ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН 2 страница

Я замальовував списи голубим і зеленим...

Одно слово, тривала творча робота, змагання з пензлем, з фарбами, з світлом та ще з моєю, вочевидь, недосконалістю; сьогодні змагання теж тривало; я був незадоволений собою, я мисленно прагнув глибини, я пробивався до глибин, а пензель, як мені здавалося, ковзав по поверхні; огніваний і втомлений, я облишив пензель і похідний свій мольберт із незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом поблукаю полями просто так, задля відпочинку.

Стернища, ще не зорані під озимину, були схожі на розстелені без рам полотна сюрреалістів: золотавість перемішана з молодою зеленню, подекуди густо з-поміж неї виринало чорне груддя голої землі; а ще, немов забуті свічечки, цвіли пізні ромашки. Післяобіднє сонце заливало стернища рівним фіолетовим світлом; тепло струмилося від нагрітої землі легким молочним туманом... пливли начебто меви у фіолетових хвилях.

У теплі, у світлі, в молоці плавало безліч корів — паслася тут череда нижнього кутка села; стернища — це рай для пастухів, адже не треба стерегти худібку від шкоди, і хлопці — підлітки, дівчури, які через кілька днів підуть у школу, розкошували нагодою побувати в гурті; я йду стернями, заклавши руки за спину, й бачу, як одні гуртки лежать на фуфайках і торочать щось веселе, бо регіт вибухає нагальне — аж корови оглядаються і слухають, що сталося такого веселого поміж їхніми пастухами; а інші гуртки ріжуться в карти, тут одні хлопці, вони для статечності смалять цигарки, кашляють і теж для дорослості матюкаються солоно; ще он там двоє схилилося над шахами; а ще на низеньких розкладних стільчиках тут і там хлопці сидять і дівчата, занурившись в читання; а ще якась одиначка лежить в обнімку з транзистором, слухає африканські ритми й подригує ногами; а ще хтось спить...

Рай...

Я проходжу мимо них, як тінь; вони вже звикли до мене й не звертають уваги, навіть не вітаються; в їхньому розумінні я трохи дивак, котрий ціле літо просидів у церкві, а оце блукає стернями або ж малює якісь там примітивні кукурудзяні кіпки й дуплаву вербу. Мене трохи гнітить, що ніхто з них не спитає про стародавнє мальовидло на церковній стіні; мені навіть видається, що вони позирають на мене неприязно, і я маю підозру, що вчителі в школі, оті анастасії хмурі, оті примусові й фальшиві борці-атеїсти підмовляють дітлахів проти мене... а якщо й не проти мене особисто, то проти Святого Духа, проти явлення світові фрески й проти тих, що на стіні намальовані.

І я журюся: невже має рацію Павло Ключар, який у своєму вірші осудив безлику байдужість людей, натовп глухих і сліпих, котрі протупотіли крізь Страдчу долину й не помітивши Святого Духа, і лише тупіт їхніх дебелих ніг, лише сморід немитої отари лишився у витолоченій траві — їх поглинула порожнеча, до якої власне вони й простували.

Очевидно, я помиляюся...

Я хочу помилитися, бо навіщо тоді глухим і сліпим страждання трьох мучеників у Святому Дусі?

А якщо не помиляюся, то котрийсь із цього безликого стада, що покірливо, по-волячому простує в порожню порожнечу, хай би припадком, із недовір'ям, із заржавілим скепсисом приблукав колись до Святого Духа... я хочу, щоб бодай один із вас приблукав... і той, що приблудить, став перед стіною, перед фрескою і, якщо залишиться у ньому бодай краплина чоловіцького почуття, то мусить до нього долетіти з давнини крик, що сповнений болю... і мусять йому. створитися очі... так, отворяться йому очі й він зобачить спотворені стражданнями обличчя трьох мучеників... і мусить його обпалити, накрити з головою пожежа, що криваво розлилася по цілій стіні... і вірую я, що той блудний син, який припадкове опинився перед фрескою у Святому Дусі, вийде з церкви іншою людиною, принаймні розпочне він спроквола обертати в голові жорна думок, сумніватися й дивуватися, побачене у Святому Дусі він уже не зможе забути навіть, якби й хотів; отой крик на цілу Україну, отой жах, прокляття, страждання на розтерзаних мукою обличчях, оте криваве полум'я уже до кінця життя не будуть давати йому спокою, буде вділено і йому, випадковому подорожньому, частка болю, а він уже своєю чергою поділиться болем із дітьми, онуками, з братами й сестрами, з приятелями та сусідами і започаткується ланцюгова реакція, яку не спинити ніяким єфрейторам.

Тоді станеться вибух!

Тому я перестаю хмуритися на пастухів, вони майбутні мої спільники або й теперішні, тільки не показують виду, життя вчить бути скритними.

Я знову повертаюся до свого мольберта; недомальований пейзаж очікує мене терпеливо, але я уже не можу поринути в його елегійну музику, мені заважають розтривожені, кусючі, як шершні, думки; я ловлю на пензель косе проміння сонця і жбурляю його люто, похапцем на картон. Виходить, я даремно боровся з багряними списами, з тривогою, тут тривога потрібна, тут хай заболять рани від списів. Іще мазок червоний... іще мазок, поспішай, квапся чоловіче, поки сонце не зайшло.

Я повертався у село вже в сутінках; знайома, десятки разів ходже-на стежка бігла з полів попри скирти соломи, потім перестрибувала потік і виходила на сколесований тракторами й возами майданчик, праворуч якого горбилися бетонні блоки двох силосних ям, праворуч пахтіло колгоспне гноєвище. Далі стежка...

Тут стежка для мене скінчилася. Із-за бетонних блоків силосної ями вихопилося двоє; я не запримітив, у що вони були вбрані, які на зріст, запам'яталося тільки, що обидва мали на обличчях маски... жіночі чорні панчохи. Я не встиг бодай злякатися, скрикнути чи й просто вимовити слово. Котрийсь з напасників блискавично й натреновано, як я розумію, збив мене з ніг, а другий копав черевиком по голові, під ребра, цілився водно в очі... в очі. Тривали побої недовго, може кілька хвилин... а може, тривало цілий вечір, хто знає.

Я отямився посеред вечора як посеред моря. Лежав у рівчаку, мокрий увесь, збитий на винне яблуко.

Місяць світив...

Місяць, на жаль, не свідок.

Ох, як болить моє зсинцьоване тіло.

Болить, корчиться в судомах, захлинається гноївкою, потопає в багні моя душа; і не літо уткнулося носом човна ув осінні береги, а я сам дотюпав дорогою до самого кінця, і тут дорога раптово обривалася, не існувало ніякого роздоріжжя, а був тільки кінець, був височенний мур, і я не мав поняття, що за тим муром мені призначено: нова інакша дорога, стежка поміж терням, борозенка на пісній ріллі, безплідна гола рінь чи мурава, що усипана росою і стокротками? Зрештою, я новою дорогою поза муром не журюся, спершу ще той мур треба проламати головою, а якщо по правді, то я давно, іще навіть до приїзду в Черчен, іще мені не відкривала свою тайну стіна в Святому Дусі. іще край, названий Опіллям, був замкнений для мене сімома замками, а я уже, чи то крадькома, чи то інтуїтивно, чи то з потреби душі й з мистецького спонукання думав, що ось-ось настане пора, вона дозріває, як пшеничний колос, коли я відкрито і явно стану насупроти єфрейторів, знехтую їхніми порадами і настановами, не полакомлюсь на солодкі обіцянки й не злякаюся їхніх погроз; я кількома своїми полотнами, зокрема «Роздумом про Турецький міст» спробував кришити цеглу в стіні... пробував, відчував приплив сили... сила, як вода в пустелі, зникала в сипучому піску... навколо ж було насипано кучугури, цілі безкраї плеса піску. Як його переплисти? Дорога, якою я дотепер ішов, що не кажіть, стелилася гладко: і водилися гроші, і була професорська солідність в інституті, були учні й послідовники, і були виставки, і була слава. І ще було задоволення самим собою.

І ще панував мир і достаток у хаті.

І любила мене Дарка...

Що більше треба митцеві на цьому світі?

Потрібна іще надія, сподівання, що разом із тобою не вмре твоє ім'я, що твої полотна не згниють у музейних звалищах? Та чи це залежало від мене? А чи таки залежало?

А таки, мабуть, залежало. Не треба себе обдурювати. Прийдешні покоління не схочуть й чути про єфрейторів, про якісь твої життєві потреби, марнослів'я, вони покладуть перед собою лише твої твори, ти у своїх творах повністю віддзеркалений і тонко намальований, і по них будуть судити тебе... і засудять на життя довготривале або ж на забуття. А щоб не засудили на довічне забуття, я, окрім пейзажів колгоспного добробуту, портретів людей із золотими зірками на лацканах, окрім героїчних пожежників, генералів, свинарів, окрім сюжетних мальовил на теми війни, боротьби з бандерівцями, творення колгоспів — цих обов'язкових тем, де так було мало правди, глибини, таланту, свого бачення, а більше накидано лоску, лаку, облуди, запобігання перед єфрейторами, перестрахування, я усе ж таки малював те, чого прагла моя душа: пейзажі, з яких дивилася на мене Україна, портрети людей, які хвилювали мене своєю глибиною, сюжетні композиції з історії: Хмельницький під Львовом, громадяни стольного Галича, легіні-побратими несуть пораненого Довбуша на топірцях у вічність.

Дещо з цього «власного», «підозрілого», хоч би «Роздум про Турецький міст» пробував виставляти, і тішився, коли на виставках стояли біля моїх полотен люди й розмислювали, і, розмислюючи, заглядали собі в душі й запитували себе: що зі мною діється, чому душа моя зледащіла, чому обкрадено мене, чому не проростає в мені бодай зеренце протесту, бунту... бодай зеренце.

Я розумів, що це тільки маленька дещиця із того, що я міг би зробити, коли б не стояли наді мною єфрейтори, коли б я був сміливішим і на них, на єфрейторів, не зважав, коли б не ішов на компроміси, коли б не потішав себе думкою, що належу до тих спузарів, які не дають остаточно згаснути на лютих вітрах, у хурделицях, у безрадісній мжичці, ув іржавих потоках тій ватрі, котра обігріває нашу землю і людей на ній; мені інколи здавалося, що моє слугування біля ватри чогось таки вартує, що воно колись мені зачислиться на суді нащадків і вага добра на терезах хитнеться униз, на мою користь; і було мені до сього часу добре й, порівнюючи, спокійно жити під девізом: «Богові — свічку, чортові — огарок».

А чорти...

А чорти перестріли мене біля силосних ям, змісили мене ногами до безпам'яті, мовчки вимагаючи: «Всі свічки нам теж віддай. Ти або з нами, або проти нас... »

Я проти вас!

Я проти...

До того передвечір'я, до болючих синців я не був, товариші єфрейтори, з вами, але й не був активно проти вас, я йшов посередині, ви ж бо, перестрівши мене біля силосних ям, відкрилися мені, показали роги й копита, й навчили мене: компроміси, огарки, напівслужіння вас не задовольняє, ви жадаєте моєї повної покори, поклоніння вам, відречення від того, що для мене святе... відречення від самого себе; ви, єфрейтори, до цього часу видавалися мені хитрими й такими, що начебто теж готові йти на компроміс, насправді ж ваша поступливість — це тільки маневр, виграш у часі для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане місце вдарити; за усміхненою хитрістю приховувалася жорстокість. Ех, шкода, що я дещо запізніло осягнув єфрейторську тактику; інакше склалося б моє життя і творчість, коли б єфрейтори ще тридцять років тому потолочили б мене і я, потолочений, побитий, зблизька розпізнав їхнє справжнє обличчя.

Ох, запізно болить моя зсинцьована душа.

Ні Павло Ключар, ні Данило Вербень не признавалися, що це вони викликали зі Львова мою Дарку, але вже на третій день після того, коли мене побили, стривожена моя дружина разом із Петром Степановичем Грицаєм примчалися до Черчена; привезли вони й лікаря — старого Луку Луканюка, який обмацав кожну мою кісточку й реберце; найбільше його турбувало не те, що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальці на обох руках посиніли й дуже мене боліли. Він годинами вимочував їх у літеплі, змазував і тішився, що я ними рухаю... і, оглядаючись на Дарку, пошепки проклинав «мудрагеликів», які знали, по чому били, митцеві бо, реставраторові, як і музикантові, пальці найбільше потрібні. «Дякуйте Богові, — звертався старий лікар до мене, — що вони вам пальці не поламали».

Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелі, мов лялечка, а дружина моя сокотила навколо ліжка й казала, що нам негайно треба з Черчена вибиратися, перестрівання коло силосної ями — це лише знак, попередження, завтра «вони» можуть тебе вбити, а в тебе, Василику, ще діти не прилаштовані, ще ти внуків не дочекався, та і я ще молода. Облиш той Черчен, церкву Святого Духа і злощасну тую фреску, яка тобі особисто користь від того, що українське мистецтво збагатиться ще однією пам'яткою стародавнього стінопису, однією пам'яткою менше або ж більше — нема, чоловіче, різниці... важливо, чоловіче, щоб ти був мені живий і здоровий, щоб «вони», оті «твої єфрейтори» з гноєсховищ не зробили тебе калікою. Вони на зло здатні... на зле...

Я слухав Дарчине примовляння і бачив, що мої синці її не так болять, як лякають і думав... і згадував про ті сьогорічні дні пізньої весни, коли оголена Дарка мені позувала, а я, малюючи її, роздумував над сутністю жінки, пензлем і фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймні тоді мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лінії жіночого тіла, його ніжбу звабу і красу, і, роздумуючи над жіночою тайною, геть чисто забув, що жіноча краса, кожна риска, трикутник, лінія, випуклість, осяйність і білизна тіла призначені не лише для споглядання, для самодостатнього любування красою... вони призначені для любові, для продовження людського роду на землі; відкриття це — таке просте й очевидне прийшло до мене тієї хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона скрипачка, викладач консерваторії, що вона — палкий патріот, що їй зовсім не байдужа доля нашої культури, що вона, зрештою, донька професора й внучка одного із львівських «ще старих і справедливих» суддів, а отже інтелігент не першого коліна, як я приміром; усе це, виявляється, лише зовнішня оболонка, личина, ядро — жінка лише думає про любов, про свій рід і його продовження.

Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти теж не було, замість мене зробив це Петро Степанович, він узяв її за плечі, казав сідати поруч себе на лаві й слухати... й слухати не перебиваючи. По-перше, Даро, ти не маєш ніякої рації, що митцеві має бути байдужа доля культурної спадщини, тим більше українському мистцеві; якщо він байдужий, Даро, то він не мистець... як може бути байдужою дитина до матері, яка її породила. Так і тут: мистці не падають з неба разом із росою чи із дощем і не приносять їх бузьки з Африки, вони, мистці, народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого їхніми попередниками; народжується мистець із століть та тисячоліть, так, із тисячоліть, і кожна столітня пам'ятка мистецтва, яку наново відкриваємо, збагачує мистця; і в багатьох випадках відбувається се поза його волею, адже сонце нікого не запитує: світити йому, чи згаснути, зайти за хмару, сонце є, воно світить і гріє, дарма, що ми його часом не помічаємо. Тим більше, я на цьому наголошую, Даро, має значення старожитна пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно відкриває, як ось, приміром, для твого Василя фреска із Святого Духа. Іще до відкриття, іще до того, поки його шкребок розчистив перші сантиметри малювання, воно проникло в його душу, він думав про нього, уявляв його, готувався до зустрічі з ним, і це Василя певною мірою переінакшувало, поглиблювало, а вже потім, коли з-під тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око, що запливло кров'ю і кричало криком, твій Василь відчув кревний зв'язок із намальованим на стіні, з кожним його мазком і... певно, відчував духовне своє споріднення з тим прадавнім ізограформ, котрий триста років тому трудився над цією фрескою. І твій Василь, Дарусю, став дорослішим і мудрішим на триста років, це я знаю з власного досвіду... знаю, яка то велика радість являти світові з-під нашарувань фаби, тиньку, оливи чи й звичайного бруду лик із минулих віків. Ти воскресаєш разом з іконою чи із фрескою, разом із святими, котрі намальовані на стіні чи на липовій дошці.

«Ви фанатики, ви безумці з своїми прадавніми ликами... ви засліплені й не видите, що єфрейтори роблять на вас засідки, вони готові вас убити, їм не до вподоби воскресіння стародавніх, а чи теперішніх людей», — вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона направду була переполошена. «Вони таки готові вбити твого Василя, — прямолінійно і страшно погоджувався з нею Петро Степанович. — Вони ненавидять його не віднині... ненавидять з принципу, він їхній потенційний ворог. Я про це Василеві не один раз говорив і попереджував його, бо... я старий, конав на Колимі... нас, тисячі мистців, письменників, акторів, композиторів запроторили за колючі дроти таборів не тому, що ми були активними ворогами радянської влади, ніхто з нас і в тому числі я, не виступав відкрито проти «батька усіх народів» і його деспотичної влади, а тому запроторили, що вони, єфрейтори зі своїм Сталіним, принципові противники культури, духовності, а тим більше духовності, культури українського народу. Це треба зарубати собі на носі, закарбувати в душі. Мої слова, Даро, йдуть від досвіду нашого... і мене, дивувало й гнівило, що Василь одним вухом мої перестороги слухав, а другим — їх випускав, єфрейтори обставили його лаштунками, на яких намальовані автомобіль «Волга», будинки творчості над морем, високі гонорари за куплені музеями картини, виставки, схвальні рецензії. Я додам, Дарцю, що на лаштунках наяву намальовані також рамці — колючий дріт, табірна зона, за які мистець не має права переступити... і власне за непереступлення цих рамців обіцяні тобі й даровані більші й менші блага: так, чоловіче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в орденах і в зірках, будеш сидіти депутатом у Кремлі, лише не виходь за рамці. Єфрейторів не обходить, що мистець, обсотаний у своїх задумах колючим дротом, не спроможний створити щось справді мистецьке.

Чи я тобі цього не говорив, друже мій Василю? Чи я тебе не попереджував: наважишся переступити дріт і вдарять тебе? І таки добре... таки добре, Василю, що тебе побито», — сказав Петро Степанович, різко рубнувши рукою повітря. Високий, висхлий на тріску, він стояв над моїм ліжком блідий, увесь перейнятий гнівом.

Гнівався він на мене, на моє пізнє прозріння?

Лютував він на єфрейторів?

Я не зважувався його розпитувати; та й тяжко було мені проштовхнути слово крізь пощерблені зуби й опухлі, як постоли, губи.

Коли б мене не побито біля силосних ям, то, мабуть, я так би й поїхав додому до Львова, не розгледівши зблизька душу опільського села; звичайно, я знав, чи, принаймні, здогадувався, що в Черчені після спроби зняти хрест із Святого Духа існує змова проти влади; це було мовчазне коло поруки, ніким напевне не організоване, стихійне, як зцементована морозом крига, і моя особа потрапила в це коло цілком випадково: я був робітником біля стіни в церкві Святого Духа й тільки; я так себе вважав; виявилося однак, що люди в Черчені мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримів завмерло посеред старого цвинтаря, під моєю рукою оживав, я повертав йому живе життя, і не випадково хтось («А ми, мой, знаємо, здогадуємось, хто ховається під маскою «хтося», хто тих молодиків у панчохах на лиці на вас, професоре, наслав») замахнувся на моє здоров'я, а може й на життя.

Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; одні приходили голіруч, мовчки зітхаючи і мовчки похитуючи головами; другі приходили з пекучої жіночої цікавості, з нещирого співчуття; треті навідувались з плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика на юшку; інший дарував склянку сухих грибів; хто вигрібав на стіл ружне зілля, корінці, котрі начебто мали в собі цілющу властивість полікувати мої болі; а ще інші вишіптували молитви; діти приносили квіти.

Одні приходили славно-явно, на нікого не зважаючи й ні від кого не криючись; другі просковзували, як тіні, непомітно, боязко озираючись, чи випадково десь за тином не причаївся сексот: були такі що закрадалися городами, а ще інші, найбільш обережні, очікували ночі.

Скажу по правді; паломництво сільське не було для мене приємним, я не хотів у людських очах виглядати мучеником у терновому вінку, і Павло Ключар із своєю мамою як могли оберігали мене, як це не дивно, від людської вдячності, чи то похвали, чи то й запізнілого каяття. «Так, може, і каяття, — говорив Павло Ключар, — бо ми повинні були пильніше вас стерегти, професоре. Але й ви свої гроші варті, забули-сьте, що крім ангелів ясних, існують дияволи, що вас підстерігали».

Старий мій учитель, іронічний і завжди колючий Петро Степанович Грицай начебто й кепкував із незвичної моєї сільської популярності й водночас посмикував свого короткого рудуватого вуса від хвилювання... він завжди смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистіли сльози, а голос тремтів деренчливе.

— То я так посміхаюся... із заздрості, — казав, беручи в свої долоні мої забинтовані руки. — Мабуть, на всій Україні не знайдеться сьогодні щасливішого від тебе мистця. Хто нині може похвалитися аж такою любов'ю, чи шаною, чи дякою від тих людей, які працюють у полі, окрім тебе. Я собі думаю, що в плесканці сира, в яєчку, в горняткові сметани чи й лише в зітханні людей, що приходять тебе відвідати, є правди, щирості й слави мистецької більше, ніж часом у рецензіях-похвалах. Ти зі мною згідний, Василю?

Аж за днів три після нападу навідався до мене голова сільради Митро Цимусь з дільничним Яциною; міліцейський лейтенант розклав на дубовому столі свої манускрипти й заходжувався списувати протокол; він так і сказав: «Будемо з вас списувати протокол».

— То пишіть. Чого тільки так пізно? — поцікавився я з-під сувоїв бинтів, — Невже влада раніше... ще два дні тому не знала, що на мене напали бандити?

— Воно то... звичайно... чули-сьмо... баби переказували сеє-теє, але... — крехтав і заїкався Митро Цимусь, — але того... офіційної заяви, як належиться, від вас не надходило. Так, не було заяви, — врешті голова відбрехався. І при цьому сивий потайний голова сільради червонів.

— Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очікували на мою заяву? — спитав я дільничого. — А я завжди був упевнений: моя міліція мене береже. І міркую: не з любові лише береже, Бог із нею, з любов'ю. Зобов'язана по службі це робити.

— Багато вас, — буркнув, як із діжки, Яцина. Обличчя мав червоне, набубнявіле, очі визирали з-під волохатих брів, як слимаки: певно, й на цей раз дільничний перехилив не одну чарку.

— Нас справді багато й усі ми платимо податки, в тому числі на утримання міліції. — Я навіщось вступив у суперечку. Мене дратував міліціонер і сільський голова, я хотів взагалі їх здихатись, бо навіщо мені їхні прохмелені протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий обов'язок.

— Вам у Рогач потрібно, щоб зняти в лікарні синяки на випадок суду, — сказав Яцина.

— З ким маю судитися? — обірвав я лейтенанта. — Нападників, напевне, не знайдуть.

— Маєте рацію, — радо підтакнув Яцина. — Шукай пана в чорному капелюсі. Діло, видать, тьомноє...

— Так і запишіть у протоколі: діло, мовляв, темне, — я зловив його на слові.

— Хто зна, може ми його таки просвітлимо, га? І виявиться, що напад на вас має побутовий характер... скажімо, змовився чоловік із сусідом вас провчити за те, що ходили до його жінки. — Міліціонер примружив око. На масних губах висіла посмішка.

Тепер мені стало зрозуміло, чому місцева влада зацікавилася моєю пригодою: комусь було потрібно перевести випадок зі мною на побутову площину, мовляв, професорська пригода не має нічого спільного з його роботою в церкві Святого Духа (якби хтось щось запідозрив); професор зі Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць («ай-я-яй, как не стидно. А ещьо інтелігент, художнік»). І я подумав; темні сили, дияволи уже сьогодні мають у запасі кількох молодичок, які готові посвідчити про що завгодно, навіть про зґвалтування.

Першим моїм бажанням було показати міліціонерові на двері, я був готовий згарячу викривати «товаріщей» з кадебе, з партії, чи ще звідкись, що це вони змовилися супроти мене... ні, супроти моєї роботи в Святому Дусі; я кипів у гніву саркастичного сміху, брутальної елементарної лайки, але не вимовив ні слова; я зненацька відчув себе кволим, слабим, ще більш побитим, ніж три дні тому: проти мене стояли не підхмелений лейтенант з масними губами й хитруватий сільрадівський голова, які були в грі примітивними пішаками, за їхніми плечима причаївся молох вікопомної руйнації нашої культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в образі кам'яного колеса, тупого й безжалісного, що котиться Україною, залишаючи за собою безплідний потопт; лежачи в бинтах, мимоволі заплющив очі, холодіючи, що ось-ось колесо накотиться на мене і я тільки хрусну під його трибами, як травневий хрущ.

Ой, колесо котиться...

Щоб колесо мене не зачіпило бодай сьогодні-завтра, потрібна була витримка, спокій... і я, зіщулений, змалілий, але таки не розчавлений, хвалив себе, що наука Петра Степановича не пішла в ліси, на цей раз єфрейтори голими руками мене не візьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я матиму четверо очей та безліч вух, я буду носити в собі вагу, на якій буду зважувати... Господи, знову за рибу гроші. Що я буду зважувати? Пересторогу, мабуть? Добро і зло? Друзів і ворогів? Боже мій, хіба легко жити й творити, ходячи повсякчас із наготованою вагою? Мистець — це ж імпульс, це вітер і сонце, це простір і свобода, любов і ненависть; мистець — це багатоголосся життя. Що ж станеться з моєю творчістю та з моїм життям, якщо буду змушений зважувати, як крамар, слово і думку, краплину дощу й закличний погляд зустрічної жінки та ще многе й многе... та ще тую судомну муку, що я відкрив для себе на стіні в Святому Дусі.

To... To потрощити на кавалки хитромудру мою вагу і кинути її у міжпланетний простір, у космос, щоб там собі плавала, поки не згорить на космічний пил.

— Знаєте, лейтенанте, — повернувся я з космосу на землю, — лежу я отут спеленений, слухаю, як болить мене... слухаю і думаю, що, може, й справді пияки наді мною пожартували. Або ж не за того прийняли? Або й направду комусь приснилося, що я обіймав його дружину. Це так легко: заснув і приснилося... Правда?

Лейтенант не помічав моєї іронії, він був прямодушний... до того ж йому хотілося, щоб я проковтнув приманку, отой грубої ковальської роботи гачок із районного Рогача.

— Мабуть, що так воно і є, — лейтенант поспішив погодитися з моєю версією. — Дурнів на світі багато... ми їх однак спробуємо вивести на чисту воду, — пообіцяв.

— Дурні мене не цікавлять, — відповів я. — Шкода зусиль.

— Ну да, та тільки надалі будьте обережні, бо що зуби... голову можна втратити. Раз-два... — не то попередив, не то загрозив.

Міліціонер із Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий обов'язок. Я лежав охоплений тривогою: єфрейтори ціляться у мене, навели мушку під серце; вони стрілять у мене, щоб убити Святий Дух і фреску.

Десь далеко билися, вдаряючись лобами, припізнілі серпневі громи й велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поціляли в неї.

Та й чи то були громи?

Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи віднині воно котиться?

То неправда, що я про неї забув...

Виявляється, у моїй душі, десь у далекому куточку, десь немовби у забутому, зарослому ромашками й дикими крапчастими тюльпанами, поміж лататтям і соковитим стеблом чорної м'яти, немов «божа корівка» або й тільки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дівча з першого курсу української філології, про існування якого, про її перебування на землі забув цілий світ, бо ж, прецінь, забувається про відцвілу квітку або ж про листок, що зірвався з гіллі під кінські копита. Наталена жила, поки жили її тато й мама, поки не постаріли й не пішли з життя її професори; подруги теж її не пам'ятали, бо провчилися з нею лише один рік; тільки я один володів таємницею її перебування на землі.

Щоправда, траплялося, що я про неї не згадував і рік, і два, і більше, і вона не жалілася, ніяк мені не докоряла, вона ж бо добре знала, що в мене є Дарка — законна моя дружина, і є діти, й інколи появляються і зникають «чужі» жінки, які шепчуть мені на вухо, що люблять безтямно, але я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на них накочується; що є у мене робота, що обсідають мене єфрейтори, що врешті-решт, я просто живу, пливу у житейській ріці й нема часу, щоб брати з пелюстки на долоню «сонечко», або зазирати поміж латаття й... очікувати чуда, коли стане перед тобою тендітне біляве дівча, як воно, взявши твоє обличчя в свої долоньки, промовить жалібно: «Ти про мене забув, Василику? »

Вона зрідка сама нагадує про себе.

Вона приходить до мене в снах, так, принаймні, мені здається, хоч, правду кажучи, я сумніваюся, що це був сон, я часом не можу розпізнати межу поміж сном і дійсністю, відбувається начебто щось фантастичне: я знову повертаюся у свою молодість і реально там, у молодості, живу... живу до того часу, поки цього бажає собі Наталена. Але найфантастичнішим у цій історії є те, що сни, в які приходила Наталена, були мені конечно потрібні, вранці я почував себе знову молодим, сильним і радісним, таким, що не боїться труднощів, лиха всякого й навіть смерті; я не помічав своєї сивини, не боявся ніяких страхів, не було в мене жодних хворіб, душа моя розпогоджувалася, небо піднімалося високо, а земля стелилася переді мною рівнинне, м'яко, і увесь я перебував у пориві дійти до виднокола, до свого Єрусалиму, що світився золотисто, як ікона, на далеких горах; мені всміхалися всі зустрічні жінки на вулиці, я їх любив і мав силу переспати з ними не одну ніч, і мав силу, хоробрість і талант, що найголовніше, почати і сповнити найдерзновіший задум.

Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, і кликав її, і просив з'явитися із пралісів мого буття, із свічкою, здавалося, блукав поміж білим пелюстям квітів — і скрізь було глухо, тихо, ніде й не пахло конваліями, які так любила Наталена; низом поміж квіттям, поміж повзучими батогами ожини, руділи сліди старої пожежі.

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 363738 39 40 41 Следующая ⇒