ОХОРОНА ПРАВ НА СОРТИ РОСЛИН.. ОХОРОНА ПРАВ НА ПОРОДИ ТВАРИН.

120. ОХОРОНА ПРАВ НА СОРТИ РОСЛИН.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на сорт рослин є: 1) автор (автори) сорту рослин; 2) інші особи, які набули майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин за договором чи законом".

Можуть набуватися такі права на сорти: особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин; майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин; майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин. Ці права набуваються на сорт, який відповідає критеріям, визначеним цим Законом, та якому присвоєна назва згідно з ним.

Обсяг правової охорони сорту, на який видано патент, визначається сукупністю ознак, викладених в занесеному до Реєстру патентів описі сорту. Про майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин свідчить свідоцтво про державну реєстрацію сорту рослин.

Строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорт, встановлений статтею 39 Закону, скорочується на період з дати державної реєстрації сорту до дати державної реєстрації прав на сорт. Щодо таких сортів не діє тимчасова правова охорона.

121. ОХОРОНА ПРАВ НА ПОРОДИ ТВАРИН.

Селекційним досягненням у тваринництві визнається порода, тобто цілісна численна група тварин загального походження, що створена людиною та має генеалогічну структуру і властивості, які дають змогу відрізнити її від інших тварин цього самого виду, і є кількісно достатньою для розмноження як однієї породи. Право інтелектуальної власності на породу тварин становлять:

1)особисті немайнові права інтелектуальної власності на породу тварин, засвідчені державною реєстрацією; 2)майнові права інтелектуальної власності на, породу тварин, засвідчені патентом; 3)• майнове право інтелектуальної власності на поширення породи тварин, засвідчене державною реєстрацією.

Суб'єктом правовідносин, що виникають у процесі створення та використання сорту рослин і порід тварин, може бути будь-яка фізична і юридична особа. Автором селекційного досягнення визнається особа, творчою працею якої створено цей сорт чи породу. Право на одержання патенту може мати, а отже, бути суб'єктом права на селекційне досягнення, будь-яка особа, якій автор передав своє право на одержання патенту.

122. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ.

Правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього найменування та охороняється без обов'язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи не є комерційне найменування частиною торговельної марки.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційне найменування є:

1) право на використання комерційного найменування; 2) право перешкоджати іншим особам неправомірно використовувати комерційне найменування, в тому числі забороняти таке використання;

Майнові права інтелектуальної власності на комерційне найменування передаються іншій особі лише разом з цілісним майновим комплексом особи, якій ці права належать, або його відповідною частиною.

Чинність майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування припиняється у разі ліквідації юридичної особи.

123. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ.

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення виникає з дати державної реєстрації цього права. Обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Суб'єктами права інтелектуальної власності на географічне зазначення є виробники товарів, асоціації споживачів, інші особи, визначені законом.

Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є: 1) право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням; 2) право на використання географічного зазначення; 3) раво перешкоджати неправомірному використанню географічного зазначення, в тому числі забороняти таке використання. Право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороняється безстроково за умови збереження характеристик товару (послуги), позначених цим зазначенням.

124. Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю

Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі і сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність і була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інф.

Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є: 1) право на використання комерційної таємниці; 2) виключне право дозволяти використання комерційної таємниці; 3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці.

Органи державної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею і створення якої потребує значних зусиль яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, с/г, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці

125. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНОГО ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав: 1)договори та інші правочини; 2)створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3)завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна)

Зобов'язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами.

126. СТОРОНИ ЦИВІЛЬНОГО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. МНОЖИННІСТЬ СТОРІН У ЗОБОВ'ЯЗАННІ.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор. У зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. Якщо кожна із сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

У цивільно-правовому зобов'язанні з боку кредитора або боржника можуть діяти дві або більше осіб. Залежно від розподілу прав та обов'язків між суб'єктами зобов'язання із множинністю осіб розрізняють часткові (пайові), солідарні та додаткові (субсидіарні) зобов'язання. Відповідальність за порушення цих зобов'язань теж буває частковою, солідарною або субсидіарною. У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

127. ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.

Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов'язання має свої принципи: 1)принцип належного виконання зобов'язання; 2)принцип економічності виконання, який передбачає, що зобов'язання повинно бути виконано найбільш економічним для кредитора способом; 3)принцип ділової співпраці та взаємодопомоги учасників, згідно з яким кожна із сторін повинна всіляко сприяти іншій стороні у виконанні нею обов'язків. На підставі цього принципу боржник має право розраховувати на таке сприяння з боку кредитора, яке прямо не встановлено законом (актом цивільного законодавства) чи договором, однак без нього неможливе належне виконання зобов'язання б ржником;

— принцип реального виконання, сутність якого полягає в тому, що стягнення неустойки та збитків не позбавляє боржника від виконання зобов'язання в натурі (докладніше див. коментар до ст. ст. 552, 622 ЦК].

128. СПОСОБИ, СТРОКИ ТА МІСЦЕ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.

Виконання зобов'язання - це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати в силу договору чи закону, тобто передати річ, виконати роботу, надати послугу, відшкодувати. Строки виконання зобов'язання можуть бути визначені законом, договором або моментом витребування.

Для належного виконання зобов'язання суттєву вагу має місце виконання. Відповідно до Кодексу виконання повинне бути проведене: а) за зобов'язаннями про передачу нерухомого майна -за його місцезнаходженням; б) за зобов'язаннями про передання товару, що передбачає перевезення цього товару або, - за місцем здавання товару першому перевізникові для передання його кредиторові; в) за іншими зобов'язаннями боржника про передання товару- за місцем виготовлення або зберігання майна, якщо це місце було відоме кредитору на момент виникнення зобов'язання; г) за грошовими зобов'язаннями - за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання; д) в ін випадках - за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа - за її місцезнаходженням.

Спосіб виконання визначається предметом і змістом виконання. За загальним правилом, зобов'язання не може виконуватися за частинами, якщо інше не випливає з договору, закону чи звичаїв ділового обігу.

129. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ.

Загалом ці способи забезпечення зобов’язань поділяють на зобов'язально-правові та речово-правові. До першої групи віднесено неустойку, поруку, гарантію та завдаток, до другої - заставу і притримання.

Способи забезпечення виконання зобов'язання мають спільну мету: надати кредитору додаткову можливість отримати належне йому за зобов'язанням. Кожен зі встановлених способів обумовлює поруч з головним (основним) зобов'язанням нове зобов'язання, яке є додатковим до головного, тобто має акцесорний характер. З цього випливає, що додатковим зобов'язанням можна забезпечувати лише дійсні вимоги, тобто такі, які реально існують на момент укладення правочину.

Якщо недійсним буде основне зобов'язання, то, відповідно, недійсними стають і будь-які способи забезпечення його виконання. Правочин щодо встановлення способу забезпечення виконання зобов'язання має бути укладено тільки в письмовій формі незалежно від форми основного зобов'язання. Недодержання письмової форми спричиняє недійсність правочину щодо встановлення способів забезпечення виконання. Способи, які забезпечують виконання зобов'язань, встановлюють в інтересах кредитора.

130. Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов'язання.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума чи ін встановлена у договорі майнова цінність, яку боржник зобов'язаний сплатити або передати кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання ним основного зобов'язання. Предметом неустойки крім грошової суми може бути рухоме і нерухоме майно. Право на неустойку виникає незалежно від того, чи зазнав кредитор збитків унаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Проценти на неустойку не нараховуються.

Неустойкою може бути забезпечена тільки дійсна вимога, бо недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Коли предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений угодою сторін. Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру порушення є такі різновиди неустойки: штраф і пеня. Штраф -це неустойка у твердо визначеній грошовій сумі, яка стягується одноразово у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання. Пеня - це неустойка, яка обчислюється у відсотковому відношенні відносно розміру платежу за кожний день прострочення.

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒