КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 6 страница

Окрім того, не варто ігнорувати той факт, що у наш час запис у Твіттері як такий може стати інформаційним приводом. Ним наприклад став факт публікації твіта підозрюваним в організації Бостонського теракту. Про записи із цитатами з пісень відомих американських реперів, опубліковані Джохаром Царнаєвим було повідомлено не тільки у пресі, але й на провідних американських телеканалах [50].

Подібне проявлення «вторинності» ЗМІ зустрічається в наші дні все частіше. Так цілого сюжету у випуску новин одного з центральних телеканалів українського телебачення був удостоєний флеш-моб організований у мережі Twitter у день народження Володимира Путіна. Користувачі робили іронічні записи із наріканнями на життя у сучасній Росії, при чому кожна їхня скарга мала римуватися із фразою «Спасибо Путину за это», яка і була основним хештегом, за яким можна було знайти всі записи акції.

Розглянемо сильні сторони сервісу Твіттер як засобу поширення соціально важливої інформації.

1. Аудиторія, що постійно зростає швидкими темпами.

2. Активна аудиторія, яка не тільки читає, але й блискавично поширює важливі новини.

3. Короткий формат, який дозволяє бути максимально лаконічним, економить час і витрати трафіку читачів.

4. Для фоловерів ЗМІ – доступ до інформації з перших рук ньюзмейкерів (їх список в україно- та російськомовному сегменті невпинно зростає).

5. Можливість швидко отримати реактивний коментар ньюзмейкера, (для ньюзмейкера – зворотній зв'язок читачів).

6. Можливість швидко ознайомитися із різносторонньою інформаційною картиною тієї чи іншої події: 20 заголовків однієї новини часто дають чітку картину.

В якості додатку до традиційних ЗМІ, а не його замінника Твіттер виконує такі функції:

· автоматична трансляція заголовків новин із посиланнями на оригінал новини (коротку/довгу версію новини), розміщений на офіційному сайті ЗМІ;

· зворотній зв'язок із читачами;

· контакти із ньюзмейкерами, інформаційними агентствами, миттєве оповіщення про останні новини;

· сrowd-sourcing – збір інформації від громадянських журналістів: фото і відео з місця подій, оповіщення про різноманітні інформаційні приводи.

З останнім твердженням погоджується Джойс Барнатан, представник Міжнародного центру журналістики, який вважає, що традиційні ЗМІ повинні навчитися працювати із матеріалами так званих «громадян-журналістів», свідків важливих подій, які не є професіоналами. «Якщо хтось стоїть на березі Гудзона, а у цей час на поверхню ріки пілот посадив літак і свідок це записав на відео – ми повинні зрозуміти, як можна інкорпорувати роботу цих громадян-журналістів, ми у жодному випадку не можемо її ігнорувати. Все, що ми сьогодні робимо, має бути інтерактивним. Ми є свідками революції в галузі новинних медіа. Революція часто викликає у людей багато незручностей і занепокоєння. Виникає питання: як працювати із потоком невідфільтрованої інформації? Ми, як професіонали, повинні поставити собі високу планку в тому, як ми з цією інформацією поводимося. Але ми маємо розуміти, що нові технології можуть і повинні працювати на нашу користь» [29].

Микола Усков, головний редактор російської версії журналу GQ, відмітив, що величезні потоки інформації, що обрушуються на сучасну людину, неминуче ведуть до того, що не дозволяють йому цю інформацію «переварювати». «Людина більше нічого не розуміє у тому, що відбувається, – вважає Микола Усков. – Рано чи пізно люди обов’язково втомляться від моря неструктурованої, неперевіреної інформації, вони захочуть повернутися до старих-добрих ЗМІ. Задача нашого покоління – зберегти професійні колективи, незважаючи ні на що. Я вже навіть відчуваю відкат від повального захоплення новими можливостями соціальних медіа до перевіреної інформації, що володіє певним авторитетом» [29].

Однак, вважає пан Усков, сучасні журналісти повинні бути мультимедійними журналістами. «Зовсім не обов’язково, що ми всі залишимося на папері, – вважає він. – Я взагалі не люблю газет, вони залишають бруд на пальцях. Я волів би, щоб у мене в мозку був мікрочіп і я отримував би свіжий номер The New York Times таким чином. Але я хотів би отримувати саме цю газету, а не твіт. Нам, традиційним ЗМІ, потрібно не боятися освоювати нові можливості. Я вважаю, що сучасний журналіст повинен не тільки вміти набрати свій текст на машинці, він повинен бути і блогером, і достатньо активним медійним персонажем, тобто виступати на радіо, з’являтися в якості експерта на телебаченні. Мультимедійність – абсолютний «маст» для будь-якої редакції» [29].

Твіттер визначає спілкування не тільки його пересічних користувачів, але й світових лідерів: 15 із великої двадцятки держав використовують його. Так Барак Обама першим став використовувати сервіс мікроблогінгу для спілкування зі своїм електоратом у 2008 році.

Його твіттер-акаунт @BarackObama сьогодні має найбільшу кількість фоловерів серед усіх акаунтів світових лідерів, за ним слідкують 7, 4 млн. людей (більше тільки у поп-виконавців @LadyGaga, @JustinBieber та @BritneySpears). 28 різних світових лідерів слідкують за @BarackObama, хоча цікаво те, що @WhiteHouse – офіційний твіттер-акаунт американського уряду – не слідкує. Можливо тому, що Білий дім розуміє, що першочергового акант створювався Обмаою з однією лише метою – перемогти на президентських виборах.

Або це може бути класичним та досить типовим випадком, коли світовий лідер не зовсім володіє мистецтвом дипломатії у Твіттері. Контакти у Твіттері між світовими лідерами дуже багато говорять про поточні дипломатичні стосунки, і, в той час як світові лідери заводять френдів у соцмережах, вони не обов’язково взаємно стежать один за одним.

Правда в тому, що традиційні медіа втратили монополію на питання світовим лідерам, яку мали раніше. У свою чергу, політики починають розуміти могутність Твіттера, що дозволяє спілкуватися напряму із електоратом: перед своїм першим брифінгом, прес-секретар Білого дому Джей Карні (@PressSec) спитав у своїх фоловерів: якби ви були членом прес-служби Білого дому, яке питання ви б задали? Що було спробою Карні додати питання з Твіттеру до свого щоденного брифінгу.

Подібний приклад не є одиничним і така практика абсолютно виправдана, при чому, не тільки у сфері політики. Адже незважаючи на підготовленість та досвідченість журналіста, народу завжди краще відомо, що цікавить сам народ.

У січні 2011 твіттер-служба південно-африканського президента Джейкоба Зуми, звернулася до фоловерів за ідеями для щорічного звернення президента до народу: як ми можемо покращити життя громадян ПАР?

Пізніше, у своєму зверненні 11 лютого 2011, президент подякував «усім південно-африканцям, які зробили свій внесок у це звернення через медійні канали, соцмережі, такі як Фейсбук і Твіттер, рівно як і за допомогою прямих звернень». Його промова #SONA2011 потрапила до трендових тем Твіттеру [52].

І цей вчинок зрозумілий, адже Твіттер практично перетворюється на майданчик для проведення референдумів, хоч і можливо це лише за умови утопічно високого рівня інтернетизація країни.

У Канаді, в ході передвиборчої кампанії, лідер ліберальної партії Майкл Ігнатьєфф (@M_Ignatieff) та прем’єр-міністр Харпер (@PMHarper) обмінювалися у Твіттері 140-символьними заявами про свої можливі теледебати. Колишній губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценеггер, тим часом, регулярно проводить у Твіттері інтерв’ю зі своїми фоловерами [52].

Наведені нами приклади використання соціальних мереж світовими лідерами демонструють ще одну особливість Твіттера, якої позбавлені звичайні масово-комунікаційні канали – т. зв. «вузькоспрямованість». Ніколи раніше пересічний громадян не мав змоги стежити виключно за діями улюбленого політика, актора чи співака – інформація про цих постатей подавалася йому лише в купі із іншою, часто зайвою, інформацією. Зараз же кожен власник Твіттер-акаунту може обрати виключно ті теми, які його цікавлять і стежити лише за тими особистостями, якими він захоплюється. У контексті традиційних ЗМІ це було б можливо лише у тому випадку, якби кожній з цих персон було присвячене окреме видання, канал або радіостанція, що, звісно, ніколи не уявлялося можливим. До того ж часто наповнення Твіттеру є унікальним. Звісно, поширені випадки, коли Твіттер якоїсь персони насправді веде представник її прес-служби, але, якщо знаменитість сама є автором своїх записів, то часто вона наповнює їх інформацією, яку не поширює традиційними каналами ЗМІ (свої думки та враження протягом дня абощо). Хоча подібну інформацію складно назвати суспільно важливою, але вона завжди привертала чи не найбільшу увагу аудиторії, як вже згадувані нами блоги знаменитостей, жовті журнали та інші джерела особистої інформації відомих людей. Окрім унікальної інформації, якою діляться представники шоу-бізнесу, для їх прихильників Твіттер цікавий ще можливістю зв’язатися безпосередньо зі своїм кумиром: під час популярних серед знаменитостей твіт-конференцій (коли усі зацікавлені можуть поставити питання знаменитості, відмітивши свій твіт зверненням та хештегом) або надіславши приватне повідомлення (хоча такі дії і не гарантують, що питання буде прочитане і, що на нього буде дана відповідь).

Для того щоб розглянути соціальні ресурси в якості каналу поширення суспільно важливої інформації (іншими словами – новин), варто визначити, чи є інтерес до новин у сучасного українця. Проведене нами опитування, у якому взяли участь 70 осіб різного віку, статі та галузі діяльності сформувало певну картину. Так у більшості своїй (38 з 70-и) на питання чи стежать вони за новинами респонденти відповіли позитивно (Рис. 3. 1). 24-и особи зазначили, що стежать за новинами час від часу, а отже не є їх активним та регулярним споживачем. Ще п’ятеро респондентів виявилися зацікавленими лише у вітчизняних новинах і лише троє відповіли, що не стежать за новинами зовсім.

Рис. 3. 1

Важливим є також факт вибору каналу для отримання новин (Рис. 3. 2). Так безперечним лідером серед масово-комунікаційних каналів виявився інтернет, яким (зі вказаною вище метою) користуються 55 респондентів. Приблизно така ж кількість (49 осіб) стежить за новинами шляхом перегляду телевізійних передач. Набагато менше уваги українцями приділяється друкованим виданням та радіостанціям (19 та 23 відповідно).

Рис. 3. 2

Нами вже було зазначено, що найпопулярнішою соціальною мережею є сайт Facebook, проте, це не зовсім відповідає українським реаліям (Рис. 3. 3).

Рис. 3. 3

Хоча створений Марком Цукербергом ресурс є досить популярним в Україні (ним користуються 40 із 70-и опитуваних), перше місце за популярністю поки що належить сайту ВКонтакте – його вказали 47 респондентів. Приблизно однакову популярність мають Твіттер (15) та мережа Одноклассники (16), відома своєю популярністю, в першу чергу, у старшого покоління. Цікавим є те, що в Україні досить низьким є рівень ведення блогів – серед усіх респондентів шестеро користуються Живим Журналом і лише двоє мають акаунти на Blogger – блог-платформі від Google.

Щодо перетворення соціальних ресурсів на новітні ЗМІ українці не мають певної усталеної думки (Рис. 4. 4). І хоча більшість (26 респондентів) схиляється до того, що тенденція до подібно процесу все-таки існує, а 13 опитуваних у цьому впевнені, 17 осіб не змогли відповісти на це питання (варто вказати, що незначна частина опитуваних не зазначила жодного із представлених ресурсів, як такий, яким вона користується, що говорить про таких респондентів, як про людей, що не є користувачами соціальних мереж.

Рис. 4. 4

Частка людей, що не згодні із можливістю соціального ресурсу перетворитися на сучасний засіб масової інформації, значно менша – 5 осіб. 9 респондентів не впевнені, проте не вбачають подібної тенденції.

Ця розбіжність думок пов’язана як мінімум із тим, що кожен використовує засоби масової інформації для задоволення різних потреб. Якщо розглядати потребу у свіжій щоденній інформації, іншими словами, – новинах, то, деякою (проте, все ж таки, неповною) мірою соціальні ресурси здатні задовольнити її (та не без співробітництва із традиційними джерелами інформації). Інша справа, що на даному етапі існування електронні соціальні ресурси не є місцем для серйозної аналітики (хоча вона часто присутня, особливо у блогосфері). Соціальний ресурс – це (часто, але не завжди) місце побутового безпосереднього спілкування, до того ж доступного та оперативного. Так падіння популярності сайту LiveJournal дехто свого часу пояснював саме появою Твіттеру. Із цим складно не погодитися, адже 140-символьний формат мікроблогінгу набагато краще підходить сучасній активній людини, ніж формат «особистого щоденника». До того ж, розвиток сучасних мобільних технологій дозволяє оновлювати свою сторінку новими твітами практично у будь-якому місці та у будь-який час, що у свою чергу провокує бажання це робити (перевірено на власному досвіді). Є безперечна цінність у можливості поділитися миттєвим враженням негайно, а не тримати його до повернення додому, коли відкривши на комп’ютері свій блог автор розуміє, що саме ця миттєвість безнадійно втрачена, емоції потьмяніли і все написане виглядає вже більш штучно і не так вдало сформульовано.

Розглянемо правовий аспект питання заміни традиційних ЗМІ соціальними ресурсами. Для цього визначимо, чим є засоби масової інформації згідно з чинним законодавством України. У Законі України «Про інформацію» у пункті 2 статті 22 Розділу ІІІ «Діяльність журналістів, засобів масової інформації, їх працівників» говориться: «Засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації» [18]. Варто відзначити, що подібне визначення є досить розмитим і електронні соціальні ресурси цілком йому відповідають, так як публічно поширюють інформацію різного роду. Згідно зі статтею 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» аудіовізуальний (електронний) засіб масової інформації – організація, яка надає для масового приймання споживачами аудіовізуальну інформацію, передану у вигляді електричних сигналів і прийняту за допомогою побутових електронних пристроїв [20]. А отже критеріям цього визначення відповідає будь-який канал на YouTube, який масово поширює аудіовізуальну інформацію, що сприймається споживачами за допомогою комп’ютерів та телефонів (тобто побутових електронних пристроїв). Тобто ми бачимо, що законодавчо місце електронних соціальних ресурсів не є визначеним і хоча, логічно, вони за всіма параметрами відповідають засобам масової інформації, тим не менше поки що існує лише один приклад офіційної реєстрації Твіттер-акаунту в якості ЗМІ, але цей приклад стосується лише законодавства Російської Федерації, згідно з яким реєстрація засобу масової інформації є добровільною.

З іншої сторони, хоча будь-який електронний ресурс відповідає загальному визначенню засобу масової інформації, жоден з них (окрім YouTube-каналів) не можна віднести до якогось конкретного виду ЗМІ (преса, телебачення або радіо). Адже інтернет-газета не є газетою як такою, адже не є видрукованим виданням, не має тиражу тощо. Назвати сайт електронним засобом масової інформації теж не можна, так як далеко не всі сайти поширюють аудіо-візуальну інформацію, а ті, хто має таку можливість, не роблять це головною метою свого сайту. І саме це ускладнює правове регулювання інтернет-видань та унеможливлює ототожнювання електронного соціального ресурсу із медіа. Хоча існує практика реєстрації суто новинних порталів в якості інформаційних агентств.

Відсутність реєстрації інтернет-видань та спеціальних законодавчих обмежень на поширення інформації створюють ситуацію більшої свободи слова саме в інтернеті. Це відбувається, по-перше, через вільний доступ до створення інтернет-сторінок, відсутність будь-яких правових обмежень діяльності інтернет-видань. По-друге, технічний бік «видавничої справи» в інтернеті – процес менш витратний, легко доступний, його важко контролювати з погляду фізичного втручання (на відміну від преси, яка вимагає друкарень та мережі розповсюдження і тим більш телебачення з ліцензуванням, передавачами, кабельними мережами тощо).

Спроби врегулювати статус інтернет-видань виникали неодноразово. Однак головна проблема полягає у проблемі розмежування інтернет-ЗМІ та інших інтернет-сайтів. Пропонований колись критерій періодичності оновлень не підходить з тієї причини, що такими стануть, скоріш за все, інтернет-чати, які за своєю природою ЗМІ не є. З-поміж інших спроб пропонувалося визначити інтернет-ЗМІ як постійно діючу професійну редакцію, в якій працюють журналісти. Такий критерій навряд чи можна вважати об'єктивним; незрозуміло, хто в такому випадку прийматиме рішення про необхідність реєстрації і чи можна кого-небудь змусити зареєструватися.

Тобто чинне законодавство не містить визначення поняття, яке відповідало б не тільки електронним соціальним ресурсам, а й засобам масової інформації в мережі Інтернет, а також спеціального нормативно–правового акту, який би визначав їх статус, порядок створення та засади діяльності. Найчастіше для визначення зазначеного поняття застосовують словосполучення: «інтернет-засоби масової інформації», «засоби масової інформації в мережі інтернет», «інтернет-видання», «електронний засіб масової інформації», «електронні видання», «електронний журнал» та «веб-ресурс сегмента інтернет».

Так Законами України «Про захист суспільної моралі», «Про недержавне пенсійне забезпечення» застосовується термін «електронний засіб масової інформації» [17], [19]. У примітці до пункту 14 Положення про порядок акредитації журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при Верховній Раді України, затвердженого Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 19 травня 2006 року № 420, визначено особливості подання заявки на акредитацію інтернет-виданням [43].

Варто розглянути такий аспект досліджуваної нами теми, як зручність того факту, що соціальні ресурси не є засобами масової інформації. Наприклад, зручність для користувачів. Адже, кожен, хто має свій власний акаунт у соціальній мережі, в принципі, має певні «журналістські права», тобто він може поширювати інформацію на яку завгодно аудиторію, і при цьому, він не обмежується жодними «журналістськими обов’язками», окрім правил використання ресурсу, які регулюють діяльність юзера приблизно так само, як і моральні принципи звичайної пересічної людини, не дозволяючи публікувати матеріали, наприклад, насильницького характеру. «Власники блогхостингів не називають блоги засобами масової інформації. Їх мотиви прозорі. За такого підходу блоги не підпадають під дію Закону про ЗМІ і уникають відповідальності за зміст. Власники ЗМІ, навпаки, говорять, що блоги неможливо не називати ЗМІ, маючи на увазі співпадіння їх базових характеристик та функцій» [40].

Сукупність масової інформації, що проходить через електронні соціальні ресурси, співставна з інформацією, що проходить через ЗМІ, але між ними є істотна різниця. У ЗМІ встановлено жорсткі вимоги до форми подачі і змісту інформації. Рівень журналістських матеріалів має бути високим, інформація ЗМІ має бути достовірною, відповідати прийнятим нормам, має відповідати певному жанру, бути актуальною тощо.

Ці вимоги стають необов’язковими для соціальних мереж. Окрім того, у них інформація набуває специфічних рис: вона стає масовою не тільки тому, що орієнтована на велику аудиторію, а й тому, що її виробила масова аудиторія.

Соціальні мережі володіють двома базовими для ЗМІ елементами: інформацією та аудиторією. Таким чином, тісна взаємодія ЗМІ та соціальних ресурсів вигідна обом учасникам і має низку характерних рис. Існує навіть таке явище, як «паразитизм» ЗМІ на соціальних мережах.

Співробітництво електронних соціальних ресурсів зі ЗМІ та іншими інститутами, що займаються збором, обробкою і поширенням інформації, полягає у:

· запозиченні фактологічної інформації (взаємодія на рівні контенту);

· запозиченні даних про аудиторію та її інтереси;

· запозиченні самої аудиторії;

· запозиченні послуг аудиторії.

Запозичення фактологічної інформації. Оскільки головним продуктом виробництва і продажу ЗМІ є інформація, ЗМІ прагнуть добувати її максимально швидко та ексклюзивно. На відміну від обмежених особистим простором людей телефонів і листів, соціальні мережі – публічне сховище особистої інформації, можливо, перше в історії такого роду. Журналісти починають використовувати їх для пошуку унікальної інформації. Не весь об’єм інформації, що проходить через соціальні мережі, є масовою інформацією, проте поширені випадки її використання журналістами свідчать про її потенціал, а також роблять масовою частину особистої інформації.

Процес об’єктивного відбору новин із загального потоку відомостей, що щоденно проходять крізь електронні соціальні ресурси, на рівні ручного відбору здійснюється з великими труднощами. Масовість та популярність – одна з причин пошуку у соціальних мережах інформації, її тематики традиційними ЗМІ: популярні теми цікаві користувачам. Друга причина – ексклюзивність інформації. Автоматичні методи аналізу контенту електронних ресурсів розроблено компаніями Яндекс та в меншому обсязі – Liveinternet. ru. Однак вони дозволяють відслідкувати в основному тільки масові інформаційні рухи. Для індексації ексклюзивних відомостей у пошукових систем немає певного алгоритму, і вона часто залишається «холостою».

«Ексклюзивна» інформація знаходиться в акаунтах відомих людей і корпорацій. Їх активне використання може призвести до скасування розсилок, прес-релізів та організованого інформування журналістів на користь масового оповіщення своєї цільової аудиторії через сторінки у соціальних мережах.

З іншої сторони, електронні соціальні ресурси – це канал вільного доступу до масової аудиторії. За рахунок популярності і довіри аудиторії соціальні мережі використовуються як канал вільного масового поширення інформації, здатної активувати аудиторію і спровокувати її на певні дії. Аналогічно зі здвоєним ринком товарів та послуг, мережі як технологія безкоштовно надають, з однієї сторони, контент, а з іншої – доступ до масової аудиторії. Вони – простір, заради якого порушується закон про авторське право: багато засобів масової інформації, що забороняють використовувати свій контент без письмової згоди редакції, дають на сайті коди статей «для розміщення у соціальних мережах», тобто сприяють нелегальному поширенню свого контенту цим каналом. Імовірно, вони сприймають електронні соціальні ресурси перш за все як джерело аудиторії і тільки потім як конкурента. Соціальні мережі з точки зору ЗМІ насичені найціннішим ресурсом в інформаційному просторі – аудиторією.

Видами дії та агітації через електронні соціальні ресурси на аудиторію стають:

· спонукання до конкретних фізичних дій – вихід на мітинг, написання листів тощо;

· спонукання до читання ЗМІ (коли ЗМІ «розкручується» через соціальні мережі; реклама електронної, паперової, аудіо- чи відеоверсії ЗМІ);

· використання доступу до аудиторії для зміни її думки, спроби виправдання, відновлення свого іміджу або напівофіційних заяв публічних осіб;

· використання доступу до мас для розміщення реклами – пряме використання соціальних мереж у рекламних цілях.

З третьої сторони, соціальні ресурси дають інформацію про користувачів: про їх зацікавлення, настрої, бажання тощо. Ця інформація корисна як для соціологів, так і для журналістів, політиків та усіх, хто працює з масами. Журналісти тестують теми для розробки, політики планують свій публічний образ і програми, спеціалісти в галузі реклами перевіряють реакцію на свої проекти і шукають джерела нових ідей тощо.

Окрім того, існує таке явище, як запозичення послуг юзерів. На відміну від першого пункту запозичень, де відбирається потрібна інформація із загальної кількості вже написаних свідчень, у даному випадку йдеться про заплановане використання послуг користувачів соціальних медіа як журналістів (виробників новин). Прикладом може служити таки й факт: на саміті G20, який відбувся у Лондоні в 2009 році і зібрав представників двадцяти світових держав, на рівні із засобами масової інформації працювали автори найбільш відомих світових блогів. П’ятдесят топ-блогерів отримали можливість «від імені громадськості» задавати політикам питання, у тому числі й ті, що стосуються головної теми саміту – виходу зі світової кризи.

За словами організаторів зустрічі, у звичайного громадянина досить мало можливостей поспілкуватися із прем’єр-міністром, однак у нього напевно є питання і якість антикризові пропозиції. Саме донесенням гласу народу до «вищих сфер» і займалися блогери [38].

Відомі практики галузі мас-медіа також вирішили перевірити цінність ресурсів Twitter та Facebook досить цікавим способом. Так одне з найбільших новинних агентств AFP збирається провести експеримент – закрити п’ятьох журналістів на фермі на п’ять днів, протягом яких вони мають писати репортажі, базуючись тільки на повідомленнях у Twitter та Facebook. Ця напівжартівлива акція насправді є яскравим прикладом того, як із плином часу соціальні мережі починають все серйозніше сприйматися не тільки їх користувачами, але й самими журналістами.

Отже, підбивши певні підсумки нашого дослідження, ми можемо відповісти на питання, поставлене нами на початку роботи: електронний соціальний ресурс не може стати повноцінною заміною традиційного засобу масової інформації, незважаючи на те, що володіє певною кількістю «журналістських» ознак. Проте, не варто забувати і про певні переваги, якими наділені соціальні мережі, і використання яких може зробити роботу ЗМІ більш ефективною. Саме тому, кожен великий канал (видання, радіостанція) з метою просування себе та своєї продукції повинен мати власні акаунти у найпопулярніших соціальних мережах, що дасть їм:

· можливість якомога оперативно поширювати інформацію серед якомога більшої кількості людей;

· спосіб завоювати більшу симпатію своєї аудиторії (приміром, через безпосередній та привітний Facebook-акаунт, акції та розіграші із подарунками тощо);

· канал для встановлення зворотного зв’язку між ЗМІ та аудиторією;

· безкоштовне місце для реклами своєї компанії.

Окрім поширення посилань на свої матеріали, редакція має проводити різноманітні заходи та акції для залучення аудиторії на свій сайт або для спонукання аудиторії читати їх газету. Також видання має спонукати свою аудиторію до встановлення зворотного зв’язку, коментування їх матеріалів, аби мати можливість задовольнити усі інформаційні потреби суспільства.

Також окрім поширення власних матеріалів і популяризації своєї компанії за допомогою електронного соціального ресурсу, видання, радіостанція або телеканал мають приділяти активну увагу інформації, що поширюється соціальними мережами. Журналісти мають щоденно досліджувати соціальні мережі на предмет наявності цікавих інформаційних приводів або для визначення суспільного настрою, що допоможе їм випереджувати очікування своїх читачів, глядачів або слухачів.

Отже ми бачимо, що, незважаючи на певну принципову різницю між поняттями електронного соціального ресурсу та традиційного засобу масової інформації, їх співпраця може покращити роботу обох сторін, а саме надати блогеру бажану популярність та забезпечити журналіста унікальною інформацією.

Висновки до розділу 3

Підбиваючи підсумки даного розділу, зазначимо, що ми:

· детально розглянули мережі Facebook та Twitter у якості новітніх інформаційних каналів;

· виокремили їх переваги та недоліки над традиційними ЗМІ та визначили особливості представлених ресурсів, що не дозволяють їм перетворитися на повноцінні медіа;

· розглянули питання неможливості повноцінного правового регулювання соціальних мереж та вигоду, яку отримують з цього власники акаунтів та самих мереж загалом;

· розглянули результати проведеного нами опитування та визначили наскільки українці зацікавлені в отриманні новин, чи використовують вони для їх отримання соціальні ресурси та чи вбачають вони тенденцію до перетворення соціальних мереж на новітні ЗМІ;

· пояснили необхідність співробітництва традиційних медіа із електронними соціальними ресурсами заради спільного ефективного результату.

ВИСНОВКИ

На початку нашого дослідження ми поставили за мету дізнатися, чи здатні електронні соціальні ресурси виконувати роль засобів масової інформації.

Для цього у розділі 1 ми визначили сутність електронного соціального ресурсу, виокремили та пояснили його соціально-комунікаційні ознаки, розглянули соціально-комунікаційні ознаки блогів як специфічного виду електронного соціального ресурсу, побіжно оглянули найпоширеніші методи, що використовуються в ході наукових досліджень, зазначили методологію дослідження електронних соціальних ресурсів науковцями інших галузей науки.

У розділі 2 ми розглянули, що являють собою одні з найпопулярніших соціальних мереж світу Facebook, Twitter, LiveJournal та ВКонтакте, простежили історію їх розвитку, визначили особливості функціоналу кожного з них, побіжно оглянули, якими можливостями володіє кожен із них поза своїми безпосередніми функціями (поширення безкоштовного «піратського» контенту, майданчик для заробітку та реклами, довідкове бюро із найрізноманітніших питань тощо) та які наслідки може мати використання цих можливостей. Також ми дослідили блоги як специфічний вид електронного соціального ресурсу, окреслили такі поняття, як «нетократія», «громадянська журналістика» та ін.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 Следующая ⇒