Ізабелла Сова 3 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 16Следующая ⇒

— Мілена рідко перебільшує, — визнав Травка. — А якщо й перебільшує, то хіба зі своїм виглядом.

І він побіг униз.

— Грюк-грюк, ви вдома?

— Залазь, ми собі балакаємо.

Наче вони могли займатися б чимось іншим. Я поволі стягнула чоботи, а дівчата повернулися до розмови.

— І давно ви розійшлися? — почула я.

— Ой, давненько, — Мілена поставила чайник. — Понад два місяці. Я вже майже забула, як він виглядає.

— Так-так, а в серпні світа за ним не бачила, — кпила Вікторія, відкорковуючи бляшанку з консервованим алое. Вікі полюбляє вишукувати у крамницях чудернацькі продукти.

— Авжеж, не бачила, але мусила щось із тим зробити, коли він зник із мого життя, інакше я від вересня мала б ходити у чорних окулярах і з собакою-поводирем.

— А що він тобі сказав? Хочеш трохи алое? На смак, як сироп.

— Ні, — здригнулася Мілька, — нічого він не сказав. Заявився до Маркусової хати, зі зневагою глянув на мене й вибіг. Подумав, що я його зрадила. А колись на самому початку він сказав, що не вибачає зрад.

— Але він собі дозволяв, — зауважила Вікі, виловлюючи з бляшанки білуваті драглисті шматочки.

— Це були не зради, він просто мусив якось урізноманітнити своє життя. Зустрічався для годиться, аби яйця полоскотати.

— Я так гадаю, що він зустрічався винятково заради своїх яєць. Бо вони заволоділи його мозком. Наскільки в цьому випадку взагалі доречно говорити про якийсь там мозок.

— Ви можете мене втаємничити? — попросила я, заінтригована історією Мільчиного роману й таємничої людини без мозку.

— Добре, але треба посунутися на якихось півтора року назад.

Півтора року тому

Мілена була однією з багатьох миршавих випускниць середньої школи десь там у східній Польщі. Попри вражаючі успіхи в навчанні (середній бал атестата 5, 5, участь у різних олімпіадах та конкурсах), відчувала, що в її залагодженому житті бракує дрібки чогось іншого. Може, самого життя? Саме тоді вона потягнулася по чергову книжку Мілана К. і натрапила на пасаж про погляди. На сторінці 202 прочитала, що люди потребують, аби хтось на них дивився. Одні жити не можуть без поглядів безіменної юрби, тому стають зірками MTV чи героями експериментів на кшталт: «Покажи світові свої тельбухи й брудну білизну». Інші вдовольняються меншою кількістю. Вони полюють на погляди у клубах і на дискотеках, організовують гучні гулянки з будь-якої нагоди чи переселяються до маленького містечка, завдяки чому потрапляють у епіцентр сотень поглядів. Затьмарених алкоголем, пожвавлених сусідською цікавістю чи добрячою порцією кокаїну. Але завжди поглядів знайомих. Є й такі, яким вистачає погляду коханої істоти. Коли та йде, вони розпачливо шукають їй заміну, щоб утекти від страхітливої порожнечі. І, врешті-решт, остання група, вимираюча: мрійники, котрі живуть під уявним поглядом неприсутніх осіб. Середньовічні лицарі, котрі заради дами серця хапалися за меч і товкли супротивника, аж поки той починав нагадувати паприкаш у погнутій бляшанці. Вояки, котрі заради укоханого короля, що вилежувався на ведмежій шкурі у віддаленому на сотні кілометрів замку, позбавляли життя сотні власників зненацька заскочених поганських очей. Мілена усвідомила, що вона теж не ладна жити без поглядів. Ще не знала, яких саме, але просто не ладна і баста. Вона вирішила це змінити й дійшла такого рішення: треба зрештою вистромити носа з-під ковпака, встановленого її надто дбайливими батьками. Вдруге від новорічного балу і вперше від випускного вона вибралася на дискотеку до «Пристрасті». Там зустріла Маркуса, котрий досконало опанував мистецтва пірсинґу, татуажу, а також зваблювання наївних тинейджерок. Це саме Маркус пояснив їй, якого штибу поглядів вона потребує.

— Ти потребуєш, аби чуваки пожирали тебе очима. Молоді й старі. Знайомі і геть чужі… То коли ти прийдеш до мене на татуаж, мала?

Таким чином Маркус створив п’яту категорію, а водночас новий образ Мілени. За кілька тижнів перетворив сіру мишку на феєричне поєднання Кайлі Міноуґ, Барбарелли та вишуканих трансвеститів із дискотек східної Швеції.

Цілих півроку він поклонявся Мільці, як і кожен Пігмаліон, задоволений своїм твором. Потім випустив її на пробний променад на Плянти. І там покинув. З місяць Мілена проплакала, аж урешті згадала про свою життєву місію: вона повинна колекціонувати липкі погляди захоплених чоловіків (а подекуди й жінок, чому б і ні? ). І колекціонує.

* * *

— А що з іншими хлопцями? — запитала я.

— Їй трапляється один на кілька місяців, — поінформувала мене Вікі. — На жаль, кожен із них нагадує Маркуса: перевага форми над змістом і яєць над мозком.

— А той останній?

— Такий самий, як і решта, — відперла Мілька, виловлюючи огірок із велетенського слоїка. — До того ж ревнивий. Саме тому ми й розійшлися.

— Що трапилось?

— Я домовилася з Маркусом на татуаж. Робертові про це анічичирк, бо це мала бути несподіванка до Дня хлопця. Його колишня розповідала, що Роббі страшенно тягнеться від татуажу біля кісточки, який просвічує крізь сітчасті панчішки. Ну і я вирішила наколоти собі полум’яне серце, простромлене блискавками. Уявляєте, як геніально це виглядало б? — вона відкусила шматок огірка, цвиркаючи розсолом на стіл і довкілля.

— Ти мусиш так цвиркати? — фекнула Вікі, витираючи обличчя.

— Я ж не винна, що трапився такий порохнявий. Тато знову експериментував при заквасці.

— І що? — запитала я.

— Як завжди, вийшли справжні бомби. Набиті розсолом, як бочки.

— Але що з Маркусом?

— А, з Маркусом. Прийшла я до нього, всілася, ми стали згадувати минуле. Як було кльово і взагалі. Він розм’як, став шкодувати, що покинув мене тоді на Плянтах, бо наступна Галатея обскубала його, як гусака. І раптом каже, що не візьме грошей за татуаж. Хоче тільки поголити мені ніжки.

— Він так і сказав: «ніжки»?

— Ну. Мене це так розчулило, що я погодилась. Тоді Марко вичавив пінку, мою улюблену лимонну — і до діла. А тим часом Роббі думав, що я на заняттях, і поїхав до батьків у Нову Гуту. Його старі, як виявилося, мешкають на Скарпі, в сусідньому з Маркусовим будинку. Вмостився він собі у фотелі проти телевізора, відкоркував пивце. Повний релакс. Глянь у вікно, а там якась дівуля з намиленими ногами й татуйований чувак без сорочки, зате з бритвою.

— Чиста перверзія, — підсумувала Вікі.

— Ну, тож він підійшов до вікна, аби бачити, що буде далі. Дивиться, а то я. Тоді він вискочив із будинку, вирахував вікно і знайшов Маркусову хату. Той саме закінчив голити мені одну литку, коли ввірвався Роберт. Глянув, спопелив мене поглядом і вибіг. Я кричала йому вслід, але не буду ж ганятися за чуваком із намиленою ногою. У Маркуса так трусилися руки, що я відмовилася від татуажу. А все через дурнуваті ревнощі.

— За десять років ти будеш дякувати долі, що він вчасно прибіг. Досить, що ти маєш кажана на півсідниці.

— Як на мене, то це дільниця стегнової кістки, але я не маю настрою на анатомічні дискусії.

— І ти потім не дзвонила до Роберта? — запитала я.

— Двічі, але він затявся і не брав слухавку. Для нього зрада — це смерть стосунків. Він виклав мені всі правила гри на першому ж побаченні.

— Ну то й халепа. Ти мусиш знайти когось іншого.

— Що з твоїм виглядом… і невибагливими вимогами, — додала Вікі, — не завдасть клопоту.

— Сподіваюся, цього разу трапиться хтось змістовніший, — зітхнула Мілька. — А як там твої пригоди з хлопцями, Вишне?

* * *

Я і хлопці. Цьому можна присвятити шістнадцятисторінковий зошит. У два рядки.

Пригода перша: випускний бал, який я протанцювала з Мацеком. Загалом сімнадцять танців, з яких чотири повільні. Впродовж наступних двох тижнів Мацек підкидав мені на хідничок квіти, вкрадені з довколишніх клумб. Я вмирала від страху, що його зловлять, і від сорому, що доведуть моє поплічництво у злочині. Потім Мацек поїхав на вакації, а коли повернувся, то став приносити квіти моїй сусідці.

Пригода друга: спільні молитви на вервиці з Міхалом з ІІІ-е. Ми приходили до костелу порізно, але о тій самій порі (призначення? ). Сідали поряд, у бічному нефі і разом проказували чергове коло на одній вервиці. В листопаді Міхал зник. З’явився допіру в березні. Під час хресного ходу. Я вже хотіла до нього підсісти, коли побачила, що він не сам. Обіч нього заклякла моя сусідка.

Пригода третя: мовний табір на канікулах перед випускним класом. Три тижні флірту із симпатичними американцями з безглуздими блакитними очима. Я від початку розуміла, що це знайомство не має шансів перетривати осінні приморозки. Але коли табір закінчився, а безтурботні американці покинули Польщу, я за тиждень обгризла собі всі шкірочки на нігтях лівої руки. До живого м’яса.

Пригода четверта: все ще чекаю.

Хоча, з іншого боку, зовсім ні. Я вища за це. Мене смішать псевдоромантичні зізнання про половинки душі. Про те, що я є тією одною-єдиною, вимріяною. Жалюгідно і якось надто паперово. А я хочу чогось справжнього. І колись це неодмінно знайду.

За два дні до Андрія

Травка стверджує, що саме знайшов жінку, котра наповнить глибоким сенсом його безтурботне життя. Вона ще про це не знає, але він уже над цим працює.

— Для початку велике прохання до вас, дівчата, — почав він.

— Ну? — підохотила його Мілена.

— Чи могла б Марія пожити якийсь час із вами? Вона щойно посварилася з тіткою, й вони вирішили відпочити одна від одної.

— А чому ти не запросиш її до себе? — запитала Мілька. — Ти маєш таку велику кімнату, вже не згадуючи про ложе.

— Власне йдеться про ложе. Я боюся, що коли Марія його побачить, то матиме невластиві асоціації. Може, навіть відчує тиск із мого боку. А я хочу, щоб усе розвивалося поволі, без надмірного поспіху. Ну а крім того, побоююсь, що ніхто не витримає зі мною в одній кімнаті довш як три тижні.

— Чому?

— Через ранкове прокидання.

Травчине ранкове прокидання

Процес розпочинається опівночі. Тоді, коли Травка наставляє свій улюблений російський мідний будильник. Годинник завбільшки з великий баняк, цокання якого нагадує відлуння кінських копит на мокрому асфальті, а дзвінок годен розбудити минулорічний труп. Але не Травку — тому для підсилення ефекту він умощує будильник на великій тарелі. Близько восьмої розлягається приголомшливий подзвін. Розлягається й триває кількадесят секунд, доки Травка розплющить одне око. Тоді він вимикає дзвінок і наставляє будильник на восьму десять, а потім почергово: на восьму двадцять, сорок, п’ятдесят — і так аж до одинадцятої. Тоді Травка зривається з жахом, що знову проспав ранкові пари.

* * *

— То як буде з Марією?

— Гаразд, — погодилися дівчата, — але розкажи нам щось про неї. Яка вона є і взагалі.

— Вона феєрична, — запалився Травка. — До того ж ніякої приземленості. І грала в кіно, я вам казав?

— А кого? — зацікавилася Мілена.

— Провінційну злодійку, що цупить столові прибори в супермаркеті.

— Його десь показували?

— Ні, то був фільм-інструкція для великих магазинів і гуртовень, але Марія вважає, що нові ролі посиплються на неї, як конфеті. Тому вона дуже вимоглива стосовно пропозицій. Нещодавно відмовилася знятися в попсовому кліпі для телебачення.

— Вибаглива, — визначила Вікторія.

— І дуже вразлива, — додав Травка.

— Сподіваюся, їй не заважатиме моя лампа, — озвалася Мілька, тестуючи на згині долоні колір нового тонального крему.

— Ти й далі спиш під лампою? — здивувався Травка. — Я думав, що це була тимчасова реакція на понурі стіни у Квятковської. Але щоб тут? При тих світлих стінах і Вікторії, котра спить поряд?

— Я світила б лампу, навіть якби мешкала на Сонці і спала в одному ліжку з п’ятьма охоронцями.

— Мрії, — усміхнувся Травка. — Але рахунки, мабуть, приходять чималі.

— Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, — поскаржилася Вікі. — Уперлася рогом і край.

— А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.

— А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? — запитав Травка.

— Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.

— Додай іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.

— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.

— Навіщо?

— Щоб із мене не виссали кров.

— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.

— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.

— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.

— А як він пояснив примус засвітити лампу?

— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.

— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.

— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.

— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.

— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.

— Чому?

— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.

— Цікава теорія, — визнала Вікторія.

— Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.

За день до Андрія

Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.

— Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, — мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.

Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.

— Ми не встигли поприбирати, — тлумачила їй Мілька. — Якось важко останнім часом зібратися.

— Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, — просвітила нас Марія. — Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, — зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: — Де я можу покласти свої речі?

— В отому кутку, біля пічки, — показала Мілька. — А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…

— Ліжко буде ввечері, — перебив її Травка. — Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».

— З латунною рамою? — допитувалася Марія.

— Все згідно з побажанням.

Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.

— Чи можу я десь тут сісти? — Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.

— Дякую, Томеку.

О Боже! Травка має нормальне ім’я!

— Я ще буду тобі потрібний?

— Ні, можеш повертатися до себе, — ласкаво дозволила Марія.

Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.

— Приємно тут у вас, — в її устах це забриніло на диво зневажливо, — тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.

— А що ти хочеш зробити? — зацікавилася Вікторія.

— Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.

— Ти вмієш малювати? — пожвавилася Мілька. — Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.

— Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, — сказала Марія. — І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.

— А який ти маєш вибір?

— Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я тільки шукаю.

— А вже щось пишеш? — допитувалася Вікторія.

— Ну… ще ні, — прояснила з легким нетерпінням Марія, — бо ще не вирішила, що саме хочу писати.

— А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? — діставала її Вікторія.

— Так.

— А що ти нам намалюєш на тій стіні?

— Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.

— Ми вже не можемо дочекатися, — сказала Мілька. — Правда, дівчата?

— Ну, — запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.

Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія:

— Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.

— Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, — сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: — Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.

— Фантастично, — захопилася Марія. — Класно отак мешкати на межі двох світів.

— Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.

— А як там по той бік?

— Не знаю, я ніколи там не була.

— Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? — здивувалася Марія — і не тільки вона.

— А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…

— Але люди інші.

— Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.

— Але в крамницях інші товари… — не здавалася Марія.

— Може, в маленьких вони й відрізняються, — втрутилася Мілена. — Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.

— Бо Угорщина — це ніякий не закордон, — пирхнула Марія. — Шкода марнувати літо на такі мандрівки.

— Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, — дошкульно сказала Мілька.

— Та ти що, — присадила її Марія. — На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.

— А я Сибір, — зітхнула Вікторія. — Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.

Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.

— Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.

— І часто ти ходиш? — зацікавилася Марія.

— Три рази на тиждень, іноді чотири.

— А ці накладні нігті?

— Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.

— У тебе доволі… цікавий стиль.

— Кічуватий, не біймося цього слова, — з усміхом сказала Мілька.

— А чому саме такий?

— Бо мені так подобається, — відрізала Мілена. — Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.

— І під пахвою амбітний том, — завершила Вікторія.

— Ні, дезодорант «Шанель № 19». Тож сунемо. Минули таку жахливу скульптуру з епохи соцреалізму: кольоровий пластиковий метелик. Усі дівчата з огидою відвернули голівки. «Яке страхіття! Який несмак! Хто це тут поставив? » Ми обурювалися поганим смаком автора. Пішли далі. Книгарня. На вітрині альбом Блейка. Дві найбільші снобки зарепетували: «Ох, дивися, Блейк! » «Блейк, це несамовито. Я конче мушу його мати. Я просто закохана в Блейка». Бо в тому колі не випадало захоплюватися Моне. Це надто легко. Найліпше, якщо заводив якийсь романтик чи хтось сучасний, тільки не Варгол, бо Варгола кожен недоумок знає. Була з нами тоді така класна дівчина. Справжня оригіналка, Анеля. Подивилася на нас і каже: «Знаєте що? Ви жалюгідні». Й пішла собі. На прощання кинула: «Один любить Блейка, а інший метеликів». І тоді я збагнула, що належу до тих інших. Тих, що від метеликів. Але ще довго поневірялася в мундирі снобки. Склала випускні іспити, вступила до універу і на вакаціях познайомилася з Маркусом. Але це вже інша історія.

Початок грудня

Сьогодні я вперше повернулася додому дуже пізно, бо відразу по опівночі (як Попелюшка). Мама ще тинялася по вітальні, згрібаючи плахти журналів, задрапіровані на бильцях фотелів. А тато вже вкотре читав автобіографію славетного нейрохірурга професорки Мануелі Дендритової. Заходити навшпиньки чи проповзати під килимом не мало сенсу.

— Знаю, знаю і перепрошую, але ж сьогодні Андрія… а крім того, — шукала я властиві слова, — окрім того… я ж не можу весь час відбиватися від групи. Мушу врешті почати інтегруватися. Мамо, ну скажи щось!

— Я тільки тут прибираю, — озвалася мама, показуючи на стоси газет і журналів.

— Я розумію твої потреби, Вишеславо, — сказав тато, відриваючи погляд від біографії Мануелі. — Контакти з групою дуже цінні…

— Ну бачиш… — зраділа я.

— Але не опівночі, — зазначив він. — Бо які важливі теми можна порушувати опівночі?

— А хіба завжди треба порушувати важливі теми? — втрутилася мама.

— Мені прикро, Кристино, — звернувся до неї тато, — що ти саботуєш мої нотації. Бо ти ж знаєш, який ризик тягне за собою переказування дитині суперечливої інформації?

— Знаю, ти написав про це магістерську працю, чотири статті та один порадник, — перелічила мама.

— Тому я буду вдячний, якщо ти підтримаєш мене в дискусії замість брати під сумнів мої аргументи.

— О’кей, — мама пристала на татову вказівку. — Тоді слухай, Вишне. Ти прийшла запізно, ми хвилювалися, наступного разу просто зателефонуй і попередь. Тепер уже добре?

І вийшла, доки тато встиг запротестувати. Якусь мить він сидів нерухомо, замислюючись над добором слів. Він завжди так робить. Урешті сказав:

— Оскільки ми всі надто зворохоблені, я хотів би відкласти нашу розмову на вихідні. Що ти скажеш про суботній ранок?

* * *

Що я могла сказати? Виховні розмови — це в нас удома поважна справа. Не можна відкараскатися банальною зустріччю з подругами чи головним болем. Усе зазвичай виглядає так.

Перші дві години: фільм про цінні виховні вартості.

Півгодини: дискусія на тему переглянутого фільму.

Наступні півгодини: перерахування виховних проблем, на які наштовхнувся тато.

Наступні півгодини: спільна праця над пошуком розв’язки, що вдовольняє обидві сторони (а надто дорослішу й досвідченішу).

Останні десять хвилин: підсумки дискусії, а також запевнення у взаємній любові.

Може, цього разу буде інакше?

Грудневий суботній ранок

Не було. Як завжди, усе за правилами: якщо щось іде добре, навіщо це змінювати?

Пунктуально об одинадцятій я всадовилась у фотелі проти екрана. Тато приніс касету, ввімкнув і вмостився на дивані. Цього разу він залучив фільм про долю хлопця з нужденної англійської родини. Біллі, худючий дванадцятирічний підліток, мешкає в одному з тисяч понурих мініатюрних будиночків. Разом із немічною бабусею, неотесаним старшим братом, маломовним, без угаву страйкуючим батьком-шахтарем і блідим спомином про віддавна померлу матір. Якогось ранку хлопець цілком випадково виявляє, що його покликанням є танець. І то, на жаль, танець класичний, не дуже популярне хобі серед фанатів футболу, біфштексів і темного пива. Біллі мусить розлускати дуже твердий горішок. Якщо він не відмовиться від танцю, то стане посміховиськом для знайомих шахтарів із селища, включно з батьком і братом. Як неважко здогадатися, спритний малий обирає довгий і стрімкий шлях до сценічної кар’єри. І перемагає. В останній сцені ми бачимо мускулястого чувака в костюмі лебедя, який виконує на сцені великий стрибок. Кінець. Я крадькома втерла солону краплину, яка щойно опустила мій сльозогінний канал.

— Як ти гадаєш, Вишеславо, що хотів сказати автор цього фільму?

Що краще обрати повне труднощів та впокорення життя у великому місті, ніж повне труднощів та впокорення життя у власному селищі, бо перше дає тобі шанс станцювати партію лебедя, а друге рокує на дешеве пиво, вихилите в товаристві безробітних друзяк?

— Що людина мусить зреалізувати свої мрії?

— Добре, а ще?..

З його тону я зробила висновок, що це не найвлучніша інтерпретація і я повинна робити подальші спроби.

— Що тільки витривалі й уперті люди можуть сподіватися на успіх? — висунула я наступну пропозицію.

— Ліпше, значно ліпше. Звісно, як ти зауважила, завдяки впертості й важкій мозолястій праці Вільям став кимось… Але в цьому мудрому фільмі є дещо інше… — Тато поправив окуляри. — А саме стосунки хлопця з приятелями.

— Але Біллі має тільки одного приятеля…

— Котрого зоставляє, щоб піти власним шляхом, шляхом до сценічного успіху. Бо Вільям знає, чого прагне, і знає, що на певному етапі треба зректися приятелів.

Він зрікається й родини, але цього я не скажу, бо відразу почнеться перераховування відмінностей між нездалою родиною Біллі та родиною, в якій я мала щастя народитися, вирости і здобути цінний досвід.

— Вишеславо, — тягнув тато, — якби герой фільму мав вибирати між удосконаленням свого таланту чи, як ти це називаєш, інтеграцією з групою, він обрав би…

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒