Ізабелла Сова 2 страница

— Якщо я, люба дівчинко, не заберуся від своєї старої, вона завалить мені пательнею по довбешці — й гаплик. Тому я, люба дівчинко, мушу рятуватися й утікати, поки ноги цілі. До кінця місяця ще якось протримаюсь, але потім, — зробив він красномовний жест, — капець.

Серце Вікторії було м’якшим за гомогенізований сирок. Вона погодилася, що не може рокувати чолов’ягу на смерть від пательні, тому вирішила, що виїде до неділі. Ну і тепер шукаємо втрьох (я відчуваю часткову відповідальність за те, що Мілька втратила дах над головою й сорок шість метрів антикварного паркету).

— Може, купимо якусь газету з оголошеннями? — запропонувала я.

— Спочатку оголошення на Анни, — вирішила Вікі. — Там найдешевші хати.

— Я воліла б знайти щось певне, аби через два місяці не шукати знову, — сказала Мілена. — Але добре, ходімо. З чогось треба починати.

Ми зайшли до передсіння костелу Святої Анни й переглядаємо оголошення.

— Це цікаво, — показала Мілена. — «Темна кімната для цнотливих хлопців з першого курсу медицини. Візити дівчат заборонені». Супер!

— А це? «Кімнатка в родинній оселі для дівчини за дрібну допомогу, миття вікон, закупи, прибирання й опікування немічним дідусем. Оплата тільки сто злотих», — прочитала я. — Служниця, яка ще й доплачує за свою роботу.

— Я маю краще. — Вікторія підсунула нам другий зошит із оголошеннями. — «Кімната з невеликим споживанням холодної води (готування й купелі виключені) для охайної студентки, обов’язково зі складного факультету. На вихідні виїзд до родини».

— Кожен охоче виїде, щоб помити спину й околиці, — буркнула Мілена. — Бляха, нічого нема. Я починаю шкодувати за тим грибом у Квятковської.

— А я починаю чутися винною, що тоді тебе провідала.

— Ну що ти, Вишне. Жартів не розумієш? Я воліла б ночувати в Йорданському парку.

— Бо ти, мабуть, ніколи там не ночувала, — обізвалася Вікі. — Мені якось трапилось, у червні. Я не мала де зупинитися на час вступних іспитів і влаштувалася в парку. Сумнівна приємність. По-перше, тому, що я спала чутливо, як заєць…

— Одне око розплющене й вухо як антена?

— Обидва вуха. А очі по черзі — раз праве, раз ліве. Щохвилини зміна варти. То ви й самі розумієте, що я не надто виспалась.

— А по-друге? — запитала я.

— Жахлива дюдя. Я прокинулася близько п’ятої, задубіла від холоду, як добряче накрохмалена постіль, тільки що не така свіжа. Хвилин десять мусила тупцювати, щоб розрухати найважливіші суглоби. Плигаю, розтираю сині лапи й раптом чую за якийсь метр од себе: «Слухай, мала, не гупай так, бо мені зараз вуха відлетять». Там лежав якийсь вуркаган, а за метр від нього інший. Вони мали там якісь сходини, чи що?

— Нічні балачки за денатуратом, — кинула Мілька. — Нічого не вдієш, ти дійово мене відмовила. То зостається хіба монастир.

— Там я теж ночувала, на Варшавській. Не мала де подітися на час перездачі, а до парку після червневого досвіду мене вже не тягнуло. Хоча, з іншого боку, там могло бути цілком вигідно, бо ж нападало листя. Якби отак порядно в нього запорпатися, то й не змерзнеш, ну і не треба боятися, що хтось тебе застукає. В найгіршому випадку цей хтось на тебе наступить.

— І що з тим монастирем? — нагадала я.

— Власне, я прийшла, пояснила, що і як. Монахині наказали мені чекати, а самі пішли порадитися. Запитати цю, ну, як її…

— Матір ігуменю? — припустила Мілена.

— Ага. Та погодилась, і мене поселили в якійсь келії завбільшки зо два на два, зате зі стелею чотири метри.

— Як клозет у Квятковської. Дзеркало було?

— Навіщо монахиням дзеркало? — здивувалася Вікторія. — Там було лише маленьке кругле віконце. Зранку я встала виспана, як ніколи. Сестри подали мені сніданок у ліжко — скибку хліба із жовтим сиром і какао. Кажу вам, повний комфорт. Потім привели мене до каплички і сказали, щоб я помолилася, коли хочу.

— І що? — запитала я.

— Через п’ять хвилин мені видалося, що я чую покликання. Я зразу побігла до якоїсь монахині, але вона пояснила, що це звичайний страх перед дійсністю. А втекти від життя таки не вдасться. Воно дістане тебе навіть у монастирі…

За два дні до виїзду

Ми переглянули всі газети. Мілька видзвонила чотири телефонних картки — і повний пшик. Окрім обшарпаної комірчини в патологічної родини, яка переховує у ванні два корчі картоплі.

— Не знаю, чи можна це назвати змістовною пропозицією, — замислилася Вікторія.

— У крайньому разі ви могли б пожити у мене, але я перш мушу поговорити з татом і переконати його, що вам варто простягнути руку допомоги, бо ви маєте потенціал, тобто є майбуттям інтелектуальної еліти воєводства…

— Знаєш, що? Я, мабуть, уже волію той Йорданський парк, — сказала Мілена.

— Сподіваємося, що ми таки знайдемо собі щось затишніше, — зітхнула Вікі. — Листя вже позгрібали, й почалися приморозки.

— Ми можемо пожити на халяву в гуртосі, — згадала Мілена. — Я знаю такого собі Анджея із соціології. Щоправда, в нього вже живуть двоє «дикунів», але, може, він запхає нас під стіл чи під умивальник?

— Залишаються ще сходові клітки у висотних будинках. І будиночок на ділянці неподалік Струменевої.

— Ціла купа можливостей! — зраділа Мілена. — Дівчата, все не так зле!

За день до виїзду

Це фатально. Ми видзвонили чотири наступні картки — і нічого. Скрізь або вже неактуально впродовж місяця (що вони друкують у тих газетах? ), або актуально, але:

— тільки з нового року,

— хочуть тільки хлопців,

— хочуть дівчат, але старших або зі знанням китайського чи еротичного масажу,

— не хочуть жодних студентів,

— хочуть, але тільки медиків.

На додачу, будиночок на ділянці вже зайнятий, так само як і останнє місце за шафою в студентському готелі у Мільчиного знайомого.

— Я ще сьогодні поговорю з татом. Розповім йому про прихований у вас інтелектуальний потенціал…

Ми саме стояли на Плянтах, міркуючи, що робити далі. Де ще можуть висіти оголошення про нормальну хату для двох звичайних дівчат із Яґелонського університету?

— Ще ні, — попросила Мілька. — Може, ми щось таки надибаємо. Може, станеться чудо.

У цю мить на стежці з’явилася пара джинсів, а також витертий светр — усе це занурене в клуби зеленавого диму.

— Травко? — зраділа Мілька. — Що ти тут робиш?

— Гуляю. А окрім того, чекаю свого ділера. Він мав прийти ще годину тому.

— Рада тебе бачити. Ти зник так несподівано, ми навіть не встигли попрощатися.

— На знак протесту й солідарності з тобою, — пояснив Травка. — Нехай шукає квартирантів до двох кімнат.

— А де ти тепер мешкаєш? — запитала я.

— На Казимирі, у приятеля, фаната комп’ютерних ігор. Здається, поряд є велика хата, вільна від сьогодні. А ви де мешкаєте?

— Ніде, ми нічого не знайшли, — поскаржилася Вікі і скорчила міну дівчинки, в якої залишився лише один сірник.

— Тоді ви вже знайшли, — урочисто виголосив Травка. — Ласкаво просимо на Казимир.

День, на який призначено виїзд

Увесь дівчачий мотлох ми перетягли ще вчора, щоби швидше позбавити пані Квятковську від своєї присутності. Тут-таки перед одинадцятою, змучені, але щасливі, вимкнули коштовну люстру, зачинили антикварні двері, а ключ від апартаментів залишили під вибляклим хідничком. Як чемні дітиська. А сьогодні я допомагаю їм облаштуватися на новому місці. Мама дала мені для них кілька дрібниць. Фіранки, плед, якесь начиння.

— Як щось не знадобиться, то просто викинете на смітник, — сказала вона, спаковуючи речі до великого пакета. — А ти, Вишне, не хотіла б із ними пожити?

— Мабуть, що ні, — покрутила я головою. — Адже я маю свій дім, кімнату…

— А я радо переїхала б кудись на тиждень або хоч на кілька днів. — Вона на хвилю перестала пакувати речі й застигла, задивившись на безлисте дерево за вікном.

Я глянула на її сумне, бездоганно нафарбоване обличчя й подумала, що тепер настала та єдина, неповторна мить, аби сказати про зміну факультету.

— Мамо, — почала я, — той СНОБ був не найкращою ідеєю, хоч тато вважає…

Вона не дала мені закінчити.

— Не всі ідеї твого батька такі чудові. О Боже! Вже майже друга, а я ще не приготувала локшину для бульйону!

Ну так, завтра ж неділя. А в неділю в нас завжди бульйон із локшиною. Я зітхнула. Магічна мить проминула. Я закінчила пакувати плед і поїхала до дівчат.

— Велика кухня, — оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. — А радше кухня-лазничка.

— Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить млинці, а інша какає.

— Я жила так колись, — згадала Вікі. — У Познані, поки перевелася до Кракова. Все було в одній кімнаті. Унітаз, газова плита, спальня, душ. І мешкали ми вчотирьох. Потім навіть уп’ятьох, коли Ґоську викинули з гуртохи.

— І давали собі раду?

— Запросто. Коли котрась ішла до вітру, решта виходила на балкон чи відверталася спиною й затуляла вуха. Все дуже культурно. Добре, — розглянулася Вікі кімнатою, — то де ми влаштовуємо лігво?

— Певно, на тому великому столі в кутку, — запропонувала Мілена. — Бо кам’яна підлога, либонь, не найліпше місце для вразливих нирок. А я виграла в лотерею саме такі.

— Стіл годиться. Треба тільки пересвідчитися, чи він стійкий.

— На таких ногах? — показала я на стовбури, які підпирали стільницю. — Швидше підлога завалиться, ніж той стіл.

— Тоді натягаємо матрац, — скомандувала Мілена. — Беріть його за кути. На рахунок «три» підіймаймо. Раз, два, і-і-і три, тягнемо! — Матрац звалився на стіл, збиваючи завої сторічної куряви.

— Треба трохи поприбирати, — зауважила Вікі через п’ятнадцять секунд після здійсненого факту. — Хтось стукає?

— Піду відчиню. — Мілька побігла до дверей. — Привіт, Травко. Ти став такий товариський. На старій хаті навіть носа не потикав із нори.

— Бо я мав сезонну депресію, — пояснив Травка, як завжди, занурений у величезну хмару, цього разу кольору баклажана. — Ой, як ви гарно влаштувалися.

— Не перебільшуй, — озвалася Вікі. — Ми тільки перетягли матрац, а Мілька повісила фіранки.

— І досить, — оцінив він. — То це фіранки? Вони скидаються на рибальську сітку російського виробництва.

— Ти влучив у «десятку», це і є сітка. Ми купили її з уваги на ціну, фактуру й цікаву колористику, — просвітила його Мілька.

— Ну, повний відпад, рожевий із фіолетовим, — визнав Травка. — А до речі, ті росіяни мають фантазію. Це ж треба було пофарбувати рибальську сітку в рожеве. Фантастика, правда ж?

— Не конче фантастика, — Вікторія кинула оком на сітку. — Але я помітила великий вплив іграшок із «гуманітарки» від німецьких домогосподарок. Ну знаєте, трохи зужиті ляльки Барбі, кольорові машинки без коліс, псевдосхідні пластмасові кулони…

— До речі, щодо східних оздоб, — сказав Травка. — Ви можете подивитися на мою кімнату. При нагоді заберете собі рожеву ширму. Вона пасувала б до ваших фіранок. То що, ідете?

Ми пішли. Травка витяг із кишені величезний оберемок ключів.

— І кортіло тобі замикати двері? — здивувалася Мілена. — Ти ж навіть не спустився на поверх нижче.

— Цей новий товар із Амстердама зробив мене страшенно недовірливим. Бляха, який же це? Здається, той великий, — ухопив він ключ завбільшки за ложку для взуття. — Так, підходить. Прошу заходити, тільки не хапайтеся за контакт. Може вдарити. Моя кімната навпроти. Ну як?

— О Боже! Але й декор. Де ти надибав стільки бордово-жовтих подушок?

— Розпродаж у торговельній галереї. Якщо купуєш сорок штук, одержуєш на шару золотий шнурочок.

— А накидка й балдахін? — запитала я, вражена багатством орнаменту.

— Одержав у подарунок від сестри мого сусіди. Їхня бабуся купила їх запівдурно. Класна чувиха. А як ворожить.

— Де в тебе кухня? — поцікавилася Вікі, вганяючи Травку у транс. Бо Вікі виглядає так, ніби харчувалася винятково квітами з небесних хмар. Вона прозора, ефемерна, гнучка і аж ніяк не асоціюється з кухнею.

— Кухня-лазничка. Зараз покажу.

— То ви тут купаєтеся? — запитала Мілена, показуючи на цебро, встановлене на конструкції з цеглин.

— Робимо такі спроби, але це вимагає циркових здібностей. По-перше, треба завантажитися до середини цієї, з дозволу сказати, ванни. Тут присідаєш навпочіпки й відкручуєш кран.

— А це душ? — Вікі торкнулася до брунатної гумової кишки, що стирчала зі стіни. — Ми мали такий самий у Вроцлаві, поки я перевелася до Познані. І бак на п’ять літрів. Треба було сильно напружитися, бо потім летіли шматки льоду.

— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.

— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?

— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.

— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.

— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.

— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?

— Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!

— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.

— Привіт, — воднораз сказали ми.

— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?

— Так, це я, — відказала Мілена.

— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.

Попередня хата Травчиного сусіди

Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:

— А чи можемо ми принаймні дізнатися, чому ви вирішили відмовитися від послуг нашої ремонтної бригади?

— Бо я не помітила поступу в ремонті, — просто відповіла хазяйка.

* * *

— А, до речі, — згадав Травка. — Ми тут балакаємо, а я вас навіть не познайомив. Це Ірек, спеціаліст з гвинтиків і віртуальних бійок із потворами.

— Мілена.

— Вікторія.

— Вишня.

— Класне ім’я, мою сеструху також звуть по-ягідному. Це тепер така мода?

— Якщо по правді, то мене звуть Вишеслава. Мій тато — великий шанувальник Шимборської, а також стовпів науки. Наприклад, професорки Ягодинської.

— Кристини, в дівоцтві Сіраклітина?

Постать під столом ворухнулася.

— Ти її знаєш?

— Я ні, бо замолодий. Але моя бабуся ходила з нею до ліцею. Чувихо, та Клітина була страшенно зацькована. Лантух негараздів, ще більший, ніж моя сестра. Вона хотіла кинути школу й випасати корів у Бескидах. Тоді бабуся викинула такий фортель: пообіцяла поворожити їй на картах. І стала плести горопашній Кристині, що на неї чекає наукове майбуття. Професорське звання, закордонні кафедри, тільки що вона мусить закінчити СНОБ. Тоді це ще називалося ВОДА.

— Звісно, — згадала я, — тато мені казав: Водолійство й Оповідання Дотепних Анекдотів.

— Точно, — підтвердив Ірек. — А стосовно тієї Кристини Сіраклітини… дівчина повірила у ворожбу, а решту ви знаєте. Професорське звання, публікації, закордонні кафедри. Саме тому я ніколи не ворожу в бабусі.

* * *

А я охоче довідалася б про майбутнє, дізналася б, що мене чекає через п’ять років. Чи буду я щаслива й фахово зреалізована? Чи вийду заміж, чи збудую будинок, чи посаджу дерево? І чи мій тато гідно перенесе звістку про зміну факультету?

За тиждень до Андрія

Ми закінчили ущільнювати вікна. Тепер сидимо на кухні, гріючи замерзлі ноги в мідниці з гарячою водою. Дивимося на перший сніг й розмовляємо на серйозні теми.

— І що з тією стипендією? — прагнула дізнатися Мілька.

— Як і завжди, у подібних сутичках із колективом програє одиниця.

— Може, ти ще не повинна здаватися?

— Ти гадаєш, я можу це зробити? — поцікавилася Вікторія. — Облитися бензином перед секретаріатом? Узяти в заручники ректора?

— А скільки тобі не вистачило до стипендії?

— Дві сотих. Я була другою під рискою.

Дві сотих

Середній бал 4, 75. Дванадцять іспитів, три з них — на шість. Якби їй зарахували ті «шістки», вона мала б рівно п’ять балів і найвищу стипендію. А так вона була другою під рискою. Стипендію призначали від 4, 77, бо тут пролягла межа для тридцяти відсотків найліпших студентів. Упродовж останнього місяця Вікторія відвідала ректорат, деканат, а також секретаріат. І скрізь її відсилали вище чи нижче.

— Мені прикро, але рішення про визнання «шісток» приймає ректор, — поінформувала її деканша.

— Я щось вирішую? — здивувався ректор. — Я щомісяця одержую жалюгідну платню. Такі питання вирішуються на факультеті.

— Звичайно, я, мабуть, помилилася. «Шістки» затверджує університетська комісія, — пригадала собі деканша.

— Ми тільки встановлюємо стелю, від якої призначається стипендія, — одноголосно заявили члени комісії. — Ти мусиш написати заяву на ім’я ректора.

Отож Вікі нашкрябала благальну заяву про визнання трьох «шісток». Написала, що перебуває на утриманні самотньої, матеріально не забезпеченої матері, що вивчає на п’ять курсів більше, ніж вимагається, що обирала найскладніші предмети, а не «халяву», де ставлять «п’ятірки» за поодинокий зблиск інтелекту в лівому оці, зграбні ніжки чи повний обіцянок усміх. Насамкінець додала:

«Я знаю, що існують певні правила. Але існують також і ситуації, за яких треба бачити щось більше, ніж суворі межі, середні бали, стелі. Тоді не складно дотримуватися правил, це може зробити кожна машина. Складно помітити людину й дійти людського рішення. Сподіваюся, що пан ректор не виявиться машиною…»

Два дні очікування на людське рішення. Вона примчала до ректорату від самого ранку. Взяла з рук секретарки свою заяву й зиркнула на резолюцію. Спочатку якісь закреслення, потім виразне: «Не затверджую». Знайома з комісії зізналася, що ректор вагався (звідси ті закреслення), але деканша сказала, що й мови не може бути про визнання «шісток».

— Тоді довелося б усе перераховувати від нуля, бо ж інші теж мають якісь «шістки». Звідки відомо, що ця студентка ввійшла б до тридцятивідсоткової межі? Не варто зчиняти галас через кількасот злотих.

* * *

— А коли я прийшла до неї на чергування, — закінчила Вікторія, — то почула, що людина вчиться заради себе, а не заради грошей. І що я повинна вдовольнитися усвідомленням, що «шістки» так гарно виглядають у заліковці.

— Як зірочки в зошиті першокласника, — сказала Мілька. — І саме стільки означають.

Три дні до Андрія

Сьогодні я складала письмове тестування. Жахливо нервове через таку собі Зофію Бідосю. Мілька застерігала мене щодо неї.

— Тримайся від неї подалі, — сказала вона, не вдаючись у компрометуючі для Зофії подробиці.

— А щось конкретніше?

— Скажу тільки, що Зоська — це довершений гібрид піраньї з ракетою. Кровожерна, бездушна і пре вперед.

Ну і сьогодні я мала нагоду пересвідчитися, що в цій характеристиці немає й тіні перебільшення. А все почалося досить невинно. Зоська запитала, чи можна їй сісти біля мене.

— Бо розумієш, — затріпотіла вона ультрамариновими віями, — я майже нічого не знаю, а ти, здається, завжди прекрасно підготовлена.

— Сідай, — зраділа я, що хтось урешті мене помітив.

Бо досі мої спроби контакту з власною групою виглядали таким чином:

Спроба 1

— Привіт усім, його ще немає? — промовила я в очікуванні доктора Цвіркуна.

— Ні, п’ятнадцять хвилин почекаємо, і треба робити ноги, — ліниво відповіла група.

— Ви потім кудись ідете?

— Може…

Спроба 2

Перерва між парами.

— Як бачу, в тебе подібна авторучка, — роблю я сенсаційне відкриття. А все заради того, щоб зав’язати контакт.

— Не зовсім, — цідить власниця авторучки. — Моя фірмова, з раритетної «паркерівської» серії, а твоя…

Вона милосердно не сказала, де було виготовлено жалюгідну підробку її безцінного «паркера». Шкода, бо я охоче дізналася б.

Спроба 3

— Слухай, ти маєш конспект попередньої лекції? — зачепила я симпатичну дівулю з кумедною, коротко обтятою гривкою.

— Маю.

— Це класно…

— Але я не позичаю своїх конспектів конкурентам.

— Конкурентам? — здивувалась я.

— Ти ж знаєш, що іспит складає тільки тридцять відсотків найкращих.

Тепер уже знаю. Я хотіла подякувати за інформацію, але дівуля буркнула, що я заважаю їй писати курсову, повернулася на п’ятах і вшилася з аудиторії.

Нічого дивного, що відверте прохання Зофії страшенно мене втішило. Від розчулення я навіть забула, що переді мною гібрид піраньї з ракетою. Може, тому, що цей гібрид мав милу усмішку й гарненьку безрукавку в блакитні ромби? Я посунулася так, щоб Зося мала якнайбільше місця. А відразу після цього прийшов Цвіркун і за допомогою збуджених асистентів роздав тести.

— Нагадую, що кожен, кого прихоплять на списуванні, автоматично одержує незадовільну оцінку.

Важко, але я не мушу наражатися на такий ризик.

— Та, котра дасть списувати іншим, також, — додав Цвіркун, і мені здалося, що він глипнув у мій бік.

Тепер уже мушу. І наражатимуся, щоб не чутися новенькою в домі Великого Брата.

Тестування почалося. В аудиторії було чутно лише тихі кроки асистентів, котрі ліниво прогулювалися між рядів. Один із них зупинився біля нас і ласкаво вдавав, що не бачить, як я допомагаю Зосьці. Коли він відвернувся, заслоняючи нас від Цвіркуна, Зоська шепнула, щоб я підказала їй наступні відповіді.

— Я ще не знаю. Мушу подумати.

— То поквапся, — просичала вона. — Зосталося тільки п’ять хвилин.

— Студентки з п’ятого ряду, — почули ми раптом. — Я прихопив вас на співпраці.

— Але, пане доктор, — Зофія підвелася, поправляючи свою блакитну безрукавку, — я саме пояснювала товаришці, що вона повинна писати сама, а не зиркати безупинно в мою роботу. Вона робить це від початку тестування.

— І ви не реагували?

— Я не хотіла доносити. Хоч знала, чим ризикую…

— Розумію, — гмикнув Цвіркун, — в такому разі попрошу студентку у вишневій безрукавці здати свій тест.

Я мовчки підійшла до кафедри й поклала роботу.

— О, а ви не так мало встигли написати, — зауважив він. А я замість боронитися просто нерухомо бовваніла, як гіпсова фігурка паяца на меблевій стінці у вуйка.

— Чи можу я втрутитись? — озвався раптом один із асистентів, той, що заслоняв нас перед проникливим поглядом Цвіркуна. — Мені здається, що сталася помилка. Так склалося, що я тривалий час стояв поблизу цих дівчат…

— Ну так, ніхто не байдужий до юних пругких тіл в обтислих безрукавках, — зітхнув Цвіркун. — І що ви там нагледіли, колего? Окрім принадливості цих тіл?

Асистент щось шепнув просто у волохату вушну мушлю доктора Цвіркуна.

— Справді?

— Гадаю, в цьому легко пересвідчитися, пане доктор. Досить опитати обох студенток.

— Ніби так, — Цвіркун покивав своєю великою, повною застарілих визначень головою, — тільки я щось не маю настрою, а ви… ну що ж, вас можна запідозрити в небезсторонності.

— Тоді нехай це зробить мій колега Русинек, матиме хоч якусь розвагу, бо він уже двадцять хвилин втуплюється в підлогу і длубається в носі.

— Коли так, то прошу покликати його до мене. І студентку Блакитну також, — милостиво погодився Цвіркун.

Через годину ми покинули кабінет Цвіркуна. Я з «четвіркою» з плюсом, а Зоська… ну що ж, із незадовільною оцінкою.

* * *

— Буцімто я повинна відчувати задоволення, — звірилась я Травці. Зустріла його перед брамою будинку і встигла переповісти цілу подію.

— Задоволення? — здивувався він. — Це звучить жахливо, як цитата з підручника сексології. Насамперед ти повинна відчувати величезну втому. Я чув, що Русинек — це кандидат на справдешнього нудьгаря. Він вів пари у Мільки.

— Щось у тому є, — визнала я. — Після більшості усних іспитів я відчуваю дивне невдоволення…

— Комплекс відмінника, так? — усміхнувся Травка. — Коли тебе як слід не вичавлять, ти почуваєшся недолюбленим… Яке щастя, що мене подібні проблеми не стосуються, відколи я вступив у нескінченний період дозрівання.

— Я, на жаль, завжди відчуваю невдоволення. Але не сьогодні. Русинек був на висоті. Хоч я, ясна річ, воліла б нормально написати тест.

— Ну що ж, зараз суперництво не оминає навіть дівчат. Ознака нашого часу. І це весь час загострюється.

— Припини, ну не всі ж такі.

— Не всі, — погодився він. — Приміром, Вікторія, але на це працювали цілі покоління з-за східного кордону.

— Із-за східного?

— Дідусь із бабусею Вікі були росіянами чи білорусами, а котрась із прабабусь, здається, походить з Естонії. Було кому переказати їй у спадок безцінні гени спокою й упокорення.

— Я думаю над тим, що переказали батьки мені.

— Мені мій старий переказав слабке волосся, страх перед стабільністю й алергію на молоко.

— Напевно, ти маєш від нього й кілька цінніших рис, — спробувала я його розрадити.

— Напевно, — погодився він. — Тільки от іще не знаю, яких саме. Але попереду ціле життя, аби про це довідатися, — він усміхнувся. — Ідеш до дівчат? — За кілька хвилин ми зупинилися проти дверей квартири.

— Ну. Хочу сказати Мільці, що вона не помилялася щодо тієї Зоськи.

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒