ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 14 страница

І сміливці, які тремтіли, сховавшись у скелях, почули раптом в надсадному витті цілком розбірливу, роздратовану мову:

- Королю! Королю!! Що це?! Ти запропонував її сам! Саме її! А тепер що?! Ти порушив умови! Ти шахрай, королю!

Проте дракон кинувся знову, і чудовисько замовкло.

Сміливці в скелях витріщалися один на одного, Остин, який заліг в якійсь щілини, вхопив ротом жменю піску... Але Юти, на щастя, слова чудовиська не досягнули, тому що вона кричала, не чуючи себе:

- Армане, ні! Арма-а-а... Пророцтво-о...

А дракон неначе збожеволів. Одне крило його тепер насилу слухалося, він завалювався на бік, проте вогонь з горлянки був швидкий і нещадний. Хвилі з шипінням вкривалися начебто пухирями, і густа пара здіймалася над морем, затягуючи бойовище, заважаючи глядачам і не даючи зрозуміти, хто перемагає... Пара раз у раз висвітлювалася спалахами полум’я, а, піднімаючись нагору, затуляла і небо, і сонце, і ось стало темно - такі щільні хмари зімкнулися над головами супротивників...

Коли порив вітру розірвав на мить завісу перед Ютиними очима, сутичка тривала вже далеко в море. Вогонь спалахував дедалі рідше; зненацька лісом скинулися чорні щупальця й тугою петлею захлиснувся роздвоєний, з пікою на кінці хвіст - смертоносний хвіст чудовиська. Голосний звук ковтання, - і темна туша чудовиська провалилася під воду, затягуючи за собою охопленого, сповитого цим хвостом дракона.

Жадібно ухнувши, зімкнулися хвилі. Пара здіймалася вище й вище, і ось відкрилася поверхня моря, і чистий обрій, і сонце.

Кожен воїн, стаючи до бою, має бути готовий до смерті.

Проте кожен воїн, навіть найзавзятіший сміливець, завжди плекає надію залишитися живим.

Коли Арман вирвався з-за скелі й побачив клішні, простягнені до прикутої до скелі жінки...

У бездонних схованках його пам’яті, прапам’яті, що залишилася від предків, гніздився закон життя: той, хто схопився з нащадком Юкки, приречений. Всі могутні інстинкти негайно наказали Арману тікати стрімголов; але в цю мить, у цю самісіньку мить він став непідвладний ні інстинктам, ні здоровому глузду.

Клішні тяглися до Юти.

І тоді він зрозумів, що загинув. Тому що породження моря не скривдить Юту навіть дотиком, і ні волоска не впаде з її голови, і за це він, Арм-Анн, зараз віддасть життя.

Найвідчайдушніший сміливець стає до бою з надією вижити; дракон, що звалився морському чудовиську на голову, здався тому безумцем - схоже, він твердо вирішив умерти в сутичці.

Раптовість і вогонь були вірними союзниками Армана - чудовисько ж бо готувалося до трапези, а не до смертельного двобою. Розгублене й обурене, у ці перші секунди воно зазнало найбільших втрат.

Арман нападав і нападав, і не беріг себе, і разом забув всі древні настанови про бійцівську доблесть - не доблесть хотілося йому виявити, а скалічити ворога якомога серйозніше. І він палив і шматував, і розгубленість чудовиська незабаром змінилася люттю.

“Непереможний був Сам-Ар, і вже брав він гору, але Юкка, нехай одійде в непам’ять його ім’я, схитрився підло й захлиснув у петлі свої Сам-Ара, і затяг у безодню, і загасив полум’я його, і роззброїв його...”

Арман не був непереможний, і нащадок Юкки, мабуть, подолав би його й на поверхні. Подолав би - якби Арман не бився, наче востаннє в житті. А так воно й було.

Удар важкого, тугого, як мокрий канат, мацака обпалив його крило, потім ще й ще; крило обвисло, а клішня захопила лапу, стиснула, і тріснула Арманова луска, і від немислимого болю скаламутилася свідомість. Пара здіймалася від киплячого моря, густа, задушлива пара. Рвонувшись, Арман дихнув вогнем - засичала, вкриваючись пухирями, горбкувата шкіра чудовиська. Ревіння; Арману здалося, що шия його зараз зламається, як суха тріска.

Двоє кілець затягувалися на шиї, ще три притискали до боків крила, і крила тріщали, ламаючись. Живий зашморг стискався й затягувався, і Арман занадто пізно збагнув, що зараз станеться.

Ривок. Туша чудовиська каменем впала на дно, і Арман побачив раптом, як на місці неба зімкнулися хвилі.

Згас вогонь, і чужий світ, стихія, що несе смерть, обступила пораненого дракона. Сонце тут було не сонце вже, а розмите коло на поверхні хвиль, і замість повітря, яким можна дихати - зграї, армії малесеньких пухирців, яскравих, з мальовничими відблисками на тугих боках, спрямованих угору, вгору, туди, де сонце й вітер...

“Так загинув могутній Сам-Ар, і пам’ятайте, нащадки...”

А чудовисько провалювалося дедалі глибше, і стискало Армана все дужче, і крізь танець іскор у його очах пробилася раптом проста й безпомічна думка: все дарма. Утопить і повернеться по Юту.

І тоді з жаху кинулися врозтіч морські мешканці. Забилися в мушлі всі, хто мав мушлю; чкурнули геть власники плавців, інші притулилися до дна, злившись із ним, ставши його частиною...

Тому що роззброєний, позбавлений повітря дракон, задихаючись, небаченим зусиллям розірвав смертельні обійми й зітнувся з царюючим у своїй стихії морським чудовиськом, і ніколи за все своє довге життя нащадок Юки не зустрічався ще з таким супротивником.

Божевільний, нащо?! Хіба та жертва на скелі була варта його життя? Дракони не можуть дихати під водою, йому б на поверхню рватися, а він, закривавлений, з розірваним горлом - кидається, нападає відразу справа й зліва, задихається, але б’є, шматує, стуляє й розмикає щелепи...

І чудовисько збентежилось, тому що для нього життя було надзвичайно дороге. Прокляття, має ж бути межа божевіллю!

З дна здіймалися хмари піску. Обламувалися й вертілися у вирах гілочки коралів; у глибокій-глибокій западині оголився й блиснув зубами людський череп.

Цей божевільний ішов до кінця. Не лють вела його - щось більше, ніж лють, величезне й чудовиську недоступне. І, зрозумівши це, нащадок Юкки уперше в житті злякався.

Не дракона - дракон здихав. Злякався того, що рухало ім. Того, що перетворило страх смерті - святий страх, якому підвладні всі, - у посміховище.

І ось тоді, збентежений і спантеличений, не бажаючи більше неприємностей, нащадок Юки відступив, залишивши життя дракона океану.

Сонце піднялося високо. Проминула година, не менше, поки перші сміливці зважилися вийти зі схованок у скелях.

Юта була притомна; очі її байдуже ковзнули по обличчях, що несміливо наблизилися, - і знову втупилися в море, затягнуте брижами.

Люди підходили й підходили - серед них селяни й рибалки, каменотеси, що прикували Юту до скелі, і навіть офіцери варти. Один з них стискав в опущеному кулаці сірий плащ чаклуна, який утік.

Останнім вийшов Остин.

Він брів, провалюючись у пісок, враз постарілий, із розтрісканими губами. Люди сахалися його, як чумного, як прокаженого - марно він ловив чийсь погляд. Хтось, даючи дорогу, плюнув йому під ноги.

- Юто... - сказав Остин, дивно бігаючи очима. - Юто...

Вітер жбурнув пригорщу бризок їй в обличчя, і великі солоні краплі котилися по щоках, проте очі залишалися сухими. Її погляд не відривався від поверхні моря, яке поглинуло чудовисько й дракона.

Він на дні. Тепер він на дні, і товща води зімкнулася. Під її вагою поховано перетинчасті крила - і хрипкуватий голос, докірливі очі, прохолодні долоні.

Прощавай.

Офіцер варти ступив до Остина й кинув, майже жбурнув йому сірий плащ чаклуна. Голіруч він спробував висмикнути з каменю залізну скобу, утримуючу тонку Ютину щиколотку - не зміг, опустив руки, відійшов, дивлячись у пісок.

- Юто, - промовив Остин, і голос його здригнувся, - не вір. Неправда це...

Вона не чула. Перед нею ніби ніхто й не стояв - вона дивилася на море.

- Ну, чого повитріщались? - майже верескнув Остин, обертаючись до людей.

Ніхто не глянув у його бік.

- Відв’язувати, чи що... - промимрив Остин, схоже, звертаючись до самого себе. - Панове офіцери... Відв’язувати? Чи повернеться?

Короля нагородили таким поглядом, що він знітився, згорбився, відразу став скривджений і жалюгідний. Каменотеси повільно, наче через силу, почали знімати ланцюг, протягнутий поперек Ютиних грудей. Королева була байдужа.

На берег накочувалися хвилі припливу - довгі, безпечні, геть не схожі на ті, що їх здіймають чудовиська... Люди стояли по гомілки в воді й не помічали цього. Бризки піни досягали вже до Ютиних ніг.

А сонце піднімалося й піднімалося, і ажурна сіточка прилетілих бозна-звідки хмар прикривала його, наче серпанком. Сонячна доріжка на хвилях виблискувала м’яко, приглушено, ніби вона й не сонячна навіть, а місячна.

І тоді Ютині губи ворухнулися. Побачивши її очі, усе обернулися одночасно, як по команді.

І разом скрикнули, розгледівши щось у воді. Мить - і берег знову спорожнів, люди відбігли під захист скель, і тільки Юта як і раніше стояла біля свого каменю, розкинувши прикуті руки.

Довго не було наступної хвилі. Ось вона прийшла - і Ютині очі розширились.

Хвилі прибували й прибували. Юта стояла, пряма, тонка, ніби вкарбована в скелю.

І ось за камінь, що громадився на межі моря та суші, схопилася людська рука. Зісковзнула безпомічно й схопила знову.

Юта стояла. Від скель слабко долинули вигуки здивування.

Друга рука потяглася - і впала в мокрий пісок. Нова хвиля допомогла, протягла розтерзану людину вперед - і відринула, забарвлена кров’ю.

Він сперся на лікті. Ще зусилля - підняв голову.

Очі їхні зустрілися.

Лисніли на сонці вилизані морем камінці. Хвиля, наче гравець в кості, то прибирала, то знову викидала їх на пісок. Над морем покрикували осмілілі чайки; від скель повільно наближалися осміліли люди.

Розпростертий на піску чоловік дивився на жінку, прикуту до скелі. У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 9 10 11 12 1314