Ізабелла Сова 9 страница

— Ти мене заспокоїла, — відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.

— І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!

— От цього я не годна зрозуміти, — озвалася Вікторія. — Чому саме йому?

— Бо в ньому було щось справжнє.

— Так, капелюх, — буркнув Єндрек.

— Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? — зарюмсала Марія. — Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?

— Думаємо, що ні, — визнала Вікторія.

— Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.

— Навіщо?

— Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?

— Ну в це якраз дуже важко повірити, — озвалася Мілька від імені нас усіх.

— Знаю, — знітилася Марія. — А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?

— То чому ти зустрічалася?

— Я вже казала, — зітхнула Марія. — Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!

— Знаєш що, Марисько, — озвався Єндрек уже з коридора. — Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.

Кінець лютого

Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…

— Вишне, я маю для тебе халтуру, — сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. — Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.

— Для геніального? — злякалась я.

— Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.

— Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.

— Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.

Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.

— Гаразд, уже дзвоню.

Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.

— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…

Мілош? [5] Я відчула стомлену рідну душу.

— Розумію.

— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.

— То в чому проблема?

— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?

Перша субота березня

За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.

— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.

— Я домовилася на урок, до панства Янечко.

Цікаво, чи мене зараз обшукають.

— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!

Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.

— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.

Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.

— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.

— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.

— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.

— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.

— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.

Ми перейшли до Мілошевої кімнати.

Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.

— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.

— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?

— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.

— Я його не підняла б, — запевнила я.

— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.

— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?

— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.

— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.

— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.

— А тато? — запитала я.

— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.

— І не приїжджає?

— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.

— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.

— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?

Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.

— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.

— Чого це ти такий змучений?

— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.

Я начеб слухала свого тата!

— Я теж ходила в «художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.

— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.

— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.

— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.

* * *

— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.

— Гарне питання.

— А з іншого боку, — додав Ірек, — цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.

— Трохи усвідомлює, — визнала я, — а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.

— А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.

— Що ти, Іреку, — втрутився Травка. — Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.

* * *

Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.

— Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, — зізнався він. — Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.

— Грає? — здивовано запитала я. Мені завжди здавалося, що молоді люди нічого не вдають. Що вони щирі, спонтанні, часом нахабні. І тільки потім починають щось розігрувати і вдавати.

— Це не ваша провина, що ви граєте. Молода людина не є сформованою, а життя кидає її у сформований світ, де вона мусить поводитись, як уповні сформована особа. Що вона тоді робить? Користає з готових взірців та схем і просто грає. Солдата, вчителя чи асистента.

* * *

— Курт Воннеґут висловився дотепніше, — озвалася Мілька, коли я переповіла їй Данієлеві роздуми. — Коли його запитали, звідки він знає, як поводитися на війні, відповів: «Я наслідував героїв воєнних фільмів». А з іншого боку, той Данієль, схоже, полюбляє Кундеру.

Жіночий день

— Ви знаєте, що ми більше не потребуємо вас, чоловіків, — порушила сталу тему Марія. Свою улюблену, відколи побачила гуру в обіймах іншої.

— Знаємо, ти вже тиждень про це триндиш, — відказав Єндрек, розвалюючись на матраці в Травчиній кімнаті, де ми вже впродовж години святкували наш день.

— Але тепер це вже насправжки. Незабаром ми зможемо самі розмножуватися… і ви зникнете. Ви, нікому не потрібні особи чоловічої статі.

— Вражаюча картина, — здригнувся Травка. — Перестане існувати оргазм, розкутість, індивідуалізм.

— Зате будуть розкіш, радість та екстаз, — зауважила Вікторія.

— А також заздрощі й гангрена, — кинув Єндрек.

— Але принаймні не буде тиску, расизму й бардаку, — озвалась я, розкачуючи на столі «пальчики» з маком.

— І порядку теж не буде! — гукнув із іншої кімнати Ірек.

— Зате будуть свобода, вільність і велика забава, — парирувала Мілька.

— І що це за забава без алкоголю? — присадив її Єндрек.

— Зате з травкою, — скромно зауважив Травка.

— Із гарною музикою, — додала Вікі. — І ще будуть кохання, взаємність…

— А також зрада, — зітхнула Марія.

— Але без мук, — потішив її Травка. — Тобто спокій у широкому розумінні цього слова.

— І передусім без чоловіків, — нагадала йому Марія. — Ви вже відчуваєте повів проминання?

— Я відчуваю тільки протяг, — сказав Єндрек. — А може, це і є той повів? Капець.

— Гей, тільки без паніки, панове! — гукнув Ірек. — Ми вже живемо на світі. А хіба переказування своєї порції генів це і справді така розвага?

— Для декого це, здається, сенс життя, — сказала Мілена.

— Це нам намагаються впарити деякі діячі руху «prolife», але, мабуть, безрезультатно, судячи зі спаду народжуваності в Польщі.

— Нехай собі падає, — озвавсь Ірек. — Буде більше вільних хат.

— Тільки от хто нами заопікується в старості? — зажуривсь Єндрек.

— Як це хто? — відповіла Мілена. — Вишукані андроїди.

Середина березня

Я саме писала чергову ідіотську курсову з основ одурманювання натовпу, коли до кухні-лазнички вторгнулася збуджена Марія. А за нею чимчикувала Вікторія, тягнучи сітку із замороженою піцою й бляшанками кукурудзи.

— Ти знаєш, що трапилося? — почала Марія, нервово бавлячись своїм мідним кулоном.

— Ой, Марисю, ти робиш великий шум з інциденту, який не вартий і п’яти хвилин уваги, — намагалася вгамувати її Вікторія.

— Ми сиділи собі на Плянтах — я і Вікторія — й чекали на Мілену, а тут до нас підійшов елегантно одягнений чоловік із білим шаликом. Представився, дав нам свої візитівки і сказав, що шукає дівчину для вистави про Попелюшку.

— Марія зразу втягнула живіт, демонструючи свої повітряні подушки, — повідомила Вікторія.

— Ну то певно. Треба вміти себе подати, — кинула Марія. — Тільки от, на жаль, цей чоловік поклав око на Вікторію. Сказав, що саме так уявляє собі злиденну Попелюшку, а як колишній візажист знає, що з таким личком можна творити чудеса.

— Тобто Попелюшку на балу, після дотику чарівної палички доброї феї. Фантастика, — дошкульно ствердила Вікторія. — Я ні про що інше й не мрію.

— Ти могла б зіграти головну роль у виставі! — психонула Марія. — І то у виставі, яку записували б для телебачення!

— Ну та й що? — Вікторія спокійно розпаковувала покупки.

— Ну і ти могла прославитися. Познайомитись із суперлюдьми.

— Я вже знайома із суперлюдьми.

— Зав’язати цінні контакти та здобути досвід, я маю далі перераховувати? — крикнула Марія. — А ця ідіотка сказала, що її це не цікавить? Віриш?

— Мене це дійсно не цікавить, — підтвердила Вікторія.

— Як можна знехтувати таким шансом?

— Нормально. Тобі, напевно, важко в це повірити, але не кожна хоче стати славетною акторкою чи моделькою.

— Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада — це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».

— Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.

— А справді, чому ти відмовилася? — запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.

— Я могла б сказати, що мені не сподобались його білий шалик і перстень із рубіном. Але я просто не хочу бути акторкою. Не хочу бути славетною, і мені шкода часу на такі забави. У мене інші плани.

— Я трохи це розумію, — втрутилася Мілена, котра вже кілька хвилин слухала сварку дівчат. — Я теж відмовилася б від такої пропозиції. Зі страху перед повною ганьбою. Я двічі в житті брала участь у шкільних виставах і скажу вам, що мені вже ліпше вдаються кульки з пластиліну.

— А я мрію про сцену! — відрубала Марія.

— О, то ти врешті визначилася, що хочеш робити в житті, — зраділа Вікторія. — Бо я вже вирішила, що ти таки поставиш на малярство. А судячи з твоїх ляпок, ти могла б мати проблеми з прихильною аудиторією.

— Ти так не тішся, — відгиркнулася Марія. — Могла б заробити такі бабки, а тепер будеш перейматися, за що прожити наступний місяць.

— Певно, що буду, але це не означає, що я маю кидатися на кожну пропозицію. Певних речей я не зроблю за жодні гроші.

— Це яких? — зацікавилась я.

— Крім шоу-бізнесу? Не буду працювати на бойні, у шлюбній агенції, на птахофермі, а ще у яслях.

— Ти впевнена, що за жодні гроші? — усміхнулася Марія.

— Не впевнена, — зізналася Вікторія, — але хочу якнайдовше вірити, що мене це омине.

Друга половина березня

Сиджу в бібліотеці й шукаю матеріали для курсової про методи управління малими групами. А властиво, більше думаю про Данієля й про Зоську. Так, про неї. Вона підійшла до мене якихось півгодини тому, коли я виписувала чергові бланки замовлення.

— Привіт, — буркнула я. Хоч і повинна була зі зневагою відвернутися й піти.

— Слухай, Вишне, — почала вона солодким голоском, чим автоматично натиснула кнопку з червоним написом: «Увага — небезпека! » — Здається, ти також пишеш про методи управління групами?

— Так, а що трапилось?

— Я маю таку ж саму тему, — поінформувала вона, поправляючи картату блакитну спідничку. — При чому подала її вже місяць тому. А тому…

— Я не здирала у тебе теми, — запевнила я. — Адже це одразу випливло б.

— Так воно і випливло, — сказала Зофія з дивним притиском.

— Але я придумала її самотужки! — підвищила я голос.

— Ти можеш це довести?

— У такому разі я ще сьогодні подам нову тему, — запропонувала я.

— Не треба, Вишне, — Зофія вхопила мене за плече. — Адже ми можемо писати разом. Ти зробиш теорію, а я маю ідеї дослідницької частини. Що ти на це?

Я була надто рознервована, щоб добре зважити цю пропозицію.

— Згода. На коли я маю написати свою частину?

— Спробуй вкластися до Пасхи, я приготую дослідження на квітень, і ми складемо все докупи.

* * *

— Ти будеш мати менше роботи, — сказав Ірек, чаклуючи над материнською платою, — бо половину за тебе відгарує Зоська.

— Не буду, — прояснила я. — Я напишу стільки ж, а Зоська докладе свою частину.

— Тобто яку?

— Дослідницьку.

— Звучить інтригуюче, але не зовсім вірогідно. Згадай про ту пригоду з доктором Коником.

— Цвіркуном.

— Власне, Зоська не виглядає на особу, котра є втіленням порядності.

— Але тепер вона могла на мене донести, а замість цього запропонувала співпрацю.

— Саме це мене й непокоїть, — відповів Ірек, пригвинчуючи кришку корпусу. — У словнику таких людей, як Зоська, немає місця на слово «співпраця».

Два дні опісля

Ірек мав рацію. Сьогодні я пішла до секретаріату й запитала, коли Зофія подала свою тему.

— Я не можу вам цього сказати, — відрубала секретарка, чистячи нігті стержнем від ручки.

Ну так, старе університетське правило. Жодної інформації на винос, тобто винятково під великим секретом. Я попросила про допомогу Данієля.

— Я перевірив, вона подала її за тиждень після тебе, — сказав він. — Усе ясно. Зоська хоче тебе обдурити.

Я це й сама знаю. Тільки не знаю чому? І навіщо?

* * *

— Кісточко, таж це так просто, — сказав Мілош у перерві між заняттями. — Або вона намагається помститися за тестування в того… як його… Комахи…

— Цвіркуна. І за що тут мститись? Адже вона вчинила, як остання свиня.

— Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?

— А інша можливість? — запитала я, вражена Мілошевою версією.

— Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.

— Ну так.

— Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?

— Але навіщо?

— Ой, — вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. — Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?

— Звичайно, казав, — пригадала я. — Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.

— Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, — скромно відповів він.

— Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.

— Та чого вже там, — Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. — Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.

* * *

— Та-ак, — визнав Ірек. — Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.

ВЕСНА

Перший день

— Найліпше просто її зігнорувати, — порадив мені Данієль. — Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.

Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?

— Чи ви вже вирішили, що замовите? — заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.

— Ти вирішила? — запитав Данієль.

— Можеш замовити за мене, — бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.

Данієль усміхнувся до офіціанта.

— Покоління, виховане на «фаст-фуді».

— Я терпіти не можу гамбургерів, — сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. — Просто не люблю, не люблю оце все…

— Розумію, — обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.

— Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… — затнулась я. — Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.

— Ти звикнеш, — сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.

— Це елемент гри в асистента кафедри?

— Що? — не зрозумів він.

— Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?

Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!

— Я бачу, ти швидко вчишся.

— Сподіваюсь, я тебе не скривдила…

— Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, — він замислився. — На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.

— Це погано, що ми уникаємо болю?

— Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.

Кілька днів опісля

Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.

— Мене мало не знудило, — заявила Марія, повернувшись додому. — Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.

— Воно і справді справляє такий ефект? — поцікавилася Мілька.

— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.

— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.

Велика Середа

— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».

— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.

— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.

— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.

— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.

— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.

Великий Четвер

Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.

— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…

— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…

— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.

— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.

— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…

— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.

— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.

Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.

— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…

— Ага…

— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?

Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.

— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.

* * *

Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.

— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.

— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?

— Не дозволиш?

— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.

Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.

— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.

Нічна подорож потягом

Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.

— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.

— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?

— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.

— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.

— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.

Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.

— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.

— Чому я?

— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.

— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.

Потяг поволі вкотився на перон.

— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒