Annotation 1 страница

Коли Команда Мрії не може знайти пригод, пригоди самі знаходять їх. І тоді звичайні літні канікули перетворюються на захоплюючу гонитву за скарбами, а незнайомці з Полтави виявляються зовсім не тими, за кого вони себе видають. Гортаючи нові детективи Наталки та Олександра Шевченків, ви поринете у вир пригод і отримаєте порцію оптимізму та гарного настрою. Наталка та Олександр ШевченкиНаталка та Олександр ШевченкиГлава 1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава 10Глава 11Глава 12Глава 13Наталка та Олександр ШевченкиГлава 1Глава 2Глава 3Глава 4Глава 5Глава 6Глава 7Глава 8Глава 9Глава10Глава 11Глава 12Глава 13

Наталка та Олександр Шевченки
Як не скарб, то пожежа

Наталка та Олександр Шевченки
НІЧНА ІСТОРІЯ ЗІ СКАРБАМИ

Глава 1

— Якось сумно стало… — озвався Миколка Маковій, меланхолійно перемикаючи пультом канали телевізора у марних спробах знайти щось цікаве. Нічого такого не знаходилося. Зрештою, він зупинив свій вибір на вечірньому випуску новин, відкинув пульт і сердито підпер голову рукою. Діана Бондаренко відірвалася від свого шиття і пильно глянула на друга. Той увесь день ходив якийсь похмурий, неначе сам не свій, а на запитання про причину лише непевно пересмикував плечима. Аж ось сталося диво — заговорив. — Ти про що? — спитала вона. — Розповідай, що саме тебе смутить? — Та все, Ді. Тобто — нічого. Жодних цікавих подій не відбувається, розумієш? Наче й канікули настали… А чим займатися? — Зухвале пограбування в Миргороді! — виголосив телевізійний диктор, перш ніж Діана встигла придумати якусь відповідь. — Серед білого дня троє невідомих, озброєних до зубів, здійснили напад на інкасаторську машину. Обійшлося без жертв, але грабіжники встигли викрасти більшу частину грошей, що їх перевозили до банку із одного універмагу. Сума втраченого становить близько ста тисяч гривень. Ведеться слідство… — От бачиш? — Миколка тицьнув пальцем у бік екрану. — Он де справжні пристрасті вирують, і навіть слідство вже ведеться. А в нашій Мрії що? Ніяких тобі авантюр, розслідувати нічого, ніхто нікого не грабує, ніякі дорогоцінні речі не губляться… А пам’ятаєш, як було весело, коли ми розкрили зникнення золотого списа і викрадення пана Радича? Не те, що зараз… — Он воно що, — роздумливо мовила дівчинка. — Тобі знову пригод закортіло? — Ну, закортіло. А що? Нудно мені. Ми ж «Команда Мрії», майже справжня детективна агенція — а сидимо без роботи. Данилко строчить свої оповідання, мов той кулеметник, Семко спортом займається, ти он шиєш. А я байдикую. Хіба це діло? — Самокритика — це добре, — до Діаниної кімнати стрімко влетів Семко Скорик — відтоді, як надворі потеплішало, він навідувався до подруги, наче до себе додому. Мама Діани пополудні вже навіть двері припинила зачиняти. Семко ще з учорашнього дня (останнього навчального дня у третій чверті) обіцяв потішити друзів своєю присутністю, посилаючись на якусь надзвичайно важливу причину, і ось нарешті з’явився. — Я не заважатиму? — Ні, ну що ти… Про вовка промовка, як-то кажуть. А Данилко де? — Удома. Стінгазету шкільну оформлює. До нової чверті готується. Буде за півгодини. А може, й пізніше, — Семко нахилився і почухав за вухом кабанчика Кабачка, котрий з радісним рохканням притулився до його ніг. — І тобі привіт, малий… Чим ви тут займаєтеся? Окрім, звісно, психоаналізу? — Дуже смішно, — кисло сказав Миколка. — Втішайтеся, доки я пліснявою покриваюся. Кепкуйте, не соромтеся. Теж мені, друзі… — Невтомне палке серце Маковія прагне пригод! — урочисто пояснила Діана. — А наше маленьке тихе містечко з майже повною відсутністю гучних злочинів не здатне забезпечити їх у потрібній кількості. Це називається конфлікт інтересів. — Це називається «неподобство», — на Діанину, як, утім, і на будь-чию іронію Миколка не зважав. — Тут же скоро ворони з туги завиють! Хоч би виїхати кудись, чи що… Розвіятися. — Якщо ніхто не буде проти, післязавтра розвіємось усі разом, — змовницьки підморгнув Семко. Миколка пожвавішав. — Я чогось не знаю? — Не лише ти, всі ви. Але я нарешті готовий поділитися, — поважно надувши щоки, Семко поліз у кишеню сорочки, витяг звідти складений учетверо аркуш звичайного білого паперу і протягнув друзям. Заінтригований Миколка взяв папірець, розгорнув і здивовано закліпав очима. Там було надруковано щось схоже на чорно-білу карту невідомої місцевості, з великим жирним хрестиком посередині. «Неначе карта скарбів», — подумав він і запитався в приятеля: — Що це? — Карта скарбів, — незворушно відповів Семко. — Що?! — запитали Миколка й Діана в один голос. — Вуха мили? Кажу ж, карта скарбів, — Семко дивився на друзів очікуюче, немовби сподіваючись, що ті зараз кинуться з ним обійматися, або й узагалі вклоняться у ноги, але Діана з Миколкою лише перезирнулися, синхронно знизали плечима і так само синхронно зареготали. — Чого іржете? Думаєте, я жартую, чи що? — Ні, Семчику, — схлипнула від сміху Діана, — ми не думаємо, що ти жартуєш. Ми думаємо, що ти знущаєшся. І де ж ти роздобув цей дорогоцінний документ? — В інтернеті, — насупився Семко. — А потім роздрукував на принтері. Що ви… Його питання увірвав черговий вибух реготу. Миколка аж навпіл зігнувся. Аркуш паперу випав з його пальців на підлогу, і Кабачок, скориставшись моментом, відразу ж підскочив до «карти» і заходився натхнено її жувати. — Ану, фу! — скомандував Семко і вихопив папірець з рота поросяти. — Та ну вас усіх! Тільки й умієте зубоскалити. Хоч би дослухали спершу! Не хочте — як хочте, піду до Данилка. Він хлопець освічений, начитаний, вислухає і перебивати не буде. Удвох з усім впораємося. — Освічений? А ми тобі що — довбехи неписьменні? — образився Миколка, миттю припинивши сміятись. — Ще невідомо, хто з нас більш начитаний! Та я всього Жуля Верна і Герберта Велса напам’ять знаю! І ще Роберта Стівенсона! Зараз усі на комп’ютерах помішалися, а от я все ще люблю книжки читати, так що не треба… — Миколка хоче сказати, що ми не хотіли тебе образити, — вставила Діана. — Ми залюбки тебе вислухаємо — ти тільки поясни все детально. — А я й намагаюся, — буркнув Семко і розгладив пожований Кабачком краєчок аркуша. — Ще раз засмієтеся — жодного слова більше від мене не почуєте. — Не засміємося, — в унісон пообіцяли Миколка з Діаною, піднявши руки, як на присязі. Семко схвально кивнув. — От і добре. А тепер розколюйтеся, начитані ви мої, — хто із вас чув легенду про козака Чорнорота? Діана з Миколкою знову перезирнулися, цього разу безпомічно. — Ну, давайте, — заохочував Семко. — Не соромтеся, демонструйте ваші знання. — Я не чула, — нарешті визнала Ді. — Ніколи. — І я щось не пригадую такого, — підтримав Миколка. — Просвіти. — Так отож. Думайте, перш ніж кпинити. Втім, — тут замислене лице Семка прибрало поблажливого вигляду, і Діані закортіло злегка стукнути друга по носі, — цю легенду взагалі мало хто знає. Я й сам випадково про неї дізнався, якщо чесно… — В інтернеті? — здогадалася дівчинка. — Ну то й що? Дарма іронізуєш. Там повно різної інформації… — І дезінформації також, — зауважив Миколка. — Не присікуйтеся. Джерело надійне… Принаймні мені так здається. — Яке саме? — А таке! Український клуб скарбошукачів «Лопата»! Миколка знову пирснув було, прикривши рота долонею, але відразу ж посерйознішав під важким поглядом Семка. — Лопата, кажеш? Клуб? В інтернеті? — швидко перепитав він. — Атож. Серйозні хлопці. Шукають скарби, обмінюються місцями, діляться досвідом… — І невже щось знаходять? — поцікавилася Діана. — Деякі — так, знаходять. Сам бачив їхні фотографії старовинних монет, посуду, прикрас усяких… — Як же тебе прийняли до того клубу? — у голосі Миколки, здається, все ще чулася недовіра. — Дуже просто. Я представився професійним шукачем, та й усе. Як вони перевірять? Написав, що дуже багато землі за життя перекопав. І я таки справді її багато перекопав — коли їздив до баби у Савинці картоплю садовити… Насправді вони приймають до себе всіх охочих. Ну так-от, я з ними поспілкувався кілька місяців, притерся трішки, почитав їхні історії про те, як вони їздять по країні в пошуках скарбів… Цікаво дуже! У мене завжди був інтерес до древніх епох, розкопок — суто теоретичний. Точніше, теоретичним він був, доки кілька днів тому у клубі не спливла легенда про козака Чорнорота. — То розповідай уже, не тягни, — зажадала Діана. — Ну, типу, цеє… Давно це було, — прочистивши горло, солідно почав Семко. — Значиться, жив на світі один козак, що прозивався на Січі Чорноротом. Як його насправді звали, ніхто не відав, бо кожного запорожця знали лишень на ім’я, що йому братчики дали. І був козак Чорнорот характерником, себто — чаклуном. Начебто велику силу мав. Міг зубами кулю впіймати, голими руками шаблю відвести, у вогні не горів, у воді не тонув, і все таке. Супергерой, одне слово. Та не шанували його січовики, бо поговір ходив, що Чорнорот із самим чортом знається. Ну от, а потім прийшла біда — цариця Катерина зруйнувала Запорозьку Січ. В ті останні дні Чорнорот і показав себе — вибрав зручний момент і пограбував своїх же товаришів, козаків, які за Дунай збиралися. Наслав чари, приспав їх і забрав усе, до чого дотяглися руки, а потім безслідно зник. Ось так усе й було. А далі? Якось одного дня з’явився в хуторі Веселому невідомий чоловік, безіменний, зате з купою грошей і золота. То й був козак Чорнорот, що ховався від помсти своїх побратимів. Побудував він великий дім, взявся господарювати — селяни й оком не змигнули, а вже хутір їхній став Чорним називатися, і належав тепер увесь йому, характернику. Та тільки козак-відступник на цьому не зупинився, все йому мало було. Легенда каже, що чесних людей він дурив, розоряв, тих, що з ярмарку їхали, — грабував… Одне слово, багато зла наробив дядько. Але врешті-решт колишні товариші віднайшли Чорнорота і влаштували над ним скорий козацький суд. І чари не допомогли — стратили його. Але скарбів Чорнорота не знайшли, бо він їх ретельно десь заховав. Подейкували, що мала лишитися карта, але де вона, теж ніхто не знав. Лише нещодавно на неї натрапили… — То твій папірець і є ця карта? — підозріло примружився Миколка. — Ага. Саме вона. — І де ж її знайшли? — Один хлопець з клубу скарбошукачів, пірнаючи з аквалангом, випадково виловив у Дніпрі закорковану пляшку, до половини заповнену піском, для баласту, значить, а ще в ній було оце, — Семко багатозначно потрусив папірцем. — Цей хлопець відсканував карту і виклав її на сайті клубу для загального користування. — Для чого? — здивувалася Діана. — Чому він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим? — Бо поки що ніхто не знає, що за місцевість на ній зображена! — тріумфально вигукнув Семко. — Ось у чому суть! Ніхто точно не знає, де саме доживав останні дні козак Чорнорот, і де був хутір Веселий, який потім зробився Чорним. Одні кажуть, що десь під Києвом, інші вважають, що у Криму, треті — що десь біля Корсуня. Словом, ніхто не відає напевно, де треба шукати скарби! — І? — нашорошив вуха Миколка. — До чого ти хилиш? — До того, що я точно знаю, де це місце, — заявив Семко. Друзі витріщилися на нього, як на прибульця з космосу. — Звідки? — здивувалася Діана. — Моя бабуся у Савинцях розповідала мені дещо, коли я був ще зовсім малий. Вечорами я не хотів лягати спати, і тоді вона починала лякати мене Чорноротом. Тоді я ще не знав, хто це, але все одно боявся. Коли трішки підріс, я пам’ятаю, як запитався в неї: «А хто такий той Чорнорот? » І бабуся тоді сказала, що був колись дуже давно такий козак-чаклун, і що жив він на одному хуторі між Романівкою і Великими Сорочинцями, але більше нічого пояснювати не схотіла, сказавши, що мені воно однаково не потрібно. Та коли кілька днів тому я прочитав ту легенду, то відразу зрозумів, про кого йдеться! — Між Романівкою та Великими Сорочинцями немає ніякого хутору! — нахабно вигукнув Миколка. — Ліси непролазні, та й усе. — Зараз немає, — невдоволено поморщився Семко. — А тоді був. Двісті з гаком років пройшло… Можеш не перебивати? — Вибач, — зніяковів Миколка. — Я думаю, діло було так: Чорнорот закоркував карту в пляшку і кинув у річку Грунь-Ташань, що протікає в тих місцях, а потім ту якось винесло в Дніпро. Все збігається, а отже, місце, де він заховав скарби, саме там, де я сказав. І я вам пропоную вирушити зі мною туди, щоби знайти їх, поки не знайшов хтось інший. То як? Погоджуйтесь! — Ідея цікава, — відгукнувся Миколка. — Хоча я дуже сумніваюся, що там до цього часу міг лишитись якийсь скарб. За двісті років землю могли перекопати, наприклад, будівельники… — Сам же казав — там самі ліси, — стояв на своєму Семко. — Втім, я визнаю, що все може виявитися пшиком… Але якщо у когось є ідеї, як з більшою користю провести канікули, буду радий вислухати. — Таких ідей нема, — погодилася Діана. — Ми згодні, Треба тільки погодити всі деталі, а ще розповісти твою історію Данилку, і якщо він не буде проти… Глава 2

Данилко був не проти. Більше того, висловив авторитетну думку, що, проаналізувавши факти, він припускає, що скарб досі може бути на своєму місці, і з ентузіазмом погодився вирушити в подорож у призначений час. Залишалося тільки все ретельно спланувати й зібрати необхідний інструмент. І найгострішим питанням стало, що сказати батькам. Семко вирішив їхати на пошуки рано-вранці, щоби встигнути повернутися до вечора. Правда, як пояснити, куди це вони зібралися аж на цілий день, залишалося невідомим. Дітлахи були переконані, що жоден з їхніх батьків не схвалить цей задум, навіть якщо і вдасться переконати їх у винятково науковій спрямованості експедиції. А Миколка Маковій лише уявив, що йому скаже тато на бажання шукати древні скарби, і миттю втратив увесь свій рум’янець. Пилип Петрович був суворим матеріалістом і вірив лише в ті скарби, що їх продукує людський розум, про що досить часто нагадував синові. Залишалося одне — збрехати. Чи, як дипломатично назвала це Діанка, знайти поважну причину для одноденної відсутності. Брехати батькам у Команді Мрії не любили. Данилко від такої дилеми — або сказати неправду, або нікуди не їхати — взагалі ледь не захворів. Нервувався, раз у раз згадуючи про честь офіцера, доки Миколка не витримав: — Ти ж не офіцер, а журналіст. А журналісти часто брешуть. — Хороші — ні, — твердо заперечив Данилко. — А я збираюся стати одним з найкращих. — Між брехнею та вигадкою є певна різниця, — дипломатично зауважила Діана. — Коли вигадка звучить правдоподібно, то стає історією. — Або легендою, — посміхнувся Миколка. Зрештою, рада Чотирьох постановила: за легендою для батьків, вони «їдуть зі своїм класом в Полтаву на екскурсію до музею образотворчого мистецтва». Міська рада досить часто влаштовувала для школярів такі поїздки як протягом навчального року, так і на канікулах, тому в рідні не мало виникнути жодних підозр. З метою уникнути зайвих питань усе спорядження було вирішено заховати в лісі, на їхньому форпості — як пишно іменувалася збита з дошок і фанери халабуда на дереві, де друзі за теплої погоди просиджували більшість вільного часу. Та спорядження виявилося другою, не менш важливою проблемою. Потрібні були заступи або лопати, щоб копати, компас, аби правильно визначити напрям руху й не заблукати, а також запас їжі на увесь день, мотузка, сірники та намет. На останньому наполягав Данилко. — Ми ж усього лише на день їдемо, — опирався Семко. — Це ти зараз так думаєш. Але ніхто не знає, як воно складеться. — Та ну, тільки зайву вагу на хребті тягнути, — скривився Миколка, який взагалі нічого не любив тягати на хребті. Його підтримала Діана. Та Данилко не відступав: — Я візьму свій намет. І сам його понесу. — Батьків подарунок? — припустила дівчинка. — Так, а що? Він класний. Дуже легкий, важить складеним усього кіло, і тримісний. У разі чого, всі туди помістимося. — Головне, щоби тебе не засікли з наметом на спині випадкові свідки, з тих, що товаришують з нашими батьками, — зауважив Семко. — Інакше наша легенда про екскурсію до Полтави накаже довго жити. — Візьму до уваги. Я його замаскую. До речі, компас також з мене. І ще можу прихопити хорошу мотузку. — А з мене тоді харчі, — з помітним задоволенням озвався Миколка. — І ще сірники. І всі троє уважно подивилися на Семка. — Якщо ви вважаєте, що з мене лопати, — насупився той, — то нагадую: це я знайшов карту. І здогадався, яке саме місце на ній намальоване. Мені ще доведеться по ній орієнтуватися на місцевості. — Молодець, — лагідно кивнув Данилко. — Тобто, заступи нехай шукає Ді? Семко насупився ще більше. — Цього я не казав. Але як ми вліземо з лопатами в рейсовий автобус? — Мовчки. У нових «ЛАЗів» салон просторий, — засміявся Данилко. — Та й лопати не обов’язково брати великі. Ти придумай краще, де їх узяти… — У господарчих товарах купити, — миттю зорієнтувався Семко. — Бо в моїх батьків точно немає заступів. — А мої спитають, нащо мені заступи в музеї, — підхопив Миколка. — Такі вже допитливі… — Добре, — підсумував Данилко. — Двох невеличких лопат нам вистачить. В кого є вільні гривні, прошу здати в загальну казну. Підрахунок коштів, зекономлених на шкільних обідах, приніс приємну несподіванку — їх виявилося досить багато, і вдалося навіть відкласти трохи на те, що Діана називала «про всяк випадок». Відправлення призначили на сьому сорок ранку — о цій годині відходив перший рейсовий автобус на Романівку. Миколка, почувши, о якій порі йому доведеться вставати, мало не заплакав, та зрештою опанував себе, кілька разів подумки повторивши, що справжні шукачі пригод не розпускають нюні. Повертатися — звісно ж, із перемогою та скарбом — планували останнім автобусом, о сьомій вечора. — Пізніше все одно немає сенсу, — сказав Данилко. — Сонце вже сяде, не навпомацки ж копати… О, а ще треба взяти ліхтар — нагадайте мені хто-небудь. Так що мусимо встигнути. Ось, — і він тицьнув пальцем у подаровану Семком карту Полтавської області, — дивіться. Вийти треба десь за три кілометри до Романівки і пару кілометрів пройти через ліс. А далі — як пощастить. Узгодивши всі питання в теорії, Команда Мрії взялася за їхнє практичне втілення, і в повному складі вирушила до магазину господарчих товарів на околиці міста по стратегічний інструмент — лопати. Але там на них чекала прикра несподіванка — у вікні крамниці красувалося оголошення «Переоблік», від руки нашкрябане на цупкому картоні. — Тільки не це! — у відчаї простогнав Миколка. — Ну чому саме сьогодні?! — Мабуть, це дух Чорнорота не бажає, аби ми знайшли його скарби, — таємниче промовив Семко. — І він справді вважає, що нас зупинить якийсь переоблік?! — Діана рішуче попрямувала до магазину й постукала в двері. Раз, другий, третій… Здалося, що минуло півгодини, доки двері привідчинилися, й у щілині між ними та одвірком з’явилося хитрувате лице діда Микити, незмінного вже протягом тридцяти років продавця господарчих товарів і завідувача магазином в одній особі. — Чого тобі, дівчинко? — Інструмент потрібен, — відповіла Діана твердо. — Для копання. Завтра приходь. Не бачиш, я теє… зайнятий. Рахую. Що написано, бачиш? Умієш читати? — Скільки у вас лопат зараз у крамниці? — тоненьким голоском круглої відмінниці поцікавилася Діана. — Совкових чи садових? — втягнувся в розмову дід. — Краще саперних. — Са… Ну… кхе-кхе… дві десь точно валялося. — То продайте їх нам, і жодної не лишиться. Легше ж рахувати буде. Дід Микита думав довго, ледь не довше, аніж відчиняв, та все ж не знайшов у словах Діани жодного ґанджу. — Ну давай гроші. Тільки, цеє… без здачі. Дівчинка швидко відрахувала потрібну суму, і за кілька хвилин стала повноправною володаркою двох прекрасних саперних лопат з ручками кольору хакі. Всі цьому дуже втішилися, а Миколка аж розцвів. — Ді, ти геній, — оголосив він. Данилко та Семко кивнули на знак цілковитої згоди. — Гей, малеча, — гукнув дід Микита, вже коли вони відійшли від крамниці. — А нащо вам лопати, ще й так хутко? Що горить? — Нічого не горить. Скарби будемо шукати, — озирнувшись, гукнула Діана у відповідь. — Усе вам смішки з бабиної кішки, — беззлобно хмикнув старий. — От уже, жартівники. Комедіянти… — Зазвичай, коли ти кажеш правду, тобі чомусь не вірять, — зауважила дівчинка вже по тому, як заступи та рюкзаки опинилися на форпості. — І навпаки. Чи не дивно? — То пусте. Уяви, як здивується дід Микита, коли побачить наші фотографії в газетах! — завзято мовив Семко, котрому було нині не до філософських питань. — Можна скарб до музею віддати. До Полтави. Чи навіть до Києва. Нам за це виплатять чверть від вартості знайденого, це закон такий є, я точно знаю. І тоді… — Ой, Семчику, зачекай, — зупинила потік його мрій Діана. — Не кажи «гоп! », доки не перескочиш. …У ніч проти Вирішального Дня нікому з них не спалося. Глава 3

Батьки всіх чотирьох майбутніх скарбошукачів приязно поставилися до їх одноденної мандрівки (звісно, знали б вони правду, реакція була б зовсім іншою). Але зараз вони перебували у блаженному невіданні, а тому з благословінням випроводили своїх чад у дорогу ні світ, ні зоря. О пів на восьму всі четверо мандрівників різної стадії заспаності стояли на зупинці, тримаючи в руках замасковані ганчір’ям інструменти майбутнього збагачення, а о сьомій сорок уже підстрибували на задньому сидінні автобуса, котрий сьогодні прийшов на диво вчасно, хвилина в хвилину. Настрій у всіх був чудовий, за винятком хіба що Миколки, котрий ніяк не міг прокинутися і періодично клював носом. Поїздка тривала близько години. Протягом цього часу друзі захоплено роздивлялися мальовничі краєвиди, розписані золотавим ранковим сонцем. Місця були справді гарні: навколишня природа, давно прокинувшись від зимової сплячки, радо приміряла на себе зелене вбрання. Від цих барвистих картин навіть Миколка пожвавішав і вже до кінця поїздки став бадьорим та свіжим, як огірочок. Семко — єдиний, хто точно знав, куди їхати, уважно стежив за відомими лише йому орієнтирами, аби не проґавити місце зупинки, а коли зауважив щось знайоме — щосили крикнув до водія: — Зупиніть десь тут, будь ласка! Вони зійшли біля плакату з написом «Бережіть ліс від вогню», що стирчав якраз на межі доволі густого переліску. Коли автобус чхнув їм на прощання густим чорним вихлопом і продовжив свій маршрут, Миколка озвучив загальну думку Команди: — Ну, і куди далі? — Один момент, — Семко знову витяг роздруковану карту і поважно її розгорнув. — Ось, бачите цю чорну плямочку? — Він тицьнув пальцем у намальовану цятку, що нагадувала літеру «С». — Це і є те, що остаточно підтвердило мої гіпотези. — І що ж це? — озвалася Діана. — Озеро, — відказав Семко. — Невеличке озерце. Я зрозумів це, коли знайшов таку саму літеру «С» на зовсім новій, сучасній карті цих місць. Отже, ми на правильному шляху. Нам треба проминути водойму, і тоді десь метрів за п’ятсот на північ від нього можемо починати копати. Саме на те місце, за моїми розрахунками, вказує жирний хрестик. — Там і був хутір Чорний? — поцікавився Данило. — Ні. Хутір був далі — ще кілометрів зо п’ять углиб лісу. Чорнорот же не дурень був, щоби закопувати свій скарб у самісінькому селі. — Будемо сподіватись, що твої розрахунки не зрадять, — пробурчав Миколка, але тільки для вигляду — насправді ж настрій у нього був бойовий і навіть оптимістичний. — Веди, отамане! Це звернення сподобалося Семкові — він розплився у задоволеній посмішці, гордовито випнув груди і посунув навпростець через ліс, періодично поглядаючи на Данилків компас. Решта скарбошукачів, зваливши на плечі весь свій реманент, з готовністю рушила слідом. Поволі вони заглибилися в самісінькі хащі; дорога, що лишалася позаду, остаточно зникла між дерев, чутно було лише хрускіт гілля під ногами та витьохкування весняних птахів у верхівках дубів, беріз та сосен. — Краса яка! — захоплено прокоментував Данилко, озираючись. — Зовсім не шкодую, що приїхав сюди. Обожнюю природу! — Шкода, що не всі такі, як ти, — Діана відкинула носаком кросівки розбиту пивну пляшку, що трапилася їй на шляху. — Не люди, а свинюки якісь… — Не зводь наклеп на свиней, — вступився Миколка. — Вони насправді дуже чистоплотні. І пива точно не п’ють. Як власниця Кабачка, ти повинна це знати. — Ну ось, я ж казав, що правильно йдемо! — гукнув раптом Семко і зупинився, вказавши рукою кудись між дерев. Друзі побачили там озерце, таке саме, як на карті — у вигляді літери «С», оточене вздовж берега тоненькими берізками, неначе в казці. Всі раптом відчули приплив сил, хоча пошуки скарбу ще й не почалися — але озеро було першим свідченням того, що історія Семка могла виявитися правдою. Дітлахи прискорили крок, намагаючись устигнути за ватажком, котрий почав уголос рахувати пройдені метри, і за кілька хвилин вийшли на галявину — невеличку, ошатну і доволі густо зарослу кущами. Семко діловито оглянувся. — Ось, — тицьнувши пальцем у землю, оголосив він. — Карта вказує на це місце, плюс-мінус кілька метрів. Але печінками відчуваю, що це саме тут. Треба трохи розчистити ґрунт… — Саме тут — не треба, — заперечила Діана. — Тут лише трава… Ти абсолютно точно впевнений, що це і є шукане місце? Семко надувся. — Скільки можна товкти воду в ступі? — розсердився ватажок. — Я ж сказав: плюс-мінус! Точно дізнаємось, коли почнемо копати. — Ну, тоді, — підхопив Данилко, підморгнувши друзям, — нашому отаману надається почесне право першого копка. — Аби не копняка! — засміявся Миколка. — Ги-ги, дуже дотепно, — передражнив Семко, скидаючи наплічника і вправно звільняючи свою лопату від зайвого ганчір’я. — Були б усі такими скептиками, як ви, то Америку й досі б не відкрили. Ми ж Команда Мрії, не забули?! Мрії, а не фактів. Так що — вперед! — Може, спочатку перепочинемо? Поїмо? — обережно запропонувала Діана. Семко заперечливо похитав головою. — Та ну… Часу мало. А на повний шлунок працювати важко. Правда ж, Миколцю? — Важко? — здивувався Маковій-молодший. — Чому? Усі, включно з Миколкою, захихотіли. Семко почав перший і встиг копнути тричі, доки до нього не приєднався Данилко. Дуже скоро процес розкопок повністю перейшов під їхній контроль — вони увійшли в раж заправських золотошукачів з Ельдорадо і копали по черзі, здається, зовсім не збираючись дозволяти Миколці з Діаною долучитися до справи. Щодо Діани, то дівчинка не особливо переймалася — вона розстелила на землі Данилків намет і вляглася на нього, насолоджуючись співами пташок та свіжістю повітря. Миколці ж таких простих радостей було замало. Він зі страдницьким виглядом описував коло за колом навколо ями, але побачивши, що копачі не звертають на нього жодної уваги, трохи образився і пішов блукати лісом. Незважаючи на усунення від скарбошукання, настрій у нього був усе ще піднесений. Нічого-нічого, скоро Семко з Данилком потомляться, от тоді він і помахає лопатою досхочу. Може, саме йому й випаде розкопати скарб Чорнорота. Шосте чуття підказувало — щось тут таки має бути. Куди й подівся вчорашній скептицизм? Тепер він був майже впевнений, що додому вони вертатимуться не з порожніми руками. Ех, якби тільки все виявилося правдою! Ото буде свято! Спогадів вистачить аж до літніх канікул, якщо не до Нового року. Ну, а раптом вони нічого не знайдуть?.. Ні, такого краще не думати. Миколка нахилився і тричі постукав по тонкому стовбуру деревця, аби не наврочити — як завжди робила бабуся. Краще б усе-таки скарб виявився на місці. Тільки уявити, як тоді здивується тато! А у школі скільки галасу буде! Навіть більше, ніж після щасливої розв’язки у справі викрадення пана Радича! Миколка пружно випростався і наступної миті потрапив обличчям просто у натягнуту між деревами сітку павутини. Павуків він терпіти не міг, тому, відчувши, як обличчя обліпили їхні бридкі тенета, скрикнув і закружляв дзиґою, намагаючись їх здерти. І сам не помітив, як зненацька опинився на якійсь галявині… А хтось позаду схопив його за плече. Тут хлопчик відразу забув про павуків. Він зарепетував так голосно, що аж луна покотилася лісом, а з дерев у небо злетіла ціла зграя гайвороння, і щосили смикнувся, прагнучи звільнитися від ворожої хватки. Позаду гучно тріснуло — і невидима рука відпустила плече, а під ноги щось важко впало. Продерши очі від залишків павутиння, Миколка нарешті побачив, що це… Ну і ну! Хоч смійся, хоч плач — старий-престарий дерев’яний хрест! Ось що, виявляється, його вхопило, чи, точніше, сам Миколка зачепився за нього плечем. Та це ж цвинтар — древній, всіма забутий… Близько двох десятків невеличких пагорбів, порослих травою, й кілька перекошених хрестів, таких самих, як той, котрого він щойно звалив. От незграба! Миколці стало дуже ніяково через цю пригоду, він підхопив хреста і відволік його до дерев, де й покинув. Усе одно на місце приладнати вже не вийде — деревина вся спорохнявіла, аж у руках розсипається. Потім вернувся до потривоженої могили і схилив на хвильку голову, таким чином ніби вибачаючись за свій вчинок перед предками. Потім замислено озирнувся. Цікаво, хто тут похований? Напевно, мешканці того древнього хутора… То, може, й козак-зрадник Чорнорот закопаний на цій же галявині? — Микольцю! — долинув з-за дерев стривожений крик Діани. О, його вже шукають. Миколка кинув останній погляд на цвинтар і попростував до своїх. Усі троє виглядали його між дерев, а коли помітили, на обличчях компанії відбилося виразне полегшення. — Це ти кричав? — запитала Діана. — Ми перелякалися… Що там сталося? — Нічого не сталося, — спокійно відказав Миколка й махнув рукою. — Я легені розробляв. Тренувався страшно горланити на випадок, якщо доведеться когось залякувати… Наприклад, тих, хто схоче відібрати у нас скарб. Здається, пролунало досить загрозливо, правда?.. — Ага, — іронічно покивав Семко. — На мене ледь гикавка не напала. Думав, ти кабана зустрів чи ведмедя… Зайнявся би чимось. — Залюбки, — Миколка протягнув руку. — Давай лопату. Семко хотів щось сказати — мабуть, відмовитися, але пильно вдивився в обличчя друга, схвально кивнув і, легко вистрибнувши з ями, — з не такої вже й глибокої ями, як для двох копачів, раптом зловтішно подумав Миколка, — простягнув тому лопату. — Тримай. Скажеш, як упрієш. — Не дочекаєшся, — хлопчик діловито поплював на долоні й бадьоро взявся до справи. Глава 4

Вони мінялися тричі, копаючи по черзі — Данилко та Миколка, Миколка і Семко, Семко і знову Данилко — однак бажаного результату це так і не принесло. Час спливав, яма ширилася й поглиблювалася, Діанка жартома повторювала, що хлопці ось-ось докопаються або до антиподів, або до магми — та вони не знайшли нічого більш-менш цінного, окрім кількох глиняних черепків та десяток гільз часів другої світової війни. У Миколки розболілася спина, на долонях виступили водянисті пухирі. У жартах Діани, яких, утім, ставало все менше, виразно чувся розпач. Данилко копав мовчки і спокійно, дуже зосереджено, а Семко — з якоюсь відчайдушною впертістю. Дітлахи забули навіть про обід, і лише коли сонце заховалося за верхівки дерев й почали спускатися весняні сутінки, першим отямився Данилко. — Усе, відбій, трудяги. Час додому збиратися. — Ну ще трохи, — з нехарактерною для нього жалібністю попросив Семко, стискаючи древко лопати так міцно, наче то була зброя. — Я певен, тут щось є. — Добре, коли так, — незворушно погодився Данилко. — Тоді приїдемо сюди знову, скажімо, післязавтра, і продовжимо пошуки. — А яму так і лишимо розритою? — скрикнув Семко. — Що, як тут хтось з’явиться і знайде те, що належить нам? — А ти хочеш закидати яму, а потім знову її розкопувати?! — обурився Миколка. — Повна дурня! Ти що, трактором зробився? Екскаватором? — Вилазь, Семчику, — підтримала хлопців Діана, підійшовши до краю ями і дивлячись на друга згори вниз. — Ми запізнимося на автобус. Не засмучуйся, перша спроба часто невдала. Сам знаєш. Ось коли ми… Ді не встигла закінчити, бо в унісон її словам Семко спересердя пожбурив лопату, і та, описавши коло у повітрі, приземлилася, брязнувши об щось металеве. Цей звук, що пролунав, неначе грім з ясного неба, змусив дітлахів завмерти — на якусь мить. Потім Семко, вигукнувши щось войовниче, кинувся туди, де впала лопата, і заходився розгрібати землю голими руками. Данилко спустився по прив’язаній до дерева мотузці в яму і приєднався до нього. Діана та Миколка терпляче чекали. За кілька секунд Семко вже тримав у руках невеличку металеву коробочку. Обличчя хлопця витягнулося — для вмістилища скарбів знахідка була відверто замала. І занадто нова. — Це жерстяна коробка з-під монпансьє, — визначив обізнаний Данилко, зазираючи Семкові через плече. — Такі робили років сорок тому. Чи п’ятдесят. Боюся, що Чорнорот тут точно ні до чого. Брудні пальці Семка вже знімали кришечку з коробки. Всередині виявився списаний клаптик паперу, а під ним — металева гривня. На монету Семко вирячився так, ніби не бажав вірити власним очам, а потім схопив записку, швиденько пробіг її очима, сів на щойно розкопану землю і простягнув папірець Данилкові. — Це лист, — сказав він безбарвно. — Мені… — Читай вголос, — зажадав Миколка. — «Любий друже», — почав Данилко, — «якщо ти читаєш цього листа, то прийми наші вітання. Ти пройшов випробування і знайшов свій перший скарб у житті. Ти — справжній шукач скарбів! Ми тобою пишаємося і раді повідомити, що тебе буде офіційно зараховано до українського клубу скарбошукачів „Лопата“, щойно ти надішлеш як підтвердження текст цього листа на нашу електронну пошту. Відтепер ти можеш вільно брати участь у наших експедиціях. Нам потрібні такі хлопці, як ти! З повагою, лопатівці». Данилко співчутливо глянув з-під окулярів на Семка, котрий сидів, не підводячи голови і ніяк не реагуючи на прочитане, й додав: — Тут є пост-скриптум. Ось він. «Козак Чорнорот справді існував, проте ніхто не знає, де шукати його скарб і чи існує він узагалі. Втім, на світі ще багато скарбів, і ти обов’язково знайдеш один із них. Ніколи не розчаровуйся». — Я й не розчарований, — нарешті озвався Семко. — Я просто розчавлений! Ми вгатили на це цілий день, батькам набрехали, руки до крові постирали, і що в результаті?.. Коли Семко хвилювався, він починав говорити зовсім як дорослий. — Ну, якби лопатівці поклали туди не одну гривню, а десять, ми б хоч відбили свою дорогу, — зауважив Миколка зі смішком. Почувши це, Семко зірвався на рівні ноги, вибрався з ями, подав руку Данилкові, аби той зробив те саме, і, обтрушуючись, майже прокричав: — Та не в грошах справа! Ви що, думаєте, я забагатіти хотів?! Це була пригода, від якої перехоплювало дух, і зараз таке відчуття, як… ніби… — не знайшовши потрібних слів, хлопчик лише знесилено махнув рукою. — Ет… — Семчику, ми все розуміємо, — заспокійливо промовила Діана. — Ця наша вилазка була чудесною пригодою і лишається нею. Невже не бачиш? Адже саме тому лопатівці написали про розчарування… Поглянь на це з іншого боку. — З якого ще боку? — З їхнього. З нашого. Ти пройшов бойове хрещення. Відшукав скарб — малюсіньку коробочку у величезній ямі. Виявився досить настирливим і уважним для того, аби взагалі знайти потрібну місцевість і точно визначити, де копати. Ти маєш собою пишатися! — Це точно, — підтвердив Данилко. — Ти — молодець. Я, коли ми жили в Севастополі, теж скарби шукав — тільки у морі. Пірнав з аквалангом. І нічого не знайшов, навіть десяти копійок! А тобі відразу ціла гривня привалила. На тремтячих губах Семка з’явилася невпевнена посмішка. — Ви справді так думаєте? — Ну, так! — дзвінко вигукнув Миколка. — Що тут думати? Ми це знаємо! Це факт! А Команда наша, хоч і мріє, але й логіки не цурається, правда ж? Семко відкашлявся. — Ну, то я… дякую вам усім. — За що? — не зрозуміла Діанка. — Ну, за те, що не сміялися. — Чого б це? — знизала плечима дівчинка. — Все було класно. — І за допомогу теж. Без вас я б не впорався. Копав би до ночі… — Оце добре підмічено, — солідно підтвердив Миколка. — Гуртом і батька легше бити! — До речі, про батька, — подав голос Данилко, глянувши на свій годинник. — Хто кого битиме, не знаю, але маю для вас погану новину. Здається, ми спізнилися на автобус. На останній автобус, — наголосив він. Глава 5

12 3 4 5 6 7 Следующая ⇒