Навій.. Тітанія.. Оберон. . Деметрій.

⇐ ПредыдущаяСтр 17 из 25Следующая ⇒

Навій.

Чого це вони повтікали? Якусь капость придумали, аби мене налякати.

Входить Носик.

Носик.

Навій, що це з тобою зробилося? Що я бачу в тебе на в'язах?

Навій.

Що ти бачиш у мене на в'язах? Що ж, як не свою ослячу голову!

Носик вибігає.

Входить Клинець.

Клинець.

Господи боже! Навою, що це з тобою скоїлося? Ти перемінився.

(Вибігає)

Навій.

От збиточники! Це вони хочуть мене в дурні пошити й налякати. Та шкода! Я й з місця не зрушу - хай роблять, що хочуть. Буду отут

ходити туди й сюди, буду співати - хай бачать, що я не злякався.

(Співає)

І жовтодзьобий чорний дрізд,

І промітна синичка,

І трясогузка - довгий хвіст,

І славка невеличка...

Тітанія.

(прокидається)

Який це ангел розбудив мене?

Навій.

Вівсянка, щиглик і кулик

І ти, зозуле сива,

Що нам віщуєш довгий вік, -

Лиш вірити несила...

Бо й правда, хто б це повірив такій дурній птасі? Вона собі

«ку-ку» та й «ку-ку», накує бозна-скільки, а ти вір?

Тітанія.

О милий смертний, заспівай іще!

Такий солодкий голос твій для слуху,

Твоя подоба так чарує зір,

Твої чесноти так мене хвилюють,

Що я тебе відразу покохала.

Навій.

Не скажу, ласкава пані, що це ви зробили дуже розважно. А втім, як по правді сказати, ниньки кохання й розважність не часто у згоді бувають. І тим більше шкода, що ніхто з путящих людей не береться

їх помирити. А що, зугарні й ми при нагоді пожартувати, правда ж?

Тітанія.

Ти й мудрий, і прекрасний водночас.

Навій.

Ні те, ні те. Та якби мені стало кебети якось вибратися з цього лісу, з

мене б вистачило.

Тітанія.

Що? Вийти з лісу? І не сподівайся!

Чи хочеш, чи не хочеш - тут лишайся.

Я - королева ельфів знаменита,

В моїм краю панує вічне літо,

Люблю тебе - Іди зі мною, милий.

Призначу слуг я, щоб тобі служили,

З морського дна дістали самоцвітів,

Приспали співом на постелі з квітів,

А смертну плоть твою я так очищу,

Що злинеш ти, як дух, від хмари вище.

Летіть мерщій до мене, Павутинко,

Метелику, Горошку і Гірчичко!

З'являються Павутинка, Метелик, Горошок і Гірчичка.

Павутинка.

Я тут!

Метелик.

І я!

Горошок.

І я!

Гірчичка.

І я!

Всі разом.

Що нам зробити?

Тітанія.

3 цим паном будьте чемні і ласкаві,

Круг нього і стрибайте, і танцюйте,

Малиною й ожиною годуйте,

І сливи, й смокви, й виноград несіть,

І мед із нірок у джмелів крадіть,

А віск із лапок - замість нічників.

Засвічуйте ви їх від світлячків

І на спочинок милого вкладайте.

В метелика барвисті взявши крила,

Ви місячне проміння відганяйте,

Щоб сонному ув очі не світило.

Тепер його чемненько привітайте.

Павутинка.

Привіт, о смертний!

Метелик.

Слава!

Горошок.

Слава!

Гірчичка.

Слава!

Навій.

Даруйте, ваша милосте, що я посмію спитати.

Як звати вашу вельможність?

Павутинка.

Павутинкою.

Навій.

Дуже радий буду спізнатися з вами ближче, любий мій паничу Павутинко. Коли вріжу палець, то звернуся до вас: адже павутиння

кров спиняє. А вас як звати, вельмишановний?

Горошок.

Горошком.

Навій.

Будьте ласкаві, кланяйтесь від мене пані Горошинці, вашій матусі, і панові Стручкові, вашому татові. І з вами, любий паничу Горошку, радий буду познайомитися ближче. Перепрошую, а вас як звати,

ласкавий добродію?

Гірчичка.

Гірчичкою.

Навій.

Любий мій паничу Прчичко, я добре знаю, який ви терплячий. Отой мерзенний велетень Ростбіф зжер уже не одного з ваших родичів. Повірте, через вашу рідню мені вже не раз сльози на очах виступали. Дуже радий буду познайомитися з вами ближче, любий паничу

Гірчичко.

Тітанія.

Тепер ведіть його в мої чертоги.

Он гляньте, місяць наче засльозивсь,

І кожна квітка плаче до знемоги

За цнотою, утраченою кимсь.

Уста йому закрийте - і в дорогу.

Виходять.

СЦЕНА 2

Входить Оберон, король фей і ельфів.

Оберон.

Цікаво, чи Тітанія збудилась,

І що вона побачила найперше,

Що їй навіяло жагу нестямну.

Ось мій гонець.

Входить Пак.

Ну що, шалений духу?

Які у цім гаю пригоди стались?

Пак.

В потвору королева закохалась!

Біля її таємної місцини,

Коли вона заснула на часину,

Зібрався гурт афінських тупаків -

Поденників, простих майстровиків, -

Щоб там якусь виставу розучити

І нею шлюб Тезеїв відзначити.

З них найтупіший, той, що грав Пірама,

Сказав свої слова - й подався прямо

В кущі. А там його я перестрів

І голову безмозку підмінив

Ослячою. Ось він виходить знову

На Тізбину відповідати мову -

І решта зразу врозтіч всі порснули,

Мов дикі гуси, що мисливця вчули,

Чи галич, що злітає аж під хмари,

Як постріл недалеко десь ударить.

Отак, його уздрівши, небораки

Пустилися тікати з переляку.

Той, спотикнувшись, падає, мов труп,

А той кричить: «Рятуйте! » - як на пуп.

Зі страху розум геть вони стеряли,

І речі неживі на них напали:

Терни їм рвуть і поли, й рукави,

Гілки збивають шапку з голови.

Так я прогнав їх, і зостався там

Лише ослоголовий той Пірам.

В ту мить якраз Тітанія збудилась

І в нього до нестями залюбилась.

Оберон.

Ще краще вийшло, ніж я сам хотів.

Але чи ти й афінцеві скропив,

Як я велів, любовним соком очі?

Пак.

Так, сонного знайшов я серед ночі,

Й лежала поряд дівчина з Афін.

Прокинувшись, її побачить він.

Входять Деметрій і Гермія.

Оберон.

Сховайся. Це та сама пара, так?

Пак.

Та сама діва, та не той юнак.

Деметрій.

Люблю тебе, а ти мене хулиш.

Докори ці для ворога залиш.

Гермія.

Мої докори - це ще не хула.

Гляди, щоб я тебе не прокляла!

Якщо Лізандра справді ти убив

І по коліна в кров уже забрів,

Забродь ще глибше і мене убий!

Як сонце дню, мені він вірний був,

То щоб отут мене саму забув?

Утік від сонної? Повірить годі!

Скоріш повірю, що до антиподів

Крізь землю можна продовбать віконце

І місяць прошмигне туди - до сонця.

Ні, ти його зарізав, далебі!

Що ти убивця - видно по тобі.

Деметрій.

Ні, я убитий - ти мене убила!

Твоя жорстокість серце простромила.

Та ти, убивце, чиста й осяйна,

Немов зоря Венерина ясна.

Гермія.

Де ж мій Лізандр? Чи він живий, чи ні?

Прошу тебе, верни його мені!

Деметрій.

Волів би труп його віддати псам.

Гермія.

Геть! Геть з очей! Скажений пес ти сам!

То справді ти його замордував?

О, щоб тебе ніхто вже не назвав

Людиною! Признайся: ти не смів

Йому і в очі глянути? Убив

Його ти сонним? Ох, який-бо подвиг!

Достойний гадів, плазунів холодних!

Та ні - такого, як твоє, жала

Таїть гадюка жодна б не змогла.

Деметрій.

Не в той бік лють спрямована твоя:

В Лізандра смерті неповинний я,

І він живий, наскільки можу знати.

Гермія.

То, може, скажеш, де його шукати?

Деметрій.

А нагороду матиму велику?

Гермія.

Так: більш не бачити мене довіку.

Однаково, живий Лізандр чи ні.

Самий твій вид ненависний мені.

(Виходить)

Деметрій.

Не варто бігти за такою злою,

Побуду тут на самоті з собою.

Печалі нашій додають ваги

Банкрута-сну несплачені борги.

Ану ж, підстережу я боржника,

Хоча давно від мене сон тіка,

(Лягає й засинає)

Оберон.

Що ти накоїв! Схибив ненароком

І не тому помазав очі соком.

Ти відданих коханців посварив,

Зате порізнених не помирив.

Пак.

Такий у долі владної закон:

На вірного - зрадливих є мільйон.

Оберон.

Прудкіше вітру облети весь гай,

Афінянку Гелену розшукай.

Вона бліда від марного кохання:

Спивають кров зі щік гіркі зітхання.

Йому пущу я в очі сік, а ти

Її на той час мусиш привести.

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒