ОСТАП ВИШНЯ 4 страница

Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.

А тут уже й сонечко виткнулося...

Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.

- Чого тебе, - питаю я в приятеля, - чорти перекинули?

- Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!

- Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? - кажу йому.

-- Нема!

- Пiрнула?

- Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!

- Ага! Розумiю! - кажу.

А гуси летять, а гуси летять!

I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.

- Ну, що ж далi? - питає приятель.

- Кричи, - кажу:

Гуси, гуси, гусенята,

Вiзьмiть мене на крилята -

Та понесiть до матiнки.

- До матiнки, - каже вiн, - далеко! А от якби на гiiч!

ПЕРЕПIЛКА

Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!

Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:

Десь була, десь була перепiлочка,

Десь була, десь була невеличенька.

Ось вона впала,

До землi припала...

Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.

От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних:

- А чи закiнчили сьогоднi шаровку?

- А чи пропололи озиму пшеницю?

- А чи...

Раптом iз яровой пшеницi стаккато:

- Пать-падьом!

Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати:

- Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах, сукин кот, i б'є ж!

От i вiдпочила в голови голова!

Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'є!

Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.

Чудесна пташка!

" Вечiр.

Нiч... "

Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, - я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.

От коли вже лiтнiй вечiр настає - я в цей час до матерi:

- Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!

- Ще не набiгався?

- Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!

- I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!

- Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!

Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху - i до ворiт. А мати:

- Ти хоч чумарчинку накинь!

- Ат! - кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.

Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: " Сюр-сюр! Сюр-сюр! ", - так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.

А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати - i на перепелiв, i на рибу, i на метелики! ) - так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, - вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.

У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.

Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки одскакують, i нiчого їм не робиться.

- Драстуйте, дiдусю! - хекаєте ви.

- Здоров, здоров! - кажуть дiд Махтей.

- Пiдемо, дiдусю? - боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу дiдусевi вскочити. - Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав! Штук сто! От патьпадьомкали!

- Патьпадьомкали, кажеш?

- Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!

- Лящить, кажеш?

- Ох, i лящить! Штук сто!

- Сто, кажеш?

- А мо' й цiла копа?

- Копа, кажеш? А що бiльше - чи копа, чи ^ сто?

- Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик!

- А як сто?

- А як сто... Як сто? То то, мабуть, як яєць, то

тiльки на яєчню.

- Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не

влiзуть!

Так ми не всiх ловитимемо!

- Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!

Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.

- Не пустуй, - кажуть дiд, - бо ще вкусить!

- Не вкусить! - ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на спориш.

- Ну, збирайся, пiдемо! - кидають дiд.

- А ви, дiдусю, оте, що " сюр-сюр", узяли?

- Взяв!

- А дайте я сюркну! Один тiльки раз!

- Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!

Пiшли...

Ну, ще раз:

" Вечiр.

Нiч... "

Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!

Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:

- " Знаете ли вы украинскую ночь?! " I тут же з сумом дорiкав усiм:

- " Нет, вы не знаете украинской ночи! "

Так це ж було бiльш як сто тому лiт!

А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за українська нiч!

Так що, по-моєму, пояснювати зайве.

Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов'язково дивився на дiда й думав:

- Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо, спiває:

Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,

Видно, хоч голки збирай...

- А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається:

Мiсяченьку блiдолиций,

За хмару краще б ти сховавсь,

Не свiти, бо вже немає

Тiєї, з котрою кохавсь...

Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене цiкавило:

- Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає?

Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на межу, аж ось один:

- Пать-падьом!

За ним другий, а там iще, й ще, й ще!

- Ага, дiдусю, чуєте?

- Чую!

- А копа буде?

- Двi коли!

- Аж двi? Ого!..

Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники...

Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.

- Держи, - кажуть.

Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.

- Занось!

От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.

Дiд тодi витягають манок i починають:

- Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Тихо. Дiдусь iзнову:

- Сюр-сюр! Сюр-сюр!

Аж ось лiворуч, мов молотком:

- Пать-падьом!

- Сюр-сюр!

- Пать-падьом!

І на кожне дiдове " сюр-сюр" - все ближче, все ближче нервове " пать-падьом".

Уже чути й пожадливо-пристрасне:

- Ха-вав! Ха-вав!

А за ним одразу й бойове:

- Пать-падьом!

Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його " ха-вав" i " пать-падьом" нiби бiля самiсiнького вашого вуха!

- Ха-вав!

Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю!

- Ха-вав!

Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого перелюбця.

- Ха-вав!

Дiд Махтей раптом б'ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б'є головою в сiтку й заплутується.

-Ага, парубче, - посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого птаха з сiтки. - А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку стрибати?!

Єсть один!

Вiн пiдстрибує в клiтцi, б'ється голiвкою об м'яку сiтiку i знову падає на дно.

Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце - чи в переляканого перепела, чи в мене?

- Та не стрибай, дурнику, не стрибай! - умовляє перепела дiд Махтей i прикриває клiтку свиткою. I знову:

- Сюр-сюр! Сюр-сюр!

I знову десь аж у гречцi:

- Пать-падьом!

I другий уже в клiтцi... I третiй!

Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок! Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?

В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:

- Е, парубче, заснув!

А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi " ха-вав", нi " пать-падьом". I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд дiдового пiджака вилазити, чується:

- Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!

Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!

- Ого!

- Ну, пiшли, синку, пiшли...

З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, - самi стернi та копи, та скирти...

От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ перепiлок...

Ситi вони тодi дуже...

Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а грудка масла.

Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.

-- Пiль!

- Бах! Єсть!

- Пiль!

- Бах! Єсть!

Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити:

- За якусь годину-півтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу встигав.

- Пiль!

- Бах! Єсть!

- Пiль!

- Бах! Єсть!

От собака! Ах, i собака ж!

Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.

Перше: обов'язково почистiть рушницю!

Друге: не об'їдайтесь!

ЛОСЬ

Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої - Радянського Союзу.

Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.

Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося.

Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали того лося, оточили, - до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на мисливцiв i мукає...

Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася.

У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом.

Лось зветься ще " сохатим".

Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то лосi тягали тiльки соху.

Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну.

Отже, заполювати лося - не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги.

А роги в лося величезнi та розложистi - гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.

Полювати лося - рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться.

А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори:

- Подамся, - мовляв, - на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу.

Для таких оце й пишеться.

Що треба для охоти на лося?

Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом лося не звалиш.

Обов'язково - лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься " настом", тобто вкриється такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, - тiєю скоринкою-настом.

Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого часу.

Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п'ятдесят лосятини.

- Пудiв з п'ять солi!

За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.

Та оце, мабуть, i все.

Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд.

Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:

- До побачення! Вирушаю на лося!

З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у Вологодську або Кiровську область.

До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї.

Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу,

Висiли.

Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?

Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки!

Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!

Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс...

I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.

Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди...

Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду...

Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають...

Пильно вдивляйтеся вперед!

I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить " сохатий".

Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.

Ви - за ним.

Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах, а вiн - босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.

То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все'дно буде ваша!

А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!

Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя! ), шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортається з остраху до своєї лапи в барлозi ведмiдь.

А навкруги казковi шати - снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя Берендея.

Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас:

- Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!

А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль...

Идет он густою тайгою,

Где пташки одни лишь поют.

Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина - є людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все важчi.

Пiдбадьорiться, - ось-ось перемога!

Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його хапає. Тому доказ - довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.

Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!

Вже недовго...

Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступає.

За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!

Натиснiть, голубе, натиснiть!

Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.

Лежить!

Ви пiдбiгаєте на лижах до нього і падаєте на звiра.

Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте.

Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.

Отак звiр i ви лежите днiв зо два!

Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху!

Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду!

- Стрiлятимеш чи рiзатимеш? - питає.

- Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi...

- Ну, що ж, - каже лось, - не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!

- Та полеж, - кажете ви, - вiдпочину й застрелю!

- Нi, побiжу, - я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!

Пiдвiвся лось i почвалав.

Але вiн далеко не пiде, - ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.

Ви пiдводитесь i стрiляєте.

Лось - мертвий, а ви поки що живий.

Тодi вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю, визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.

Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає - ну, тут уже бал i все таке iнше.

Святкуєте, доки не з'їсте всiєї солонини з лося.

Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.

А як дружини не викликатимете, - грузiть солонину на санки й додому.

Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.

Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:

- Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який!

- А чого, - питаю, - ти сам не пишаєшся з такого трофею?

- Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввiйдеш, в кабiнетi - теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!

ДРОХВА

Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл - на шлях, що простягся з хутора В'язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував, так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами (це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга - далi, на Шенгерiївку.

Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб'яги будуть.

Од вашого хутора до Дуб'ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.

Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв...

Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, - так i тодi вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, - навчить вас.

Так тiльки через два роки вона вам скаже:

- Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам'ять вивчили! Оцi:

По ниве прохожу я узкою межой,

Поросшей кашкою и цепкой лебедой!

- От ви їх i вивчiть напам'ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако " цепкая"?

- Я знаю, - пiдносите ви руку, всю в чорнилi.

- Ну, скажи!

- " Цепкая"... То є цiпок, так це - патериця, вродi як хлопець, вiн, а " цепкая" так це - патериця-дiвчинка, вродi як вона...

Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає:

- Нi, не те, не те, - каже вона, - " цепкая" це така, що дуже чiпляється!

- Чiпка, значить? - вигукуєте ви з усiма в хорi.

- Ну да, чiпка! Так " чiпка" це буде по-нашому, а " цепкая" - це по-росiйському! Розумiєте?

- Ага! - знову хором.

А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї' Андрiївнi:

По нивi проходжу я вузькою межою,

Поросшей кашкою й чiпкою лободою.

- Та не " чiпкою", а " цепкой"!

- А я забув, що так треба! Так я вдруге!

- Ну, ну!

- Поросшей кашкою i...

Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете " Ага! " й з притиском переможно кидаєте:

- I чiпкою лободою!

Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою:

- Сiдай!

Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо вона ж, було, навчить нас " О" писати: " Бублик, бублик, дiтки, пишiть! Кругленький! Оце й буде " О"! - а потiм розглядає зошити:

- Ой, хороший хлопець! Яке " О" гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось тобi - цукерка!

Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!

Так виходить, значить, що про " кашку" й про " цеп-кую лебеду" ви, йдучи межею помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились.

Так ви волошки рвiть... Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв'яжiть i несiть!

А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили - й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть вас, лоскочуть.

Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб'ягах опинитесь!

А на Дуб'ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п'є.

Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п'ють.

А потiм, як нап'ються, то й крикнуть:

- Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? - питає мене куркуль.

- Поїду, - несмiливо кажу я.

- От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?

- Добре!

- От i гаразд!

А я й питаю вусатого дядька:

- Дядьку! А що воно таке за дрохви?

- Хiба не чув?

- Не чув!

- Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!

- Ага!

От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур'яном обтикана! Я спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з харчами.

А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:

Вилiтали орли з-за крутої гори...

Але дотягали вони тiльки до " крутої", а на " круту гору" видертись нiяк їм не щастило, вони з " крутої" зсовувались на початок, звiдки знову " вилiтали орли".

Так усю дорогу тiльки те й робилось, що " вилiтали орли", а що з тими орлами далi було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, - для мене й залишилося тодi таємницею.

Оце було моє перше полювання на дрохву!

Коли далеченько ми вже в степ од'їхали, один з дядькiв каже:

- Подивись-но, Дороше, чи не видно?

Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки! Дивився вiн довго, а потiм i каже:

- Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! - каже менi дядько.

Поїхали межею...

Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз, пiдiйшов до гарби:

- Єсть! - каже. - Семеро! Тiльки ж як до них пiд'їхати?

Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.

- Ми, - кажуть, - їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i об'їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?

- Зрозумiв!

- Паняй!

Поїхали...

Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув лiворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) - побачив оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.

Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.

I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв наближаючись.

I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур'яну погано було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур'ян. Як розженеться найбiльший, а за ним i всi, - знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони полетiли не на дядькiв, а вбiк!

Пiд'їхав я до дядькiв:

- То ти їх наполохав? - питає дядько Дорош.

- Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!

- Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! - зiтхнув дядько Дорош. А другий:

- А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд'їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону...

- А ти коням сiна пiдкинь! - наказав менi дядько Дорош, - та розгнуздай! Умiєш?

- Умiю!

Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, - i пiд ожередом, i на гарбi, як додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.

А дядько Дорош все намагався довести, що:

- Дрохва, - вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.

А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.

Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза обтикують бур'яном, гiлками з листям, а потiм, об'їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотникiв. - А найцiкавiший спосiб полювати дрохву - це пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.

Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.

Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, - лягайте й починайте лiзти.

I все придивляйтесь, щоб так перелазити - од кущика травицi до кущика будякiв чи бур'янцю якогось, кураю тощо...

Лiзти найкраще на черевi, кашкета - в кишеню, голову пригнути низько до землi, бо дрохва найбiльше голови людської лякається!

Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!

То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, - то нiчого, - то якраз i найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, - нiяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а вишкварок - пiвпiдситка.

Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, - вiн од бешихи сильно дуже допомагає!

От вам: пуд м'яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок і нiякої нi у вас, нi у сусiдiв бешихи.

От що значить дрохва!

Та ще до всього цього й гордовите:

- Дрохву вбив! О!

Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!

Дрiбницi то все!

Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.

Пiдлiзти треба на пострiл, - це, значить, метрiв на п'ятдесят-шiстдесят, не бiльше!

Шрiт має бути крупний - два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.

Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п'ятдесят!

Останнi зусилля, ще метр - i дрохви... здiймаються й летять!

Ви стрiляєте " у божий свiт, як у нову копiйку", сiдаєте, дерете натiльну сорочку i перев'язуєте колiна й лiктi!

А потiм уже потихеньку йдете додому.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 Следующая ⇒