, тривога за сина краяла серце, і мама стояли тепер переді мною похилені, зів'ялі й дуже старі; були вони неначе аж потойбічні, зіткані з білої прозорості, лише руки, що мене обіймали, були зчорнілі від праці й від землі. «Я тішуся від того, мамо, що виявляється, Афоня — мій рідний тато, майор Василенко з кадебе доводиться мені нанашком. Про любу тещу й говорити нічого. Всі дуже мене люблять, всі мене стережуть... Як тут не засмієшся на кутні», — відповів я сердито.

Накрапав дощ, і мої гарячі слова, здавалося, пирскали під дощем і парували, як вийняті з горнила кавалки заліза.

Сірий день закрадався в село, як голодний звір.

Пізно ввечері прийшла до мене Ольга.

Вечір був дощовий, холодний — на дворі минався жовтень. З Ольжиного плаща стікали дощові краплі й на підлозі довкола неї чорніло мокре коло. Простоволоса, із зарошеним, посинілим від студені обличчям, в гумаках, вона топталася біля порога... топталася й не мала сміливості підняти на мене вид. Мама зняли з неї, мов із сонної, плащ, визули з гумаків і на канапі обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали їй у долоні, розтирали їх і приговорювали: «Ти що, дівко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя». А щоб «середину розігріти», як вони казали, дали Ользі напитися настояної на горілці калини. І хоч Ольга розчервонілася, хоч минуло, може, з півгодини після того, коли вона цоркнула несміливо клямкою, до цього часу не вимовила й слова; лише пасла мене своїми очиськами благальне й сумно, й час від часу зітхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою Насткою, не вхопив за плечі. «Ну, кажи, — тормосив її. — Щось з малою..? »

Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася сказати, що її прислала мама. «Прислала мене мама й просила, щоб ти був мудрим і упокорився... щоб покаявся і все зостанеться по-старому й по-доброму». Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий камінь. Ольга каменувала мене; Ольга зусібіч обмуровувала мене камінням і я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або і вдарити її... або й вдарити люто, а все ж таки далі споглядала благальне, і цим поглядом обеззброювала мене; і цим поглядом нагадувала, що вона лише велика біла риба в ріці... й пливе собі риба, куди течія її несе. «А як ти... як ти думаєш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не інакший! » — кричав я і тормосив її за плечі. Мама стали між мною і нею. «Дай собі, чоловіче, спокій», — гамували мій гнів і мій біль. «Я тебе люблю, Павле, ти це знаєш», — відповіла Ольга й більше нічого не сказала. — «То забирайся... іди до своєї мами! » — кричав я. Вона покірливо зсунулася з канапи, взулася і накинула на плечі плащ. Я поспішив відчияити їй двері... я себе стримував, щоб її не облаяти, щоб не промовити якесь ласкаве слово, щоб і моя любов жалібно не кричала в темряві; я виправдовував себе тим, що є на світі щось більше, ніж любов, я тільки того вечора не знав, як воно те «більше» називається. Честь? Принципи? Самоповага?

Я випровадив Ольгу аж на дорогу. «То що я маю відповісти мамі? » — скигліла вона в густій мокрій пітьмі. «Іди геть, Ольго», — штовхнув її в плече, й вона послушно почалапала по грязюці, схлипуючи. Я стояв на хвіртці під дощем і слухав, як вона місила грязюку, аж поки кроки її не згасли серед ночі... аж поки — це буде точніше — не згасла в мені надія, що вона повернеться... повернеться і скаже: «Я люблю тебе, Павле».

Я стояв і в думці роздирав пітьму криком: «Я люблю тебе, Ольго! » А серце моє краялося...

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒