СПРОБА ПОВЕРНЕННЯ 1 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 7Следующая ⇒

Як сонях сонце п’є

стозлотопелюстками,

де хата постає —

ковчегом над роками.

Оселя! У вікні

віконниці, мов близни,

оце ти й є мені,

заждана материзно!

І двері на замку,

ні душечки — довкола,

лиш зозулі — ку-ку! —

марничать і спроквола.

Бо матері нема,

сестра не вийде з хати,

бо шлях верстав — дарма,

бо нікому — стрічати.

Калиння китиці

вогнем зачервоніли,

глухі ворітниці

і хвіртку причинили.

Бо цей сердега-степ —

цупкий кізяк коржавий —

давно зачав вертеп,

відьомський, шанталавий.

* * *

З ціложиттєвого ждання

Ти смерть на кілька літ відтрутив,

аби почути пахощ рути

і в неї впасти навмання —

з усіх розлук — на обакрай

Вітчизни — і яви, і мрії.

Я не скорився вам, злодії,

вітай, кохана, і прощай,

кохана. Забарні слова,

що з тіла мертвого летіли

і споминами душу гріли,

що, наче дошка гробова,

позаклякала на всевік.

З ціложиттєвого полону

паду в твоє, Вітчизно, лоно —

твій пасічник і войовник.

О дні мої — роями бджіл

гуділи смертно і медяно

і гріли серце полум’яне

по цвинтарях живих могил.

Я єсм, Вітчизно, як і ти —

єси на всевіки і віки.

Бо з мого крику рвуться ріки

цнотливої, як куля, мсти.

* * *

Спішать додому козаки,

до України в гості,

праворуч — вижовклі кістки,

ліворуч — білі кості.

А ця урубана пуга,

збатожена дорога,

не вирветься з-під батога

до отчого порогу.

Я шапку зняв, я очі тру —

вдивляюся довкола —

і аніяк не доберу —

чом так пустельно-голо?

Лиш сопки, сланці і сніги,

лише хрести кущаві

своєї не діждуть черги

в своїй ганьбі і славі.

* * *

І де він, голос той, — блукає —

аж луни падолами йдуть!

Іржить козацький кінь — чекає

на вість чи провість — дальню путь?

Проте — ні звісті, ні дороги,

ані іржання, ні коня!

Лиш острогами остороги

все-не-пускають: навмання

пуститися — хоч би й до чорта!

Ти близишся, моя черго?

Ідуть когорти. Йдуть когорти.

А ти — все ждеш? А ждеш — кого ти?

А — начуваєшся — чого?

* * *

Бринить космічна музика струмка,

неначе ним усесвіт обізвався

до німоти, з котрої прозначався.

І забриніла голосна ріка —

світань і туги, щебету й туману,

одмитих барв, притлумлених волань.

Оце ти й є, дорого почезань,

стежо народжень і тропо омани.

Бо, одволоданий, не прихистиш

душі, що зупинилась при порозі

назнаменовань, при сліпучім розі

заломів долі. Тиша. Тиші тиш.

* * *

Верстаю шлях — по вимерзлій пустелі,

де мертвому мені, нема життя,

за обріями спогаду — оселі

ті, до котрих немає вороття.

А все ж — бреду — з нізвідки до нікуди,

а все ще сподіваюся, що там,

де юрмляться бараків халабуди,

живеться якось і моїм братам.

Побачити б хоч назирці, впівока,

і закропити спраглий погляд мій,

зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,

і хоч сказися, хоч збожеволій.

Бо вже не я — лише жива жарина

горить в мені. Лиш нею я живу.

То пропікає душу Україна —

та, за котрою погляд марне рву.

Та є вона — за міражів товщею,

там, крізь синь-кригу світиться вона

моєю тугою, моєю маячнею

сумно-весела, весело-сумна.

То ж дай мені — дійти і не зотліти,

дійти — і не зотліти — дай мені!

Дозволь мені, мій вечоровий світе,

упасти зерням в рідній борозні.

* * *

Тебе я все підносив на руках,

ставав навшпиньки, д’горі зводив руки,

аби могла сягнути до небес.

А ти, підвладна власному єству,

понехтувала вертикальний обшир,

шукаючи земний зелений діл.

Ти є в мені — ген-ген подалі всіх

своїх подоб несправжності. Царюєш

на відстані од себе. І тобі

немає рівні.

* * *

На голубих по-царськи небесах

жовтіє набрунькована осика,

і кожна брунька, як дівоча цицька,

шепоче на морозі: мій коха-

коханий мій, незнаний мій. Тебе

я виглядаю в цій колимській стужі,

що прийдеш і дихнеш теплом живлющим,

щоб я залистилася, зацвіла.

Дівча моє, моя любове, ти

ще діждеш весен — по зимі предовгій,

і кожна брунька вистромить листок

спеленутий, мов немовлятко в льолі.

І ми — так само — діждемо весни.

Коли проллються сопки скрижанілі

скаженими потоками. Коли

колимський Діоніс, як чіп, набравшись,

тебе в свої обійми загребе

і понесе, розбійник, до розпадку,

щоб сторчилось і тут живе живло,

щоб вистромлялося з усіх розщелин

усе, що прагне жити. Добрий дню,

коли вгорі таке шалене сонце,

коли всі гори, наче дуги вольтові,

засліплюють мій погляд — чи то сяйвом

ачи сльозами вдячності, я весь,

піднесений цим провесни прозором,

дай, Господи, — шепочу.

* * *

Чи набрунькується гілля,

чи встигне вгрітися земля,

чи запарують косогори?

Чи іван-чай ще зацвіте?

Чи знову хуга замете

по сіро-чорних коридорах?

Чи вздрію ще, коли струмки —

тугі, напористі, шумні —

з гори прорвуться на долину?

Вербові котики мені

зігріють серце в чужині —

я дочекаюсь їх чи згину?

Чи ще кульбаби вздрію цвіт

і білі ночі? Переліт

гусей, качок, урочих крижнів?

Чи може кілька чорних брам

склеплять уста мені? Затям —

це може статись в кожнім тижні.

А вже як літечка діжду —

гайну по сопках, упаду

лицем в траву — ридати буду.

Що ще одна мені весна

хай і убога, та красна

і до арешту і до суду.

* * *

А Ти! — все спиш, і спиш, і спиш.

Ото життя, нівроку, — сніння!

Голосить голос голосіння —

а ти за ним, як пес, біжиш.

Земля — голосить? Світ — кричить?

В тобі? За безкраєм? — Не знаю.

Здається, кожен рік збавляю,

немов останній. Ненасить

юначих літ — давноминула.

Діждати б спокою-кінця,

розбитись на дрібні сонця,

коли одне, своє, — знебуло.

* * *

Дякую, Господи, — чверть перейшла,

що чатувала за мною, за мною

бликала цівкою, оком, пітьмою —

напризволяще до брами вела.

Вечір урочить і паморочить

звівся і впав, увігнався в провалля

пам’яті. І забриніло над сталлю

тиші. Так, певне, потойбік мовчить.

Ноші — і гострий, мов лезо, язик

пса. І плащі, що під місяцем світять.

Кілька цівок, що примружені мітять

в тебе. Невже, навіжений, вже звик?

Плавко земля попливла, попливла,

небо пустилося вплав за зірками,

о розпрощатись так рано з роками! —

обрій недобрий стає дубала.

Обрій стає дубала. До зорі

вже не дійти, вже передсвіт не стане

благовістити. Скінчився, талане?

Краю, ще й досі стаєш на порі?

Зразу праворуч — нічна вертикаль.

Горличка горлиць, округлі од туги.

Спіть — і прощайте! Не стрітись удруге.

Ти всеспадна, о дорого проваль.

Перепочиньте, харони мої,

станьте під небом наспівним, харони,

тулиться лоно до білого лона

в сотні громів гримотять солов’ї.

Перелетіть мене, перелетіть

через дроти, паркани і горожі,

о, Україно, до смертного дрожу

чую тополя твоя шелестить.

Видиш — ріка попливла світова,

зорі і думи і крони — а видиш?

Образ — Коханої чи Зненавиди?

Дякую, Боже, за мить торжества.

Так попід зорі, отак — попід сни,

так — попід дріт, попід грім навіжений

розпроклятущий свій, благословенний

шлях на останнім узвозі — збагни.

Бо за песиголовцями твоя

арка закаркала — чорно-червона,

тож запливай до сумного затона,

здрастуй же, здрастуй же, смерте моя.

* * *

Алея — довга і порожня,

старанно вгорнута у ніч.

Каштани. Сотні білих свіч,

а посвітитися — не можна.

І притінь, примерк торжества

і годі руку простягнути,

аби за край душі сягнути,

за гостру кригу розставань.

Кохана — ніби кущ бузку,

обтяжений з задуми й тиші,

і ще дорожча ще миліша

за все, що стрілось на віку

Мовчить. Ображена. Застра-

шена. Зновародженна.

О тричі будь благословенна

лишатися. Мені ж — пора.

Куди — зверескнув димний кущ.

Куди? — суремила алея.

О краще з круч, аніж тебе я

згублю. Із Видубеч із круч.

Хапливе здрастуй і прощай

побачення, як зойк, хапливе,

суха пролопотіла злива

ридань. Як пружа, небокрай.

Алея довга і порожня,

дві чорні колії в огні

плафонів. І на серці кожна,

як басамани вогняні.

А там, де вимерлі провулки

погробли свідками сумними,

ти, ніби випорснула з муки,

розсипалася вся дрібними

підборами. Бігом, бігом —

з усіх пожеж — без озирання —

прожогом! Пасмуги світання

кололи небо колуном.

* * *

Сліди обачні на снігу,

не соболя, а крука.

Ото розлука — пу-гу-гу! —

пу-гу-гу-гу! — розлука!

Вже! Пересілося ждання,

от стерпу смертно п’яний.

Дивлюсь — весни ані звання.

При вікнах — урагани!

Так стій і стій і стій і стій,

ні сина, ні дружини,

ні матері, ані надій

на сонце України.

Так стій і стій і стій і стій,

дубій на сто-морозах,

о будь ти проклят, часе мій,

у всіх своїх погрозах.

Збавляю це нудне життя —

тяжка його кормига.

Та на безпутті є життя —

ніч, камера і книга.

Коли повернення нема,

при вікнах — заметілі,

і дивиться твоя тюрма

в обличчя сполотнілі.

* * *

Скучив за степом, скучив за лугом,

скучив за ставом, скучив за гаєм,

скучив за сином, скучив за другом,

скучив за матір’ю, за рідним краєм.

Часом присниться синій барвінок,

сивий полин, сум чебрецевий,

київські сосни, тихий зарінок:

я не крицевий.

Жодного просвітку, жодної шпари.

Тьмяно. Хоч око вистроми — темно.

Марне чекати — вибуду кару,

ждати — даремне.

Голосно — полиском — край трембітає

то увижається, то почезає,

то наближається, то розтає,

він приголубить нас, він і вб’є.

* * *

Нічна хмарина зупинилась над.

І ранку жде. А вечір не минає.

Стоїть, як мрець, що трумну покидає,

аби переповісти сім досад.

Це вже непевне літо почалось

чи тільки зачерпнуло молодої

води з криниці. Що мені з тобою

робити, серце? Бо заповзялось

до мене так, що й ну. Це біла ніч,

чи біла маячня, чи сніг травневий,

чи білий біль мій, ачи полудневий

непроминальний сон мій? До узбіч

прилипла зірка чи жар-птиця чи

прорубано вікно, щоб Україну

побачити вчвертьока, поки згину

на вічній мерзлоті? А помовчи,

не ремствуй-бо. Нічна хмарину зу-

пинилась, висне, гей-би пелерина.

Рубай вікно в скляному небі. Рине

чи смерк чи ранок — на мою сльозу.

* * *

На віковому бездоріжжі

так легко вискочить з лиця

і донести до самкінця

свої каріатиди хижі.

На цих шалених ставітрах,

де ні коня, ані дороги,

звіряй свій крок за словом Бога —

і попри смерть і попри жах.

Як воду в шклянці, пронеси

свою з дитячих літ подобу,

як припочаток свій і спробу

сказати — Господи, прости.

* * *

Заходить старість крадькома

дверима злигоднів докучних,

і гріх промовити, незручно

сказати, що її нема.

І тяжко мовити: люблю,

і — не по правді — що стужився.

Себе на думці вже ловлю,

що і не жив, а геть нажився.

Докучило. І вже чортма

колись нагріти змерзлі груди.

Як не було — то вже й не буде.

Заходить старість крадькома.

* * *

Яка нестерпна рідна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни.

Ти — повернувся. Але край — не верне.

Йому за трумну — пітьма кам’яна.

Як тяжко повернутися і не

побачити, як тяжко не зустріти!

Старанно, Києве, сховав мене

в ці мертві закамарки, схрони, скрити.

Чужим відчути Київ — і піти,

тамуючи скупу сльозу образи...

Радійте, лицеміри й богомази,

що в мене — ні надії, ні мети.

Та сам я єсм! І є грудний мій біль,

і є сльоза, що наскрізь пропікає

камінний мур, де квітка процвітає

в три скрики барв, три скрики божевіль!

Розпалася душа моя отут,

моїх грудей не стало половини,

бо чезне чар моєї батьківщини,

а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *

Осінь. Пожовк виноград

і не дозрівши.

На веранді — бджола,

сонце і вітер.

У ряботінні щасть

ти з коновками

йшла золотими — слід

пахнув медяно.

Тріпнувся птахом.

А до жоржин мороз

зранку тулився:

спалене пристрастю

чорне бадилля.

Осінь. Там, при столі,

спогад гортає

віршів моїх рядки,

тіней отави.

Боже, пощо тікав

з раю до пекла

і обіцяв собі

вік звікувати

втечею. Прогорни

смутків сувої —

і заблищить вода

сомнамбулічна.

* * *

Темно-зелена м’ята,

сизий — росою — полиск.

Притінь. Жовті курчата.

І — малиновий голос.

Журно горять кульбаби,

виґронились суниці,

дивиться оком жаби

встояне дно криниці.

Курка ряба старанно

порпається в навозі.

Рано ще, синку, рано —

батько іще в дорозі.

Клуні чорніє стріха,

темний, як ніч, повій

терпкістю дме з горіха,

сумом — з диточих вій.

Йой, сусідські собаки

як тебе налякали!

Набубнявілі маки

переляк одливали.

Річки тепла ковбаня,

літеплена вода.

Ось тобі, сну — смеркання,

спогад твій — біль-жада.

* * *

Пожухле листя опадає з віт,

голосить голий стовбур схриплокронний.

Це — похорон життя. Безоборонний

і безоглядний розпач. Древній міт,

що стратив чари. Пітьма наросла

напростопадним муром — мов тумани

даремних змá гань, поривів, омани

твоїх безкрилих злетів — без числа.

Розвіявся далекий чар і чад:

і, вже на Мономаховому возі,

літорослі, рушаєм по дорозі,

з котрої не вертаються назад.

* * *

Поранок був схожий на вишню досвітню —

так кругло чорніла запечена кров

цих сполохів довгих, чекань многолітніх,

котрі гострожало вражали покров

тутешнього пекла, тамтешнього раю.

Як понічна вишня, тужавіє світ.

Ти знаєш — не знаєш, коли накликаю,

коли забуваю, бо грубшає лід

мовчання і втрати, розлуки і долі,

надії і горя, печалі і сліз.

Простерла долоні — з дитячої льолі —

аж ген, де Чумацький поскрипує віз.

* * *

І душу облягло знесилля —

всім замірам наперекір.

Повір же — хоч у божевілля,

бодай у чорта, а — повір.

У вічко зирить бузувір —

чи не скорився ще знесиллю?

Оце, душе, і все весілля

у цьому льосі, потаймир.

Ти ще людина? Ти вже звір?

З кутків несе старою цвіллю.

Замки і ґрати. На дозвілля —

в квадраті шиби — чорний бір.

А найсвятіший вірить клір,

як добре мур натерти сіллю —

то й без чарунку й трути-зілля

він вип’є крівцю, як упир.

* * *

Схилившись до багаття давніх спогадів,

на цій безмежній виглухлій розлуці,

де ані зір, ні місяця нема,

де ані вітер не подме, я грію

пограбілі долоні, виглядаю

геть забарного досвітку. Терплю,

перебираючи життєві чотки,

аби не провалитися у розпач

і не піддатись смертній самоті.

Сиджу, в долоні сперши підборіддя,

поштурхуючи вугілля пригасле,

що тільки-тільки жевріє в пітьмі,

уяві непідвладне. Білий світе,

чи ти мені наснився ночі глупої,

чи я про тебе пам’ять приберіг

моїх далеких предків? Чи самотність —

така безмежно довга і жалка —

тебе створила із душі моєї,

стараючись про ці зимові дні?

* * *

Облітають пісні,

облітають жалі,

облітають бажання.

Дума — свічка воскова —

у мене горить в головах.

Відступися, троюдо,

намарні — круг серця блукання.

Наростає, мов безум,

страпатий і звомплений жах.

О заціпся, невчасний!

По нас уже прогримотіло,

все, що буде, то є,

все, що маємо —

Бог дарував,

та на тіло прогінне

прозоре знеплочене тіло,

щоб будило твій дух,

свої тавра вогненні поклав.

* * *

Біда так тяжко пише мною.

Так тяжко пише мною біль.

В безодні — ти. А погорою —

веселий бенкет божевіль.

Опроти всесвіту, опроти

небес, і місяця, й зірок

лежиш ти, сповнений скорботи,

і стежиш долі дивен крок.

Та, потайна, вона тобою,

мов житній колос проросла,

і над шаленою добою

сумирний голос вознесла:

ти з світом брат? і брат з собою?

і з себе — друзям несть числа.

* * *

Для Івана Світличного

Сто плах перейди, серцеокий,

сто плах, сто багать, сто голгоф —

а все оступають мороки

і все твій поріг зависокий,

бо світ розмінявся на кроки

причаєних над-катастроф.

Бо що застарі наші болі

над цей невидимий стобіль?

Всі вітри зійшлися у полі

і владять тобою по волі,

і грають тобі на басолі

страшний козачок божевіль.

Зростає твій крик кострубатий

корчами розпучних зірок,

поділено світ на квадрати,

і в груди вгризаються ґрати,

і гнів, наче дим пелехатий,

поденний збирає оброк.

До хащі озвалася хаща,

біда гомонить до біди.

Країно, ти вже розпропаща.

Звалашене бидло, зледаще,

куди ти проклало і нащо

свої шанталаві сліди?

Заклечано землю дротами,

планету дроти оплели

і долю козачу постами,

неначе козу провели.

Сто днів душогубцями висять —

оце твій кондак і тропар!

Уже божеволіє місяць

між ультрамаринових хмар.

Я поглядом зизим шукаю

в безодні зорю золоту.

Кричу її, зву, накликаю,

а як не знайду — то зблукаю

і власні сліди замету.

З високої тверді з’явися!

В земному бездонні — ярій!

По людях, бідо, не по лісі

дорога твоїх веремій.

Ряхтить у вогнях телевежа —

рубінові набризки мук.

І я вже собі не належу —

так пугає пугач чи крук.

Ізвомплений дух твій пантрує

чота оберег вікових,

біда твоя многолітує

у гурті напастей і лих.

Які одслоняються гони —

отож, через прірву ступай!

І де ви поділись, полони?

І вже розвидняється край.

* * *

Оце моє видіння — всіх ночей

намарне збавлених. Засяла зірка,

як біль скипіла, в ярий крик кричить

і червоніє гонами терпіння

твоя дорога. Спопелілий степ

зобіч куріє. І лежать запечені,

задерши вгору ратиці, воли.

Крізь погар цей, крізь чорний чад століть,

немов видінь пекельних, я зближаюсь

дрібненьких квітів несучи букет.

Цей стислий спів, цей сизий надим туги,

цю головешку болю, цей туман

надій мізерних у руках одвиклих —

тож як пронести і куди нести?

Де ти єси, де ти єси, Велика

моя Скорбото, Матере? Оце

ти заломила руки на півнеба

вогнем вечірнім? Це на цілий край

наволікаєш яру цю запону

страстотерпіння, тиші й німоти?

Так лунко озивається твій крок,

не чуючи дороги. Ти летиш,

ідеш, пливеш, чи сниш, чи маячнею

засилюєш свою жагу собою,

аби відчути сну живе живло?

Це ти. Це ти. Це ти. Це вся довкола

ява твоя. Це може я, на всі

стобереги просторений. Куріє

пожухлий степ, весь чадом страстоліть

спеленутий. Кричить зоря. І об землю

моя дорога б’ється — всім ночам

мов Аріядни перетліла нить.

* * *

Ущухло серце джерела.

Криниця тьмяна обміліла

мовчить. Як вся душа зболіла!

І світова зоря зійшла.

В сто летів розметався птах —

покружеляє-кружеляє —

і відлетить. Кого шукає

той птах — твій крик,

твій біль, твій жах?

Це ти, це ти, ясна водо

де тихі зорі полоскались,

де білі хмари тінню брались,

німій, бідо моя, жадо

моя. Бо серця джерело

вже обімліло. Обміліла

криниця, і верба пустила

гарячі брості — в крик-зело.

* * *

Нерозпізнанне місто дороге

відкрилося колючим скалком щастя.

І враз старі наринули напасті,

здушили горло, кругле і туге.

Дивись, дивись — за муром цим одним,

за другим, п’ятим ачи сотим муром

дрімучий Київ — здибився буй-туром:

лукавим косить оком і незлим.

Святошин там — дивися просто в ріг.

Цей сірий шлак що хочеш заховає.

Десь день поста, на підлікті спинає

усе живе, що відживити зміг.

Ану ж, як сосни рурами гудуть,

жбурнувши в небо крони величезні!

Не пустять мури. Надто вже грубезні

і швидше вб’ють, ніж пустять.

Швидше — вб’ють.

* * *

Стелили білі обруси,

і сновигали в безгомінні

три хлопці, три душі, три тіні,

усі сподобані краси.

І даленів брунатний світ,

і морок даленів луною —

і радісною походою

благословляв на труд і піт

нас Пан-Господь. А ми були

у затінку такої туги,

з котрою не зазнати вдруге

ні радості, ані хули.

Мій краю, матере моя,

мене ти вийми із неволі

або сподоб своєї долі

під басаманню нагая.

Премудра бавиться змія,

світ тихо добирає барви,

а смерть свої лаштує мари,

о доле-доленько моя!

* * *

Зачервоніє горобина,

птахи у вирій відлетять,

і ладо, ластівка, дружина

відчує: див голосить, тать

на голому гіллі, на вітрі,

на хмарнім небі, на дощі,

і заспокоєння нехитрі

зупинять руку на плечі

прижурному. Ще осінь буде,

ще будуть зими і сніги.

Тоді спадуть з очей полуди

під млосні шепоти пурги.

* * *

І як ти озовешся — з такої німоти?

Такі шляхи пройти — із розуму зведешся!

Вікно прокрила ти — гучне вікно прокрила,

Й зозульку посадила, щоб гостя стерегти.

Кує зозуля “ку“. “Ку-ку“ — зозуля піє,

а квапити не сміє часу ходу тяжку.

Та до моїх ушей той спів не долинає.

Лиш досвіток світає, вся провість — для очей.

Та просвіт ледь бринить тичиною надії.

Склепи, кохана, вії: бринить і брость і віть.

* * *

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те маленьке потерча,

що душу звеселяє.

Либонь, для тебе не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколихати.

Сховайся в череп, потерча!

Очниць великі вікна

потвердять, що горить свіча

розважно — ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає — і світання

просториться в самотині,

як світу заступання.

* * *

О власну стріти смерть — як щастя засягнути

і обірвати пута, ввійти у коловерть.

В цій камері тісній, всі кари — не до кари.

Займаються стожари і мстивих духів рій.

Мигоче, мов відьмак, паркан пекельнозорий,

за голосом покори душа рушає вспак.

А доокруг зела, а просинь двоберега —

як сон чи обереги чи маячня чола.

Сухий як хрускіт крок розсипав коридорний,

обачний і проворний шпигає в сто голок.

Їх не уникнути — в пронизливі повіки

ввібгав себе владика. У вікнах танеш ти.

І сто кістлявих рук нещастя заломило

твоє прозоре тіло пливе за смертний пруг.

Немов на вітражах зекранений, розп’ятий,

ще прийдуть — щоб питати — ті, з ким ти на ножах.

* * *

Не зближуйся. На відстані спинись

і нахиляйся — скільки в тебе стане

зухвалого бажання. Ні на крок

не зближуйся. Бо відстань — іспит серця

і феєричне марево душі.

Так і стояти нам. Так і стояти.

Аби сусідували ліпота

і світ притужний. Хай синіє лезо

утрат нестерпних — о порі молінь.

Не зближуйся. За пагорбами втеч

є гони мрії — толока поетів

і прихисток невдах, котрим відрада

спогадувань — єдина з нагород,

що безоглядна їм дала поразка.

* * *

Коли б, коли б ви мали, голуби,

хоч трохи серця — ви б його на крила

взяли до себе і перенесли

на Україну, геть за ним стужілу.

До вас він добру руку піднесе

і озоветься — щедро і заклично:

Ходіть до мене, ось вам їсти й пити

крихти на стежці, в черепку — вода.

Ану, маленький, що на хору ніжку

ізчаста припадаєш — дай-но я

із лапки вийму скапку, просто з губ

тебе, ще жовтодзьобе, нагодую

і дам злетіти в небо із руки.

Той бог птахів, і провесни, і хмар

і молодої зелені й шумної

помолоділої по ста струмках

небесної води, відтеплів серцем,

поголубів, посивів з голубами

й розтав між них — ледь

осени діждав.

* * *

Нарешті прощальна пора настигає —

і від суходолу зірветься літак.

Але й з-поза хмар небезпека чигає —

то ледь відстає, то вперед забігає.

Отож, начувайся: рушаємо вспак.

Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер

і далеч, урубана в обрій мечем —

тих ієратичних назначених літер

нервовий скоропис — як сіверкий щем.

Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.

Заплакані вікна. Всевікна твої.

Готуйся до злету. Кінець животінню.

На тебе чатують світи-галаї.

Прощальний — як подим пожарищ — той спогад.

Колюча жорства. Деренчать камінці.

Дорога в провалля. В провалля — дорога.

Середина пекла. Розбіглись кінці.

Таксі. Шурхотіння. Заплакані вікна.

І за вітражами круті віражі.

А небо в проривах — до нього

не звикнеш, поглянеш угору —

і в горлі аж згіркне.

Держи своє серце. Під горлом держи.

Згадаєш відльоти — всю душу ошпариш.

Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.

Той спогад — як подим пожарищ. Товариш

ім’ярек чатує — всі шпари заткав.

Заходить епоха великого посту.

Всецарствіє пекла — свій острах зібгай.

Хтось другий і третій, і п’ятий, і шостий —

очима, очима заселено край.

Тож — в неба провалля, в бездоння, бездолий

нагірний, невірний, утрачений рай,

всебідий, всегнівний, всещедрий, всекволий.

А що під крилом твоїм? Кара — карай.

У небо у надвищ у стужу прелюту

до сонця, Ікаре, ти, рабе, розкриль.

Отам і здобудеш останню покуту,

розпалиш як горно нагірний свій біль.

О царство півсерць, півнадій, півпричалів,

півзамірів царство, півзмаг і півдуш!

Скрегоче в металі, регоче в металі

дорога тривоги, випроби і скруш.

Ламка і витка всеспадна вседорога.

Дорога до Бога — ламка і витка.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 Следующая ⇒