ПАВЛО КЛЮЧАР. ПАВЛО КЛЮЧАР. ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН. ПАВЛО КЛЮЧАР

«Лише місяць минув, Майстре, відтоді, як Ви від'їхали до Львова, а мені видається, що я Вас не бачив цілу копу років; літо прожите з Вами схоже на розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як міг, топтав за Вами борозну.

У Черчені покищо все по-старому. У церкві Святого Духа буваю майже щодня, жене мене туди не тільки потреба надивитися на фреску, щоб перелити біль розп'ятих мучеників у своє серце... начебто у моєму серці того болю бракує; жене мене туди підсвідома пересторога, страх, що за ніч, поки я спав, чорні сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно, малювання, дарма, що давнє, але вельми актуальне й у сьогоднішньому дні. Вічно триває наша Голгофа. Розуміємо це ми з вами, Василю Васильовичу, але й розуміють це щезники з пекла.

Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусі зацікавилися не тільки люди в Черчені. Ваша стаття у «Бистричанській правді», інтерв'ю на Львівському радіо придали нашій фресці мало не всеукраїнську популярність. Майже щонеділі напливають до Черченя людські гурти: хто автобусом, хто своїм транспортом, а сторонські з сусідніх сіл — «другим нумером», тобто пішки, і я мушу відчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода. Зрозуміло, не тільки фреска кличе сюди приїжджих... не знаю, як їх маю називати: туристів?, мадрівників?, людей знудьгованих?, шанувальників мистецтва та історії? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та стрілецьким цвинтарем не залишає байдужим нікого, і це мене тішить, Майстре; вони, приїжджі, усе мене розпитують та розпитують і я, пам'ятаючи, звісно, про всюдисущих стукачів, розповідаю, як можу. Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу їм відповідати.

Чи не зашкодить це Святому Духові й фресці?

Ні, не буду накликати біди, що вистромила в куті, де віник, вуха...

Були в Черчені високі гості з Бистричан та з Рогача: секретар обкому, який кермує пропагандою, Омелян Демидович Чорній, районний Перший, а з ними ще дві «Волги» меншої ідеологічної тюльки, в тому числі й директор обласного краєзнавчого музею Галина Левківна Журавель — жінка, на мій погляд, закохана у свою справу, а головне, що музейну справу вона таки знає; приємно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав би, через «льорнету» розглядало фреску, товариш Чорній спробував навіть її похвалити, казав, що в культове мистецтво українського середньовіччя проникли ідеї соціальної і національної боротьби... хоч мистець напевне помилився, зображаючи на фресці єдність, однакову долю усього тогочасного суспільства, розп'явши на хрестах козацького старшину, представника духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати, особливо тому, хто тлумачить зміст цього мальовила.

Отак фреску було оцінено з висоти партійної дзвіниці.

Перший з Рогача у розумні розмови не втручався, туман-туманом, він тільки ворушив бровищами, що зрослися на переніссі, й нипав згідливо важкою, як із колоди витесаною, головою.

Журавель з Чорнієм обіцяли, що в Святому Дусі облаштуємо музей Голгофи, це, мовляв, щось буде дуже цікаве й нове. Голова наш Чобіт із парторгом пропозицію начальства підтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка рознесе славу про Черчен і наш колгосп по цілому світі, вартує того, щоб її належно зберігати й популяризувати, не пошкодуємо, мовляв, коштів. «У чьом діло, — сказав Пиндилик, — за нами не стане». Я з свого боку застеріг, що музей повинен бути лише Голгофи, ніякої етнографії, історії й зрозуміло, стендів про новітній розвій села (ні, я не сказав «соціалістичний розвиток», боявся сполохати начальство). Громада на це не погодиться. Це точно. Адже конфлікт на цьому грунті уже відбувся свого часу, всі пам'ятаємо.

Партійному начальству, звісно, як кістка в горлі — стрілецьке кладовище. «М-да, — заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорній, — сусідство не дуже зручне. Оті надгробки, хрестики, м-да... Люди будуть розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж націоналісти полягли, нібито за Україну. Треба цілу лекцію прочитати, щоб... Одно слово, складно. Ліпше, щоб тих хрестиків взагалі не було». Так розмірковував товариш Чорній й з-під величезних окулярів метав на мене зирки, видно, йому доповіли, хто я такий, і всю оту ганебну історію з моїм вступом до партії.

Я йому зважився тлумачити, як історику, він, прецінь, кандидат історичних наук, що так і так, стрільці Української Галицької Армії нічого спільного з націоналізмом, як його, націоналізм тобто, у нашому суспільстві розуміють, не мають, були це вояки, які боронили рідну землю від ворога і впали в бою. Вони нічим не завинили перед українською землею і перед людьми. Даймо їм спокій. Я по суті повторив уже колись сказане Афоні; так я, до речі, оповідаю про стрільців і тим, які наїжджають до Черченя.

Секретар нічого не відповів, лише похитав головою. Я тепер стою на роздоріжжі: з одного боку ой як потрібно показувати нашу Голгофу людям, а найбільше — молоді, хай би їм зеренця западали в душі... так, западали й там проростали, колись бо корінчик вижене стебло і колос. А з другого боку... а з другого боку... Чобіт, передовий колгоспний голова, вночі прижене на стрілецький цвинтар бульдозер і зрівняє його з землею, як це зробили ваші єфрейтори у Львові на Янівському кладовищі.

І гризе тепер мене жура... »

«... Розумію, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгі листовні розмови зі мною, але я не вимагаю діалогу, мені вистачає і того, що Ви мене слухаєте — читаєте мої ієрогліфи. Для мене це ніби вікно, квартирка у світ... »

«Тішуся, що у Львові і в Києві є люди, спеціалісти й просто небайдужі до мистецтва й до історії люди, які вже встигли побачити нашу Голгофу й високо цінують хоробрість (так, хоробрість, бо інше слово було б легким, як пожовклий листок липи) мистця з сімнадцятого століття, який своїм апокрифічним, а насправді — патріотичним твором нагадав парафіянам церкви Святого Духа, а через них — цілій Україні заповіт, який через двіста років опісля поет перелив у слово:

«Молися, сину, за Україну його замучили колись». Я оце написав Вам останнє речення і жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усі часи в нашій історії тривають і тривають Голгофи. І в наш час вона продовжується.

По осені, як викопаю картоплю, хочу на декілька днів приїхати до Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами... »

«Найшло певно на мене, бо замість того, щоб, поки сухо надворі, прикопати в ямі картоплю, я ні з того ні з сього, покинувши всі роботи, вихопився мимохіть з воріт і без ніякої певної потреби подибав собі сільськими вулицями; я давно зблизька, очі в очі, не придивлявся до Черчена, до його хат, до садів. День удався сонячний і тихий, усміхненим і лагідним постало переді мною село; не було баюр на вулицях, не було запліснявілих, рудих, зарослих гірчаком придорожних ровів, не було смердючої слизі гноївки, що масно стікала з-під стаєнь та куп гною біля них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзаків і гумаків — селянської вбері та взуття на осінній сезон. Зате були білі стіни хат, блискучі, живі, як дівочі очі, вікна, сині дими, що росли стовбурами з димарів і високо в небі розсівалися, як кульбабки на вітрах; і був винний дух зіпрілого листя, пізніх яблук, спорожнілих картоплищ; і був лінивий вітерко, що пахнув зайцем; і були попід ворітьми громадки дітей, а на левадах — хмари гусей, що біліли, як острівки молодого снігу на зеленому тлі. Зустрічні мої близькі й далекі сусіди мовчки, вітаючись, кивали головами, а хто й подавав руку, а хто казав «славайсу», а хто «добридень», хто й надовше зупинився і ми собі балакали про погоду, про здоров'я, про те, «що пишуть газети». Всі людські обличчя видавалися мені якщо не усміхненими, то напевне були відкритими й добрими. Поміж ними й сільський голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною і при зустрічі клепав мене приязно по плечах. Вони всі любили мене, я прагнув їхньої любові, мені і в голову не закрадалася думка, що є поміж ними мої недоброзичливці або й вороги... Господи Боже мій, які можуть бути вороги, якщо ці люди від землі, від хліба, від тяжкої і святої роботи?

Я їх ідеалізую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться незмінним у моїй душі, так легше жити... легше людині жити в усміхненому доброму світі.

А мої мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в оберемок, підняв, як сніпок, закружляв із ними; я був молодий й і напевне трохи сп'янілий від осіннього терпкого вина... »

«... Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, і душа моя висохла на тріску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не дає мені жити, я вечорами, мов той злодій, підкрадаюся до обійстя Чоботів, нишкну під парканом і очікую, надіючись, що вона припадком вийде з хати, і тоді її побачу... я тоді її схоплю, обніму, обцілую. Даремні, однак, мої очікування, Ольгу стережуть у хаті...

Якось одного вечора натрапив на мене на вулиці коло своїх воріт сам товариш Чобіт. «Ти чого тут крутишся? — буркнув. — Що тут згубив? Підпалити, може, хочеш? Убити мене? » — проскрипів смішком. Він не вміє сміятися, його сміх схожий на скрип немащених коліс.

Я признався, що виглядаю Ольгу. «Пуста робота, — казав Чобіт, зітхнувши, немовби перейнявшись моєю турботою. — Заборонено їй. Ти знаєш, яка у нас мама... мама їй заткала писок, щоб і словом про тебе не згадувала. Ну і я, звичайно, теж, » — додав він, схаменувшись. «Але ж не маєте права», — простогнав я. Вікна в Чоботовій вілії світилися на всіх двох поверхах... у котромусь вікні за фіранкою майнула тінь, може, Ольжина. Може, мала Настуся розплющує носик об скло, вдивляючись в темряву, визираючи тата? «Ов, а ти хто такий, що маєш на Ольгу право? » «Чоловік», — кажу. «Ольга вже дала на розвід. Який ти їй чоловік, небоже. Ти ж бо не схотів бути нормальним, як усі».

І Чобіт похитався, навіть не озираючись додому. Дзв'якнув ланцюгом на хвіртці, звідти пригрозив: «От йди звідси по-доброму. Бо пса спущу».

На мене й так спущені люті пси й розтерзали вони мене. Відібрано в мене жінку й дитину лише за те, що не схотів бути такими, як Чоботи, як... »

«... Нині зранку розгулявся вітер. Осінь найняла його, роботягу й записала трудодень, паличку в табель, за те, що він підмітав подвір'я і сади, здуваючи підсохле листя попід паркани, у виярки, а найбільше — в річку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на свої дрібні хвилі нагнане вітром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, річка листячко у вирій, куди й птахи відлетіли.

Один листок, підхоплений вітром з-під корча, прилетів до мене, як метелик, і приліпився до щоки. Був вологий і холодний. Я однак не поспішав його змахнути, він уявлявся мені цілунком. Осінь цілувала мене на прощання.

І я цілую Вас, Майстре».

«... Не можу не поділитися радістю, коли прибігають до мене колишні мої учні й просять відімкнути церкву, щоб і вони могли надивитися на «оте українське малювання на стіні, де на хресті розіп'яли козака».

Вони, уже нажахані, уже насторожені, уже обережні й потайні, прибігають до мене, оглядаючись, щоб ніхто не бачив, бо нібито Хмура Настя посміюється в школі з фрески та з «колишнього педагога» Ключара, який, тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, відрікся від своєї сім'ї, днює і ночує в церкві, начебто там справді відкрили бозна-який шедевр. А це ж аляпувате мальовидло сільського богомаза, який ще до того поглузував з Святого Письма.

Так або ж приблизно так переказували мої учні шкільні новини.

Мені було це гірко слухати, та я тільки посміхався, себе й не пробував боронити, бо оборони не потрібую, але Голгофу обстоював.

Дітей до церкви я таки водив. Хлопці хмурилися, дивлячись на розп'ятих, а котрась з дівчат схлипнула.

Се схлипнула розбуджена душа... »

«Ні, не пишуться вірші. Камінь на серці. Осінь осліпла й оглухла від затяжного дощу. Мряка прибила мене до землі, як бадилину. Чи зазеленіла навесні? Студено мені. Самітно мені, як у небі. Мама зітхають і журяться, на кого мене запишуть, коли помруть, такого... такого — і не знають, яким мене назвати: безталанним і нерозумним, добрим і чесним?

Яким?

Мама збираються вмирати. Кожного дня на наших воротях сідає крук. Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипіхатий, він довго отак куняє без поруху і без крику. Аж поки я його не прожену».

«... Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Ілька Данилишина та його жінку Уляну; хочу, щоб ви уявили собі двох високих, прямих і гордих людей з простими селянськими обличчями, що промінилися спокоєм і задумою. Він — у фуфайці й кирзових чоботях, у зимовій поруділій шапці-вушанці військового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрі фіолетового кольору й ватяній безрукавці, на ногах — теплі ганчіряні «бурки» з калошами. (І сам не знаю, навіщо описую одежу цих старих людей, може, потаємно сподіваюся, що ці постаті й Вам, Майстре, колись пригодяться, як станете за мольберт).

Данилишини не були нашими сусідами, обійстя їхнє на Горішньому кінці Черчена, де й тепер стоїть їхня ліплянка, яку збудували на місці веселої, на дві світлиці, з ґанком хати. Колись вони вважалися середніми ґаздами, мали з десять моргів поля, сіножать, пару куцих, витривалих у роботі коней і дві корови.

Вивели вони в люди двох синів — Михайла і Юрка, обидва пішли в повстанці; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лісі, а Юрка витягли зі «схрону», засудили, а старих, звісно, вивезли на Сибір. Хату, стодолу і стайню розібрали — з цього матеріалу будували в колгоспі ферму. Подвір'я заросло бур'яном.

Старий із старою повернулися з Сибіру за Хрущова; син їхній Юрко десь запропастився на Колимі. Їхнє подвір'я, щоправда, ожило: зацвіли мальви під вікном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й сьорбав воду; кури піяли; верещали свинки, коли їх кололи на Різдво. Життя нібито текло рівно... таке рівне життя бачили ми збоку, чи сказати б, поверхово.

Ото ж, обоє Данилишиних, коли вже вечоріло, загостили до мене й попросили, щоб я показав їм Голгофу. Я відпрошувався, що, мовляв, прийде неділя, збереться більший гурт людей, або принаймні почекаємо до завтра. Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обоє лише хочуть пересвідчитися, бо хтось, чуєте, пустив по селу чутку, що один із розп'ятих на стіні у церкві нібито схожий лицем на Юрка, який згинув у таборах.

Чи міг я відмовити?

Вже зовсім стемніло, коли я відімкнув церкву. Добре, що ми взяли з собою свічки... полумінця трьох свічок, здавалося, були безсилі супроти чорної пітьми, вони лише її пропалювали; старий із старою підняли руки з свічками як тільки могли високо, немов волаючи до мучеників на стіні, щоб нагнулися й наблизилися до них.

Обоє довго придивлялися до облич, і я їм не заважав і не відговорював, що не може такого бути, щоб котрийсь із розп'ятих на хресті, був схожий на їхнього сина, який потонув у колимській безодні, бо намальовані ці люди жили триста років тому; та мої слова, очевидно, й так старих не переконали б...

Ні, вони поміж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий Данилишин, опустившись перед фрескою на коліна, виціловував мученикам ноги, що пробиті кованими цвяхами, виціловував і казав:

«Господи, чи ти знаєш, що їх усіх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я бачив у сибірських снігах? Я їх упізнав... »

А Данилишиха гладила босі ноги мучеників, пестила їх і тихо схлипувала.

Падали їх сльози на зламані шаблі, що під хрестами».

«Чи заїжджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин із Києва? Він два дні ворожив коло нашої Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами, хвилювався — аж хапало його серце, і казав, що наша фреска ще раз засвідчує високий рівень національної свідомості, пробудженої революцією Богдана Хмельницького.

Меткий, веселий і всезнаючий дідок. Розпитував також про могили січових стрільців, записував у блокноті імена полеглих із тих хрестиків, на яких іще можна було прочитати написане.

І мовчав... »

«Маю неприємності. Районна газета «Зоря Опілля» видрукувала колективний лист кількох педагогів нашої школи, серед яких, зрозуміло, було ім'я моєї любої тещі, а також чотирьох «передовиків» із колгоспу, в якому писалось, що так і так, Павло Ключар, якого, пам'ятаєте, викинули зі школи за «антирадянські погляди» і якого пригрів обласний краєзнавчий музей, прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використовує фреску «Голгофа» для пропаганди релігійного та й не тільки релігійного дурману; трапляється, що Голгофою Ключар заманює до церкви школярів, проти чого батьки й педагоги категорично протестують.

Село, мовляв, також знає, що Ключар має порушення психіки, заразився містикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишніх бандерівських підспівувачів, які повернулися з Сибіру, щоб вони начебто впізнавали намальованих на фресці своїх синів, які були в бандерівських боївках.

Відомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забуває про могили так званих січових стрільців, які, за його словами «воювали за Україну», а насправді були ландскнехтами в австрійського цісаря Франца-Иосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантів, задурманених і несвідомих, кладе на могили квіти. Отже маємо факт відкритої і цілеспрямованої ворожої діяльності Ключара, який напевно потрібує спеціального лікування. Звертаємося з цим листом до громадськості для того, щоб кожний знав, хто маскується під охоронця національної історії та мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре? »

«... Щойно повернувся з Рогача. Викликали «куди слід». Виховували. Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лікуватися, бо, мовляв, не є нормальною людина, яка здобула вищу освіту й на перших порах позитивно зарекомендувала себе на роботі в школі, збилася на манівці, покинула сім'ю й по-любительському бавиться у по-цінювача мистецтв. «Ми вам бажаємо добра, товаришу Ключар. Покищо «товаришу». Ви мене розумієте, правда? Ми ж люди інтелігентні. До речі, можемо запропонувати вам несогіршу посаду в Рогачі. Зміна обстановки піде вам на користь. Га? »

Я відмовився.

Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втім, може й спрадві в моїй психіці є відхилення від норми? Від якої «норми», Василю Васильовичу? ».

«Певно надокучаю Вам своїми листами? Але тяжко мені на душі, тому й пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що є на світі Данило Вербень. Поговоримо з ним. Позітхаємо. І чекаємо з надією весни. Чого власне весни? Недавно відповіла мені директорка з музею... пише, що з офіційним визначенням статусу церкви Святого Духа як окремого відділу краєзнавчого музею відкладається на пізніше, на весну може...

Яка причина — не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте, Василю Васильовичу, через свої канали натиснути де треба. Я тепер згадую наші літні суперечки й бачу: не мав я рації. Офіційне надання Святому Духові статусу музею однієї фрески зняло б багато проблем. Журавель, щоправда, обіцяла й далі платити мені невелику зарплату, як було досі, тимчасового хранителя. Та справа, як ви розумієте, не в зарплаті. Я боюся за нашу фреску... »

«Була в мене Ольга. Вночі прибігла. Крадькома. Калоші на босу ногу. Халатик і татова куртка. Закоценіла, аж синя. Надворі пролітає сніг, хоча листопадові баюри ще не затягнуті льодом. Вітер...

Обняла мене.

— Кинь свою церкву, свою фреску, їдь кудись з села, втікай у світ за очі, бо... бо чую: недобре спроквола готують, — цокотіла зубами.

— Хто? — питаю. Ніби не знаю? Тато її? Хмура Настя? Афоня? Інтелігентні сучасні опери в Рогачі? Просвічений секретар обкому? Всі разом?

Ольга мовчить. І ковтає сльози. Тремтить, як осика. І цілує руки моїй мамі.

— Спам'ятайте його, — просить. — Ну чого ви вперлися? Хіба не видите: нікому не потрібна ваша Голгофа. Не-потрібна! Розумієте? Замкни її на ключ, Павле... а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часів.

Я запитую Вас, Майстре, чи настануть ті кращі часи? Чи дійдемо до Єрусалиму на горах — возродимося, дарма, що дороги наші були тернисті, що на кожному кроці підочікував нас гріх? »

⇐ Предыдущая 32 33 34 35 36 37 38 394041 Следующая ⇒