Annotation 2 страница

 Голі скелі залишилися позаду, тепер під ногами потріскувала тверда торішня трава. Крім того, подеколи доводилось пробиратися крізь безлисті, але колючі чагарники. У помешканні Орвіна ми трохи перепочили, зігрілись і підкріпилися. Тепер, щоправда, здавалося вже, що й відпочинок, і їжа мені тільки наснилися. Ось уже годину перед нами бовваніла нова мета — замок. Там, як передбачалося, на нас чекали вечеря і нічліг. Ми йшли до замку — замок, схоже, підступно відступав. Коли ми вийшли нарешті на шлях, уже западали сутінки. Йти второваними коліями було легше, я наздогнав Ларта і якомога безневинніше спитав: — Господарю, невже ми перервали морську подорож через маленьку золоту дрібничку? Він так довго мовчав, що я вже й перестав сподіватися на відповідь. Але нарешті озвався: — Морський компас — теж дрібничка… Але якщо стрілка починає скажено крутитися — не треба бути Віщуном, щоб запідозрити недобре… Майже зовсім смеркло. Клятий замок не бажав наближатися. Мені стало моторошно — не від слів Ларта, а від його тону. Він не гримав, як звичайно, проте говорив дуже серйозно. Я помовчав, але мовчати було ще гірше, і я знову спитав, цього разу якомога бадьоріше: — Господарю, а що таке Третя Сила? Він швидко на мене глянув і відвернувся: — Швидше за все, казка. — Тоді чому це вас турбує? — Тому що це страшна казка. І тут я по-справжньому налякався. Знову ж таки, не від слів. Від того, що Ларт не накричав на мене, як завше, не висміяв, що також траплялося. Він говорив зі мною, як із рівнею. Виходить, справді щось негаразд. — Добре… — Ларт спритно підчепив ногою плаский камінець на дорозі. Камінець описав дугу, але падати не поспішав, а завис просто перед нами й раптом яскраво спалахнув, освітлюючи нам шлях вогнем, схожим на полум’я смолоскипа. — Ти правий, це мене турбує, — спокійнісінько провадив мій хазяїн, — Орвін, як тобі відомо, віщун… Щоправда, віщуни всі трохи не сповна розуму. Їхній духовний наставник, найперший Віщун, якщо тільки він справді існував, написав Заповіт, якщо тільки це він його написав. І з тим Заповітом передав медальйон, так званий Амулет Віщуна… Ну, медальйон, без сумніву, існує, ти його сьогодні бачив. Він золотий і вкриватися іржею, звісно, не може… Тільки якщо не з’явиться вагома, дуже серйозна причина. Хазяїн замовк, але я вже знав, що це ненадовго. Він говорив би, навіть якби я був глухонімий. Він просто вголос розмірковував. — Серйозна причина… — провадив Ларт після паузи. — Цей перший Віщун, який чи то був, чи то його вигадали, в своєму Заповіті, якщо це можна назвати його Заповітом, вказав таку причину й назвав її Третьою Силою… — …Якщо це можна так назвати, — луною відгукнувся я. Він уважно глянув на мене: — Ну-ну… Клятий замок нарешті стомився грати з нами в квача й почав потроху наближатися, але все-таки надто повільно. — А чому «Третя»? — пошепки спитав я. — Бачиш… На світі є маги і є немаги. Ти згоден, що маги — це сила? І світильник його спалахнув раптом сліпучим, нестерпним для очей світлом. — Згоден… — пробурмотів я, затуляючись долонею. — Але й немаги — це теж сила, — сказав він і пригасив світильник до звичайної яскравості, — безліч великих справ вершилося мудрими правителями, шляхетними героями і так далі. Ось король на троні, він справедливо править. Ось маг у печері бавиться заклинаннями. Ось ми з тобою ідемо по дорозі. Все звичне, все врівноважене. Але Орвін вслід за своїм першим Віщуном вважає, що є ще Третя Сила, яка до цих двох жодного відношення не має. Вона, ця Третя Міфічна Сила, нібито мріє запанувати в світі, і воцаріння її несе всім, хто живе, незліченні лиха й страждання. Що вона являє собою і звідкіля візьметься — на це Заповіт не дає відповіді. Але сама думка про її існування мені бридка. — Господарю, — сказав я, вражений, — але кінь може бути або жеребцем, або кобилою, а пацієнт — або живим, або мертвим. Де ви бачите третій варіант? Він не відповів. Настала ніч. Громаддя замку не освітлювалося жодним вогником, та й Лартів світильник горів тепер тьмяно й нерівно. Дорога круто взяла вгору. Попереду, праворуч і ліворуч, заманячіли темні присадкуваті стовпи, очевидно, кам’яні. Ми вповільнили крок. — Цікаві прикраси, — пробурмотів Ларт. Стовпи стояли рядами вздовж дороги, й на плескатій верхівці кожного згорнулася кам’яна змія. Яким би тьмяним не було світло, їхні потворні морди, звернені до нас, було надто добре видно — краще навіть, ніж треба. — Отакої! — сказав я з нервовим смішком. І почув те, що боявся почути, — шипіння. Тієї ж миті змії розплющили очі. Спочатку ті, що були поруч — ми стояли майже між ними. Потім, наче прокидаючись, — ті, що були перед нами. А далі по черзі — всі інші. На нас дивився цілий ланцюг червоних палаючих жаринок. Вірніше, два ланцюги — праворуч і ліворуч. Мені знадобилася вся моя мужність, щоб не кинутися навтьоки. Я обмежився тим, що присів і сховався за хазяїна. — Гарненька зустріч… — буркнув Ларт. — Ходімо, господарю, — благав я знизу, — гляньте, як вони дивляться! Дивилися вони огидно. — Я прийшов сюди, і я піду далі, — процідив Ларт звичайним своїм голосом. — Тримайся поруч! І ми рушили вперед. Я змусив себе це зробити, бо щосили замружився й розплющив очі тільки тоді, коли шипіння лишилося позаду. Замок заступив уже половину чорного неба, і був він чорніший за небо. — Прийшли, — сказав Ларт. Звідний міст було опущено. На дні рову маслянисто поблискувала густа рідина. Ларт раптом нагнувся, підняв камінь, розмахнувся й пожбурив його на міст. Камінь важко гепнувся на дошки, й вони відразу спалахнули. Камінь, огорнутий полум’ям, підскочив ніби м’ячик і шубовснув у рів. Вода засичала, і все зникло — міст знову стояв порожній і темний. — Паскудство, — з відразою сказав Ларт. — Чи не забагато складнощів? — запитав я, тремтячи всім тілом. — Може, пошукаємо іншого притулку? Нас шарпонуло поривом крижаного, майже зимового вітру. — Тепер уже ніяк не можна не піти, — відгукнувся Ларт крізь зуби. — Ну-бо… І він на одному подиху видав довгу роздратовану тираду, яка не мала жодного відношення до рідної мови. При перших його словах міст напружено вигнувся, як спина розлюченого кота, а трохи згодом ослаб, обвис і ніби враз постарів. Кленучи все на світі, я ступив на нього вслід за Лартом. Ми поминули довгу арку, прорубану в стіні, й опинилися на внутрішньому дворі негостинного житла. Нас вітали зграї кажанів. Шпичакасті двері замку мали досить непривабливі обриси, нагадуючи ощерену пащеку. — Господарю, — простогнав я, — ви впевнені, що нас тут нагодують, а не з’їдять? Ларт гмикнув із найбільшим презирством, на яке був здатен. І ніби у відповідь зубата пащека заскреготіла, і гучний голос із погрозою заревів: — Хто посмів порушити спокій Великого Чарівника Чорного Замку, Що Панує Над Пагорбами?! Коли гуркіт стих, Ларт озирнувся на мене: — Ти що-небудь зрозумів? Хто панує — Великий Чарівник, чи його Замок? — Що?! — заревла невидима істота, остаточно розполохуючи кажанів. — Всього-на-всього я, — стомлено сповістив Ларт. — Такий собі Ларт Легіар, якщо дозволите. Деякий час тишу порушував тільки дрібний стукіт серця десь у мене в горлянці. — Агм, — ошелешено й далебі не так грізно пролунав Голос. — Ну? — процідив мій хазяїн. І двері відчинилися. Швидко, можна сказати, поквапно. …Великий Чарівник, Господар Чорного Замку й так далі й таке інше, зустрів нас на сходах. У одній руці він тримав смолоскип, другою згортав відлоги домашнього халата. — Сили небесні, пане Легіаре! — вигукнув він метушливо. — Непросто ж до тебе дістатися, Ушане, — пробурмотів мій хазяїн. — Скільки років ти збирав усю цю погань? Великий Чарівник закліпав очима. Не чекаючи на відповідь, Легіар відсунув його плечем, нагнувся і пройшов у двері під низьким склепінням. У залі для бенкетів, прикрашеній вітражами, постатями латників і безліччю зброї по стінах, ми були єдиними гістьми. Чотири каміни випромінювали ніжне тепло; половину приміщення займав величезний дубовий стіл, за яким і сиділи ми з Лартом. Великий Чарівник довго й плутано перепрошував за безлад і недостатню вишуканість частування. Свій халат він перемінив на пом’яту чорну хламиду, в складках якої ховав своє добре вже намічене черевце. — Це несмак, Ушане, — провіщав мій хазяїн, відкидаючи чергову обгризену кісту. — До того ж, присягаюся канаркою, все це зібрання монстрів аж ніяк не відповідає твоєму темпераменту. Подай соус, Дамире. Великий Чарівник напружено хихотів. — Справжня цінність усіх цих зразків незначна, — і далі менторським тоном провадив Ларт. — Це що, маслини? — він зазирнув у чергову тарілку. За вікнами бушувала негода. Ми слухали завивання вітру, мружачись на вогонь каміна. Нарешті Великий Чарівник почав виявляти ознаки нетерпіння: — Можу я довідатися… Я такий радий бачити вас, добрий пане Легіаре, насмілюся сказати, дорогий Ларте, що забув запитати, так би мовити, про мету… Ларт із підкресленою цікавістю його розглядав і вочевидь не збирався допомагати. — Кгм… Мушу сказати вам, дорогий Ларте, що коли ви маєте намір виставити, як би його краще висловитись, вимоги… то я готовий підтвердити свої васальські зобов’язання відразу й без заперечень. — Ти ж васал Орвіна, — холодно нагадав мій хазяїн. Великий Чарівник на хвильку розгубився, поляпав губами й нарешті промурмотів: — Орвін виїхав… Я гадав, що ваш візит… того, як його… наслідок… Ларт відсунув тарілку: — Так… А якщо Орвін повернеться? Великий Чарівник зсутулився. — Ви не гірше за мене знаєте, пане Легіаре, що він не повернеться… Він був дуже хоробрий, Орвін… Поки не повірив цій божевільній книжці. Усе повторював про Третю Силу… Ларт подався вперед: — Що таке Третя Сила, Ушане? — Не знаю, пане Легіаре. Мені здається, це маячня, що переслідує Орвіна… — Ти що ж, вважаєш Орвіна божевільним? — Так… Тобто ні… Не дивіться так, пане Легіаре. Я поганий маг, я перед вами беззахисний. Але я чесна людина… — Чесна людина?! Скажи, Ушане, якщо з’явиться хтось сильніший за мене, ти так само швидко запропонуєш йому себе за васала? Губи Великого Чарівника вже просто стрибали: — Мої змії та мої кажани не захистять мене… Мій замок старий, сам я слабкий… Що ж маю робити, пане Легіаре?! Ларт зітхнув і відвернувся. Великий Чарівник важко опустився в крісло. Його похилі плечі здригалися. Стало зовсім тихо. Вітер завивав за грубими стінами, та потріскували дрова в каміні. Ларт дивився у вогонь. — Я не правий, Ушане, — сказав він нарешті. — Пробач. Де ми зможемо переночувати? Обличчя Великого Чарівника трохи посвітлішало: — Я звелів приготувати кімнати… Чим я ще можу бути корисний, пане Легіаре? — Нам знадобляться коні. Ми повертаємося додому.  Частина друга
 БЛУКАННЯ
 

 … Таверна називалася «Щит і спис», хоча жоден із її відвідувачів зроду не тримав у руках ні того, ні іншого. Найзавзятішою людиною в околицях був Угл, відставний солдат із ногою-дерев’янкою. Свого часу войовничістю його перевершувала матінка Регалар, дружина корчмаря, але вона ось уже три роки як померла, і з тих пір старий Регалар із небогою якось перебувалися вдвох. Пожильці в готелі були рідкістю, зате щовечора обідня зала заповнювалася навколишніми фермерами — корчмар давно б розбагатів, якби не згубна звичка давати в борг. Було ще досить рано, відвідувачі ледь починали збиратися, але старий Угл, завсідник, сидів уже на своєму звичному місці, біля стійки, й галасливо вітав кожного нового гостя. Регалар гримів посудом на кухні, а його юна небога бігала з кухлями пива на маленькій таці. — А! — рипів вояк Угл. — Ось і старий Кріт! Саме час промочити горлянку! — Або: — А ось і Віль, ви тільки погляньте! — і ще за хвилину: — Ага, і Крокус з’явився! Оце сьогодні деньок, чи не так? Ліно, пива! Рожевощока веснянкувата Ліна гупнула перед ним на стіл величезний бурштиновий кухоль з білою шапкою піни. Він звично поляскав дівчину по щоці. Корчмар вийшов, щоб привітати гостей, і знову повернувся до печі. Зал наповнювався; голоси зливались у невиразний гомін. Теревенили здебільшого про те, який нині очікується врожай, та ще боязко переказували чутки про банду розбійників, яка буцімто з’явилася неподалік. Угл, уже напідпитку, підкликав Ліну й завів лукаві розмірковування про оглядини та наречених. Та заливалася рум’янцем, слухаючи. І в цей час хряпнули двері. — А ось і… — звично повернувся до них Угл і раптом затнувся. Він не міг упізнати людину, що стала на порозі, а таке траплялося з ним нечасто і саме по собі вже було подією. Зібрання ніби вловило фальшиву ноту в злагодженій пісні: поступово всі вмовкли й повернулися до дверей. Новоприбулий був молодий чоловік у простому запилюженому одязі, з торбинкою за плечима і з крислатим капелюхом в опущеній руці. Ніхто із тих, що сиділи в залі, досі не бачив його. — Он як, — перервав нарешті Угл незручну мовчанку. — Заходьте, молодий пане, оскільки тут зібралося гідне товариство. Ліно! Гамір поновився, щоправда, трохи тихіше, ніж досі. Дівчина всадовила гостя за єдиний вільний столик. Той поклав поруч торбинку, поверх неї кинув капелюха і стомлено простяг ноги. Зусібіч його вивчали. Зацікавлені погляди блукали по його драних чоботях, куртці, яка побувала в бувальцях, по латаній торбині. В обличчя незнайомцеві, однак, дивитися уникали, начебто соромлячись. Ні про що не запитуючи, Ліна поставила перед відвідувачем тарілку баранячої печені та кухоль пива. — Дякую, люба дівчинко, — зронив незнайомець. Ліна повернулася за стійку, на всі лади повторюючи подумки його слова. Після того, як прибульця роздивилися й докладно вивчили, розмови за столами потекли звичним річищем. Ліна подалася на кухню до корчмаря. — Татусю, — так вона звичайно кликала свого дядька, — татусю, там чужа людина. Одягнений простим-просто, а обличчя як у пана. Я подала йому вечерю, а він назвав мене «любою дівчинкою». — Гм… А розплатитися він зможе? — поцікавився корчмар і, зваблений цікавістю, рушив у обідню залу. Незнайомець упорався з вмістом тарілки й вочевидь повеселішав. Він підвівся назустріч Ліні й раптом схилився в церемонному поклоні, так що бідолашна зніяковіла: — Люба дівчинко, ви врятували мене від голодної смерті. У вас не буде приводу сумніватися в моїй вдячності, — проголосив він урочисто й витрусив із дірявого гаманця кілька мідних монет. «Ти ба», — подумав старий Угл. «Як він говорить! » — подумала Ліна. «Бідний, як пацюк», — корчмар відважно виступив уперед: — А дозвольте дізнатися, пане мій, яка така потреба привела вас, людину нову, незнайому, в наші Богом забуті й нічим не примітні краї? Незнайомець раптом відкрив усмішкою два ряди блискучих зубів: — Радий, що моя персона зацікавила вас, добрий корчмарю… Я — мандрівник і знаменитий мисливець за метеликами, але іноді буваю не від того, щоб найнятися на роботу… Дрова рубати, воду носити, дітей глядіти, шити, майструвати, грати на музичних інструментах… Не треба? — він запитливим поглядом обвів примовклих гостей. Хтось здивовано пирхнув. Корчмар тим часом відступив, потім знову наблизився, не зводячи з гостя напруженого погляду. Той підморгнув Ліні, взяв зі столу пробку від пляшки і встромив у око ніби монокль. — Бути не може! — вигукнув тут корчмар голосно й радісно. Він пританцьовував на місці й у захваті ляскав долонями по колінах. — Пан Руал Ільмарранен власного персоною! Пробка випала з ока, що широко розплющилося. Посмішка застигла на обличчі незнайомця. — Чи ж таке бачено! — голосив Регалар. — Отут, у мене, так собі запросто! У корчмі запала здивована тиша. — Ви не пам’ятаєте мене, пане Ільмарранен? Три роки тому! На ярмарку в Струмках! Ми ще в кеглі грали… І студент цей… І кондитер… Ото компанія! Пригадуєте? Ліно! — він рвучко повернувся до небоги. — Та познайомся ж ти зі справжнім великим магом! При слові «маг» усе заворушилося. Люди підводилися з місць, навіть лізли на лави, збуджено гомоніли, намагаючись розгледіти щось нове в таємничому відвідувачі. — Ви не впізнаєте мене, пане Ільмарранен? — корчмар, здавалося, от-от заплаче. — Ви частували нас цілісіньку ніч… Студент під стіл звалився… А ви творили дива, чи ж пам’ятаєте? Як перелякалися нічні дозорці — хіба ви забули? І збуджений, розпашілий, він звернувся до захоплених глядачів: — Вельмишановні панове, це було немислимо, й забути таке неможливо! Брутальні стражники назвали нас бешкетниками, ви уявляєте? Вони навіть хотіли нас затримати, але пан Руал… Корчмар несподівано скорчився, затрусився в раптовому нападі сміху: — П-па…ан Руал… Одним махом перетворив їх на пляшки з вином… А сам перекинувся на штопор… Сміху було! Бідолахи перелякалися до смерті… Коли отримали знов свій людський вигляд, кинулися навтьоки, навіть піки покидали… А пан Руал перетворив піки на… на… Корчмар остаточно зайшовся сміхом. Свідки цієї сцени, очевидно, чули його історію не вперше — пожвавлення наростало. — Так, друзяко… — промурмотів дивний гість. — Не надто вдало… А справа, власне, в тім… — О! — корчмар нарешті відсміявся й перейшов на оглушливий шепіт. — Ви подорожуєте інкогніто, розумію! Перепрошую, але ж тут усі наймиліші, гідні люди — всі свої! Це — Ліна, моя небога… — От що, — похмуро мовив молодик і звівся з-за столу, взявся за торбинку. Зробив крок… І зустрівся поглядом із двома блискучими волошками. Зіниці в Ліни були неприродно широкі — давно, дуже давно на Руала Ільмарранена так не дивилися. — Ви… Справжній? Найсправжнісінький чарівник? Невже? Він перевів подих. — Звісно… — й додав, як і раніше, дивлячись на дівчину: — Звичайно, я вас упізнав, друзяко Регаларе.
 …Тисячі людей із різних селищ і міст могли похвалитися особистим знайомством із Руалом Ільмарраненом. Іноді гордовитий до чванливості, він, однак, міг у товаристві корчмарів, кравців, студентів гуляти до нестями — всі його однаково обожнювали. Одного разу в місті Мурре він на спір перетворив білу мишу на оперну співачку, й та цілий вечір на втіху шановному товариству вищала зі сцени місцевого театру, щоб рівно опівночі прослизнути в нірку. Того ж дня він сп’яна обдарував годинник на вежі міської ратуші здатністю говорити, чим спричинив безліч незручностей для городян, оскільки в годинника виявився оглушливий бас і до того ж сварлива вдача. У селищі Мокрий Ліс пан Руал посварився зі старостою та зопалу перетворив його на мула; а коли одумався, вчинив зворотне перетворення, та тільки мул-староста вже загубився у загальній череді, й пан Руал махнув рукою та перетворив на старосту першу тварину, що трапилася під руку. Ніхто з селян не помітив підміни. Витівка, про яку згадав корчмар, була тільки ланкою в довгому ланцюзі славних справ. Однак не диво, що щиросердний Регалар запам’ятав цей випадок на все життя. …Руала оточили, засипали запитаннями, намагалися непомітно доторкнутися. Хтось засумнівався й почав сперечатися, хтось натякнув на те, що непогано б, мовляв, на власні очі побачити якесь диво. Корчмар нагримав на маловірів: та ж він сам, Регалар, ті дива бачив! Він би не ризикнув, як дехто, дратувати пана Руала — зле буде! Юрба миттєво відринула, а корчмар потяг Ільмарранена у власну кімнату, де вшановування тривало. У двері раз у раз простромлялися чиїсь цікаві носи. Широкий дубовий стіл ломився від страв і глечиків. Далеко за північ, коли гості давно розійшлися, а Ліна задрімала на скрині в кутку, корчмар, стискаючи Руалову руку і з натугою повертаючи в роті неслухняного язика, палко переконував: — Залишайтеся, пане Руале. Смію запевнити, наймиліший пане… Маємо велику потребу у вашій присутності… Раптом посуха… Чи потоп абощо… Занедужає хто чи вдариться… Залишайтеся! Будинок вам усім миром… Віддячимо, не скривдимо… Запевняю вас… Руал тупо дивився в підлогу і, також із зусиллям вимовляючи слова, відповідав щоразу те саме: — Надзви… надзви-чайно важливі справи змушують мене вирушати в дорогу негайно. З кутка сонними, закоханими очима дивилася посоловіла Ліна.
 Цієї ночі, вперше за багато ночей, Руал Ільмарранен засинав на пуховій перині. Він був зовсім п’яний — не стільки від терпкого вина, що лилося рікою за щедрою вечерею, скільки від загального захопленого поклоніння. Він пережив тяжке лихоліття й знудьгувався за увагою до власної персони. Тому Марран засинав із щасливою посмішкою на потрісканих губах. Солодко кружляло в голові; чисті простирадла пахли свіжоскошеною травою, а за вікном блідло небо, гасли зірки. Марран глибоко, вмиротворено зітхнув, заплющив стомлені очі й повернувся на бік, ліг щокою на зігнутий лікоть. … Онімілі руки, дерев’яні коліна, спертий дух мокрих плащів і курток, ледача муха, яка лізе по щоці… По місці, де має бути щока… Відчиняються вхідні двері, вогким холодом тягне по зсудомлених ногах, і кожух, ненависний кожух свинцевою вагою налягає на пальці, пригинає до землі… Руал скочив, хапаючи ротом повітря, весь змоклий, тремтячий, розчавлений жахливим спогадом. За вікном уставало сонце. * * *