ПАВЛО КЛЮЧАР 3 страница

Я не відповів мамі ні півслова; я ходив по хаті, смалив цигарку за цигаркою і думав, що в маминих словах є рація, останнім часом я теж думав про Зіновія й про стіну, що нас розділить, і з ним власне я один говорив і говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперішній час старим «шмайсером», який зручний для близького бою, багато не навоюєш. Пам'ятаючи про автомат, треба освоювати іншу зброю — плуг. Так, мій брате, плуг. Більшовики давно перемінили тактику фронтального наступу: вони підступно, поволі розкладають молоді душі, розтопчують національні традиції; триває проповідь «єдіного совєтського народа», бо нібито наступила ера злиття народів; українська мова приречена на загибель, зречення рідної мови, прилучення до російщини вихваляється і підноситься у ранг прогресивності, а для тих, хто сумнівається, розроблена теорія «двох рідних мов»; фальсифікується історія... в кожній історичній епосі що не діяч — то зрадник; власне і української історії майже немає, залишилися в курсах історії в школі та вузах обкраєні абзаци про Галицьке-Волинське князівство, Хмельниччину та Коліївщину, а все інше — Росія, царі, декабристи, народники, робітничі гуртки, Ленін, революція, з'їзди партії. Тарас Шевченко підмальований під атеїстичного бунтаря, революційного демократа, глашатая дружби народів; Іван Франко ціле життя тільки й мріяв про соціалістичний лад у Галичині, заповзято пропагував Маркса й дописував кавальчики до ленінської «Искри»; Центральна Рада, Західно-Українська Народна Республіка — зборища буржуїв, які мріяли, кому б дорожче продати неньку-Україну; в Києві палять українські стародруки; в Галичині то тут, то там спалахують церкви й каплиці; корчують хрести на полях та на роздоріжжях; із музеїв вилучають твори митців, імена яких поскребовані, бо вони, Зенику, малювали українських князів, гетьманів, січових стрільців, Петлюру й Грушевського, і твори ті знищують або ж, як то ведеться у нас, розкрадають; по селах, по зачинених церквах нишпорять облесливі колекціонери, які видурюють за безцінь ікони, речі ужиткового мистецтва, навіть дзвони знімають з дзвіниць й підпільними стежками пачкують в чужі краї; археологи з Москви та Ленінграда, коштовності, здобуті ними в розкопах на нашій землі, явно вивозять до своїх музеїв; письменникам звелено писати про «прекрасну радянську дійсність», а котрий із них зважується втекти в історію, той запідозрюється в усіх смертних гріхах; тих же хоробрих, які пробують говорити бодай про елементарні права людини чи про русифікацію, вихоплюють з людського гурту й за давньою доброю сталінською звичкою везуть у тюрми й табори. Чи ти уявляєш, Зенику — брате, який вал потопту котиться по Україні... хвиля за хвилею, яка пустеля духовна дедалі стає ширшою і глибшою. Сіють та сіють товариші більшовики пісок, на якому ростуть хіба що бур'яни, отруйна хопта. З України зосталася ватерка, кволе полум'я ледве блимає, а студені вітри готові до решти засипати її піском, залити водою з калюж, розтоптати, спалити, а попіл розвіяти... і я ще дивуюся, брате, що ватра іще не погасне, мабуть, глибоко вкорінений наш народ, він, як трава під ногами — топчи її, викошуй до стебельця, виполюй, а вона навесні таки зазеленіє. Одначе, брате мій Зіновію, мусить хтось до тієї ватри під-кидувати дровець й стерегти кволий вогонь. Заняття це непомітне, на полонинах вівчарі називають тих, які стережуть, щоб вогонь у ватрі не погас, спузарями, ти, певно, чув про них; я хочу бути спузарем; я буду щасливий, коли афоні, самі того не відаючи, допустять мене, перевіреного й довіреного, з їхньою перепусткою до ватри і я, скільки зможу й скільки вдасться, стерегтиму вогонь.

Це так красиво говориться: стерегти вогонь. В буднях я стою перед дітьми, перед їхніми допитливими очима й вишукую спосіб, як би непомітно засіяти в їхні душі зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка, мій брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це дуже пинява робота, але іншої ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по потопту, по облозі треба знову й знову ходити з плугом... і я хочу ходити з плугом, і байдуже мені, що напишуть на моєму хресті.

Мамі навкучила мовчанка, вони тоненько, впівголосу, немов повісняну нитку прядучи, заколядували, що Бог предвічний народився прийшов днесь із небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом перекочувалися мамині думки; мама не спускали з мене пильного погляду, і знову їхнє обличчя набрало пташиного виразу, а мені здавалося, що вони слово в слово читають мою розмову із Зеником.

— Поставте свічку в церкві за упомин його душі, — попросив я маму. — Від себе й від мене. Ми з ним у згоді... ми з ним в одній сотні, мамо. Я навіть думаю — це, певно, єретична думка, — що коли б не було Зеника і його друзів, коли б не було їхніх смертей та їхнього терпіння, то такі, як я, були б інакшими, гіршими. Ми часом лише вдаємо, що їх, лісових хлопців, забуто, що ніхто не пам'ятає їхніх могил, дехто, може, має на повстанців жаль або й гнів, бо війна-війною і різне отже траплялося, їхній чин живе поміж нас... чин — це стремління, ядро, а що зверху... а який значок... а яка книжечка червона в твоїй кишені... а яка печатка — це лише маска, маска вкрай потрібна, інакше не виживеш, нічого путнього без неї не зробиш. Тисячі тисяч ходять нині в масках. Уявляєте плугатарів, що орють потоптане поле, в масках... жахливе, щоправда, видовище, прокляття ціле. Та іншої ради нема.

Свічка встромлена в хліб, який до Йордану буде називатися Василем, а хлібина під ним — Меланкою, майже догоряла; в хаті пахло сіном, духом прив'ялого вівсяного снопа, свіжим хлібом і ярим воском.

Ой у полі-полі там плужок оре,

А за тим плугом сам Господь ходить... — знову ми з мамою колядували. Котроїсь миті я заплющив повіки і мимохіть побачив поле... і побачив себе у полі за плугом.

Боже, поможи.

Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не покаянним камінням чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона моїх роздумів, розмов, сумнівів, і хоч історія з «Пиндиликовою партією» минулася, набуте в торбі, як кажуть, придасться на кожен день.

Історія з «Пиндиликовою партією» почала минатися з того дня, коли партійний секретар Афанасій Пиндилик перестрів мене, коли я повертався додому після уроків, навпроти колгоспної контори й запросив до себе в кабінет. На диво, не був під хмелем, як це звичайно траплялося. Вибілена сонцем гімнастьорка на ньому була чисто випрана, білий комірець підшитий, а пряжка офіцерського паска старого зразка із зіркою була надраєна до сліпучого блиску. Туго підперезаний, з цілим іконостасом орденських планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов зібрався на чергове здибання з однополчанами своєї дивізії. Я рідко його бачив зібраним; він гасав по селу й по полях на своєму «газику» завжди розчервонілий, добре напідпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайці... і, щоправда, не знаючи стриму в роботі. Він був добрим помічником Чобота, бо, власне, офіційно називався його першим заступником, і доручені завдання сповняв ретельно, «аби там кров із носа», як любив повторяти. Мій тесть хвалив його як міг і казав, що Пиндилик має «добрий» характер, але надто вже запальний, нетерплячий, часом навіть готовий до бійки. І надто ідейний, такий, що його в районі бояться секретарі; голомозий, «під Котовського», з кінським обличчям, із випуклим «адамовим яблуком» на довгій шиї він справді не викликав симпатії. Коли ж упадав у гнів, білів, як полотно, а руки в нього тряслися, і слиною бризкав — тоді виглядав на людину, яка себе не контролює, на шизофреніка.

Переповідали, що Пиндилик на фронті був контужений і на всяк випадок, «якщо вийде з себе», носив у гімнастьорці посвідку, що стоїть на обліку в обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправді — не можу твердити, зате мушу визнати, що за рік, поки я відбував у партії кандидатський стаж, не мав із ним ніяких суперечок, ставився він до мене коректно, а я своєю чергою ретельно сповнював прості кандидатські обов'язки: випускав загальношкільну стінну газету, один раз на тиждень проводив у «червоному кутку» на фермі політінформацію з доярками і телятницями.

Афоня припросив мене сідати у крісло за полірованим столом, а сам розмашисте, порипуючи чобітьми, походжав по кабінеті, обкурюючи «біломорканалом» членів політбюро на чоловій стіні. Я теж запалив цигарку, зацікавлений: а про що власне збирається зі мною нині говорити товариш Пиндилик.

— В мене сьогодні празник, ти й не помічаєш, — сказав він дружелюбно, зупинившись перед столом, і тицьнув пальцем у новісінький орден на грудях. — Сьогодні у військкоматі, понімаєш, вручили орден Отечественной войни третьої ступені. Не забувають старого вояку, — засміявся сам до себе. — Ну, конєшно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замість того, щоб скоромним дєлом заняться, мушу з тобою отут...

— Хіба щось сталося? — спитав я.

— Нічого не сталося, — відповів Пиндилик. — Просто настала пора всерйоз побалакати з тобою. Ти вже збираєш рекомендації... невдовзі, понімаєш, переведемо тебе з кандидатів у члени партії. Ото ж, хотів би я почути: чи ти вже почуваєш себе комуністом.

— Як усі, — відповів я надто бадьоро. — Статут знаю. Партвнески сплачую справно. Партійні доручення виконую. Що більше? — Я розмовляв із ним вільно, навіть весело; в мені не закралося й здогаду, що стою перед нелегкими випробуваннями.

— Я питаю, чи почуваєш себе комуністом? — повторив парторг. У його пальцях хруснула цигарка й він запалив другу. — Дуже легко тобі, понімаєш... статут... бабамна фермі газетку читаєш. Партія розпростерла тобі навстречу руки... по блату, завдяки тестю, розпростерла: вступай, мол, у мої ряди, товаришу Ключар. Чи не так? — Афоня був спокійним, принаймні стримував себе.

— Ну, допустимо, що так, — відповів я безпечно. — Я до партії не просився. Ви запропонували торік, я, подумавши і все зваживши, подав заяву. Хіба я недостойний цієї честі?

— Легка тобі доріжка в партію простелилася, понімаєш. Надто легка, да. — Стояв навпроти стола, попасав мене очима, а пальцями вибивав якийсь марш. — Я у партію на фронті вступив напровесні сорок четвертого года, коли підбив третього фашистського танка. Тоді аж змилосердилися наді мною, а до того двері для мене були замкнені наглухо. Ти понімаєш? Я не один раз стукав, а мені від ворот — поворот: поповских синков не принімаємо. Ти про цей рядок із моєї біографії знаєш, ні? А ще історик. Я, брат, із Дніпропетровщини, откуда всі лучшії люди, як от товариш Щербицький і другіє єсть іще кадри у Києві та у Львові — люди надійні. Тільки вони робочого проісхожденія, а я — попівського роду. Їм було легше. Щоб у комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому я зрікся свого старого й водночас усієї родини — матері й двох сестер. Я їх, понімаєш, зненавидів, отродьє буржуазне, і дотепер не знаю: живі вони чи видохли. Папаня, чув я, відкинув копита аж у Перемишлі у сорок четвертому. Втікав із фашистами й усяким збродом перед совєцькою властю, бо за окупації молився, мать його, щоб згинув товариш Сталін і все наше воїнство. Тому партія і посматрівала на меня кривим оком, що, до речі, було цілком справедливо. Я на фронті, понімаєш, кров'ю доказав, що назавжди відчахнувся від попівського пня й іскупіл гріхи... я дивлюся партії в очі, як младенец непорочний. Як сказав поет: нема зерна неправди за мною.

— У мене теж нема, — сказав я не заради принципу, не задля того, щоб себе із ним зрівняти, я й не думав із ним рівнятись, а лише для того, щоб швидше спрямувати його вогонь на себе; я здогадувався, що він кружляє навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрів біля контори; він уже тримав мене на прицілі; Пиндилик не міг жити без вичитування моралі, без запідозри в шкідництві, копирсання під час перевірки різних скарг, заяв і особливо — «сигналів», це була його стихія. Він не мав від своєї, сказати б, громадської діяльності ніякої побічної вигоди, у Черчені переконалися у його непідкупності, навіть горілкою, якою він заливався, не можна було його купити; горілку товариш пив, але партійної совісті, як сам любив говорити, не пропивав. Його ідейності й партійності не могли витерпіти ні перша, ні друга, ні навіть третя дружина. Так принаймні говорили всезнаючі сільські куми.

У Черчені він появився десь наприкінці п'ятдесятих років після закінчення у Бистричанах дворічної школи голів колгоспів, але господарювання на полі й на фермах давалося йому, як циганові мулярка, і «район» переорієнтував свою «кадру» на партійну роботу.

Зрідка наїжджали до нього дорослі діти від усіх трьох жінок, які однак довго в батька не гостювали: давалися взнаки, певно, постійне батькове політикування, запущеність житла (він жив у спорожнілій хаті, господарів якої вислали в Сибір), а найбільше Пиндиликових нащадків мучила відчуженість, а то й ворожість цілого села до їхнього непогамовного батечка.

— Що в тебе нема? — перепитав Пиндилик, не зрозумівши моєї репліки. — Зерна неправди, так? — засміявся. Він сміявся зубами, зуби мав білі, рівні, красиві — нікотин їх не брав. — Та ви всі тут, понімаєш, на Западной одним миром мазані і одним духом, бандерівщиною дихаєте. Теж мені ангел-херувим знайшовся.

— До ангелів себе не причисляю, Афанасію Тимофійовичу, але й до ворогів радянської влади прошу мене не зараховувати: у білих арміях не служив, в інших партіях не перебував, за кордоном не був і родичів там не маю, — відбився я анкетними даними. — Старший брат загинув на фронті за радянську владу. Батько теж був поранений на Дуклі. Про який бандерівський дух говорите... та й чому раптом про це говорите?

— Бо я, понімаєш, зобов'язаний... бо я партєйний секретар, бо надходить термін приймати тебе в члени партії. А єсть, так, єсть сигнали, що тебе до партії на гарматний вистріл не можна підпускати. Понял? — сказав він із притиском.

— Сигнали можуть бути й фальшивими, — відповів я і мислено озирнувся назад на свої можливі й неможливі гріхи.. Хтось-щось довідався про Зіновія? Боротьба його і його смерть були тайною моєю і маминою та ще тієї жінки з Братишан, яка поховала його в німецькому шанці. Став йому відомий зміст рецензії на рукопис моєї поетичної збірки? Трапилися якісь ідеологічні «проколи» в школі? Чи Хмура Настя вдома підслухала мої необережні репліки?

— Ми січас перевіримо сигнальчики, понімаєш... якби на слідстві. Й побачимо, який ти чистий перед партією. — Він сів до стола навпроти мене і з папки, що лежала на столі, висмикнув кілька папірців. — Ну от перший вопрос, товаришу Ключар. Стало в районі відомо, що ти хрестив свою доньку в греко-католицькому обряді. — Афоня поглядав на мене холодно, презирливо. В продовжних глибоких зморщках його довгобразного обличчя чорно сиділа злість. Великі руки лежали на паперах, як дві розпластані жаби, що готові до стрибка. Ленін за його плечима на стіні, наставивши вухо на нашу розмову, косо позирав на іконостас, своїх послідовників.

Гріх мій був справді великий; хрещення Настусі теж належало до тайни, яку знали мама, я і Ольга. Однорічна дитина, очевидно, не могла вилепетати тайну бабі Настуні. Хтось... Зрештою, що було дивуватися? За отцем Назаруком, який не прийняв православ'я, й після таборів продовжував таємно відправляти по хатах і в лісах Службу Божу, хрестити дітей й відспівувати ночами померлих, напевно стежили явні і тайні гебісти, котрийсь з них вислідив, що священик відвідав мою матір, не було великих труднощів й вичислити хрещення нашої малої.

— Що правда, то правда, — не став я відпиратися. — Це сталося без мого й Ольжиного дозволу. Я прецінь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б я ризикував? Але мої мама, скориставшись, що Анастасія Степанівна з Головою поїхали на курорт, а нам з Ольгою забаглося послухати капелу бандуристів із Струсова, що давала концерт у Рогачі, іми залишили дитину на неї, перехрестила онуку. Якийсь мандрівний піп, як на зло, прибився до хати... — В моєму поясненні майже все було правдиве, майже... бо ми з Ольгою навмисне вибралися на концерт. — Самі розумієте, Афанасію Тимофійовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована в атеїстичному дусі, не дозволила б, щоб на її родину впала пляма. Вона в мене має свій погляд на релігію взагалі й на католицизм зокрема. Та що зробиш тепер... не повернеш... сталося. Не буду ж битися з старою матір'ю. Чи не так?

— Твоя мама тоже штучка. Мені доносили: дуже національне свідома. До війни, за Польщі, в читальні крутилася: вистави, понімаєш, концерти, фестивалі. Дивно, що вона не замазала руки в бандерівському підпіллі. Або й замазала, Та тільки не доказано. Ні, не дурно якраз до неї заблукав уніатський піп.

— До неї смерть добирається, товаришу Пиндилик, — спалахнув я. — Стара вона... не боїться ніяких погроз.

— Но-но, — цвиркнув Пиндилик зневажливо крізь зуби. — Ти, понімаєш, только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко від яблуні далеко не відкотилося.

— Моя теща, шановна наша Анастасія Степанівна, любить висловлюватися афоризмами.

— А ти- — зубатий... ти тихий, непомітний, сірий зубатик, так? — Афоня начебто вперше мене побачив. — Хто б подумав, що є у тебе зуби... дуже вже ти з вигляду благий та божий. — Він добув з кишені гімнастьорки дротяні окуляри, якими рідко користувався, протер скло й крізь них поглянув на мене... поглянув на мене якось по-новому, інакше, ніж дотепер; я зрозумів: дотепер я був для нього лише зятем товариша Голови й Хмурої Насті, приймаком, ласим на красиву молодицю й придбані Головою статки, а від цієї хвилини він немовби відсік мене від Голови, від Хмурої Насті й навіть від Ольги, я побачив ув його очах злорадісний блиск; Афоня наперед святкував якщо не перемогу, то принаймні був готовий битися й перемагати. — А якщо, Павлушо, — мовив він фамільярно, весело, — ми виб'ємо ті зубки?

Я різко скочив з стільця.

— Мені відомо й усі люди в Черчені знають, що ви, товаришу Пиндилик, любите інколи грубіянити. Я просив би не розмовляти зі мною таким тоном. — Ольга потім мене сповідала, що не треба було викликати вовка з лісу. Одначе, коли б я і промовчав, нічого не допомогло б: вовк уже був тут.

— О, — Афоня картинно розвів руками, — ізвінітє, я зовсім забув, що маю справу з всраною інтелігенцією. Пардон.

Я був готовий хряснути дверима. Він ухопив мене за рамено.

— Сідай і слухай, партєйний секретар з тобою, понімаєш, говорить! — крикнув і вдарив кулаком об стіл. — Я до тебе по-пролетарському — понімать нада. Кирпу не гни, бо обісраний ти увесь... і я хочу знати, чи дуже ти смердиш ворожим духом.

— Якби смердів, то на те є кадебе, — відповів я коротко.

— Кадебе шукає вчинків, дій, а не запаху... бо нібито за душок у нашій країні не судять. Шкода. Мене ж якраз цікавить цей душок, понімаєш. — Афоня відкинувся на кріслі й простягнув під столом ноги. — Ну ось, наприклад, донесено мені й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що ти, випросивши в тестя автобуса, повіз восьмикласників на екскурсію до Скита Манявського...

— Що ж у тому було ворожого? — перепитав я. — Екскурсія школярів запахла антирадянським димком? Скит Манявський — відома місцина в історії України і я, як учитель історії, почувався до обов'язку повезти туди дітей. І вам би порадив поїхати туди котроїсь неділі. Це недалеко... Дуже мальовниче місце: ліс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потік. І повітря...

— Не за повітрям ти возив туди дітей, що ні? Нашпиговуєш їх історією, заражаєш, понімаєш, національною романтикою.

— Я педагог, це мій обов'язок, — я намагався тримати себе в руках.

— В обов'язки вчителя історії не входить організація екскурсій... і шкільною програмою, понімаєш, це не передбачено. Ти їздив також у Галич, де була столиця Галицького князівства, товкмачив школярам про князів, про бояр, про могутність Галицької держави.

— Це написано, до вашого відома, в підручнику, — стиснув я плечима.

Парторг хитнув головою.

— Справді, там написано, я перевіряв. Бачиш, як я ретельно готувався до розмови з тобою. Мусив, понімаєш, підкуватися. Образованіє, сам знаєш, сельськохозяйственноє та й то скороспіле. — До речі, Пиндилик любив підкреслювати свою неосвіченість, він начебто цим гордився. Мовляв, дивіться, я, що скінчив два класи й один коридор, маю над вами владу. — Тільки, дорогий мій Павлушо, у підручнику не написано, що суздальські князі випрошували в Галичі майстрів, котрі будували їм храми. Нібито Суздаль, счітай современная Росія, не спроможна була без Галича й путящу церкву збудувати, так? Це знаєш чим пахне? — Афоня ліг грудьми на стіл й, перехиливши голову, знизу уверх свердлив мене усміхненим переможним поглядом.

— Не знаю, чим по-вашому пахне, — я й собі засміявся, хоч, мабуть, було мені не до сміху. Парторг справді готувався до розмови зі мною, хтось його консультував, бо звідки йому, бідному, було знати що галицькі зодчі будували в Суздалі храми. Але й хтось з моїх школярів намотав на вус сказане мною на Крилоській горі під Галичем... намотав і доніс. Чи, може, випадково в розмові зі старшими, з учителями, з родичами хтось попідкреслював ці історичі деталі. Чи таки хтось з учнів був навмисне націлений: слухай-но Ключара, зважуй кожне його слово, а котре слово підозріле, то...

Мені не хотілося вірити у передчасну зіпсутість котрогось юнака або дівчини з мого восьмого «а»; я їх любив, і мені здавалося, що їхні очі теж променяться, коли я заходив до класу. Між ними і мною напиналися невидимі струни, що єднали нас; я був упевнений, що ні одне моє слово не пропадає марно, не падає на камінь під ноги, а западає їм у серця, це я бачив по їхніх очах, вдячних, світлих і захоплених. Я, очевидно, був надто самовпевнений.

Я згадав, як ми стояли цілим класом на Крилоській горі на тому місці, де археолог Ярослав Пастернак іще в тридцять сьомому році розкопав фундаменти столичного храму Успення Богородиці... стояли і слухали... і слухали, як гудуть давно розколені дзвони, як у храмі Успення співають півчі хвалу землі Галицькій і князеві... як грають бойові сурми... як на велелюдному торжищі вихваляють свої товари вірменські, арабські купці, гості з Візантії, із Угрів, із Ляхів.

Ми слухали на Крилоській горі історію; я чарував учнів історією й вони були підвладні моїм чарам; я почувався чарівником, щедрим і добрим, і тоді я навіть не подумав, що котрийсь з моїх учнів, хитро посміхаючись, збирав мої слова в кишеню.

Плакала моя душа...

Я міг відповісти Пиндиликові, що й поза шкільними підручниками в російських таки авторів можна прочитати про впливи галицького зодчества на зодчество Суздальської Русі, й крамольного, отже, тут нічого немає, Суздаль тоді тільки розбудовувався і заселявся. А Галич уже славився своїм многолюддям, майстрами-зодчими, котрі своєю чергою вчилися в майстрів сусідніх країв. Це так природно...

Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений підозрою про те, що поміж моїми учнями засіявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я, безперечно, журився і своєю долею, не випадково ж Афоня допитує мене, як слідчий, але й боліла мене доля того юнака чи тієї дівчини, котрі вчаться на догоду парторгові зраджувати свого вчителя.

— Ну, що? — Афоня загнав мене у глухий кут. — Не маєш чим прикрити свій прихований націоналізм? То-то, браток. У мене тут зареєстровані всі твої вивихи... я все знаю про тебе, кожний твій крок, навіть слово кожне записане, — і він твердим жовтим нігтем ударив по папері.

Настав для мене час боронитися. Звинувачення у «прихованому націоналізмі» навіть в устах галайкуватого Афоні, якому вибачалися гострі вислови, означало посвист кулі біля вуха. Я думаю, Майстре, що ви теж знаєте, як бренькають кулі попри вухо: одне тільки слово — і ти вже ворог.

— Ви розумна людина, Афанасію Тимофійовичу, — я намагався розрядити напруження, — і не можете на основі... на обривках... на кавалках висмикнутих із контексту фактиків, випадкових моїх... та й чи моїх слів, очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення.

— Я роблю, Павлушо, не узагальнення, — перебив мене Пиндилик, — а висновки. У райкомі проаналізували: твої випадковості стали системою. Сигнал поступив не тільки про Галич. Ось тут, у моїй бумажці записано, що в Скиті Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв перед дітьми гетьмана Івана Виговського, який нібито давав гроші на цей монастир... і в ньому, в Скиті похований. Ну, звісно, ніякої гетьманської могили там нема, але, ти, понімаєш, Виговського навмисне витяг на білий світ, щоб реб'ята запам'ятали це ім'я... ім'я гетьмана, який воював з Росією і навіть переміг її у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковість?

Та і це не все. Того писателя, Івана Вишенського, який був за пра-вославіє проти унії і котрий побував у Скиті, ти розмалював як обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвітницьких вітрів, що дули з Європи. Ти так казав?

Я був обеззброєний; я справді так говорив, донощик начебто записував мою бесіду в Скиті слово в слово.

— Допустимо, я маю про Вишенського свою думку... я маю право...

— Власну думку можеш тримати при собі, — відрізав Афоня. — На людях ти повинен мати сужденія точно такі, як в учебніку. Понял?

— Тоді я винен, Афанасію Тимофійовичу, — почав я каятися.

— Ти винен, понімаєш, і в інших прогрішеннях, як сказав би мій папаша. Ти, например, комусь там бздів, що нібито сільрада разом із партійною організацією дурницю були замислили обернути недіючу церкву Святого Духа в музей атеїзму. Всі, виявляється, дурні, а тиадін — мудрий. Людей надо от релігії відривати, а ти, кандидат партії, виступаєш фактично проти лінії партії у вихованні трудящихся.

Є тут й інші сигнальчики... мені доручено розібратися, перевірити... розкусити, що ти єсть за людина. — На цей раз Афоня глянув на мене привітливо. Борозни на його лиці потепліли.

— І що далі? — спитав я. — Маю каятися і виправлятися?

— Понімаєш, — Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. — Тут каяття не поможе. Тобі не місце в партії й ми, брат, ошіблісь, що пішли на поводку твого тестя і декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу... тепер я переконуюся, що ти мав намір пролізти в партію з ворожими намірами. Збори відберуть у тебе кандидатську карточку, це як піть дать.

Я похолов; я був необережним, безпечним, і тепер усі мої плани, пов'язані з членством у партії, були загрожені. Ліпше було взагалі не заходитися з партією, з самого початку треба було відпекатися, зіслатися на молодість, непідготовленість, оборонитися від Афоні знаменитою фразою, що я, мовляв, до партії не доріс. А я скільки намучився з своїми сумнівами, ваганнями, як довго зважував «за» й «проти», як боявся компромісів, які я надії покладав на правило:

«Богові — свічка, чортові — огарок».

Відомо, що суб'єкт, який зупинений з ідеологічних міркувань на дорозі до партії, викликає недовір'я й підозріння; начальство його дискредитує на роботі,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективі ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти стаєш для людей небезпечним. Ти... ні, ти не скажений пес, ти пес острупілий, увесь у пархах.

Вигляд у мене був напевне жалюгідний; я не належу до панікерів, не бракує мені оптимізму й сподівань на Божу поміч, але тут я упав духом... упав і лежав знищений, потовчений.

— То що, Тимофійовичу, нема ніякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? — питав я парторга по-синівському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку... бачив такого покірливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидів. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким він є, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею.

— Мені, понімаєш, теж тебе жаль, — цілком начебто щиро промовив Афанасій Пиндилик. — Ти мене знаєш... я — шалапут, нервус, але зла в серці не ношу. Правда? Ніби я не знаю, що означає для тебе осєчка з партією. Два дні, считай, сушу собі голову. Тесть твій, якого я ввів у курс дєла, і теща, да, Анастасія Степанівна, теж журяться. — Афоня помовчав, жуючи цигарку. За вікном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем посувався по дорозі трактор; пробігла, як лисиця, легковичка; дві жінки, на хвіртці стоячи, вимахували руками, взаємно щось собі доводячи; хиталися під вітром тополі, що росли за вікном; червоно горіло на заході сонце. Одначе життю за вікном парткому враз відняло мову, світ був заснований німотою, як прозорим склом. Я тільки-но чув, як гупало в грудях серце. — Є тут, понімаєш, один вихід... ну да, можна твої гріхи полатати... від тебе буде залежати. Тільки я повинен мати гарантію, що не проведеш, що я можу бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партією своєю репутацією. Ответственное дєло, скажу тобі... — Афоня не спускав з мене очей, в яких (я помітив) поблимували бісики; це був веселий погляд кота, що тримав під лапою притлумлену мишу.

— Буду старатися не підвести вас, Тимофійовичу, — промовив я і наперед угадував, мучився, чим то я маю латати свої гріхи. — Слово даю.

— Слова замало, — рішуче відповів парторг. — Я тобі, понімаєш, казав, що своє членство в партії я заробив кров'ю... ми партєйці-фронтовики були пов'язані, як би сказати, однією верьовкою. Така верьовка й тобі знадобилась би, щоб ти не міг, як теля, вибрикувати вправо-вліво. Коротше: даю тобі партійне доручення, і коли виконаєш його, то мене переконаєш, що до смерті пов'язуєш свою долю з комуністами. Усе інше забудеться, панял? Чи ти готовий до цього іспитанія?

— Я слухаю, Тимофійовичу, — промовив я, відчуваючи, як чомусь затерпли мої губи.

— Цієї ночі візьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарі січових стрільців. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, — реготнув Афоня. — Ти, бачу, злякався, начебто я посилаю тебе когось убити.

Я спохопився із-за стола.

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒