СПРОБА ПОВЕРНЕННЯ 3 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 7Следующая ⇒

мене од біди вберегти.

* * *

На Лисій горі догоряє багаття нічне

і листя осіннє на Лисій горі догоряє.

А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,

чи Лиса гора впізнала б мене.

Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!

І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,

чи я ще живий чи помер чи живцем помираю,

бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.

І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш,

над нашим, над спільним, понад

світовим безголів’ям

Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось знечів’я…

Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш…

І досі ще пахнуть журливі долоні твої,

і губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,

І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,

і глухо, як кров ув аортах,

солоні гримлять солов’ї.

* * *

Наді мною синє віко неба;

сіро-чорна шлакова труна

геть обшила душу. Так і треба:

вже остання лопнула струна,

вкрай напнута сподіванням. Досить.

Бо немає стерпу. Твій кінець

умовляє, научає, просить:

згинь, коли спромога. Хай їм грець

тим літам, що будуть непрожиті.

То ж бери собі останній шлюб,

бо не зійде на каменю жито

і сухий не розів’ється дуб.

* * *

Ти десь живеш на призабутім березі

моїх змілілих пам’ятей. Блукаєш

пустелею моїх молодощасть,

як біла тінь суворої скорботи.

Так часто Бог нам зустрічі дарує

в цій келії. Так часто я тебе

зову крізь сон, щоб душу натрудити

повік незбутнім молодим гріхом.

Припертий до стіни (чотири мури —

і п’ятого кутка ніяк не знайдеш),

чи не щодень до сповіді стаю,

та жодної мені нема покути.

На кожнім мурі проступає рить

журби твоєї. Посестри — подоби

(нічний твій виступ) — в кількоро очей

зорять на мене поглядом німотним —

дошукуються давньої душі.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно,

свічо моя пекельна! У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність, що живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена! Тобою

я запізнав ті розстані, які

нам доля не прощає. За тобою

спинив я часу плин. І кождодня

вертаюся в витоки. Надто тяжко

ступати безворотною дорогою,

де втрачено початки і кінці.

Я здумано живу і не зберуся

натішитися злагодою ночі

і забуття. Неначе стовп огненний,

мене ти з себе викликаєш, надиш —

забутим, згубленим, далеким, карим

і золотим. Куди ж мене зовеш,

брунатна бджілко? Дай мені лишитись

у цьому часі страдному. Дозволь

зостатися з бідою наодинці

і — ачи вмерти чи перемогти.

Дарма. Ти знову в сни мої заходиш

вельможно мури прочиняєш всі —

і золоті, брунатні, карі очі

йдуть зовсібіч на мене. І беруть

у свій полон.

До молодості зносять,

аби жбурнути — в прірву…

* * *

О, скільки слів, неначе поторочі!

І всі повз мене, ніби кулі, б’ють

і всі живу мою минають суть,

а тільки строчать.

І я бреду — крізь ці слова облудні,

іду на бій, бо тут передова,

хоч всі твої бійці — самі слова,

і сіють зраду спогади марудні.

Не ошукайся ж, вірячи добру

і не згубись у мук своїх огромі.

Спогадуючи, піддаєшся втомі,

хоч тільки-но стомлюся — і помру

і в помережані сховаюсь ночі,

де ні жалю, ні радощів не ймуть,

де не живуть, а смерть свою жують.

О, скільки слів, неначе поторочі!

* * *

Як моторошний сон — ці дні і ночі.

Пригнічують мене і додають

безмежних сил. Хоч силоміць ув очі

засилюй сон! Привиддя постають —

спогадані, згорьовані, урочі

з моїх артерій кров солону точать

і як криваві зозулі — кують.

Не кукайте, криваві зозулі,

над бідною моєю головою,

коли віконце обснувало млою,

коли мені так тяжко без землі,

завислому у вертикальній трумні.

О, кружні кроки — скрадливі й безшумні.

* * *

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не лягали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

І врочить порив: не спиняйся, йди.

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

* * *

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.

Десь при вечірньому столі —

батьків моїх тужіння

згорьоване. О цій порі,

аж чорні од розпуки,

голосять наші матері,

заламуючи руки.

Ще наші біди замалі!

Ще наберись терпіння.

Довкруг — обрізано жалі,

обтято голосіння.

* * *

Немов нурець, що цілив просто в смерть,

але не влучив, бо, занадто прагнучи,

змістив бажанням вертикальний лет

ачи гордливе небуття відтрутило,

чи в мить різкого самопочезання

він надто пильно стежив шлях утрат, —

лиш так його спотворило дерзання

тим виразом вибачливих жалів,

самодосад, стеребленої волі

і отворами поглядів зчужілих,

що він навік лишився під собою

для пробування, нижчого за смерть.

* * *

Той образ, що в відслонах мерехтить,

повторюють дзеркалами дзеркала.

Це в прискалках душа твоя жахтить,

ледь нарожденна ачи з мертвих встала.

Вона збирає в стосики тонкі

усі твої розсипані відбитки,

мов золоті, з поховань скіфських, злитки

на поза всякий час і всі віки.

У синіх вітражах, б’ючи, як млість,

вже золота спалахує подоба

і склякла пучка тягнеться до лоба,

і серце покріпляє благовість,

о милосердний Господи!

Знова

душа постала з тліну всежива!

* * *

Ти підійшла, а я тебе не ждав.

Не сподівався, що аж так нагально,

ані знаку подавши — все відтрутиш,

щоб заступити всесвіт мій цілий.

Так, світ тобою став. Ти стала світом.

Чужим, як ти. Німим, як ти. Як ти —

непроханим. Та чую — жаль обох вас

уникнути — чи брата чи сестри.

* * *

І віщий голос подали вітри,

ласкаві ластівки зашелестіли,

мов листя лип. І крики замигтіли

мені на лицях. Годі, очі втри,

моя зажуро. Поночіє світ,

гойднувся обрій — радості й докуки.

Сідають ластівки — мені на руки.

А серце поривається в зеніт.

* * *

Ще кілька літ — і увірветься в’язь.

Забутий світ увійде в сни диточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка в чорноводді доль

загубиться. І фенікс довгоногий

перенесе тебе в ясні чертоги

від самоволь, покори і сваволь.

А все тоте, що виснив у житті,

як рить, проб’ється на плиті могильній.

О, ти єси тепер довіку вільний

в нестерпному своєму всебутті.

* * *

У темінь сну занурюється шлях.

Все вище й вище засягають води

терпкого забуття. Все ближче край.

Дивлюся в порожнечу днів і літ —

і думаю: де та межа, котрою

вертається утрачена душа

у прапервні. У паділ тих розкошей,

які сурмили молоді літа.

Камо грядеши? Неслухняний крок

пізнав себе у цій ході невпинній,

а ти лише в його ступаєш слід.

І вужчає благенька смужка літ,

мов тінь твоя, що йде тобі назустріч

і врочить, врочить...

Темінь. Прірва. Край.

Зайди за грань. Нам надто тяжко жити

непевністю. Межи. Напівступою,

як над собою винесений крок

задумався і скляк. Напівбажання,

на півваганні втяте. Гони меж

ховаються за пагорби терпіння

і невидимі для зухвалих мет

простертості. О, що б, коли б той край

пізнав дробинність нашу! Що б то стало —

горі — горою бути? Що б то нам

посовгнути — ці межигони часу,

марудні межигони живоття,

коли змарнілі постаті снаги,

ці бурі пристрастей попопелілих,

раптово окошилися на нас.

І хочеться сягнути за крайчасу,

за прапервні. І все почати знов.

Первослідом. О, що б то нам прямитись

поверненням у смерть. О, що б то йти

узгір’ям долі в верхогір’я крику,

яким прорвався тверді першотвір,

і збурив певність німоти і тліну!

О, ті нестерпні виходи за грань

привсюдності! О ті наломи ляку,

ота зухвала згага самовтеч,

жага згоряння, спалення, авто-

дафе. Та паморозь терпінь

і вічна недоконаність дерзання,

рух руху руху. Те безмежжя сил,

розбурханих од молодого болю,

ті парури зусиль, та виднота

себеявляння, та оглухла прірва

обрушення і заступання за

видиму смерть, аби тороси муки

ліпили лона квітам. Ось ти є,

непевносте. Оце ти й є, дорого,

котра прожогом навертає нас

до серця серця, ув аорти шалу,

де безбережжя голубиний гуд.

Так обрій замикає небо й землю.

Склепи ж повіки. Віщу таїну

спізнати серцем, духу не згубивши,

і кров, що рветься з голосних аорт,

погамувати — мабуть, не під силу

нікому з нас…

* * *

Замерехтіло межи двох світів

щось невпізнанно-знане. Ярі барви

по ньому заструміли, мов жалінь

тоненькі леза. Погляд мій взяли.

Вітрило пружне віщих начувань,

я сам пустився плавом за собою —

не стільки од вітрів, як од чекань

і спогадів. Як барви тріпотіли,

єднали поцілунками світи!

Метке осердя сталим серцем стало,

як протяг полохкого досвіт-сну.

Заворушилось небо. Ожило

весняним добрим громом. Глас Господній

начитує старозавітню книгу

(вільготний вітер горне сторінки).

За шелом’янем виспраглих видінь

зникомий чую: на долонях доль,

поміж обачних пальців, потекло,

немов пісок, дощами перемитий,

моє життя. До нього не дорослий,

я, майже немовля, ввійшов у мить

неподоланну. Тарілки литавр —

площини вишу й долу — колихались,

як мідь уроча. Тяжко набрякало

осердя, прагнучи знайти мене,

спостигнути і трепетом обдати.

Як я губився в тих долонях доль!

* * *

Там тиша. Тиша там. Суха і чорна

і крешуть кола сиві голуби.

Тож як не вдатися до ворожби,

як ніч по горло мороком огорне?

І видається: віщуни проворні

перед тобою мечуть жереби.

В квадратах жертв — чистописом журби —

усепокора, майже невідпорна.

Свічадо спить. У ньому спить свіча,

розплатана метеликом, акантом.

В щопті аканту — біль твій — діямантом.

Сліпучим оком глипає одчай.

Стань. Не стирай з свічада порохи.

То все — твої страхи, страхи, страхи…

* * *

Уже тоді, коли, пірнувши в ліс,

ти пив пожадно тугу підкарпатську,

востаннє причащаючись його

правікової чужості, що склиться

і не пускає ближче, вже тоді,

коли, сягнувши урвища стрімкого,

тримаючись окляклими руками

за голе корневище, вже тоді,

посовгнувшись по глеюватих надовбах,

колючим тремом бралася нога

і терпло серце. Вже тоді, як вечір

плекав твою самотність феєричну

між постатями феєричних пройд

(пітьма убгала в жовті колби спогаду

похнюплені тягучі ліхтарі) —

передчуття біди в твій слід ступало

і начування бігло наперед.

Спаскуджене парсунами п’яниць,

розпусників, повій, заброд, ссавущих

і пришелепуватих землячків,

це грішне без гріха глухе містечко

тряслось, гойдалось, мов драговина,

під шептами байдужих баляндрасників,

волівши догодити всім і вся —

яким війнуло холодом на мене

в цій вичужілій вітчині, отут,

де край мені здавався серцем серця,

а стогін крові — обрій знакував!

Уже тоді, коли твій рідний люд —

ці милі, грішні, славні, чесні лиця

зашелестіли, засичали разом

над головою в тебе, вже тоді,

коли в осонні дорогих околиць

ти чув тривожний безрух, а вода

здубілими артеріями бігла,

на тебе коні мчали (він це, він! —

вкрай спантеличені казали здвиги

і жовті пальці тицяли в твій бік),

будучина писала навмання

своє сьогодні вкрадене. Тоді вже,

коли останні строїлись святки

(Свят-вечір був, і коляда, і гамір

диточої дзвінкої коляди),

ти чув про це. Коли незнаним Львовом

ішов наздогад, близячи свій час

(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,

що обігнала зустріч), вже тоді,

коли сподіючись щасливих зичень,

нас виглядали сонми хорих з клініки,

а урочистий вікопомний спів

був греблею для гомінких трамваїв

і перехожих спізнених, збагнув я:

це все — одне прощання понадмірне —

з Вітчизною, зі світом, із життям.

* * *

Немов крізь шиби, кроплені дощами,

крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат

затрембітав тонкими голосами

гранчастий келих квітів і дівчат.

Там мармуровий вруниться акант,

різьбленими лопоче язиками

поколяду — немов за образами —

доносить співу тужний аромат.

Там буриться похмурий амарант

і айстри у покірній непокорі

останні долітовують прозорі

дні вересня — ясноджерельний кант.

І папороті цвітом процвітає

оцей дивочний опівнічний спів,

о як би я туди, до вас, хотів —

хоч краєм ока або серця краєм!

Ридають ув аортах солов’ї

і пролітають в вирій, пролітають.

А ті, що йдуть крізь смерті, поринають

в галай-світи, світища-галаї.

Покірні тузі, образи пливуть,

тремтять, мов струни, кроплені сльозою.

Промов же, Україно, за котрою

із загород відкриється нам путь?

Такі бо забродили алкоголі,

такі надсади — йой! — такі хмелі!

Сурмлять у ріг чотири вітри в полі

і, ніби криця, сталяться жалі.

* * *

Коли тебе здолає тлум смертей

і втома літ твої обляже груди

і понесуть ізвомплені маруди

світ за очі і геть сперед очей.

Коли спромога самоуникань

при узголів’ї спалахом прозріння

відкриється тобі, як благостиня

прощень, опрощень, прощ і прощавань.

Коли протліла згага живоднів

ураз попустить серце, ніби напад

нагальної недуги, в смертний запад,

у феєричні полиски жалів.

Невже тоді помислиш: безпуть є

в пекельній товчі нескінченних тріпань,

апокрифом здобиться житіє.

Як відшаліє безголосий кипень,

чи впустиш, Боже, в царствіє твоє?

* * *

Потрібен янгол помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,

не дасть зотліти в пеклі дорікань

великосвітніх. Де ж ти, появись!

Бо сходяться усі кінці. Всі ріки

доходять гирл. І море невсипуще

колотиться, і ремствує, і скоро —

наперекір всім бідам — зареве.

Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,

допоки гнів мій горній гороїжиться,

допоки ув очах червоне марево

переді мною безумом повзе.

* * *

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Державо напівсонця-напівтьми,

ти крутишся у гадину, відколи

тобою неспокутний трусить гріх

і докори сумління дух потворять.

Казися над проваллям, балансуй,

усі стежки до себе захаращуй,

а добре знаєш — грішник усесвітній

світ за очі од себе не втече.

Це божевілля пориву, ця рвань

всеперелетів — з пекла і до раю,

це надвисання в смерть, оця жага

розтлінного весь білий світ розтлити

і все товкти, товкти зболілу жертву,

щоб вирвати прощення за свої

жахливі окрутенства — то занадто

позначене по душах і хребтах.

Тота сльоза тебе іспопелить

і лютий зойк завруниться стожало

ланами й луками. І ти збагнеш

обнавіснілу всенищівність роду.

Володарю своєї смерти, доля —

всепам’ятна, всечула, всевидюща —

нічого не забуде, не простить.

* * *

Виснажуються надра: по світах,

по диких нетрях, криївках і кублах

розсовано твій рідний суходіл.

Німі, нерозпізнанні вже уста,

серця студені, тьмою взяті очі

і шкарубкі долоні, де вже доль

не розпізнаєш лінії.

То рештки

душі твоєї, що напівжива.

О болю болю болю болю мій!

Куди мені податися, щоб тільки

не трудити роз’ятреної рани,

не дерти серця криком навісним?

Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,

де в сотню мишачих слідів угнались

розпадки тьмаві — і скупу сльозу,

що на морозі мерзне, ледь тамую:

це ж ти, мій краю, в цятках крови — ти!

Займанщино пекельна! Де не скинь

страпатим оком — то охлялі надра

то рідний край — пантрує звідусюди

“Це ж я (на голос Йорика), це ж я“.

* * *

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

разом пірвемося в лет.

Бач — розсвітається зориво.

Хай і на смерть, а — вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

* * *

Зрадлива, зваджена Вітчизна в серці дзвонить

і там росте, нам пригнітивши дух.

Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух

і най вас Бог, і най вас Бог боронить.

Розкошлані на всіх вітрах вагань,

як смолоскипи молодого болю,

в неволі здобули для себе волю,

ногою заступивши смертну грань.

Щедрує вам безсмертя щедрий вечір

в новій Вітчизні — по громадді спроб.

Отож, не ремствуйте, що вам на лоб

поклав Господь свій світлий перст

нищівний.

* * *

Невже оце ти й є, бідо,

що стала посестрою щастя?

Шуми, водо, шалій, водо,

і жебони: нам доля — вдасться!

Коли не прийде — то мине,

коли не стріне — не відтручить

і, як жар-птиця, промайне

і, як нічна сова, напучить.

Двокрайо обрушає біль

нам душу, ветху і огромну,

як нашу трумну вікопомну

вогненна в’южить заметіль.

* * *

Цей берег зустрічей — і не збагнеш:

чи то твоє життя обабереге,

чи — очі в очі — двох смертей шереги

зближаються, пустившись власних меж.

В овали болю безкінечний світ

вривається захланно, ніби злодій,

допоки духи не промовлять: годі,

ще на тобі і кров твоя, і піт,

ще повен скверни ти. І недомога

твоя — спізнати долі ліпоту:

все презмагати стежку цю круту

від царства Сатани до царства Бога.

* * *

О, там були правдиві антрацити,

які рівняла маячна вода,

і туга олива і цинова руда.

Те все цвинтарним сяєвом повито.

І затирає час всі справжні міти,

і почезає вікова жада,

і сновидінь довгаста череда

урвалася. І нічим більше снити.

Час порожнечі — найстрашніший чад —

несамовитою шаліє люттю

до голосу. Спинившись на розпутті,

світ стрімголов пускається назад.

І, ревний раб, зве небеса рабами,

а зизим оком стежить за зірками.

* * *

Як вікна в позапростір, позачас,

за мури німоти і всепокори,

так світяться свічада, світлом хорі,

і пильно задивляються крізь нас

у сяйва, що озерами стоять

на споді наших душ, в лямівці ночі...

Стань і молися, попустивши очі,

допоки не відчуєш благодать,

що йде на доли. Полиски вогнів

враз висвітлять на шарому екрані

той саркофаг терпінь — в перечеканні —

і знімуть кільця літ, кружала снів,

і ти, залишений в осерді серця,

збагнеш, якої проби диво — смерть ця.

* * *

М’яко вистелив іній

український обік,

тільки довшають тіні

і коротшає вік.

Ночі врвала Варвара,

сонце йде за Різдвом,

і чигає покара

за сусіднім горбом.

На Водохреща маєм

Об, Іртиш, Єнісей,

а в очах не світає,

тьма не йде із очей.

Пси, наглядачів крики

і заліззя тобі ж.

Пригравайте ж, музики,

за колимський рубіж!

* * *

Кривокрилий птах: коротке —

рідне, довге — що чужинне.

Спробуй — спекайся мороки:

за крайсвіту — Україна!

Сонце, сонце утікає,

зизооке і зловісне,

в безпуть ринула залізна

колія. О, рідний краю!

Десь ти тінню тіні тіні,

десь ти скраю всіх краєчків

вікопомній домовині

поначеплено вервечки.

Ця дорога вседороги

всенезустрічі — всегону.

Позирай із заквагону

за сузір’ям Козерога.

Але — буду-перебуду,

перечую — перебачу.

Скільки віку — стільки й труду.

Кривокрилий, круком крячу.

* * *

На схід, на схід, на схід, на схід,

на схід, на схід, на схід!

Зболіле серце, як болід,

в ночах лишає слід.

Тепер провидь у маячні:

десь Україна — там,

уся — в антоновім огні,

на докір всім світам.

До неї ти від неї йдеш

в горбаті засвіти.

Цей обрій — наче чорний креш

гіркої-гіркоти.

До Неї ти від неї йдеш,

страсна до Неї путь —

та, на котрій і сам падеш,

і друзі — теж падуть.

* * *

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є — жити

і що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

То ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

* * *

Син — ще малий — вигулькував, як птах,

мала дочка — живіша од живої —

як перепілка з-за трави густої

скидалася, косматячи мій страх.

Я з ними був — летів за ними вслід

ачи вони за мною. Острах ока

все ріс, як прірва, — і гулка, й глибока

і прогинався під ногою лід.

Ковзалися, стеналися довкола

бажання, наче тіні полохкі

і белькотіли довгі лотоки

призабуття. І пам’ять несхолола

ще тужилася вберегти тепло

долонь і лиць, щоб усміхи забуті

на мене чатували на розпутті,

щоб не стихало сну метке живло...

Той сон життя озорено іскрить.

О, дотягнись до сніння дорогого

і осіянна спалахне дорога

і з далини Софія заряхтить.

* * *

Послухай вересня — і він повість

у миготливо-золотій задумі:

те, що в веснянім виснилося шумі,

іще й подосі жде на благовість.

Спадає листя — і твоє ждання

мов перелітний птах, пірветься в вирій.

З усіх коханок дайсь єдиній — вірі,

що зраджує і любить навмання.

Бо вже верхів’я молодих трепет

напризволяще наслухає гуки

німих висот. Тополя ламле руки —

їй сил нема — пірвати тіло в лет.

* * *

Як лев, що причаївся в хащах присмерку,

заки й зблудив, отак від мене обрій

відбіг, залігши в чорних шпарах спогаду —

минувшини чи то будучини.

Сичить піщаним нашептом годинник,

розвалюються храми, щойно зведені,

і голос болю вільно розтікається

по риті часу, що спливає вспак.

Стоять світи зголілі довкруги

безобрійні — куди не скинеш оком —

черга видінь, немов дереворити,

на білому екрані миготять.

Як лев, що причаївся в хащах обрію,

заки й зблудив, отак і я, зморившись

од тяготи доріг, розтав, як порох

по розстанях і зазубнях чекань.

Як лев, що причаївся в хащах обрію,

заки й зблудив, отак і я валандаюсь,

від тебе відмежований навіки,

і всеспогадую — немов живу.

За частоколом чорних загород

багріє сонця пишне покотьоло,

а далі — ніби цятка мого болю,

роз’ятрена вітрами начувань —

ти світишся. Як крихта світла

в вістрі

пекучого двожалого ножа.

І мерехтиш вогнем моїх темнот,

подвійно обережена чеканням,

і кожне коло в’ється вколо стану.

Одне об Чдне вдаряться — й лящать.

Як лев, що причаївся в хащах обрію,

заки й зблудив, отак і я від тебе

далію, наближаючись.

Розлуко,

ти порізняєш нас чи єдиниш?

* * *

Земля гойдається під нами

і небо, ніби маячня,

накликана нічними снами

і необачно, й навмання.

Нема ні вишу, ані долу

бо долі кривокрилий птах

вергає душу нашу голу

то проміж зір, то по тернах.

Людино, щό твої воління,

віками значені сліди,

оце впокоєне струміння

прозрінь, радіння і біди?

І що усі твої напасті

і сподівання, і жалі,

як по Вітчизні довгі страсті

ряхтять, мов рани на чолі!

* * *

Як хочеться — вмерти!

Аби не мовчати,

ні криком кричати

останню зірницю,

обвітрену врано

останнє спинання

осклілої днини —

діждати — і вмерти!

І вже — не вертати:

у спокій глибокий,

де тиша колише,

де пісня затисне

обкладене серце —

ані продихнути —

як хочеться вмерти!

Відмрілися мрії,

віддумались думи

всі радощі — вщухли,

всі барви — погасли.

Голодна, як проруб,

тропа вертикальна

не видертись нею

ні кроком ні оком

ні рухом ні духом

ні тілом зболілим

ні горлом скривілим

од крику — владико,

піднось мене вгору,

бо хочу — померти!

Та й як перебути —

ці гони чекання

пониззя безодні

цей паверх терпіння

цю муку прелюту

дай, Господи, — вмерти!

Пропасти, забутись,

зійти себе в зойках,

на друзки розпасти,

розвіятись в вітрі,

згубитися в часі

і вирвавши душу

піти — в безімення!

За пагорбом долі —

снігів снігавиця,

завія дороги,

кушпелиця шалу,

а матірні руки,

осклілим світанням

піднеслі над світом,

шукають навпомац

синівське привиддя

родимку при оці

зажурені згорблені схилені плечі.

Як хочеться — вмерти!

Зайти непомітно

за грань сподівання

за обрій нестерпу

за мури покори

за ґрати шаленства

за лють — огорожі

за лози волань

шпичаки навіженства

аби розплататись

в снігах безшелесних

десь між кучугурами

доль запропалих —

Як хочеться вмерти!

* * *

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог — сперед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенства.

В краю потворнім є потворний бог —

почвар володар і владика люті

скаженої — йому нема відради

за цю єдину: все трощити впень

і нівечити, і помалу неба

додолу попускати, аби світ

безнебим став. Вітчизною шалених

катованих катів. Пан-Бог — помер.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 Следующая ⇒