Annotation 3 страница

Вони намагалися ступати якомога тихіше, та гілля під ногами все одно зрадницьки тріскотіло. На щастя, все ще дув поривчастий вітер, і шурхіт верхівок дерев заглушав більшість звуків. Хотілося сподіватися, що це допоможе дітлахам лишатися непоміченими. Усі речі друзів лежали там, де вони їх і покинули. Семко з Миколкою взяли собі по лопаті, а Данило замислено зазирнув у залишену після копання скарбу яму. — Здається, в мене з’явилася ідея, — прошепотів він. Усі нахилилися до нього. — Яма, — Данилко вказав на неї рукою. — Вона близько двох метрів углиб. Я думаю, якщо заманити злочинця сюди, щоби він впав униз, він вже не вибереться звідти самотужки. Якщо, звісно, прибрати оце, — хлопчик висмикнув з ями мотузку і відв’язав її від дерева. — І яким чином ти будеш його заманювати? — поцікавилась Діана. — А як завгодно. Наприклад, ось цим, — він нахилився і взяв з землі свій великий ліхтар із радіоприймачем. — Ми з тобою зараз трохи погаласуємо, привернемо його увагу, а Семко з Миколкою обійдуть цвинтар з іншого боку і спокійно знайдуть потрібне їм місце. Тільки яму треба чимось замаскувати — наприклад, покласти над нею кілька довгих гілляк, зверху розстелити мій намет і присипати листям. — Чудовий план, — схвалив Семко. — Так і зробимо. Тоді ми з Миколою пішли обходити периметр, а ви готуйтеся. Чекатимемо вашого сигналу. — Не подобається мені все це, — вкотре за сьогодні сказала Діана, хоча й розуміла, що виходу в неї немає. Вони з Данилком заходилися маскувати яму, а Миколка і Семко, кивнувши один одному на знак бойової готовності, рушили до кладовища. За кілька метрів уже можна було розрізнити самотню фігуру худого бандита в місячному світлі, що вештався з лопатою по цвинтарю, щось бурмочучи. Семко вказав Миколці напрямок руху, як це роблять заправські бійці спецназу, і хлопці навшпиньки попрямували вздовж галявини, намагаючись не випускати злочинця з поля зору. Скоро бурмотіння худого стало більш розбірливим. — «Дурити, дурити…» — ображено бубонів той. — «Пам’ять відшибло…» Нічого не відшибло! Кажу ж, не вистачає одного хреста… Ну от, де він подівся, зараза? Де мені його тепер шукати? Хоч би блимавку яку лишили, чи що… Теж мені, партнери… — Чекаємо, — прошепотів Семко, і друзі зачаїлися за товстелезним стовбуром дуба, звідки якнайкраще було видно увесь плацдарм. Чекати, втім, довго не довелося. Між дерев, там, де було місце їх денної зупинки, спалахнуло світло — це Данилко запалив свій ліхтар. Потім вітер доніс тоненьке: — Гей, дурню! Там, на цвинтарі! Гей, ти, вішалко з лопатою! Твої гроші в нас! Що, обдурили ми тебе? Худий бандит рвучко випростався. Вогник між дерев заблимав, потім залунав голосок Діани: — Обдурили, обдурили! Гей, швабро, йди сюди, якщо не боїшся! Чи тобі гроші не потрібні? Тоді ми пішли… — Ах ви ж, щенята! — розлючено зойкнув худий, перестрибнув через могилу і кинувся на світло, як корабель на маяк. Семко штурхонув Миколку ліктем під бік. — Ось тепер — давай, Микольцю! Вперед! Шукаємо! Миколка зціпив зуби, неначе солдат перед вирішальною атакою, і вони з лопатами навперейми вискочили з-за дерева. Зорієнтуватися вдалося досить швидко — так, оно ті два дерева у вигляді літери «V», отам стояв хрест. Миколка дуже собою пишався. Ось що означає вибрати правильний орієнтир! — За мною! — шепнув він Семкові. Друзі перетнули периметр кладовища і підбігли до однієї з могил. Миколка впевнено вказав пальцем: — Ось тут стояв той хрест, точно пам’ятаю! Тільки де тепер копати? Сподіваюся, він гроші не в могилі заховав?.. — Ні. Ось, дивись, — Семко присів біля невисокого горбочка, який тут був відверто зайвим. — Це воно! Я впевнений. Ну ж бо, перевіримо… І вони заходилися копати. В лісі чувся голос худого: — Та я ж вас повбиваю зараз, шмаркачі малі! Де ви? Ану, озвіться! Поверніть мої гроші, бо… Вони сподівалися, що план Данилка спрацює — інакше справи кепські. Глава 10

— Даню, я боюся, — тихо сказала Діана, коли між дерев з’явився знайомий кощавий силует бандита. Той мчав просто на них, і вигляд у нього був дуже загрозливий. За кілька секунд він уже зможе схопити їх, і… — Стань позаду мене, — мовив хлопчик, не відриваючи напруженого погляду від ворога, і підняв головою ліхтар. — Я тебе захищу. Сподіваюся, що зможу… — От я зараз вам голови повідриваю, дурбецали малі! — лементував худий. — Я вам покажу, як з Кістяком жартувати! Ви в мене зараз отри… — Данилку… — Діана замружилася в очікуванні сутички і вчепилася у плечі друга, але ніякого зіткнення не сталося. Пролунав гучний тріск, і Кістяк, котрий уже був буквально за два метри від дітлахів, раптом зник з очей. Звук важкого падіння змінився голосним зойком болю. — А-а-а-ай-а-а-а, — простогнав бандит з-під землі. — Я, здається, ногу зламав, бісові дітиська… Данило і Діана схилилися над ямою. Пастка спрацювала. Кістяк лежав на дні, намагаючись виплутатися з намету, і йойкав при кожному русі. Помітивши дітей, він заволав: — Ану, стійте! Швидко допоможіть мені вибратися, або я вам роги повідшибаю! Я вам такий кордебалет покажу, поганці недоміряні… — Дякуємо за пропозицію, але ні, — відказав Данилко. — Нас влаштовує статус-кво. — Що ти там верзеш, розумник бісів? От тільки дай мені дотягнутися… — Данилку, можна, я в нього чимось жбурну? — попросила Діана. — Ненавиджу грубіянів… Перш ніж Данилко встиг їй відповісти, оддалік почувся оклик Семка. — Еврика! Глава 11

Гроші були там. Цілий мішок, дуже схожий на звичайнісінький лантух, у якому тягають картоплю, тільки вдвічі менший, з металевою защіпкою і опломбований. Утім, навіть крізь цупку мішковину пальці легко промацували пачки з банкнотами. — Відкривати не будемо, — мовив Семко тремтячим голосом, коли перше хвилювання з приводу вдалої та швидкої знахідки трохи вляглося. — Звісно, що ні, — підтримав Миколка. — Бо як ми потім доведемо, що вся сума на місці? Ходімо хутчіш, треба забрати Данилка та Ді й швиденько тікати звідси. Тато має ось-ось під’їхати. Та й ті бандюгани можуть повернутися будь-якої миті… Хлопці квапливо вибралися з цвинтаря — лише для того, щоби, наблизившись до місця власних розкопок, виявити там жахливу картину. Діанка з Данилком, як і домовлялися, чекали їх біля ями — це було нормально. З ями лунали зойки, стогони та прокляття, щедро пересипані тією самою ненормативною лексикою, яку Маковій-старший завжди класифікував як злісне хуліганство, — це також було природно і цілком зрозуміло. А ось те, що за спиною у друзів, неначе вартові, маячили дві знайомі постаті — Бекаса й Косухи — нормальним не здавалося. Це зовсім не вписувалося у їхній план. Як і те, що Бекас тримав Діану на мушці — в руці у нього був пістолет. Неподалік стояв бандитський джип із увімкненими фарами, і світла вони давали більше, ніж досить. Питання про те, виявлять хлопців чи ні, навіть не ставилося — мова йшла лише про те, як швидко це станеться. Що ж, деколи найкращий захист — це напад, подумав Семко. Але чи нині той випадок? Що вони зможуть вдіяти двом озброєним кримінальникам, та ще й коли у заручниках друзі? Вони з Миколкою перезирнулися. Часу на розмови вже не лишалося, і хлопці просто мовчки, нога в ногу посунули в бік бандитів та своїх полонених друзів. Першим їх помітив Данилко. Зробивши коротенький, майже невидимий крок убік, щоби хоч трохи заступити Діану, він відчайдушно замотав головою. І не треба було знатися на мові жестів, аби зрозуміти, що він хоче сказати. Вшивайтеся! Забирайтеся геть!! Тікайте, поки не пізно!!! Звісно, ні Миколка, ні Семко не зробили б цього, навіть якби мали таку можливість. І Данилко це розумів. Він приречено зітхнув, зробив ще півкроку і завмер, та його мотання головою вже привернуло увагу бандитів. Обоє озирнулися саме вчасно для того, щоби побачити дітлахів з мішком грошей. — Ти диви, Бекасе! — щиро зареготав Косуха. — Бабло саме до нас прийшло, нє?! О, ти диви, в риму сказав, поетом буду конкретним… І копати не довелося! Ану, малявки, несіть сюди наші бабки! Ми вам віддячимо… — Вони не ваші! — сипло, але дуже чітко сказав Миколка. — Шо ти там тявкнув? — Що чули! Ви їх вкрали! Вони не ваші!! Семко легенько торкнувся руки друга. Правильно Миколка робить, тягне час. Це зараз головне — затягнути все якнайдовше. А там, може, й допомога наспіє… А може, й ні… — Ти мені, шмаркачу, зуби не заговорюй, — втрутився Бекас. — Як чую таку лабуду, то стаю нервовим. Руки трусяться… Ще пальну ненароком, дірку в твоїй подружці зроблю… Жаль буде, така гарненька дівчинка… Давай гроші сюди, і без фокусів! Миколка, який тримав мішок, виступив наперед і подріботів до Бекаса. Але той виявився стріляним птахом і, не опускаючи руки зі зброєю, самим лише підборіддям вказав на Косуху — йому, мовляв, віддай. Миколка слухняно повернувся до лисого. І саме в цю мить з ями, де відпочивав Кістяк, донеслося: — Братани, ви мене думаєте звідси витягати, чи як? — Ого! — пугикнув Бекас так, ніби справді був пугачем. — А я про тебе геть забув, друже. Закрутився, знаєш… Ні. — Що «ні»? — істерично вигукнув Кістяк. — Ні, кажу — не будемо ми тебе витягати. Нащо? Ти нам більше не потрібен, бабки вже, вважай, у нас. Такого дурня з амнезією нам у команді не треба. Зараз тебе тихо-мирно прикопаємо, правда ж, Косухо? Не доведеться на трьох ділити, наша частка збільшиться. А потім зі свідками перетремо і — додомку, спатоньки! Бери, Косухо, заступ, і до діла. Земля тобі пухом, Кістяче. Постраждалий грабіжник зарепетував так, що його, певно, і в Полтаві було чути. Почулося також шелестіння — вочевидь, постраждалий вовтузився, марно намагаючись вибратися нагору. А між тим, Косуха не квапився виконувати наказ. Він замислено почухав підборіддя, на відміну від голови, густо заросле, і задумливо промовив: — Та нє, не хочу. Ламає мене фізично напружуватись. Нехай ці… піонери з лопатами добре діло зроблять. Вони цю ямку викопали, вони її й засиплють. Що шукали, дітки? — Картоплю садили, — буркнув Данилко. — Дотепники! Відступи, малий, дай другові дорогу до праці. Молодим усюди в нас дорога, кхе-хе. А ти, товстуне, — це вже адресувалося Миколці, — давай бабло. Час — це гроші. Кидай! Почувши це, Миколка аж задихнувся від обурення. — Краще бути товстим, аніж лисим, — закричав він і кинув. Мішок з грошима влучив прямісінько в Косушин писок. Дезорієнтований бандит похитнувся, смішно махнувши руками, щоби зберегти рівновагу, але, не втримавшись на ногах, незграбно гупнув на землю. У цю мить за бандитським джипом спалахнуло світло. Також фари, визначив Данилко, озирнувшись. Там кілька машин… І це… — Всім стояти! Ані руш! Скласти зброю, руки вгору! Міліція! Глава 12

Далі події розвивалися блискавично і якось одночасно. Миколка хутко присів і вчепився в інкасаторську сумку. Бекас розвернувся й, не цілячись, вистрелив у джерело звуку — влучив. Куля збила кашкет з голови пана Маковія, котрий і віддав команду «Ані руш! ». Роздратований спротивом офіцеру міліції, Пилип Петрович зробив підряд два постріли — один попереджувальний, у повітря, а другий — у плече Бекаса, який і не думав кидати свою зброю. Цей постріл також виявився вдалим — ватажок грабіжників завив, мов той пес, котрому прищемили лапу, і випустив пістолет. Косуха визнав за краще не рухатися й так і лежав на землі, не витираючи навіть крові, що текла з розбитого лоба — металеві защіпки на мішку виявилися досить важкими. Миколка ж, побачивши, що в його тата стріляли, закричав не своїм голосом і, притискаючи до себе «скарб», помчав туди, де стояли міліцейські машини, примовляючи на ходу: — Тату, татусю, з тобою все добре?! Татку!!! — Ах ти ж хуліган, паливода! — загримів над лісом знайомий бас Маковія-старшого. Миколка в житті не подумав би, що зможе так радіти батьковому крику. — Та що ж це таке, до дідька! Ну чого тобі спокійно не живеться! Ти зі своїми друзяками таки доведеш мене колись до інфаркту! От і кашкета мені через вас продірявили! Мати твоя місця собі не знаходить! — Тату, не сварися, — Миколка врізався нарешті в батька і міцно обхопив його руками. — Ось же гроші, всі, до копієчки! Бачиш, навіть пломба ціла! А там, у ямі, ще один бандит сидить. Ми тут, цеє… Скарби шукали древні, ну, знаєш, козака Чорнорота, і так захопилися, що проґавили останній автобус. І в мене, як на лихо, на мобілці ще й грошей не лишилося! Ніхто нас не схотів підібрати, доки ми на трасі стояли! От ми й повернулися до лісу. А потім ці бандити… А ще я спочатку хреста звалив на цвинтарі… Ну, бери ж ти гроші нарешті! — Чуєш, Петровичу, — реготнув хтось із підлеглих — з тих, що одягали наручники на Косуху та Бекаса, — це скидається на спробу дати хабаря посадовій особі під час виконання. Так що ти давай… Вживай якихось заходів… І всі міліціонери радісно загиготіли. Пилип Петрович послухався і вжив заходів. Він підняв свою величезну, як заступ, долоню так, наче хотів ляснути сина по м’якому місцю, та натомість впав на коліна і обійняв його так міцно, що Миколка тільки квакнув. — Ти хоч уявляєш собі, як я за тебе злякався! — не притишуючи, втім, голосу, закричав старший лейтенант Маковій. — За вас усіх! Та якби з тобою… з вами… щось трапилося, я не знаю тоді, що би я робив! Я… — Тату, — шокований Миколка вирвався, чи, точніше, викрутився з батькових обіймів, — ти що це, плачеш? Тобі за посадою не можна! Догану впаяють! Ну, припини… — Не твоє діло, що мені можна, а що ні! — закричав батько ще гучніше і підозріло хлюпнув носом. — Він мене ще вчити буде! Шмаркач! Молокосос! Ану всі до машини кроком руш! Пакуйтеся всі на заднє сидіння! А де, — тут Пилип Петрович на мить замовк і озирнувся, — Данилко з Діаною? — Ми тут, — озвалося з-за дерева. Вони саме згортали намет, що його витяг з ями один із міліціонерів разом з Кістяком. — Уже закінчуємо! Пан Маковій зітхнув, голосно, як перший паротяг, і подивився на своїх підлеглих. — Ну от, і що з такими дітьми робити накажете, га? Квіти життя, називається… — Але ж ми знайшли гроші! — знову встряг Миколка. — Хоча й випадково, якщо чесно. Але ж знайшли! На це батько вже нічого не сказав. Він простежив, як грабіжників завантажують в міліцейську машину, як один із підлеглих сідає за кермо бандитського джипу, підійшов до «Тойоти», розчахнув задні дверцята і лише тоді озвався до незвично мовчазного Семка. — Ну, а ти що скажеш, Семку Скорик? Я гадав, що в тебе є голова на плечах, на відміну від мого шалапута… — Нічого не скажу. Тільки… — Семко глибоко вдихнув і випрямив спину. — Це була моя ідея… Глава 13

— Дядьку Пилипе, а можна одне питання? — Спробуй, Даниле-майстре. — Хто з батьків першим ударив на сполох? Пан Маковій на мить відвернувся від лобового скла, щоби глянути на малого. Вони мчали додому, поверталися в рідне містечко, і Команда Мрії у повному складі розслаблено куняла на задньому сидінні його «Тойоти». Та Данилко навіть у напівсні залишався справжнім журналістом. — А ти як думаєш? Здогадайся! — відповів Пилип Петрович і сам собі дуже здивувався. Насправді він хотів сказати: «Ось приїдеш додому, там про все дізнаєшся! » — Та ну, що тут вгадувати. Мій тато, правда ж? — Правда, Даню, чиста правда. Як ти вгадав? — Просто в нас відбій о десятій вечора. Тато, мабуть, хотів побажати мені доброї ночі, зазирнув до кімнати, а мене нема… — Відбій — це звучить жахливо! — промовила сонна Діанка. — Та нічого не жахливо, — заперечив старший лейтенант. — Класно звучить! Я підтримую. Треба й собі таке вдома завести! І за порушення режиму відразу саджати до карцеру! Ех, відбити б вам усім одне місце, щоби тиждень стоячки снідали! І обідали! Знали б тоді, як батькам нерви тріпати! Так гляди ж — вони ще й винагороду отримають! — Яку ще винагороду, тату? — продер очі Миколка. — Грошову, яку ж іще! — пан Маковій аж завібрував від гніву. — Банк призначив. — І багато? — поцікавився Семко, зручніше вмощуючи голову на м’якому сидінні. — Десять відсотків від суми вкраденого. — Десять від… десять тисяч гривень? — Миколка аж підстрибнув, вмить забувши про сонливість. — Тобто по дві з половиною тисячі кожному з Команди?! — Хоч чомусь тебе в школі навчили, — саркастично підтвердив Пилип Петрович. — Ну там, ділити, множити… Саме так, синку. — Так це ж класно! — надихнувся Миколка майбутніми перспективами, але, почувши, як невдоволено скрегоче за кермом батько, поквапився додати. — Ти не хвилюйся, тату, я з тобою теж поділюся. Купимо тобі новий кашкет. — Не треба! — гордо відмовився Пилип Петрович. — Мені видадуть. По формі, як належить… — І все одно, — стояв на своєму Миколка. — Ти теж заслужив на винагороду, правда ж? Друзі підтримали цю заяву схвальним гулом. — Ти дуже вчасно приїхав… приїхали. Ви всі. Якби не ви, то… — тут Миколка знову позіхнув. — Ну, ми би впоралися, звичайно, але було би важче. — Так, авжеж, ви б упоралися… — пробурмотів пан Маковій уже майже не сердито. — Взяти б пасок та пороти вас, доки пощади не попросите! Шукачі скарбів, теж мені! Він озирнувся, чекаючи реакції, але натомість побачив, що всі четверо вже солодко сплять. Наталка та Олександр Шевченки
ТАЄМНИЦЯ ДИМУ НАД МІСТОМ

Глава 1

— Жити, як-то кажуть, добре, — вдоволено промовив Миколка Маковій. — А добре жити — ще краще, — з готовністю відгукнувся Семко Скорик, цитуючи фразу з відомого фільму. Діана Бондаренко нічого не сказала — вона задоволено підставляла лице першому справді гарячому квітневому сонечку і навіть очей не розплющила. Друзі сиділи на краєчку кам’яного мостика, що перехилився через річку В’юн, і насолоджувалися життям. Був тихий недільний полудень, усі домашні завдання виконано, а тому трійця з Команди Мрії втішалася заслуженим відпочинком. В руках у Семка й Миколки були складані телескопічні вудки, що вже принесли хлопцям улов — десять піщуриків; Діану ж риболовецький азарт хвилював мало — вона віддавала перевагу сонячним ваннам. Від останнього розслідування Команди минув місяць, і до цього часу ніяких особливих пригод з ними більше не траплялося. В цьому були як свої плюси, так і мінуси. — А де Данило? — згадав Миколка про четвертого члена їхньої неофіційної детективної агенції. — Я його ще з п’ятниці не бачив. Він, часом, не в курсі яких-небудь темних справ, які потребують нашого негайного втручання? — Що, Микольцю, знову на подвиги тягне? — поцікавилася Діана, так само не розплющуючи очей. — От же ж непосидючий… Навкруги тиша і спокій, і ніякі підступні злочинці більше не плетуть хитромудрі й зловісні плани. Змирися з цим. — Данило сьогодні мав їхати з батьками до Полтави, — відказав Семко, ігноруючи сарказм подруги. — Щось казав про якусь річ, на котру збирався витратити свій гонорар за ту справу про пограбування банку. Обіцяв повернутися по обіді… — …І вже повернувся, — захеканий Данилко, несподівано виринувши з найближчих кущів, приєднався до друзів на місточку. — Нарешті я вас знайшов, колеги. Все місто оббігав… — А для чого шукав? — нашорошив вуха Миколка. — Знову стався якийсь злочин? — Злочин? Та ні! Просто ви троє мені потрібні. Я хочу у вас інтерв’ю взяти. — Що-що? Інтерв’ю? В нас? — Семко загигикав. — А для чого воно тобі? Ти ж і сам все про нас знаєш. Брав участь у кожному розслідуванні й, офіційно кажучи, проявив себе з найкращого боку… І взагалі, хіба інтерв’ю беруть з порожніми руками? Для цього, як мінімум, блокнот і ручка потрібні… — У мене є дещо краще, — і тут Данилко вивудив з кишені блискучу сріблясту річ, яка виявилася цифровим диктофоном. — Я ж казав, що хочу стати одним з найкращих журналістів? А справжні професіонали користуються такими штуками. Спеціально в Полтаві купив. Я хочу записати голоси кожного з вас, а потім змонтувати з цього справжній репортаж. Тому зараз я буду ставити вам запитання… — Ми, між іншим, рибу ловимо, — вказав Семко на очевидне. Данилко знизав плечима. — Одне одому не заважає. — Ще й як заважає, — солідно заперечив Миколка, міняючи наживку і знову закидаючи вудку. — Риба — вона зайвих розмов не любить. Вона потребує тиші. І якщо буде тиша, — хлопчик вправно повів вудкою в різні боки, потім різко підсік, і за мить у рибальському кошику вже виблискував сріблястий карасик, — буде й улов. Гляньте-но, який красень! Карася впіймати — це вам не абищо. Це риба хитра, обережна. — Угу, майже як ми, — хмикнула Діана. — А давайте згадаємо, з чого все почалося, — запропонував Данилко, не зважаючи ані на Миколчине повчання, ані на рибальський тріумф. — Тобто, як утворилася «Команда Мрії». Для архіву. Може, коли-небудь цей матеріал стане в пригоді — нам, або ще комусь… Зараз, я тільки «запис» натисну. Готово! Починайте! — Ну… — Семко не зміг противитися спокусі бути першим, у кого Данилко взяв інтерв'ю, і похилився до сріблястого пристрою. — Почалося все взимку. В січні місяці. Щойно прийшов Новий рік, і ми розслідували справу про пограбування місцевого музею… — Ти занадто спрощуєш, — встрягла Діанка. — Ми побачили, що замок на музеї зламано, і… — Ми — це хто? Дівчинка закліпала очима. — Ми — це я і Семко Скорик, Данильцю. От, ніби ти не знаєш! — Я все знаю, а ось наші читачі або слухачі не в курсі, — цього разу Данилко говорив зі знанням справи, і всі його слухали. — Тому оповідь слід вести так, щоби й вони все зрозуміли. Повторимо ще раз. — Гаразд, — Діанка зітхнула. — Ми вдвох, тобто я, Діана Бондаренко, і присутній тут Семко Скорик у перший день нового року пішли будити Миколку Маковія і по дорозі, проходячи повз краєзнавчий музей, помітили, що двері… — Вам що, — обурився також присутній тут Маковій-молодший, — геть пам'ять відбило? Миколку йшли будити! — передражнив він. — Знайшли сплячу красуню! Я вже давно на той час встав, щоб ви знали! Коротше, діло було так: один негідник, директор тутешнього музею, організував його пограбування і привласнив… — Чиє пограбування? — підступно посміхаючись, уточнив Данилко. Та Миколку ніколи не вдавалося зупинити так легко. — Ну не моє ж! Музею свого, ось! І привласнив спис, золотий, скіфський, почепив його на дах замість флюгера. А Семко перший здогадався, що флюгер — це ніякий не флюгер, а пофарбований під залізо зниклий спис. І тоді він заліз на дах і… — Хто заліз, Микольцю? — Ну не спис же! Спис уже був там. Чого ти постійно мене перебиваєш? Семко видряпався на дах і хотів його зняти, а злодій… — Семко хотів зняти дах? — Слухай, Даниле-майстре, ну чого ти до слів чіпляєшся? — Миколка нарешті образився. — Я хіба незрозуміло розповідаю? — Якщо чесно, то ні. Не сердься, друже, я просто хочу, щоби ти навчився гарно говорити. — Це тобі треба, ти й учися, — все ще сердився Миколка. — Ти ж у нас великий журналіст! А мені й так подобається. Говорю, як умію. — Давайте я розкажу про нашу другу справу, — примирливо озвався Семко. — Це сталося наприкінці лютого. Минуло півтора місяці відтоді, коли команда Мрії розплутала свою першу справу, зі списом. А в лютому зловмисники, що зазіхали на місцеву шоколадну фабрику, викрали її директора пана Радича. Завдяки злагодженим діям всіх членів команди Мрії та особистій мужності Миколки Маковія викрадачі були викриті й отримали заслужене покарання. — Говориш, як по-писаному! — після того, як його привселюдно назвали мужнім, злитися на друзів Миколці більше не хотілося. — Раніше чомусь так не вмів… — Це все згубний вплив Данилка, — Семко так захопився оповіддю, що перестав слідкувати за своїм поплавцем, і до тями його привів лише скрик Діани «Клює! ». Хлопчик здригнувся, підсік, і якась доволі велика рибина, сяйнувши на сонці видовженим сріблястим тілом, зірвалася з гачка й плюхнулася назад у воду. — Ого! — Миколка від хвилювання зірвався на рівні ноги. — Добрячий був коропець. Прогавили… Ось вам і зайві розмови! — Та нічого, — благодушно відмахнувся Данилко. — Нехай плаває. Хто розповість про нашу третю справу? — Я, — мовила Діана трохи схвильовано. — Якось у березні, ми подалися шукати скарби по карті, яку Семко знайшов в інтернеті. І так захопилися копанням, що проґавили останній автобус до Мрії. До того ж, як на зло, не змогли впіймати жодної попутки. І з мобільними телефонами в кожного були проблеми. А ще ми збрехали батькам, що їдемо до Полтави на екскурсію, і тому нам довелося ночувати посеред лісу. На узліссі Миколка знайшов старезний цвинтар і випадково звалив хреста, під яким грабіжники сховали вкрадене. Там було багато грошей, і нам за це дали премію — за те, що ми їх знайшли, а той хрест — він був позначкою для бандитів, і… — дівчинка на мить замовкла. — Я не дуже плутано розповідаю? — Дуже, — мстиво зронив Миколка. — Та й узагалі, вся ця справа — просто щасливий випадок, та й годі. — Ну, везіння — це теж немало, — Данилко вимкнув диктофон. — Дякую за співробітництво, друзі. — Стривай, — пригадала Діана, — ми ж не розповіли, як із тобою познайомилися. — Не цього разу. Зараз мене інше турбує. — Що саме? — поцікавився Миколка. — Невже риба? — Ні, — Данилко махнув рукою в бік містечка Мрія. — Ви тільки погляньте на небо. Дітлахи повернули голови і в один голос збентежено зойкнули. Над Мрією розповзалася величезна хмара диму. Вона ширилася, клубочачись і змінювала колір — від брунатно-сірого до чорного. Видовище величне і моторошне водночас. — Це що, аварія? — першим отямився Миколка. — Щось вибухнуло? Може, на кондитерській фабриці? — Ні, не схоже, — похитав головою Данилко. — Я це щойно помітив, але… Здається, то горить ліс! — Повертаймось до міста! — скомандував Семко і підхопився, гарячково змотуючи вудки. — Сподіваюся, до будинків пожежа не дійде, але… Женемо додому на всіх парах, треба впевнитися, що з нашими оселями і батьками все гаразд. Може, їм потрібна допомога… Нікого не довелося припрошувати двічі. За хвилину четвірка вже мчала щодуху в рідне містечко, назустріч похмурій хмарі, що нависла над пагорбами. Глава 2

Справді, горів ліс — про це дітлахи дізналися згодом. Пожежа вирувала за межами міста і ніякої матеріальної шкоди Мрії не завдала — окрім їдкого диму, що розлився вулицями і дещо ускладнював дихання. Пожежники на двох червоних машинах із ввімкненими сиренами помчали у бік виїзду з міста саме тоді, коли дітлахи з останніх сил добігли до площі Клумби. Але від’їзд вогнеборців був не єдиною подією, свідками якої довелося стати четвірці. Ще до того, як вони побачили площу на власні очі, до вух друзів долетіли вигуки стривожених городян: — Халатурник!.. Старий Халатурник вийшов з лісу… Дивіться, дивіться, несе щось!.. — Що? — здивовано вигукнув Семко, котрий завжди гадав, що славнозвісний божевільний дід, котрий нібито мешкає в тутешніх лісах, не більше ніж вигадка. — Халатурник? Де?! І справді — з того боку, куди щойно помчали автомобілі пожежників, плівся сивий старий, одягнений у якесь брудне дрантя. Голову його вінчало щось схоже на сплетену з гілля шапку. А в лівій руці дід тримав залізну каністру кольору «хакі» — з тих, у яких автомобілісти зберігають пальне. Халатурник ніс її на витягнутій руці й щось нерозбірливо бурмотів. Це видовище примусило мрійчан спантеличено притихнути. — Ого… — багатозначно промовив Миколка. Друзі перезирнулися між собою, не знаючи, що ще сказати. Було схоже на те, що сам винуватець пожежі навідався до міста. Очевидно, так вирішив і міліцейський патруль. Службовий автомобіль, котрий також прямував до виїзду з Мрії, раптом змінив напрямок руху і, вискнувши гальмами, зупинився поруч зі старим. Із салону вистрибнув лейтенант… — А куди це ви зібралися, діду? — звернувся він до Халатурника. — І що це ви таке несете, га? О-о, боюся, що доведеться нам з вами проїхатись до відділку… Старий навряд чи зрозумів його слова. Він продовжував бурмотіти щось незрозуміле, простягаючи вперед каністру. Лейтенант обережно взяв її з його рук, а потім посадовив затриманого на заднє сидіння. Після цього звернувся до численних глядачів, що скупчилися на тротуарі: — Чого стоїте? Ану, мерщій по хатах робити марлеві пов’язки! — Це він підпалив ліс, лейтенанте? — гукнув хтось із натовпу. Міліціонер лише плечима знизав. — Ну, а мені звідки знати? Зараз і будемо розбиратися… Машина з Халатурником на задньому сидінні розвернулася і поїхала геть. Четвірка друзів знову обмінялася розгубленими поглядами. — Лейтенант має рацію, — сказав Семко. — В місті зараз робити нема чого. Димом можна і отруїтися… Розбігаємось по домівках і відсиджуймось, доки цю хмару не розвіє. А заразом і збираємо інформацію. Радій, Микольцю — скоріше за все, завтра відвідини школи скасовуються… Глава 3

Але пророцтво Семка не збулося — скасовувати уроки ніхто й не думав. Хмара диму, завдяки добрій роботі пожежників та сильному вітру, благополучно розсмокталася ще до недільного вечора, так що на ранок понеділка все місто знову жило за своїм звичним розкладом. За наступні два дні Команді Мрії вдалося дізнатися про таке: — пожежа сталася у північному лісі, за три кілометри від шоколадної фабрики пана Радича; — вогонь знищив два гектари мальовничого соснового бору, а також недобудований санаторій для дітей-інвалідів; — розслідування ще не завершено, але пожежники припускають, що причиною пожежі був підпал; — каністра, яку ніс Халатурник, виявилася порожньою, однак зі слідами бензину; — неподалік від погорілого санаторію були знайдені залишки саморобної халупи, в якій, судячи з усього, і мешкав божевільний старий. Там же було знайдено ще одну порожню каністру. — Ну, і що ви думаєте, панове? — спитав Семко тоном досвідченого слідчого. Був вівторок, уроки скінчилися годину тому, і всі четверо друзів сиділи всередині свого дощатого «блокпосту», збудованого ними на дереві на узліссі. — Старий остаточно загубив клепку і підпалив ліс, — впевнено припустив Миколка і жадібно проковтнув залишки лимонаду з пляшки. — Тут і думати нічого. Всі докази на це вказують. — Навіть не знаю, — сказала Діана. — Старий з виду зовсім нешкідливий. Але ж докази… — А от я сумніваюся, що це зробив він, — тихо мовив Данилко. Всі озирнулися до нього. — Чому? — поцікавився Семко. — Маєш якісь контраргументи? Розкажи! — Та поки що нема чого розповідати… Просто сумніви мене беруть. Надто вже все очевидно. В житті так не буває. — Це ти про що? — не втямив Миколка. — Та про все. Ця історія вкрай підозріла. Всі побачили, як місцевий дивак йде з каністрою, і відразу запідозрили його в підпалі. Але чи не здається вам, що це надто просто? — Але як же друга каністра і те, що халупа Халатурника була поруч із санаторієм? — запитала Діана. — Ото ж бо! Це мене і турбує. Чого б старому палити власний дім, та ще й разом із санаторієм? — Бо він несповна розуму, — заявив Миколка і заходився розгортати нез’їдений у школі бутерброд. — От і все пояснення. — Ага, всі так вважають, — пхикнув Данило. — На божевільних легко списати будь-який злочин. Але припустімо на мить, що насправді ліс підпалив хтось інший… — Хто, наприклад? — заінтриговано мовила Діана. — Не знаю я. Це припущення, думки вголос. — Тобто ти вважаєш, що нашого старого Халатурника просто підставили? — очі Семка збуджено заблищали в передчутті цікавого розвитку подій. Данилко пересмикнув плечима. — А чом би й ні? Як на мене, це цілком можливо. Скоїти злочин, а потім зробити так, щоби в усьому звинуватили місцевого дурника… — Слухай, а це ідея, — задумливо сказав Миколка. — Тоді, значить, може виявитись, що каністри старому просто підкинули… — Отож бо. Я, приміром, не уявляю, де він міг їх узяти. Невже поцупив? — Ні, — Миколка володів неоціненною здатністю жувати й говорити водночас, і зараз демонстрував її на заздрість друзям. — Я багато чого чув про Халатурника, але ніхто ніколи не нарікав, що він краде. Навпаки, всі казали, що він нізащо не візьме чужого. — А що ти ще про нього чув? — жваво зацікавився Данилко. Миколка знизав плечима. — Та нічого особливого. Ну, що в лісі живе. Що в місті майже не з'являється. Що вміє говорити, але його ніхто не розуміє. Та й усе. — А я, взагалі, думав, що Халатурник — це наша місцева легенда, — зізнався Семко. — Як Нессі для шотландців, чи щось таке. До пожежі я його ніколи не бачив. — А я бачила, — згадала Діанка. — Рік тому, приблизно. Біля школи. Тільки я не знала, що це Халатурник. Думала, просто якийсь дивакуватий старий, та й годі. — Ось бачиш, — ухопився за цей спогад Миколка. — Може, він здавна ненавидить дітей, тому спочатку вештався біля школи, а потім спалив дитячий санаторій. Ще навіть недобудований, до речі… — До якої речі? І він не вештався, — дівчинка вступилася за старого з духу протиріччя та з почуття справедливості. — Просто йшов собі, нікому не заважав. — Та це тоді не заважав. Хто його знає, що потім коїлося у тій божевільній голові? — Микольцю, ти ліпше їж, у тебе це краще виходить. Бо ти сам собі перечиш. То твердиш, що Халатурник чужого не бере, то переконуєш нас, що він людиноненависник. — Я просто озвучую різні думки, Ді, — анітрохи не знітився хлопчик. — А їх у мене, знаєш, як багато? — Знаю, — Діанка зітхнула. — Не вперше. — І все одно, — вперто стояв на своєму Данилко, — щось тут купи не тримається. От уявімо собі, що Халатурник підпалив ліс. Міг же він це зробити? — Цілком, — похмуро відповів Семко. — Дурне діло — нехитре. Нищити завжди легше… — Згоден. Гаразд, припустимо, що міг. Проте щоби з бензином у каністрах… Пальне зараз дуже дороге. Отже, його треба або купити — що навряд, або… — Вкрасти, — закінчила Діана. — Що ще більш сумнівно. Ніхто б і на милю не підпустив такого діда до заправки. І ніхто не лишає бензин там, де його можна поцупити. — Отже, що ми маємо? — тріумфуюче запитав Данилко. — Аж нічого, — хмикнув Семко. — Тільки купу здогадів. Та якщо слідство встановить, що вогонь пішов від халабуди старого, Халатурнику не позаздриш. — Точно, — підтвердив Миколка. — І Мрія залишиться без своєї легенди. Усі перезирнулися. — Я не сумніваюся, що слідство саме це і встановить, — мовив Данилко. — Та доки ми Команда Мрії, всі наші легенди житимуть. Бо що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь: старого просто підвели під монастир, як каже моя мама. Скористалися тим, що він не може нічого толком розповісти, не зможе за себе заступитися… — Пропоную копнути під діда глибше! — виголосив Семко. — Треба дізнатися, звідки він взявся у нашому місті, ким був раніше, і таке інше. Тобто, всю можливу біографію. Бо поки ми геть нічого про нього не знаємо, важко будувати якісь гіпотези. А тоді, може, й спливуть якісь важливі факти… — І де ми це копатимемо? — поцікавився Миколка. — Навіть мій тато майже нічого про нього не знає — це при тому, що працює в міліції. Старий просто оповитий таємницями… — Одна людина все ж, напевно, може бути в курсі того, що нас цікавить, — промовила раптом Діана. — Хто? — в один голос вигукнули хлопці. — Устим Ковальський, ось хто. Він колись завідував нашою міською бібліотекою. Зараз цей дідусь уже кілька років як на пенсії. Якщо не помиляюся, дуже давно він навіть книжечку про історію нашого міста написав — принаймні мама мені про це розповідала. Тільки ту книжку так і не видали. — Точно! — Семко здійняв над головою вказівного пальця, неначе це була його власна ідея. — Той дід може знати все, що потрібно. Хтось в курсі, де він живе? — Гадаю, про це ми зможемо дізнатися в бібліотеці, — відповіла Діана. — Тітка Оксана, що там працює, добра подруга моєї мами. — Тоді за діло, — Миколка облизав замаслені бутербродом пальці й бадьоро підхопився на ноги. — Я готовий. — Зачекай, не жени коней, — зупинив друга Семко. — Я маю іншу пропозицію. Давайте розділимося. Ді з Данилком, як найбільш балакучі з нас, підуть шукати діда Устима, а ми з Миколкою гайнемо на згарище. — Тю, а це навіщо? — надувся Маковій-молодший. — Сліди шукати, — впевнено пояснив Семко. — Не ті, підкинуті, а справжні. Наскільки я знаю, пожежники вже мали поїхати, і нам ніхто не заважатиме. Можливо, відгадка десь там. Данилко схвально кивнув. — Чудова думка. Тільки будьте обережні. — Будемо, — пообіцяв Семко, а Миколка, як справжній герой, проігнорував це напутнє слово. Глава 4

⇐ Предыдущая 1 234 5 6 7 Следующая ⇒