![]()
|
|||||||
Навій.. Тітанія.. Оберон. . Деметрій.Навій. Чого це вони повтікали? Якусь капость придумали, аби мене налякати. Входить Носик. Носик. Навій, що це з тобою зробилося? Що я бачу в тебе на в'язах? Навій. Що ти бачиш у мене на в'язах? Що ж, як не свою ослячу голову! Носик вибігає. Входить Клинець. Клинець. Господи боже! Навою, що це з тобою скоїлося? Ти перемінився. (Вибігає) Навій. От збиточники! Це вони хочуть мене в дурні пошити й налякати. Та шкода! Я й з місця не зрушу - хай роблять, що хочуть. Буду отут ходити туди й сюди, буду співати - хай бачать, що я не злякався. (Співає) І жовтодзьобий чорний дрізд, І промітна синичка, І трясогузка - довгий хвіст, І славка невеличка... Тітанія. (прокидається) Який це ангел розбудив мене? Навій. Вівсянка, щиглик і кулик І ти, зозуле сива, Що нам віщуєш довгий вік, - Лиш вірити несила... Бо й правда, хто б це повірив такій дурній птасі? Вона собі «ку-ку» та й «ку-ку», накує бозна-скільки, а ти вір? Тітанія. О милий смертний, заспівай іще! Такий солодкий голос твій для слуху, Твоя подоба так чарує зір, Твої чесноти так мене хвилюють, Що я тебе відразу покохала. Навій. Не скажу, ласкава пані, що це ви зробили дуже розважно. А втім, як по правді сказати, ниньки кохання й розважність не часто у згоді бувають. І тим більше шкода, що ніхто з путящих людей не береться їх помирити. А що, зугарні й ми при нагоді пожартувати, правда ж? Тітанія. Ти й мудрий, і прекрасний водночас. Навій. Ні те, ні те. Та якби мені стало кебети якось вибратися з цього лісу, з мене б вистачило. Тітанія. Що? Вийти з лісу? І не сподівайся! Чи хочеш, чи не хочеш - тут лишайся. Я - королева ельфів знаменита, В моїм краю панує вічне літо, Люблю тебе - Іди зі мною, милий. Призначу слуг я, щоб тобі служили, З морського дна дістали самоцвітів, Приспали співом на постелі з квітів, А смертну плоть твою я так очищу, Що злинеш ти, як дух, від хмари вище. Летіть мерщій до мене, Павутинко, Метелику, Горошку і Гірчичко! З'являються Павутинка, Метелик, Горошок і Гірчичка. Павутинка. Я тут! Метелик. І я! Горошок. І я! Гірчичка. І я! Всі разом. Що нам зробити? Тітанія. 3 цим паном будьте чемні і ласкаві, Круг нього і стрибайте, і танцюйте, Малиною й ожиною годуйте, І сливи, й смокви, й виноград несіть, І мед із нірок у джмелів крадіть, А віск із лапок - замість нічників. Засвічуйте ви їх від світлячків І на спочинок милого вкладайте. В метелика барвисті взявши крила, Ви місячне проміння відганяйте, Щоб сонному ув очі не світило. Тепер його чемненько привітайте. Павутинка. Привіт, о смертний! Метелик. Слава! Горошок. Слава! Гірчичка. Слава! Навій. Даруйте, ваша милосте, що я посмію спитати. Як звати вашу вельможність? Павутинка. Павутинкою. Навій. Дуже радий буду спізнатися з вами ближче, любий мій паничу Павутинко. Коли вріжу палець, то звернуся до вас: адже павутиння кров спиняє. А вас як звати, вельмишановний? Горошок. Горошком. Навій. Будьте ласкаві, кланяйтесь від мене пані Горошинці, вашій матусі, і панові Стручкові, вашому татові. І з вами, любий паничу Горошку, радий буду познайомитися ближче. Перепрошую, а вас як звати, ласкавий добродію? Гірчичка. Гірчичкою. Навій. Любий мій паничу Прчичко, я добре знаю, який ви терплячий. Отой мерзенний велетень Ростбіф зжер уже не одного з ваших родичів. Повірте, через вашу рідню мені вже не раз сльози на очах виступали. Дуже радий буду познайомитися з вами ближче, любий паничу Гірчичко. Тітанія. Тепер ведіть його в мої чертоги. Он гляньте, місяць наче засльозивсь, І кожна квітка плаче до знемоги За цнотою, утраченою кимсь. Уста йому закрийте - і в дорогу. Виходять. СЦЕНА 2 Входить Оберон, король фей і ельфів. Оберон. Цікаво, чи Тітанія збудилась, І що вона побачила найперше, Що їй навіяло жагу нестямну. Ось мій гонець. Входить Пак. Ну що, шалений духу? Які у цім гаю пригоди стались? Пак. В потвору королева закохалась! Біля її таємної місцини, Коли вона заснула на часину, Зібрався гурт афінських тупаків - Поденників, простих майстровиків, - Щоб там якусь виставу розучити І нею шлюб Тезеїв відзначити. З них найтупіший, той, що грав Пірама, Сказав свої слова - й подався прямо В кущі. А там його я перестрів І голову безмозку підмінив Ослячою. Ось він виходить знову На Тізбину відповідати мову - І решта зразу врозтіч всі порснули, Мов дикі гуси, що мисливця вчули, Чи галич, що злітає аж під хмари, Як постріл недалеко десь ударить. Отак, його уздрівши, небораки Пустилися тікати з переляку. Той, спотикнувшись, падає, мов труп, А той кричить: «Рятуйте! » - як на пуп. Зі страху розум геть вони стеряли, І речі неживі на них напали: Терни їм рвуть і поли, й рукави, Гілки збивають шапку з голови. Так я прогнав їх, і зостався там Лише ослоголовий той Пірам. В ту мить якраз Тітанія збудилась І в нього до нестями залюбилась. Оберон. Ще краще вийшло, ніж я сам хотів. Але чи ти й афінцеві скропив, Як я велів, любовним соком очі? Пак. Так, сонного знайшов я серед ночі, Й лежала поряд дівчина з Афін. Прокинувшись, її побачить він. Входять Деметрій і Гермія. Оберон. Сховайся. Це та сама пара, так? Пак. Та сама діва, та не той юнак. Деметрій. Люблю тебе, а ти мене хулиш. Докори ці для ворога залиш. Гермія. Мої докори - це ще не хула. Гляди, щоб я тебе не прокляла! Якщо Лізандра справді ти убив І по коліна в кров уже забрів, Забродь ще глибше і мене убий! Як сонце дню, мені він вірний був, То щоб отут мене саму забув? Утік від сонної? Повірить годі! Скоріш повірю, що до антиподів Крізь землю можна продовбать віконце І місяць прошмигне туди - до сонця. Ні, ти його зарізав, далебі! Що ти убивця - видно по тобі. Деметрій. Ні, я убитий - ти мене убила! Твоя жорстокість серце простромила. Та ти, убивце, чиста й осяйна, Немов зоря Венерина ясна. Гермія. Де ж мій Лізандр? Чи він живий, чи ні? Прошу тебе, верни його мені! Деметрій. Волів би труп його віддати псам. Гермія. Геть! Геть з очей! Скажений пес ти сам! То справді ти його замордував? О, щоб тебе ніхто вже не назвав Людиною! Признайся: ти не смів Йому і в очі глянути? Убив Його ти сонним? Ох, який-бо подвиг! Достойний гадів, плазунів холодних! Та ні - такого, як твоє, жала Таїть гадюка жодна б не змогла. Деметрій. Не в той бік лють спрямована твоя: В Лізандра смерті неповинний я, І він живий, наскільки можу знати. Гермія. То, може, скажеш, де його шукати? Деметрій. А нагороду матиму велику? Гермія. Так: більш не бачити мене довіку. Однаково, живий Лізандр чи ні. Самий твій вид ненависний мені. (Виходить) Деметрій. Не варто бігти за такою злою, Побуду тут на самоті з собою. Печалі нашій додають ваги Банкрута-сну несплачені борги. Ану ж, підстережу я боржника, Хоча давно від мене сон тіка, (Лягає й засинає) Оберон. Що ти накоїв! Схибив ненароком І не тому помазав очі соком. Ти відданих коханців посварив, Зате порізнених не помирив. Пак. Такий у долі владної закон: На вірного - зрадливих є мільйон. Оберон. Прудкіше вітру облети весь гай, Афінянку Гелену розшукай. Вона бліда від марного кохання: Спивають кров зі щік гіркі зітхання. Йому пущу я в очі сік, а ти Її на той час мусиш привести.
|
|||||||
|