Annotation 2 страница

— Ніколи собі не пробачу, — бурмотів Семко, міряючи кроками узбіччя. — Це я вас у халепу втягнув. Через мене тепер усім дістанеться. Наївний, невже я справді очікував знайти скарб? Дитина, та й годі… — От припинив би ти жалітися, — розсердилася Діана. — Хіба ти нас силою тягнув? Ми самі захотіли взяти участь у цій пригоді. І ми так само, як і ти, сподівалися на те, що скарб справді знайдеться. Але, попри все, особисто я ані крапельки не шкодую, що поїхала з вами, хлопці. Ми чудово провели час, і я ще довго згадуватиму цю нашу вилазку. А автобус… Ну, буває. Що тут такого страшного? Зупинимо якусь машину і доїдемо… — Ага, тільки чомусь жодної не видно, — сумно зауважив Миколка, у якого в голові безперервно прокручувалися картини пізнього повернення додому й виправдовування перед батьком. Цього разу в старшого лейтенанта Пилипа Петровича Маковія терпець точно увірветься. А про наслідки… Ой, краще й не думати. — Вже скоро зовсім темно стане, і хоч би одна попутка проїхала! Вимерло це шосе, чи що?.. Справді, за ту годину, що друзі простояли на узбіччі траси, повз них промчав лише один автомобіль — та й той був молоковозом із двомісною кабіною. Вже стемніло, і порожнеча на дорозі лише посилювала враження відірваності від великого світу. Від цього робилося незатишно. — Нічого не вимерло! — заперечила Діана, як могла бадьоро. Наче на доказ її слів здалеку почулося якесь деренчання. Воно наближалося, наростало, несучи з собою останню надію на благополучне повернення додому. — Так, слухайте всі, — скомандувала дівчинка. — Ви відходите подалі, до дерев, а я зупиняю авто сама. Якщо зупиниться — щодуху біжіть до мене. Згода? Хлопці кивнули і слухняно відійшли. Та на третій секунді очікування поки що невидимого транспортного засобу не витримав Миколка. — А чого це ми відійшли? — Щоб не налякати водія нашою кількістю, — пояснив тямущий Семко. — Думаєш, водій більше злякається, побачивши нас на узбіччі, ніж коли ми вискочимо з кущів і побіжимо до його машини? — не второпав Миколка. Хлопці перезирнулися. — Миколка має рацію, — підтримав Данилко. — Повертаймося. Вони порівнялися з Ді саме вчасно для того, аби побачити автомобіль, що мав їх врятувати. Діанка, почувши кроки хлопців, зашипіла щось сердите, але враз замовкла, коли помітила авто. Невеличке, розміром із мотоциклетну коляску, більш за все схоже на перепиляний навпіл «Запорожець», невідоме чудо техніки проторохтіло повз розгублених скарбошукачів на швидкості повільного вальсу, та все ж устигло зникнути з поля зору, перш ніж Діана отямилася і підняла руку. Хлопці ж узагалі приходили до тями ще хвилину, не менше. — Матінко, що це було? — нарешті пробурмотів Миколка. — І воно ще їздить? — Може, хтось поцупив машинку з автоатракціону? — висунув версію Семко. — Це «інвалідка». Всі повернулися до Данилка. — Що? — перепитав Семко. — Так на неї в народі кажуть. Спеціальна машина для інвалідів — таких, що не мають ніг. У неї ручне керування, і лише два місця в салоні, і… Такі робили дуже давно. Я не знав, що вони ще на ходу, — якось безпомічно закінчив хлопчик. — Вони, як бачиш, на ходу, а ось ми простоюємо, — сумно констатував Семко. — Немає ради. Давайте дзвонити батькам — нехай хтось із них за нами приїде. Миколка здригнувся від таких перспектив і дуже голосно зітхнув. — Давайте ще почекаємо. І вони почекали ще дві години. Надвечір’я остаточно перетворилося на ніч, а по трасі за цей час промчало лише три автомобілі. Жоден не зупинився. Стало не лише темніше, а ще й значно холодніше — приємна денна весняна свіжість, минувши стадію прохолоди, враз перетворилася на холод, ще й погрожувала заморозками. Зрештою Діана мовчки полізла до свого рюкзачка по мобільник. — Уже пора?.. — засопів носом Миколка. — Уже дві години, як пора, — різко відмовила Діанка і раптом завмерла на мить, а потім ляснула себе по лобі. — Що? — з підозрою поцікавився Миколка. — Згадала. Згадала, що забула мобільний удома. Похапцем збиралася, сонна, а він лежав на столі… — дівчинка так розгубилася, що ледь не заплакала. — Вибачте… — тільки й змогла сказати вона. — Та пусте, — великодушно відповів Семко, нишпорячи у своєму рюкзаку. — Зараз я свій дістану, і в нас вийде… — він не договорив, що саме, кинув рюкзак на землю і почав плескати себе по кишенях. — Ну, а в тебе що? — спитав Данилко. — Здається, я свій мобільний десь посіяв. Гадки не маю, де. Він наче в кишені був, хоча ні, стривай… У рюкзаку, точно! Може, я щось із наплічника діставав, і він… теє… випав? — А може, ти його просто вдома забув? — припустила Діана. — Ну, як я? — Ні. Я з вечора його в штани поклав, а потім переклав до рюкзака. І перевіряв перед виходом — був на місці. Де тепер його шукати? — В ямі, — попри скрутну ситуацію, Миколка всміхнувся. — Якщо його добре землею присипало, буде нашим другим скарбом. — Ага, який доведеться шукати навпомацки, — судячи з голосу, Данилкові було не до сміху. — Я теж без мобіли, друзі. Тільки я її не забув, а навмисне вдома залишив. Вона зламалася, і тато обіцяв спробувати полагодити. А якщо ні — купить мені нову. Так що… Одна надія — на Миколку. — Легко! — Маковій-молодший махнув руками, мов заправський ілюзіоніст, і в його долоні справді з’явився телефон. Справний, заряджений, ніде не забутий і не загублений. Миколка дуже собою пишався. Так, що навіть страх перед батьком трохи минув. Тож почувши у слухавці металевий голос, котрий сповіщав «На вашому рахунку недостатньо коштів для з’єднання», хлопчик спершу вухам своїм не повірив. Спробував ще раз — той самий результат. — Нічого не розумію, — пробурмотів він, ледь не плачучи. — Позавчора ж тільки картку купив! На двадцять п’ять гривень! Ледве випросив у тата! Де ж вони поділися? — Перевір рахунок, — втомлено сказала Діана. Миколка послухався і розгубився ще більше. — Ві… вісім копійок? — скрикнув він обурено. — Це маячня якась! Це точно нечиста сила! — Пригадай, кому ти дзвонив учора! — зажадав Данилко. Хоча це вже не мало особливого значення, йому просто стало цікаво. — Та нікому! — забожився Миколка. — Ну з тобою говорив хвилини дві. Із Семком — ще три, не більше. І все! Навіть Ді не дзвонив! Ну хай це п’ять гривень у мене забрало! А де решта?! — Ну що ж, — розважливий Данилко, як істинний журналіст, підійшов з іншого боку. — Перефразуємо питання. Куди ти дзвонив учора? — Та нікуди! Ну… — тут кругленьке лице Миколки витягнулося так, що це стало помітно навіть у темряві. — Ой… — А конкретніше? — зажадала Ді. — Я мелодії качав. Побачив рекламу в телевізорі, і… Всього лиш три мелодії! «Червона рута» і ще… — Миколка замовк. Діана виразно зітхнула. — Телевізор — це зло, — заявила вона. — Ліпше читай книжки, Микольцю. — А я й читаю, — огризнувся той. — Просто побачив… — А ціну за хвилину з’єднання ти, мабуть, не розгледів, — здогадався Данилко. — Там вона навмисне подається таким дрібнесеньким шрифтом і без податків, та й розміщується десь унизу, аби менше на неї увагу звертали. А вартість там добряча, гривень до десяти за хвилину чи за мелодію — коли як. — Але ж це неправильно! Це порушення! — Точно, Микольцю. Завтра подамо на них до суду! — пожартував Семко. — То що нам робити зараз? — Повернутися туди, де ми копали, поставити намет, розкласти багаття й чекати, коли Миколчин тато стурбується відсутністю сина і сам йому подзвонить, — річуше мовив Данилко. — Мобільний, друже, не вимикай. — А я й не збирався, — шмигнув носом Миколка. — Я собі не ворог. Тільки цеє… Тато ще не скоро стурбується. Він сьогодні на чергуванні, прийде додому десь о третій ночі. А мене немає. От лишенько… — Нічого. Зате він буде радий почути, що ти живий і здоровий. Це точно. Я пана Маковія добре знаю. Ну, покричить трохи і пробачить, — упевнено сказав Семко. — Трохи?! — Миколка схлипнув. — А крім того, — додав Данилко, — хтось із наших батьків може розхвилюватися ще раніше. Передзвонить Пилипу Петровичу, а він тоді — нам. Якщо хочеш, я слухавку візьму. Поясню ситуацію… — Не треба, — мужньо відмовився Миколка. — Я сам. — А нам обов’язково йти туди, до ями? — спитала Ді. — Далеко, та й моторошно дуже, якщо чесно… — Ну, не на дорозі ж намет ставити. І не на узбіччі, — син офіцера Данилко швидко взяв керування на себе. — Тут ми можемо впасти в око не лише рятівникам. Мало хто вночі проїде. А там точно ніхто не з’явиться. Місце досить затишне, поїмо нарешті, біля вогню посидимо… — Чомусь мені зовсім їсти не хочеться. — Ще захочеться, Ді. А як ні, то все одно — треба. Це наказ. І не бійся. Ми ж з тобою. — Гаразд, — Діана взялася за лямки рюкзака, щоб поправити його на спині. — Твоя правда, Данилку. Рушаймо. — Ага. Може, й Семкова мобілка знайдеться, — понадіявся Миколка. — Якщо нею зараз не користується дух козака Чорнорота. — Аніж зуби шкірити, краще подумай, що ти батькові скажеш, — несподівано навіть для себе самого Семко засміявся і підняв свого наплічника із землі. Глава 6

Усі разом вони повернулися на місце денних розкопок. Що й казати, вночі воно видавалося набагато похмурішим і… чого приховувати — страшнішим. Темрява, що розтеклася між стовбурами, ухання пугача десь у глибині лісу й таємничі потріскування з усіх боків примусили компанію притихнути. Яке щастя, що Данилко таки взяв із собою ліхтар — великий і потужний, та ще й із вбудованим радіоприймачем. Його світла вистачало, щоби розсіяти пітьму на кілька метрів уперед. А радіо на прохання Діани Данилко ввімкнув уже через три хвилини після того, як вони увійшли до темної хащі — музика хоч трохи маскувала цю моторошну тишу, і на душі ставало дещо спокійніше. Діставшись до знайомого місця з викопаною ямою, друзі поскидали всі сумки докупи і почали готуватися до вимушеної ночівлі. Семко з Данилком заходилися збирати дрова для вогнища, Діана — розпаковувати Данилків намет, а Миколка зі стурбованим виразом на обличчі міряв кроками галявинку в пошуках Семкового телефону. — Не подобається мені все це, — бурмотів він, і невідомо, що саме малося на увазі — можливий дзвінок тата, необхідність виправдовуватись перед батьками по поверненні додому, неможливість знайти Семкову слухавку чи перспектива провести ніч у темному холодному лісі. Мабуть, геть усе. Холоднеча підганяла їх, і дрова були зібрані дуже швидко. Вогонь запалив Семко за допомогою сірників та уривка газети, і скоро на галявині розгорілося справжнє вогнище. Це посприяло підвищенню настрою Команди — тепер їхня вилазка вже здавалася звичайним пікніком на лоні природи. Всі четверо розсілися навколо багаття й почали витягати нез’їдені протягом дня припаси — аромат диму добряче роз’ятрив їм апетит, навіть Діані, котра зовсім не планувала вечеряти. — Як добре все ж таки, — сказав Данилко, нанизуючи сосиски на довгий прутик. — Якби не ця неприємна ситуація з батьками, можна було б просто насолоджуватися життям, та й усе. Особисто я ніколи не був у лісі вночі. Виявляється, це дуже класно. Страшнувато, але класно. — Страшнувато, це точно, — погодився Семко. — Але я знаю кілька історій, які набагато страшніші, і ця наша пригода у порівнянні з ними… — Тільки спробуй їх розповісти, — Діана виразно погрозила йому кулаком, і хлопець з посмішкою замовк. Далі друзі мовчки смажили над вогнем сосиски, варену картоплю і навіть помідори, а в цей час із ліхтаря-радіоприймача лунала якась приємна музика. Данило мав рацію — все справді було чудово. Загроза конфлікту з батьками вже не здавалася такою гострою — тихе потріскування дров, пахощі смаженої їжі та тепло, що йшло від багаття, діяли на юних археологів заспокійливо. Навіть Миколка, здавалось, змирився з тим, що цього разу тато, м’яко кажучи, зовсім не схвалить нової витівки їхнього товариства. Ну й нехай — зате зараз, у цю мить, усе просто прекрасно. Коли всі запаси були з’їдені й випиті, Семка знову потягнуло на розповіді страшилок. — Я якось чув, що один хлопчик пішов із друзями до лісу гратись у хованки, — ухилившись від помідору, яким у нього пожбурила Діана, він продовжив: — Так ось, він так добре заховався, що відстав від інших і заблукав. Ну от, іде він між деревами, кличе своїх приятелів, аж бачить: із дерева стирчить чиясь рука… — Семку, ну я ж тебе просила, — скривилася Діана. — Я не люблю жахалки! А тим більше — в нічному лісі… — Не зважай, — Данилко, що сидів поруч, поплескав її по плечі. — Він все вигадує… — А ось і ні! — заявив Семко. — Чиста правда! Він до дерева, думав, що то хтось із його друзяк заховався в дуплі, але повністю не вліз, проте ні! Бачить він — ніякого дупла там і немає, просто стирчить собі рука, та й усе. Він перелякався, і давай відступати назад. І що ви собі думаєте? Рука розтиснула пальці й потягнулася до нього! — Та ну тебе, — кинув Миколка і здригнувся. — Кажу — так і було. Хлопець давай тікати, але як не озирнеться — а ця рука все ще позаду нього, тягнеться між дерев. Мабуть, метрів із тридцять виросла… — І що? — спитав Данило із захватом, якого виразно бракувало його подрузі. — Що, що… Не зміг він від неї втекти. Схопила вона його і втягнула у своє дерево майже повністю. Тепер кажуть, що з того дерева досі стирчить рука маленького хлопчика… — Маячня якась, — твердо сказала Діана. — А ви мою історію послухайте, — підхопив Данило естафету Семка. — Це точно правда, мені тато розповідав. Колись давно він служив на флоті на Далекому Сході й розказував мені, що на їхньому судні одного разу завівся привид. — Привид? На кораблі? — здивувався Семко. — Так. Тільки то був не такий привид, як ми звикли уявляти — якась фігура в білому простирадлі… Ні, ті хто його бачив, казали, що він схожий на утопленика. Матрос у згнилому смугастому тільнику, замість волосся у нього водорості, шкіра вся біла, а очей зовсім немає — риби виїли… — Я думала, ти в такі речі не віриш, — з надією в голосі мовила Діана. — Взагалі-то, не вірю, — задумливо відповів Данилко. — Але цю історію мені розповів тато, а він ніколи не бреше… — Ну і що було далі? — підбивав на продовження Семко. — А нічого. Він просто вештався ночами по коридорах, хлюпав розмоклими чоботами і щось собі бурмотів. А один матрос запевняв, що якось прокинувся серед ночі у своїй каюті, а цей привид висить на стелі й на нього дивиться… Без очей дивиться! Цей матрос дуже скоро збожеволів, і досі в лікарні. А той привид зник з судна, як тільки вони вони відійшли від берегів Японії… — Шик! — схвалив оповідь Семко. — Аж мороз поза шкірою пішов. — А мені нічого розповідати, — буркнув Миколка. — Хіба тільки те, що ми сидимо біля самісінького цвинтаря. — Що?! — зойкнула Діана, для якої ця новина стала останньою краплею. — Ага. Я сьогодні вдень його знайшов. Дуже старе і закинуте кладовище, з кількома хрестами. Одного хреста я випадково звалив… — Ну дає! А чого ж нам не сказав про свою знахідку? — Та якось не до того було, — знизав плечима Миколка. — Ми ж скарб шукали… — Якби попередив, ми б вибрали якесь інше місце для ночівлі! — нервово дорікнула Діана. — Я ж тепер заснути не зможу! — Та годі тобі, Ді, — махнув рукою Семко. — Що тобі ті кілька старих могилок у лісі? — А от ви уявіть собі, хлопці, — Миколка неначе про щось згадав. — Мій тезка, Микола Васильович Гоголь, же багато писав про наші місця! Про Миргород і про Сорочинці… А якщо то все насправді було? Про утопленицю… І про Басаврюка… І про Вія теж… А що, як той цвинтар уночі оживає, і мерці блукають лісом? І Чорнорот серед них… — Дуже тобі дякую, Микольцю! — Діана аж на ноги зірвалася. — Дуже дякую вам усім, молодці, що сказати — вмієте залякувати бідолашну дівчину! Безсердечні, і… — вона раптом сіла так само швидко, як і звелася. — Що таке? — всі раптом насторожилися. — Світло! Здається, автомобільні фари! Отам, між дерев. Хтось їде сюди, у ліс… — Гасіть вогонь, — скомандував Данилко. — Швидко. Сам він простяг руку і вимкнув ліхтар. Світло і заспокійливі звуки радіо миттю зникли. — Чому? — не зрозумів Миколка. — А раптом водій допоможе нам дістатися додому? — Сам подумай — чи багато нормальних людей заїжджають машинами вночі у майже непролазний ліс? Кажу вам, це щось недобре. Гасіть вогонь, доки нас не помітили. А то знаєте — всяке трапляється з небажаними свідками… — Данило має рацію, — кивнув Семко. — Гасимо, швиденько! Приятелі підхопилися зі своїх місць і за кілька секунд затоптали багаття підошвами кросівок — добре, що воно вже догорало. Ліс миттю занурився у первинний морок. Четвірка затихла і прислухалася, якомога щільніше притиснувшись одне до одного. Й справді — десь віддалік почувся звук двигуна. Не те бурчання, яке видавала смішна двомісна машинка, а справжній гул, не надто голосний, але рівномірний — що безпомилково вказувало на хороший автомобіль. А за мить з’явився і він сам. Обережно лавіруючи між дерев, джип невизначеного кольору — у скупому світлі фар було годі щось розрізнити — доповз до того місця, де, як запевнив Миколка, і був цвинтар. Двигун затих, але фари не згасли. — Чого вони світло не вимкнули? — так тихесенько, що ледь чуючи себе самого, прошепотів Семко. — Акумулятор же сідає… — Зараз дізнаємося, — так само тихо відповів Данилко. Тричі ляснули дверцята таємничого автомобіля, і три чорні тіні, відокремившись від нього, рушили поміж дерев. Почувся шурхіт та тріск гілок, і між прибулими зав’язалася жвава розмова. На жаль, хоча говорили вони досить голосно, будучи певними, що вони тут самі, вітер доносив до дітлахів лише уривки окремих слів, які не піддавалися розшифруванню. Першим не витримав Миколка. — Давайте глянемо, що вони робитимуть, — запропонував він. — Підкрадемося трохи ближче. Заразом і чутимемо краще… — Для чого? — заперечила було Діана, але, як не дивно, Семко з Данилом підтримали ініціативу Миколки. — Треба розвідати, що до чого, — кивнув ледь помітний у темряві Семко. — Нюхом чую — кримінал. — І що? — Діана зробила ще одну спробу відмовити друзів. — Це вам не в рідному місті із засідки стежити. Якщо то справжні бандити, і якщо вони нас помітять — допомоги марно й сподіватися. Ви це розумієте? — Розуміємо, — прошепотів Данило. — Але ми все одно вже тут, поруч із ними. Якщо підкрадемося ближче на кілька метрів, то зможемо бодай дізнатися, чого їм тут треба. Ми ж Команда Мрії, чи ні? Хіба це не наша справа? — Це дуже небезпечно, — продовжувала Діана, звісно, сама не збираючись залишатися на галявині. Друзі почали обережно просуватися вперед. Глава 7

На висвітленому фарами нічному цвинтарі між трьома невідомими розгорався якийсь конфлікт. — Ти кого дурити надумав? — гарячкував один, кремезний і мускулистий, звертаючись до другого, худого та високого, неначе жердина. — Що значить «не знаю, де»? Пам’ять відшибло? То ми з Косухою тобі зараз швидко голову продуємо. — Ага, на раз, — загрозливо озвався Косуха — силует середнього зросту і зовсім лисий. — Щось у тебе дуже невчасно амнезія почалася. Але це виліковне! — Хлопці, — виправдовувався жердиноподібний, — кажу вам, я точно пам’ятаю, що десь тут ще один хрест стояв! Я біля нього і закопав усе. А тепер його немає! Ну, мамою клянуся! — Мама тобі не допоможе, — відказав кремезний. — За дурнів нас маєш? Вирішив усі гроші до рук прибрати? — Та ні, ти що, Бекасе?! Хлопці, я ж вас ніколи не підводив! Я правду кажу! — А гроші таки доведеться знайти, — похмуро гаркнув Косуха. — Лопату в руки, і живо копай увесь цей довбаний цвинтар, та щоб усе до копійки вигріб, зрозуміло? Команда Мрії, затамувавши подих, спостерігала за перепалкою із-за товстих стовбурів дерев. З їхньої нової позиції було добре видно, як дивна трійця блукає поміж могилами старого кладовища, щось видивляючись на землі. Отже, здогади друзів були правильними. Справа, яка привела до лісу тих трьох, таки нечиста. От тільки про які гроші вони говорять? Невже теж скарбів шукають? Миколці раптом здалося, що він починає розуміти сюжет цієї нічної вистави. Якийсь швидкий спогад майнув у голові… Щось, що має стосунок до грошей і злочинів. Але перш ніж він устиг збагнути, що це, сталося несподіване. Мобільний телефон хлопчика, про який усі геть забули, раптом задзвонив. Голосно і дзвінко залунала мелодія «Червоної рути» — та сама, яку Миколка вчора завантажив, спокусившись телевізійною рекламою. Від цього неочікуваного звуку Миколка сіпнувся, неначе від електричного розряду, запустив руку в кишеню штанів, швидко висмикнув телефона і натиснув кнопку відбою, а потім боязко озирнувся на друзів. Від Семка, Данила й Діани у напівтемряві лишилися самі лише блискучі очі. Такого сюрпризу ніхто з них не очікував. Як, втім, і підозрілі суб’єкти з джипу. — А це ще що таке? — поцікавився вголос Косуха. Всі три постаті, що завмерли було на місці, знову почали рухатися — розвернулися в бік дітлахів і чіткими, розміреними кроками почали невпинно наближатися. — Ходу! — пошепки дав команду Семко. Нікого з четвірки не довелося припрошувати двічі. Дітлахи зірвалися з місця і помчали крізь ліс у бік шосе, що видавалося зараз далеким, як сам космос. Глава 8

Просто диво, що під час екстремальної пробіжки ніхто з них не врізався у якесь дерево — до траси четвірка дісталася цілою й майже неушкодженою, якщо не рахувати подертий місцями одяг. Як справжні спринтери, вибігли вони з лісу, кількома стрибками подолали тихе нічне шосе і загальмували в густих заростях чагарників на іншому його боці. Тільки там, у кущах, юні шпигуни відчули себе більш-менш у безпеці. З хвилину вони відхекувалися від важкого бігу, а потім одночасно озирнулися, чекаючи побачити ззаду фігури переслідувачів або ж світло фар автомобіля. На щастя, нічого подібного не сталося. Здається, поки що ніхто їх не переслідував. — У мене мало серцевий напад не стався, — поскаржилася Діана, обвівши приятелів сповненим докору поглядом. — Що, награлися у детективів? Цей клятий телефон нас ледве не угробив! Нас же могли схопити! — Але ж не схопили, — винувато відказав Миколка. — Вибачте, друзі… Я й сам перелякався. То батько подзвонив… Так невчасно. — Раджу тобі вимкнути звук на слухавці, — тихо мовив Данилко. — Якщо він зараз знову подзвонить, нас точно загребуть. Миколка кивнув і знову поліз по телефон. — Все-таки я мав рацію, — Семко влігся на землю, розкинувши руки, обличчям до зоряного неба, але швидко підхопився — грунт виявився надто холодним. — То справді бандити. Чули про гроші? Вони, певно, закопали десь там награбоване… А тепер, здається, не можуть знайти. Аматори! — З чого ти взяв, що гроші саме награбовані? — спитала Діана. — А чи багато людей ховають на цвинтарі в лісі чесно зароблену зарплату? Це ж очевидно, що гроші не їхні. От тільки як можна було забути про місце власної схованки? Дурня якась… — Стривайте-но! — Миколка завмер і жестом закликав інших до тиші. — Здається, я зрозумів, що відбувається! — І що ж? — запитався Данило. — Пам’ятаєте, я казав, що сьогодні був на тому цвинтарі й випадково звалив хреста? То, скоріш за все, саме біля нього бандюги й заховали гроші! Я відволік його під дерева — ось чому той худий розгубився і не знав, де шукати! — Почекай, Микольцю, — пожвавішав Семко. — А ти сам пам’ятаєш, де стояв той хрест? Зможеш знайти потрібне місце? — Звісно, зможу, — кивнув Миколка зблиснувши очима. — Там ще поруч два дерева стоять у вигляді англійської «V», я між ними ще у павутину втрапив… Від надлишку емоцій Семко аж застрибав на місці. Діана стривожено дивилася на друга. — Що це ти замислив? — звернулася вона до нього. Той припинив гицати і плюхнувся на землю поруч із нею. — Ну, а ти як гадаєш? Знайти гроші! І повернутися додому зі скарбом. — Ще чого! Знову в той ліс? Невже ти нічому не… — Дайте мені договорити! — нетерпляче увірвав Миколка. — Я ще не закінчив. Хотів сказати, що здогадуюсь, які саме гроші вони шукають. — То які? Не тягни! — Ді, пам’ятаєш, коли я позавчора у тебе в гостях сидів, по телевізору йшли новини? Пам’ятаєш, про що в них казали? — Ні, не пригадую, — заперечно хитнула головою Діана. — Там казали, що в Миргороді пограбували інкасаторську машину і викрали близько ста тисяч! Грабіжників було троє, і вони були озброєні! Вловлюєте? — Тобто, це вони? — припустив Данило. — Ті самі злодії? — Дев’яносто дев’ять шансів зі ста! — впевнено заявив Миколка. — І тепер ці бовдури не знають, де шукати присвоєні багатства, — задоволено продовжив Семко. — У той час, як наш Миколка це знає! — Ви просто самогубці, — Діана не надто поділяла загальний захват. — Слухай, Ді, я ж не кажу, що ми збираємося піти на бандитів у лобову атаку, як на війні. Нам потрібен хитрий та підступний план. — Не розумію, який тут ще може бути план? Четверо дітей проти трьох озброєних кримінальників… — Простий, як і все геніальне! Нам треба розділити ворогів і відволікти від того місця — тоді Миколка зможе потрапити, куди треба, і викопати їхню здобич. — І яким же чином ти збираєшся відволікати дорослих грабіжників? А якщо вони вже знайшли свою схованку і викопують награбоване просто зараз? Семко відкрив рота, щоби відповісти, але замовк. Друзі побачили, як серед дерев знову з’явилося світло фар джипа злочинців. Цього разу машина поверталася до траси. — Їдуть, — пошепки прокоментував Данило. — Цікаво, куди? — Можливо, нас шукати, — висловив здогад Семко. — Адже ми тепер свідки і чули забагато. А їм це ні до чого. Вони хочуть знешкодити нас… Аби ми їх не видали. — І знайдуть, — якось приречено відгукнулася Діана. — Що як вони зараз виїдуть на шлях, а потім перевірять ці кущі. Що тоді?.. — Ш-ш! — прошепотів Данилко. — Тихо! Викотившись на дорогу, джип зупинився. Відчинилися дверцята з боку водія, і в салоні автоматично увімкнулася лампочка. Це дозволило друзям побачити, що наразі в машині сидять лише двоє, а не троє чоловіків. Потім водій відпустив кермо, вийшов і став у променях світла фар. — Куди ж воно поділося, га? — долинув до дітлахів його голос. Команда розпізнала кремезного ватажка, Бекаса. Потім клацнули пасажирські дверцята, і поруч з ним став лисий Косуха. — Ти бачив, хто це був? — спитав він. — Нє-а. Мобілу чув, а далі захрустіло тільки… Хтось нас там випасав, а потім змотався, зуб даю. Зараза, ще лягавим доповість… — А може, то й були лягаві? Може, хотіли засідку влаштувати?.. — Нє-є, навряд чи. Якби лягаві, то нас би вже взяли. Може, то лісник якийсь вештався… Одне знаю — треба швидко все закінчити і хутко мотати звідси. — Якщо той ідіот не знайде, де закопав гроші… — Знайде, — пообіцяв Бекас. — Куди він дінеться. А як не знайде, то ми його самого на тому цвинтарі закопаємо. Давай-но в машину, проїдемося трохи. Коли побачимо того вилупка, що за нами підглядав, то проведемо з ним профілактичну бесіду, щоб знав, як ночами по лісах лазити, ги-ги. Бандити повернулися в салон, і джип зрушив з місця. На мить яскраве світло фар ковзнуло по кущах, де переховувалися друзі, і вся четвірка інстинктивно пригнулася, та врешті зітхнула з полегшенням, побачивши, що автомобіль повільно покотився далі. Коли машина зникла з поля зору, Семко озвався першим. — Часу дуже мало, тому давайте діяти швидко. — Діяти як? — ентузіазм Семка, котрий за будь-яку ціну бажав сунути голову в пащу левові, Діані зовсім не подобався. Але перш ніж той встиг викласти свій варіант подальших дій, його знову перебили — цього разу дзвінок мобілки, котру Миколка все ще тримав у руці. Оскільки звук був вимкнений, про виклик повідомляло лише яскраве світло екранчика. Загроза бути почутим минула, тому Миколка прийняв дзвінок і притулив слухавку до вуха. — Слухаю, тату. Решта Команди замовкла в напруженому очікуванні. Приблизно хвилину Миколка не говорив нічого, лише мружився від чутних лише йому батькових епітетів, що лунали зі слухавки. Потім обережно сказав: — Ми… е-е… ми зараз біля шосе на Романівку. Ні, сюди не перенесли Полтаву… Так. Поруч є зупинка «Лісова»… — судячи з виразу обличчя Миколки, котрий неначе лимона вкусив, тато знову видавав порцію каральних обіцянок. А коли той зупинився, аби набрати повітря в легені, хлопчик швидко заторохтів, виправдовуючись: — Тут таке робиться, тату! Знову злочин! Справжній! Якщо чув про пограбування інкасаторів — то вкрадені гроші всі тут… У лісі… Це правда, я не брешу! Бандити поки що від’їхали, але вони повернуться… Що? Заховатися? Коли будеш?.. Добре, чекатимемо… — черговий вибух емоцій старшого лейтенанта Пилипа Маковія Миколці вдалося увірвати, натиснувши на кнопку відбою. Він повернувся до друзів з виглядом побитого собаки. — Тато приїде хвилин за двадцять-тридцять… Ой, що тоді буде… Обіцяв дати понюхати кулака нам усім… — Ну, якщо тільки понюхати… — спробував пожартувати Данило, але від того Миколка ще більше скис. — От що я вам скажу, друзяки, — мовив він. — Нам таки потрібно відібрати гроші в грабіжників. Тоді хоч покарання буде не таким жахливим… — Як на мене, то розумніше буде просто дочекатися пана Маковія в кущах, — висловилася Діана. — Краще отримати на горіхи від нього, ніж від бандитів. Ті з нами жартувати не будуть. — Ді, бандити поїхали шукати нас уздовж шосе, — заперечив Семко. — А той, третій, лишився в лісі сам. Ми зараз тихесенько повернемося туди, візьмемо наші лопати біля місця ночівлі, а потім всі разом вирубимо його, дістанемо гроші й назад, у кущі — слухняно чекати пана Маковія. То, може, не будемо часу даремно гаяти? — Ну чому мене ніхто ніколи не слухає?! — у відчаї вигукнула дівчинка. — Я вам що, порожнє місце? Чи у мене проблеми з мовою?! Ви розумієте, що ризикуєте життям? Думаєте, в разі чого ті бандити нас пожаліють лише тому, що ми діти?! — Це хто тут «діти»? — натхненно спитав Миколка. Діана схопилася за голову. — Данилку, а ти що скажеш? — поцікавився Семко у друга. — Ти щось мовчиш… — Я згоден з Ді. Це надто небезпечно. На якусь мить запала тиша — видно було, що ані Семко, ані Миколка не очікували таке почути. Першим отямився Маковій-молодший. — І ти збираєшся пересидіти лихо в кущах, неначе… заєць? — Хіба я це сказав? Просто, — тут Данилко обвів усіх присутніх своїм фірмовим, з-під скелець окулярів, поглядом, — мусимо затямити одне. Якщо вже ліземо в бійку, не відступати до останнього. — Ну так! — переможно гукнув Миколка. — Не вперше ж! — Саме це мене й турбує, — тихо мовила Діана, але підвелася. І сказала, відповідаючи на мовчазне здивування Семка: — Якщо ми й справді не хочемо гаяти часу, нам пора. По дорозі обговоримо всі деталі. І до узгодження дій тримаймося купи. — Добре, — поважно кивнув Семко, теж підводячись. — У тобі, Ді, спить великий полководець. — Це ще нічого. Бачили б ви мою маму на кухні, — посміхнулася дівчинка. І Команда Мрії знову повільно занурилася в темне черево лісу. Глава 9

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 Следующая ⇒