ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН 4 страница

Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висів на середньому хресті. Про його чернечу одежу я згадував, бороду він теж мав чернечу, але недовгу, гостру, шпичасту. Він один був зображений ізографом іще живим, голову мав задерту конвульсійне вгору, борода націлилась в небо, рот був широко роздертий, спотворений криком... і кричали також єдине закривавлене око, й страшна рана — на місці ока другого. Стародавній майстер не завдав собі за мету передати переживання черця цілою гамою фарб, стан болю, терпіння виражали тільки єдине ще живе око й розкритий рот, але й цього вистачало, щоб зрозуміти, який біль витерплює на стіні чернець і яку ненависть він випльовує з своїх уст на ворогів і, може бути, на Господа Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу.

Навколо голови черця ізограф написав: «Се ігумен Данило».

Ігумен Данило?! Очевидно, я повинен був здивуватися, може, навіть вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в двері, за якими сиділи на порозі Павло Ключар і Данило Вербень, та потішити їх новиною, що ігумен Данило, який обороняв перед шляхтою Святого Духа, постать реально-історична, дарма, що пам'ять про нього жила дотепер лише в переказах і легендах, а не в достовірних хроніках і діарушах. Проте, я не збіг із риштування, я лише полегшено зітхнув і запалив цигарку, бо, скажу щиро, потаємно сподівався на таке відкриття... мені власне, баглося саме такого, а не іншого відкриття, бо ж немарне іще замолоду Наталена вчила мене, заохочувала відчиняти двері до тайн.

Чернець на стіні скосив на мене єдине око; погляд його був, як удар ножа — кривавим, червоним; ізограф не скупився, малюючи постать черця, червоного, чорного і сірого; чорною була його одежа, сірими — обличчя, руки й ноги... кров навколо очей... кривава яма замість лівого ока... цівка крові з рота.

Козак, який висів на хресті праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже без промінчика життя: очі заплющені, лице біле, продовжні зморшки на ньому покраяні, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замість німба було написано «Се полковник Дубовий» — особа теж нам знайома з переказів.

Ліворуч висів молодий посполитий чоловік із довгим білявим волоссям, рівним великим носом і густими пшеничними бровами; обличчя його виражало спокій, лагідність, і навіть смерть не спотворила тихої задуми на чолі, усміху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: «А се, братіє, ми з вами».

Ми?!

Я не міг відразу збагнути, кого мав на увазі художник кажучи «А се, братіє, ми з вами». Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий Дух? Себе? Нас? Усі прийдешні покоління? Господи, але ж цю людину, що на хресті, я десь уже бачив... бачив і розмовляв з нею вчора!

Людина на хресті була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не хтось інший позував художникові триста років тому.

— Що це має означати? — шепнув я сам до себе, до трьох мучеників на хрестах, до полум'я за їхніми плечима й до великої тиші, що немов стародавнє вино в амфорі, гусла в стінах Святого Духа.

Та ученики на хрестах не відповіли.

— Що ти власне волієш од них дізнатися? — звідкись... з-під бані, з-під плаского каміння на долівці, із-за царських врат докотилося до моїх вух запитання. Мені здавалося, що я побачив людину в білій довгій одежі, яка сиділа на приступцях перед престолом. Царські врата були відчинені навстіж. Крізь чотири округлі віконця під куполом лилися до храму потоки теплого сонячного дня. У храмі пахло сухим вапном, старим камінням і прадавнім ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камінь навіки.

— Хочу дізнатися, чи чують вони, як мене болять їхні болі... неначе мене катують, — відповів я і поволі спустився з риштування. Сів під стіною на перевернуте відро, на якому збирався сидіти Ключар, і заплющив очі.

— Значить, я володів своїм мистецтвом, якщо ти чуєш крик зі стіни, — відповів чоловік у білій одежі.

— Ти хто? — спитав я.

— Василій єсьм... ізограф. Творець цієї Голгофи.

— Ти жив у їхні часи... жив у нижніх світах і бачив їхнє життя і їхню смерть. Чи вона була такою, якою ти її змалював, майстре?

— Я лежав серед трупів, коли шляхта увірвалася всередину огради Святого Духа, і бачив, як ігумена Данила й побратимів із ним, що були поранені й немічні, порубали шаблями. Всі вони лежать у великій Козацькій могилі... отут поруч. Хіба ти не пам'ятаєш?

Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижніх минулих світах.

— Чому думаєш, брате, що то була ворожба? — здивувався ізограф. — Чому не допускаєш, що в тобі живе зеренце, яке посіяне тисячу років тому? Покоління за поколінням лягають у землю, а зерно живе й переходить у нові наступні покоління... і так буде тривати безконечно, поки життя цієї гіркої землі.

— Чому ж, брате мій, — я й собі назвав його братом, — якщо так легко, як ти кажеш, передається пам'ять від покоління до покоління, на нашій землі безмір... Господи, безмір безпам'яті? Залила землю липуча смола й люди блукають по ній із заліпленими душами. — Я, певно, аж застогнав, уявляючи людей, що блукали з сліпими й глухими душами. — Чи Бог цього хоче? Чи панують над нами сатанинські люті сили?

Ізограф у білій сутані, поплямленій фарбами, підвівся з приступок біля вівтаря й підступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий... схожий на мене. Я заплющив повіки. Він поклав долоню на мою голову.

— Не бійся, брате, — сказав лагідно. — Так воно і є: я — це ти, ти — це я з минулих світів. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися.

Я не розплющував повік; я боявся побачити перед собою своє обличчя, свої очі, свої, врешті, думки.

Ізограф теж мовчав, давши мені час, щоб оговтався, щоб не збожеволів від думки, що той хтось другий — теж я.

— Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмір безпам'яті, забуття, — обізвався врешті ізограф. — Маєш рацію: тут не обходиться без підступу сатани. Та тільки ніякий диявол, брате мій, не здолав би нас, коли б наші душі не були лінивими. Ти ніколи цим не журився? Я чомусь у цьому переконаний. Гадаєш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну Голгофу... гадаєш, не було в цьому нагальної спонуки й потреби? — Ізограф присів на каміння біля мене й продовжив: — Коли після потопту шляхтою Святого Духа, після рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського покинули побоїще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-під мерців і заходився копати велику яму, щоб поховати убієнних. Знайшлося іще декілька посполитих, які врятувалися, і ми спільно сповнили свій останній обов'язок перед полеглими — віддали їх землі. Не було плачу, але й не було казань про високий подвиг людей, що полягли в обороні Святого Духа; не знаю, як у кого, а в мене замість возвеличення діяння ігумена Данила зародився сумнів: А чи мав рацію отець Данило, проповідуючи: «Здобудь волю або ж умри за неї». Ну, ось він лежить обезглавлений, голова окремо від тулуба, лежать постріляні і порубані його вої, а ворог переможно покотився далі. А ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати з ним на змаг? Чи не ліпше, браття, просто жити?

Мислі мої були, певно, навіяні страхіттями пережитого; мертві тіла мужів і отроків немовби переконували, що смерть завжди перемагає життя... що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях і жити тихо, поки життя.

— Ти мене чуєш, брате? — ізограф обірвав свою бесіду, поклав руку мені на коліно й тяжко зітхнув... і тяжко застогнав. Стогін відлунився голосно під банею.

— Я тебе чую, брате, — відповів я на його клич.

— Коли ж чуєш, то й бачиш очима... тими очима, що в душі маєш, як я рушив поміж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що Бог обдарував мене талантом. У Рогачі, у Львові, Вишні, Потиличі, нехтуючи приписи цехів, я крадькома малював пар-суни міщан, дрібної шляхти, поки мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черчені, який, якщо пам'ятаєш, здобув і понищив із своєю надвірною корогвою Святого Духа. Я мав у нього досить хліба й до хліба, пан на Черчені не відмовляв мені в питві, мав я чисту сорочку і чревії на зиму, спав на білій вереті й не знав узимку студені; час від часу присилали мені ключницю Яну, солодку молодицю, з якою бавився не одну ніч.

Так тривало, брате, не до старості, а до того часу, поки я не перемалював усіх родаків Януша на Черчені — паню Ванду, доньок його і зятів, онуків і невісток; потім я малював надвірних панських слуг; потім ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких він любив, а ще згодом — псів. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого таланту. Я це усвідомлював, мій брате, находило на мене каяття, збирав я, бувало, по стебелині, як у полі солому, свою розвіяну гордість, ночами часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мій брате, поки одного разу Януш на Черчені, будучи захмелений тяжко, не скинув ногавиці й не звелів малювати його голу задницю.

Ти, певно, сподіваєшся почути, що я одразу збунтувався і плюнув у панську задницю, зламав свого пензля, щоб більше до нього не торкатися? Але цього не сталося... ні, цього не сталося. Я таки малював його задницю, і намальоване ясновельможний наказав підписати моїм іменем, регочучи, що буде цю «голу парсуну» показувати всім, хто цікавиться малярством. І будуть «голу парсуну», хе-хе, розглядати мої нащадки в п'ятому чи й у десятому коліні, і в тому десятому коліні буде жити твоє ім'я.

Він кпив із мене; я розумів, що впав у багно так низько, що вже ніколи не матиму сили звестися на ноги; я бачив своє безчестя, що було немовби пришпилене на придорожній фігурі, повз яку проходили століття і тисячні людські натовпи; ми з паном на Черчені цілу ніч пиячили Як рівний із рівним... нерівні були тільки в тому, що він, захмелений, як чіп, слинив мене цілунками, вихваляючи мій талант, а я, теж очманілий, ниций, поганьблений, цілував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю.

Коли ж ясновельможний захропів, я, щоб ницість свою не множити, почав шукати шнурка й гака. Не знайшовши їх однак і відклавши самогубство на завтра, я заснув... я заснув і приснився мені ігумен Данило, який схилився наді мною. «Тобі, сучий сину, — гримів його бас, — не вішатися треба, а каятися... а каятися й спокутувати гріхи, які вчинив-їс супроти землі, котрій повинен був служити своїм талантом, і супроти таки свого таланту».

Він навідмаш ударив мене плазом шаблі.

— Як здогадуюся, — промовив я до ізографа, — ти малював оцих мучеників на хрестах із покути, з покаяння?

— Нічого спершу в мені не було, — глухо відповів ізограф, — ні покаяння, ні прагнення покути.

Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного місця любаски моєї Яни. Де б у ній, у душі моїй, знайшлося б місце для чогось хосенного й чистого.

Я блукав, як сновида, полями й лісами, уникаючи людей, які не могли не знати про моє посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерігався, вони, якщо й не вихваляли мої витвори, що висіли на стінах у замку у Черчені, то принаймні не осуджували їх. Мовляв, що той бідний ізограф міг удіяти, якщо на це була панська воля. Всі ми під Богом і під ясновельможним ходимо. Лише окремі з них, із людей, чисті й білі, як отой, котрий висить на хресті зліва, сторонилися мене, немов би я був прокажений.

— Дуже схожий на того білого й світлого лицем, якого розп'ято на лівому хресті, мій молодий приятель Павло Ключар. Він сидить на сходах за дверима церкви й стереже її. Ти начебто з нього малював свого мученика, — казав я ізографові.

— Маєш рацію, брате, — відповів ізограф. — Малював я його прадіда Ключара, що був в Черчені ковалем, кував він плуги і серпи... і робив ключі й замки, тому — Ключар. Чи я тобі не говорив, що ми продовжуємося в часі: вмираємо й знову народжуємося, і так триває тисячоліттями. Тіло вмирає, а душа шукає нового пристанища. Глітно було б у раю, у вирії від безлічі праведників, а ще більше завізно було б у пеклі від грішників. Тому Господь повертає їх, праведників і грішників, на землю. Але це, певно, єретичні думки, — осмикнув себе ізограф. — Хоч, брате мій, що ми знаємо про самих себе, про життя і про смерть... особливо про смерть. — Він підвівся, опираючись рукою об стіну, обтрусив від пилу білу одежу й, заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церкві. Хода його була легка. В церковній тиші його кроки були схожі на шерех крил.

— Але ж, врешті-решт, найшла на тебе, брате, потреба, — насмілився я перепинити його ходьбу. Мої слова не відразу дійшли до нього, очевидно, ходіння по церкві помагало в думанні. Потім він зупинився посеред церкви, саме на тому місці, де схрещуються та розливаються навсібіч сонячні потоки з усіх чотирьох високих оконець.

— Я звик на цьому місці відігріватися на сонці, коли, бувало, душа й тіло коченіли в церковній студені, — пояснив ізограф, помітивши, що не спускаю з нього очей. — Може бути, що таким способом я черпаю од сонця силу. Мистцеві постійно потрібна якась криниця, джерело, звідки міг би черпати наснагу. Адже пензель висмоктує у тебе силу й ти виснажуєшся, стаєш порожнім, як порхавка. Хіба не так, брате мій? — спитав ізограф. І я подумав, що він повторює колись мною сказані слова: часом мистцеві для того, щоб знову спалахнув вогонь, який починає тліти й пригасати, досить усміху красивої жінки, яка йде тобі назустріч. Так часом мало мистцеві треба... мало й багато.

— Та коли я нудив світом, покинувши Черчен, із запльованою душею, ниций духом, то замало було для скресіння лише сонця й усміху жінки, — ізограф якимось чином уловив мою думку. — Замало було навіть того сну, у якому ігумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрібне було, брате мій, велике потрясіння душі. Й воно настало...

Якось після довгих мандрів я повернувся у Страдчу долину під стіни Святого Духа; власне ніякого Духа не було: скніла руїна. Двері до храму розламані, долівка засмічена соломою, кінським та людським смородом; тут і там сизіли сліди вогнищ; під ногами потріскували кістки від минулих трапез; у кутках тліло вошиве жебрацьке лахміття. Царські врата й бічні вівтарі лежали ниць на камінні. Баня, що була колись покрита гонтою, у багатьох місцях продірявилася й крізь неї просівалося небо. І тільки іконостас, на щастя, уцілів; і коли я мимохіть пробігся очима по обох рядах образів, почорнілих, подекуди полущених, то помітив, що усі святі поглянули на мене, і в їхніх очах я уздрів сльози.

Найбільше мене вразила навіть не руїна, не запустіння, не сльози намальованих святих, а те вразило, що, під церквою хлопчаки... було їх, мабуть, з десяток безштаньків у довгих сорочках... бавлячись й регочучись, засвічували в людських черепах скіпки й крізь порожні очниці висотувалися полум'я і дим.

Ще інші отроки, настромивши черепи на палиці, бігали й викрикували, немов татари, «аллах» і «аллах»; так вони себе взаємно лякали.

Найстрашнішим, брате мій, було те, що стежкою повз дитячі грища проходили косарі з косами й женці з серпами... проходили й не помічали, що їхні виплодки, Господи прости, випорпували з Козацької могили черепи загиблих і глумилися над ними...

Діти не знали, що чинили?

Діти не знали, а вітці їхні, й матері, і діди, і цілий край теж не знав, що увійшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тільки для рук і ніг, а й також для душі?..

Я стояв на порозі зганьбленого Святого Духа і не міг ані крикнути, ані простогнати, ні бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; ні, я був приголомшений; я по коліна, по шию западався в землю від сорому й безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дітлахи, уздрівши мене на порозі, знітилися, заніміли, а далі, мов горобці, залопотіли в корчі; лишився тільки зганьблений Святий Дух і людські черепи, у яких дотлівали головешки.

Мене огорнув сум, від якого легко збожеволіти; і, рятуючись від немічної самотності, я упав хрестом на землю і шукав забуття в молитві... шукав також у молитві виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я винен у поганьбленні храму, і в нелюдських грищах дітвори, і в тому, що за оградою поспішали в поля косарі й женці, зовсім не звертаючи уваги на поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на своїх галасливих пуцьвіриків і на мене, грішного, що лежав хрестом...

Що я міг учинити, брате мій? Плакати? Косарі й женці — ревні піддані ясновельможного та пияки з Гершкової корчми збирали мої сльози в долоні й залюбки, регочучись, спродували їх. замість перлів, тому ж таки Гершкові.

Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичеві на догоду псів, двораків і навіть його задницю, замість того, щоб малювати, скажімо, Наливайка, батька Хмеля, полковників Нечая і Богуна? Парсуни Богдана і його полковників нагадували б, що іржавіють у піхвах наші шаблі... і що ми мали колись волю... і що кайдани вгризлися в наші душі... і що болять наші рани?

Гей, а таки каюся!!! Чуєте, мене?

Покаянні мої слова косарі й женці розвішували, немов мокрі ногавиці, на воринні на посміх і на глум; вони, підданці вірні, давно забули про Хмеля і його полковників, про шаблю і про шаблею добуту волю; вони мені погрожували, що донесуть кому слід про те, що каламучу у краї мир і спокій... їм, підданцям, виявляється, було солодко й затишно у своїй неволі, вони немовби плавали у літеплі каламутної ріки, яка нікуди не текла і нових берегів не обіцяла.

Я махнув на них рукою, на косарів, на женців, на бранців панських, вони зневажали мене, але я зневажав також їх, ми нічого іншого взаємно не вартували. І вже, не дбаючи про поспільство, я почав у трудах, у молитвах, у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусі в тій самій келії, в якій колись перебував ігумен Данило, я самотужки збирав каміння й мурував пощерблені стіни; діри в куполі Святого Духа зашив соломою; долівку чисто вигріб й вимив, а царські врата й бічні вівтарі як міг полагодив. Котрогось дня осінила мене думка зобразити на стіні Голгофу нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа і пам'ятав смерть ігумена Данила, полковника Дубини й багатьох інших; я подумав, що малюванням своїм воздвигну пам'ятник полеглим... і сплачу задавнений свій борг; іще спало на думку, що, може, завтра пришкультигає до Святого Духа старець й, дивлячись на муки ігумена Данила, згадає, що й сам колись тримав у руці шаблю; а післязавтра прийде сюди отрок, який пасе в леваді волів ясновельможного, й задумається: за що ж вони, мученики, вмерли, розп'яті на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край цілий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волів пана на Черчені? Вдома він спитає вітця й матір: чому ж ви, родичі мої дорогі, ні словом, ніколи не обмовилися про оборонців Святого Духа?

І я взявся до роботи.

Ізограф зупинився навпроти своєї фрески й пильно вдивлявся в обличчя розп'ятих.

— Я давно їх не бачив... не бачив свого ж таки творіння, — пояснив вибачливо. — Триста років минуло, — додав, — а вони зовсім не постаріли. Правда? — перепитав мене і я згадав, що теж побував у нижніх минулих світах.

— Вони й не могли змінитися, — відповів я. — Бо й нині триває передсмертна мука ігумена Данила. Його крик тут лунає... чуєш?

— Чую, — відповів ізограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до крику, що вилунювався зі стін; ми чули цей крик обидва, і в цьому було чудо мистецтва. — Невже, брате, — різко повернувся до мене ізограф, — і в твоїх верхніх світах нині потрібен зойк ігумена Данила... потрібен, щоб будити, щоб серця вилущити із збайдужілих шкаралущ? Невже й нині косарі й женці проходять мимо, не помічаючи Святого Духа? Невже все повторюється? — Він присів навпроти мене навпочіпки, узяв мої руки у свої й вперто очікував відповіді.

— Наказано минати Святий Дух... наказано, — не міг я приховати правди.

— Господи? — скрикнув ізограф. — Хто повелів?

— Єфрейтори. Хіба ти їх не знаєш? — відповів я.

— Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися інакше. Пам'ятаю, коли моє малювання було готове... коли по одному, спочатку рідко й боязливо, а далі з кожним днем, із кожним місяцем і роком почали до Святого Духа навертатися на лише косарі та женці, а й спудеї також, міщани, Божі мандрівники, попи й ченці, злодії теж — ціле поспільство стало приходити сюди й стоячи німо слухали, як у їхніх таки грудях відлунювався передсмертний крик ігумена Данила... крик, а чи, може, поклик до шаблі?

Не дивно, що покликано мене перед очі ясновельможного пана на Черчені.

— Ти бунтуєш моїх людей, поспільство тривожиш криком якогось черця! — сердився він. Постарілий, згорблений, він виглядав жалюгідно... і було мені тяжко й встидно, що, запобігаючи у нього ласки, я колись малював його задницю.

Шляхцюра споглядав на мене не тільки гнівно й владно, але й здивовано; він мене не впізнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не розсипався перед ним тлінню; не тхнуло від мене покоє-вим гноєм; він бачив мене сильним і розквітлим, немов би я тільки те й робив, що качався у росах, споживав пшеничні паляниці, запиваючи медом; він тюпав горбато й кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збілілими більмаками, угадуючи первопричину мого скресіння людського й малярського; він розумом куцим не доглупувався, що стоїть перед ним мистець, який талантом своїм повернув людям зганьблену й приспану пам'ять... і в поверненій же пам'яті, як у святій купелі, сам очистився й сцілився.

Розмова з паном на Черчені не тривала довго; він вигадав кару: жеби мальовидло в церкві не навертало схизматів на думання, то наказую ізографу самому знищити його, щоб по мальовидлу й сліду не зосталося.

Таке, брате мій, було веління суворе; ще тієї таки ночі я з кількома вірними приятелями покрили вапном малювання на стіні, наперед змастивши його оливою; ми хотіли вірити, що настане час і Голгофа знову знадобиться косарям і женцям, мистцям і торговим людям, священикам і мужам збройним — цілій землі.

— Що ж сталося з тобою, брате? — спитав я, вражений його оповіддю. Голгофа на стіні постала переді мною не якоюсь сторінкою з історії забутого храму, а якби символом терпіння цілого народу.

І тоді вперше по-справжньому пройняв мене страх за неї; я мимоволі зазирнув у безодню ненависті до неї, до Голгофи, котру вже копали товариші єфрейтори.

Господи, порятуй!!!

— Що сталося зі мною, — лагідно перепитав і посміхнувся ізограф. — Кинуто мене у катуш, у підземелля, у ніч, у безвість. Віки наді мною текли й текли... Ти себе послухай... собі заглянь в душу... я триваю в тобі... але й Голгофа триває на цій землі.

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 36 37 383940 41 Следующая ⇒