Ізабелла Сова 10 страница

Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.

— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.

— А що з квитком для мене? — нагадала я.

— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.

До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.

— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.

— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.

Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?

— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.

— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.

— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!

— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.

— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.

— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.

— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.

— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.

— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.

— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.

Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:

— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.

— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.

— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.

— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.

— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.

Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.

— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.

— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.

У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.

— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.

— Ну?

— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.

— Може, ти почастуєшся?

Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.

— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.

— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.

— А можна, я пригощу подругу?

— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.

— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.

Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.

— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.

— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.

— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.

— Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.

— Я не встигла.

— Я бачу, — втішився кондуктор. — Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?

— Я не маю навіть на мінеральну воду, — приречено відповіла Мілька.

— Можна вас на хвильку? — Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.

— Ти не мусив цього робити, — сказала Мілена.

— Не мусив, але зробив.

— Скільки ми тобі винні?

— Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, — перелічив він.

— То ходімо, — Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.

Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.

— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.

— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.

— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.

— Звідки в тобі стільки агресії, га?

— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.

— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.

— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.

— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.

— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.

Молодик недовірливо до нас приглядався.

— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.

Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.

— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.

— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.

— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!

Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.

Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».

— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.

— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.

— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.

— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.

— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.

Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.

— А що вдома? — допитувалася Мілька.

— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.

— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.

— Як завжди.

— Що цього разу?

— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.

— А паломництво до Лурду їй не допомогло?

— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.

— І що?

— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.

— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.

— Тобто де? — пожвавився тато.

— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.

— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі? » Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.

— Ну і мешкає неподалік Ченстохови, — додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».

— А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.

— І тітка закохалась?

— Її протнуло, як небесною блискавкою, — притакнув Мільчин батько. — Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.

— Ну, тут можна і зламатися, — визнала Мілька, не приховуючи іронії.

— Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.

Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».

— Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.

Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.

— І ви не боїтеся?

— Чого? — засміялася Мілька. — Що хтось крізь нього пролізе?

— Що він щось побачить…

— Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. — Вона приставила рот до отвору й гаркнула:

— Мамо! Ми тут!!!

Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.

— Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!

— Ні, просто потяг запізнився. — Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. — Як бачу, все по-старому, — показала вона на двері.

— Я чекаю, поки вони самі впадуть! — радісно верескнула з’ява. — Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!

— Так, — підтвердила за мене Мілька. — Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.

— Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!

— Я нічого про це не знаю.

— Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!

— Олек, той, що мешкає з Єндрусем, — пояснила мені Мілька.

— Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!

— І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.

— Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! — раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.

— Що сталося? — запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.

— Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!

— О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, — згадала Мілька.

— Ну власне! Я вже грію борщик! Тільки не бійся, що розповнієш! Я не клала ні ложки масла!

— Ти завжди так кажеш, — Мілька хляпнулася на вузьку лаву без бильця, — а потім виявляється, що бахнула туди півпачки.

— Та ти що! — обурилася мама, наливаючи суп аж по вінця. — Це пісний борщ, зварений спеціально на Велику П’ятницю!

— Ну тоді налий і мені. — Мілька підставила тарілку, розмальовану рослинним орнаментом. — Тільки не більш як до тих листочків.

— Ти думаєш, що я маю сили розглядати якісь там листочки?! О четвертій ранку?! В крайньому разі залишиш, то батько доїсть! І що?! Добрий?!

— Смакота, — запевнили ми, миготячи ложками, як на перегонах їдоків.

— Ой! Ви не заправили! — Мама взяла пальцями щіпку солі й насипала до Мільчиної тарілки. — Перемішай!

— Мамо! Але ж я сказала, що добрий! — обурилася Мілька. — Якби я хотіла, то досолила б сама!

— Справді?! — Мама роззирнулася за ложкою. — Дай спробувати! — І вона занурила ложку в Мільчину тарілку.

— Ти бачиш, Вишне? — розізлилася Мілена. — Вона завжди мусить спробувати з чужої тарілки. Навіть якщо у своїй має те ж саме.

— Бо в чужій тарілці це виглядає якось інакше! — усміхнулася мама, облизуючи ложку. — І я відразу відчуваю смак! А який у тебе борщ, Вишне?!

Велика П’ятниця, надвечір’я

— Звідки твої батьки дізналися, що я приїду? — зважилася я врешті-решт задати питання, яке муляло мені від четвертої ранку.

— Ти живеш із нами на хаті мало не два місяці, так? — відказала Мілька, не припиняючи почергово гладити Мацька та Кайтека. Я тим часом гладила Азу, який принишк тут-таки біля моєї ноги, задивившись у мене так, як деякі підлітки у знімок Енріке Іґлесіаса.

— Ну живу, — визнала я. — І що з того?

— Вони в курсі твоєї ситуації, бо я розповідала їм по телефону ще в лютому. Вони самі казали тебе привезти. І не переймайся так, Вишне, бо ти не перша особа, котра проводить у нас свята. І не остання.

— Вони напевно не сердяться за моє вторгнення?

— Ти що, жартуєш? Якби вони могли, то запросили б до себе всіх моїх скривджених долею знайомих. Але це не означає, що вони ідеальні. До речі, тримай, — вона подала мені кілька упакувань затичок для вух. — Моя мама дуже голосно розмовляє, Рисек страшенно голосно хропе, а пси жахливо голосно гавкотять, особливо о шостій ранку. Тож вони тобі знадобляться.

Велика Субота

Вони знадобилися — завдяки їм я спокійно проспала ледь не всю ніч. Щоправда, під ранок мене розбудив скажений гавкіт під дверима, але я доклала трохи затичок, утрамбувала їх, а надто у правому вусі, і миттю поринула в сон. А тепер ми вибираємося до костелу. Мільчина мама саме завершує збирати кошик для мене. Смарагдові гофровані бантики, ручка, оплетена штучним плющем, а на мереживній серветці пластикові стокротки, маки та інші імітації квітів.

— Ну, готово!

— Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? — Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. — А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?

— Та який там ремонт! — вибухнула мама. — Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!

— А звідки ти це все знаєш?

— Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська теж тримає двох котів! Я прохопилася, що терпіти не можу стирчати на кухні! І не виношу тієї мороки з компотами-маринадами! Ну і взагалі!

— Знаю, я теж, — кинула Мілька.

— Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!

— Слушно! — визнала Мілена. — Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?

— Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!

— Містечкові потіхи! — з усмішкою прокоментувала Мілька.

— О Боже!!! — верескнула мама. — Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!

— А де він?

— Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! — усміхнулася вона. — О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!

— Бо я боявся, що не добіжу. — Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.

— Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!

— Тату, зачини двері! — гукнула Мілька, чи не так голосно, як і її мама. — Сорому не маєш!

— Що? И-и-и-и? — прокректав тато. — То причиніть їх самі і не підслуховуйте, бо я не можу зосередитися!

— Втікаймо, — вирішила Мілена, — бо я зараз помру від конфузу.

— Але мені це і справді не заважає, — запевнила я. — Родинна атмосфера.

Ми збігли сходами і клусом погнали до костелу. Дорогою я загубила дві волошки й пухнасте курчатко, на щастя, Мілька зауважила, коли вони падали із серветки. Ми встигли в останню мить. Підбігли до головного проходу. Мілька відслонила вміст кошика, я зробила те ж саме.

— Нарешті кошик такий, як треба, — похвалив ксьондз, зиркаючи на рожеву Мільчину кофтинку. І замахав кропилом, рясно скроплюючи нас свяченою водою.

— Нарешті посвятили, як треба, — відповіла взаємністю Мілька, витираючи щоки. — Бувало, що до мене не долітала навіть дрібна краплинка. Добре, — обернулася вона до мене. — На хвилю спинимося перед Гробом Господнім, а потім підемо до хреста.

Ми заклякли проти пінопластового грота, облямованого фанерними брилами. На подіумі, який правив за прискалок, спочивала худюща постать, туго оповита фланелевими пелюшками, похляпаними червоною гуашшю. Одна рука безсило звисала, страхаючи кривавими ранами.

— Вона виглядає, як справжня долоня, — шепнула я до Мілени.

— Вона з воску. Спеціальне замовлення, — поінформувала мене Мілька. — Наш парох полюбляє сильні ефекти. Завтра на цій брилі повісять копію плащаниці. Теж справляє незабутнє враження, особливо на дітлашню. То що, ходімо до хреста?

Ми пішли. Терпляче вистояли в довжезній черзі. Тут-таки перед нами чекала дрібна сухенька бабуся. Ми допомогли їй заклякнути. Старенька старанно вицілувала Христові ноги. Коли нарешті дійшла до серця, дістала напад дуже мокрого кашлю.

А насамкінець чхнула, рясно зрошуючи чоло й обличчя скульптури.

— Тому я ніколи не торкаюся фігури, — таємничим шепотом повідомила мені Мілька. — Хоч часом мені кортить поцілувати її в самі уста.

— Мабуть, ти і справді любиш притягати погляди.

— Наразі я ще не зважилась. Але в моїй голові кружляють такі думки. Психолог застерігав, що це може бути початком неврозу нав’язливого стану. Добре, моя черга. — Мілька наблизилася до хреста.

За кілька хвилин ми сиділи на одній із задніх лавок.

— Хочеш іще побути? Помолитися? — допитувалася Мілька. — Спробувати добутися до духівника?

— Ні, я сповідалася ще у вівторок.

— А я, як завжди, запізнилася. Що ж поробиш, — махнула вона рукою. — Піду після свят, принаймні не чекатиму сім годин.

— Я чекала п’ять.

— Щаслива. Добре, повертаймося.

Зненацька вона вхопила мене за рукав:

— Ти диви, Філіпп. Ну, той хлопчина з потяга. Що домовився з кондуктором. Вишне, як я виглядаю?

— Як завжди, — знизала я плечима. — Тільки що заколола волосся.

— А на обличчі?

— Ну а як ти можеш виглядати? Адже я не можу сказати, що в тебе розмастилася помада.

— Але загалом! — утратила терпець Мілена.

— Загалом усе о’кей. Адже ти бачила гримасу ксьондза.

— Він просто не є естетом. Інша річ — отець Адам. — Вона нервово розглянулась. — Чи я повинна до нього підійти?

— Звичайно, якщо він тобі подобається… Він саме стоїть у черзі на сповідь. Якщо поквапишся, то станеш одразу за ним.

— Ти дійдеш додому сама?

Я кивнула.

— То візьми мій кошик, добре?

Я взяла кошики в обидві руки і смиренно подріботіла додому. Тривалий час кружляла довкола будинку, якомога довше відтягаючи зустріч із Мільчиними батьками. Недолугі розмови. Ніякову тишу.

— Вишенько?! Чого ти там сидиш сама на тій лавці?! Ходи нагору! — крикнула Мільчина мама, вихилившись через вікно до пояса.

Я пішла.

— А де Міленка? — запитала вона, відчиняючи хиткі двері.

— Вона хоче висповідатися, — відказала я, ставлячи кошики на піддзеркальник.

— Тільки не тут! — гукнула вона мені просто до вуха. — Це ж бутафорія, склепана Рисеком! Я вже не можу дочекатися, коли вона розвалиться.

— Вже скоро. Задня ніжка ледве тримається, — втішив її автор конструкції, обкладений чотирилапими від ніг аж до буйної чуприни. — Ну, прошу дуже. Мілька на сповіді. Здається, вона вперше встигне до обливаного понеділка.

— Може і не встигнути. Вона шістдесята в черзі.

— Котра?! Таж я мушу щось занести їй до костелу! Бо вона помре там з голоду!

— Не треба. Вона взяла собі з кошика булку й кусень хрону.

— Хрону? — верескнула мама, аж мені забриніло у вухах. — Та дівчина анітрохи про себе не дбає! Вона заробить виразку, якщо ще досі її не має!

— Але Мілька просила, щоб їй нічого не заносили, — сказала я. — Якщо вона зголодніє, то вийде з черги. Так вона сказала.

— Ти чула, Ядвіго? Вона прийде. Краще заопікуємося Вишнею, бо вона почне шкодувати, що до нас приїхала.

— Справді! То, може… — на хвилю замислилася мама. — Може, я покажу тобі Міленину кімнату?!

— А та вчорашня?

— Ви спали у спальні! — пояснила вона. — А ми у великій кімнаті! Коли приїжджає Мілена, ми завжди переселяємося, бо в неї немає ліжка! Воно не вміщається на чотирьох квадратних метрах!

— Ага, — встигла сказати я, бо мама почала презентацію Мільчиної кімнати.

— Оце саме і є її кімната, а заразом доказ того, що в Рисека руки ростуть не з того місця!

— Ну, — погодився Мільчин тато, анітрохи не зачеплений критичним підходом до його персони. — Золотою ручкою я не є.

— М’яко кажучи! — підсумувала мама. — Дивися, Вишне, на ті панелі!

Я подивилася. Півметровий відрізок нерівно покритих лаком дощок.

— Цікаво, навіщо комусь потрібні сорок п’ять сантиметрів панелей?! — розмірковувала мама, певно, не вперше у своєму житті.

— Як то навіщо? Для краси, ясна річ.

— Ну так, я забула! — усміхнулася мама й повернулася до презентації. — А тепер подивися на той столик!

Столик як столик. Таких повно в старих школах, бібліотеках і конторах. А на столику — високий бронзовий дзбан, на дзбані прямокутний шматок скла, який править за підставку під акваріум.

— Як ти гадаєш, що відчувала б ця риба, — показала вона на несвідомого загрози меченосця, який саме пожирав клаптик великодньої шинки, — що вона відчувала б, якби знала, на чому стоїть її акваріум?

— Я зі страху, певно, вискочила б на килим, — зізналась я.

— Ви думаєте, що наш світ стабільніший, ніж цей акваріум? — розсміявся Рисек.

— Не лякай молодь, досить і того, що вони чують про себе з телевізора! — гукнула мама.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒