Ізабелла Сова 8 страница

— Чому вона така вразлива, ця ваша подруга? — здивувався Болек і спокійно повернувся до оповіді: — Я виписав свідоцтво про смерть, Ярек махнув з десяток разів чотками, і ми повернулися на станцію.

— А я гадав, що тільки нас чекає самотня смерть, — буркнув Травка.

— Чому саме вас? — здивувався Болек. — Ви якісь обрані, чи що?

— Не знаю, чи обрані, але стільки спеціалістів називає нас утраченим поколінням егоїстів і самітників, що, мабуть, доведеться їм повірити, — пояснила Мілька.

— Кожне покоління втрачене, — понуро ствердив Болек. — І ваше, й моє, і тієї старенької, що впродовж року чекала на фотелі. І в кожному поколінні люди самотні.

— Але колись вони цього не відчували, — озвалася Вікторія. — Прабабуся казала мені, що мешкала в маленькій хатині разом із батьками, дідусем, бабусею й п’ятьма сестрами й братами. А потім іще з чоловіком і трійкою власних дітей.

— Вона не мала часу думати про самотність, — пояснив Болек. — Мусила варити кашу, замітати глиняну долівку й годувати худобу. Якщо вже про щось і думала, то, певно, про те, аби добре виспатися. Поза тим, для таких роздумів потрібна дрібка тиші й спокою. Однак це зовсім не означає, що твоя прабабуся не була самотньою.

— Але якщо вона цього не знала…

— Ну так, невідомість — це найліпший із психотропів, — Болек усміхнувся. — Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.

День святого Валентина

І далі хворіємо, всією компанією. Проти вечора нас провідує Болек і штрикає піралгіном. Марія як надвразлива одержує свічки.

— Чого ти нині такий смурний? — запитав Травка. Наче Болек щодня був вулканом оптимізму й надії.

— Проблеми на роботі, — буркнув Болек, вводячи мені ліки. — Я починаю серйозно замислюватися над зміною фаху. Тільки ким можна стати при такій вузькій спеціалізації? Прибиральником? Стриптизером? Ручним кравцем?

— Із таким голосом ти міг би бути диктором у фільмах про природу, — підказала Вікторія. — Найкраще в отих, що про види, що зникають.

— А що саме сталося, Болеку? — оговтався Травка.

— О, це довга історія. Не хочу вас знуджувати, молодь, котра звикла до коротких переказів у формі рекламного ролика чи відеокліпу.

— Черговий експерт з нашого покоління, — ущипливо сказала Марія.

— Соррі, у мене просто вихопилося. Бо я і сам не люблю узагальнень.

— Я знаю, — усміхнувся Травка. — Ти завжди мені говорив, що кожне узагальнення принижує видатні особистості.

— Але якщо серед нас таких немає, — скромно ствердила Мілена, — то ми й не відчуваємо себе надто приниженими.

— То ти нам розповіси? — попросила Вікторія. — Тобі полегшає, а ми дізнаємось, як виглядає справжнє життя.

— Гаразд, — Болек зручно вмостився в єдиному фотелі. — Я постараюся розповісти якнайкоротше і по можливості якнайбарвистіше, але не обіцяю, що це буде нагадувати рекламу чіпсів.

— Болеку!!! — гукнули ми хором.

— Ну так от, викликали мене вчора вночі до пацієнта. Його син гарчав у слухавку, що справа термінова і щоб ми швидше підіймали свої дупи, бо інакше він нам вуха пообриває. Ми виїхали на виклик. Через сім хвилин були на місці. Але ще якийсь час бовваніли, милуючись плодами божевільної уяви архітектора будинку, до якого нас викликали. По правді, там було дослівно все: галереї, колони, вітражі, грецькі статуї й гіпсові сарни. А також шпичасті вежі з мідною покрівлею. Там і справді було на що подивитися. Врешті Ярек оговтався й подзвонив до брами. Нам відчинила жінка, зодягнена, як покоївка із серіалу, і наказала почекати, поки вона зажене ротвейлерів до вольєра. Загнала, і по доріжці, посипаній рожевою рінню, ми зайшли до мармурового холу. Чекаємо хвилину, три, п’ять. Нарешті син пацієнта зволив вийти зі свого кабінету. Тільки заради того, щоб сказати нам, що ми мусимо й далі чекати, поки він закінчить ділову розмову.

— І ти це проковтнув? — здивувався Травка.

— Я зразу вивалив усе, що думаю. Що спочатку він наказує нам мчати, а тепер влаштовує якісь бавлянки. На що почув, що це він тут диктує умови. Бо, по-перше, він у себе вдома, а по-друге, є президентом закордонного концерну.

— А також скінченим хамом і придурком, — завершила Мілька, зворушена до глибини душі.

— Тож ми чекали в холі, вслуховуючись у заспокійливий плюскіт фонтана. Зізнаюся, що це мене трохи вгамувало. Мушу влаштувати такий у себе на станції, хоч хлопці і лякають, що, коли слухаєш цей плюскіт, частенько ганяєш до клозету. А крім того, це мала б бути портативна модель, щоб умістилася на столі в ординаторській. — Болек намацав у кишені блакитної лікарської блузи маленький аркушик і став щось креслити ручкою — подарунком від однієї фармацевтичної фірми. — Може, завбільшки з якийсь слоїчок з-під сметани…

— Болеку, — застережливо цитьнув Травка.

— Ага. Тож слухаємо ми це дзюркотіння, слухаємо. Нарешті президент закінчив розмову і відпровадив нас до кімнати. На жаль, було надто пізно. Старий помер на унітазі, з газетою в руках.

— Жахливо, — притлумленим голосом прошепотіла Марія.

— Але досить поширено. Багато людей так кінчає.

— І що ти зробив? — запитала Вікторія.

— Те, що й завжди в такій ситуації. Виписав свідоцтво про смерть. Ярек витяг чотки, чим тільки розлютив президента. Чувак запінився, що, мовляв, ми вбили його батька й таке інше. А нині зателефонував на станцію й поскаржився, що ми вкрали у нього з лазнички пінку для гоління. Диспетчерка його висміяла, але самі розумієте, — зітхнув Болек, — це все ж таки стрес.

— От дурний чувак, — сказала Вікторія. — Має замок із вежами, а рипить про якусь там пінку.

— Якої я не брав, бо користуюся гелем, — додав Болек, бавлячись стетоскопом. — Я намагаюся пояснити собі, що чувак відчував провину через смерть батька, бо змусив нас стільки чекати. І оскаржуючи мене за крадіжку, хотів довести, що я теж не кришталевий. І позаяк я викрадач пінки, то мабуть, і не впорався з роллю лікаря й реаніматора. Але це анітрохи не покращує мені настрій. А надто тому, що сьогодні помер мій улюблений пацієнт Полуниця.

— Той Полуниця, якого ти називав прокляттям Підгір’я? — не повірив Травка.

— Може, й називав, — зізнався Болек, — але в малих дозах чолов’яга був потішний. І дозволяв себе любити.

— Рік тому ти говорив про нього іншими словами.

— Ну розумієш, це посмертна ідеалізація, тобто процес побудови позолоченого пам’ятника, — пояснила Вікторія. — Коли помер мій дідусь-алкоголік, бабуся побивалася, як Петрарка по втраті Беатріче. Раптом ми довідалися, що дідусь був уразливий, спонтанний і мав хист до музики.

— Може, він і справді його мав, — сказала я, перевертаючись на спину, бо досі спиралася на лівий лікоть і вже не відчувала руки.

— Так, на п’яну голову він співав танцювальних народних пісеньок. Але для бабусі зненацька перетворився на постать із п’єдесталу.

— Мабуть, жодна людина не є до кінця лихою, — зронив Болек. — Нехай навіть і п’є кров з бригади «швидкої допомоги». А Полуниця це вмів… Тричі на тиждень він телефонував до нас зі своєї улюбленої кнайпи близько опівночі й волав п’яним голосом, що має інфаркт.

— І ви їхали?

— Звичайно. Не дуже приємно почути у «Фактах», що байдужий коновал закатрупив чергового пенсіонера. То й підвозили Полуницю додому. Така собі халявна таксівка.

— Непогано той дідусь улаштувався, — сказала Мілька.

— Ну. Але ми терпіли, бо він завжди частував нас кумедною бувальщиною зі свого життя. Крім того, був порівняно охайний, звісно, зважаючи на умови, в яких йому доводилося існувати, і на відсутність мотивації, притаманної хронічним алкоголікам.

— Цікаво, що це за умови, — зацікавилася Вікторія.

— Нецікаво, — буркнув Болек. — «Кавалерка» на Підгір’ї, без електрики й газу. Туалет у коридорі.

— То як же він жив, той Полуниця? — здивувалася Марія. — Що їв?

— Напевно, вже не ікру й трюфелі, — втрутилася Мілька.

— Він небагато їв. А коли хотів випити чаю, то грів його на приладі, який зробив власноруч.

— Майстерний, — заздрісно сказала Мілька, зиркаючи на свої дерев’яні пальці.

— Та скільки там тієї роботи, взяв цурпалок, понавбивав цвяхів довкола покришки від слоїка. Потім наливав до покришки денатурат, ставив на цвяхи бляшане горня — й по всьому.

— Як подумаю, що хтось може жити в таких умовах… — зітхнула Марія.

— Деколи мусить, — сказав Болек. — Тому я дивувався, що Полуниця не опустився до решти, як деякі пияки. Часом я бачив таких, що страх розповідати.

— Розкажи! — попросили всі, окрім Марії.

— Розповім, якщо Марися затулить вуха.

— Вже, — повідомила нас Марія, накриваючи голову подушкою і краєм ковдри.

— Трапляються такі вошиві, що їх доводиться пакувати в мішки для трупів. Інакше всю карету треба відправляти на дезінфекцію. А кого на це стане?

— І вони так спокійно їдуть у тих мішках? — здивувалася Мілька.

— Вони-то так, бо завжди п’яні як чіп. Але вошва так і скаче в тому мішку, аж у вухах бряжчить. А Полуниця був інший. Мився раз на тиждень.

— То що з ним трапилося?

— Розповім вам завтра, — Болек глипнув на годинник, — бо вже мушу повертатися на станцію. За десять хвилин у мене починається нічне чергування.

День опісля, проти вечора

Валяємось, чекаючи на свою порцію піралгіну, свічок і понурих історій. Убиваємо час, обговорюючи постачання тих делікатесів.

— Цей твій кузен якийсь страшенно пригнічений, — озвалася Марія. — Він повинен поїхати в довгу відпустку, найліпше на Філіппіни. Автор був минулого року. Цілий місяць. Коли повернувся, ми ледве його впізнали.

— Він так засмагнув? — пожвавилася Мілька.

— Не тільки. Він повністю змінився. Мав інші риси обличчя, якісь розгладжені. А в очах ані тіні від колишньої напруги.

— Суцільна порожнеча, — з усміхом сказала Вікторія. — Я знаю, мій тато мав такі очі, коли знайшов своє місце в потягу на маршруті «Москва-Пєтушкі».

— Болек конче мусить поїхати на ті Філіппіни, — визнала Марія.

— Наразі йому вистачить хіба що на виїзд до Закопане. І то не в сезон, — просвітив її Травка.

— А стільки розповідають про заробітки лікарів, — буркнула вона, дуже розчарована. — Це тому він такий пригнічений.

— Не тільки, він узагалі зневірений. Ти теж була б, якби тобі довелося торувати стрімку й кам’янисту стежину кар’єри.

Стрімка й кам’яниста стежина кар’єри Болека Десперадо

Вона оптимістично почалася в другій половині вісімдесятих. Болек, тоді ще сповнений віри, надії й любові випускник середньої школи, склав вступні на навчання за кордоном в одній із країн співдружності. Він мав вибір між НДР, Чехословаччиною, Болгарією, Радянським Союзом і Китаєм. Вибрав останній, з погляду на екзотичну кухню, східні методи лікування й космічну віддаленість від своєї токсичної батьківщини. Він був єдиний у своєму містечку, хто вступив на омріяну медицину. Через три місяці приземлився в Пекіні, несучи на плечах увесь свій маєток, а в голові — жменю барвистих ілюзій. Його поселили в кімнаті з маленьким Лі з Північної Кореї. Лі зразу після прибуття широко розчахнув вікна й повісив на обидві стіни портрети Кім Ір Сена, свого володаря й бога. На невинне Болекове питання, як їм там ведеться, упродовж години запевняв, що чудово, прекрасно й сито. Він торочив це увесь наступний тиждень, а коли врешті впевнився, що Болек не є підставним сексотом, то попросив його більше не говорити про райські умови життя в його казковій країні. Болек зрозумів і більше не розпитував. Зрештою, він мав інші клопоти. Бо ж виявилося, що перший курс є тільки вступом до справжнього навчання. Він повинен присвятити його вивченню мови, звичаїв і правил, обов’язкових в імперії Мао.

Рік минув, і Болек, збагачений на кілька тисяч китайських ієрогліфів, почав справжнє навчання. Через півтора року, після побиття студентів на площі Небесного Спокою він змушений був покинути Країну Рису й повернутися до Країни Українських Вареників.

Упродовж наступного семестру він робив усе можливе, щоб котрийсь із медичних факультетів зарахував йому принаймні рік навчання. На жаль, усе, що він виборов, це студентський квиток на сінологію без вступних іспитів. Він зважив усі «за» і «проти» і вирішив, що найліпшим виходом буде студіювання реабілітації. Навчання в Академії фізкультури триває чотири роки, тож до диплома зостанеться тільки два, а як напружитися, то, може, навіть один рік. А після навчання… Болек усміхнувся в передчутті можливостей, які розгорталися перед його неушкодженою прикрим досвідом уявою. Після навчання він заснує власну клініку чудес, де застосовуватиме справжні китайські штучки й повертатиме не тільки надію, а й здоров’я.

Через три з половиною роки Болек розпочав стажування в лікарні — за половину середньостатистичної зарплати він масажував пролежні вмираючим стареньким, відданим під опіку фахівців вразливими родичами, котрі були не ладні дивитися на їхні муки. Через місяць зрозумів, що хоче повернутися до медицини. Хоче лікувати, а не масажувати. Впродовж наступного місяця кинув роботу, подав відповідні документи і в липні склав вступні іспити. Завдяки надлюдській праці примудрився закінчити навчання за п’ять років. Потім заробив стаж і вже півтора року намагається знайти роботу поза «швидкою».

* * *

— Безрезультатно, — додав сам герой оповіді, з’являючись із свіженькою порцією відомих делікатесів.

— А як же спеціалізація? Ти маєш якусь?

— Ні, і саме це є останньою краплиною, що змусила мене викинути на смітник свої рожеві окуляри.

— А чому? — здивувалася Марія. — Ти склав стільки іспитів, то чи не можеш скласти ще один?

— Охоче, тільки спочатку мушу одержати такий шанс. А ситуація виглядає так, що спочатку не було місць на вибраній мною спеціалізації, а цього року немає іспитів. Бо немає фінансування. Тож я чекаю, сам уже не знаю чого. — Він задививсь у вікно, наче звідти мала надійти відповідь, чого він повинен чекати.

— То, може, докінчиш нам про Полуницю? — попросив Травка.

— Гаразд. Минулого тижня Анджей, мій змінник, пригрозив Полуниці, що, коли той ще бодай раз викличе «швидку», його здадуть до витверезника. Там він заплатить двісті злотих і не матиме за що пити цілий місяць. Тоді Полуниця угамувався й перестав дзвонити. А вчора вранці помер під кнайпою.

— Скільки йому було років? — поцікавилася Марія (вона висунула голову з подушок на Травчин заклик).

— Якихось шістдесят, але виглядав він на всі сто.

— А кажуть, що алкоголь консервує.

— Денатурат і подібна гидота — не дуже. — Болек погладив себе по коротко обтятому волоссі. — Тому треба шукати інших способів для продовження молодості.

— Ну що ти, я пожартувала. Просто сумно, що той Полуниця прожив своє життя якось так… абияк.

— Ну власне, — сказала Марія. — Отак поверхнево, без рефлексій.

— Як і вісімдесят відсотків так званих людських істот. Знаєте правило вісімдесят на двадцять?

— Я знаю, — відізвалася Мілена. — Двадцять відсотків суспільства користується вісімдесятьма відсотками всіх засобів і споживає вісімдесят відсотків того, що можна спожити.

— Я згоден, — підтвердив Болек. — І випродуковує вісімдесят відсотків ідей і глибоких роздумів. А решті вистачає тих двадцяти відсотків, що зостаються. Тому випадок Полуниці — не виняток.

— Ти мене тим не потішив, — буркнула Вікі.

— Мене також, — підтримала її Марія. — Це якось без сенсу.

— Що конкретно?

— Ну… життя тих вісімдесяти відсотків.

— А звідки ти знаєш, що твоє життя має сенс? — запитав Болек, не приховуючи понурої усмішки.

— Бо я шукаю цього сенсу. Може, навіть почасти його знайшла… Тобто я знаю, чого хочу. Не хочу у хвилину смерті шкодувати за тим, що замало встигла, — зізналася нам Марія, дуже собою задоволена.

— У хвилину смерті? — пирхнув Болек. — Дівчино, ти маєш вісімдесят відсотків шансів, що у хвилину смерті не встигнеш ні про що подумати! Ну хіба крім своєї торбинки.

Три дні опісля

Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. — Д. » Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?

* * *

— Ти вже принесла той чай? — вовтузилася під ковдрою Марія. — Я засихаю від спраги.

— Уже запарюю.

— Що це з тобою? — озвалася Мілька. — Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?

— Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.

— Ти знову телефонувала додому? — запитала Вікторія.

— Ні, я одержала «валентинку».

— Від Данієля? — здогадалася Мілька.

— Так.

— І що? — допитувався Травка.

— Самі бачите: море щастя.

* * *

А може, я, попри все, закохана? Бо я до кінця й не знаю, в чому це полягає. Усе це кохання. Я прочитала стільки мудрих (і дурних також) порадників, у яких повно посилань на праці із садівництва. Доглядання хирлявої рослинки. Збирання плодів. Захист від морозів. І таке інше. Може, тому я так відповідально ставлюся до стосунків із Данієлем. Намагаюся бути на висоті. Спорудити теплицю, щоб уберегти крихке суцвіття нашої любові. Я так зосереджуюсь на всіх отих обов’язках і загрозах, що вже ні про що інше не думаю. І не відчуваю нічого, крім тягаря.

20. 2. Двадцятий день народження Мілени. Святкуємо його в ліжках, ослаблені після грипу.

— А тобі часом не більше? — не повірила Марія. — Ти ж мусила закінчити школу два роки тому.

— Так, але я пішла до неї в шість років. Може, в це важко повірити, але я була досить здібною дитиною.

— Як будемо святкувати? — допитувалася Марія, очікувально дивлячись у наш бік.

— Це ж ти в нас творча особистість, — нагадала їй Вікторія. — То й поворуши мізками.

— Коли я ними ворушу, у мене хлюпає в лобних пазухах. Поза тим, я не маю настрою вигадувати розваги.

— Чим би то цікавим зайнятися? — замислився Травка. — Похід до кнайпи відпадає, бо ми позаростали, як дикі свині.

— Кажи за себе, я роблю депіляцію воском, — озвалася Мілька.

— Може, зіграємо в кості? — тягнув Травка. — Або в карти. Тільки хто їх принесе з моєї кімнати?

— Може, спочатку привітаємо Мільку? — підказала Вікторія. — Можна, я перша? Отож так: бажаю тобі, щоб ти не мусила притягати тих поглядів і світити лампу. А решта може бути по-старому.

Мілена шморгнула носом.

— Кілька змін придалося б. Наприклад, накладні нігті.

Травка з жахом глянув на рожеві Мільчині пазурі.

— Ти хочеш їх видовжити?

— Ні. Я хочу їх позбутися. Вони жахливо затягають колготи, а крім того, я почуваюся, як інвалід. Навіть голову як слід не можу вимити, бо весь час дряпаюся. Такі кігті не на наші умови. Треба мати власну покоївку, гардеробницю й перукарку. Добре, хто наступний?

— Може, я? — зголосилася Марія. — Бажаю тобі… — вона хвилину розмірковувала, шукаючи підказки в кутку стелі, — щоб ти знайшла щось таке, завдяки чому твоє життя набере глибини.

— Ти бажаєш їй чи собі? — поцікавилася Вікторія.

— Собі я теж цього бажаю, — відверто зізналася Марія. — І вам також.

— Дякую, — відказала Мілька, витираючи ніс, не стільки зі зворушення, як через нежить. — Але я вже це знайшла. На найближчі десять років, бо, як вважає Болек, щодесять років людина повністю змінюється.

— І ти скажеш нам, що є для тебе тим сенсом? — запитала Марія.

— Скажу, але тут немає нічого складного. Жити тут і тепер, не чекаючи на чудо великої зміни.

— Справді просто, — визнала Марія, трохи розчарована. — А я думала, що, може, знайду в цьому якесь натхнення для себе. Бо самореалізація не до кінця мене задовольняє.

Мілька всміхнулася.

— Соррі, ти мусиш пошукати натхнення десь-інде.

— То що? Граємо в ті кості чи робимо якийсь хавчик? — Травка стягнув нас із хмар. — Я вперше за тиждень відчув, що маю порожній шлунок.

— Я теж, — зізналася Вікторія. — Може, переберемося до кухні і зваримо якісь макарони? І згамаємо їх із сиром. Що ви на це?

Дві години опісля

Знову сидимо в кімнаті. Кожен із тарілкою на колінах. Їмо житні «черепашки» з білим сиром, цибулею й петрушкою. Травка полив свою порцію концентратом із буряків, бо стверджує, що йому бракує заліза.

— І подумати тільки, що я беру до рота таку бурду, — сказала Марія, настромлюючи на виделку величезний шматок сиру.

— Їдять і не такі речі, — повідомила весела Вікторія. — У Вроцлаві, коли закінчилися гроші, ми тиждень напихалися гречкою із травою. Й запивали водою з цукром.

— Який жах!

— А коли мене пограбували в потягу, я два тижні наминав галушки з паприкашем і крадений з їдалки хліб із травневою кропивою, — озвався Єндрек, той, що з сокирою. Він завітав до нас десять хвилин тому, заявив, що ми виглядаємо моторошно (ну хіба за винятком Мільки, додав він) і розвалився в фотелі.

— А, до речі, — згадав він раптом. — Я приніс вам трохи булочок і пампухів. І ще пиво!

— Ми вживаємо ліки, — зажурилася Мілька.

— У такому разі пиво я вип’ю сам, а може, з відчайдухом, якому по фігу суміш хімії з алкоголем.

— Чого ти дивишся на мене? — обурився Травка. — Я не відчайдух.

— Що ж поробиш, — у голосі Єндрека не було чутно надмірного смутку. — То я вип’ю сам. Якщо вже мушу.

— А побажання? — нагадала Мілька.

— Ну так, — Єндрек хляпнув себе по широчезному, поплямленому ластовинням чолі, — лажа, забув. Отож, е-е-е-е, бажаю тобі здоров’я, щастя і… щоб ми нарешті побачили твоє обличчя без шмаровидла…

— Шкода, але це буде можливо не менш як за три, а то й усі п’ять років. У мене перманентний макіяж.

— А я от усе дивлюся, що ти така хвора, а маєш сили наквацяти губи й усе решта.

— Не маю й, на щастя, не мушу.

— А чого тебе перемкнуло зробити той татуаж?

— Я так до кінця і не знаю, — зізналася Мілька. — Може, тому, що я люблю пробуджувати сплячі відчуття. Люди дивляться на мене, і кого вони бачать? Наквацяну ляльку і…

— Жертву солярію, — безжально додав Єндрек.

— Власне. А потім, у ході розмови, довідуються, що я перемагала в олімпіадах і знаю напам’ять чи не всі книжки Кундери. Ну, і вони мають проблему, до якої шухлядки мене посортувати. Тебе, Єндреку, влаштовує таке пояснення, чи я мушу ще щось додати?

— Ні, влаштовує. А я повинен щось додати до побажань?

— Ні, дякую. Просто і в міру змістовно. То що? Будемо грати?

Три дні опісля, а може, навіть і п’ять?

Ми граємо далі, разом із Єндреком, котрий ніяк не може зважитися повернутися додому. Спить у нас у фотелі, спираючи довжезні ноги на дерев’яний столик, вимощений Ірековою подушкою (відсутні не мають права заперечувального голосу). І забруднює останні елементи Травчиного гардеробу, на превеликий жаль цього останнього.

— Але в подяку за гостину я виперу вам усі манатки. Бо ми маємо в гуртосі пральку-автомат, — похвалився Єндрусь, натягаючи на волохате пузо блузу худішого на тридцять кілограмів Травки.

— Це класно, — зраділа Вікторія, — тільки доведеться наймати транспорт. Стільки всього накопичилося. Хто зараз кидає?

— Я, — Мілька взяла кості. Натягнула ковдру, щоб зробити рівне місце, й кинула. — Чого я там не маю?

— Вгорі тільки одиничка, — озвалася я, перевіряючи на аркушику її результати. — Зате внизу марненько.

— Бляха, такий мізер, — Мілена вдивлялася в кості. — Шкода записувати таку суму, бо, може, я більше викину з руки.

— То що я маю закреслити?

— А, закресли мені той маленький.

— Гарне рішення, — всміхнувся Єндрек. — Навіщо нам маленький, правда?

— Певно. Я волію мати великий, — парирувала Мілена.

— Але великий рідше трапляється, — зауважила я.

— Значно рідше, правда, Травко? — зареготав Єндрек.

— Кажи за себе. Мені він випаде з руки.

— Я хотів би побачити це чудо природи.

— Єндрусю, не будь такий вульгарний. Бо коли я дивлюся на аркушик, то бачу сам мізер. Нагорі щербатий, унизу бракує й маленького, й великого.

— Підросте, підросте, — Єндрек, як завжди, не втрачав віру у світле майбуття.

— То тепер я кидаю, — сказала Марія, обдаровуючи Травку красномовним поглядом. А Травка потрактував цей невербальний сигнал, як полковник Брендон із «Розважливої й романтичної», — скочив по кості й подав їх, заклякнувши біля Марїїного ложа. А потім запитав, чи не поправити їй подушку.

— Ти поправляв її десять хвилин тому, — нагадала вона, але, побачивши його міну, дала нове завдання. — Я випила б соку, Томеку.

Томек погнав до кухні, а ми повернулися до гри.

— Але й паскудні ті кості, — буркнула Марія. — Треба буде щось викреслити.

— Теж малюка? — обережно запропонувала я, знаючи ставлення Марії до всього, що пов’язане з чоловіками.

Вона кивнула.

— Викресли, зроби мені місце для великого.

— Ну-ну, — озвався Травка, несучи на таці склянку помаранчевого соку.

— Щоб не виникало непорозумінь, я мала на увазі великий «стріт», — додала Марія.

— А як там гуру? — запитав Єндрек. Як і завжди, віртуоз безтурботного порушування заборонених тем.

Марія сховалася під ковдру й заплакала.

— Вона страшенно переживає, — здогадався Єндрек, дивлячись на тремтячу ковдру. — Я думав, її уже попустило. За останні два дні вона навіть двічі пожартувала.

— Попустило? — накинулася на нього Вікторія. — Через три тижні? Хлопче, уяви, що це в тебе завалився весь світ.

— Не перебільшуй — це тільки старий капелюх. Пардон, якщо я когось скривдив.

Йому відповіло істеричне виття з-під ковдри.

— Бачиш, що ти наробив?

— Мені вже, мабуть, треба йти.

— Мудрий ти! — крикнув Травка. — Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!

— А що мені робити? — розхвилювався Єндрек. — Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.

— Не ти! — завила Марія. — Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒