Annotation 1 страница

За все в житті доводиться платити, в тому числі — й за нерозсудливі юначі жарти. І ціна буває зависокою навіть для чарівника. Могутній маг, наділений талантом і честолюбством, у покарання за гордощі перетворений на бездушну річ і позбавлений магічного дару. Згадайте останні події — ця ситуація не така вже фантастична. А якщо додати до цього нерозв’язну любовну колізію — тоді вже просто хоч із мосту та в воду! А метри фантастичного жанру — на те й метри, щоб дати нам змогу за символікою образів з чарівного світу Фантазії розгледіти прості істини, які тисячі років рятують людину від розпачу й зневіри. Схибив одного разу — стережися, щоб не схибити вдруге; кохання не завжди приносить щастя, але від цього не слабшає; дружба й самовідданість, любов до людей і життя здатні перебороти навіть космічний жах вселенської катастрофи. Такий він — світ Марини та Сергія Дяченків — дивовижний, сповнений незбагненних таємниць і фантастичних пригод, і разом з тим повний Любові, доброї, красивої магії. Ви будете зачаровані, шановний читачу, навіть не сумнівайтеся. Марина та Сергій ДЯЧЕНКИЧастина першаЧастина другаЧастина третяЧастина четвертаЧастина п’ята

Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ
БРАМНИК

Частина перша
ПОЯВА

…Напровесні Ларт вирушав у одну зі своїх мандрівок — як завжди, несподівано і, як завжди, поспіхом. Цілий день перед від’їздом промайнув, як у лихоманці. Ларт був похмурий, що траплялося з ним часто, й ніби розгублений, чого з ним не траплялося ніколи. Кілька разів поривався мені щось сказати — і роздратовано вмовкав. Я нервувався. Виїхав він на світанку й залишив мені безліч інструкцій. Я мусив виконати кілька дрібних доручень у селищі, прибрати в домі, скласти дорожню скриньку і ввечері зустрітися з Лартом у порту, щоб на заході сонця підняти вітрила. Я провів його поглядом і зітхнув з полегкістю. Впоратися зі справами в селищі було нескладно — там мене вважали «учнем чарівника», а таке ставлення значно спрощує життя. Не варто ж пояснювати всім і кожному, що ніколи я не був Лартовим учнем. Слугою — так, покоївкою, лакеєм і старшим куди пошлють у одній особі — ким завгодно, тільки не учнем. Проте в селищі мене зустрічали як вельможу, а корчмар наливав мені в борг. Коли я повернувся в дім на пагорбі та трішки помізкував, дійшов висновку: якщо моторно обернуся, може, встигну дорогою до порту попрощатися з Данною. Ця думка додала мені жвавості, й невдовзі Лартові покої вже сяяли чистотою, а скринька, що її слід було витягти в передпокій, мало не обірвала мені руки. І тут я згадав про останнє з доручень господаря. Ларт уже був поставив ногу в стремено, коли раптом болісно поморщився й ніби завагався (нечувана річ! ), а потім витяг із кишені вчетверо складений папірець. — Так… — буркнув він роздратовано. — Коли промінь досягне колодязя, прочитай це вголос і виразно там же, в передпокої. Бажано нічого не переплутати, не спізнитися на пристань і якомога менше базікати. Це все. У такому дорученні не було нічого надприродного — подібне й раніше доводилося робити. Звичайно, мені лестила думка, що я поводжуся, як справжній маг, але, відверто кажучи, не гірше б упорався з таким і папуга, якби вмів читати… У передпокої панував півморок, тому що відвідувачів чарівника з першої миті мусив проймати побожний острах. Я й сам перейнявся ним, коли вперше переступив поріг Лартового дому. А почалося з того, що поличка для взуття вкусила мене за ногу… Таке не швидко забувається. Я поставив скриньку біля дверей. У стелі був круглий отвір, крізь який сонячного дня пробивався промінь — вузький і гострий, як шпиця для плетіння. За день він проходив шлях від оленячих рогів над вхідними дверима до гобелена на стіні навпроти. Під гобеленом, на якому сурмили мисливці з соколами на рукавицях, виступав просто зі стіни вкрай неприємний колодязь, від якого тягло цвіллю. Промінь мав звичку зазирати в нього після полудня. Цю годину й мав на увазі Ларт, коли давав мені доручення. Я впорався зі скринькою, влаштувався в кріслі ліворуч від дверей і почав чекати, поки магічний, але надто повільний промінь сповзе з килима й зійде вгору вогким камінням колодязя. Час ішов, я спочивав від вранішньої РОБОТИ, радів майбутній подорожі та розглядав давно й до дрібниць знайомий передпокій доволі похмурого будинку Ларта. Просто переді мною розташовувалася так звана кошлата пляма — у цьому місці постійно відростала вовна на ворсистому килимі, і одним із моїх обов’язків було регулярно її підстригати, порівнюючи з іншою килимовою поверхнею. Обстрижену вовну я збирав у полотняну торбинку, сподіваючись сплести собі згодом шалик. А праворуч від мене, по інший бік дверей, висіло дзеркало, яке я завжди обходив стороною і навіть, стираючи з нього пилюку, відвертався. Лартові те люстро служило, мов собака, угідливо показувало його відображення з усіх боків і, по-моєму, допомагало зав’язувати шийну хустку. Мою особу воно не відбивало ніколи, лишень старалося налякати моторошними, жахливо правдоподібними й часто бридкими зображеннями. Зараз воно чорніло, як поверхня застиглого озера в темній хащі. Масивна шафа для хазяйського одягу ніколи не відчинялася, але я щосуботи перетрушував її вміст. Особливо багато клопоту завдавали крицеві лати — адже їх доводилося полірувати сукниною. А похмуре чудовисько в кутку Ларт називав вішаком. Важко сказати, на що він більше скидався — на хворе дерево, чи на кістяк потворної тварини. Три роки тому Лартові подарував це страховище хтось із дружків-чаклунів, я тоді ще подумав: хазяїн подякує та й прибере те лихо в прикомірок. Та де там — він виставив подаруночок на чільному місці й звелів мені вішати на нього плащі відвідувачів. І якось непомітно вийшло, що в домі, де повно всіляких чудасій і дивовиж, цей вішак виявився мало не найбільшим дивом — Ларт очевидячки вирізняв його з-поміж інших предметів. То, проходячи повз вішак, повернеться до нього обличчям, то якось неприємно всміхнеться, а одного разу навіть добряче всипав мені за те, що я, мовляв, надто багато навішав на те диво. Втім, Ларт це Ларт — що саме спаде йому в голову наступної миті, неможливо передбачити. Зараз на цій покрученій рогатині висіла тільки моя куртка, лазурова з золотом, куплена восени на місцевому ярмарку. Ларт, здається, щось пробурчав тоді про мій смак, але Данні куртка, без сумніву, сподобалася. І думки мої мимоволі перекинулися до Данни — вона ж бо найкраща дівчина в селищі, а я чужинець, не надто гарний і не найдужчий, однак вона обрала мене, бо я — «учень чарівника», а значить — якийсь особливий. Так я нишком радів собі, поки не побачив, як промінь спокійнісінько вибирається з колодязя. Я спітнів, поки розшукав по кишенях зім’ятий папірець, складений учетверо. Ларт писав, звичайно, не чаклунськими рунами, а великими друкованими літерами, як у букварі — щоб і заєць міг розібрати. І все одно я добряче наламав собі язика, поки дочитав до половини, а коли дочитав, то й взагалі пожалкував, що взявся. Повітря раптом наповнилося напругою, аж до дзвону, й затремтіло, як над багаттям; я, сам себе не чуючи, панічно викрикував ті напівпристойні звукосполучення. Закінчувалися вони вигуком-наказом, який Ларт навіть відзначив знаком оклику, в мене це вийшло, як лемент причавленої кішки. І щойно цей зойк стих… Вже давно щось, помічене кутиком ока, заважало мені. Зараз я рвучко повернув голову й побачив, що вішак вигинається від вершечка до підставки, труситься наче у конвульсіях. Я не перший рік служу в Ларта і чого тільки не бачив, але це, повірте, було дуже страшно. І перш ніж я зміг виштовхнути застряглий у горлі крик, на місці вішака важко впав на підлогу чоловік. Я не відразу второпав, що то людина. Він лежав на волохатому килимі безформною купою, а я стояв у протилежному кутку й не зважувався поворухнутись. Оце так-так, адже вішак цей три роки стирчав у передпокої… Чоловік поворухнувся, судомно смикнувсь і підвів на мене божевільні очі. Я позадкував; він підхопився і перевів погляд на свої руки. У правій була затиснута моя лазурова з золотом куртка. Нещасний замукав і з відразою спробував її відкинути, але пальці, очевидно, не слухалися. Тоді він лівою рукою розтис пальці правої і пожбурив мою куртку в кут, ніби щось жахливо бридке — аж дрібнички з кишень розскочилися по кімнаті. Далі втупився в мене поглядом без жодного натяку на думку, знову глянув на свої руки й почав раптом обмацувати себе з голови до ніг, схлипуючи дедалі голосніше, поки не зареготав (чи заплакав) і не сповз по стіні назад на килим. Я й раніше знав, що маги займаються подібними речами, але ніколи не припускав, що Ларт, мій хазяїн, здатен на щось подібне. А людина сміялася, тепер уже справді сміялася, і качалась по підлозі. Я вже подумав, що то якийсь божевільний, коли він раптом завмер і затис рукою собі рота. Потім прохрипів, не глянувши в мій бік: — Дай води. На кухні я згадав: вішак цей підніс господареві його вічний суперник Бальтазарр Ест на знак чергового примирення. Коли я повернувся в передпокій, той чоловік уже більш-менш себе опанував. Обличчя, щоправда, залишалося безживно-сірим, але з очей зник панічний вираз; він прихилився спиною до стіни й масажував чоло та щоки, повертаючи їм людський колір. Я простяг воду, він випив до дна, цокаючи зубами об скло. Поставив спорожнілу склянку, віддихався і глянув мені просто у вічі: — Виходить, такий був його наказ? Я не з’ясовував, чий це — «його», лише ствердно кивнув. — Що далі? Язик його кепсько слухався, але він просто-таки свердлив мене очима. — Дамире… Он як, він знав мене! — Дамире, що він ще наказував? Я болісно ковтнув і знизав плечима. — Я так зрозумів, — хрипкувато провадив він, — що можу… забиратися звідси? Я безтямно всміхався. Він підвівся, притримуючись за стіну. Рушив до дверей. Обернувся: — Гаразд. Гаразд. А тепер… Переказуй моє вітання йому. Просто привітай від Маррана. Я стояв на порозі й дивився, як він іде, ледве переступаючи негнучкими ногами. * * *

… Це було безглуздя — передавати йому вітання. Пусті й дурнуваті гордощі. Дивний і недоладний чоловік простував шляхом. Колись його звали Руалом Ільмарраненом на прізвисько Марран. Ноги на бажали коритися, бо за два роки їм не довелося зробити й кроку. Руки неприродно вигиналися, гарячково хапаючи повітря, ловили неіснуючі коміри плащів і курток. Похмуре весняне небо було надто світле для звиклих до півмороку очей. Дорогою до селища крокував ожилий вішак пана Легіара. Марран силкувався й не міг надовго втримати жодної, навіть дріб’язкової думки. Ось дорога, думав він, опустивши голову і вдивляючись у розкислу глину. Це вода. Це пісок. Це небо, — тут він похитнувся, незграбно намагаючись зберегти рівновагу, але не втримався і впав, як падає дерев’яний ціпок. Просто перед очима в нього опинився ріденький кущик першої весняної травички. Це трава, подумав він байдуже. Звідкілясь із глибин отупілої пам’яті з’явилася соковито-зелена лука, над якою заклопотано перепурхували кольорові метелики, й бронзова ящірка на гарячому плескатому камені. Марран із зусиллям перекинувся на спину, відштовхнувся від землі, яка притягала до себе, руками зігнув зсудомлену ногу — похитуючись, звівся на рівні. Спогад допоміг йому, дав змогу трохи призупинити потік хаотичних думок, які безладним потоком плинули в мозку. Вчепився за один, найяскравіший образ: ящірка, ящірка… Дівчинка-підліток, яка найбільше пишалася вмінням перекидатись на ящірку. І хлопчисько, що глузував із неї. «А на саламандру вмієш? А на змію? А на дракона? Ну, подивися на мене! Адже це так просто! » Хлопчиськові нічого не варто було стрибати коником, густи хрущем а вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, та й годі. Хлопчисько насолоджувався своєю перевагою, ляскав строкатими сорочиними крильми просто над її головою — так що їй важко було стримувати злі сльози. «Ну годі, Марране! Забирайся, можеш більше не приходити! » Марран здригнувся. Він стояв на пагорбі, під його ногами гойдалася розкисла дорога, а просто перед ним у долині лежало селище. Звивалися над дахами теплі димки… Він не приймав рішення — йти було просто більше нікуди. Неслухняні ноги знали дорогу, але йшли повільно, так повільно, що він дістався до селища пізно ввечері. Хвіртка виявилась незамкненою. Дім засинав — слабко світилося останнє безсонне вікно. Марран став біля дверей, не зважуючись постукати. В затуманеній свідомості потроху розвиднялося — й по мірі цього йому дедалі сильніше хотілося піти геть. Але тут несподівано прокинувся дім. Щось стурбовано спитав жіночий голос, загупотіли кроки по сходах, засвітилися вікна… Жіночий голос повторив своє запитання нервово, майже злякано. Двері розчинилися. На Маррана лягла смуга теплого світла, що пахло затишком. Він закліпав напівосліплими очима. Та, що стояла в отворі дверей, похитнулася і ледве втримала ліхтар.
…На обідньому столі горіли дві свічки. Топилася грубка, щілини навколо чавунних дверцят світилися червоним. Він сидів, опустивши голову на руки. У напівмаренні йому бачилася ящірка на гарячому камені. — …чуєш мене? Руал змусив себе підвести голову. Жінка стояла перед ним з келихом темної рідини в тремтячих руках: — Випий… Він почав пити знехотя, через силу, але кожен ковток повертав йому владу над думками й здатність виливати їх у слова. — Два роки… Два роки, Ящірко… Жінка закинула голову, закусила губу: — Я раптом відчула твою присутність. Я зрозуміла, що ти прийшов… — Пробач. Вона здавлено засміялася: — А я завжди відчувала, що ти йдеш… У мене голова починала боліти, і я думала — знову негідний Марран… Він спробував посміхнутися: — Так? Вона розгойдувалася на ослоні, дивлячись на нього дивним, чи то глузливим, чи розгубленим поглядом: — А пам’ятаєш, як ти мені хвоста відірвав?! І потім носив на шиї, на ланцюжку… — А потім загубив… — А я собі нового хвоста відростила… — А пам’ятаєш, як ти мене дражнила? Марран — бридкий тарган… — І ще Марран — хвалькуватий барабан… — І облізлий кабан… Вона зайшлася сміхом: — Не було кабана, це ти щойно вигадав… І продовжила відразу, без переходу: — А ти живий, Марране… Ти все-таки живий… Її сміх обірвався. — Я винен перед тобою, Ящірко, — протяжно зітхнув гість. — Не слід було приходити. У сусідній кімнаті завовтузилася, заплакала дитина. Жінка на ймення Ящірка здригнулася, рішучим хлоп’ячим рухом стерла сльози й вийшла, причинила за собою двері. Марранові здалося, що вогонь у печі почорнів. Жінка повернулася, кинула на співрозмовника швидкий запитливий погляд — той відповів якоюсь подобою посмішки: — Хлопчик чи дівчинка? — Хлопчик, — відгукнулася вона сухо. Він спробував знову згадати соковито-зелену луку — і не зміг. Барви його марень одразу вицвіли, зблякли. Пауза затяглася. Ящірка, заламуючи пальці, сіла за стіл навпроти Маррана. — Мій чоловік — чудова людина, Руале, — нарешті сказала вона й чи то стримала зітхання, чи схлипнула. Чорний вогонь у печі жадібно пожирав сивуваті поліна. — Він не маг, і я тепер теж не хочу мати нічого спільного з магією, — провадила вона з несподіваною погордою. — Надто дорого обходиться ворожнеча панів чаклунів, а дружба — ще дорожче… Це все, що ти хотів би знати? Марран не відповів. Він зробив над собою зусилля, підвівся, взяв зі столу свічку, озирнувся на овальне металеве дзеркало на стіні. Підніс свічку до обличчя… Рука здригнулася. — Марран — хвалькуватий барабан… Схоже? Вона, приголомшена, не відгукнулася. Тоді він тужливо попрохав: — Здогадайся, Ящірко… Здогадайся, що зі мною… — Ларт і Ест об’єдналися проти тебе, взяли в кліщі… — Так… Але це не все. — Вони здолали тебе… Ти став річчю, меблями… — Так. Але й це ще не все. — Тобі кепсько… Він люто обернувся: — Кепсько?! Я… І затнувся. Видихнув крізь стиснуті зуби й мовив спокійно: — Я просто більше не маг, Ящірко. Ящірка стояла в півмороку, де не можна було розгледіти її обличчя. — Як ти сказав? — Як ти чула. Вона повільно опустилася на ослін. — Це ти… Ти… Як же? Хто ж ти тепер? Руал злісно вимовив: — Колишній чарівник. Відставний кавалер. Непотрібна річ, яку потручали-посмикали та й викинули геть. Викинули й забули, і з тих пір чудово обходяться без неї! Жінка не втрималася і схлипнула — голосно й жалібно. Марран криво посміхнувся: — Не впадай у відчай… Ось чудова нагода запропонувати мені своє заступництво. Вона вражено дивилася на нього. Хотіла щось сказати — й не зважилася. Знітилася, мимохіть заходилася водити пальцем по краєчку блюдця. Потім знову набрала в груди повітря — й зітхнула, але слова так і не зронила. Заколивалося полум’я свічки. Руал знехотя відірвав погляд від скатертини: — Гаразд, кажи… Вона покусала губи й вимовила, дивлячись убік: — Можеш лаяти мене, говорити, що хочеш… Ти завжди любив мене ображати… Але поясни! Поясни, що сталося між вами… Це якесь запаморочення… Ти був… — Улюбленцем долі. Жінка швидко глянула на співрозмовника — той страшно вищирявся. — Ну, посмійся… Якраз тільки й сміятися… Світле Небо, та Легіар пробачав тобі те, чого нікому на світі не пробачив би! Пан Бальтазарр Ест, це похмуре чудовисько — і грав з тобою на рівних! І як вийшло… Вона затнулася. Він зосереджено вдивлявся у її обличчя: — Ну, продовжуй. — Я хочу запитати, Руале, за що тебе… Тільки не бреши. Він кволо посміхнувся: — А ти як гадаєш? Вона забарилася з відповіддю. Відвела погляд: — Я гадаю… Що ти сам догрався. Крутив, вертів, викаблучувався… Є речі, за які… Обличчя його раптом застигло — і вона злякалася. Пробурмотіла, ніби виправдовуючись: — Але ж була причина… Радісно заволав перший ранковий півень. Цей крик не приніс Руалові полегшення, однак підказав вихід: — Зараз розвидниться — і я піду. — Куди? — У далеку путь. Не бійся, я не збирався зловживати гостинністю… твоєї родини. Вона спалахнула: — Ну й не треба було приходити! — Ну й дарма прийшов… — Ну й дарма! Він ступив до дверей — і наткнувся в півмороку на важкий рогатий вішак. Його відкинуло, наче ударом гігантського кулака. Задихаючись, він упав на підлогу, затулив обличчя руками, забився в корчах… Вона поспіхом наповнила склянку темною рідиною, забурмотіла заклинання, заплела складне невидиме мереживо… Марран не відразу прийшов до тями. Він довго дивився у відчинені дверцята грубки, подумки проказуючи: це вогонь. Це вогонь. — Руале, отямся… ТЕ минулося… Тепер ти знову живий і житимеш… Щось неприємно хрумкало. Марран розчавив у руці склянку з рештками напою і тепер байдуже спостерігав, як білу серветку плямують чорні краплі крові. — Пан Легіар так мене зневажає, що не зволив навіть особисто зняти закляття… Послав хлопчиська… Вона стомлено зітхнула, і, приймаючи з його рук скалки, обережно провела пальцем по лінії порізу. — Послухай мене, Руале. Ти ніколи мене не слухав — послухай хоч раз. Нічого не повернеш і нічого не виправиш. Забудь про НИХ і живи… І вона поставила на стіл зовсім цілу склянку. Марран розглядав руку — глибокий поріз на ній швидко затягувався. Зарипіло ліжечко в сусідній кімнаті. Жінка насторожилася, та дитя пововтузилось і затихло. Вона запитливо глянула на Маррана — і їхні очі зустрілися. — Нічого не виправиш… — нарешті спромігся він на слово. — Твоя правда… Ящірка відрощує загублений хвіст багато разів, до нескінченності. Але не всім так щастить… — Руале, — мовила вона рішуче. — Будь що буде! Я допоможу тобі. Він знову ощерив зуби в негарній усмішці: — Дякую. Я знав, що неодмінно матиму нового заступника… замість старих! Вона підвелася: — Ти не смієш так зі мною розмовляти! — А ти перетвори мене на що-небудь, — порадив він без посмішки. — Побачиш, як це просто тепер, — і теж підвівся. Вони стояли одне проти одного, і їй доводилося високо тримати голову, щоб глянути йому в вічі. І тоді він обійняв її. Розгублена, вона забилася, як спіймана птаха. Він відірвав її ноги від землі й підняв так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні. Вона ослабла. — Прощавай, — сказав Руал Ільмарранен на прізвисько Марран. — Прощавай, Ящірко. Я не прийму твого заступництва, як ти колись не прийняла мого. І він обережно поставив її на підлогу. Вони знову дивилися одне одному в вічі, й вона тримала голову вище, ніж треба було — щоб сльози вкотилися назад. Він знову посміхнувся з зусиллям — тоді вона стала навшпиньки й швидко поцілувала його в запечені вуста, щоб наступної миті рвучко відштовхнути. За вікном розвиднялося — жінка на ймення Ящірка відійшла до вікна, відвернулася від Маррана. — Годі, — мовила вона глухо. — Тепер іди. Догорали свічки. На столі залишилася біла серветка, заплямована краплями крові. * * *

… Коли я дістався до пристані, сонце вже безтурботно сідало у золотаву гірку хмарин. Ларта видно було здалека — вдягненого в усе чорне, як і личить мандрівному магові. Він походжав туди-сюди по пірсу. Вітер мальовничо розвівав його довгий плащ. Я смиренно поставив дорожню скриньку біля високих ботфортів. — Ну? — запитав він нудним голосом. Я відзвітував, однак останній епізод пропустив. — Це все? — допитувався Ларт, спостерігаючи за шлюпкою, що наближалася. Я набрався сміливості. — Вам переказували вітання, господарю. Від якогось Маррана. Шлюпка незграбно привалилася до пірсу. Ларт покусав губу й нічого не відповів. Тоді я знахабнів. — І дуже прошу, якщо можна, в майбутньому не змушувати мене складати подібні іспити. Він не відповів ані словом, круто повернувся й пішов геть, назустріч матросам зі шлюпки, що, вклоняючись та присідаючи, запрошували нас зайняти місця на зафрахтованому суденці.
У каюті на двох, найрозкішнішій на цій посудині, але все одно на диво тісній та темній, я розбирав поклажу, дослухаючись до розмови Ларта з капітаном, яка долітала з палуби крізь відчинене віконце. Вони уточнювали курс: хазяїна, як завжди, вабили рифи та мілини, шкіпер несміливо заперечував. Нарешті дзвякнули монети, й розмова припинилася. Зарипіли сходинки, огидно заскавучали двері, каюта наповнилася спершу каламутним вечірнім світлом, а далі й Лартом, який за все чіплявся кінчиком шпаги і півголосом лаявся. Я допоміг йому скинути плащ. З палуби долинали поквапливі команди, гуркіт якірного ланцюга та метушня відплиття. Ларт повалився на постіль, не скидаючи чобіт. Я почав запалювати свічку, цієї миті суденце хитнулося і я мало не впав на хазяїна. Відповіддю було презирливе мукання. Я вибачився. Кораблик ліг на курс, вітрила наповнив незмінно попутний з милості Ларта, але від цього не менш холодний вітер. Поки я ходив запитувати про вечерю, той вітер пробрав мене до кісток. Коли я повернувся, то застав господаря в тій самій позі й у тому самому настрої. — Нас нагодують, — повідомив я, всідаючись. Ларт відгукнувся невиразно. Я простежив за його нерухомим поглядом і насилу розгледів на темній стелі товстого павука в павутинні. Я не думав, що на кораблі можуть бути павуки, але діловито поцікавився: — Прибрати? Ларт не відповів. Якийсь час ми слухали завивання вітру і плюскіт води за бортом. — Виходить, він переказував мені вітання? — Ларт раптом заговорив зі мною, вперше за цей вечір. — Палке вітання, — відповів я обережно. — А потім? — Потім пішов. — Далеко? — Я не стежив за ним, господарю. — І пригода тобі не сподобалася? — Аж ніяк. — Мені теж, — буркнув він і повернувся обличчям до стіни. Але цього разу мовчанка тривала недовго. — Зрадництво, — сказав Ларт у стіну. — Зрадництво не пробачається, Дамире. Мені раптом стало спекотно — здалося, що він натякає на мене. Я з жахом почав подумки перебирати свої вчинки, намагаючись вгадати, котрий із них міг розгнівати Ларта, але тут він продовжив свою думку і я заспокоївся: — Руал Ільмарранен, — пробурмотів він, звертаючись до павука. — Подвійне зрадництво. Я тихенько зітхнув з полегшенням і відразу насторожився, здогадавшись, про кого йдеться. — Так, — сказав Ларт, ніби відповідаючи на мої думки. — Марран. І тут мені сяйнуло: та ж я знав його! Я робив перші кроки на службі в Ларта, а цей нахабний і самовпевнений суб’єкт був, як я пригадую, улюбленцем. — Марран, — тим само понурим голосом провадив Ларт. — Маг милістю небес. Згодом він переріс би й Еста, можливо, й мене… І не встиг. Поквапився зрадити нас обох. Покарання справедливе. Він ще хотів щось додати, але тут ззовні почувся здивований галас. Я поспішив піднятися на палубу. Був темний, беззоряний вечір, ми мчали під усіма вітрилами, а над нами, ледве не зачіпляючи снасті, кружляв білий птах. Він хрипко кричав у каламутному ліхтарному світлі, а коли опинявся в темряві, сам випромінював слабке світіння. Матроси з’юрмилися на палубі й задерли голови. Я швидко спустився в каюту: — Господарю, до вас прийшли. Щойно Лартова голова з’явилася в отворі дверей, птах каменем кинувся вниз і намертво вчепився чаклунові в плече. Ларт поморщився, а птах схилився до його вуха і з величезною швидкістю процвіркотів якесь повідомлення. Вислухавши кілька слів у відповідь, він заляскав крильми, зірвався з Лартового плеча, помітив палубу світлою плямою і канув у пітьму. Всі свідки події голосно перевели подих, а мій хазяїн мовчки повернувся в каюту. … До пізньої ночі я сидів у кубрику, їв досхочу, пив і ділився подробицями з життя магів. Слухачі дивилися на мене з жахом і захватом. Похитуючись і потираючи живіт, я ледве добрів до каюти. Лартова вечеря, залишена мною на столі, стояла неторкнута й давно охолола. Свічка майже догоріла. Мій хазяїн сидів на ліжку, підібгавши ноги. Поруч ефесом на подушці спочивала шпага. Я залишився стояти біля дверей, переступаючи з ноги на ногу. — Є новини, — похмуро сповістив Ларт. — Ми змінюємо курс і завтра висадимося на берег. * * *

…Це був перший ранок за останні три роки. Марран чвалав шляхом; ноги, особливо ліва, слухалися кепсько. Двічі він упав — один раз дуже сильно, послизнувшись на по-зрадницьки підмерзлій за ніч калюжці, й обдер собі долоні та щоку. Єдина людина зустрілася Марранові дорогою — підпасок із чередою овець; хлопчисько, очевидно, хотів щось запитати в змученого мандрівника, але злякався і промовчав. Першою радістю Руала на цьому шляху було сонце, що пробилося нарешті крізь ранковий туман. Руал сподівався зігрітися з його появою — і не зігрівся. Чекав, коли відступить нудотна кволість — але вона не минала, навпаки, налягала дедалі сильніше по мірі посилення втоми. А стомлювався він швидко. Попереду заманячів місток, вигнутий, як дужка цебра, й такий само тонкий. Ільмарранен вирішив перепочити: прихилився до зручного широкого поруччя. Останні кроки виявилися кошмаром. Другою радістю Руала була хвилина, коли він зіперся на поруччя і побачив унизу своє невиразне відображення в темній, бистрій воді. Якийсь час він байдуже дивився під міст, потім водяна гладінь здибилася в нього перед очима — нестерпно закрутилась голова. …Колись ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв срібну форель, що пропливала в потоці. Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду. Вона рвалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пролітав повз неї, на мить відчуваючи дотик світлої, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб миттєво побачити зірки та здійняти цілий сніп бризок, що виблискували в місячному сяйві. Потім вони ходили колами, і кола дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої засмаглої шкіри, поки цілий світ не здригався в обіймах щасливого Маррана… А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі скочувались по оголених плечах і стегнах… …Порив крижаного вітру затяг воду брижами.
На схилі болісного, нескінченного дня Руал побачив млин. Він стояв, як і раніше, осторонь від дороги, за вигином ріки. Але вода не шуміла, обвалилося колесо. Млин був давно й безнадійно занедбаний. Руал підійшов ближче. Із розбитого вікна випурхнув горобець. Ільмарранен провів його поглядом. …Мірошник Хант тримав хлопчиків-підмайстрів у чорному тілі — вони тяжко відпрацьовували на млині кожен урок магії. Хант був середньої руки чаклуном, але неабияким бабієм — околишні дівчата й молодиці ходили до нього ворожити, причаровувати наречених і зводити зі світу суперниць. Не задарма, звичайно. У мірошника були вологі очі кольору річкової води — пильні та глузливі, прозорі й непрониклі водночас. Про нього ходили недобрі чутки. Спростувати чи підтвердити їх могли тільки утопленики, чиї тіла час від часу потрапляли в рибальські неводи вниз по річці. Втім, люди іноді самі тонуть, і якщо навіть серед них трапиться підмайстер із млина чи колишня Хантова подружка — це ще не привід для страшних підозр. Хант доводився васалом Бальтазарру Есту й платив йому данину. Підмайстри шепотілися про те, яких неймовірних форм набувала ця данина. Звичайно, мірошник Хант мав становище значно нижче за блискучого пана Руала, й невідомо, яка примха дивакуватого Ільмарранена зблизила їх. У всякому разі, між мірошником і Руалом встановилися жваві, майже приятельські стосунки. До приїзду Маррана накривався стіл — Хантова служниця, боязка худа дівчина, збивалася з ніг. Вона болісно соромилася, прислуговуючи панові Ільмарранену, червоніла й била посуд. Марран іноді поблажливо пощипував її за єдине, що в неї стирчало, — за ніс. Підмайстри шикувалися вздовж стіни, витріщаючись на заїжджу знаменитість і перешіптуючись. Молодший до смерті боявся тарганів — і пан Руал охоче потішав публіку, перетворюючи його товаришів на зграю величезних чорних комах. Здіймалася метушня, маленький підмайстер верещав, видирався на стілець, а мірошник Хант загадково посміхався, пускаючи кільця диму зі своєї люльки. Спостерігаючи цю сцену, пан Руал від душі веселився. Однак дивна дружба мірошника й Маррана майже зайшла в глухий кут до моменту, коли на Ханта, його млин і данину, що сплачувалася ним, побажав заявити претензії пан Ларт Легіар, який постійно розширював територію свого впливу і вже цілком підкорив собі лівий берег. Великі маги перегризлися, неначе пси. Мірошник охав і скаржився Марранові на утиски й претензії з двох боків. Пан Руал, який дивом примудрявся підтримувати дружбу з обома суперниками, підбадьорливо ляскав Ханта по плечі та зверхньо посміхався. І ось місячної весняної ночі в стільницю дубового обіднього столу було загнано довгий мисливський ніж — так робиться, коли двоє хочуть побитися об заклад. Підмайстри, підняті з ліжок, служниця в халаті й розпалений небувалою суперечкою мірошник юрмилися по один бік столу, а по інший височів Ільмарранен: — Двадцять золотих, мірошнику! Я ставлю двадцять золотих, що скажеш? Хант гриз нігті, не перестаючи загадково посміхатися: — Я б підняв ставки, пане Руале… Та надто вже сумнівна ця справа… Кожного з них важко одурити, а вже обох… Не даремно, ох не даремно набивав ціну Хант! Суперечка обіцяла потіху, але й ризик був чималий, тому що пан Руал брався ні більш ні менш як пошити в дурні й Легіара, й Еста. Не жарти — з’явитися до Еста в Лартовій подобі й так поплутати всі карти, щоб маги відмовилися від млина з доброї волі… Втім, відомо ж бо, що пан Руал — майстер містифікацій та жартів… — Побачимо! П’ятдесят, щоб не окупувати, — звичайно, він був упевнений в успіху. Мірошник покінчив з нігтями та взявся за пальці: — Ризикуєте, пане Руале… Але вже хай так… — То що — згода? — підвівся Ільмарранен. Мірошник простяг суху короткопалу руку, й над увіткнутим у стільницю ножем вони побилися об заклад… Старший підмайстер мляво й нерішуче розбив їм руки. Голосно гикнула сонна служниця — а пан Руал розреготався, перекинувся на яскравого птаха з розкошланим пір’ям і вилетів у відчинене вікно… …На зацвілому обідньому столі дотепер темнів глибокий слід ножа. Вікна розбилися, напівпрочинені двері вросли в землю. Посеред подвір’я догнивала купа порожніх мішків. Ільмарранен повернувся й покрокував геть.
…Сумна жінка на ймення Ящірка схилялася над столом, вдивляючись у темні плями на білій серветці. Вовтузився в колисці маленький хлопчик — агукав, посміхався, намагався спіймати кольорові кульки, що кружляли над ним просто в повітрі… У вікно, фіранки на якому були відсунуті лише наполовину, било радісне весняне сонце, у яскравому потоці променів чарівні кулі погойдувалися, переливалися веселковими барвами, то спритно ухиляючись від малих рученят, то пристаючи до їхніх долоньок. Маля сміялося. Його мати ніжно розгладжувала складки білої тканини, намагаючись не торкатися до кривавих плям. Незабаром під її поглядом вони повільно повернули собі червоний колір і рівно засвітилися зсередини. * * *

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒