Annotation 4 страница

Устим Петрович Ковальський жив у чепурній дерев'яній хатинці на самісінькій околиці Мрії, чи навіть, як сказала Діана, за околицею — на краю крихітної, на сім будинків, вулиці відразу за залізничною колією. Тут було затишно і, незважаючи на періодичну з'яву поїздів, дуже тихо, а на подвір'ї, замість звичних курей чи голубів, з ніжним туркотінням копошилися горлиці. — Гарно тут, — зауважив Данилко, посміхаючись до смішного цуценяти, що колобком скотилося зі сходів і намагалося налякати незваних гостей сердитим гавкотом. — Як ця вулиця називається? — Гоголя, синку. Вулиця Гоголя. Господар обійстя з'явився немов нізвідки і випередив Діану на півсекунди — та вже роззявила було рота для відповіді. Пан Устим чимось нагадував казкового дідуся-боровичка — був кругленький, міцно збитий, з довгою сивою бородою та лукавим блиском у блакитних очах. Гостям він дуже зрадів, запросив до хати, а коли ті спробували пояснити, нащо вони тут, замахав пухкенькими руками на знак протесту. — Спершу чаювання, справи — потім. Орисю! Де твоє варення з агрусу? — У твоєму пузі, старий! — до вітальні, де всі троє вмостилися за круглим дубовим столом, впливла бабуся, така сама кругленька та чепурненька, як і дід Устим, тільки спокійніша. В руках вона тримала тацю з чайничком, трьома чашками, мискою з коржами та полумиском варення, про яке питав чоловік. — Пригощайтеся, дітки, — мовила бабця Орися, виставляючи частування на стіл. — Не соромтеся, все своє, не куповане. Хіба в тих магазинах таке купиш? Там же сама хімія! — А ви? — пискнула Діана, розгублена тим, що їх зустрічають, наче почесних гостей. — Ніколи мені засиджуватися. У мене хазяйство рук чекає, — твердо відмовила бабуся. — Не те що в цього писарчука! — Нашого хазяйства зараз — кіт Тимофій та пес Цербер — ну, його ви бачили, — зауважив дід Устим, коли Орися вийшла. Данилко закивав, наминаючи корж, густо намащений варенням — такої смакоти він ще ніколи не куштував. — А ваш пес ну зовсім на Цербера не схожий, — засміялася Діана. — То він ще малий, — посміхнувся й дід. — Виросте — вовкодавом стане. Данилко проковтнув чергового коржа, витер руки вишитою серветкою і нарешті відчув себе достатньо добре для того, аби почати розмову. — Устиме Петровичу, я кореспондент. Пишу трохи для «Вісника Полтавщини», і взагалі… вчуся. Мене звуть Данило… А це — Діана Бондаренко, моя помічниця. Ми прийшли поговорити про вашу книгу. Очі Діанки округлилися від здивування. Вона запитально глянула на друга, та той дивився лише на дідуся Устима. Старий помітно розхвилювався. Навіщось зняв з перенісся окуляри в чорній оправі, покрутив їх в руках, потім вдягнув знову і лише тоді промовив: — Невже це ще й досі когось цікавить? — Так, і то дуже, — щиро запевнив Данилко. — Ви не могли б показати нам свій рукопис? Якщо він, звісно, ще зберігся… — Та зберігся, трясця тому всьому, — раптом розсердився Устим Петрович. — Бодай би був спалив! А вам він нащо? — Прочитати хочемо, — незворушно пояснив Данилко. Дід Устим кивнув, тяжко зітхнув і вийшов з кімнати. Діана негайно цим скористалася. — Для чого нам ця книга? Ми ж у справі прийшли. — А це і є наша справа, — поважно відповів Данилко. — Хороший журналіст говорить про те, що цікавить людину, в якої він бере інтерв'ю, і дуже скоро та людина сама почне говорити про те, що цікавить журналіста. Пояснення здалося Діані цілком прийнятним. — Ось він, — Устим дуже швидко повернувся і припечатав стільницю стосом списаного паперу — аркушів п'ятсот, не менше. — Справа всього мого життя. Все тут зібрано про Мрію, все, що тільки може бути! Від заснування і аж донині. Чого варта лиш історія про привида у панському домі! А Халатурник наш — це ж окрема глава, та куди там, просто пісня! Так ні, знаєте, що мені сказали ці мудрагелі у видавництві?! «Мало фактів, — передражнив дід невидимого кривдника. — Недостовірно. Вигадка». — Ми такого точно не скажемо, — серйозно запевнив Данилко. — Ви нам щось розкажіть, от хоча б про цього… Халатурника, ми все це запишемо на диктофон, а потім я розшифрую, і вийде непогана стаття для газети. А після неї, може, хтось і вашим рукописом зацікавиться. — Ну раз так, то давай, пиши, — пробурмотів дід Устим, споглядаючи, як Данилко вмикає диктофон. — Готово, чи що? Так, цеє… про Халатурника, кажеш? Ну що ж… Давно це було, років сорок тому, ще й батьки ваші, певно, на світ не народилися. Звали тоді старого не Халатурником, а Степаном Простеньким, та й не старим він був тоді, а хлопцем двадцяти п'яти літ. Єгерем служив у заповіднику під Миргородом. Дуже лютий був до браконьєрів, та й вони йому не спускали, стріляли в нього не раз, але залякати так і не змогли. А ось звірину наш Степан любив без пам'яті, подейкують, навіть мову їхню знав, і з вовками міг говорити, і з кабанами… Проте та непоступливість і любов до тварин стала кісткою в горлі браконьєрам. І однієї ночі вони підпалили той ліс, що Степан охороняв, та заразом і його хатинку. Прокинувся він від диму, та тікати не став — вискочив з хати, а вся звірина, замість того, щоби з лісу геть, до нього прибігла! Страшно було. Він їм голими руками дорогу розчищав, палаюче гілля відкидав, і від того дуже обгорів, бідака… І хоча Господь йому віддячив за доброту — глибокі опіки були, а загоїлися швидко й без сліду — та з тих пір утратив Степан розум. Як прибився до нас у Мрію, чому — про те лише він сам і відає, але проганяти його не стали. Він собі оту халабуду в лісі збудував, та й живе там аж досі. Харчується, чим Бог пошле, людей сторониться, що й не дивно, а головне — вогню просто бачити не може. Навіть сірника запалити сам не годен, тому і їжу споживає тільки сиру. Як де побачить спалах якийсь, чи, ще гірше, багаття, плаче, кричить, побивається… Та пригода на ньому на все життя відбилася, ось як. Нещасна він людина… Данило і Діана перезирнулися. Що й казати, історія колишнього бібліотекаря міняла всю справу. Якщо вона правдива — а було дуже схоже, що так воно і є, — це означало, що за позавчорашній підпал могли засудити невинного. — А хіба ви нічого не чули про останні події? — обережно спитався Данилко. — Про які це? — не зрозумів дід Устим. — Синку, я вже давно ні за якими подіями не стежу. Про мене всі забули, ніхто й не згадує, окрім поштарки, що пенсію приносить, і я теж не дуже цікавлюся, що там зараз у місті відбувається. Усі важливі для мене події зараз лише на моєму подвір’ї відбуваються. — Але ж дим… — почала було Діана, але Данило обірвав її, легесенько штовхнувши ліктем. — Зрозуміло, — швидко сказав він і вимкнув диктофона. — Устиме Петровичу, а можна, ми цей ваш рукопис візьмемо ненадовго? Для наукового дослідження. Обіцяємо невдовзі повернути. — Тю, та беріть, — махнув мозолистою рукою дід Устим. — У мене копія є, коли що… Хоча, яка різниця? Нікому історія свого міста не цікава. А ви беріть, якщо вам воно допоможе. Хоч якась користь з цієї писанини буде… Данило з Діаною подякували за чай та розповідь і полишили гостинну хату. Вже надворі дівчинка спитала свого друга: — А чому ти не схотів розповідати йому про пожежу і те, що Халатурника підозрюють у підпалі? — Як на мене, то хай краще не знає і не смутиться дарма, — відказав Данилко, швидко крокуючи вулицею з рукописом під пахвою. — Бо як дізнається, що Халатурника звинуватять, то напевно побіжить доводити слідству, що той не винен… — Ну то це ж добре! — Так. Але не думаю, що йому хтось повірить. Він усього лише старий бібліотекар на пенсії. Ні, цю справу повинні зробити ми. — Думаєш, нам повірять швидше? — із сумнівом мовила Діана. Данилко посміхнувся. — А ми будемо дуже переконливими. Глава 5

Попелище справляло жахливе враження, і спершу Семко з Миколкою просто заклякли з відкритими ротами, побачивши, на що перетворився улюблений ліс. Колись золотаві стовбури сосон почорніли, ставши схожими на частокіл вугільних стовпів. Такою ж чорною стала і земля, від неї все ще підіймався димок і сморід горілого. У цій частині лісу панувала практично мертва тиша, адже співів птахів більше не було чутно. Скільки ж їхніх гнізд пожер вогонь?.. Семко стиснув зуби у безсилій люті. Той, хто це зробив, безумовно, заслужив покарання. Дуже суворого покарання. Те саме відчував і Миколка. Видовище загиблого лісу здалося йому схожим на цвинтар. Якби хтось зараз показав йому винуватця пожежі, хлопчик, напевно, кинувся би на нього з кулаками. Як можна свідомо знищувати живе? Добре ще, що пожежники змогли швидко все загасити… Інакше міг згоріти геть увесь ліс. — Ходімо, друже, — Семко ляснув його по плечі, і хлопці знову рушили вперед. Досить скоро вони побачили і рештки недобудованого санаторію — кістяки дерев’яних будиночків, такі ж чорні, як і все навколо, стирчали в небо за рештками зруйнованого паркану. Сюди неначе влучила бомба. Але все одно можна було уявити, яким було б це місце, якби будівництво вдалося завершити. Величезна мальовнича галявина з чепурними зрубами, в тіні віковічних сосен. Прекрасне місце для санаторію… А для когось, можливо, аж занадто прекрасне. — Щось мені підказує, що це місце й було мішенню, — тихо мовив Семко. — Насправді хотіли знищити саме його, а не ліс. Як гадаєш? Миколка знизав плечима. — Не знаю… Все може бути. Але хто б на таке зважився? — Ну… Наприклад, той, кому це місце припало до душі й кому не вдалося ним заволодіти. — Конкуренти? — Не виключено. Тобі щось відомо про цей санаторій? Хто його будував? — Ні, — заперечно хитнув головою Миколка. — Я таким ніколи не цікавився. Ну, бачив колись в місцевій газеті оголошення про те, що, мовляв, розпочинається будівництво… І що це, типу, якийсь благодійний проект, чи що… На нього багато хто гроші жертвував — серед них, здається, й пан Радич був. — Ось де може бути справжня причина, — припустив Семко. — Саме в цьому напрямку і треба шукати. А Халатурника, скоріше за все, просто використали як димову завісу. — Он-то, часом, не його халупа між дерев? — тицьнув пальцем Миколка. Справді, попереду виднілося щось подібне на розвалений і обвуглений сарай, збитий з дощок і листів іржавого металу. Друзі попрямували туди. З усього видно, що це й було житло Халатурника, точніше, те, що від нього залишилося. Воно досі не розвалилося лише завдяки металевим частинам. Хлопці обережно зазирнули в надра халабуди, але не побачили там нічого, окрім гір попелу. — І що нам тут шукати? — спитав Миколка. — Сам не знаю, — відгукнувся Семко. — Всередину краще не лізти, бо ця конструкція от-от впаде. Та й наслідити не хочеться… Власне, всі докази, напевно, забрали пожежники і міліція, так що навряд чи тут щось… Стривай-но… Він присів навколішки і схилився над чимсь на землі. Миколка приєднався до нього. — Що там? — Кулька якась, — відказав Семко і взяв предмет у руку. — Металева кулька, вся закопчена. Глянь. Він простягнув другові долоню, на якій лежала почорніла кулька завбільшки з металеву гривню. Миколка взяв її, покрутив у пальцях, понюхав, потім вигукнув: — А ось ще одна! — і виколупав із землі таку саму. Тепер на його темній від сажі долоні лежало дві абсолютно однакові кулі. — Більше наче не видно, — повідомив Семко, уважно роздивившись землю навколо. — Ну, все одно добре — повернемося не з порожніми руками. — Як гадаєш, що це? — спитав Миколка. — Уявлення не маю. Можливо, їх витягли з великого підшипника. А ще є така східна цяцька — дві металеві кулі треба перебирати в руці, типу для концентрації… Потім розберемось. А поки що давай забиратися звідси, доки ніхто нас не побачив. Глава 6

— Куди лізеш, малий, га? — грізно рявкнув кремезний дядько в темних сонцезахисних окулярах, підводячись із-за керма блискучого сірого «Мерседеса». Той самий «Мерседес» щойно загальмував за якихось десять сантиметрів від Данилка, котрий при цьому ще встиг відштовхнути вбік Діану. На перехресті, яке вони переходили, для пішоходів горіло зелене світло, але водій «Мерседеса» мало того, що порушив правила дорожнього руху і ледь не збив дітлахів, так ще й поводився нахабно. — Чого плутаєтесь під колесами, дрібното пузата? — фиркнув водій. Однією рукою він усе ще тримався за кермо, а в іншій по черзі перебирав пальцями дві металеві кульки. — Зараз-от вуха повідкручую… — Краще очі протріть, — несподівано хоробро заявив Данилко, що вже відійшов від переляку. — Або в автошколу запишіться. Ви їхали на червоне світло! — Ти мені ще будеш розповідати, як їздити треба? — здивувався відповіді хлопця водій в окулярах. — Та я тебе… — Артуре, будь чемним до дітей цього чудесного міста, — промовив інший голос, що належав підстаркуватому і сивочолому чоловікові на пасажирському сидінні. — Вони вказали нам на нашу помилку, і ми мусимо їм подякувати. — Угу, зараз подякую — носа розквашу, — пробурчав водій, але все ж усівся за кермо. Сивочолий, висунувшись із вікна, приязно посміхнувся дітлахам. — Проходьте, проходьте, малята. І будьте пильні. — Еге, з такими недоучками за кермом мусиш бути пильним, — кинув Данилко, але «Мерседес» уже рвонув уперед, голосно заскавчавши шинами. Діана перевела подих. — Нічого собі! Він нас мало не переїхав! — Так, — кивнув Данилко. — Бо деяким суб’єктам набагато легше купити водійскі права, ніж вивчити правила. — А номери полтавські, — зауважила Ді. — Ти бачив? — Еге ж, і навіть запам'ятав, про всяк випадок. Оце думаю, чи не поскаржитись на цих, даруй на слові, їздунів дядькові Пилипу, доки вони насправді когось не збили? — І на що це, цікаво, ви збираєтеся жалітися моєму таткові? — дзвінко пролунало десь зовсім поруч. Діанка та Данилко озирнулися. Біля них стояли Миколка з Семком, щоправда, наразі більше схожі на маленьких чортенят — укриті кіптявою, з чорними плямами сажі на щоках, зосереджені та серйозні, однак виразно задоволені собою. Миколка до всього ще й тримав щось у руках, але що саме — Данилко ще не розгледів. — Не на що, а на кого, — пояснив він. — Бачили тих дядьків у сріблястому «Мерседесі»? На червоне світло гасають… — Ні, — заперечливо похитав головою Семко. — Ми щойно підійшли. — Наші? — жваво зацікавився порушниками Миколка. — Начебто з Полтави, якщо судити з номерів, — відповіла дівчинка. — Ото ж і я думаю, що таких у Мрії немає. А ви як, хоч цілі? — Цілі, цілі, хіба не видно, Микольцю? Що це ти кота за хвіст тягнеш? — не витримав Данилко. — Якщо є новини, то так і скажи. Розповідай, чим закінчилася ваша вилазка. — А ваша? — своєю чергою, поцікавився Семко. — Це у вас вилазка, а в нас було інтерв'ю, — гордо мовив Данилко. — І скажу без зайвої скромності, це — бомба. Така сенсація, ви собі не уявляєте! — Хлопці, — втрутилася Діана, — може, ми підемо кудись, приміром, до парку, сядемо там на лавочці й спокійно поговоримо? Нащо стовбичити на узбіччі? Друзі ствердно закивали. Сказано — зроблено, і вже за кілька хвилин усі четверо сиділи в парку під старим кленом і ділилися здобутками. Першим виступив Данилко. Спочатку він заходився переповідати розмову з дідом Устимом своїми словами, але швидко схаменувся й увімкнув свій диктофон. Найбільше враження розповідь старого бібліотекаря справила чомусь на Миколку. — Ух ти, круто! — вигукнув він, дослухавши запис. — Невже той Халатурник справді знає мову тварин? — Гадаю, це художнє перебільшення, — обережно завважила поміркована Діанка. — Але нас цікавить інше. Якщо Халатурник — а сумніватися в цьому я не маю підстав — так ненавидить вогонь, то хто й чому хоче його підставити? — Той, кому це вигідно, — вголос розмірковував Семко. — А чому? Бо на такого убогого, що й не говорить, й живе самітником, що завгодно можна списати. Ми вже це обговорювали, пригадуєте? — Так, — кивнула Діана. — Ми от із Семком думали про погорілий дитячий санаторій, — у свою чергу висловився Миколка, — і дійшли висновку, що саме на нього цілилися палії. Можливо, якийсь таємничий «хтось» також хотів отримати той шматок лісу для власних цілей, але після того, як галявину віддали дітям, вирішив помститися і знищив його? І старого Халатурника зробив винуватцем. А що? Ідеальна кандидатура… — Це можливо, — підтримав Данилко. — І цей «хтось», чийого імені ми поки що не знаємо, зробив помилку, бо, звісно, був не в курсі, що обрана ним жертва ненавидить вогонь. — Та якби і був у курсі, навряд чи б це щось змінило, — висловився Семко. — Хто повірить у легенду про старого, котрий розмовляє зі звірами й плаче, побачивши вогонь? А ось у те, що божевільний спалив ліс, повірить хто завгодно і куди охочіше. — Усе це прекрасно й дуже логічно, — підсумувала Діана їхні роздуми, — але, все ж, ким може бути цей зловісний «хтось»? І де його шукати? — Не знаю, — розвів руками Миколка. — Бо якщо він хотів помститися, то вже досягнув своєї мети. Там, — на цьому місці голос хлопчика здригнувся, — усе згоріло. Геть усе. Ми з Семком майже нічого не знайшли на згарищі. Окрім цього, — Миколка розтиснув замурзаний кулачок, явивши світові дві до чорноти закопчені металеві кульки. — І що воно таке? — зацікавлено спитала Діана. — Десь я такі вже бачив недавно… — замислено пробурмотів Данилко, зморщивши чоло. — Такі самі за розміром, тільки блискучі, і… Вони рухалися! Точно, я згадав! Їх же крутив між пальцями той нахабний бовдур, що мало не збив нас на дорозі! Ді, пригадуєш? Ще й так вправно крутив, як фокусник. — Той фокус, що він устругнув із лісом, мені не подобається! — рішуче мовив Семко. Миколка підтримав друга обуреним фирканням. Лише Ді все ще сумнівалася. — Зачекайте, може, це звичайнісінький збіг обставин? — Татко завжди каже, що збіг обставин — це непомічена слідчим… ця… Як же ж її? Закономірність, от! — пригадав Миколка і розплився в задоволеній посмішці. — Дивись сюди, Ді, — і, до чималого переляку дівчинки, заходився терти одну з кульок об свою, слід визнати, вже безнадійно зіпсовану сорочку. За якусь мить із-під кіптяви сріблясто блиснув метал. — Ну, що ти тепер скажеш? — Ваша правда, хлопці. Вони точнісінько такі, як і в того порушника. Але що це доводить? — Нічого, — погодився Данилко. — Доказів у нас немає. Але сама поміркуй — горить ліс і санаторій. І не минає й трьох днів, як у місті з'являються двоє підозрілих суб’єктів, один із яких безперервно крутить у пальцях кульки — точнісінько такі, як і ті, що наші хлопці знайшли на згарищі. На місці злочину! Тому доречно буде припустити, що палієм був той водій і що саме він загубив цяцьку під час виконання своєї чорної справи. — Не знаю, не знаю, — похитала головою Діана. — Чи не занадто смілива підозра? Ці суб’єкти… Так, вони порушники. Дорожнього руху. Але одна справа — їхати на червоне світло, і зовсім інша — палити ліс. — А я вважаю, що між цими двома «справами» великої різниці немає, Ді, — твердо заперечив Данилко. — Якщо порушуєш закон у дрібницях, то великі порушення — лише питання часу. — Точно! Так мій татко завжди каже! — вигукнув Миколка. Данилко всміхнувся. — І мій теж. — Та й не така вже дрібниця — людське життя, — додав і Семко. — Ті, хто ігнорує правила дорожнього руху, — це… ну… Все одно, що вбивці за кермом! — Гаразд, ви мене переконали, — замислено погодилася Ді. — Але, здається, одного ви все ж не врахували. — Чого саме? — хором спитали хлопці. — А що, як ці дядьки на «Мерседесі» у Мрії проїздом, га? Цю думку довелося обмірковувати дуже ретельно. — Ні, — врешті-решт сказав Данилко, — я стою за те, що вони збираються тут побути принаймні деякий час. Вони зупинилися, Ді, хоча могли просто об'їхати нас і нестися далі. І той, сивий, на пасажирському сидінні, ще зауваження зробив своєму шоферу, а з нами відразу весь такий люб’язний зробився… Небагато те зауваження важить, як на мене, але факт лишається фактом — нащось йому було потрібно, аби ми не здійняли галас. — І нащо ж? — Якщо він планує провести у Мрії більше, ніж півдня, і якщо він має тут якісь серйозні справи, Ді — це питання відпадає саме по собі. — Друзяко, ти — голова! — захопився цією версією Миколка. — У світлі того, як його… Ну, коротше, я заховаю ці кульки як речові докази. Вдома. Навіть батько не знайде, обіцяю! — І що? Що нам тепер робити далі? — не втримався й Семко. — Найскладніше, — зітхнув Данилко. — Чекати. Глава 7

Чекати довелося недовго. Уже наступного дня, перед уроками, Миколка, перейнятий усвідомленням власної значущості, наче жабка, що пнеться зрівнятися з волом, підійшов до друзів і змовницьки, крізь зуби, мов справжній розвідник (принаймні саме так він уявляв собі справжніх розвідників), прошипів: — Є важлива інформація у справі Халатурника. З перших рук. Розповім після школи на нашому блок-посту. І навідріз відмовився пояснювати, чого саме стосується ця інформація, залишивши решту Команди на поталу мукам розбурханої цікавості. Навчальний день тягнувся й тягнувся, уроки все ніяк не бажали закінчуватися, але врешті-решт останній дзвоник таки пролунав. Усю дорогу до блокпосту Миколка озирався на всі боки, неначе таємний агент, що боїться викриття, і вперто не бажав ділитися інформацією на ходу. І лише після того, як усі вони дісталися своєї схованки на узліссі й по черзі видряпалися на неї, хлопчик заговорив. — Отже, справи такі. Ми були праві. — У чому саме? — запиталася Діана. — У всьому, Ді. Не встиг і дим гаразд розвіятися над тим згарищем, а вже з'явився невідомий добродій, що побажав викупити спалену ділянку, — Миколка скосив очі на Данилка. — Ну, як, гарно я говорю? — Гарно, — підтвердив той. — Але незрозуміло. Почни-но спочатку, а саме з того, звідкіля в тебе така інформація. — Здогадайся з трьох разів, журналісте, — тріумфально промовив Миколка. Та Данилкові вистачило й однієї спроби. — Дурне питання, вибач. Непрофесійне. Звісно, від твого тата. Справді, від кого ж іще? Пилип Петрович Маковій гордо носив звання старшого лейтенанта міліції і керував місцевим райвідділом внутрішніх справ. Обома цими фактами Миколка заслужено пишався. — Та нічого, — великодушно відповів Маковій-молодший. — Але ти також маєш рацію, Данилку. Я почну спочатку. Вчора вдень, приблизно за годину після того, як вас мало не переїхали ті двоє на «Мерседесі», у мерії почалася нарада щодо вирішення… Чи як його… Щось я заплутався… — Миколка шумно засопів, витер рукавом спітніле від напруги чоло і продовжив уже жвавіше. — Коротше, вони вирішували, що тепер робити з рештками санаторію та вигорілою землею. Були присутні, — тут Миколка примружився, згадуючи, — мер міста, його перший заступник, депутати, потім ще голова райради, пан Радич і всі інші, ну, хто на санаторій гроші давав, а також мій тато, — тут хлопчик узяв красиву театральну паузу і тримав її доти, доки не пересвідчився — друзі добре втямили, в якому поважному товаристві обертається його батько. Всі без винятку члени Команди Мрії, включно з кабанчиком Кабачком, знали про цю маленьку Миколчину слабкість — постійно нагадувати і собі, й іншим, якою важливою персоною є Маковій-старший, тому урочисто покивали, і хлопчик знову заговорив. Він притишив голос, схвильовано заблимав круглими, мов п'ятаки, блакитними очима, і Діанці раптом подумалося, що у Миколці гине великий актор. А може, ще й не гине. Може, він ще здивує їх усіх… — Ді, ти мене слухаєш, чи десь у хмарах витаєш? — роздратовано поцікавився майбутній великий актор. — Не відволікайся, я ж не буду потім для тебе однієї все повторювати… Отже, говорили вони довго. Сперечалися. Пан Радич виступав за відновлення будівництва, обіцяв дати ще грошей, ну, тобто якусь частину, але на це ніхто не погодився. — Чому?! — збентежено вигукнув Семко. Миколка хитро примружився. — А яка твоя версія, детективе? — Найпростіша, — зітхнув той. — У решти спонсорів, чи як їх там… — Благодійників, — підказав обізнаний Данилко. — Еге ж, у них забракло грошей на повну реконструкцію санаторію, а вся сума відразу — то забагато навіть для пана Радича. — Точно! — підхопив Миколка. — І тут вступив у дію другий невідомий. Якийсь ділок із самої Полтави, що також сидів на нараді, вніс свою пропозицію. — З Полтави, кажеш? — Кажу, Ді, кажу. Не перебивай. Я теж про це подумав. Про те, що й ти. Так от, він заявив, що готовий викупити спалену ділянку, розчистити там усе, відновити, наскільки це можливо, дерев якихось насаджати, котрі швидко ростуть, і побудувати в лісі котеджне містечко, для бізнесменів з Полтави. Усяких розваг там напхати, казинів… — Казино, — машинально виправив Данилко, тривожно насупившись. — Ага, я ж і кажу. Автомати там гральні відкрити, клуб якийсь нічний, коротше кажучи, налагодити… — Миколка затнувся, запустив руку в кишеню, дістав звідти якогось папірця і прочитав з нього. — Інфраструктуру, ось. Таке слово мудре, ніяк не запам'ятаю. Але я приблизно уявляю, що воно значить. Це коли там, де ти живеш, усе є, правда ж, Данилку? — Правда, — несподівано різко відповів той. — Тільки для когось «усе» — це школи, бібліотеки, театри та лікарні, а для когось — бари та казино. — О, точно, про бари татко також розповідав, — підхопив Миколка. — Все це має бути дуже дорогим і лише для обраних… — Ким це обраних? — і собі розсердилася Діана. — Ну, мабуть, тим дядьком. Типу, хто йому заплатить, той і обраний, — мудро зауважив Миколка. — Одне слово, він настійливо пропонує на погорілій землі побудувати котеджі й розважальний центр для різних там багатіїв, і, мовляв, від цього наше місто тільки виграє. Дуже довго і гладенько викладав. — Це все зрозуміло. А що вирішили головні люди Мрії? — спитав Семко. — Усі, крім пана Радича та мого тата, проголосували за те, щоби продати землю цьому зайді, — ображено відповів Миколка. — Чому пан Радич був проти, зрозуміло, — мовила Діанка. — Той санаторій — його ідея. Я про це читала, спеціально знайшла минулорічні газети. Він сам місце обирав, сам шукав тих благодійників. А чому Пилип Петрович був проти? Чи він утримався? — Жартуєш? — надувся Миколка. — Коли це мій батько від чогось утримувався?! Ні, він голосував проти, як потім пояснив мамі, з двох причин. По-перше, він вважає, що бари й казино біля нашої Мрії — це погана ідея. — Згоден із ним, — озвався Данилко. — А по-друге, він переконаний, що все це надто добре, аби бути правдою. — Тобто він хоче сказати, що той дядько зі своїми вигідними пропозиціями з'явився надто вчасно? — здогадався Семко. — Власне. А вам хіба так не здається? — Здається, і не подобається дедалі більше, — відповів за всіх Данилко. — От-от. І ще одне, на завершення. Хочете дізнатися, який отой субчик із себе? — Хто? — перепитав Семко. — Субчик. Ти що, забув улюблене слівце Пилипа Петровича? — посміхнулася Діана і, адресуючись уже до Миколки, мовила. — Хочемо, звісно. Хоча ми з Данилком і так добре собі уявляємо. — Точніше, пригадуємо, — додав хлопчик. — Ну, то слухайте. Він старший дядько, сивий, мова дуже правильна, тон — улесливий і зневажливий водночас. Немов він прагне обвести всіх навколо пальця. — А чому «немов»? — Хороше питання, Ді. Правильне. Тато каже, що цей… Ім'я в нього якесь чудернацьке… — Артур? — підказала Діана. — Хоча ні, стривайте, Артур — це його водій. — А той — Альберт, по-моєму… Чи Арнольд? Так ось, таткові він нагадує лейкопластир. Каже, такий же липкий, зовні немов шовк, хоч до рани прикладай, а віддирати потім зі шкірою доведеться, — Миколка обвів усіх переможним поглядом, та все ж визнав за потрібне уточнити. — Це батькові слова, не мої. — Що й казати, Пилип Петрович на людях знається, — з повагою зауважив Данилко. — А ти не в курсі, цей Арнольд-Альберт раніше не хотів ту землю купити? Ну, де санаторій? — Я не знаю… Начебто ні, — розгубився Миколка. — А що? — Та якось скоро він зорганізувався. Дуже вже хутко дізнався про пожежу. І вискочив, мов той чортик з табакерки. Новини, звісно, швидко розносяться, та все одно… Щось це підозріло. — Ну, хто він такий, ще будуть перевіряти, я думаю, — Миколка виглядав геть збитим з пантелику. — Так завжди роблять. Але попереднє рішення прийнято. За два роки там такого набудують! — Від лісу сама тільки згадка залишиться, — похмуро напророчила Діана. — Гриби будемо лише на картинках бачити. І ягоди теж… — Так, ану — відставити сумні прогнози, — несподівано бадьоро скомандував Данилко, який, здавалося, щось собі надумав. — Микольцю, ще питання — що збираються робити з Халатурником? — Батько сказав — його повезуть на експертизу. До Миргорода. Нібито завтра. Якщо лікарі вирішать, що він недіє… нездатний… Ну, за свої дії не відповідає, його визнають винним у підпалі й так і залишать в лікарні. — Назавжди?! — жахнувся Семко. — Мабуть, — Миколці від цього було так прикро, що хотілося плакати. — Або в притулок віддадуть. В дім пристарілих. — Це ми ще побачимо, — сказав, як відрізав Данилко. — Наразі ж перед нами відразу два важливих завдання. Перше — дізнатись, чи не було спроб купити ту ділянку, де санаторій, ще до початку будівництва. Напевне дізнатися. — А навіщо? — спитався Миколка. — Бо це — мотив злочину. Уяви себе крутим дільцем. Якщо в тебе з-під носа вихопили шмат землі, та ще й під якийсь благодійний проект, замість барів-гральних автоматів, то ти можеш розсердитися. Аж настільки, щоби спалити все це до коренів. Та не настільки, щоб підставитися самому. Ти спалиш, а потім підставиш винуватцем старого дивакуватого діда, що живе в тому ж лісі. — А як ми дізнаємося про покупців? Це ж важко, — засумнівалася Діана. — А нам Пилип Петрович допоможе, — сяйнув здогадкою Семко. — Звісно, він не знатиме, що нам допомагає. Він вважатиме, що… — …Веде розслідування, — підхопив Миколка. — А так і буде. Я з мамою ще поговорю. Вона мене, знаєте, як слухає?! Підкину їй пару ідей. А батько її, знаєте, як слухає? Ще більше, ніж начальство! — Чудово, — задоволено потер руки Семко. — А яке ж наше друге завдання? — Ми мусимо подбати про Халатурника! — Як саме, Данилку? — спитала Ді. Хлопчик на мить замовк, по черзі дивилячись на кожного з Команди Мрії. Ні, такі не підведуть. Це вже перевірено. І вони все зрозуміють правильно. Так, як слід. Одне слово — друзі. Справжні. Як каже його татко-офіцер, «ти зі своїми мрійниками — нерозлийвода». — Дуже просто. Станемо для нього янголами-охоронцями. Миколко, зможеш довідатися, коли саме його повезуть на експертизу? О котрій годині? — Легко, — трохи вихваляючись, Маковій-молодший випнув груди. — І що? — Як дізнаєшся, подзвони на мій мобільний, — попросив Данилко. — Зустрінемося й обговоримо подальші дії. Навіть серед ночі, згода? — Так, — підтвердив Семко. — Так, — кивнула Діанка. — Згода, — промовив Миколка. І тут-таки додав, вірний своїй невгамовній натурі. — Правда ж, ми його врятуємо, Халатурника? Ну, не може ж невинна людина отак просто взяти і пропасти? Ми ж допоможемо йому? Данилко впіймав себе на тому, що хотів сказати щось довге і зворушливе, але чи не вперше в житті не зміг дібрати слів. Тому сказав просто і коротко, як і його друзі: — Так. Глава 8

Пан Маковій-старший збирався вечеряти. На столі перед ним уже парував борщ, і говорити про справи йому зовсім не хотілося. Хотілося неквапом поміркувати про щось хороше. Приміром, про те, що немає в кулінарному світі більшого дива, аніж духмяний, наваристий, червоний від бурячка та помідорів український борщ. І немає поміж усіх українських борщів кращого, ніж полтавський, з часником, пампушками та свіжою сметанкою! А ще, гаразд усе це обміркувавши, Пилипу Петровичу хотілося взяти до рук величеньку розписну ложку — подарунок сина до Дня міліції, і зачерпнути добрячу порцію цього рукотворного дива, і… — Це просто щастя, що ніхто не постраждав. Пан Маковій зітхнув, неохоче повертаючись від своїх гастрономічних мрій до клопітливого сьогодення, але слова дружини коментарів начебто не потребували, тому він просто кивнув. Та пані Олена, зазвичай дуже стримана та спокійна, цього вечора здавалася схвильованою і заспокоюватися не збиралася. — Це ж хто завгодно міг обгоріти! — вголос сердилася вона. — Навіть діти! Догралися! Я завжди казала про того Халатурника — психічно хворій людині місце в лікарні, а не в хижі посеред лісу! — Твоя правда, люба, — сумирно згодився пан Пилип, аби суперечкою не псувати собі апетит. Миколка ж, котрий уже повечеряв і тепер протизаконно підслуховав батьків під дверима кухні, поморщився. Звісно, що ж іще може сказати мама-лікар? Та чомусь у Миколки було таке відчуття, наче десь усередині його дряпнула кішка і щось защеміло, як буває тоді, коли садно мастять йодом. А пані Олена все не вгамовувалася. — Уже відомо, коли того палія повезуть на експертизу? — Завтра, — буркнув Пилип Петрович, розпрощавшись з надією повечеряти в тиші. — Близько другої дня. І знаєш, хто його повезе? — Ти, напевно. Або хтось із твоїх хлопців, — впевнено відповіла жінка. — Та якби ж то. Насправді ті добродії, що дуже вчасно вигулькнули нізвідки, зайшли у своїй доброті так далеко, що самі зголосилися доправити діда до Миргородської лікарні. — Ну то й що? — Та нічого. Просто я питаю себе: «Оленко — а нащо це їм? » Я завжди про це думаю. Людям, що бажають будувати під Мрією бари й казино, така доброта наче й не личить. Що їм до старого? Чи це вдячність така за те, що ліс згорів дуже для них вигідно? — Не знаю. Але так чи інакше, а я тільки рада буду, коли Халатурника звідси заберуть, — твердо заявила пані Олена. — Доки він ще щось не підпалив. І тут Миколка не витримав. Усередині в нього вже шкрябалася ціла котяча зграя. Він увірвався на кухню і, незважаючи на круглі мамині очі, закричав до обох батьків: — Він нічого не палив! Він вогню боїться як вогню! В мене й докази є! Це все ті прибульці на «мерсі»! Підпалили, щоби землю заграбастати, і вирішили списати все на старого! Невже не зрозуміло? А ви їм вірите! Ех, ви, а ще дорослі! — прикрі сльози вже готові були покотитися з очей, і Миколка рішуче заморгав, проганяючи їх геть. — Дарма наговорюєте на невинну людину… Пилип Петрович підвівся з-за столу. Ложка, яку він щойно тримав у руках, загрозливо вдарила по столу. — Так, це що таке, хлопче? Знову ваші штучки-дрючки з розслідуваннями? Забули мої попередження, чи що? Знову лізете, куди вас не просять?! — Ліземо! — відважно погодився Миколка, вже не стримуючи сліз. — І будемо лізти! Бо якщо всім байдуже, то нам — ні! А всім же байдуже, тату! Всім начхати! Звели наклеп на невинного, і ніхто й вухом не веде! Сором! Батько завмер за столом, ніби грізлі, якого Миколка колись бачив у передачі про живу природу, а потім дуже повільно сів на місце. — Не кричи, — звелів він. — Візьми стілець, сядь і розказуй, що ви там нарили, пінкертони. Тільки коротко і по суті. Ще ніколи в житті Миколка так не хвилювався перед розмовою з батьком. Кілька разів шморгнувши носом, хлопчик озирнувся на маму. — Ти не могла б нас залишити, ма? Ненадовго… Просто це чоловіча розмова. — Добре, — згодилася пані Олена, дозволивши собі легеньку посмішку. — Тільки хай татко їсть, від самого ж ранку голодний, — і вийшла, причинивши за собою двері. — Отже, — почав Миколка і витер лице долонею, — якщо коротко, то ми просто подумали, що все це дуже дивно. Стільки років Халатурник тут живе, і ніколи нічого не палив. А тут — на тобі! Ще й санаторій! І тоді Данилко та Діана пішли до старого бібліотекаря, діда Устима — знаєш його? — а він їм багато чого розповів і на додачу дав свій рукопис про історію Мрії. У тому рукописі є й про Халатурника історія, про те, що він боїться вогню, і чому. А коли Ді з Данилком поверталися, їх мало не збив «Мерседес», на якому їхали оті з Полтави, а вони йшли на зелене світло, я про Данилка з Діаною… — Спокійніше, — обірвав сина пан Маковій. — Не торохти. — Так, не буду. Я зараз… — Миколка зірвався зі стільця і вискочив із кухні, залишивши батька наодинці з холонучим борщем і сумними роздумами, та за двадцять хвилин повернувся в компанії Данилка з рукописом діда Устима під пахвою. Данилко, незважаючи на досить пізню годину, був акуратно вдягнений і мав напрочуд зосереджений вигляд. — Ось, — сказав Миколка батькові, — я подзвонив, і Данилко приніс речовий доказ. — Ну, давай, — Пилип Петрович узяв рукопис, розгорнув на вказаній хлопцями сторінці, начепив окуляри, що лежали біля нього на підвіконні, й занурився в читання. Миколка і Данилко терпляче чекали. — Це все дуже цікаво, — мовив він, коли закінчив. — Однак це не доказ, детективи. Самі мусите розуміти. Це просто легенди нашого краю. — Але якщо копнути глибше, тату, — з відчаєм у голосі сказав Миколка, — то все ще може змінитися, Якщо дізнатися, де він лікувався, Халатурник, і що він справді вогню не терпить, і що звірям допомагав… — Це нічого не дасть. Я з вами згоден, усе це вельми підозріло, — тут хлопці перезирнулися і, попри невеселу ситуацію, посміхнулися одне одному з деяким тріумфом, — та зарадити нема чим. Закон є закон, а припущення — це не докази. — Тату, слухай, — Миколка навіщось озирнувся так, наче це його прохання міг почути хтось чужий, — відпусти Халатурника, га? Він же не винен, ти ж бачиш! Його підставили! Ти ж можеш дати йому втекти з камери? Пан Маковій так здивувався, що навіть не став сварити сина, спитавши тільки: — Ти тямиш, що кажеш? — Тямлю, — відчуваючи мовчазну підтримку від Данилка, запевнив хлопець. — Ну, сам подумай, нащо вони, ті ділки, хочуть везти Халатурника до лікарів? І чи до лікарів узагалі вони його повезуть? Чи, може, десь у лісі й поховають? — Уявивши собі це, Миколка знову захлюпав носом, і тут-таки розсердився сам на себе — що це він такий не мужній?! — Тату, ну будь ласка, — його треба врятувати! — І ти пропонуєш мені просто відкрити камеру і випустити затриманого? — грізно насупившись, уточнив пан Пилип. Миколка злякано принишк. — Але я… Це ж… — Це посадовий злочин, за який мене серйозно покарають. Сподіваюся, ти свідомий того, що я ніколи на таке не погоджуся?! Бо інакше сам опинюся в камері. — Пилипе Петровичу, — вступив нарешті Данилко, про всяк випадок забравши рукопис назад, — тоді я пропоную вам компроміс. Впустіть нас, аби ми поговорили з Халатурником наостанок. Шкоди від цього нікому не буде. Ви навіть можете постояти з нами, доки ми будемо говорити. Послухаєте. Жодного криміналу, самі переконаєтеся. Просто кілька слів підтримки безневинному старому. З ним, мабуть, вже давно ніхто не розмовляв по-людськи… Пан Маковій трохи поміркував. — Обох не пущу, — нарешті вирішив він. — Миколка хай піде. Він часто заходить до мене у відділок, підозри це ні в кого не викличе. Хоча стривайте… У вас завтра школа ж! Уроки! — А я зранку, перед уроками, — запропонував хлопчик. — Піду на роботу разом з тобою, а звідти — у школу. — Зі мною підеш? — здивувався Пилип Петрович. — Ти знаєш, що я дуже рано прокидаюся? Невже такий сонько згоден недоспати півтори години? — Згоден, — похмуро пообіцяв Миколка. — Заради такого випадку прокинуся раніше, що поробиш… То ми домовилися? — Домовилися, домовилися, — буркнув пан Маковій. — Що з вами вдієш, як обсядете… Справжня облога. Теж мені — Голмс із Ватсоном… Йдіть уже спати. Ранок вечора не докаже. І коли Миколка з другом пішли — навряд чи спати, що добре розумів Пилип Петрович, — він скрушно похитав головою, дивлячись на свою тарілку. — А борщ, трясця йому, доведеться гріти. Глава 9

Неймовірно, але вже о сьомій ранку Миколка був на ногах, заспаний, але рішучий. Тим сильнішим був подив Пилипа Петровича, котрий гадав, що насправді син обов’язково забуде про свої вчорашні наміри і благополучно проспить. Пан Маковій глянув на хлопця, котрий уже встиг зібратися і чекав у передпокої, й похитав головою. — Ти ба, таки дотримав обіцянки, — тільки й промовив він. Миколка лише серйозно кивнув, нічого не сказавши. Усю дорогу до відділку хлопчик також мовчав, розмірковуючи над складною ситуацією, в якій вони всі опинилися. Невже геть нічого не можна зробити, і безневинний дідуган волею заїжджих бізнесменів сьогодні післяобід зникне назавжди? Це ж неправильно, несправедливо… Але що вони можуть вдіяти? Навіть тато безсилий… Що вже й казати про їхню четвірку? Так, попередні три розслідування вдалося завершити вдало, і справедливість перемогла, але це, четверте, напевно, закінчиться провалом. Першим провалом Команди Мрії. Цього разу перемогу святкуватимуть брехня і великі гроші. Колеги пана Маковія щиро здивувалися, побачивши його сина у відділку в таку ранню годину. Пилип Петрович відвів хлопчика до камер попереднього ув’язненя і сказав черговому, котрий сидів за столом з телефоном і мляво гортав якийсь журнал: — Ваню, малий хоче з Халатурником поговорити. Засікай десять хвилин, а потім жени його звідси, бо до школи спізниться. Зрозумів? Черговий здивовано здійняв брови у відповідь на таке прохання, але коментувати не став і лише кивнув. Він вказав хлопчику рукою в кінець коридору і попередив: — Тільки близько до ґрат не підходь, синку. Хто його знає, того ненормального… Ще кинеться… Миколка пропустив його слова повз вуха і пішов до останньої з трьох камер, де й побачив старого. Той сидів на лаві, безвільно звісивши руки між колін, і дивився просто в підлогу. Помітивши рух ззовні, Халатурник підвів голову і глянув на хлопчика. У тому погляді було здивування від того, що замість міліціонерів він бачить перед собою звичайного школяра, але, окрім цього — очі бідолашного діда були сповнені невимовного смутку… І ще у них була приреченість. У Миколки аж серце защемило. Той ніби змирився з тим, що не зможе нікому пояснити, що ж сталося насправді, тому впокорився. Справді, навіть якщо ті ділки відвезуть Халатурника до лікарні — скоріше за все, він там і залишиться. А як старий зможе жити в клініці після того, як усе життя прожив у лісі? Ніяк. Він там просто згасне. Миколка зрозумів, що не може цього допустити. — Тримайтеся, добре? — мовив він, притишивши голос, щоби не розчув черговий у коридорі. — Я знаю, що ви невинні. І мої друзі теж це знають. Ви не підпалювали ліс. То зробив дехто інший… Та головне врятувати вас. Ми спробуємо допомогти. Ще не знаю, як саме, але ми не відступимось. Обіцяю. Не впадайте у відчай — ми обов’язково щось придумаємо. Добре? Старий уважно слухав, у куточках його очей блищали сльози. В кінці Миколчиної промови він кивнув — отже, зрозумів. Ніякий він не божевільний, то лише намовляння злих людей. Миколка пішов геть, і в голові його міцно засіла думка, що й цю обіцянку він повинен виконати. Четвірка Команди Мрії має терміново придумати план. Хай якою безвихідною здається ця справа з підпалом — просто відступити і скласти зброю вони не мають права. Ще нічого не закінчено. Глава10

— Ми повинні звалити дерево на шосе, — оголосив Миколка друзям, коли Команда зібралася на першій перерві послухати його враження від бесіди з Халатурником. За цією реплікою слідувала німа сцена — всі троє витріщилися на нього, як на прибульця. — Дерево? — нарешті вимовив Семко. — Яке ще дерево? На яке шосе? — На те, по якому сьогодні повезуть діда. Це мій план. Шосе проходить через ліс, і ми зможемо завалити одне з тих обпалених дерев і таким чином затримати їх. А якщо ще й вдасться відчинити дверцята їхнього автомобіля, то Халатурник зможе дременути в ліс. — Дременути? — Данилко проти волі заусміхався. — Микольцю, він стариган, а не Сергій Бубка. Сумніваюся, що він ще здатен бігати стометрівки. — Бубка до речі, стрибає, — насупився Миколка. — Тобто стрибав. Із жердиною, щоб ви знали. — Тим більше. Гадаю, Халатурник уже не може ні того, ні іншого, — докинула Ді. — Але план усе ще може спрацювати, — Миколка вже не просто засмутився — він почав злитися. Круглі щічки хлопчика налилися багрянцем, і він зітхнув, пихкаючи, наче паротяг. Іншим разом це могло б видатися кумедним, але зараз навіть Данилко погасив недоречну посмішку і, простягнувши руку, легенько потріпав друга по плечу. Той відскочив. — Ще за вухом мене почухай… Я ж тобі не Кабачок. То що ви думаєте? — Про твій план? — навіщось уточнив Семко. — Ні, про прогноз погоди! А що ми обговорюємо?! — Ну, якщо чесно, поклавши руку на серце, то скажи — як ми відчинимо дверцята, якщо ті перевізники заблокуються зсередини? — розважливо поцікавився Семко. Миколка похитав головою. — Ви такі дивні, що я не знаю! Водій, побачивши дерево поперек дороги, неодмінно вийде з машини. А для цього йому доведеться зняти блок бодай зі свого боку. А далі — справа техніки. Вліземо до салону… — І потрапимо прямісінько в обійми того сивого шахрая, — закінчила Діана. — Навряд чи він буде з нами обніматися, — заперечив Миколка. — І я ж про те кажу. — Ні, — раптом спростував сам себе Маковій-молодший. — Ми не про те. Ми всі. Говоримо зараз про якісь деталі… А головне — це людина. Татко мене так вчив… Людина — це найголовніше. І ми повинні думати про те, що без вини обмовлений старий може або загинути від рук тих… бандитів! — після паузи підібрав рішуче визначення хлопчик, — або до самої смерті сидітиме в лікарні. Замість лісу — в клініці, ви тільки уявіть! Хоча для нього це, мабуть, гірше, ніж загибель… Усі замовкли, обмірковуючи почуте. А Миколка продовжував: — А ще тато розповідав, що бувають у житті такі ситуації, коли… Як же там… О! Коли твоє право щось робити стає вищим за закон. І, по-моєму, це один з таких випадків. — Твоя правда, — кивнув Семко. — Хай там як, а ми мусимо спробувати. Сидіти, склавши руки — це наче самим Халатурника вбивати. Вийде чи ні, бозна, зате совість буде чистою… — «Чи ні» — це погана установка. Є завдання, яке треба виконати, — суворо сказав Данилко. — І є команда, яка його отримала. Команда Мрії. А це звання… зобов’язує. Миколка глянув на друга в цілковитому захваті. — Слухай, а ти певен, що хочеш бути саме журналістом? Тобі б армією керувати… — Я — пацифіст, — коротко відмовив Данилко, і тут-таки, щось пригадавши, посміхнувся. — Ну, майже… Він хотів ще щось додати, та його мову обірвав дзвінок на урок. На другій перерві, котра таки настала, незважаючи на те, яким довжелезним здавався урок географії, друзі узгоджували свої дії. Ухвалили, що Діана, озброєна мобільним телефоном, вартуватиме на Площі Клумби, чекаючи, коли з міста виїде сумнозвісний сріблястий «Мерседес». Він обов’язково їхатиме через площу, бо та дорога єдина веде до Миргорода. — Щойно побачиш авто — телефонуй, — напучував Данилко. — Ми дерево спочатку підпиляємо, а потім, коли подзвониш, звалимо. Ефект несподіванки та вимушена затримка злодіям гарантовані. — А ви встигнете? — хвилювалася Діана. — Ясна річ, — упевнено відповідав Миколка, не так їй, як собі. — У нас і досвід є. Згадай, Ді, як ми зупиняли машину тих викрадачів пана Радича. Ех, славне минуле… — хлопчик зітхнув. — Тільки після того трапунку батько десь ховає від мене колючий дріт. — А мій від мене — лопату, — поділився Семко. — Після пригоди зі скарбами. І взагалі, за всім інструментом тепер приглядає… — Звідси питання: де взяти пилу? — підхопила дівчинка. — Купити ми не зможемо, немає грошей. Та й часу обмаль… — Я принесу ножівку, — зголосився Данилко. — І сокиру теж. І диктофон, — несподівано навіть для себе вирішив він. — Перший репортаж з гарячої точки? — зрозумів Семко. — Що ж… Хороший журналіст ні на мить не забуває про свою професію. Тільки, хлопці й дівчата, нам, як би це сказати, пора вже рушати. Доки інструмент принесемо, доки до місця дістанемося… Що називається, туди-сюди, і дня немає. — А я думала, ми після третього уроку підемо, — мовила Діанка. — На великій перерві… — Це запізно, — сказав Семко. — Треба йти зараз. — Ну, треба, то треба, — згодився Миколка і раптом завмер на якусь мить. Друзі з подивом спостерігали за сонячною посмішкою, що заграла на вустах Маковія-молодшого. Ді не витримала першою. — Що це тебе так потішило? — А ви й не тямите?.. — Миколка хіхікнув. — Я нарешті школу прогуляю! Цілих три уроки! — Чотири, — виправив Данилко. — У нас сьогодні ще й хімія. — Чотири! — побожно повторив Миколка. — Це круто! Майже цілий навчальний день! Ви собі навіть не уявляєте, як багато це для мене значить… Глава 11

Доки Маковій-молодший виношував і втілював в життя підступні плани, у яких приємний прогул школи суміщався з корисним — себто зі звільненням Халатурника, — його батько, дуже схожий на грозову хмару, сидів у своєму службовому кабінеті й думав невеселу думу. Час спливав, і стрілки годинника впевнено наближалися до другої дня. Маковій-старший мав би відчувати полегшення — за якихось п’ятнадцять хвилин він назавжди позбудеться психічно хворого палія, а знищена ділянка лісу отримає хоч якийсь шанс на відродження. Проте ніякого полегшення Пилип Петрович не відчував. І на те було кілька причин. По-перше, його Миколка мав рацію. Докази проти старого білими нитками шиті. Щоправда, проти тих діляг взагалі немає жодних доказів, та, попри це, цілком очевидно, що діда підставили саме вони. Зробили з нього цапа-відбувайла. По-друге, їхня з’ява у місті була настільки ж вчасною, наскільки несподіваною, що наводило на тривожні роздуми. А мимохідь згадана сином пригода на пішохідному переході лише підтверджувала, що тривога ця не марна. Навряд чи законослухняні громадяни будуть перевищувати швидкість та ігнорувати сигнали світлофору, тим більше — в такому маленькому містечку. Хоча це, звісно, ще не великий кримінал. Хіба би вони когось, не доведи Боже, збили. Але ж могли. Цілком могли збити дітлахів. Його аж пересмикнуло від страху та злості. І такі люди ще хочуть будуватися під самою Мрією! І, по-трєте, деякі дані, отримані Пилипом Петровичем із самої Полтави в ході невеличкої, нашвидкуруч організованої ранкової перевірки, дали підстави сумніватися в тому, що ці благодійнички — насправді ті, за кого себе видають. Та що все це важить перед лицем закону? Закон невблаганний і жодних винятків не визнає. Або ти його дотримуєшся, або порушуєш. І що, порівняно з ним, значать очі Халатурника — очі нещасного старого, котрий падає в прірву раніше, ніж усвідомлює, що бачить її? Чи все-таки щось та значать ці очі? Головне — що тепер робити йому, правоохоронцю? Діяти згідно із законом чи вчинити по-людськи? Якщо останнє, то він «вилетить» з роботи, як мінімум. А може, й сам сяде у в’язинцю, як і казав учора синові. Закон суворий, але це — закон. Давні римляни знали, про що говорять… — Шефе, — пролунало водночас з рипінням дверей, — там ці… по діда приїхали. Покликати їх сюди? — Ні, — відповів пан Маковій своєму заступнику. — Я зараз сам до них вийду. І вийшов. Усе пройшло дуже швидко. Сивий пан — його звали Альбертом — підписав усі необхідні папери, і Пилип Петрович особисто вивів Халатурника з камери. Дід ніяк не реагував ані на нього, ані на своїх тимчасових опікунів, та проти того, що його звідкись виводять, кудись ведуть, саджають до якогось авто, начебто не заперечував. Але вже на порозі відділку призупинився, глянув через плече на пана Маковія і дуже чітко промовив: — Хороший у вас син, капітане. На вас схожий… Пилип Петрович так розгубився — адже донині він, як і всі, був переконаний, що Халатурник якщо й не німий, то принаймні має великі проблеми з мовою — що гукнув непотрібне «я лише старлей» уже навздогін сірому «мерсу». Тоді повернувся до свого кабінету, знову сів за стіл, зняв кашкета, потер скроні — від утоми та хвилювання розболілася голова, — та за кілька хвилин рішуче звівся на ноги. Так, чинити перешкоди тим бізнесменам він не має права. Але поїхати за ними цілком може. Кожному дозволяється їздити якою завгодно дорогою за наявності прав водія. Ось цим він і скористається. І зовсім це ніяке не стеження. Що, як йому також треба до Миргорода? Заодно й подивиться, де вони діда висадять… І взагалі, куди саме поїдуть та де зупиняться. А далі буде видно, як-то кажуть, по ситуації. Пан Маковій натягнув кашкета, защепнув на всі ґудзики формений піджак і дістав із шухляди робочого столу ключі від міліцейської «Тойоти». Подивився у вікно, машинально відзначивши, що збирається на дощ, і вийшов з відділку. І, вже заводячи авто, рішуче погрозив пальцем комусь невидимому. — От я вас зараз навчу виконувати правила дорожнього руху! Глава 12

Дзвінок мобільного примусив усіх трьох підстрибнути від несподіванки, хоч саме на нього друзі й чекали. До цього моменту Данило, Семко і Миколка по черзі рубали та пиляли обгорілий стовбур сосни, котра росла найближче до шосе. Це виявилося не так легко, як їм здавалося спочатку. Коли задзвонив телефон, хлопці вже добряче видихалися, а стовбур усе ще видавався досить стійким і валитися не збирався. А що, як вони не встигнуть? От буде прикро, якщо вся операція «накриється» тільки через те, що вони не розрахували зусиль! Прикро — не те слово… Данило прийняв виклик і притиснув слухавку до вуха. — Алло? — Їдуть! — вигукнув голос Діани, такий дзвінкий, що навіть Семко з Миколкою все прекрасно розчули. — Щойно проїхали повз мене! Мчать як ненормальні, неначе на пожежу! З такою швидкістю вони будуть біля вас хвилини за дві!.. — Ясно, відбій, — Данило вимкнув зв’язок і подивився на друзів. — Не встигаємо, хлопці. В нас дві хвилини, не більше. — За роботу!!! — заволав Семко, схопив сокиру і замахав нею так енергійно, що аж тріски в усі боки порозлітались. Коли він видихся (а це сталося секунд за тридцять), естафету підхопив Данило. А потім Миколка крикнув: — Я чую звук двигуна! Це точно вони! І справді, вдалині почулося ревіння потужного мотору — непрохані гості не зраджували собі у швидкісній їзді. Трійця перезирнулася. Що робити? Дерево все ще стоїть. — Ану, налягли, — рішуче скомандував Миколка і наліг на стовбура всією вагою. За секунду до нього приєдналися Семко з Данилком. Під спільними зусиллями стовбур, здається, почав хилитися до дороги. — Ще! — прохрипів Миколка і з усіх сил вперся ногами в землю, а спиною — в дерево. Пролунав звук, схожий на постріл стартового пістолету — воно тріснуло. Ще, ще трохи… І раптом усе вийшло. Стовбур нахилився й почав падати. Деревина переломилася в тому місці, де хлопчаки попрацювали сокирою й пилкою, і з голосним гуркотом сосна повалилася поперек шосе. Тепер не те що «Мерседес», а й будь-що інше тут нескоро проїде. Добре, що хоч зараз ніяких сторонніх автівок не було. Втім, ця дорога ніколи не була особливо жвавою — хіба що вранці й увечері, коли мешканці Мрії їхали на роботу та поверталися з неї. Ревіння двигуна «Мерседеса» продовжувало наближатися, і ось уже він сам вилетів з-за повороту. Хлопці встигли помітити, як витягнулося лице водія, коли той побачив здоровенне дерево поперек шосе. Мабуть, зараз він нарешті пошкодував, що нісся з такою швидкістю. Завищали гальма, з-під задніх коліс завалував чорний дим, а сам автомобіль почав виляти наче п’яний, і зрештою з гуркотом і тріскотом в’їхав просто в густу соснову крону, де й заглох. — До машини! — цього разу командував уже Данилко. — Швидше, доки вони не отямилися! Але ті отямилися досить швидко. Водій виліз із салону, перш ніж хлопчаки встигли дістатися машини. Семко діяв без усяких сумнівів. Незважаючи на масивну й загрозливу фігуру водія Артура, що виросла над дахом автівки, він підскочив до задніх дверцят і смикнув їх на себе. Ті відчинилися. Тепер шлях перед Халатурником, котрий ошаліло розм’як на сидінні, був вільний. Аби тільки старий не барився! — Я тебе, щеня, зараз голими руками розчавлю! — проревів громило Артур і рукою витер кров, що струменіла з розбитого носа. — Я вас усіх трьох зараз порішу! Семко відбіг назад, до Данилка з Миколкою, котрі завмерли на більш-менш безпечній відстані. Якби водій або його пасажир, котрий досі лишався в салоні, задумали наздогнати хлопців, навряд чи б їм це вдалося — всі троє були готові накивати п’ятами у будь-яку секунду. Але тікати, доки старий ще в машині, не можна. Інакше рятувальна операція втратить будь-який сенс. Халатурник неначе зрозумів це. Оговтавшись після невеликої аварії, він заходився вибиратися з салону. Побачивши це, водій загорлав: — Куди це ти зібрався, старий ідіоте? Ану, на місце! Сидіти! Кому кажу?! На щастя, Халатурник його не слухав. Він уже ставав на ноги. Сивочолий пасажир «Мерседеса» Альберт відкрив дверцята зі свого боку, мабуть, збираючись затримати старого, але зміг лише безвільно випасти з машини на коліна — видно, він добряче «приклався» головою об бардачок. Що ж, будуть знати, як зневажати правила — адже він навіть не пристебнувся. — Отже, я вас усіх чотирьох прикінчу, — пообіцяв водій і рушив навколо машини. — Збиралися лиш діда в лісі поховати — тепер, бачу, братська могила вийде… А ще я… Артур не закінчив. Щось велике, темне і дуже швидке вискочило з лісу і збило його з ніг, неначе жива торпеда. Водій важко гепнувся на асфальт, тільки крякнувши від здивування. Данило роззирнувся навкруги, відшукуючи очима таємничу істоту, і раптом вигукнув: — Дивіться, та це ж дикий кабан! Так і було. Велетенський вепр походжав між деревами, невдоволено позираючи на поваленого ним водія, і зовсім не звертав уваги на хлопчаків. Чи не дивина? Жертва нападу, що розмірами не надто поступалася кабанові, теж уважно стежила очима за твариною. А потім, неначе згадавши про щось, полізла рукою у внутрішню кишеню піджака. — Зараз я і тебе, тварюко, ді… Вепр удруге рушив в атаку і знову з розбігу врізався в Артура. Того відкинуло геть, а великий чорний пістолет, яким він збирався скористатися, вилетів з руки і зник у кущах. — Нічого собі! — вражено вигукнув Семко, неначе дивився захопливий футбольний матч. — Бачили, як той кабан приклав цього «кабана»? Фантастика! Він дресирований, чи що?.. — Мені здається, причина в Халатурнику, — відказав Данило. — Ви тільки гляньте на старого! Дід навіть і не думав тікати в хащі. Він стояв біля машини, підвівши руки до неба, і щось тихо бубонів. Зміст цього дійства дійшов до друзів наступної миті. — Ви краще навкруги подивіться! — видихнув Миколка. Навколо місця пригоди збиралися звірі — мабуть, уся фауна цього лісу. Олені, кабани, кілька лисиць, лось, двійко вовків і навіть десяток товстеньких борсуків полишили лісові хащі і як за командою зупинилися на однаковій відстані від «Мерседеса». Альберт, побачивши це, відчайдушно забелькотів, так і не звівшись з колін: — Артуре, Артуре, ти тільки глянь на це! Що, в дідька, відбувається? Та водієві було не до запитань — він важко стогнав, «відпочиваючи» на узбіччі після «звірського поєдинку». А Халатурник, посміхнувшись, підійшов до великої блискучої оленихи й лагідно погладив її за вухом. Тварина відповіла йому взаємністю — із задоволенням потерлася щокою об його плече. Трійця Команди Мрії дивилися на це з розкритими ротами. Отже, то не чутки, а правда. Старий самітник справді володів мовою звірів. — Діанка нам ніколи не повірить, — сказав Семко, не в змозі відірвати погляду від видовища. — Я й сам очам власним не вірю! — відгукнувся Данило. Сивочолий Альберт, між тим, зачаровано дивився на вовка, котрий зупинився саме навпроти нього. Коли тварина хижо облизнулася, він покликав слабким голосом: — Гей!.. Дітки! Хлоп’ята! Слухайте, скажіть діду, аби прибрав собацюру! Щось бо мені не подобається, як вона на мене дивиться!.. Вовк утробно загарчав — таке порівняння йому, вочевидь, не сподобалося. — А чого це ми маємо щось комусь казати? — весело поцікавився Семко. — Нас влаштовує те, що ми бачимо. Зараз ось ще міліція підтягнеться… — Слухайте, ну будьте людьми, га? Я вам грошей дам, на кишенькові витрати, тільки відпустіть мене! Я заберуся звідси, і більше ви нас не побачите. — Ще чого, — буркнув Миколка. — Хочете втекти від відповідальності? Не вийде. — Ну хоч звіра приберіть! — заверещав Альберт, відсуваючись якнайдалі від вовка, котрий солодко позіхнув на всю ширину своєї ікластої пащі. — Не раніше, ніж ви скажете правду, — мовив Данилко. — Хто насправді підпалив ліс? — Він! Отой бугай! — Альберт махнув рукою у бік «вирубленого» водія. — То його рук справа… — …А ви всього лиш віддали наказ, — закінчив фразу Семко і кивнув друзям. — Усе як ми й припускали. — Зізнаюся, був неправий, — розвів руками Альберт. — Погарячкував трохи. Але ж ми можемо домовитися і розбігтися по-дружньому? По сто баксів кожному, і мир… Для чого нам усім зайві проблеми? Забудьмо… Що було — те загуло… І тут справді загуло — двигун міліцейської «Тойоти», що виїхала з-за повороту і різко загальмувала. Це «підтяглася» міліція, якою погрожував Семко, хоча для хлопчаків приїзд пана Маковія став не меншим сюрпризом, аніж коло звірів. Миколка — той взагалі пополотнів, зрозумівши, що тепер доведеться розплачуватися не тільки за повалену сосну і ДТП, а й за прогуляні уроки. Та якщо в пана Маковія і були думки про покарання, зараз він геть про них забув. Пилип Петрович вибрався з машини, витріщивши очі на зоопарк під відкритим небом. — Що тут коїться, га? — засичав він, втративши голос від здивування. — Що ви тут усі робите?! Знову! Одне й те саме, весь час!.. Я мав би здогадатися, що без вас не освятиться! Ще й звірину позганяли? Що… — Тату, це не ми, — видихнув Миколка. — Це все Халатурник. Він справді знає мову тварин! Він із ними дружить! У тій книзі дід Устим не брехав. А ми тільки дерево звалили… — Яка книга?! Який дід?! Чому не в школі, туди його розтуди?! — Тату, яка школа?! Адже це справа життя і смерті! А ці двоє, — Миколка тицьнув пальцем на Артура та Альберта, які, побачивши міліціонера, визнали за краще не робити різких рухів, — нам, узагалі, хабар пропонували! По сто доларів на брата! І в тому, що вони підпалили ліс, зізнався! — Це маячня і наклеп, — прохрипів Альберт. — Ні в чому я не зізнавався. Брешуть малі чортенята! Вовк, що так і не відходив від сивого шахрая, обурено плямкнув і посунув прямо на нього. Альберт знову зарепетував. — Фу, друже! — крикнув Данилко до хижака. — Не їж його, ще отруїшся! Пилипе Петровичу, в нас є докази. Ось, — і він дістав з кишені свій диктофон. — Тут усе записано, від самого початку. Тут їхні свідчення. Зізнання, можна сказати. А ось, — передаючи старшому лейтенанту дві металеві кульки, промовив хлопчик, — речовий доказ. Їх Миколка на згарищі знайшов. Такі самі постійно крутить в пальцях Артур. Гадаю, в нього їх багато… — Розберемося, — Пилип Петрович уже трохи отямився від того, що побачив. — Ви хоч самі до Мрії дістанетеся, слідопити?! — Ображаєш, тату, — негайно відгукнувся Миколка. — Ображаю?! Та ти радій, що я при виконанні, бо інакше зняв би пасок, і… Точно доберетеся? Без нових пригод? Миколка закотив очі. — А як, по-твоєму, ми сюди прийшли? — Ну, про це ми ще поговоримо! Зараз тільки викличу своїх хлопців, аби запакували цих липових меценатів… І ще когось із бензопилою, щоб прибрати з дороги це кляте дерево… — Татку, поглянь! Халатурник уже увійшов до лісу і неквапливо брів у самісінькі хащі, а звірі супроводжували його, неначе охоронці. Лише один раз старий озирнувся і помахав хлопчакам рукою. Миколка від хвилюючого моменту аж сльозу з ока змахнув. Друзі махали йому у відповідь, аж доки старий остаточно не розчинився між дерев. — Ось тепер усе нарешті добре, — задоволено відказав Семко. — Тепер усе, як і має бути. Він, мабуть, збудує собі нове житло. А ми… — А ви — марш додому! — гаркнув Пилип Петрович якомога суворіше. — Нема чого плутатися під ногами у професіоналів. З вами всіма ще буде довга і серйозна розмова… якось згодом, — і він відвернувся, набираючи на телефоні номер відділку Мрії. — Що ж, тоді рушаймо, — згодився Данилко. — Треба ще Ді забрати, вона ж нас чекає. Гадаю, ми всі заслужили як мінімум на морозиво, адже добре попрацювали. Просто чудово. — Ага, — підтвердив Семко. — Нічогенька така пригода вийшла! — А як вам кабанюра? — від цього спогаду Миколка аж повеселішав. — А п’ятак у нього який?! Як мішень у тирі! Треба сказати Діані, нехай не розгодовує Кабачка, бо як виросте отакий, то в кімнату не влізе. Хлопці дружно засміялися. Попри все, що вони пережили, пропри напруження і хвилювання, зараз у всіх було легко на серці. Все сталося так, як вони й бажали. Усе було справедливо. Глава 13

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 Следующая ⇒