Annotation 5 страница

Пан Маковій-старший збирався вечеряти. На столі перед ним уже парував борщ, і говорити про справи йому зовсім не хотілося. Хотілося неквапом поміркувати про щось хороше. Приміром, про те, що немає в кулінарному світі більшого дива, аніж духмяний, наваристий, червоний від бурячка та помідорів український борщ. І немає поміж усіх українських борщів кращого, ніж полтавський, з часником, пампушками та свіжою сметанкою! А ще, гаразд усе це обміркувавши, Пилипу Петровичу хотілося взяти до рук величеньку розписну ложку — подарунок сина до Дня міліції, і зачерпнути добрячу порцію цього рукотворного дива, і… — Це просто щастя, що ніхто не постраждав. Пан Маковій зітхнув, неохоче повертаючись від своїх гастрономічних мрій до клопітливого сьогодення, але слова дружини коментарів начебто не потребували, тому він просто кивнув. Та пані Олена, зазвичай дуже стримана та спокійна, цього вечора здавалася схвильованою і заспокоюватися не збиралася. — Це ж хто завгодно міг обгоріти! — вголос сердилася вона. — Навіть діти! Догралися! Я завжди казала про того Халатурника — психічно хворій людині місце в лікарні, а не в хижі посеред лісу! — Твоя правда, люба, — сумирно згодився пан Пилип, аби суперечкою не псувати собі апетит. Миколка ж, котрий уже повечеряв і тепер протизаконно підслуховав батьків під дверима кухні, поморщився. Звісно, що ж іще може сказати мама-лікар? Та чомусь у Миколки було таке відчуття, наче десь усередині його дряпнула кішка і щось защеміло, як буває тоді, коли садно мастять йодом. А пані Олена все не вгамовувалася. — Уже відомо, коли того палія повезуть на експертизу? — Завтра, — буркнув Пилип Петрович, розпрощавшись з надією повечеряти в тиші. — Близько другої дня. І знаєш, хто його повезе? — Ти, напевно. Або хтось із твоїх хлопців, — впевнено відповіла жінка. — Та якби ж то. Насправді ті добродії, що дуже вчасно вигулькнули нізвідки, зайшли у своїй доброті так далеко, що самі зголосилися доправити діда до Миргородської лікарні. — Ну то й що? — Та нічого. Просто я питаю себе: «Оленко — а нащо це їм? » Я завжди про це думаю. Людям, що бажають будувати під Мрією бари й казино, така доброта наче й не личить. Що їм до старого? Чи це вдячність така за те, що ліс згорів дуже для них вигідно? — Не знаю. Але так чи інакше, а я тільки рада буду, коли Халатурника звідси заберуть, — твердо заявила пані Олена. — Доки він ще щось не підпалив. І тут Миколка не витримав. Усередині в нього вже шкрябалася ціла котяча зграя. Він увірвався на кухню і, незважаючи на круглі мамині очі, закричав до обох батьків: — Він нічого не палив! Він вогню боїться як вогню! В мене й докази є! Це все ті прибульці на «мерсі»! Підпалили, щоби землю заграбастати, і вирішили списати все на старого! Невже не зрозуміло? А ви їм вірите! Ех, ви, а ще дорослі! — прикрі сльози вже готові були покотитися з очей, і Миколка рішуче заморгав, проганяючи їх геть. — Дарма наговорюєте на невинну людину… Пилип Петрович підвівся з-за столу. Ложка, яку він щойно тримав у руках, загрозливо вдарила по столу. — Так, це що таке, хлопче? Знову ваші штучки-дрючки з розслідуваннями? Забули мої попередження, чи що? Знову лізете, куди вас не просять?! — Ліземо! — відважно погодився Миколка, вже не стримуючи сліз. — І будемо лізти! Бо якщо всім байдуже, то нам — ні! А всім же байдуже, тату! Всім начхати! Звели наклеп на невинного, і ніхто й вухом не веде! Сором! Батько завмер за столом, ніби грізлі, якого Миколка колись бачив у передачі про живу природу, а потім дуже повільно сів на місце. — Не кричи, — звелів він. — Візьми стілець, сядь і розказуй, що ви там нарили, пінкертони. Тільки коротко і по суті. Ще ніколи в житті Миколка так не хвилювався перед розмовою з батьком. Кілька разів шморгнувши носом, хлопчик озирнувся на маму. — Ти не могла б нас залишити, ма? Ненадовго… Просто це чоловіча розмова. — Добре, — згодилася пані Олена, дозволивши собі легеньку посмішку. — Тільки хай татко їсть, від самого ж ранку голодний, — і вийшла, причинивши за собою двері. — Отже, — почав Миколка і витер лице долонею, — якщо коротко, то ми просто подумали, що все це дуже дивно. Стільки років Халатурник тут живе, і ніколи нічого не палив. А тут — на тобі! Ще й санаторій! І тоді Данилко та Діана пішли до старого бібліотекаря, діда Устима — знаєш його? — а він їм багато чого розповів і на додачу дав свій рукопис про історію Мрії. У тому рукописі є й про Халатурника історія, про те, що він боїться вогню, і чому. А коли Ді з Данилком поверталися, їх мало не збив «Мерседес», на якому їхали оті з Полтави, а вони йшли на зелене світло, я про Данилка з Діаною… — Спокійніше, — обірвав сина пан Маковій. — Не торохти. — Так, не буду. Я зараз… — Миколка зірвався зі стільця і вискочив із кухні, залишивши батька наодинці з холонучим борщем і сумними роздумами, та за двадцять хвилин повернувся в компанії Данилка з рукописом діда Устима під пахвою. Данилко, незважаючи на досить пізню годину, був акуратно вдягнений і мав напрочуд зосереджений вигляд. — Ось, — сказав Миколка батькові, — я подзвонив, і Данилко приніс речовий доказ. — Ну, давай, — Пилип Петрович узяв рукопис, розгорнув на вказаній хлопцями сторінці, начепив окуляри, що лежали біля нього на підвіконні, й занурився в читання. Миколка і Данилко терпляче чекали. — Це все дуже цікаво, — мовив він, коли закінчив. — Однак це не доказ, детективи. Самі мусите розуміти. Це просто легенди нашого краю. — Але якщо копнути глибше, тату, — з відчаєм у голосі сказав Миколка, — то все ще може змінитися, Якщо дізнатися, де він лікувався, Халатурник, і що він справді вогню не терпить, і що звірям допомагав… — Це нічого не дасть. Я з вами згоден, усе це вельми підозріло, — тут хлопці перезирнулися і, попри невеселу ситуацію, посміхнулися одне одному з деяким тріумфом, — та зарадити нема чим. Закон є закон, а припущення — це не докази. — Тату, слухай, — Миколка навіщось озирнувся так, наче це його прохання міг почути хтось чужий, — відпусти Халатурника, га? Він же не винен, ти ж бачиш! Його підставили! Ти ж можеш дати йому втекти з камери? Пан Маковій так здивувався, що навіть не став сварити сина, спитавши тільки: — Ти тямиш, що кажеш? — Тямлю, — відчуваючи мовчазну підтримку від Данилка, запевнив хлопець. — Ну, сам подумай, нащо вони, ті ділки, хочуть везти Халатурника до лікарів? І чи до лікарів узагалі вони його повезуть? Чи, може, десь у лісі й поховають? — Уявивши собі це, Миколка знову захлюпав носом, і тут-таки розсердився сам на себе — що це він такий не мужній?! — Тату, ну будь ласка, — його треба врятувати! — І ти пропонуєш мені просто відкрити камеру і випустити затриманого? — грізно насупившись, уточнив пан Пилип. Миколка злякано принишк. — Але я… Це ж… — Це посадовий злочин, за який мене серйозно покарають. Сподіваюся, ти свідомий того, що я ніколи на таке не погоджуся?! Бо інакше сам опинюся в камері. — Пилипе Петровичу, — вступив нарешті Данилко, про всяк випадок забравши рукопис назад, — тоді я пропоную вам компроміс. Впустіть нас, аби ми поговорили з Халатурником наостанок. Шкоди від цього нікому не буде. Ви навіть можете постояти з нами, доки ми будемо говорити. Послухаєте. Жодного криміналу, самі переконаєтеся. Просто кілька слів підтримки безневинному старому. З ним, мабуть, вже давно ніхто не розмовляв по-людськи… Пан Маковій трохи поміркував. — Обох не пущу, — нарешті вирішив він. — Миколка хай піде. Він часто заходить до мене у відділок, підозри це ні в кого не викличе. Хоча стривайте… У вас завтра школа ж! Уроки! — А я зранку, перед уроками, — запропонував хлопчик. — Піду на роботу разом з тобою, а звідти — у школу. — Зі мною підеш? — здивувався Пилип Петрович. — Ти знаєш, що я дуже рано прокидаюся? Невже такий сонько згоден недоспати півтори години? — Згоден, — похмуро пообіцяв Миколка. — Заради такого випадку прокинуся раніше, що поробиш… То ми домовилися? — Домовилися, домовилися, — буркнув пан Маковій. — Що з вами вдієш, як обсядете… Справжня облога. Теж мені — Голмс із Ватсоном… Йдіть уже спати. Ранок вечора не докаже. І коли Миколка з другом пішли — навряд чи спати, що добре розумів Пилип Петрович, — він скрушно похитав головою, дивлячись на свою тарілку. — А борщ, трясця йому, доведеться гріти. Глава 9

Неймовірно, але вже о сьомій ранку Миколка був на ногах, заспаний, але рішучий. Тим сильнішим був подив Пилипа Петровича, котрий гадав, що насправді син обов’язково забуде про свої вчорашні наміри і благополучно проспить. Пан Маковій глянув на хлопця, котрий уже встиг зібратися і чекав у передпокої, й похитав головою. — Ти ба, таки дотримав обіцянки, — тільки й промовив він. Миколка лише серйозно кивнув, нічого не сказавши. Усю дорогу до відділку хлопчик також мовчав, розмірковуючи над складною ситуацією, в якій вони всі опинилися. Невже геть нічого не можна зробити, і безневинний дідуган волею заїжджих бізнесменів сьогодні післяобід зникне назавжди? Це ж неправильно, несправедливо… Але що вони можуть вдіяти? Навіть тато безсилий… Що вже й казати про їхню четвірку? Так, попередні три розслідування вдалося завершити вдало, і справедливість перемогла, але це, четверте, напевно, закінчиться провалом. Першим провалом Команди Мрії. Цього разу перемогу святкуватимуть брехня і великі гроші. Колеги пана Маковія щиро здивувалися, побачивши його сина у відділку в таку ранню годину. Пилип Петрович відвів хлопчика до камер попереднього ув’язненя і сказав черговому, котрий сидів за столом з телефоном і мляво гортав якийсь журнал: — Ваню, малий хоче з Халатурником поговорити. Засікай десять хвилин, а потім жени його звідси, бо до школи спізниться. Зрозумів? Черговий здивовано здійняв брови у відповідь на таке прохання, але коментувати не став і лише кивнув. Він вказав хлопчику рукою в кінець коридору і попередив: — Тільки близько до ґрат не підходь, синку. Хто його знає, того ненормального… Ще кинеться… Миколка пропустив його слова повз вуха і пішов до останньої з трьох камер, де й побачив старого. Той сидів на лаві, безвільно звісивши руки між колін, і дивився просто в підлогу. Помітивши рух ззовні, Халатурник підвів голову і глянув на хлопчика. У тому погляді було здивування від того, що замість міліціонерів він бачить перед собою звичайного школяра, але, окрім цього — очі бідолашного діда були сповнені невимовного смутку… І ще у них була приреченість. У Миколки аж серце защемило. Той ніби змирився з тим, що не зможе нікому пояснити, що ж сталося насправді, тому впокорився. Справді, навіть якщо ті ділки відвезуть Халатурника до лікарні — скоріше за все, він там і залишиться. А як старий зможе жити в клініці після того, як усе життя прожив у лісі? Ніяк. Він там просто згасне. Миколка зрозумів, що не може цього допустити. — Тримайтеся, добре? — мовив він, притишивши голос, щоби не розчув черговий у коридорі. — Я знаю, що ви невинні. І мої друзі теж це знають. Ви не підпалювали ліс. То зробив дехто інший… Та головне врятувати вас. Ми спробуємо допомогти. Ще не знаю, як саме, але ми не відступимось. Обіцяю. Не впадайте у відчай — ми обов’язково щось придумаємо. Добре? Старий уважно слухав, у куточках його очей блищали сльози. В кінці Миколчиної промови він кивнув — отже, зрозумів. Ніякий він не божевільний, то лише намовляння злих людей. Миколка пішов геть, і в голові його міцно засіла думка, що й цю обіцянку він повинен виконати. Четвірка Команди Мрії має терміново придумати план. Хай якою безвихідною здається ця справа з підпалом — просто відступити і скласти зброю вони не мають права. Ще нічого не закінчено. Глава10

— Ми повинні звалити дерево на шосе, — оголосив Миколка друзям, коли Команда зібралася на першій перерві послухати його враження від бесіди з Халатурником. За цією реплікою слідувала німа сцена — всі троє витріщилися на нього, як на прибульця. — Дерево? — нарешті вимовив Семко. — Яке ще дерево? На яке шосе? — На те, по якому сьогодні повезуть діда. Це мій план. Шосе проходить через ліс, і ми зможемо завалити одне з тих обпалених дерев і таким чином затримати їх. А якщо ще й вдасться відчинити дверцята їхнього автомобіля, то Халатурник зможе дременути в ліс. — Дременути? — Данилко проти волі заусміхався. — Микольцю, він стариган, а не Сергій Бубка. Сумніваюся, що він ще здатен бігати стометрівки. — Бубка до речі, стрибає, — насупився Миколка. — Тобто стрибав. Із жердиною, щоб ви знали. — Тим більше. Гадаю, Халатурник уже не може ні того, ні іншого, — докинула Ді. — Але план усе ще може спрацювати, — Миколка вже не просто засмутився — він почав злитися. Круглі щічки хлопчика налилися багрянцем, і він зітхнув, пихкаючи, наче паротяг. Іншим разом це могло б видатися кумедним, але зараз навіть Данилко погасив недоречну посмішку і, простягнувши руку, легенько потріпав друга по плечу. Той відскочив. — Ще за вухом мене почухай… Я ж тобі не Кабачок. То що ви думаєте? — Про твій план? — навіщось уточнив Семко. — Ні, про прогноз погоди! А що ми обговорюємо?! — Ну, якщо чесно, поклавши руку на серце, то скажи — як ми відчинимо дверцята, якщо ті перевізники заблокуються зсередини? — розважливо поцікавився Семко. Миколка похитав головою. — Ви такі дивні, що я не знаю! Водій, побачивши дерево поперек дороги, неодмінно вийде з машини. А для цього йому доведеться зняти блок бодай зі свого боку. А далі — справа техніки. Вліземо до салону… — І потрапимо прямісінько в обійми того сивого шахрая, — закінчила Діана. — Навряд чи він буде з нами обніматися, — заперечив Миколка. — І я ж про те кажу. — Ні, — раптом спростував сам себе Маковій-молодший. — Ми не про те. Ми всі. Говоримо зараз про якісь деталі… А головне — це людина. Татко мене так вчив… Людина — це найголовніше. І ми повинні думати про те, що без вини обмовлений старий може або загинути від рук тих… бандитів! — після паузи підібрав рішуче визначення хлопчик, — або до самої смерті сидітиме в лікарні. Замість лісу — в клініці, ви тільки уявіть! Хоча для нього це, мабуть, гірше, ніж загибель… Усі замовкли, обмірковуючи почуте. А Миколка продовжував: — А ще тато розповідав, що бувають у житті такі ситуації, коли… Як же там… О! Коли твоє право щось робити стає вищим за закон. І, по-моєму, це один з таких випадків. — Твоя правда, — кивнув Семко. — Хай там як, а ми мусимо спробувати. Сидіти, склавши руки — це наче самим Халатурника вбивати. Вийде чи ні, бозна, зате совість буде чистою… — «Чи ні» — це погана установка. Є завдання, яке треба виконати, — суворо сказав Данилко. — І є команда, яка його отримала. Команда Мрії. А це звання… зобов’язує. Миколка глянув на друга в цілковитому захваті. — Слухай, а ти певен, що хочеш бути саме журналістом? Тобі б армією керувати… — Я — пацифіст, — коротко відмовив Данилко, і тут-таки, щось пригадавши, посміхнувся. — Ну, майже… Він хотів ще щось додати, та його мову обірвав дзвінок на урок. На другій перерві, котра таки настала, незважаючи на те, яким довжелезним здавався урок географії, друзі узгоджували свої дії. Ухвалили, що Діана, озброєна мобільним телефоном, вартуватиме на Площі Клумби, чекаючи, коли з міста виїде сумнозвісний сріблястий «Мерседес». Він обов’язково їхатиме через площу, бо та дорога єдина веде до Миргорода. — Щойно побачиш авто — телефонуй, — напучував Данилко. — Ми дерево спочатку підпиляємо, а потім, коли подзвониш, звалимо. Ефект несподіванки та вимушена затримка злодіям гарантовані. — А ви встигнете? — хвилювалася Діана. — Ясна річ, — упевнено відповідав Миколка, не так їй, як собі. — У нас і досвід є. Згадай, Ді, як ми зупиняли машину тих викрадачів пана Радича. Ех, славне минуле… — хлопчик зітхнув. — Тільки після того трапунку батько десь ховає від мене колючий дріт. — А мій від мене — лопату, — поділився Семко. — Після пригоди зі скарбами. І взагалі, за всім інструментом тепер приглядає… — Звідси питання: де взяти пилу? — підхопила дівчинка. — Купити ми не зможемо, немає грошей. Та й часу обмаль… — Я принесу ножівку, — зголосився Данилко. — І сокиру теж. І диктофон, — несподівано навіть для себе вирішив він. — Перший репортаж з гарячої точки? — зрозумів Семко. — Що ж… Хороший журналіст ні на мить не забуває про свою професію. Тільки, хлопці й дівчата, нам, як би це сказати, пора вже рушати. Доки інструмент принесемо, доки до місця дістанемося… Що називається, туди-сюди, і дня немає. — А я думала, ми після третього уроку підемо, — мовила Діанка. — На великій перерві… — Це запізно, — сказав Семко. — Треба йти зараз. — Ну, треба, то треба, — згодився Миколка і раптом завмер на якусь мить. Друзі з подивом спостерігали за сонячною посмішкою, що заграла на вустах Маковія-молодшого. Ді не витримала першою. — Що це тебе так потішило? — А ви й не тямите?.. — Миколка хіхікнув. — Я нарешті школу прогуляю! Цілих три уроки! — Чотири, — виправив Данилко. — У нас сьогодні ще й хімія. — Чотири! — побожно повторив Миколка. — Це круто! Майже цілий навчальний день! Ви собі навіть не уявляєте, як багато це для мене значить… Глава 11

Доки Маковій-молодший виношував і втілював в життя підступні плани, у яких приємний прогул школи суміщався з корисним — себто зі звільненням Халатурника, — його батько, дуже схожий на грозову хмару, сидів у своєму службовому кабінеті й думав невеселу думу. Час спливав, і стрілки годинника впевнено наближалися до другої дня. Маковій-старший мав би відчувати полегшення — за якихось п’ятнадцять хвилин він назавжди позбудеться психічно хворого палія, а знищена ділянка лісу отримає хоч якийсь шанс на відродження. Проте ніякого полегшення Пилип Петрович не відчував. І на те було кілька причин. По-перше, його Миколка мав рацію. Докази проти старого білими нитками шиті. Щоправда, проти тих діляг взагалі немає жодних доказів, та, попри це, цілком очевидно, що діда підставили саме вони. Зробили з нього цапа-відбувайла. По-друге, їхня з’ява у місті була настільки ж вчасною, наскільки несподіваною, що наводило на тривожні роздуми. А мимохідь згадана сином пригода на пішохідному переході лише підтверджувала, що тривога ця не марна. Навряд чи законослухняні громадяни будуть перевищувати швидкість та ігнорувати сигнали світлофору, тим більше — в такому маленькому містечку. Хоча це, звісно, ще не великий кримінал. Хіба би вони когось, не доведи Боже, збили. Але ж могли. Цілком могли збити дітлахів. Його аж пересмикнуло від страху та злості. І такі люди ще хочуть будуватися під самою Мрією! І, по-трєте, деякі дані, отримані Пилипом Петровичем із самої Полтави в ході невеличкої, нашвидкуруч організованої ранкової перевірки, дали підстави сумніватися в тому, що ці благодійнички — насправді ті, за кого себе видають. Та що все це важить перед лицем закону? Закон невблаганний і жодних винятків не визнає. Або ти його дотримуєшся, або порушуєш. І що, порівняно з ним, значать очі Халатурника — очі нещасного старого, котрий падає в прірву раніше, ніж усвідомлює, що бачить її? Чи все-таки щось та значать ці очі? Головне — що тепер робити йому, правоохоронцю? Діяти згідно із законом чи вчинити по-людськи? Якщо останнє, то він «вилетить» з роботи, як мінімум. А може, й сам сяде у в’язинцю, як і казав учора синові. Закон суворий, але це — закон. Давні римляни знали, про що говорять… — Шефе, — пролунало водночас з рипінням дверей, — там ці… по діда приїхали. Покликати їх сюди? — Ні, — відповів пан Маковій своєму заступнику. — Я зараз сам до них вийду. І вийшов. Усе пройшло дуже швидко. Сивий пан — його звали Альбертом — підписав усі необхідні папери, і Пилип Петрович особисто вивів Халатурника з камери. Дід ніяк не реагував ані на нього, ані на своїх тимчасових опікунів, та проти того, що його звідкись виводять, кудись ведуть, саджають до якогось авто, начебто не заперечував. Але вже на порозі відділку призупинився, глянув через плече на пана Маковія і дуже чітко промовив: — Хороший у вас син, капітане. На вас схожий… Пилип Петрович так розгубився — адже донині він, як і всі, був переконаний, що Халатурник якщо й не німий, то принаймні має великі проблеми з мовою — що гукнув непотрібне «я лише старлей» уже навздогін сірому «мерсу». Тоді повернувся до свого кабінету, знову сів за стіл, зняв кашкета, потер скроні — від утоми та хвилювання розболілася голова, — та за кілька хвилин рішуче звівся на ноги. Так, чинити перешкоди тим бізнесменам він не має права. Але поїхати за ними цілком може. Кожному дозволяється їздити якою завгодно дорогою за наявності прав водія. Ось цим він і скористається. І зовсім це ніяке не стеження. Що, як йому також треба до Миргорода? Заодно й подивиться, де вони діда висадять… І взагалі, куди саме поїдуть та де зупиняться. А далі буде видно, як-то кажуть, по ситуації. Пан Маковій натягнув кашкета, защепнув на всі ґудзики формений піджак і дістав із шухляди робочого столу ключі від міліцейської «Тойоти». Подивився у вікно, машинально відзначивши, що збирається на дощ, і вийшов з відділку. І, вже заводячи авто, рішуче погрозив пальцем комусь невидимому. — От я вас зараз навчу виконувати правила дорожнього руху! Глава 12

Дзвінок мобільного примусив усіх трьох підстрибнути від несподіванки, хоч саме на нього друзі й чекали. До цього моменту Данило, Семко і Миколка по черзі рубали та пиляли обгорілий стовбур сосни, котра росла найближче до шосе. Це виявилося не так легко, як їм здавалося спочатку. Коли задзвонив телефон, хлопці вже добряче видихалися, а стовбур усе ще видавався досить стійким і валитися не збирався. А що, як вони не встигнуть? От буде прикро, якщо вся операція «накриється» тільки через те, що вони не розрахували зусиль! Прикро — не те слово… Данило прийняв виклик і притиснув слухавку до вуха. — Алло? — Їдуть! — вигукнув голос Діани, такий дзвінкий, що навіть Семко з Миколкою все прекрасно розчули. — Щойно проїхали повз мене! Мчать як ненормальні, неначе на пожежу! З такою швидкістю вони будуть біля вас хвилини за дві!.. — Ясно, відбій, — Данило вимкнув зв’язок і подивився на друзів. — Не встигаємо, хлопці. В нас дві хвилини, не більше. — За роботу!!! — заволав Семко, схопив сокиру і замахав нею так енергійно, що аж тріски в усі боки порозлітались. Коли він видихся (а це сталося секунд за тридцять), естафету підхопив Данило. А потім Миколка крикнув: — Я чую звук двигуна! Це точно вони! І справді, вдалині почулося ревіння потужного мотору — непрохані гості не зраджували собі у швидкісній їзді. Трійця перезирнулася. Що робити? Дерево все ще стоїть. — Ану, налягли, — рішуче скомандував Миколка і наліг на стовбура всією вагою. За секунду до нього приєдналися Семко з Данилком. Під спільними зусиллями стовбур, здається, почав хилитися до дороги. — Ще! — прохрипів Миколка і з усіх сил вперся ногами в землю, а спиною — в дерево. Пролунав звук, схожий на постріл стартового пістолету — воно тріснуло. Ще, ще трохи… І раптом усе вийшло. Стовбур нахилився й почав падати. Деревина переломилася в тому місці, де хлопчаки попрацювали сокирою й пилкою, і з голосним гуркотом сосна повалилася поперек шосе. Тепер не те що «Мерседес», а й будь-що інше тут нескоро проїде. Добре, що хоч зараз ніяких сторонніх автівок не було. Втім, ця дорога ніколи не була особливо жвавою — хіба що вранці й увечері, коли мешканці Мрії їхали на роботу та поверталися з неї. Ревіння двигуна «Мерседеса» продовжувало наближатися, і ось уже він сам вилетів з-за повороту. Хлопці встигли помітити, як витягнулося лице водія, коли той побачив здоровенне дерево поперек шосе. Мабуть, зараз він нарешті пошкодував, що нісся з такою швидкістю. Завищали гальма, з-під задніх коліс завалував чорний дим, а сам автомобіль почав виляти наче п’яний, і зрештою з гуркотом і тріскотом в’їхав просто в густу соснову крону, де й заглох. — До машини! — цього разу командував уже Данилко. — Швидше, доки вони не отямилися! Але ті отямилися досить швидко. Водій виліз із салону, перш ніж хлопчаки встигли дістатися машини. Семко діяв без усяких сумнівів. Незважаючи на масивну й загрозливу фігуру водія Артура, що виросла над дахом автівки, він підскочив до задніх дверцят і смикнув їх на себе. Ті відчинилися. Тепер шлях перед Халатурником, котрий ошаліло розм’як на сидінні, був вільний. Аби тільки старий не барився! — Я тебе, щеня, зараз голими руками розчавлю! — проревів громило Артур і рукою витер кров, що струменіла з розбитого носа. — Я вас усіх трьох зараз порішу! Семко відбіг назад, до Данилка з Миколкою, котрі завмерли на більш-менш безпечній відстані. Якби водій або його пасажир, котрий досі лишався в салоні, задумали наздогнати хлопців, навряд чи б їм це вдалося — всі троє були готові накивати п’ятами у будь-яку секунду. Але тікати, доки старий ще в машині, не можна. Інакше рятувальна операція втратить будь-який сенс. Халатурник неначе зрозумів це. Оговтавшись після невеликої аварії, він заходився вибиратися з салону. Побачивши це, водій загорлав: — Куди це ти зібрався, старий ідіоте? Ану, на місце! Сидіти! Кому кажу?! На щастя, Халатурник його не слухав. Він уже ставав на ноги. Сивочолий пасажир «Мерседеса» Альберт відкрив дверцята зі свого боку, мабуть, збираючись затримати старого, але зміг лише безвільно випасти з машини на коліна — видно, він добряче «приклався» головою об бардачок. Що ж, будуть знати, як зневажати правила — адже він навіть не пристебнувся. — Отже, я вас усіх чотирьох прикінчу, — пообіцяв водій і рушив навколо машини. — Збиралися лиш діда в лісі поховати — тепер, бачу, братська могила вийде… А ще я… Артур не закінчив. Щось велике, темне і дуже швидке вискочило з лісу і збило його з ніг, неначе жива торпеда. Водій важко гепнувся на асфальт, тільки крякнувши від здивування. Данило роззирнувся навкруги, відшукуючи очима таємничу істоту, і раптом вигукнув: — Дивіться, та це ж дикий кабан! Так і було. Велетенський вепр походжав між деревами, невдоволено позираючи на поваленого ним водія, і зовсім не звертав уваги на хлопчаків. Чи не дивина? Жертва нападу, що розмірами не надто поступалася кабанові, теж уважно стежила очима за твариною. А потім, неначе згадавши про щось, полізла рукою у внутрішню кишеню піджака. — Зараз я і тебе, тварюко, ді… Вепр удруге рушив в атаку і знову з розбігу врізався в Артура. Того відкинуло геть, а великий чорний пістолет, яким він збирався скористатися, вилетів з руки і зник у кущах. — Нічого собі! — вражено вигукнув Семко, неначе дивився захопливий футбольний матч. — Бачили, як той кабан приклав цього «кабана»? Фантастика! Він дресирований, чи що?.. — Мені здається, причина в Халатурнику, — відказав Данило. — Ви тільки гляньте на старого! Дід навіть і не думав тікати в хащі. Він стояв біля машини, підвівши руки до неба, і щось тихо бубонів. Зміст цього дійства дійшов до друзів наступної миті. — Ви краще навкруги подивіться! — видихнув Миколка. Навколо місця пригоди збиралися звірі — мабуть, уся фауна цього лісу. Олені, кабани, кілька лисиць, лось, двійко вовків і навіть десяток товстеньких борсуків полишили лісові хащі і як за командою зупинилися на однаковій відстані від «Мерседеса». Альберт, побачивши це, відчайдушно забелькотів, так і не звівшись з колін: — Артуре, Артуре, ти тільки глянь на це! Що, в дідька, відбувається? Та водієві було не до запитань — він важко стогнав, «відпочиваючи» на узбіччі після «звірського поєдинку». А Халатурник, посміхнувшись, підійшов до великої блискучої оленихи й лагідно погладив її за вухом. Тварина відповіла йому взаємністю — із задоволенням потерлася щокою об його плече. Трійця Команди Мрії дивилися на це з розкритими ротами. Отже, то не чутки, а правда. Старий самітник справді володів мовою звірів. — Діанка нам ніколи не повірить, — сказав Семко, не в змозі відірвати погляду від видовища. — Я й сам очам власним не вірю! — відгукнувся Данило. Сивочолий Альберт, між тим, зачаровано дивився на вовка, котрий зупинився саме навпроти нього. Коли тварина хижо облизнулася, він покликав слабким голосом: — Гей!.. Дітки! Хлоп’ята! Слухайте, скажіть діду, аби прибрав собацюру! Щось бо мені не подобається, як вона на мене дивиться!.. Вовк утробно загарчав — таке порівняння йому, вочевидь, не сподобалося. — А чого це ми маємо щось комусь казати? — весело поцікавився Семко. — Нас влаштовує те, що ми бачимо. Зараз ось ще міліція підтягнеться… — Слухайте, ну будьте людьми, га? Я вам грошей дам, на кишенькові витрати, тільки відпустіть мене! Я заберуся звідси, і більше ви нас не побачите. — Ще чого, — буркнув Миколка. — Хочете втекти від відповідальності? Не вийде. — Ну хоч звіра приберіть! — заверещав Альберт, відсуваючись якнайдалі від вовка, котрий солодко позіхнув на всю ширину своєї ікластої пащі. — Не раніше, ніж ви скажете правду, — мовив Данилко. — Хто насправді підпалив ліс? — Він! Отой бугай! — Альберт махнув рукою у бік «вирубленого» водія. — То його рук справа… — …А ви всього лиш віддали наказ, — закінчив фразу Семко і кивнув друзям. — Усе як ми й припускали. — Зізнаюся, був неправий, — розвів руками Альберт. — Погарячкував трохи. Але ж ми можемо домовитися і розбігтися по-дружньому? По сто баксів кожному, і мир… Для чого нам усім зайві проблеми? Забудьмо… Що було — те загуло… І тут справді загуло — двигун міліцейської «Тойоти», що виїхала з-за повороту і різко загальмувала. Це «підтяглася» міліція, якою погрожував Семко, хоча для хлопчаків приїзд пана Маковія став не меншим сюрпризом, аніж коло звірів. Миколка — той взагалі пополотнів, зрозумівши, що тепер доведеться розплачуватися не тільки за повалену сосну і ДТП, а й за прогуляні уроки. Та якщо в пана Маковія і були думки про покарання, зараз він геть про них забув. Пилип Петрович вибрався з машини, витріщивши очі на зоопарк під відкритим небом. — Що тут коїться, га? — засичав він, втративши голос від здивування. — Що ви тут усі робите?! Знову! Одне й те саме, весь час!.. Я мав би здогадатися, що без вас не освятиться! Ще й звірину позганяли? Що… — Тату, це не ми, — видихнув Миколка. — Це все Халатурник. Він справді знає мову тварин! Він із ними дружить! У тій книзі дід Устим не брехав. А ми тільки дерево звалили… — Яка книга?! Який дід?! Чому не в школі, туди його розтуди?! — Тату, яка школа?! Адже це справа життя і смерті! А ці двоє, — Миколка тицьнув пальцем на Артура та Альберта, які, побачивши міліціонера, визнали за краще не робити різких рухів, — нам, узагалі, хабар пропонували! По сто доларів на брата! І в тому, що вони підпалили ліс, зізнався! — Це маячня і наклеп, — прохрипів Альберт. — Ні в чому я не зізнавався. Брешуть малі чортенята! Вовк, що так і не відходив від сивого шахрая, обурено плямкнув і посунув прямо на нього. Альберт знову зарепетував. — Фу, друже! — крикнув Данилко до хижака. — Не їж його, ще отруїшся! Пилипе Петровичу, в нас є докази. Ось, — і він дістав з кишені свій диктофон. — Тут усе записано, від самого початку. Тут їхні свідчення. Зізнання, можна сказати. А ось, — передаючи старшому лейтенанту дві металеві кульки, промовив хлопчик, — речовий доказ. Їх Миколка на згарищі знайшов. Такі самі постійно крутить в пальцях Артур. Гадаю, в нього їх багато… — Розберемося, — Пилип Петрович уже трохи отямився від того, що побачив. — Ви хоч самі до Мрії дістанетеся, слідопити?! — Ображаєш, тату, — негайно відгукнувся Миколка. — Ображаю?! Та ти радій, що я при виконанні, бо інакше зняв би пасок, і… Точно доберетеся? Без нових пригод? Миколка закотив очі. — А як, по-твоєму, ми сюди прийшли? — Ну, про це ми ще поговоримо! Зараз тільки викличу своїх хлопців, аби запакували цих липових меценатів… І ще когось із бензопилою, щоб прибрати з дороги це кляте дерево… — Татку, поглянь! Халатурник уже увійшов до лісу і неквапливо брів у самісінькі хащі, а звірі супроводжували його, неначе охоронці. Лише один раз старий озирнувся і помахав хлопчакам рукою. Миколка від хвилюючого моменту аж сльозу з ока змахнув. Друзі махали йому у відповідь, аж доки старий остаточно не розчинився між дерев. — Ось тепер усе нарешті добре, — задоволено відказав Семко. — Тепер усе, як і має бути. Він, мабуть, збудує собі нове житло. А ми… — А ви — марш додому! — гаркнув Пилип Петрович якомога суворіше. — Нема чого плутатися під ногами у професіоналів. З вами всіма ще буде довга і серйозна розмова… якось згодом, — і він відвернувся, набираючи на телефоні номер відділку Мрії. — Що ж, тоді рушаймо, — згодився Данилко. — Треба ще Ді забрати, вона ж нас чекає. Гадаю, ми всі заслужили як мінімум на морозиво, адже добре попрацювали. Просто чудово. — Ага, — підтвердив Семко. — Нічогенька така пригода вийшла! — А як вам кабанюра? — від цього спогаду Миколка аж повеселішав. — А п’ятак у нього який?! Як мішень у тирі! Треба сказати Діані, нехай не розгодовує Кабачка, бо як виросте отакий, то в кімнату не влізе. Хлопці дружно засміялися. Попри все, що вони пережили, пропри напруження і хвилювання, зараз у всіх було легко на серці. Все сталося так, як вони й бажали. Усе було справедливо. Глава 13

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 Следующая ⇒