ОСТАП ВИШНЯ 8 страница

Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: " Отака була щука! " - дiд Круча рвучко пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив:

- Щупеля!

Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:

- Т-т-т-т-т!..

Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався, вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив сердито:

- Ти пiсню знаєш?

- Яку пiсню?

- Що отаман Iван Сiрко спiвав?

- А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?

- Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:

Та щука-риба в морi

Гуляє по волi...

А менi, молодому,

Нема щастя-долi...

- Чув таку пiсню? - присiкався дiд Круча.

- Ну, чув!

- Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив, я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi - двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука проти моєї! О!

- Та вiдкiля ви, дiду, знаєте, що то та сама щука?

- Та ти не перебаранчай! Ти слухай!

Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь мiжстовбур'я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняє, що тiй вербi: " Лiт iз тища, а може, й менше".

- Сiрко Iван, дiду, пiд цiєю вербою, часом, не вечеряв?

- Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко - це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiєю вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!

- Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiєю вербою великий князь Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн " княжну поя, отиде в волостi своя".

- А чому нi? - визвiрився дiд Круча. - Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?!

А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зiрок тих, зiрок, - та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, - нiби хтось їх навмисне на цю нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою...

Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася протока з прозорої води. До цiєї протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк напитися не може... А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi поза вербою в ту протоку б'є джерельна вода, вiками б'є вода iз багатьох джерел, узимку навiть не замерзаючи... А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над водою нахилилися.

У протоцi риба грає: окунi та щуки. А малечi тої, малька, - табуни хмарами гуляють!

Протока ця за розчахнутою вербою повертає влiво i помiж вербами берегами йде лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч - у Казначейський.

Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?

Тут монастир був... I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера - все це було монастирське, i був чернець Фрол - то його iм'ям лиман прозвано, а монастирський казначей залишив назву для другого лиману.

А в лиманах - риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як постоли, а щука - як човни-довбанки.

Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп'ячий крик:

- Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб'є, як постiл!

Єриками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову з'єднується з Днiпром...

За селом за Кринками з Конки праворуч витiкає невеличка, густо-прегусто вербами закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Днiпра, а з Басанкн невеличкий єрик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия...

... Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було. Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову очима назад:

- Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:

- I менi таке буде!

Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра... Та як пiшов понад Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться - острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом - на острiвець. Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку. Утiк, виходить, од баби.

Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.

- Доки ти мене мучитимеш? - кинувся до баби дiд.

Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!

Баба на нього - цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, - вiн у воду. А там - ковбаня! Потонув дiд - тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.

З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.

Давно це було. Вже й острiвця того нема - у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться...

- Ну, а з бабою Килиною що?

- А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, - рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, - то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!

Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.

- Та що ви його слухаєте? - пихкає люлькою дiд Круча. - Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, - я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своєю смертю померла! Бачили ми таких бабiв!

- А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? - запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.

Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:

- Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.

* * *

... Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:

- Було це... Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономiя... Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї... Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:

" Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як? "

Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:

" Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити".

" А навiщо ж вам аж двi хлiбини? " - запитує баба.

" Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв - та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають! "

Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.

Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.

Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда...

Замовк дiд i замислився, замислився...

Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.

- Ач б'є! Ач, як б'є! - мотнув бородою дiд.

- А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? - Гордiй Iванович до дiда.

- А ти не перебаранчай! - сердито огризнувся дiд. - Ти слухай!

Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.

Раптом крик:

- Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!

Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.

- Бий тебе сила божа! - пiдскочив Гордiй Iванович. - Звiдки вiн тут?

- Здох би вiн йому! - вилаявся дiд Круча. - То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!

- Дивись, налякав як, гемонський пiвень!

I знову тиша, тихо, тихо...

... - Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, - почав дiд Круча, - у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня - сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска - у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була - мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.

Пiдсiк я. А дiд - поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, - i згадав чорта: за корч зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його згадав, та й питає:

" Чого ж не тягнеш? "

" Чепа, - кажу, - корч! "

Та як смикну! А воно мене як смикне - так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:

" Рят... "

А воно мене як смикне - я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, - верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить, а воно водить! Як поведе, як поведе...

- Та що ж водить? - не витримав Гордiй Iванович.

- Та ти слухай, - одмахнувся дiд. - Що водить? А я знаю, що там на гачку сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:

" Тягни! Подтягуй! "

А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось витикається з води щось таке вродi бура коров'яча морда, тiльки безрога! Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не випустив. I знову почалося: водить та й водить... Не знаю, що вже тому дiдовi спричинилося, - чи змерз, чи щось iнше, - та тiльки вiн у крик:

" Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу! "

" Держiться, - кричу, - може ж воно уходиться? "

" Та пускай, - дiд кричить, - бо воно нас обох потопить! "

I таке - хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном виткнувся! Пiдпливає:

" Що таке? "

" Рятуй, Микито! " - ми з дiдом до нього.

А воно якраз знову вгору йде, морду витикає...

" Бий, Микито, веслом! Бий! "

Микита як урiже його веслом межi очi, - вивернулося воно на водi. Дивимося - щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд води... Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови, тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили... Он яка щука!

- А звiдки видно, що вона Сiркова? - запитав Гордiй Iванович.

- Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера " СИ"... Сiрко, значить... Мiчена.

- Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили... " СИ"... Лiтера... Сiрко щуку в морi бачив, а це он аж де, в Басанцi... Та й коли той Сiрко був, а коли ви з дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?

- А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко - це не так уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!

... " Великi, - сам собi я подумав, - щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт! Iсторичнi щуки! "

* * *

При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.

Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв, немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до десятка кiлограмiв бували.

I знаєте, на що?

На дорiжку! На блешню!

Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.

Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов'язково мiнiмум з пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович - дуже рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни - тягне одну за одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi щупаки бралися?!

Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!

Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!

Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!

А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.

Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.

Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд'їздите потихеньку, щука не тiкає. Ви її пiдсакою - рраз! - в човен.

I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!

От у вас одразу i щука є, i судак!

Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi припадає на здоров'я вам!

Чи ловив я великi щуки-монстри?

Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!

А так - щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, - такi траплялись! Брехати не буду!

САМІ СОБI ШКIДНИКИ

Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля, директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.

Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi...

Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки, чудесну ромашку.

Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i кидав на межу:

- Бур'ян! Шкiдники!

- Красивi ж, - я кажу, - квiти!

- Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в засiках зерна було.

- Та то так! - кажу.

- Я б краще, - каже директор, - гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити там i волошок, і сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв... Для таких, як ти. Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали, отут серед жита та пшеницi... На тих двох гектарах хай би собi поети декламували:

Колокольчики мои,

Цветики степные...

- Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих " степных цветиков", - додав директор.

В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає ним i кричить:

- Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.

- От якби рушниця, - кажу я, - можна було б кiлька штук з одного пострiлу збити! Скiльки ж їх!

- Я б тебе, - каже директор, - стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи ти б пiсля того вже стрiляв...

I серйозно каже.

- А що таке? - питаю.

- Та ти знаєш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю б у день платив, якби вони вмiли брати.

- За вiщо?

- Та ти ж нiчого не знаєш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої хорошi, - дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. - То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима совка, пiд'їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i людей змобiлiзував... А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись - чибiси! Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили мої буряки, - щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера, води нап'ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi посвистую... Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою. Питають в мене:

- А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?

- У мене, - кажу, - благополучно. Спочатку було чималенько її з'явилося, ну я вжив заходiв, - знищив.

- Як?

- Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував... Взагалi - вжив рiшучих заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:

- От бачите, - каже, - як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви... - i т. д. i т. iн.

- Взагалi - я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу? Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти - стрiлять. Я б себе стрельнув!

* * *

Птахи - друзi нашi.

Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.

Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, - горобцi. Ми лазили попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в солом'янi дiрки, де на м'якому пiр'ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка.

Як ми туди видиралися - i досi недопойму.

Тепер би нiколи не видерся.

I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить тебе нечиста сила вниз.

Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.

Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi дотовкують, приказуючи:

- Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибирає ж таки господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!

Покладуть на лаву, а тодi до сестри:

- Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько, скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати: " Драстуйте! "

А тодi нахиляться та:

- Де тобi болить, синочку?

- Отут, мамо!

- Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.

- Я не буду бiльше, мамо!

- Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?

- Дуже.

- О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?

Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.

- Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшає.

Пiсля такої гороб'ячої аварiї довгенько було одвертаєшся вiд бантини, i вiд горобцiв:

- Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi...

- Я соловейка у верболозi назнав!

Або:

- А горличка, знаєш, де кубельце звила? I не пам'ятаю, щоб хтось вдома чи в школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.

Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб'ятко-пiдлiтка, ще з " заїдами", та пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:

- I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж іще маненьке. Пусти його, не муч!

* * *

Ми знаємо, що дiти трiшки варвари.

Наш обов'язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин, до тварин.

I до свiйських, i до диких.

Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?

Пам'ятаю, був я в Асканiї-Новiй.

Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини.

Але що мене найбiльше вразило?

В Асканiї тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн.

Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка.

Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска.

А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика качка-крижень.

Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв на гнiздi.

Чому це так?

Тому, що нiхто в Асканiї-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав грудками.

Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно утриматися, як побачиш щось дике.

От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн стримається, щоб зразу не:

- А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф'юїть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в другiй областi, а вiн бiжить за ним i арярякає:

- А-ря-ря! А-ря-ря!

Я нiяк не можу забути Л. М. Толстого, як вiн змалював, пам'ятаєте, бариню.

Їхала бариня санками, взимку, значить. Снiгу було багато. Бариня, як бариня, в мiховiй ротондi i т. д. I вискочив заєць. Так бариня не втрималась, вискочила iз саней i помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упiймати хотiла. Бiжить, плутається в ротондi, падає... А бiжить i арярякає.

Як це характерно! Як це типово!

А дику козу, коли ми побачимо:

I " тю! ", i " го-го-го! ", i " аря-ря-ря! "

Так хiба ж пiсля цього тварини не будуть дикi?

А скiльки знаємо прикладiв, коли в заповiдниках чи в заказниках тi ж самi зайцi, тi ж самi дикi кози вiд людей не тiкають, людей не бояться i часто-густо пiдходять до людини й беруть корм iз людських рук.

Та хiба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповiдником?!

Це - залежить од самих нас!

* * *

Серед птахiв i серед звiрiв дуже небагато є шкiдливих.

Звичайно, не можна милувати таких птахiв, як деякi кiбцi, щулiки, як сiра ворона i т. д., що нищать корисних птахiв.

I їх самих, i їхнi гнiзда треба нищити, руйнувати.

Не можна, ясна рiч, залишати в спокої вовчi лiгва i самих вовкiв, цих ворогiв нашого господарства.

А яке ми маємо право руйнувати, наприклад, качачi гнiзда?

А ми ж знаємо, що по деяких мiсцях навеснi мiсцевi пожильцi виїздять човнами на морськi коси, на озера i збирають повнiсiнькi човни качачих яєць.

Хiба ми не знаємо, що серед нас чимало є " мисливцiв", що назнавши лисичачу нору з маленькими лисиченятами, беруть лопати, йдуть i розкопують тi нори, нищачи цiлi лисичачi виводки.

Хiба ми не знаємо, що єсть " мисливцi", що не слiдкують за своїми собаками-гончаками, собаки бiгають-навеснi по полю й нищать маленьких зайченят.

Прибiжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн ляпає його по пузi й самозадоволено всмiхається:

- Ну, скiльки сьогоднi зайченят iсхамкав? Га?

I це роблять не дiти. Далеко не дiти!

Ясно, що в таких батькiв i дiти такi, що не минають жодного пташиного кубельця...

Боротися з цим нам треба люто.

* * *

А вiзьмiть нищення по наших рiчках та по ставках риби гранатами та пляшками з вапном. Це ж звiрство?

Скiльки гине малька вiд такого вибуху. А ми робимо. А коли скажеш такому " рибальцi":

- Що ви ото робите? Навiщо ви нищите рибу? Вiн на вас подивиться i прохрипить:

- Що? Мо' хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цiлий!

* * *

I родина, i школа, i пiонери, i комсомольцi, i мисливськi товариства, i вся громадськiсть повиннi взятися за охорону нашої чарiвної природи: i птахiв, i звiрiв, i садiв, i лiсiв...

Не можна сказати, що в цiй справi в нас нiчого не робиться.

Робиться.

Є у нас i юннати, i школа, i пiонери не стоять осторонь вiд охорони нашої природи, але цей рух, рух за природничий розквiт нашої Батькiвщини має бути всенародним.

Берегти треба наше багатство, наше народне господарство!

Берегти як зiницю ока!

Нема стiльки шкiдникiв серед тварин, як є їх серед нас, серед людей!

Ми - самi собi шкiдники!

БЕНГАЛЬСЬКИЙ ТИГР

Полювати бенгальського тигра треба їхати в Бенгалiю, бо це не простий тигр, як бачите, а бенгальський. Чому нас iнтересує саме бенгальський тигр?

Тому вiн нас iнтересує, що бенгальський тигр найбiльший з усiх тигрiв на свiтi, тому що завдовжки вiн 2, 5-3 метри i що самий хвiст у нього 80-95 сантиметрiв, так що, коли вам не пощастить заполювати цiлого тигра, а одбити в нього тiльки хвоста, то й тодi ви все-таки " имеете вещь".

- Де Бенгалiя? - питаєте.

На Бенгалiю з Києва треба їхати так:

Як минете Василькiв, Мотовилiвку i Фастiв - берiть не на Бердичiв, а на Жмеринку. Потiм на Вапнярку, Роздiльну й доїздiть до Одеси. З Одеси на Дарданелли, потiм на Суецький канал, звiдтам уже не так далеко до Iндiї.

Приїхавши в Iндiю, питайте, як вам пройти на Брамапутру.

Слово " Брамапутра", щоправда, щодо вимови трудне, але їхавши на пароплавi, ви частiше його самi собi проказуйте, щоб навчитися його вимовляти, а то буде й вам, як Даниловi Кiндратовичу, що приїхав уже до Iндiї, а там i запитав:

- Де тут, - питає, - Путрамабра?

Нiхто, певна рiч, з iндусiв йому не мiг на це нiчого вiдповiсти, - так вiн, бiдолаха, й вернувся додому без тигра.

Брамапутра, - та це ви й самi, положим, знаєте! - це рiчка в Бенгалiї.

Коли ви до неї дiйдете, там недалечко тече ще одна рiчка - Ганг, - так от мiж Брамапутрою й Гангом, у джунглях, найбiльше плодиться бенгальських, або, як їх ще взивають, - королiвських тигрiв.

Отам їх i полюйте.

Перед полюванням, майте на увазi, треба вам буде вибити довкола всi кобри i всi гримучi змiї, щоб, бува, котра не вкусила, перехворiти на тропiчну малярiю, - чи на жовту, чи на червону, це вже яка кому до вподоби, - потiм уже й полювати.

Хлiба з собою берiть тiльки на дорогу, доки до Бенгалiї доїдете, а в Бенгалiї там на кожному кроцi, як у нас бузина, росте хлiбне дерево, - круглий рiк на ньому ростуть плоди, - ну, як нашi книшi.

Тепер вони, щоправда, там по карточках, та проте не без того, щоб не можна було у Багдадi на базарi в якого-небудь раджi карточку купити... Гадаю що можна.

Iндiйський раджа - це володар цiлої величезної в Iндiї округи, вiн сам призначає, як от наш райторгвiддiл, зав картковим бюро, i не може бути, щоб той зав давав йому тiльки одну хлiбну картку...

Тигра полюють, як ви знаєте, для того, щоб винищувати цього страшного звiра, що наводить жах на цiлу округу, нападаючи на худобу, i навiть на людину.

Полюють його i для того, щоб мати величезну чудесну шкуру, смугасту й пухку, що так прикрашає собою кабiнет хороброго мисливця.

А ще полюють, добуваючи тигровi великi й страшнi пазури, висушують їх, труть на порошок i п'ють той порошок для хоробростi.

Iндуси, китайцi та iншi схiднi народи глибоко вiрять в чудодiйну силу порошкiв з тигрячих пазурiв i платять за них грубi грошi.

Як випити, вони кажуть, один тiльки такий порошок, можна набити тигрiв силу.

Одно кепсько: щоб мати цей порошок, треба, виходить, убивати тигра, а щоб убити тигра, треба, виходить, мати порошок.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 789 Следующая ⇒