ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА.

70. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА.

Представництво - це особливі правовідносини, у яких беруть участь дві сторони: представник, тобто особа, яка зобов'язана або управнена до вчинення певної юридичної дії (чомусь він названий «повіреним»), і той, від імені і в інтересах якого представник має діяти,- довіритель.

Представництво завжди передбачає потенційне існування третьої особи, яка б виявила бажання укласти договір з тим, кого представляють.

Розрізняють такі види редставництва:

1) представництво, яке грунтується на договорі;

2) представництво, яке грунтується на законі;

3) представництво, яке грунтується на адміністративному акті.

71. ДОВІРЕНІСТЬ. ФОРМА, СТРОК, ВИДИ ДОВІРЕНОСТІ.

Дові́реність - письмове уповноваження, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії. Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юридичних дій. Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій. До спеціальних можна віднести довіреність на представництво у суді, довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці.

Довіреність має бути складена у письмовій формі. У деяких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, але й посвідченою нотаріусом. Строк дії довіреності не може перевищувати 3 років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

72. ПРИПИНЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ЗА ДОВІРЕНІСТЮ.

Чинність довіреності припиняється внаслідок: 1) закінчення її строку; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) відмови особи, якій видано довіреність; 4) припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність; 5) припинення юридичної особи, на ім'я якої видано довіреність: 6) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 7)смерті громадянина, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування особу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Такий же обов'язок покладається на правонаступників особи, що видала довіреність, а у разі визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною такий обов'язок покладається на опікуна або піклувальника. Права та обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видано довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо 3іх осіб.

73. СТРОКИ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ.

Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом 3 років фізична особа відсутня у місці постійного проживання і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінтересованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями.

1.За підставами встановлення можна виділити строки, які визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду. 2.За ступенем самостійності сторін у встановленні строків їх поділяють на імперативні та диспозитивні. 3.За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окремими періодами часу поділяють на загальні й окремі.

Перебіг строку починається з наступного після календарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями - то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то Днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку.

74. Позовна давність. Загальна і спеціальна позовна давність.

Позовна давність - це встановлений законом строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Іншими словами, це строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд. У цивільному праві застосовують два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальні строки позовної давності встановлено для окремих вимог, визначених Цивільним кодексом України, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скорочені, або подовжені.

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Взаємною згодою сторони можуть збільшувати позовну давність, встановлену законом, але скорочення позовної давності за угодою сторін не дозволяється.

75. ПОЧАТОК ПЕРЕБІГУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надасться пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

76. ПЕРЕРВА ТА ЗУПИНЕННЯ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ.

Перебіг позовної давності може бути не тільки зупинено, а й перервано. Переривання перебігу позовної давності відрізняється від її зупинення як за підставами, так і за юридичними наслідками. Загальною підставою для переривання перебігу позовної давності є звернення з позовом у встановленому порядку, тобто вчинення позову належним позивачем до належного відповідача і в належний суд, а також вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого зобов'язання.

Залишення позову без розгляду не перериває перебігу позовної давності. Якщо суд залишив без розгляду позов, вчинений у кримінальній справі, то перебіг позовної давності, що почався до вчинення позову, зупиняється до набирання чинності вироком, яким позов було залишено без розгляду, а час, протягом якого давність була зупинена, не зараховується до тривалості позовної давності. Коли частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново, - час, що сплинув до переривання, до нового строку не зараховується.

Таким чином, при зупиненні перебіг позовної давності зупиняється, а в разі переривання - перебіг позовної давності починається спочатку.

77. НАСЛІДКИ СПЛИВУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ.

Особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Дане положення ще раз підтверджує той факт, що сплив позовної давності не тягне за собою припинення суб'єктивного права.

Після спливу позовної давності особа не втрачає право на позов у процесуальному розумінні. Отже, незалежно від спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом. Якщо сторона у спорі не зробила заяву про застосування позовної давності до винесення судом рішення, позовна давність судом не застосовується. Суд не має права застосувати позовну давність за власною ініціативою. У випадку, коли особа зробила заяву про застосування позовної давності, яка вже минула, суд має підстави для відмови у позові. Відповідно до коментованої статті, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту, хоча законодавство чітко не визначає, які саме причини є поважними. Суд на власний розсуд визначає, чи були причини пропущення позовної давності поважними.

78. ВИМОГИ, НА ЯКІ ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ НЕ ПОШИРЮЮТЬСЯ.

За загальним правилом, норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є й винятки з цього правила (ст. 83 ЦК України).

По-перше, позовна давність не поширюється на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи. Характер майнових відносин, які склалися між вкладниками і банком, визначає принципове положення про те, що вклад або частина його підлягають видачі в б-я час на першу вимогу вкладника, з урахуванням годин роботи установи банку.

По-друге, не поширюється давність і на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом. Особисті немайнові права, як правило, безстрокові для їх носія, тому не обмежуються у часі і можливості їх захисту у разі порушення.

По-третє, не поширюється давність на вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю громадянина. Проте такі вимоги задовольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явленню позову. Відсутність строків давності щодо таких вимог є гарантією для потерпілих.

79. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ВИДИ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ.

Особисті немайнові права досить неоднорідні і є предметом регулювання різних галузей права. Так, право на участь у виборах, право бути обраним та деякі інші регулюються конституційним правом. Але є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припинені на підставі правочинів або інших юридичних дій. Вони належать кожній фізичній особі від народження або за законом і не мають економічного змісту. Ці права тісно пов'язані з фізичною особою, і вона не може відмовитися від них, а також не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно.

Особистим немайновим відносинам притаманні такі ознаки:

1. утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового, економічного змісту;

2. мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої категорії об'єктів - - немайнових благ;

3. мають абсолютний характер.

Особисті немайнові права фіз особи здійснюють самостійно. Особисте немайнове право - це суб'єктивне право, яке надає управомоченій особі юр забезпечену можливість вимагати від оточення утримуватися від будь-яких дій, що заважають правильно оцінювати її індивідуальні особливості.

80. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ ПРИРОДНЕ ІСНУВАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ.

Право на життя і охорону здоров'я означає юридично забезпечену можливість фізичної особи вимагати до суду припинення будь-яких дій, якщо вони погрожують здоров'ю або життю.

Право на свободу та особисту недоторканність означає юридичне забезпечену можливість фізичної особи без перешкод розпоряджатися собою на власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, які обмежують особисту свободу, та вимагати до суду припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу, зокрема свободу переміщення, свободу обирати рід занять та ін.

Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля означає юридичне забезпечену можливість фізичної особи на безпечні, сприятливі умови праці, проживання, навчання, на вільний доступ до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, та вимагати до суду відшкодування заподіяної шкоди й заборони господарської та іншої діяльності, яка завдає шкоди довкіллю.

81. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ СОЦІАЛЬНЕ БУТТЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ.

Право на власне ім'я надає його носієві юридично забезпечену можливість мати з моменту народження певне ім'я, вимагати від оточення, щоб його називали власним іменем. Право на честь, гідність та ділову репутацію є юридичне забезпеченою можливістю фізичної особи вимагати від оточення осіб утриматися від будь-яких дій, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію.

Право на індивідуальність, особисте життя та його таємницю означає, що кожна особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Право на інформацію і на особисті папери дає фізичній особі змогу відповідно до закону шукати, одержувати та поширювати інформацію. При поширенні інформації особа зобов'язана переконатися в її достовірності.

Право на місце проживання і на недоторканність житла. Фізична особа має право на вибір місця проживання та його зміну. Новонароджена дитина одержує право на місце проживання за місцем проживання своїх батьків

Право на свободу об'єднань і на мирні зібрання означає, що фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації.

82. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку.

83. ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов’язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються законом.

84. ПРАВО ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ.

Право приватної власності громадян у суб'єктивному значенні - це передбачене і гарантоване законом право власника-громадянина здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, а також юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Важливе значення має встановлення в законодавстві про власність принципу рівності всіх суб'єктів права приватної власності. Це, однак, не виключає встановлення можливих обмежень у придбанні іноземними громадянами або особами без громадянства деяких видів майна або його використання.

85. ПРАВО ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Право державної власності може бути визначене як влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майно, котре їй належить. Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка виступає представником спільних інтересів народу. Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, в тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу.

Отже, у державній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом пра-вочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

86. ПРАВО КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. У ст.ст. 142, 143 Конституції України і ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» було закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам - територіальним громадам.

ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності. Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, і т.д. Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче, ніж коло об'єктів права державної власності. Зокрема, в комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виняткової власності держави (єдина енергосистема країни).

87. НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ (ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА).

ч.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності - припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ст 330 ЦК встановлює спеціальні гарантії набуття права власності добросовісним набувачем. Згідно з цією нормою, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.390 ЦК майно не може бути витребуване у нього шляхом віндикації.

Способи набуття права власності; поділяють на первинні і похідні. Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні -- навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувана речі. Первинними способами виникнення права власності є:

1) Виробництво

2) Специфікація або переробка

3) Привласнення плодів і доходів.

5) Набуття права власності на безхазяйну річ (майно).

6) Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився.

7) Знахідка

10) Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є у комунальній власності

11) Самочинне будівництво.

Похідними способами набуття права власності є: придбання майна за договором і в порядку спадкування.

88. Набуття права власності на безхазяйну річ, знахідку, скарб.

Безхазяйне майно - те, що не має власника або власник якого невідомий. Загальне правило ст.335 ЦК 2003 р., згідно з яким безхазяйне майно можна набути за набувальною давністю, якщо це не суперечить нормам закону, що регулює конкретні відносини (скарб, знахідка тощо).

Для цього безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені.

Після спливу року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду в комунальну власність. Безхазяйні речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, ст.336 (відмова власника від рухомої речі), ст.338 (знахідка), ст.341 (бездоглядна домашня тварина) і ст.343 (скарб).

89. НАБУВАЛЬНА ДАВНІСТЬ.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом 10 років або рухомим майном - протягом 5 років, набуває право власності на це майно. Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

90. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Підставами припинення права власності є юридичні факти, з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої.

Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю,

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене,

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника,

9) реквізиції;

10) конфіскації.

91. ПОНЯТТЯ І ВИДИ СПІЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ.

Виникають два види правовідносин спільної власності: 1) внутрішні - між самими співвласниками; 2) зовнішні - між співвласниками з однієї сторони і не власниками - з іншої сторони. Інститут спільної власності визначається як система правових норм, які регламентують відносини співвласників щодо володіння, користування та розпорядження належним їм майном.

Закон розрізняє два види спільної власності: 1) спільну часткову власність (ст 356-367 ЦК) - власність, у якій наперед визначена частка кожного з її учасників і є точно відомою (яка визначається у вигляді дробу та в процентному відношенні) в праві власності на спільний об'єкт у цілому; 2) спільну сумісну власність (ст. 368-372 ЦК) - власність, у якій частки заздалегідь не визначені, а визначаються лише при припиненні відносин спільної власності для всіх або одного з учасників, тобто це «безчасткова власність». У зв'язку з цим зазначені види спільної власності відрізняються одна від одної особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками.

Правовідносини спільної власності можуть виникати за участю фізичних осіб, юридичних осіб, держави, територіальної громади. Оскільки право спільної сумісної власності виникає з визначених у законі підстав, тому при виникненні спільної власності вона вважається спільною частковою власністю.

92. ПРАВО СПІЛЬНОЇ ЧАСТКОВОЇ ВЛАСНОСТІ.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання майна.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Плоди, продукція та доходи від використання майна, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

93. Переважне право купівлі частки у спільн частковій власності.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо бажання придбати частку у праві спільної часткової власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця.

У разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

До таких вимог застосовується позовна давність в один рік. Передача співвласником свого переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності іншій особі не допускається. Частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.

94. ПРАВО СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ.

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

95. ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА ЯК ОБ'ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (грунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Суб'єктами права власності на землю є фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади. Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

96. ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК, САДИБА ЯК ОБ'ЄКТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом. Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового в-а.

Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

97. САМОЧИННЕ БУДІВНИЦТВО. ПОНЯТТЯ, ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗДІЙСНЕННЯ САМОЧИННОГО БУДІВНИЦТВА.

Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

На вимогу власника земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права ін осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником зем ділянки,на якій воно розміщене.

98. СПОСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Основні речово-правові засоби: витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (негаторний позов).

Допоміжні речово-правові засоби захисту: 1)позов про визнання права власності; 2)позов про виключення майна з опису; 3)позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.

Зобов'язально-правові засоби: 1)способи захисту права власності в договірних відносинах (повернення речей, наданих у користування за договором); 2)способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях; 3)повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.

Спеціальні засоби захисту: 1)позови про визнання угоди недійсною; 2)способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими; 3)способи захисту прав власників від неправомірного (ст 56 і 57 Закону України "Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, ст 52 -54 закону) втручання державних органів.

99. ВІНДИКАЦІЯ ТА ЇЇ МЕЖІ. РОЗРАХУНКИ ПРИ ВІНДИКАЦІЇ.

У Цивільному кодексі України - віндикаційний позов виражається такою формулою: "Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним". Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, незаконний фактичний в

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒