Біла ластівка

Біла ластівка

Я біла ластівка Донбасу.
Я не така,як чорні ластівки.
І небеса - життя мого окрасу
Я обживаю змалку залюбки.
Моя стихія - обрії шовкові
І сонця дихання. І хмар сумних сльоза.
О небо гоже,я з твоєї крові.
В очах моїх прозора бірюза.
Розправлю крила й полечу стрілою
У шерхіт вітру, синю плюскотінь.
І хто натхненний – хай летить зі мною,
У цю ясну і таємничу ввисочинь.
Я неземна. Та як же мені бути?
Земне тяжіння крила обтина,
Полюють на незвичну птаху люди.
І тому біла ластівка сумна.
А чорні ластівки дзьобають люто,
Бо я одна і небеса одні,
Бо сурми Божі їм з небес не чути,
Так як дається чути їх мені.
А на землі сумні бунтують зливи,
А в небесах така ясна краса.
Я біла ластівка Донбасу. Я щаслива,
Що Бог дав крила підкоряти небеса.

До основних мовностилістичних особливостей поезій Г. Гайворонської можна віднести образи-символи, власні назви, односкладні речення, низки однорідних членів речення, суфікси пестливості та згрубілості, розмовну лексику. Поезії яскраві та метафоричні, авторка використовує неповторні влучні метафори, які відображають її світосприйняття. Індивідуальний мовний стиль поетеси відзначається тонким відчуттям краси слова, любов'ю до поезії й неповторною художньою образністю.

Отже, тексти творів Г. Гайворонської свідчать про те, що вона глибоко залюблена в рідний край. Вони змушують нас переосмислити власну рецепцію своєї маленької батьківщини, формують патріотичні почуття.

Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині.

У 1963 році закінчив середню школу-інтернат. А у 1964 році вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на українське відділення філологічного факультету, 1965 року змушений був покинути університет.

1966 року вдалося відновити навчання в Донецькому університеті, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням мотиву «за дії, не сумісні зі званням радянського студента», а саме за читання «самвидавівської» літератури, про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ в «інформації» від 30 січня 1967.

Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, незважаючи на те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.

Від 1968 до 1970 року перебував на військовій службі у будівельних загонах на Далекому Сході.

Вірші розпочав друкувати від 1963 року. Схвально відгукнулися про нього В. П'янов, Д. Павличко. 1965 р. подав до видавництва «Молодь» збірку віршів «Летюче віконце», що виявилася непряйнятною для радянської цензури, як і твори інших учасників тодішньої «київської школи поетів».

Вихід 1970 у видавництві «Смолоскип» (Балтімор, США) збірки «Летюче віконце» дав привід для дальшої політичної дискримінації поета, і йому майже на 20 р. було закрито шлях до друку. Весь цей час Василь Іванович жив у рідному селі, не припиняючи поетичної творчості.

В Україні перша збірка поезій Василя Голобородько під назвою «Зелен день» була надрукована в київському видавництві 1988 року, за неї він отримав літературну премію ім. Василя Симоненка. Того ж 1988 року Голобородька було прийнято до Спілки письменників України. У жовтні 1991 року брав участь в міжнародному фестивалі авторів, який відбувся в Торонто (Канада).

1990 року вийшла друком збірка «Ікар на метеликових крилах», 1992 року - збірка «Калина об Різдві». За ці дві збірки 1994 року поета було відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка. 1999 року вийшла друком наступна поетична книжка під назвою «Слова у вишиваних сорочках». Багато його віршів у різний час перекладалися на численні іноземні мови. Вищу освіту здобув у Луганському національному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка 2001 року, де 2002 року отримав звання магістра за дослідження семантики українських казок.

Мешкав до 2014 р. у Луганську.

Характерні риси поезії В. Голобородька:

- динамічність поезій,

- архаїчна образність,

- казкове світовідчуття,

- органічне поєднання невимовної туги людини ХХ століття за первинним (міфологічним) існуванням з враженнями цієї людини від «цивілізаційного» життя.

Вже перші журнальні публікації (1963-1965) молодого поета з Луганщини привернули до себе увагу незвичайним баченням буденних речей, що поставали як дивний, чарівний світ.

У поезії «раннього» Голобородька ніби оживає світ прадавніх анімістичних уявлень про природу - світ далекого «наївного» предка або довірливої дитини, заселений дивними істотами, наповнений чарівними звуками, кольорами, пригодами; світ української народної, язичницької ще, демонології, - казки, загадки, колядки, - але цей світ постає не в літературних ремінісценціях і не як «тіні забутих предків», а як органічна реакція поетичної душі на цілком сучасну навколишню дійсність, як дивовижний спосіб її переживання. У певному сенсі тут можна бачити й своєрідний «опір» людської душі, її емоційних глибин нівеляційним силам технічної цивілізації, її раціоналістичній сухості, чуттєвому вигасанню й очужінню до світового буття. Це світове буття розкривається поетові крізь навколишню буденність. Найвідчайдушніші гіперболи і найфантастичніші образи виникають як простодушне, довірливе продовження узвичаєних побутових метафор.

Пізніші поетичні збірки Голобородька засвідчили його певну еволюцію. Він зберіг колишню світлість і безпосередність переживання, глибину вразливості та легкість уяви, але поєднав їх із змужнілістю, ширшим баченням світу й наполегливішою громадянськістю, - хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному переживанні суспільно-важливих явищ, драматичних сторінок національної та сучасної історії, образів подвижників українського слова.

На початку вірша «Весна» перед нами постає чарівна картина простору, який бентежить і манить за собою. Герой в очікуванні. Журавлиний ключ - це символ безтурботного дитинства.

Мед тягучий озимини,

В прямокутниках тихих поля

Журавлині ключі в вишині ,

Відмикають широку волю.

У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія - це своєрідний погляд на людину з середини.

Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом.

Ти живеш у далекому білому місті,

на високому поверсі,

твій будинок примітний:

там неоновий напис холодним світлом

видніється вдень чіткими літерами з газети,

вночі - криштальниками солі з Чумацького Шляху.

Чи ти бачиш мене?

Я хоч і живу у низенькій хаті

- притисненій небом

і вічністю до землі -

та є ж і у ній віконце,

що світиться вдень і вночі

невигасаючим світлом.

Коли ми одночасно звертаємо погляди

одне на одного,

то птахи, що сидять на дереві

між нами - павичі :

з лівого боку - пава,

з правого боку - павич.

Та не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах В.Голобородька. Це - тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислів'я, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах, повір'ях і навіть на замовляннях.

Цей самобутній автор передусім шокує, змушує поглянути на світ зовсім іншими очима. Він виводить зі звичного затінку на сліпуче денне світло такі риси в людині, про які вона нерідко й не здогадується, а значно частіше вдає, що не здогадується. Він проникає в найглибші нетрі підсвідомості, вивертає їх нутрощами доверху і безцеремонно кидає закривавлене ошмуття читачеві, як зголоднілому собаці: ось тобі, ти цього хотів, наїжся! Так, він здатен лікувати задавнені комплекси, але ж яким безжалісним, яким жорстоким іноді є це лікування.

Та калина була така цікава,

Усе заглядала в вікно –

що там люди роблять?

Усе заглядала в вікно –

Про що там люди розмовляють?

Заглядає? Чому? З цікавості? А що її там цікавить? А далі та калина вже й заходить у хату «на своїх тоненьких ногах», «злітає на стіл на своїх листяних крилах», співає пісню про себе ж таки « чи я в лузі не калина була…»

І взагалі всі неживі предмети у Василя Голобородька оживають і поводяться як добрі і милі істоти, як цікаві і пустотливі діти. І цими гомінливими, балакучими, вражливими , всюдисущими і думаючими речами – істотами густо виповнений поетичний світ автора. І цими гомінливими, вражливими, всюдисущими і думаючими речами-істотами густо виповнений поетичний світ Г. - світ нескінченного взаємопереливання «живого» й «неживого», вічноплинного вростання людини в стихію природи.

Вірш «Балада про кривавих солов’їв». Тут смерть відтворена засобами і барвами, які нагадують нам моменти у кінофільмі «Тіні забутих предків». Але у поета головна тема не смерть, він поет життя,і саму смерть бере як момент життя. В його поезії панує відчуття доброти людського призначення, хоч й життя додало й трохи гіркоти – ні, не гіркоти, а добросердної сумовитості та, може, великодушної іронії - насамперед щодо самого себе…

Здається, саме страх є визначальним чинником шокового враження, яке справляють кращі тексти митця на читача. Страх маленької людини, якою є кожен з нас, навіть геній, навіть впливовий начальник, навіть неабиякий багатій, навіть велике ніщо. Страх перед всепоглинаючою ілюзією Системи – мається на увазі Система як така, в усіх її інваріантах і з усіма її суспільними означеннями, визначеннями й характеристиками.

У деяких нових творах автор еволюціонує до трохи іншої традиції сприймання поезії:

Поезіє,

що ти є?

Ти – навіть не кровоспинне,

ти – навіть не обеззаражувальне,

ти – навіть не анестизуюче.

Ти – клаптик бавовни,

що всотує в себе з задавнених ран

сукровицю, гній і відмерлу тканину,

щоб відразу після того бути

викиненим у помийницю –

побільшуючи собою

поклади світового смітника.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 Следующая ⇒