Джордж Мартін----Межовий лицар 2 страница

Ранком його розбудило кукурікання півня. Егг все ще спав, скрутившись під плащем старого. Ну, принаймні малий не втік вночі і це вже хороший початок. Він розштовхав його своєю ногою. «Підйом. Є робота. » Хлопець прокинувся досить швидко, протираючи очі. «Допоможи мені осідлати Легконогу, » сказав йому Данк.

«А сніданок? »

«Солена телятина. Після того як справимось.

«Я б скоріше поїв би конини, » заявив Егг. «Сір. »

«Ти скоріше скуштуєш мого кулака, якщо не буде робити так, як тобі кажуть. Знайди щітки. Вони в сідловій сумці. Так ось цій. »

Разом вони розчесали гніду полфрі та міцно закріпили на її спині найкраще сідло сіра Арлана. Егг може добре працювати, коли має бажання, помітив Данк.

«Мене не буде майже цілий день, » сказав він хлопцю, сідаючи на коня. «Залишайся тут і приглядай за табором. І дивись, щоб ніякі злодії тут не шастали. »

«Можна мені меч, щоб їх відганяти? » поцікавився Егг. У нього були сині очі, побачив Данк, темні, майже пурпурові. Його лиса голова робила їх ще більшими на вигляд.

«Ні, » відрізав Данк. «Вистачить й ножа. І тобі краще бути на місці коли я повернусь. Чув? Якщо обкрадеш мене і втечеш, я тебе знайду. З собаками. »

«У тебе немає ніяких собак, » справедливо вказав Егг.

«Я знайду їх, » відповів Данк «Спеціально для тебе. » Він розвернув Легконогу в напрямку турнірного поля і пустив коня риссю, сподіваючись, що погтроянди вистачить для того, щоб хлопець залишився чесним. Окрім одягу на ньому, броні в мішку і коня під ним, все чим Данк володів в цьому житті залишилось в тому таборі. Я, звичайно, дурень так довіряти хлопцю, але старий теж довіряв мені. Сама Матір повинна була послати його мені, щоб я міг сплатити свій борг.

Пересікаючи поле, він почув дзвін молотів зі сторони річки, де теслярі складали бар’єри для лицарських боїв і високі трибуни для глядачів. Здіймались ще кілька нових шатрів, в той час, як лицарі, що прибули раніше, відсипались після нічної гулянки або снідали. Данк відчув запах диму і бекону.

На північ від поля текла річка Коклсвент, притока могутнього Мандера. По ту сторону мілкого броду лежало містечко і замок. Данк бачив багато торгових містечок на протязі своїх подорожей зі старим. Це було красивіше, ніж більшість; побілені будинки з солом’яним дахом неначе запрошували в гості. Коли він був малим, то любив розмірковувати: як воно, жити в такому місці? Спати кожну ніч зі стелею над головою, прокидаючись кожного ранку, бачити одні і ті самі стіни поруч з собою. Можливо, скоро я дізнаюсь, як це воно. Так, і Егг теж. Це могло статись. Але цього дня трапились більш чудернацькі речі.

Ешфордський замок був побудований з каменю у формі трикутника, з круглими тридцятифутовими баштами, що здіймались на кожному куті і товстими зубчатими стінами. Помаранчеві знамена розгойдувались з бійниць замку, демонструючи герб свого лорда: біле сонце з шевроном над ним. Воїни в помаранчево-білих лівреях стояли перед воротами з алебардами, спостерігаючи за людським потоком. Було очевидно, що жарти з симпатичною дояркою їх цікавили значно більше, аніж охорона воріт. Данк зупинився перед бородачем, якого він прийняв за командира і поцікавився, де можна знайти розпорядника ігор.

«Тобі потрібен Пламмер, він стюарт тут. Я покажу тобі. »

На подвір’ї замку конюх взявся доглянути за Легконогою. Данк начепив пошарпаний щит через плече і послідував за командиром в напрямку башточки біля дальної стіни. Стрімкі кам’яні сходи вели до парапету. «Прийшов записати свого пана на турнір? » поцікавився командир під час підйому.

«Я прийшов записати себе. »

«Ось воно що. » Здалось, чи чоловік посміхнувся? Данк не був впевнений. «Ці двері. Я залишу тебе тут, мені потрібно повертатись на свій пост. »

Коли Данк відкрив двері, стюарт сидів за розкладним столом, щось вишкрябуючи на пергаменті гусячим пером. У нього було рідіюче сиве волосся і вузьке витягнуте обличчя. «Так? » спитав він піднявши голову. «Чого тобі? »

Данк закрив двері. «Ви стюарт Пламмер? Я тут стосовно турніру. Прийшов записатись. »

Пламмер скривив губи. «Турнір мого лорда лише для лицарів. Ти лицар? »

Він кивнув, думаючи, чи почервоніли в нього вуха.

«А у лицаря є ім’я? »

«Данк. » Ну чому він це ляпнув? «Сір Данкен Високий. »

«І звідки ви будете, сір Данкен Високий? »

«Звідусіль. Я був сквайром сіра Арлана з Пеннітрі з шести років. Ось його щит. » Він показав його стюарту. «Він їхав на турнір, але простудився і помер, тож я прибув замість нього. Він посвятив мене в лицарі своїм власним мечем перед тим як помер. » Данк дістав свій півторачний меч і поставив його на пощерблений стіл між ними.

Розпорядник ігор кинув недбалий погляд на меч. «Це справді меч, тут сумнівів немає. Але я ніколи не чув про сіра Арлана з Пеннітрі. Кажеш був його сквайром? »

«Він завжди казав, що я буду лицарем. Коли він помирав, він взяв свій меч, і сказав мені стати на коліна. Він торкнувся мого правого плеча, потім лівого, сказав якісь слова, а коли я встав, він сказав, що я став лицарем.

«Хм…» Пламмер потер свого носа. «Кожен лицар має право посвяти в лицарі, це правда. Хоча, зазвичай, посвята вимагає нічного чергування і помазання септоном перед прийняттям клятв. Чи були якісь свідки твоєї посвяти? »

«Тільки дрізд на терновому дереві. Але я чув як старий говорить слова. Він сказав мені бути хорошим та справжнім лицарем, підкорятись сімом богам, захищати слабких та невинних, вірно служити моєму лорду та захищати королівство з усіх моїх сил. Я пообіцяв, що так і буде. »

«Не сумніваюсь. » Пламмер навіть не потурбувався назвати його «сір, » помітив Данк. «Мені потрібно порадитись з лордом Ешфордом. Можливо ти або твій покійний наставник були знайомі з кимось із відомих лицарів присутніх тут?

Данк подумав хвильку. «Я бачив шатро з гербом Дому Дондарріонів. Пурпурова блискавка на чорному. »

«Так, то сір Манфред Дондаріон. »

«Сір Арлан служив його батьку в Дорні, три роки тому. Сір Манфред може мене пам’ятати. »

«Я б порадив тобі поговорити з ним. Якщо він поручиться за тебе, приходьте з ним сюди завтра в цей самий час. »

«Як скажете, мілорд. » Він направився до виходу.

«Сір Данкен, » окликнув його стюарт.

Данк обернувся.

«Чи знаєте ви, » поцікавився чоловік, «що ті, які прогорають в турнірі, віддають зброю, коня та броню своїм переможцям і змушені платити викуп, щоб отримати все це назад? »

«Знаю. »

«А у вас будуть гроші, щоб заплатити такий викуп? »

Він знав, що його вуха почервоніли. «Мені не знадобляться гроші, » відповів він, молячись, щоб це була правда. Все що мені потрібно, це одна перемога. Якщо я виграю свою першу сутичку, у мене буде броня та кінь переможеного або його золото. В такому випадку поразка вже буде мені не страшна.

Він повільно спустився по сходам, неохочий до того, що чекало його далі. На подвір’ї він звернувся до одного з хлопчиків-конюхів. «Я хотів би поговорити з головним конюхом. »

«Зараз я його знайду. »

В стайнях було тьмяно та прохолодно. Агресивний сірий жеребець спробував вкусити Данка, коли той минав поруч, а от Легконога лише м’яко заіржала і ткнулась носом в протягнуту руку. «Моя розумниця, » пробурмотів він. Старий завжди казав, що лицар ніколи не повинен прив’язуватись до коней, оскільки вони гинуть досить часто, проте сам цьому правилу ніколи не слідував. Данк часто бачив як він витрачав останній мідяк на яблуко для старої Каштанки або на овес для Легконогої. На полфрі їздив сір Арлан, і разом вони подолали тисячі миль дорогами Семи Королівств. Данк відчував себе так, неначе зраджує старого друга, але чи був у нього вибір? Каштанка була вже занадто стара для продажі, а на Громі він мав виступати в турнірі.

Головний конюх не поспішав з’являтись. Чекаючи, Данк почув звуки труб на стінах і голоси з подвір’я. Зацікавившись, він вивів Легконогу за уздечку до входу, подивитись, що там коїться. Велика група лицарів і лучників в’їхала через ворота, не менше сотні чоловік. Деякі їхали на таких розкішних конях, яких Данк ще не бачив в житті. Приїхав якийсь поважний лорд. Він схопив за руку хлопчину, що пробігав поруч. «Хто вони? »

Хлопець зачудовано глянув на нього. «Ви не бачите їхній герб? » Він вирвав руку і побіг далі.

Герб… Коли Данк повернув голову, порив вітру розгорнув чорне шовкове полотнище на високому флагштоці, і лютий трьохголовий дракон Дому Таргеріенів неначе розправив крила і видихнув червоним полум’ям. Знаменоносцем був високий лицар в білій броні, прикрашеній золотом. На його плечах погойдувався білосніжний плащ. Крім нього ще два вершники були з ніг до голови в білій броні. Королівська гвардія з королівським знаменем. Не дивно, що лорд Ешфорд та його сини поспішно вибігли із замку. І прекрасна діва теж — невисока дівчина з жовтим волоссям та круглим рум’яним обличчям. Не так вже вона й прекрасна, як на мене, подумав Данк. Дівчина з ляльками була симпатичнішою.

«Хлопче, залиш ту шкапу і доглянь за моїм конем. »

Вершник зліз з коня перед конюшнями. Він звертається до мене, раптом зрозумів Данк «Я не конюх, мілорд. »

«Не достатньо розумний для цього, га? » Його співрозмовник носив чорний плащ обрамлений по краям червоним шовком, проте під плащем, його одежа була яскрава, неначе полум’я — вся червона, жовта та золота. Тонкий та прямий як ніж, середнього зросту він був приблизно одного віку з Данком. Кучері сріблясто-золотого волосся окреслювали різкі та владні риси обличчя; високе чоло, виразні вилиці, прямий ніс, бліда бездоганна шкіра. Його очі були темно-фіолетового кольору. «Якщо ти не можеш дати раду з конем, знайди мені вина і якусь красиву дівку. »

«Я… вибачте мілорд, проте я не служник. Я маю честь бути лицарем. »

«Лицарство серйозно занепало в наші дні, » скривився принц, але один із конюхів вже підбіг до нього і він повернувся до нього віддати вуздечку свого породистого полфрі. Про Данка забули в мить. Той полегшено повернувся назад в конюшню, чекати головного конюха. Він не надто комфортно почувався поблизу шатрів лордів, а на розмови із принцами його тягнуло ще менше.

Те, що цей красивий юнак був принцом, у нього не було жодних сумнівів. В Таргеріенах текла кров Валірії, що канула в небуття на іншому кінці світу. Сріблясто-золоте волосся та фіолетові очі відрізняли їх від інших звичайних людей. Данк знав, що принц Бейлор був старший, але хлопець міг бути одним з його синів: Валарром, якого ще називали «молодим принцом, » щоб відрізнити його від батька, або Матарісом, «ще молодшим принцом, » як колись назвав його блазень старого лорда Свонна. Були ще й інші принци, кузени Валарра та Матаріса. В короля Дейрона було чотири дорослих сини, у трьох з яких вже були власні сини. Лінія королів-драконів майже зникла за часи правління його батька, проте в народі казали, що за Дейрона ІІ та його синів вона забезпечела своє існування на віки.

«Гей ти! Ти мене шукав? » Старший конюх лорда Ешфорда мав червоне обличчя, яке виглядало ще червонішим через кольори лівреї та різку манеру розмови. «Чого тобі? У мене немає часу на…»

«Я хочу продати цю полфрі, » швидко вклинився Данк, поки чоловік його не випровадив. «Вона хороша кобила, з міцними ногами…»

«У мене немає часу, я ж сказав. » Чоловік лише мигцем глянув на Легконогу. «Моєму лордові такі коні не потрібні. Відведи її в місто, можливо Хенлі дасть тобі за неї пару срібних. Сказавши це, він розвернувся.

«Спасибі мілорд, » встиг сказати Данк до того як той зібрався йти. «Мілорд очікує візиту короля? »

Старший конюх розсміявся. «Ні, дякувати богам. Нашестя принців і так є достатнім випробуванням. Де я знайду місце для всіх тих коней? А корм? » Він пішов покрикуючи на своїх помічників.

Коли Данк залишив конюшні, лорд Ешфорд вже завів своїх гостей всередину, проте двоє лицарів Королівської гвардії в своїй білій броні та сніжних плащах затримались в дворі, розмовляючи з командиром солдат. Данк зупинився перед ними. «Мілорди, я сір Данкен Високий. »

«Приємно познайомитись, сір Данкен, » відповів більший з двох білих лицарів. Я сір Роланд Крейкхолл, а це мій присяжний брат, сір Доннел з Сутінкового Долу. »

Семеро Королівських гвардійців вважались найкращими воїнами в Семи Королівствах, не рахуючи хіба що крон-принца Бейлора Зламаного Списа. «Ви будете брати участь в турнірі? » спитав тривожно Данк.

«З нашого боку було б не надто коректно змагатись проти тих, кого ми поклялись захищати, » відповів рудоволосий та рудобородий сір Доннел.

«Принц Валарр має за честь бути одним із захисників леді Ешфорда, » пояснив сір Роланд, «а два його кузени мають намір кинути йому виклик. «Решта з нас приїхали тільки як глядачі. »

З полегшенням Данк подякував білим лицарям за розмову і виїхав із замку до того, як до нього міг причепися черговий принц. Три принци, розмірковував він, їдучи на полфрі вулицями Ешфорда. Валарр був старшим сином принца Бейлора, другим по лінії наслідування на Залізний Трон, проте Данк не знав, як багато батьківської майстерності зі списом та мечем той унаслідував. Щодо інших принців Таргеріенів, то про них він знав ще менше. Що я робитиму, якщо доведеться їхати проти принца? Чи дозволять мені взагалі виступити проти такої високої особи? Відповіді він не знав. Старий часто казав, що Данк недалекий, як дитина, і саме зараз це відчувалось.

Хенлі подобалась Легконога аж до тих пір поки він не почув, що Данк хоче її продати. Після цього конюх почав бачити лише її недоліки. Він запропонував триста срібних. Данк сказав, три тисячі буде ближче до реальної ціни. Після довгих торгів і суперечок, вони зупинились на сумі в сімсот п’ятдесят срібних оленів. Це було значно ближче до початкової ціни Хенлі, аніж Данка, що трохи гнітило останнього, проте конюх впирався, тому зрештою в Данка не залишилось вибору і він змушений був погодитись. Друга суперечка почалась, коли Данк заявив, що в цю ціну не входить вартість сідла, а Хенлі наполягав, що входить.

Зрештою і це питання владнали. Поки Хенлі відраховував гроші, Данк погладив Легконогу, втішаючи її. «Якщо я виграю, я повернусь і викуплю тебе, обіцяю. » Він не сумнівався, що до того часу всі недоліки полфрі раптом зникнуть, і йому доведеться заплатити вдвічі більше ніж сьогодні.

Конюх дав йому три золоті, а решту сріблом. Данк вкусив один золотий та посміхнувся. До цього він ніколи не «куштував» золото, і навіть не тримав його в руках. Люди називали ці монети драконами, оскільки на одній стороні монет був викарбуваний дракон Дому Таргеріенів. На іншій стороні були обличчя королів. На двох монетах, які дав йому Хенлі було лице короля Дейрона. Третя була старша, потертіша з іншим королем. Його ім’я було написаним одразу під профілем, проте Данк не вмів читати. Золото було спилене по краям, помітив Данк. Він обурено вказав на це Хенлі. Конюх бурчав, проте доплатив ще кілька срібних та жменю мідяків, щоб компенсувати нестачу ваги монети. Данк повернув йому кілька мідяків назад і кивнув на Легконогу. «Це для неї, » сказав він. «Купи їй трохи вівса сьогодні. І яблуко. »

Зі щитом на руці і мішком старої броні через плече, Данк рушив далі по сонячним вулицям Ешфорда. Вага монет в гаманці надавала дивні відчуття. Якесь запаморочення з однієї сторони та тривогу з іншої. Старий ніколи не довіряв йому більше одної-двох монет зараз. Він би міг прожити рік на ці гроші. Але що б він робив далі? Продав Грома? Така доріжка закінчилась би жебрацтвом або грабіжництвом. Такий шанс рідко коли випадає, я повинен ризикнути всім.

На час коли він перебрався назад на південний берег Коклсвенту, ранок вже майже закінчився і турнірне поле знову ожило. Продавці вина та сосисок активно торгували, танцюючий ведмідь топтався поруч зі своїм господарем, поки той горланив пісню «Ведмідь та краля, » жонглери жонглювали, а лялькарі закінчували чергову виставу.

Данк зупинився подивитись як гине ляльковий дракон. Коли ляльковий лицар відсік тому голову і червона труха посипалась на траву, він гучно засміявся і кинув дівчині два мідяки. «Один за вчорашній виступ, » пояснив він. Вона впіймала монетки на льоту і посміхнулась йому такою милою посмішкою, яку він ще не бачив.

Вона посміхнулась мені чи монетам? Данк ніколи не був з дівчиною і трохи ніяковів у жіночій компанії. Одного разу, три роки назад, коли гаманець старого був повним після півроку служби у сліпого лорда Флорента, він сказав Данку, що тому час піти в бордель і стати чоловіком. Але він був п’яним тоді, і нічого не пам’ятав, коли протверезів. А Данк соромився йому нагадати. Та й взагалі, він був непевний чи йому хотілося шльондри. Хоча у нього ніколи не буде високородної дами як у справжнього лицаря, Данк хотів хоча б знайти таку, якій би він подобався більше, аніж його срібло.

«Ти б не хотіла випити елю? » спитав він дівчину, поки вона згрібала драконову кров з червоної трухи. «Зі мною, я маю на увазі… Або сосиску? Я їв вчора сосиску, вони тут смачні. Думаю, їх роблять зі свинини. »

«Дякую, мілорд, проте мене чекає наступна вистава. » Дівчина піднялась і побігла до злої товстої дорнійки, яка управляла ляльковим лицарем, залишивши Данка стояти в дурнях. Проте йому сподобалось, як вона бігає. Симпатична дівчина, і висока до того ж. Мені б не довелось сильно гнутись, щоб поцілувати її. Він вмів цілуватись. Дівчина з таверни Ланніспорта рік назад показала йому як це робити, проте вона була настільки низькою, що йому довелось сісти за стіл, щоб досягнути її губ. Згадка про це змусила його почервоніти. Яким же дурнем він був. Йому про турнір треба думати, а не про те як цілуватись.

Теслярі лорда Ешфорда білили дерев’яні бар’єри, що мали розділити учасників лицарської сутички на списах. Данк спостерігав за ними певний час. Там було п’ять доріжок, розташованих з півдня на північ, щоб жодному з бійців сонце не світило в обличчя. Трьохярусна трибуна була збудована на сході з помаранчевим навісом, котрий мав захистити лордів та леді від сонцю та дощу. Більшість глядачів сидітиме на лавах, проте для лорда Ешфорда, його дочки та принців поставили окремі стільці з високими спинками.

На східному кінці поля побудували тренувальне опудало і дюжина лицарів на конях по черзі зі списами атакували його. Опудало розкручувалось кожного разу як спис лицаря потрапляв в пощерблений щит мішені. Данк поспостерігав спочатку за Звіром з Брекена, потім за лордом Кероном з Границі. Я не настільки добре тримаюсь у сідлі як будь-хто з них, подумав він тривожно.

Деінде люди тренувались в пішому порядку, замахуючись один на одного дерев’яними мечами, в той час як їхні сквайри стояли поруч, викрикуючи грубуваті поради. Данк спостерігав за невисоким молодиком, який намагався витримати навал міцного лицаря, що рухався зі швидкістю та грацією гірського кота. В обох на щитах було намальоване червоне яблуко Фоссовеїв, але щит юнака дуже скоро було практично пошматовано на частини. «Це яблуко все ще не дозріло, » вигукнув старший, наносячи удар шолому молодшого. Юнак був весь в крові та синяках, коли він здався, в той час як його супротивник навіть не задихався. Він підняв своє забрало, оглянувся, помітив Данка і гукнув, «Гей ти. Так ти, високий. Лицар крилатої чаші. Це часом не меч у тебе на поясі? »

«Так. І він у мене по праву, » обережно відповів Данк. «Я — сір Данкен Високий. »

«А я — сір Стеффон Фоссовей. Не хочеш спробувати зі мною власні сили? Я б не відмовився від нового супротивника. Мій кузен все ще зелений, як ти сам бачиш. »

«Погоджуйтесь, сір Данкен, » закликав переможений Фоссовей, стягуючи шолом. «Я може ще не дозрів, проте мій кузен уже встиг прогнити до серцевини. » Розквасьте його, сір. »

Данк похитав головою. І чого ці лорди втягують його в свої суперечки? Йому це не потрібно. «Я вдячний за пропозицію, сір, проте в мене є інші справи. » Його гнітила велика сума грошей із собою. Чим швидше він розплатиться зі Сталевим Пейтом, тим краще.

Сір Стеффон глянув на нього презирливо. «У межового лицаря є справи. » Він знову оглянувся, і помітив ще одного ймовірного опонента. «Cір Гренс, радий зустрічі. Виходьте проти мене. Я знаю всі жалюгідні трюки, які опанував Рейман, а у межового лицаря, схоже виникли термінові справи десь на межі. Сміливіше! »

Данк відійшов червоний як буряк. В його арсеналі і так було небагато трюків — жалюгідних чи ні, тому він не хотів, щоб хтось побачив стиль його бою ще до турніру. Старий часто казав — чим краще ти знаєш свого ворога, тим легше його подолати. Такі лицарі як сір Стеффон помічають слабкості суперника дуже швидко. Данк був сильним та швидким, вага та довжина рук теж грали на його користь, але він ні на секунду не сумнівався, що його рівень майстерності далекий від цих лицарів. Сір Арлан навчив його всьому, що знав, але старий ніколи не належав до числа видатних лицарів навіть за часів своєї молодості. Видатні лицарі не поневіряються по королівствам, і не вмирають на болотистій дорозі. Зі мною цього не станеться, поклявся Данк. Я покажу всім, що я більше, ніж просто межовий лицар.

«Сір Данкен. » Молодший Фоссовей поспішив за ним. «Мені не слід було спонукати вас виходити проти мого кузена. Я був розлютований через його пихатість, а ви настільки великі, що я подумав… Я був неправий. Ви без броні. Він би зламав вам руку чи коліно. Він любить лупцювати людей на тренуваннях, щоб на турнірі вони були втомлені, на випадок, якщо жереб зведе їх разом. »

«Він вас серйозно не побив. »

«Так, але я його рідна кров, хоча й другорядна гілка яблуні, як він ніколи не втомлюється нагадувати. Мене звуть Рейман Фоссовей. »

«Радий знайомству. Ви будете брати участь у турнірі? »

«Він — обов’язково. Що до мене, то я б хотів, але не можу. Я всього лише сквайр поки що. Мій кузен обіцяє посвятити мене в лицарі, проте каже, що я ще не дозрів до цього. » У Реймана було квадратної форми обличчя, кирпатий ніс, коротке жорстке волосся, але його посмішка була щирою. «Ви очевидно збираєтесь брати участь в турнірі. Чий щит ви вдарите? »

«Це не важливо, » відповів Данк. Так треба було відповісти, хоча насправді, це було дуже важливо. «Я не виступатиму аж до третього дня. »

«До того часу деякі захисники вже встигнуть програти, » зважив Рейман. «Що ж, хай допоможе вам Воїн, сір. »

«І вам. » Якщо він всього лише сквайр, то як маю я виглядати зі сторони, називаючись лицарем? Один із нас точно дурень. Срібло в гаманці Данка дзенькотіло при кожному кроці, але він знав, як легко можна його втратити. Навіть правила цього турніру були проти нього, майже унеможливлюючи зустріч з недосвідченим або слабким супротивником.

Існував добрий десяток різних форм проведення турніру, залежно від примхи лорда, що влаштовував його. Деякі влаштовували напівсерйозні бої між командами лицарів, інші — жорстокі сутички, в яких вся слава діставалась останньому, хто залишався на ногах. А от там, де проводили індивідуальні поєдинки, пари інколи визначались жеребом, а інколи — розпорядником ігор.

Лорд Ешфорд влаштовував турнір, щоб відсвяткувати тринадцятиріччя власної доньки. Прекрасна діва сидітиме поруч зі своїм батьком, правляча королева Кохання та Вроди. П’ять захисників виступатимуть як її оборонці. Всі інші відповідно будуть претендентами, але будь-хто, вигравши в захисника, займає його місце і сам стає захисником, аж поки хтось інший не переможе його. Після трьох днів змагань п’ятеро, що залишились, визначать, чи залишиться прекрасна діва королевою Кохання та Вроди, чи її місце займе інша.

Данк дивився на покриті травою доріжки та порожні трибуни і зважував власні шанси. Одна перемога, це все що мені потрібно. Тоді він стане одним із захисників на Ешфордському турнірі, нехай навіть лише на годину. Старий прожив майже шістдесят років, але йому ніколи не вдавалось стати захисником. Це не так вже й складно, якщо боги допоможуть. Він пригадав пісні, які він знав, пісні про сліпого Сімеона Зореокого, благородного Сервіна Дзеркального Щита, принца Еймона Лицаря-Дракона, сіра Райма Редвіна, Флоріана Дурника. Вони всі здобували перемоги над значно більш грізними супротивниками ніж у нього. Але вони всі були великими героями, хоробрими людьми благородного походження, не рахуючи Флоріана. А хто такий я? Данк з Блошиного кварталу? Чи сір Данкен Високий?

Скоро він дізнається правду. Данк підняв мішок з бронею і направився в напрямку наметів торговців у пошуках Сталевого Пейта.

Егг добре попрацював в таборі. Данк був задоволений; в глибині душі він все-таки побоювався, що сквайр знову втече. «Отримав добрі гроші за полфрі? » спитав хлопець.

«Звідки ти знаєш, що я продав її? »

«Ти поїхав верхи, а повернувся пішки. Якби то були грабіжники, ти б виглядав більш розсерджено. »

«Отримав стільки, щоб купити ось це. » Витягнувши свою нову броню, Данк показав її хлопцю. «Якщо ти колись збираєшся стати лицарем, то повинен вміти відрізняти хорошу броню від поганої. Дивись, це — хороша робота. Ця кольчуга подвійна, кожен елемент зв’язаний з двома іншими, бачиш? Це дає кращий захист, аніж у одинарних кольчуг. А от для шолома Пейт завкруглив верх, бачиш, як він вигинається? Меч або сокира просто зісковзнуть, в той час як шоломи з рівним верхом вони могли б пробити. Данк натягну шолом на голову. «Ну як він виглядає? »

«В нього немає забрала, » помітив Егг.

«Замість нього тут спеціальні зорові отвори. Забрало — це слабке місце в шоломах. » Сталевий Пейт сказав те саме. «Якби ти знав, скільки лицарів отримали стрілу в око, коли вони піднімали забрало, щоб ковтнути свіжого повітря, ти б ніколи не питав про це, » говорив він Данку.

«У нього і шпилю немає, » сказав Егг. «Він просто плаский. »

Данк зняв шолом. «Плаский мене цілком влаштовує. Бачиш, як виблискує сталь? Твоє завдання буде підтримувати її в такому ж стані. Ти знаєш як начищати кольчугу? »

«В бочці з піском, » відповів хлопчина. «але в тебе немає бочки. А шатро ви часом не купили, сір? »

«Я стільки за коня не отримав. » Щось хлопчина занадто нахабний, треба йому дати прочуханки — це піде тільки на користь. Хоча він знав, що цього не зробить. Йому подобалась сміливість. Йому потрібна була сміливість і для себе. Мій сквайр сміливіший, чим я, і до того ж розумніший. «Ти добре справився, Егг, » натомість сказав Данк. «Завтра підеш зі мною. Подивимось на турнірне поле. Купимо вівса для коней і свіжого хліба для себе. Може трохи сиру теж. Я бачив, в одному торговому наметі хороший сир.

«Мені не доведеться заходити в замок? »

«Чому ні? Одного дня я сподіваюсь жити в замку. І заслужити собі хороше місце, до того як постарію. »

Хлопець промовчав. Можливо, він боїться заходити туди, де живуть лорди. Нічого несподіваного. Але він це переросте. Данк повернувся до розглядання броні та роздумів як довго він її носитиме.

Сір Манфред виявився худою людиною з кислим виглядом на обличчі. Він носив чорне сюрко з вишитою пурпуровою блискавкою на ньому, але Данк впізнав би його і без цього завдяки пишній гриві рудого волосся. «Сір Арлан служив вашому лорду батьку, коли той та лорд Керон спалили Короля Стерв’ятників у Червоних горах, сір, » сказав Данк, стоячи на одному коліні. «Я був лише хлопчиком і служив сквайром у нього. Сір Арлан з Пеннітрі. »

Сір Манфред насупився. «Ні. Не знаю такого. І тебе теж, хлопче. »

Данк показав йому щит старого. «Це був його герб, крилата чаша. »

«З моїм батьком в горах було вісім сотень лицарів і ще близько чотирьох тисяч піхоти. » Я не зобов’язаний пам’ятати кожного з них, не кажучи вже про їхні герби. Цілком можливо, що ти тоді був з нами, але…» Сір Манфред знизав плечима.

Данк закляк на мить. Старий був поранений на службі твого батька. Як ти міг його забути? «Мені не дозволяють брати участь в турнірі. Хіба що якийсь лорд чи лицар поручиться за мене. »

«І як це пов’язано зі мною? » спитав сір Манфред. «Я й так витратив на тебе вдосталь часу. »

Якщо я повернусь в замок без нього — все буде втрачено. Данк глянув на вишиту пурпурну блискавку на сюрко сіра Манфреда і сказав, «Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав в таборі про походження емблеми вашого Дому. В одну штормову ніч, коли перший з ваших нащадків мчав з повідомленням через Дорнійський Кордон, його коня вбили стрілою, а сам він впав на землю. Два дорнійці вистрибнули з темряви в кольчугах та шоломах зі шпилями. Його меч зламався під час падіння. Коли він це побачив, то подумав, що йому кінець. Але коли дорнійці наблизились до нього, блискавка вдарила з небес. Яскрава пурпурова блискавка, вона розділилась, вдаривши двох дорнійців в металевих шоломах одночасно і вбивши їх просто на місці. Повідомлення дозволило Штормовому Королю здобути перемогу над Дорном, і вдячний монарх пожалував посланцю титул лорда. Той став першим лордом Дондарріоном, і вирішив взяти як свій герб роздвоєну блискавку на чорному фоні із зірками. »

Якщо Данк сподівався справити враження цією історією на сіра Манфреда, то він помилявся. «Кожне кухарча та конюх, які коли-небудь служили моєму батьку рано чи пізно чують цю історію. Їх знання, ще не робить тебе лицарем. Ідіть собі, сір. »

З важким серцем повернувся Данк в замок Ешфорда, міркуючи над тим, як йому переконати Пламмера, щоб той допустив його на турнір. Але стюарта не виявилось на місці. Охоронець сказав, що той зараз у Великій Залі. «Мені його тут почекати? » запитав Данк. «Коли він повернеться? »

«Звідки мені знати? Роби як знаєш. »

Велика Зала виявилась не такою вже і великою, але, зрештою Ешфорд був маленьким замком. Данк ввійшов через бічні двері і одразу помітив стюарта. Той стояв разом з лордом Ешфордом та ще дюжиною людей в дальній частині зали. Він направився до них, повз стіни, з яких звисали гобелени з вишитими фруктами та квітами.

«… був більш стурбованим, якби це були твої сини, я думаю» — почув Данк сердитий голос наблизившись. Пряме волосся та квадратно пострижена борода господаря голосу були настільки світлі, що в темряві зали вони видавались білими. Але коли Данк підійшов ближче, він побачив, що вони насправді срібного кольору із золотим відтінком.

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 Следующая ⇒