АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Стр 1 из 7Следующая ⇒

“ПАЛІМПСЕСТИ“

(МАГАДАНСЬКА ВЕРСІЯ)

* * *

Приспішає, наче битий млістю,

зупиняється, барвиста стрічка

наповзає, як змія гримуча,

безголовий довгий і німий

час мій, вимучений німотою

власною, пізнав мене в обличчя

і збагнув, що я його довічний

підневільно-радісний партнер.

Приспішає, наче битий млістю,

бо пізнав мене, бо чим багатий,

тим і радий: вимінився тілом,

щоб смертельно в мене увійти.

СПОГАД ЗІ СНУ

Розп’яття неба — в два крила,

і сонця вись — як грім

над головою. Дубала.

Снується синій дим

дитинства (залива? плачі?

коси матері? ).

Дарма.

Не ремствуй.

І мовчи.

Як риба в ятері.

* * *

Вечірнє сонце соснами обгасне,

тріпнеться птахом і в зорі згорить,

і ти збагнеш пітьмою, що то — жить

і що — зникома мить і сонце ясне.

Тоді в отяглім погляді земнім,

о присмерковій стишеній годині,

цей скам’янілий мармуровий дим

скидається на образ України,

а ворожнеча синяви й оранжу —

тяжким хрестом або насланням вражим.

* * *

Сонце, бджолами хоре

і від датку липке,

і од добр аж прозоре,

і в прощанні гірке,

до вечірнього пругу

надлягає згори.

Ні дружини, ні друга.

Перемшілий поріг

аж надліг до дороги,

до чужих перемов.

Скоро ніч, слава Богу,

ось і місяць зійшов.

* * *

Дівчина,

довгошия, мов сарна,

несла яйця

в червоному фартушку,

і, заворожені

збентеженою

цнотливістю,

світліли люди,

даючи їй

дорогу.

* * *

Вдивляюся, мов янгол,

в навкільне царство снігове —

ні лісу, ні дороги.

Самотня молодиця в фуфайчині,

з порожнім оцинкованим відром

бозна-куди рушає першопутком

і не лишає по собі слідів.

* * *

Ви наче нічні криниці

(шепоче вода божевільна),

загублені в паді (вгорі —

хлюпочуть сузір’я).

А тиша, а темінь яка!

Яка самота незглибима!

О земле моя нещадима —

така ж ти солодка й п’янка!

Лежать — і без рук і без ніг.

Лиш око, що тіло убгало

у себе, — сльозою кричало,

осліплим стозойком калік!

* * *

І не розмерз. І не відтерпнув. Ні.

З мордовських хуг — та в холод нещадимий!

Тримай тепло під ребрами сухими —

на цій на чужаниці-чужині.

Сягни рукою — і не досягнеш

ні краю всерозлук, ні муки краю.

Та серця я, мій Господи, не маю

на свій талан. Це ж ти мене береш,

немов шматок невироблений глини,

і місиш, мнеш, і пальцями всіма

мене формуєш, щоб не задарма

іще один кавалок з України

сподобивсь тверді. Знав я і черінь,

і зиму знав — в колимську довгу пору,

і душу виробив таку прозору,

що вже свою не одкидаю тінь.

* * *

Отак і жив: любив — як пив

од джерела, купався в щасті,

та грім громохкий прогримів —

і навалилися напасті.

І світ заліззям облягло,

вселенська ніч ташує шатра,

циганський піт укрив чоло,

циганський дим годує ватра.

Довкола сопки і хрести,

людські кістки біліють щедро,

од божевілля й самоти

малесенький рятує бедрик.

І що ти скажеш, Колимо,

що мовиш ти, іване-чаю?

Квадратним строєм ідемо,

цвинтарне сяйво нас вінчає.

Як вигорбатів суходіл,

довкола — скрем’янілі зойки,

постигли обрії безокі,

ми в падолі живих могил.

* * *

Це туга. Так. Моя далека туга —

відбігла, ніби сука — стрімголов

від попелища серця. Виє здалека,

щоб я себе на відстані почув.

Соборе сорому, ганьби моєї вежо,

моїх глухих, як твань, передчуттів.

Гулкий і розсторонений, опадний,

не серцем — тільки голосом ростеш

у невіді, в безпам’ятстві душевнім

стрясаєшся і в німоті гримиш.

Я знаю це. Я вичув це. І досі

оговтатись не можу. Туга так

моя далека — стрімголов одбігла

і, ніби сука, виє в ніч гулку.

* * *

Вбери-но білу сукню

на тіло на прогінне,

на виґронені перса

і лебідь живота.

Вбери-но гарну сукню

і усміхнись лукаво

і загучи хапливо,

як скрипка, з-за плеча.

Вбери ту славну сукню

і дай мені забути

ці чорні перегони

пролопотілих літ.

Вбери пречисту сукню,

розпукни в сто пелюсток,

щоб я не загубився

між сміхом і плачем.

Осліплий і оглухлий,

знімілий і отерплий,

лечу на твій сліпучий

всеочисний вогонь.

* * *

Страшна ковбаня — чорна і масна.

І дух тяжкий повзе, немов потвора,

в лещатах дум твоя всенепокора,

стою на кладці. Дозираю дна.

Рибалка — ні. Заблуклий — ні. Стою.

Аж вигулькнуло пишне й біле тіло,

і рудокоса мавка розхилила

цю твань води. То подругу мою,

давно уже забуту, пригадало.

Я попід мостом. Між тяжких опор

вона стоїть — і коло неї хор

безплотних голосів. І застогнало

твоє бажання — подивляй її,

цю меву бід, що інші приточила,

урочила тебе і жити вчила,

щоб ошукати всі діла твої.

* * *

На тихі води і на ясні зорі

паде лебідка білими грудьми.

Вдар блискавко, і громе прогрими,

коли не розпростерти крил — у горі.

Зелені села, білі городи

і синь-ріка, і голуба долина,

і золота, як мрія, Україна —

о не зникайте! Краю мій, зажди

мене на смертні кидати пороги

і навертати на тверді путі.

Там, де копита кó ня вороного

розбризкали геть ярі іскри, ’дного

із днів була відкрилася дорога,

та при самій урвалася меті.

* * *

Ще трохи краще край Господніх брам

людська душа себе відчути може.

Я спекався тебе, моя тривоже.

Немає світу. Я існую сам.

Довкола мене — вся земна товща.

Я магма магми. Голос болю болю.

Що ж ти надбав, свою шукавши долю,

о волоконце з вічного корча.

Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,

занурений у твердь сторч головою.

А вже забув, що небо над тобою

за кучугурами камінних друз.

А світло ще народиться колись

у серці пітьми, в тускних грудях ночі.

Засвітяться сонця, як вовчі очі

у судну днину. Тільки — бережись.

* * *

Уже Софія відстуменіла,

відмерехтіла бузковим ґроном,

ти йшла до мене, але не встигла

за першим зойком, за першим громом.

Немов почвара в пекельнім колі,

довкола ж тіні, довкола кволі,

благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

Сніги і стужа, вітри й морози,

плачі і лайки, дикі прокльони,

собачий гавкіт, крик паровоза,

і закмашини, і заквагони.

Шпали і фари, пси і солдати,

рейки і пруття і загорода.

Впали — і хода, встали — і хода,

в плечі штовхають нас автомати.

Квадратне серце — в квадратнім колі,

в смертнім каре ми падаєм долі.

Благословляю твою сваволю,

дорого долі, дорого болю.

На всерозхресті люті і жаху,

на всепрозрінні смертного скрику

дай, Україно, чесного шляху,

дай, Україно, гордого лику.

* * *

У небі зорі, в грудях місяць.

І найрідніші ми брати

з тобою, світе. Помолися,

як я молюсь за тебе, й ти.

У небі місяць, в грудях — зорі,

світ у мені, у світі — я.

І сльози радості прозорі,

як небеса, як ти, моя

поснула земле, як дорога,

що викреслилась посеред,

щоб од людини і од Бога

я міг почути голос вед.

АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,

допоки стомиться рука —

ціле життя. Замало — нічку.

Довкола темінь полохка.

Літають кажани, як кулі.

Луною студиться щока.

Де ви, крилаті? Гулі-гулі!

Як вам — нестерпно без небес?

Аж очі підвели, поснулі.

О ні, ти не один воскес!

Як в бодню — пугачеві скрики.

Десь бродить землячок-дантес.

О шанталавий, недорікий,

а чи поцілиш ти мене?

Свіча в задумі — ні мигне.

* * *

Два вогні горять,

з вітром гомонять,

а в високім небі

два сонця стоять.

А що перше — день,

а що друге — ніч,

а між ними синім цвітом

вже зацвів тирлич.

Уперед піду —

вогню не мину,

а назад піду —

загину.

Два вогні горять,

з вітром гомонять,

а в високім небі

два сонця стоять.

* * *

Синіє сніг по краю серця,

синіє ліс по небокраю,

хата за пагорбом синіє —

що тобі?

Ось розкладу на ніч багаття,

вижовкну і зогріюсь,

візьму до рук головешку витлілу —

не обіклиться смерк.

Віки згадуватимуться,

де ночі, побравшись за руки,

ловитимуть хлопчика

в коротенькій сорочці,

зеленій з морозу.

* * *

Самого спогаду на дні,

як зірка у криниці,

вона з’являється мені

і світить і святиться.

Я і не відав, і не знав —

бозна-коли зустрілись,

а через стільки літ і днів

любов’ю окошилось.

Ледь-ледь бровою повела,

журливо позирнула

і з цятки давнього тепла

страшний вогонь роздула.

Як куте сяєво сторіч,

як зірка у криниці,

неначе свічка в темну ніч —

горить і промениться.

* * *

Припнуто човен, а вода струмує,

і сидячи в старезному човні,

дивись, як має осінь на вогні,

і як діброва свій покон святкує.

І розгубись у вирі струмувань,

згубивши берег свій, віддавшись світу.

Горить стерня, де половіло жито,

о вересню, теребище смеркань!

Отак посиджу в довгій самоті,

над вудкою схилившись. Надвечір’я

запалить крижнів вигублені пір’я,

щоб ти не загубився в цім житті.

* * *

Червневий сніг — на безоглядній сопці,

модрини граціозні — де-не-де.

А ти в коробці, геть тісній коробці.

Душа ж — як дуб: нічого вже не жде.

Повзуть горби — неначе птероптахи,

Господні сфінкси, загадка буття.

Ти надто щедрий, Боже, — стільки жаху

вергаєш на мале моє життя.

Потерпли руки, спраглі в горлі крики,

а вседорога вужиться, як вуж.

Хрести модрин. І запропалі лики

і дріт колючий — замість харалуж.

* * *

Обколоте, в намерзі, стогне вікно,

і свічка у шклянці, у пляшці вино,

у горлі застуда, у серці пітьма.

І світ надовкола — стогрім — Колима.

Провалля і кручі. Горби і горби.

Сказись — од чекання, молінь, ворожби

чи то заклинання чи то знавіснінь.

Оббризкала стіни — чи кров ачи тінь.

Занадто далеко. Занадто ген-ген,

де в леготі-вітрі кучериться клен,

де сонях кружляє, калина цвіте,

спасибі й на тому, що десь ви єсте.

Там ревом німим задихнувся Дніпро,

де в Нестора апокрифічне перо,

бо в горлі застуда, у серці пітьма

і світ оступає стогрім — Колима.

* * *

Цей шлях — до себе. Втрачена земля

в ясному розвидняла сновидінні,

та зустрічні наїжилися тіні.

І ти — чи то старий, чи немовля —

геть розгубився в колі давніх років,

де світ забутий тільки скинув оком —

і не пізнав. Дружина й син стоять,

а стежку заступає чорна гать.

Як обережно, непомітно, боком

ти близився до себе! Потерпав

розбити шкло тремкого сновидіння.

Та найрідніші їжилися тіні —

і ти в провалля ранку запропав.

* * *

Калюжа, мов розчавлений павук,

сліпила шлях і заступала кроки,

чіпляючись до походи людської

і присмеркових зойків. Крізь імлу

надобрію здіймався ярий місяць,

скрадаючись повз виголілі крони

осіннім вітром видутих дерев.

Асфальтом біг старий кудлатий пес,

сахаючися гамору людського,

сирен автомобільних і бездонної,

мов поніч, яро-чорної води,

котра солопила з-за ожереду

розбійницького злого язика.

* * *

Оця стежина, що збігає в діл

(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),

черга дубів, пісок і гострі сосни,

підбожеволіла вода озер

і чорний човен і червоні весла

і як розквітлий ірис — сумнолиця

моя кохана, на колінах син.

О недосяжне щастя! Проминуле

стоїть обабіч, мов казковий сфінкс.

Клади холодну руку на підмурок

і пальцями осліплими обмацуй

ощирену, гулку й окляклу пащу

і ваговитість пазуристих лап.

Несе поземкою багатоліть

понад погаслим чорноводдям. Вітер,

немов настрашений кудлатий пес,

скубне тебе за полу — й стрімголов

світ за очі втікає. Давній світе,

ти не пізнав мене, як я тебе.

* * *

Ця світлота — до різі ув очах

враз протяла на чорному екрані

всі докори твої, всі невблаганні.

Ти все збагнув — як є: на власний жах.

І як нам, підруйнованим життям,

оговтатись на цій страшній руїні?

І чим ми тільки перед Богом винні?

Сплюндрований не поновили храм.

Гуртуймося. Даремне віщунів

шукати, мов чотири вітри в полі.

Бо навіть доля в сповиточку-льолі

тобі не скаже, де ти ся зблудив.

* * *

Задзюркотіла вічна мерзлота,

прийшла весна — западиста, химерна.

Та ні душа, ні воля не поверне,

не та бо воля і душа не та.

Це вся весна: відлигою, багном,

як ковзанка на витерті ґринджоли.

Ні, тут не розмерзається ніколи:

мороз колимський коле колуном.

Вже завтра знов затягнуться струмки,

твоя душа вже мабуть не відтерпне.

Сип повну кварту, чорний виночерпе,

допоки не розсохлись маслаки.

* * *

Навпроти графіка гори

і сніг і чорні сланці,

о хоч на мить заговори,

чиї лежать тут бранці.

Там, за розпадком, за горбом,

забутий паділ дикий,

чиїм розораний ребром,

чиїм продертий криком?

Танцюй на пеклі, навісний,

свої заллявши сліпи,

сюди приходять навесні

із України липи.

Дрібненьким листям лопотять,

тонкі ламають руки

і мовчки до небес кричать

і наслухають гуки.

О чорна графіка гори,

о мерзла кров пролита,

заговори, заговори,

повідж, кого тут скрито.

Яка священна таїна

про злочини бувалі!

Снується темінь навісна

у вимовклім проваллі.

* * *

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,

сталить твій дух, отож терпи, терпи.

Ніхто тебе в недолі не врятує,

але й не зіб’є з власної тропи.

На ній і стій — і стій — допоки скону,

допоки світу й сонця — стій і стій.

Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

тримайся далі розпачу й надій.

Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

той, що обрав тебе, як побратим,

до нього змалку ти заповідався,

сумним осердям, поглядом сумним.

* * *

І сяло сонце крізь вікно.

Крізь нас. І — навпростець — крізь роки.

Котились сопками потоки —

води й каміння уводно.

І в тому сяєві — немов

на сподіванному екрані

усі надії, всі заждані

розквітли, наче хоругов.

То ти. То ти. То ти була.

Не та, котру я знав, а марив

котрою: мерехтіла з марев —

всім обрієм на мене йшла.

* * *

Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,

вся сіра й чорна, і брудна й кургуза

збігаючи донизу — там де балку

перетинає залізничний насип,

мені наснилась вуличка моя.

Вузенький ворок — тісно тут мені,

щоб радість розпросторити. Спускаюсь

донизу, проминаю кілька хат,

і ось вона, моя домівка рідна.

Старий колодязь, вичовгана корба,

акація обтята, сохлий клен,

зашторена зажурена веранда,

котра уже мене не пізнає.

Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?

Стрічайте сина блудного. Дарма.

Німотні двері, аніде ні звуку,

лише жерделі ветхі у дворі

повільно поколихуються. Входжу

в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук.

Анітелень. Від мене замуровано

моє минуле, вимовкле й глухе,

заховане між грубих стін саманних.

Куди ж мені податися, куди?

Не знаю. Не збагну. І довгу думу

досновую, схилившися до лави.

Від балки обізвався паровоз,

і захід сонця геть заколихався,

розносячи свій деренчливий гук.

Все. Більше пристановиська немає.

* * *

Мов мертві дерева, неначе мамути,

що збуджені зо сну правікового,

удруге народилися на світ,

мов розминулися з своєю смертю —

так лігво це. Омріяні дороги —

обрубано. Але зупин ворожить,

схиляючись до віри. Лігво це

запрагло вертикалі. Лігво це —

останнє пристановисько. Мов мамути

новонародженою марять смертю,

сподіючись: чим далі од життя,

тим ближчає рятунок. Квадратура

таємних бід і ромби самоти,

і прямокутники старих напастей,

і лінії спадні усевпокори,

й спотворені октаедри плачу.

Куди податися? Куди сховатись,

аби втекти глухонімого болю

і таємничого Всепереляку

і ницого рятунку Порожнеч?

Мов мертві мамути, мов пні згорілі,

розкопані, обрубані корчі,

живе крізь смерть спогадують, здійнявшись

на різьблених котурнах забуття

над безберегим розпачем напнутим.

Скидається двоповерхове горе

з-під кучугур зчамрілих сновидінь,

і напростовується путь до Бога.

А вічність скапує, немов живиця

з осамотілої сосни. Свічаддя

обламаних небес скалками сяйва

обранює тужавий погляд. Гинь

і почезай. Бо смерть і темінь — сестри.

* * *

Не надбудись. А спи, а спи,

а спи — не надбудись.

Смертельної упийсь ропи,

тюремної — упийсь.

Час не накличеться тебе,

час — не накличеться.

Далеке сяйво голубе

крізь шпари тичеться.

Кли-кло, кли-кло, кли-кло — кричи,

не кли, не кле, а кло.

О прорости ж, а не марчій,

розтулене стебло.

* * *

Усе, мов сон, пробігло — й знебуло.

Хіба ж ти не довлієш, злобо, дневі?

Знов спроневіра спалює чоло,

і дивен див біжить поверхи древа.

І тінь біжить — поверхи давніх днів.

І заволока — на ошроття часу.

Поезіє, красо моя, окрасо,

я — перед себе чи до себе — жив?

* * *

Недуга, несила — ховати цей жаль

одвертого серця. Недуга. Несила.

Дівча пустотливе — та смерть нас посіла

і тицяла пальчиком — глянь у скрижаль.

І глянь. І очей своїх не попускай

і полуменій од високого жару.

Гей, хлопче-молодче, ти був за нездару,

не вимолив пари — то й досі благай,

блаженний. Світи розвидняються нам,

розпуклі світи, наче пуп’янки ранні,

здимілі од роздумів. І на світанні

пірвався — світ-за-очі. І — напролам.

* * *

Це тільки втома. Втома. І шалена.

Це тільки так — найшло — і відійде.

А вже як не відступиться од мене —

то краще — хай уб’є. Нехай — уб’є.

Дарма бо скніти — вже напівдорозі

між смертю і життям. Їй-бо — дарма.

Бо жодної з надій не маю в Бозі

і порятунку жодного — нема.

Пучками стисну ошалілі скроні

чекатиму, допоки відгримить

ця навіжена мить моїх агоній

і забарних чекань обридла мить.

Це так. Це так. Це — скоро дійде краю.

І як не скосить — то дихнути дасть.

О дасть дихнути, дасть дихнути. Знаю.

Іди ж, вістунко всіх моїх нещасть.

Це так. Це тільки так. Це надто легко

скоритися. Зіпнися — й перебудь.

А груди — мов бандури бите деко

і пірвано всі приструнки — гудуть.

* * *

І то вже — так. І то вже — зразу:

пади у прірву — ані руш.

Од чаду самоти, од сказу

заголосило кілька душ

в твоїй — самотній і спустілій

(забув — про корогву й пірнач? ).

Спинайся — хоч на божевіллі,

але — віддяч. Але — віддяч.

Дарма, коли й добра не буде,

ні тобі душечці — добра —

таки не буде. Коле груди

і хрип прилипнув до ребра.

* * *

З зазубреними берегами озеро —

ковток води між виспраглого лісу

дубового, як кров, бо антрацитна

у надрах розговлялася жага.

Високе сонце, верески, спижеві

округлі плечі вздовж гінкої шиї.

Неспокій на душі. Лівіше серця —

як раннє підпадьом — нагальний біль.

А спондилова глина крем’яніє

і так натужно пише мить дозріння

(але чого? Ненатлого кохання

чи тугою накликаних розлук? ).

Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли

і спекою, і літом, і журбою

ненатлою. А бронзове волосся

мені, мов яра памороч, було.

Отой прощальний змах тонкоголосий

тремтливої руки, той голий накрик —

пунктирами — щербатий яр, той пагорб —

яким зигзагом путь тобі значив?

* * *

Велосипедисти, як метелики

в осяйному плетиві дороги,

тішаться в незрушності окляклій,

лиш лискучі шпиці миготять,

збризнуті росою. Горнім надверхом

промінь заломився і посовгнувся

під німими шинами, а зелен

бір сосновий бородою тряс.

Ми збирали з сином полуниці,

бродячи медовим небом туги,

згіркла глиця пучилась, як брага,

стежка слалась, наче благовість.

* * *

Той бідний виквіт рідної землі,

що, кроплений дніпровою водою,

своєю присягався головою —

що розпізнав рахманний біль землі —

уже його покраяно, потято.

Пожовкло рано вигнане стебло,

а там де жебоніло джерело,

схилив чоло дбайливий Пантократор.

* * *

Вельможний сон мене опав

і тут нараз почув я:

високий голос пролунав:

підпалий, алілуя!

Пильнуй страсну стезю страждань,

спізнай смертельні чари

дороги добр і почезань

свавілля і покари.

Бо ти — це ти і ти і ти,

бо ти і є Вітчизна,

бо так стоятимуть брати,

як буде днина грізна.

Бо є в тобі цілий народ

його червонокрівці.

Не дай рукам лихих заброд

чинити волю вбивці.

Тож на хресті святих розстань

тримайсь допоки скону

дороги зустрічей, прощань,

свавілля і закону.

* * *

І край чужинецький тебе оточив —

довкола лиш сопки й розпадки,

а від товариства, з ким дружбу водив,

ні чутки, ні звістки, ні згадки.

Полон у полоні, межі стомежа,

ти вся — за горбами-горбами

Як тяжко періщать твої батожжя

з холуйськими біль-нагаями.

Ти тут довершишся, моя самото,

моя чужино безберега,

розлуко-незустріче, вічна мето,

бо впала козацька шерега.

* * *

На віковому бездоріжжі

так легко вискочить з лиця

і донести до самкінця

свої каріатиди хижі.

На цих шалених ставітрах,

де ні коня, ані дороги

звіряй свій крок за знаком Бога —

і попри смерть і попри жах.

Як воду в шклянці, пронеси

свою з дитячих літ подобу,

як припочаток свій і спробу

сказати: Господи, спаси...

* * *

Із вечора — одразу в ранок.

Ну й інквізиторський крутіж!

В ривкому снінні сто циганок

спроваджують до роздоріж.

Сніги, і хмари, й поголоси

і вигорбіла Колима.

Над чорноводям сиві коси:

то тужить мати, мати, ма...

Готель. Кімната — на чотири

самотні ліжка. Діти сплять.

А той у капелюсі, сірий,

з усіх кутків зорить, як тать.

* * *

Гемонське непорозуміння!

Яка вселенська глухота!

А шал який! Яке озління!

Де не ступнеш і вже чота.

Терпи. Терпи. Мовчи — і годі.

Словечко зрониться — і вже.

Тоді й Господь не вбереже

у цій біді, у цій пригоді.

* * *

О передсмертні шепоти снігів

напровесні, як Колима святкує

свій першотравень — як вода струмує!

Як пильно сланик кущ свій насторчив —

до сонця, сонця — наче тетерук

напризволяще кинутий в пустелю

своїх горбатих зойків. Лелю, Лелю —

під кригою — земного серця стук.

* * *

Одна гора — зима, а друга — літо,

а я стою, мов осінь, — посеред.

І сонце, сонце, со- несамовите

топило сланцю перегірклий мед.

Мені колимські мухи задзижчали,

мені торішня пахнула трава,

бо Ти мене, мов янгол, пильнувала.

Ти — наречена ачи удова?

* * *

Колимське сонце стало сторч.

Бог ним махає, мов ковадлом.

Пади-но з каменя на корч

і волю пий, аби не вадило б.

Довкола сопки геть рябі,

каміння, золото і кості.

Гей, земляки, заходьте в гості,

підданці спільної доби.

* * *

За Р. Кентом

Стара людина, сопки давні

і кінь старий, і світ старий,

і всі утрати непоправні,

і біль — хоч душу роздери!

Між сопок схований надійно,

промерзлий наскрізь, до кісток,

чи пригадаєш супокійно,

де круча обірвала крок?

Дай, Боже, хоч біди якої,

коли ні краю, ні коня

і долі дай — та злої! злої! —

нехай донищує до пня!

* * *

Гора за горою.

Не видно Вітчизни —

світанок не бризне.

А поніч лопоче,

як тіні тополі,

і син мій не хоче

ввижатись в неволі.

Зашемріло шаро

в глухому розпадку.

Прояви, примари

забутого спадку.

День золоторогий

по надрах сколовся

і зашморг дороги

торкає волосся.

* * *

Ти тінь. Ти притінь. Смерк і довгий гуд

і зелень бань і золото горішнє

мертвіше тліну. Ти — бажання грішне —

пірнути в темінь вікових огуд.

Із хуторів, із виселків і сіл

ти, безголова дорога потворо,

кудись повзеш — а не до свого двору,

кудись повзеш — з останніх пнешся сил.

Пощо ж, скажи, оце автодафе,

оце сум’яття перед підлим святом,

як ворогу назвешся рідним братом

так як прирік той зизий корифей?

* * *

Про згадку для Стефанії Шабатури

Москва. Столиця. В сотні лиць

нас озирає при вокзалі.

Нас автомати пронизали.

О рідна сестро, падьмо ниць!

Цей світ — це сон. Оця діра —

цвинтарна. Шара вся. Примарна.

Між ста потвор — сестра. І гарна.

Стоїть межи потвор — сестра.

Шепоче тихо: Отче наш,

єси на небеси, — помилуй!

врятуй мене чи знищи милий,

а світ звіріє в сотню пащ.

* * *

Оце збавляння довгих літ життя

на відстані од вітчини і себе,

це кождочасне поривання в смерть,

щоб з неї виринати в знавіснілий

хрипкий чи геть знеголоснілий крик.

Це сновигання проміж власних тіней

з яких лише одна була жива

із правіків, а нині — невпізнанна

(ти з нею розминувся навмання).

Ця рвань віків, посовгнутих, як ріки

од гирла до джерел, ця колотнеча

надій і спроневіри, криволет

лякливих ауспіцій, що в безгуччі

шершавими крильми прошерхотять

і всядуться на голові — нам стане

за час нових народжень. Марні спроби —

померлих одволодати. Торкнись

гулким перстом до гробового муру,

послухай тьмяну вільглу німоту

всіх накопичених погиб тутешніх

і — витримай, як збайдужілий мрець.

Крізь мене жовті стебла проростуть,

запахне тліном памолодь. Здолай

увесь свій вік стояти на порозі

перед дверей, тобі відкритих навстяж,

а за поріг ноги не занесеш.

* * *

Немов рубін у чорнім адамашку,

обачно критий білим німуванням,

так снінь моїх озерце шарлатове

лямує обережок начувань,

що ось-ось-ось прокинуся — і дивна

розкішна квітка заполочі бризне

зрадливою сльозою; весь той чар

самонаближень, упізнань і врочень,

що визріли у невіді душевній

і стежать стежать стежать зизим оком,

ачи я втраплю на свою стежу —

і весь той чар почезне. Шарлатово

жахтить душа од повівів світанку

голчасто-синіх і, себе впізнавши,

ховається, мов равлик, в тишу тиш.

Пречисті з’яви ці. І почезання

пречисті теж. І хороше чекати

і любо омилятися. І мати

за побратима свого двійника.

Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.

Не побратим? А ні, не побратим.

А хто ж ти є? А твій суворий янгол,

народжений до свого живоття.

А як же приязнь? Тільки через сфери

спізнілих лун. А німування — нащо?

Аби чекав, чекав і начувався,

коли я вирну з-за твого плеча.

* * *

Про що тобі я зможу повісти,

як стрінемось при зустрічі при нашій?

Живи здоровий, сину мій, рости,

спивай меди із чарівної чаші,

а я, твій батько, маю ще тягти

кормигу літ у чорнім єралаші,

збавляючи літа свої найкращі

в світах, які не можна осягти.

Мій любий сину, час мене повів

за ці нелюдські грізні загороди,

де зібрані принукою заброди

чи не справіку п’ють Господній гнів.

Стоять мов кволі тіні проти лиха,

аби спізнати: смерть — то справжня втіха.

* * *

Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.

І хто позаздрить животтю твоєму,

що тільки в молитви ачи в поему

годиться, поцуравшись марноти

святошних буднів. Рушаться світи,

і суходіл міліє. Скільки щему

у грудях варіює вічну тему,

що легше вмерти, аніж осягти

погребні співи. Господи, подай

недугому високу допомогу —

нехай я віднайду собі дорогу

для мужнього конання. Рідний край

на белебні ясніє осіянний.

Почуй мене! І озовись, коханий!

І лиш недобрим словом не згадай.

* * *

Пахтять кульбаби золоті меди

і, ніби хмарка бурштинова, бджоли

злітаються до мене знадокола

і прозначають трачені сліди.

І вже нема ні щастя, ні біди,

а тільки світ, тугим пойнятий гудом,

а тільки лет, що зветься творчим трудом,

а тільки клич: живи, але не жди.

І не марнуй чеканням плинних днів

і не гніви Господнього веління.

Життя — то кара. Кара — благостиня.

А ми — коткі, як валуни віків.

* * *

Впаду — і знову підведусь,

на ліктях підведусь.

Ти там, моя Росава-Русь,

ти там, Росава Русь.

Прожектором світанок ша-

стає до сонця світ.

Зіскніла, склиться вже душа,

її тримає гніт.

І тільки гніт той упаде —

і вже од легкоти

на світі білому ніде

не знайдеш місця ти.

* * *

Що ти мрієш, страднику нещасний?

Що ти мрієш — сонцем світовим?

Грім гримить — громохкий і напасний,

землетрус, і блискавиця, й дим.

Камера твоя — в чотири мури

простору. Віконце. І ланці.

І обличчя — сіре од зажури,

смерть поклала карти на щоці.

Місто сонця пахне цвіллю й тліном,

пахне кожен вірш твій небуттям.

Світ творити — ницим і уклінним,

на колінах тішитись життям.

Яма крокодиляча і велья

і полледро і твої кати,

і безобрійна нічна пустеля,

навіженства болю й самоти.

Божевіллям прихистись од муки,

од тортури — смертю прихистись,

коли кат тобі заломить руки,

і як тушу вчепить до залізь.

* * *

Там зелена суріпа цвіла,

де чорніє могила.

Шурф занедбаний, спалий.

І виселок — сон,

не побачений сином завчасно.

Колихалася далеч,

тривожно і ясно.

І зелена суріпа цвіла.

Скорбний почет.

І п’яна служниця могил,

оповідки її божевільні.

Терикони недільні,

як прочани, що вибились з сил.

Скраю світу, обабіч міського села,

батько спить, як замріяний орлик.

Нишкома запроміняться сльози у горлі —

та ж зелена суріпа цвіла.

* * *

Вогні вечірні — наче шпичаки.

Червоні шпичаки — з моєї крові.

О мої біди, о були б здорові,

були б мої — і все були б такі.

Я вийду в ніч, я позирну туди,

де захід за стогорами палає.

О схаменися! Там лише світає,

і там твої затерлися сліди.

Там ще додосвіт. Смерком облягло

ледачі верби, сторожкі тополі,

вгодовані серця і душі голі

і пам’яті глибоке джерело.

* * *

Сьогодні п’єм вино,

а завтра п’єм баланду.

Хіба не все одно,

яку хвалити банду.

Сьогодні п’єм коньяк,

а завтра — тільки воду,

і те і те нам всмак,

усе нам не на шкоду.

Сидиш на сухарях —

то і душа прозора,

і відлітає страх,

твердіє непокора.

Пади, пади, пади —

чим нижче, тим і краще,

і заведуть сліди

тебе ненапропаще.

Таке бо є життя,

така бо наша доля,

бо згинеш без пуття

при бабі й бараболі.

Минулися страхи,

рушаємо до мрії,

розтялися шляхи,

як брови Гамалії.

* * *

Зірки палахкотіли в небі,

ждання зірками пломеніло,

а обрію осінні згреби,

мов покотьолом покотило.

На вітражах садів Волині

холодні яблука дозрілі,

неначе зорі в чорнім гіллі

мені ввижаються у снінні.

Тюремна камера. Субота.

Чого чекаєш, Осмомисле?

На стінах порох і скорбота,

а груди як обценьки стисли.

* * *

Сколок місяця висне

понад сопками сколотими,

на самім чолопку гір —

гола брила.

Селище

заховалось в заглибині,

ліхтарі, ліхтарі, лі-

в тужних німбах.

Ой і мороз!

Ой і зорі голчасті неб!

Підземелля рушиться, ру-

ой і зойки знімілі.

Та дорога,

та скрадна, що за перевал

угорнулась

мороком пам’яті.

Але Ти, Ти —

пробуваєш, як Дівич-Дух

і тремтиш, наче Спах-Сльоза,

як пелюстка на кайданах —

рожевієш.

Це і є.

Це і є, задля чого жив,

задля чого побачив світ,

довго зводився, шкереберть

падав, щоб

освітитись.

* * *

Стовпами крику облягло

і кучугури намело,

стовпами криги задубило

і улещати почало.

А наді мною небо — неб,

іде луною біль-погреб,

і тьмаві зойки звісток-бід

у кожен мій ступають слід,

від снігу зір до снігу сопок,

і десь там гасне потаймир,

а між торосами крижин

я сам-один і — враг-вражин,

як перебіжний гін неону,

його вогнів, його полону,

кричить, волає з мене син.

А де мій син? А де вже я?

Червоний біль од нагая

в очах розходиться стоколом,

а світ несеться покотьолом,

за світом — настрибом — змія,

о доле-доленько моя!

* * *

Це ви, ви,

мої найрідніші люди:

тонко виспівує віттям

зголілий Чорторий,

син грав у футбола,

мати втішалася.

Усмішка задоволення

й гашеного лукавства

мінить гарне обличчя.

Як я тужу за ним!

Бліді щоки,

які я так мало тримав

у своїх долонях,

очі відданості,

в яких я так мало читав

(вічно прихапцем,

аби не спізнитись).

Вбогий знімок

моєї страшної туги

таки підтвердив,

що відстань

є подоланна.

Сивий Чорторий

усміхається в вуса:

скільки він чув такого

і вже — не вірить.

А проте:

ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай —

ногами вперед,

але: не мертві,

але — не переможені,

але — безсмертні.

* * *

Душ спресованих мерзлота

вічна,

крига нагло зібганих сліз

мріє.

Смух, оброслих товщею серць,

ніжний,

бризки сонця між чагарів

жальні.

А дорога — ота спадна —

втята,

обірвався — летів-летів —

бився

об каміння, об валуни

чорні.

Серцем — навстяж одкритим — сторч

головою,

та мовчала пустка мовча-

ла — пустеля,

тільки дикий олень блукав по-

пасався,

надто холодно, надто смерть —

звична,

а немає сонця тобі

і — нікому.

Душ спресованих мерзлота —

вічна.

Крига криги росте, гора —

сяйва,

сивий дим, ачи чад, ачи

стогін,

ой і місяць розлючений — пес

дикий.

Лиш модрини гудуть, гудуть мо-

дрини,

а вітри лекалами хуг

піють,

що заблуклий в сопках пестун

скоро

без ведмедиці в пург-снігах

згине.

Ой і світяться дим-вогні,

наче

бурштинова зелень гучна

кута,

і навалюються на нас ку-

чугури

снігу — ночі — німіння — сну? —

хтозна.

* * *

Налиті чад-зеленню гори піску,

як вітер гасав, кружеляв надовкола!

Провісні стимфали ячали спроквола

і змовкли, накликавши бурю шпарку.

І вже — закушпелило: сніг і пісок,

і вже: доокруж — ні землі, ані неба.

Шаманить страшна круговерть коло тебе,

за крок — кругойдуча, опоніч — за крок.

Восковою свічкою світишся ти,

розкудлану бурю годуєш собою,

і вже ти як цятка, і вже над пітьмою

спалахуєш зойками біль-самоти.

То гаснеш, то бликнеш — а буря реве,

органними рурами смуток свій зводиш

і все воловодишся і воловодиш

оце кружеляння, оце морове,

що люто крамплює і небо і твердь,

насторчену твердь і насторчене небо.

Стовпами уклякли стихії круг тебе,

твій дух підпирають, самі ж — без оперть.

12 3 4 5 6 7 Следующая ⇒