|
|||
Розділ 35Розділ 35
Того ранку Настя прокинулася в тривозі: знову наснилося якесь жахіття. На душі було неспокійно, здавалося, що нервове напруження зависло в самому повітрі незримою небезпекою. «Щось трапиться лихе», — мимоволі майнула думка, поки вмивалася. Вона поставила чайник на плиту, вийшла на балкон. Зліва, як завжди, небо раділо сонцю, яке вже викотилося в небо. Настя закурила, замилувавшись народженням нового дня. Втім, і ця мирна картина її не заспокоїла. Сонце здавалося надто рожевим, навіть червоним, а над ним — тонка стрічка білої хмари серед ясного неба, яка намагалася перекреслити день народження нового дня, двадцять другого травня. «Чи з мамою щось трапилося? — лізли в голову тривожні думки. — Чи лихо чекає когось із рідних? Чи Іванна попала у біду, живучи у нової подруги? Потрібно негайно їй зателефонувати!» Подивилася на екран мобільника, було ще рано дзвонити, нехай поспить донька. І чому так стривожилася? День такий же, як і вчорашній, місто потроху прокидається, вже проторохтів старий тролейбус, побігли перші маршрутки, зашурхотіли по асфальту шинами легковики, навпроти відчинилися автоматичні металеві ворота, впускаючи машину сміттєвоза. Усе, як завжди, тож геть тривоги — і день буде вдалим. Настя вийшла на зупинку, де вже кілька співробітників чекали на автобус «Сканія». Незмінний водій, ім’я якого, напевно, ніхто не знав, бо всі поважно звали його Петровичем, незабаром пригальмує, відчиняться дверцята, і він усміхнеться: «Вітаю! Прошу!» Водій мешкав у Рубіжному і мав власний новенький автобус, який орендувало підприємство для підвезення працівників до місця роботи. Щоранку Петрович збирав людей на кількох зупинках у Рубіжному, потім — у Сєвєродонецьку, щоб відвезти їх комфортабельним автобусом аж на кінець Лисичанська, де розлігся на кілька кілометрів нафтопереробний завод. Жодного разу Петрович не сказав людям лихого слова і не спізнився за будь-якої погоди. Утім, сьогодні люди на зупинці почали звіряти годинники — не вірилося, що Петрович може так запізнюватися. Пішли тихі розмови про те, що автобус, як будь-яка техніка, може зламатися. Чоловіки, щоби скоротати час чекання, розповіли кілька історій із власного досвіду, коли техніка підводила у найнезручніший момент. Минуло півгодини, а «Сканія» Петровича так і не забіліла на вулиці. Хтось зателефонував знайомому на іншу зупинку, де працівників збирав інший автобус — вони також ще чекали транспорт. За двадцять хвилин по тому натовп одночасно полегшено видихнув: «Нарешті!» «Сканія» пригальмувала на звичному місці, але дверцята не відчинилися. Петрович вийшов до людей, привітався і вперше не всміхнувся. — Справи, скажу вам, у нас не дуже, — сказав чоловік. Він зняв картуза, почухав потилицю. — Сьогодні не їдемо на роботу. Якийсь час людям знадобився, щоб осмислити почуте. — Телефонуйте керівництву, вам усе пояснять. Настя зателефонувала на завод, начальник зміни підтвердив слова водія. — Передайте усім, що від сьогодні на роботу не виходимо до особливого розпорядження, — почула вона у слухавці. — З чим пов’язано? З бойовими діями навколо міст. Усім бути вдома і чекати на дзвінок. Скільки часу — ніхто не знає. Настя переповіла почуте і попросила всіх обдзвонити. — Петровичу, хоч ти можеш пояснити, що відбувається? — запитав хтось із чоловіків. — Хрінові справи, — промовив Петрович. — Виїхав з гаража, забрав людей з Рубіжного, а тут за містом виходять на дорогу ополченці з автоматами за плечима, показують «зупиняйся!». Я пригальмував, вони заходять в салон, як у свою хату, наказують людям вийти і розходитися по домівках. Звичайно, що ніхто їм не перечив, бо, що ти скажеш, коли на тебе направлене дуло автомата? — розповідав водій. — А я, грішним ділом, вже подумав, що мені кінець, — зітхнув чоловік. — Мені наказали їхати з ними. Забрали з одного місця чоловіків тридцять, всі у камуфляжі, у кожного через плече автомат, на грудях — «георгіївські» стрічки, у декого обличчя сховане під маскою, повіз їх в інше місце. А тут стрілянина почалася, то там автомати строчать, то десь бахкає. Люди добрі, їду й думаю, що згине ваш Петрович зрадником, ніхто й словом добрим не згадає! Але ж ні, їхній командир комусь зателефонував і наказав не стріляти по «Сканії», мовляв, ще почнете своїх бити. Наказали мені висадити їх на Томашівському мосту й відпустили. Тож я одразу зателефонував керівництву, мені наказали людей на роботу не везти. — Напрацювалися! — зітхнула Настя. — Багато їх там? — Сепарів? Скажу вам, немало, — відповів чоловік, — і техніку за деревами бачив, і пушка якась виглядала. Отак-от! Люди трохи погомоніли й почали розходитися по домівках. Коли Настя повернулася додому, чоловік уже прокинувся і снідав разом зі свекрухою. — Що трапилося? — стривожився Валерій. Настя зняла куртку, дістала з пакета тормозок, поставила банки з їжею в холодильник. — Кінець роботі, — сказала вона й усе розповіла. — Ну що тут поробиш, — стенув плечима Валерій, — це ненадовго. Незабаром усе утрясеться й знову будемо працювати. — Сумніваюся. Настя хотіла подзвонити доньці, але та сама прибігла додому. — Чули, що коїться? — спитала вона збуджено. — Що ти маєш на увазі? — уточнила Настя. — Десь стріляють, там літає гелікоптер, у місто понаїхали ополченці! — Ти так розповідаєш, ніби радієш, — зауважила Настя. — Мамо, та чи плакати мені тепер? — посміхнулася Іванна. — Я ось чого забігла. Мені потрібні кишенькові гроші. — Два дні тому я тобі дав сто гривень, — протираючи очі кулаками, сказав Геннадій, який уже прокинувся і стояв, підпираючи одвірок. — Сто гривень! — хмикнула дівчина. — Чи й не гроші у наш час! — Навіщо тобі гроші? — поцікавилася Настя. — Я вже сказала: на кишенькові витрати. — Іванно, досить обтирати чужі кутки, — сказала Настя, — повертайся додому, бо сама бачиш — стає неспокійно. До того ж удома є що їсти, голодна не будеш. — Мені потрібні гроші, — наполегливо повторила дівчина. В її очах з’явився незнайомий блиск. — Я не сказала, що хочу їсти. — Іванно, від сьогодні ми з батьком не будемо працювати, — спокійно пояснила Настя. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти вдома. У мене на картці залишилося п’ятсот гривень, а в батька — на сотню більше. Уяви, що ми будемо робити за тиждень. Навіщо тобі зараз гроші? — То вже мої справи! — огризнулася Іванна. — Я прошу вас дати мені трохи грошей. — Щоб годувати чужу жінку? Її дитину? — Доню, не переймайся, — Валерій підвівся, — підемо, я зніму з картки і дам тобі гроші. — Навіщо ти так? — дорікнула Настя. — Нехай живе вдома, а не казна-де. — Вона живе у подружки, — підтримала сина свекруха, — вже не дитина. Ходімо, люба, я дам тобі сотню, — звернулася до Іванни. — Грець з вами! — в серцях кинула Настя. — Робіть, що хочете! Настя пішла до своєї кімнати, щільно зачинила за собою двері. Вона зателефонувала Вадиму, він уже знав останні новини. Настя впала на ліжко. Скільки ранків їй мріялося, щоб сталося диво: зателефонувало керівництво і сповістило про те, що не потрібно йти на роботу. Зараз так і трапилося, але радості ні на йоту, лише тривога і невизначеність. Навіть невідомо, чи відбудуться на Донбасі вибори президента. Вчора Аліска сповістила останню новину з ринку: сама не бачила, але інші на власні очі виділи і чули, як ходили по ринку ополченці й попереджали, щоб не ходили на вибори, бо, мовляв, все одно списки голосуючих будуть у їхніх руках і згідно з ними всіх постріляють. — Не дочекаються, — сказала Настя на те подрузі. — І не думай іти! — попередила Аліса. — Лиха не збудешся потім! — Ти ж не боялася бути в комісії на псевдореферендумі? — відповіла Настя. — То чому я повинна боятися йти на законні вибори президента моєї країни? — Як хочеш, — образилась Аліса, — хотіла, як краще, а вийшло, як завжди. Настя переодяглася в домашній халат, і тут зателенькав мобільний. — Слухаю, — промовила вона. — Доню, це я, твоя мама, — почула в слухавці тихий і кволий голос. — Мамочко, матусю, я приїду за тобою! Де ти зараз?! — Зі мною все добре, — сказала мати чужим, глухим голосом, — я незабаром повернуся, ти не хвилюйся за мене. Передавай вітання дітям… — Мамо! — скрикнула Настя, але телефон видав часті «пі-пі-пі». Вона ще довго тримала в руках телефон, як найціннішу річ у світі, сподіваючись ще раз почути голос матері. Без сумнівів, з мамою щось трапилося, голос був як у хворої чи виснаженої, але говорила саме мати. Телефон уперто мовчав. Настя поклала його в кишеню халата, вийшла на балкон. Десь удалині крізь гуркіт автівок пролунало стрекотіння автомата і швидко стихло. Було чути, як проторохтів гелікоптер, за ним іще один. Відбувалося щось незрозуміле. Настя викурила цигарку, повернулася в кімнату, ввімкнула комп’ютер. На сайті міської ради жодного повідомлення про останні події в місті. — Як завжди, — зітхнула Настя. Вона лягла в халаті на ліжко, натягла на голову плед, щільно в нього укуталася. «Як та черепашка, — подумала жінка, — сховалася у власний будиночок, щоб нічого не бачити, але від того небезпека нікуди не зникла».
|
|||
|