СПРОБА ПОВЕРНЕННЯ 5 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 7Следующая ⇒

сонце. Обрій ошкірений

наколовся на шпичаки

дальніх сосон.

Спокій. Понад узгір’ям гроз

легіт — щойно зведе крильми

і застигне. Пам’яттю вражений,

пригадаю:

Темінь. Вишні під місяцем

дрібно тремтять. Свічка розкошлана,

а троянди пуклі серця

б’ють на сполох.

Ось ви, полиски щасть моїх!

Ось ти, щемна поро прозрінь!

Будь же, мите, на відстані

і не ближся!

* * *

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

злютованої висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі —

усе назначено до тебе ще.

Дорога рвіння прикорочена.

І не зайти за дальні далечі.

І за крайсебе не зайти.

* * *

Всі райдуги відмайоріли,

лишився довгий сірий шлях.

Відгасли всі вогні, що гріли

мене по самітних ночах.

І порожнеча скрижаніла,

і скрижаніла німота,

і вся душа, на дуб здубіла,

і плоть, мов знята із хреста.

Ще, оглашенний, накликаю.

Ще, начуванний, чую глас:

— Це спит. Я спитом вивіряю.

— О, Божечку, забуди нас!

* * *

Місячне сяйво ллє

сиву куделю мрій.

Боже, царство твоє —

наче бджолиний рій.

Шепче лапатий сніг,

вгору знялась сосна,

стану, зайду за ріг,

ніби нічна мана.

Грає зоря в гіллі,

спогад, мов грім, гримить.

Десь на сумнім столі

білий метелик спить.

Зорями повен світ,

думами повен дух.

Лине твій крик-привіт —

ані торкнеться вух.

Щоки сумні твої,

руки сумні твої,

наспіви-солов’ї

ллються — в три ручаї.

Темене, почезай,

де він, мій рідний край,

мій русокосий рай?

Радосте, не ридай.

Хай кружеляє твердь,

хай вороніє смерть,

повне тобою вщерть,

серце зболіло геть.

* * *

І дім наліг на дім,

і вулиць крутія.

У імені твоїм —

ганеба — скорб моя.

Тороси вікон, ґрат,

проспектів, ліхтарів —

за кожним рогом — кат

зі злим острішком брів.

Це він — кивав каштан,

як вишколений шпиг.

Вродився враз паркан:

це я його встеріг!

Це він, це він, це він —

при кожнім вітражі:

Піймався, вражий син,

держи його, держи!

Трамвай тебе затис,

цей мур дорогу втяв.

Куди подіти хист,

що душу запопав?

Прости ж їм, Боже, встид,

і відпусти їм гріх.

Ловці душі в твій слід

біжать з усюд усіх!

* * *

Сни складено у стоси,

неначе кістяки,

на відстані руки —

ридання безголосе.

Світ вишито хрестом,

гудуть хрущі травневі,

зла, що довліють дневі,

являються обом.

Між нами стільки тьми,

обснованої ночі,

аж обірвали очі,

аж посвітились ми.

* * *

Пощо мені життя

суремного тривога,

як більше опертя

не виблагати в Бога?

Пощо твої труди,

усі тяжкі маруди,

коли в усі сліди

ступає тінь Іуди?

Ошукана чота

за папагорбом зникає,

і доли посідає

маркітна марнота.

* * *

Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —

надсадний погляд скинеш за собою —

і ніяк зачепитися на ній:

там радощі, вже й пам’яті не варті,

там горе в борозні леміш лишило

і ніяк утекти її, проклятої,

ні збутися, ні спекатися ні.

То погар доль, осмалені хрести

знакують путь охлялої вітчизни,

блукає мати битим бойовиськом,

ламає руки, плаче і клене:

Кринице незглибима, доки ще

до тебе воду лити джерелову,

щоб не всихала. Крові б наточила

зі своїх вен, щоб било джерело!

* * *

І що кигиче в мертвій цій пустелі?

Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.

О семигори горя, цвинтар велій,

і я тут згину, як прийде пора?

Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?

Киги-киги — й тобі своя біда?

Потерпимо іще — бодай і тяжко,

тут наша кров — солона і руда.

Сюди ми йшли — займанщину обсісти,

козацькими кістками облягти.

Живцем, як кажуть, в землю не залізти —

Сибіру, Магадану чи Ухти.

Кигикнуло — і далі полетіло.

А, може, все причулося мені?

І вже болить душа, на дуб здубіла,

в цій чужаниці, чужбі-чужині!

* * *

І все то — зá: дарунок сили

за себекраєм: на, візьми,

аби дороги доль гуділи

всіма серцями і грудьми.

Це я, це духи стоголосі,

мої брати найменші (я

негідний брат їм). Мабуть, досі

зваблива шурхотить змія

під скелею, на спечнім сонці,

на синьо-маревнім піску.

Прийди, спади з небес, відслонься,

дай труту випити гірку.

Ти лялечка. Ти з льолі льолі

викружуєш. А я — зі ста

звільнився шкур. І ми — на волі,

хоч білий світ — як блекота.

Двом легше спекатись рахуби

і за державними дверми,

на чолопку тієї згуби,

де край — і прірва: на, візьми.

* * *

За мною Київ тягнеться у снах:

зелена глиця і темнава червінь

достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:

попереду — твій крах, твій крах, твій крах.

Лежить дорога — в вікових снігах,

і простори — горбаті і безкраї

подвигнуть розпач. О, мій рідний краю,

ти наче смертний посаг — в головах.

І сива мати височіє в снах.

Рука її, кістлява, наче гілка

у намерзі. Лунає десь гагілка

і в сонці стежка. Й тупіт у степах.

* * *

Так хороше і моторошно так:

шаріє повечір’я, мов підпалок.

І звідти голосіння в кілька сталок

обволікає тугою байрак.

Тонкі, високі, сині голоси

дивочними подобами світають.

Глухонімі безгубо промовляють,

що може здатися на всечаси.

Покірні вітру, нахлюпи щедрот

з убогого жебрацького бенкету,

відвирувавши, котяться у Лету,

в таночок взявши кревних і заброд.

* * *

Світу — півдня і півночі.

І — половина життя.

Час опочити, пророче:

більше нема вороття

в пекло? Пророче, намарне:

світу — півночі й півдня.

Сяєво світить полярне

близнам очей — навмання.

* * *

Нарешті — ось ви, присмерки душі,

що вигасили гамір тогосвітній

і безгоміння — геть туге, мов бич,

обклало простір. Вибринь через силу,

надпоривом і нá двигом — пробийсь.

Чи обережно з темряви густої

скрадися вгору, сну не наполохавши

одвертого, як біль. Пройди між тіней

і — заблукай між них.

* * *

Так ми відходимо, як тіні,

і мов колосся з-під коси,

в однім єднаєм голосінні

свої самотні голоси.

Не розвиднялось, і не дніло,

а в першу пору половінь

завирувало, задудніло,

як грім волання і велінь.

Ото післав Господь наслання!

Вогненним подихом війне —

і ув оазі безталання

нас тлумить, підминає, гне.

Народжень дибиться громаддя

з торосів вікових страстей —

і знов синодиком смертей

утверджується самовладдя.

Та віщуни знакують долю:

ще роздойметься суходіл —

і хоч у прірву, хоч на волю

пірвешся із останніх сил.

Тобі не буде опочину.

Об обрій погляд свій оббий —

і видивиш свою країну

в тяжкій короні багряній.

* * *

Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей

душі живої. Спекайся чекання

і глянь відважно в померк існування,

котре на нас ані зведе очей.

Чого ж ти варт без рятівних подоб,

живих конань, що в піжмурки з тобою

воліють гратись? Прихистись — бідою,

прикрий добою свій порожній лоб.

Чого ж ти варт, згубивши машкару,

що панцирем холодним біль студила.

Тепер душа втікає твого тіла,

спрожогу в тілі роблячи діру.

* * *

Ту келію, котра над морем

(гуде басове жалюзі),

ми, смертній віддані жазі,

очима нетерпляче борем.

А за вікном — крізь чадний гуд,

крізь пугача ощадні крики —

твій шанталавий, без’язикий

твій недорікуватий люд.

Пустеля. Спогади. І дух

морських лагун і риболовлі.

Такий театр — на безголов’ї —

аж пір’я сиплеться, аж пух!

Гуде басове жалюзі,

йде репетиція страждання,

прем’єра самопочезання.

І досвіт сонця наразі —

немов божественне наслання!

* * *

Вже вечір тіні склав у стоси,

за обрій котиться курай,

і дальні пахнуть сінокоси,

і дальній пахне рідний край.

Ще пахне сонцем біла стежка,

медами пахне сон лугів,

і пахне юністю мережка

червоно-чорних поликів.

Кімната пахне ще духами

твоїми. Але ніч руда

уже чатує коло Брами —

ота рабівників орда.

Муругий кінь іржить на зорі,

в голодні висі виє вовк,

а ти в тісному коридорі

проносиш начування шовк.

Так часто цокотять обчаси,

так часто серце стугонить.

І — закінчились баляндраси.

І в гніві кров хмільна кипить.

* * *

Знову друзів додому веду —

напівщирі, напівнезнайомі.

Повсідались на житній соломі,

на трипільському сонці в саду.

Потім пісню сумну заведу,

як пітьмою укриє крайнеба.

Як судилося нам, так і треба —

упізнай у собі галайду.

А насунуться спогади — хвощ

під чиєюсь хитнеться рукою.

Ой і хороше! Над головою

цілосвітній збирається дощ.

Запарує вода в казанку.

Обібравши картоплю і рибу,

ми наваримо юшки — і з хлібом

посьорбаємо в прохолодку.

Що то шкода — цибулі нема

і не буде хоч чим-будь затерти...

Ані жити немає, ні вмерти,

ані вільно дихнути нема!

Тільки сіль, і вода, і житняк,

і світанок, і ніч, і стозора

небезпека, і сонна і хора

ця душа й рабівничий кулак.

…Часником натираєм коржі —

от і збилась життєва оскома.

Золота припахає солома.

І пороснула кров на ножі.

* * *

Жовтава більше, ніж зелена,

прокільчується вже трава.

Росте і тягнеться до мене,

аби зродити ці слова.

Забутий більше, аніж знаний,

мені відкрився білий світ,

де піє півень, сонцем п’яний,

спрожога скочивши на пліт.

А дума-думочка сокоче —

курчатком жовтим в шпориші.

Душа зродилась. Жити хоче.

А глузд шепоче: не спіши.

Все, що намріялось, — то дивна

дивниця — й тільки. Адже ти

спізнав, що сон і світ — зарівна

ворушать стебла самоти.

* * *

Горобчик цвіркнув на бантині.

І плиски білоногий злет,

і сніг останній — синій-синій,

і перегуда-очерет.

Шпаків трикутники любовні

коло шпаківень, до осик

ув’язаних. І очі, повні

од сяйва сонця. Й зичний скрик

ген з-за обтятої діброви —

людей, дерев ачи води?

І перше мукання корови

і рання прорість лободи —

добірне зерно заронило

у ярну душу. Прорости ж,

аби заколосилось тіло,

діждало взятися у спиж.

* * *

Ніч — хай буде тьмяніша за темну,

день хай буде тьмяніший за ніч.

Хай проллється нам — твоє потаємне,

в сяйві ласки — найсвітліше з облич.

Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта

багряна твоя тога і голубий хітон.

Треба славно, раз судилося вмерти —

перебути вік свій, а не покон.

Треба щедро — серцем одним, устами

ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,

всевідради! Сонце бо йде — за нами.

Набирай же — свій смертельний розгін.

Треба щиро — день за днем перебути.

Треба ніжно — вилоскотати шал

серця! Треба виринути зі скрути,

як із рури — срібногорлий хорал.

Хай багаття вигорить геть на порох,

д’горі зійде весь голубиний дух —

спогадає і нерозумний ворог

спогадає і незбагненний друг.

* * *

Сузір’я знов лаштуються в танець,

метелиця от-от займеться виром.

Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —

отим Романам і Володимирам.

Запорошило, замело, засні-

жило дорогу — а куди рушати?

Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.

Ще нам цей час — за просвіток згадати.

Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,

що безпросвітні, як відьомське око.

І водить блуд нас і колише страх,

а притомився — і бере морока.

Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.

Аж там спочин. Твій нездоланний страх.

* * *

Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору.

Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч.

Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору,

в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич.

Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить

цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь.

У всесвіті чути — голісінький голос голосить

і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь.

Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі

Чи то України огорнутий мороком дух.

Крило холодить полохке лопотіння тополі.

Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух.

Намистом огнів озиваються весі і гради.

Зболілим видінням снується нам сон мерехкий.

Ява ачи марення ачи з глухої надсади

цей простір озвався — понурий і неговіркий.

Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари,

така чорнота, чорнота, чорнота угорі!

Від магми земної до серця дрібного — удари

дзвінких молоточків в космічній заходяться грі.

Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне,

цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь,

цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна

земля, що звабляє в провалля обсотану тінь.

Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри,

над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет.

Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари,

вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет.

І зорі подвійні і місяць подвійний блукає

подвійного руху згромаджений центр налог

в високому леті твоє товариство шугає —

малі підсусідки, якими пишається Бог.

* * *

Отак би й я: розклав багаття б десь,

щоб ні дружини, ні сестри, ні друга —

ані душі довкола. Пітьма — й та

докучила б, напевне.

Нехай горить вогонь. Нехай горить.

Хай почезає час, аби в безчассі,

я вдруге б міг постати, коли всі

воління вщухли.

Я б при вогні посидів би отак,

віч-на-віч розмовляючи з собою.

Хай лишиться лиш те, що не згоряє —

цей морок ночі, всесвіт і печаль.

Увочевидь ця смерть, цей біль, цей тлін,

цей дим, цей жар, ці сполохи, ця тиша

потріскування ці, містичні скрики —

злютують люто, вбгають смерк у смерк,

І з тих затятих здвоєних ночей

на півнебес зажевріло б іржання

чи сиваша чи привиду.

Тримайся —

за тим іржанням ярим — Смерть-тропи!

* * *

Як страшно відкриватися добру,

як страшно зізнаватись, що людина

іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,

коли вона, захована, помре

у темряві, щоб нишком відвезти

на цвинтар душ і щастя запопасти,

якого вже до ран не прикладеш.

Як вабить зло! Як вабить гріх — піти

світ за очі, повіятися з вітром

і власної подоби утекти,

мов чорта лисого.

Кульгавий день

увійде в темінь, гляне по криївках

і завагається. Бо шкода праці:

сидить при ватрі плем’я самоїдів,

щасливо позіхає. На вогні

печеться м’ясо. В казані окріп

переливається. Сьорбають юшку

і повні філософських резиґнацій

мізкують, з кого б смажити печеню,

щоб стало на сніданок і обід.

Кульгавий день відходить, бо печерний

ікластий лютий смерк не западе,

допоки аж останній самоїд

не з’їсть себе самого і помре

із філософським виразом. Мовляв,

життя коротке, а забракло кревних.

* * *

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є — жити

і що є світ і що є ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

То ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

не вмреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

* * *

По голубих лугах, мов голуб,

кошлатих сонць шугає спах.

Волошки в золотих житах

і пелехаті маки долу

геть оклонили головки.

А пам’ять любої руки —

тонкої, білої, гінкої

перегортає днів сувої.

І золотої й дорогої

нам стане думи на віки.

* * *

Втечу од світу й дамся самоті,

заслуханий, мов кинута бандура,

останнім бандуристом у степу.

Хай мною вишумовують вітри,

могили тужать і Дніпро далекий

в низькі баси всиляє хлюпіт свій.

І безоглядно-голі небеса

байдуже задивляються у деко,

а я скажу: то є Господній перст.

Немає ряду з роду віку нам.

Немає ряду. Ти живеш, як пустка,

утеклий світу, давшись самоті.

Немає побратимів у степах

ні жодної душі, котра б почула

цей зазив-прислухання, зазив-крик.

* * *

Оцей світанок — ніби рівний спалах

нічного парашута, що розкрився

та втративши тяжіння до землі,

завис над світом — наче передумав

і вирішив вернутися увись

(заломлена інерція бажання

геть вимертвила цей опуклий спалах

сліпого болю) — сизий голуб-досвіток

збудив мене своїм крилом страпатим

і снивом пригадалося життя

... десь гавкав пес і видалося, наче

сувій століть помалу став згортатись

і на мезолітичному виткові

так довго полотна не попускав.

Летів розлого чорний-чорний ворон

обезземеленим безкраїм небом

і безберегий лет його значився,

як апокаліпсису переддень.

І так здалося: предковічним мітом

не можна вже душі переконати,

що однонапрямкова, як одвіку,

надій, погроз і часу течія.

Бо вже давно усе те пережите

що довго крилося будучиною.

Майбутнє — все в минулому. Сьогодні —

лиш візерунок стерплої душі.

І ще здалося — вдосвіта, наосліп:

що я себе утратив многотою

самопомноженого цього світу,

що світиться біноклями страждань —

моїх любовей, товчених на скалки,

де кожна скалка круглиться, мов око

побожеволілого од нещастя;

що я згубився — сотнями відбитків

самосебезмертвілого в довірах

і нахиляннях до безодні світу,

котра гогоче тьмою, мов яскиня

неолітична: вабить і страшить.

Був досвіток. І засклена осліплим

підсиненим чорнилом спроневіри

небесна твердь мовчала, як отерпла,

лиш чорний-чорний ворон пролітав —

окреслював мезолітичні кола,

мов діри всесвіту...

* * *

Тагіл. Зима. Шістдесят перший рік.

І я солдат, що після всіх скорочень

попав сюди — докантувати строку.

Одержав за зразкове воєнробство

(були солдатські жарти — воєнраб)

увільнення.

Напевне, цілий рік

проживши між боліт, ялин, казарм,

до міста не показуючи носа,

я звикнув пити був замість горілки

трійний одеколон, онучі прати

хоч раз на місяць, згадувать дівчат,

що буцім-то в житті одним і снили —

аби мені віддати свій вінок,

пускати в діло свій солдатський пасок,

розповідать солоні анекдоти,

навчився сачкувати — так майстерно,

немов солдат, що добуває строк.

Отож Тагіл. Не пам’ятаю — парк

чи сквер міський зібрав великий натовп

щасливих ґаволовів: школярі,

студенти, металурги, каґебісти,

наш брат солдат, старі пенсіонери

дивилися на виставку собак.

І то було видовище, скажу вам:

орденоносні пси — могутні груди

обвішані медалями, а морди —

пихаті, як в заслужених митців

чи лаврейованих міліціонерів —

подзенькуючи бляшками, проходять,

зневагою вшановуючи натовп,

а біля них, тримаючи побожно

ланцюг, — щасливі власники собак.

О мить блаженства — і людей і псів!

Одні, щасливі ницістю своєю

і приналежністю чотириногим,

так низько хиляться благочестиво

перед Нічим, що дивиться зокіл.

А другі — на хребтах своїх довгастих

несуть такий тягар своєї слави,

аж закипає від образи кров

в собачім серці: ось воно, мовляв,

мистецтво для безрогих, гніт тяжкий

зумисних демократій: перед ким

демонструватимем ясновельможність

своїх собачих подвигів? Кого

вщасливлювати власною явою?

Кому показувати псову міць,

державну гордовитість і незламність?

Я був у натовпі. Я був ніким.

Я сором відчував за власну ницість.

За воєнрабство. І безмірний жаль

виповнював мою голодну душу,

що я не пес. Орденоносний пес.

* * *

Опівночі, о дванадцятій годині,

коли вилюднілі вулиці

стогнуть, як порожні керамічні труби,

до пам’ятника, що проти Бесарабки,

з’їжджаються мовчазні машини,

вигашують світло

і на ходу засинають.

Мовчазні люди

мовчки виставляють обмежувальні щити,

мовчки переставляють годинники на вісім годин уперед

і починають мовчки шмарувати вождя.

Глухо працюють помпи

(душ розраховано на дві години),

брудні патьоки води —

єдині сліди часу —

течуть асфальтом і сходами,

і навіть Хрещатицькою долиною,

де ось уже майже двісті літ

не родить ні капуста, ні помідори, ні огірки.

Мовчазні люди, викупавши вождя,

витирають його вишиваними рушниками,

на яких трипільські півники

ось уже кілька тисяч літ

дзьобають трипільський виноград.

Старанно вишаруваний вождь —

чорний і лискучий, як мурин із Гани, —

мовчки дякує,

мовчки вибачає святотатство,

мовчки сподівається, що ранок,

переведений служниками на 8 годин уперед,

таки прийде —

коли не тепер,

то вісьмома годинами пізніше,

чи вісьмома днями пізніше,

чи вісьмома роками пізніше,

бо які б не провадили

службові переміщення білого дня,

які б не покладалися на нього

позаурочні обов’язки,

але він таки вирине,

хоча й невідомо,

о котрій годині саме.

* * *

Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати серцем

наближення своїх гріховних прав.

Вертай назад! І добротою хорий

розтань росою димною між трав.

* * *

В мені уже народжується Бог

і напівпам’ятний, напівзабутий,

немов і не в мені, а скраю смерти —

куди живому зась. Мій внук і прадід —

пережидає, заки я помру.

Я з ним удвох живу. Удвох — існую,

коли нікого. І гримить біда,

як канонада. Він — опорятунок

для мене. Тож і мовлю: порятуй,

мій Господи. Опорятуй на мить,

а далі я, оговтаний, врятую

себе самого сам. Самого — сам.

Він хоче поза мене вийти. Прагне,

рятуючи, донищити мене,

аби на протязі, на буряних вітрах

я вийшов сам із себе, наче шабля

виходить з піхов. Хоче вийти геть,

щоб згасла свічка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала

інобуттям. Іножиттям. Найменням

уже не власним. Ось він, той загал,

яким кермує той шалений Бог,

котрий в мені воліє народитись.

О як той Бог воліє народитись

і вбити свічку болю, що в мені

означена лиш тінню переляку

за те, що яву світу і пітьму

межує тріпотлива вежа мук.

* * *

Я знав майже напевне,

що він обікрав моїх друзів,

зробив нещасною мою матір,

а дружину призвів до сухот:

і сповнений рішучості,

я подався до нього на розплату.

— Де ти, мій кате, —

гукнув я на весь знелюднілий зал,

в якому кат проживає.

На відповідь чотири реви,

одбиті од стін,

вдарилися об стелю

і мертві впали до моїх ніг.

— Де ти, мій кате, —

гукав я удруге і утретє.

Чотири реви воскресали із мертвих,

підводились догори і падали об землю.

Невже він здох? — вирішив я зраділо.

Але повертаючись додому

побачив, що біля моїх дверей

зупинилося дві ноги, дві руки й тулуб

(голови не було).

— Ти що тут робиш? — я застукав його зненацька,

із переляку дві руки, дві ноги й тулуб

збіглися в тіло без голови.

Вхопивши тіло без голови,

я гукнув у порожню рурку шиї:

скажи мені, де мій кат?

— Не бий мене, — попросила рурка, —

йди до того будинка, де був.

У першій кімнаті сидітимуть люди без голови,

в другій — ще й без ніг,

у третій — ще й без рук,

у четвертій побачиш самі тулуби,

а в п’ятій нічого не побачиш.

Там є твій кат.

Ти нічого не вгледиш.

Але повторюй і повторюй до безкінця

все, що хочеш йому сказати.

Тільки не вір своїм очам —

він там, де його немає.

* * *

Вчися чекати, друже,

вчися чекати.

Ластівки на електричних дротах,

почорнілі од сині ночі,

ще наслухають

стумні струми землі.

Ще жебонить струмок,

власним сяйвом настрашений,

прагне, мов ящірка,

скочити в шпару притьмом.

Несамовита жовна —

грудка скуйовджених райдуг —

зґрабно шугає

на безголів’я чиєсь.

Ще потерпає вивірка

битий горіх

брати з твоєї долоні.

Вчися чекати.

* * *

Недоля вже нитку сувору снує,

а згадую знову і знову

в каміння вмуроване серце твоє,

незнаний, незвіданий Львове!

Здається, від панських полишений учт —

камінний, кремінний, залізний —

мені поставав ти із замкових круч,

захоплень накинувши близни.

Торговище совістей, радощів, душ,

де золотом писані ярма,

ти вився провулками — круглий, як вуж —

од мене ховався недарма.

Бо що мені горда твердиня жаги,

бо що мені пам’ятний цвинтар?

Сплюндрована річко, твої береги

стріляють ув очі, як флінта.

Бо що мені гурмо зізнань або чвар —

між тих джиґунів і батярів,

як колеться небо — за вдаром удар —

як дощ смертоносний ушпарив.

Бо пусто, і голо, і чорно довкруг,

бо порожньо, чорно і голо —

заходь же тепер за останній свій пруг,

вогненне душі покотьоло.

Задосить напастей. Весела поро

опровесни, ти нескінченна!

Боюсь, перестигне лискуче перо

од праісторичного щему.

Попереду білий, як смерть, гробовець,

зриваються вгору собори,

і хай би вам грець, і хай би вам грець —

всі завтра, всі нині, всі вчора.

* * *

Так і живи: шукай утрачене,

наздоганяй давноминуле,

оте нечуте і небачене,

оте, що вічним сном поснуло.

Дорога долі неперейдена,

спалахуючи синім жалем,

сховалася за ожередами,

як за Господньою скрижаллю.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 Следующая ⇒