ОСТАП ВИШНЯ 7 страница

Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами...

Ах, який чудесний Коропiв хутiр!

I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс...

Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:

- У нас не хутiр, а рай!

А ви вiзьмiть та їх i запитайте:

- А ви рай бачили?

Вони за словом у кишеню не полiзуть:

- А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть...

А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:

- Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться i скажуть:

- Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить...

От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег...

Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.

У солом'яному брилi й босий...

- Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього...

- Драстуйте, - вiн до вас...

- Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi.

- Порвало! - дiд вам.

- Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересуєтеся ви.

- Снасть! - сердито кидає Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось! Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!

- Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдстаєте ви вiд дiда.

- Хто ж, як не вiн!

- А хто вiн?

- Та що, ви не знаєте: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву лiску. - Закурить нема?

- Закурюйте, дiдусю! Закурили...

Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати...

- Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик! I тихо... потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно рве! Я - держу! Коли ось - викидається! Їй-же богу, як ночви!

- Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?

- Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на дно! Я - смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг - лясь! I - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало.

- Може, грузило волосiнь перетерло?

- Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!

Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило Iванович Дудка, як розгнiвається, - замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам, як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв...

Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:

- А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй...

ІІІ

- Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - починає Кирило Iванович, запалюючи цигарку. - Да... Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до чого ж смачнi - i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: " Чи не лиманськi, часом, карасi? " - " Лиманськi! " - " Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли! " Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiляєш... Да... От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй гемонський, i ще з вулицi криком кричить:

- Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!

Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:

- Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!

- Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися!

- Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже його чекав Федько.

Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, - аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв крик: " Дiду-у-у! Пильнуйте! " Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, - аж нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге - срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - i той, що нижче, прямує просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на мушку, вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. - Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:

- Чого ж не стрiляли, дiду?!

А я не сказав, а нiби аж заревiв:

- Не спа-га-га-ли-ло!

Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка, добряче ружжо! - розкрив її.

- Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:

- Як не заряджена?!

- Дивiться самi! - смiється Васько. - Де ж вашi набої?

Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. " Швидше, - кричить, - швидше! " От тобi й швидше!

Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...

А ви його так лагiдненько запитайте:

- Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не пам'ятаєте?

- То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений, кричить: " Швидше, дiду, бо лебедi сiли! " Хiба той Васько не спантеличить?

- А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?

- Сiдали! Васько бачив!

- I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?

- Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, - як їх там? - юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз ружжом у заборонений час, - зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує:

- Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i взявся знову розплутувати снасть...

Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:

- Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не " спалило", мав би я мороку, що навеснi лебедя встрелив.

... Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу, аж до... та куди, хочете...

КОРОП

Чудесний лiс. Мiшаний. I дуби, великi-великi, в лiсi ростуть, i ясенки, i берестки, i сосни. Найбiльше дубiв та сосен. У тиху погоду в лiсi анi шелесне: тихо-тихо, тiльки коли-не-коли флейтою iволга заграє, застукотить дятел, затiвлiкає щиглик...

I знову тихо.

Серед лiсу ставок, очеретом з одного боку прикрашений...

I якесь так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з другого, протилежного, - дуби... Лiворуч над ставком - гребля, а праворуч - луки прослалися, з зеленими кущами, з вербами, з густою-густою травою.

У тому ставку коропи живуть. Отакеннi коропи!

- Ой, та й здоровi ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!

I як же хочеться впiймати отi " ночви"!.. Та ще пiсля того, як вам скажуть:

- Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, - так i не думайте пiдсiкати! Намагайтеся, щоб зiрвався сам. Бо й гачка не буде, i лiски не буде, i вудлища не буде, i самi ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Нашi такi коропи! Не коропи, а жеребцi! Вони в нас особливої породи - гiбриди: мати дзеркальна, а батько - симентал.

Отож i хочеться впiймати отакого гiбрида. Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, бiля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшеницi.

- Дозвольте, Iване Павловичу, коропця у вас упiймати, - сказав я безнадiйно, бо знав, що нiкого вiн i близько до ставка не допускав.

Iван Павлович посмiхнувся та й каже:

- Ловiть, хлопцi, ловiть! Бачу, що рибалки з вас бiдовi.

Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрiй у нього чудесний: жнива закiнчує завчасно, озима пшениця була, як лiс, хлiбоздачу уже виконано.

Навздогiн голова нам кинув:

- Тiльки дивiться, щоб коропець вас не вловив! Коропцi в нас такi!..

- Та ми тiльки так, щоб поборюкатися з коропом! - гукнули ми.

А беруть коропа на свiтанку... I особливо тодi, як перший нiжний промiнь дубовi крони прорiзує i листя дубове золотить.

А як сонячний промiнь дубове листя позолотить, тодi вiн iз дубової гущавини виривається i на ставок падає, - тодi i ставок золотий, i очерет, i рогiз, i пiсок на березi, - все тодi золоте.

А промiнь од води вiдскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, - золотiють тодi сосни, i ясенки, i клени, - їх позолотивши, промiнь летить далi, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно. Тiльки слiд його залишається - веселий та грайливий...

А як у золотому ставку короп викинеться, так i короп тодi золотий...

А короп - як ночви... Золотi ночви...

Отакi дiла над ставком сонце iз своїми весело-грайливими променями виробляє...

Воно сходить лiворуч од вас, за дубами, i спецiально саме там сходить, що насамперед дуби позолотити...

Ох, i хитрюще отам над ставком сонце!

Воно хоче, щоб усе, де воно променi свої кине, - щоб усе там грало, вилискувало, радiло, буяло...

Хоче - i робить!

Ох, i хитрюще! Сонце хитрюще!

Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов'язково переживiть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.

Уявiть собi таку картину: сидите ви над ставком рано-вранцi ще й ранесенько. Благословляється на свiт. Лiворуч од вас загорiлося небо... То сонце пiдводиться...

Про це вже писано, не будемо ще раз писати... В руках у вас вудочка. Лiска у вас крiпка, гачок у вас сталевий, загартований, мiцний. На гачку - картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навiть, коли були женихом, не дивилися в голубi великi-великi очi своєї коханої... З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. I раптом поплавок - сiп! А вас у серце - штрик! Ще раз - сiп! Ще раз - штрик! I ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав i зник пiд водою. Коли починає поплавок їхати-їхати-їхати, у вас iз-пiд серця щось холодне покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. I ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п'яти. I вашим п'ятам холодно. Ви за вудку - ррраз! - пiдсiкли. I почуваєте, що в руках у вас щось трiпоче! I бачите, що лiска ваша натяглася, як струна, а вудлище-дутою i тремтить! Єсть! Вiн, короп! Ведете його до берега... Вудлище з лiскою - ходить по водi сюди, ходить туди... Ось короп уже бiля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Вiн рветься, вигинається, б'є хвостом, скручується бубликом, виривається... Але ви його не попускаєте, ведете... Ще - крок, i вiн на березi... Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко i прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови - юшку... Раптом - ррраз! Лясь! - Ви - смик! - гачок порожнiй, а короп, на мить отетерiлий, ще стоїть перед вами... Якi хвилини!..

Взагалi коропа в даному разi у вас нема: зiрвався.

Що робити?

Були такi випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками. Шубовсть! В одежi, в чоботях, з картоплею в торбинцi, з цигарками i з путiвкою у Гагру в кишенi... Даремно! Короп на путiвку навiть у Гагру не бере, не бере вiн i на картоплю в торбинцi, а тiльки, коли та картопля на гачку.

Спокiйнiшi рибалки в такий момент вигукують щось, залежно вiд темпераменту, i наживляють на гачок свiжу картоплю. Закидають знову i сердито сопуть.

Коли сусiда запитає (а сусiда ваш, передовик заводу " Ленiнська кузня", пристрасний рибалка, що вiдпочиває в лiсi, обов'язково запитає): - Здоровий зiрвався?

- Здоровий, аж чорний! - вiдповiдають i знову сопуть.

Гiрше, розумiється, коли попадається такий коропище, що з вашої лiски залишається тiльки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню губу...

В такому випадку на запитання сусiди, що трапилося, суворо вiдповiдається:

- Порвало!

Не рекомендується, мiж iншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березi неприв'язаною, а самому пiти пройтись по лiсу, бо частенько трапляються такi випадки, коли пастушки вам гукатимуть:

- Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!

Тодi доводиться роздягатися i гасати по ставку, ловити вудку...

А короп у таких випадках майстер iз вас поглузувати: тiльки-но ви до вудки, а вiн - смик! - i поплив... Потягло!

... Так скажiть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакi хвилюючi моменти?

Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зiрвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!

I ви закусюєте та й розповiдаєте:

- От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити...

* * *

Ну, закусюйте собi на здоров'я!

Сом

Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!

... За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купається в рiчцi.

Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi...

Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скiльки там водяних лiлiй!

Озеречка тi з'єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.

Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, - цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе...

Дiвчатка їдуть та й спiвають i " Човника", i " Тихо-тихо", рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.

" Тихенький вечiр на землю спадає", в садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе " Човник гойдається серед води" або зворушливо-нiжне " Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше... "

Чарiвна рiчка Оскiл...

А скiльки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло...

I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим очеретом мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають...

А далi - он пробирається качка-крижень з криженятами...

А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається - такi вони легесенькi - болотянi курочки...

До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, - щоб анi звуку, анi шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок...

Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись...

Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе - ках! - i знову весела гра - купання серед озеречка.

Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi...

* * *

Тихо, тихо Оскiл воду несе...

- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.

- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!

Це так нам дiд Панько розповiдав.

- Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! - i нема чоловiка!

- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.

- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi... Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло... Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить - ге-ге-ге-ге! - та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз - ге! - та крилами - ляп! - i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:

" Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт! " А пан у крик:

" Давай ружжо! Сом гусака ковтнув! " Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!

- Невже-таки сом гусака ковтнув?

- Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.

- А хто такий Сабанєєв?

- А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що... Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да... Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. " Ну, Паньку, - пан мене питає, - а чим ми того гака наживляти будемо? " - " Не iнакше, - кажу, - паночку, як гусаком. Сом, - кажу, - вже поласував гусячим м'ясом, I на гусака вiн пiде обов'язково! " Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, - гуска сита була! - та й почепили на гака. Гака того ми прив'язали на два зв'язанi налигачi, прип'яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав: " Хто воно ото так виводить? " - " Не знаю, - кажу, - пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде". Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. " Пускайте, - кричу я пановi, - налигача до осокора прив'язано! Не одiрве! Пускайте! " А пан: " Е, - каже, - пускайте! Поводити його треба, щоб стомився! " Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!

- А далi що? - не витримав я. - Ну, водите, а далi?

- Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили...

- Та швидше, дiду! Ну, водили... А витягли ви сома чи не витягли?

- Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили... Водимо ото собi та й водимо...

- Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?..

- Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п'ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?

- Гусак?

- Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

- А що ж там таке страшне було?

- Було... Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, - нема Джоя... Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: " Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой! "

- Як, - питаю я, - не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! - кажу.

- Як ізнайшовся! - пiдскочив пан. - Де ж вiн?

- Та ви ж його, пане, самi з'їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! - Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.

- А ви, дiду Паньку, часом не той... не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

- Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш...

- А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

- Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

- А чого вони бояться?

- Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

- Одного разу, - розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, - стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало... Коли - гульк - серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, - аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: " Рятуйте! Рятуйте! " Тихо... I знову: " Рятуйте! Давай човна! " Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. " Що таке? " - питаю. " Сом! Рятуйте! " - " Де сом, який сом? " - " На гаку сом". - " Так одчiпляйте, - кричу, - а то втопить! " - " Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю! " - " Рубайте шворку". - " Нема чим рубати. Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо". - " I давно вiн вас возить? " - " З-пiд Канева мчу! " Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися... Смикало воно, смикало - не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося... Та де ж не втомитися - проти води стiльки ото човна промчати... " Шворка ослабла, слава богу! " - каже дiдок. " Тягнiть! " - кажу. " Не пiдтягну". Аж ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: " Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу! " Витягли ми сома на берег. Я й кажу: " Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi! " Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: " Амiнь! " Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап'ястi, пальцi пухлi та синi-синi... Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки... " Та де, - питаю, - воно, оце страховисько, вас пiдхопило? " - " Трохи вище вiд Канева, - вiдповiдає дiдок. - Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою. Вiн як ухопить, як смиконе.., Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт! "

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом - риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає. Дорослий сом. Молодi соменки й соменята - тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi " вулицi" запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят...

Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.

Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий - на спецiальнi великi гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв'яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м'яса i т. д.

На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати - пiдсiкайте. Пiдсiкши - витягайте. Витягли - зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Iнтересна риба сом!

За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави...

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо. Радянському письменниковi не до лиця, - м'яко кажучи, - перебiльшувати.

А сома... сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн! Тiльки трохи довшого.

Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.

ЩУКА

Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про термiнологiю. Значить, так:

Щ у к а - це щука-риба роду жiночого.

Щ у п а к - це щука-риба роду чоловiчого.

Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а - це таке собi - дрiб'язок.

... Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.

Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну, Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись, розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310 грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки, i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикає пiдметки!

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 678 9 Следующая ⇒