СПРОБА ПОВЕРНЕННЯ 6 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 7

Життя минає, а не збулося.

І — задаремні нарікання.

Воно привиділось причулося,

а окошилось як наслання.

* * *

І ось воно: відбитком на воді

враз попливло сумне твоє обличчя,

котре із глибини хтось довго кличе.

І — розгойдались пасмуги руді.

Стань і вернись до пам’яти: тоді

відкрилося зелене узграниччя.

Жадана стрілась доля — вічі в вічі —

і розгойдались пасмуги руді.

Перестороги радості ласкаві

і предковічні начування лих

вже за вузду тримали вороних

на синім березі твоєї слави.

А річка пропливала на очах,

і кожна хвиля вабила до себе.

Тепер — усе спливло. Тепер — не треба:

заколисався кострубатий жах.

Чи ти себе — пізнаєш по біді?

По сивій голові — себе — пізнаєш?

Не в себе. Ти від себе повертаєш.

І — загойдались пасмуги руді.

* * *

Мертвий сон галактик

як не здушить нас.

Спати. Спати. Спати.

Бо минувся час.

Ніч блукає глупа

у глухім степу.

Хто ж це так протупав —

тупу-тупу-пу?

Чи яка почвара,

чи який відьмак,

чи Господню кару

насилають так?

Ніби дерта рана,

репається діл,

та од жаху п’яний

хилиться ковил.

Вирви та байраки,

скіфських баб ряди,

хто ж то до галактик

ген проклав сліди?

Таж немає Бога!

Хто ж то походив

зоряну дорогу

і згубив сліди?

Що, як це останній

із живих людей

кинув край страждання

і до неба йде?

Там, у коловерті

царства сатани,

ні життя, ні смерті,

лиш блаженні сни.

Мертвий сон галактик

як не здушить нас.

Спати, спати, спати,

бо — минувся час.

* * *

Хтось чорний-чорний бродить довкруги,

із ніг до голови мене обзирить

і, не пізнаючи, уже й не вірить,

що все це я — угнався в береги,

як грудка болю, пам’яттю розмита,

живого срібла озеро нічне,

і зводить подив око ненасите —

адже він мертвого чекав мене.

Душа колотиться, і стогін колобродить,

1Она тихий шепіт перетерся крик.

Хтось чорний-чорний ніби мною водить,

я ж припроваджуватися не звик.

Мов лялечка, прозорою сльозою,

своєю тінню, власним небуттям

я відчуваю власну смерть живою,

як і загибель — самовороттям.

* * *

Мені постав ти в доброті і гніві,

мій недобутий віче. В сто очей

за мною стежиш, стежиш з-за плечей.

Не доберу, де праві, а де ліві.

Той недобутий час мені пече,

вогнем обмерзлу душу пропікає.

Не нарікай, що він тебе прощає

і вимагає: помолися ще

вчорашньому, коли немає завтра,

1Оі за минулим вибудуй мости.

Попереду вже палахкоче ватра,

крізь неї, мов крізь себе, треба йти.

* * *

Вся сцена полетіла шкереберть,

весь антураж потрощено до біса.

Роздерта декорована завіса

і гробне тиша, віща, наче смерть.

Ні постаті — на весь великий кін.

Хіба що порохи ширяють лячні.

А де шаліли пристрасті обачні —

вже владарює сардонічний сплін.

Король наш голий! Гетьте короля!

Скінчилася занудна дивовижа.

І Фавста невситиме чорнокнижжя

провадить на відьомські весілля.

* * *

Немилосердно нас об вічність б’ють

припалою снігами головою.

А все не поквитаємось з добою,

ніяк не вийдем на правдиву путь.

Тороси горя нас і труть і мнуть,

тороси болю кличуть нас до бою,

а ми пливем, як туші, за собою,

і тільки дух нам забиває лють.

О в’язню вічності, гати себе об мур,

гати об мур, аби зажить свободи.

Конає світ. Уярмлені народи

гойдають небо, ніби абажур,

і в чорноті космічній, над зірками,

росте їх крик — жалкими шпичаками.

* * *

Окрім дощу, ані душі довкола,

і тільки степ, і степ, і степ, і степ.

І тільки смеркло, вщухло, стало голо —

і в сто голок цей, без ляльок, вертеп.

Вода пускалася узвозом, божевільна,

вчепивши до горба автомобіль,

і настовбурчувалася повільно

моя душа, сп’яніла од весіль

землі і неба, що злягатись стали.

Дорога звомплена репетувала ґвалт

і в вовну неба жала запускала,

а те кричало наче варіят.

Ведмідь упав, немов Ісус Христос,

із високості, і долину вкривши

як шовк легкою вовною узвишшя —

голічеревий по калюжах повз.

А ти стояв — між цих дзвінких калюж,

п’янів весною — з довгої розлуки.

Над головою висла хмарка муки —

світліла райдугою доокруж.

Голічерева радосте моя,

забутий краю — грай-но на екрані

моїх заждань, на приостанній грані

надій зникомих — світу-галая.

* * *

Сонце, бджолами хоре, сумовите в добрі

при житейському морі — як ковчег на горі.

Та ковчег той без Ноя, і немає при нім

ані тварі живої, щоб плодитись потім,

ані гілля оливи із далеких долин,

між вервечками зливи ти є в світі один.

Наречи себе Ноєм і подайся уплав.

Що ж такого ти скоїв, аби світу не мав?

Сонце, бджолами хоре, покотилося в падь

і заплакані зорі ллються в очі свічадь.

ВЕРТЕП

На першому поверсі двоє людей,

на другому — їхні тіні.

Вправний оператор

так освітлює кадр,

що часом навіть не добереш,

де люди, а де лиш тіні.

Внизу проказують — нам з тобою

жити в любові й радості.

Вгорі повторюють: мав би ніж —

зарізав би, як собаку.

Потім на кін виходить хтось третій

і починає агітувати за рай,

що росте й росте

все вище й вище.

Сніп світла зноситься

в порожню небесну твердь,

де чути янгольські співи:

“одним кипіти в салі,

а другим — у смолі“.

Нарешті починаються танці:

на авансцену вискакує чорт

і починає обертатися,

раз він стає на ноги,

вдруге — на руки.

Доти перевертається,

поки руки не приростають до землі,

ноги ж зависають у повітрі.

І тоді стає помітно,

що обертається, власне,

тільки тулуб.

* * *

Спочатку вони вбивали людину

(це робилося дуже майстерно й швидко),

потому вбитого відживляли.

Реанімацією займалися

в косметичних кабінетах.

Справі відживлення

віддавали життя

цілі династії майстрів пензля.

І не дарма:

відрізнити живого од мертвого

було неможливо.

* * *

У Прохорівці сни, як ріки

напровесні: об груди б’ють,

як об пороги. І великі

тумани в головах ростуть.

У Прохорівці сни, мов ріки.

Так увижається не раз:

заснеш — не чути й третіх півнів.

І сновигають тіні дивні —

то Максимович і Тарас

бредуть Михайловим узвозом.

Угору, вгору — аж до хмар,

де виткався Волосожар,

де марення Чумацьким возом

пускаються у Крим по сіль.

А потім, враз оступить біль

натужну душу — й не дихнути.

Ідеш у визорену ніч,

поки зблукаєш межи рути,

віддавшись довгій маячні.

У Прохорівці сни — мов ріки.

* * *

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі довкола,

уздрів і скляк: блукало серед поля

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

А в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути —

у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть,

і вже як ліс соснової малечі

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну поспіхом згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.

Стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон, і власної неволі

на рідній запізнати чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе — сто тебе супроти.

І кожен ворог, сповнений скорботи,

він погинає, але шле прокльон.

Та кожен з них — то твій таки прокльон,

твоєю самотою обгорілий,

вертаються тобі всі жальні стріли

у цьому полі, синьому, як льон.

* * *

І стрілку смерти відведем назад,

бо перевізник вимовив — завізно!

Задосить того, що долину слізну

побачив ясно — без облуд і знад,

що за священний полог зазирнув

і чорні зорі в золотому полі

побачив краєм ока. І доволі:

Ти більше, ніж належиться, збагнув.

Тож стрілку смерті владно відведем

і подолаємо бездонну втому —

враз ослони явленну папілому,

забудь свій зірний сон і зірний щем.

Оця перерва часоплину, стик

покори і зухвальства, пітьми й світла,

цей зорями напоєний потік,

назнаменовань заряхтілі титла —

вже сяє таємниче, як скрижаль,

на всю прийдешню радість і печаль.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 67