Annotation 17 страница

Тепер Едмунд гадав, наче розуміє все, що Фанні могла сказати про свої почуття, і навіть те, що залишилося не сказаним, — і був цілком задоволений. Як і здавалося йому раніше, Кроуфорд надто поквапився, і має минути якийсь час, перш ніж думка про заміжжя стане для Фанні звичною, а тоді й приємною. Вона має призвичаїтися до того, що Кроуфорд у неї закоханий, а тоді, певно, зможе відповісти на його почуття. Едмунд поділився такими міркуваннями з батьком і порадив більш нічого їй не говорити, не намагатися переконати її чи умовити, — натомість слід покладатися на старання Кроуфорда та на природну роботу її душі. Сер Томас пообіцяв, що так воно й буде. Думка Едмунда щодо душевного стану Фанні видалася йому справедливою; він думав про її почуття так само, проте вважав їх вельми небажаними, оскільки, менше від сина схильний вірити в майбутнє, він мимоволі боявся, що, надто довго звикаючи до думки про заміжжя, Фанні може так і не відповісти на увагу молодого джентльмена раніше, ніж у нього зникне бажання виявляти цю увагу. Проте тут нічого не можна було вдіяти — лишалося тільки спокійно скоритись обставинам і сподіватись на краще. Обіцяний візит «її подруги», як Едмунд називав міс Кроуфорд, навіював на Фанні справжнісінький жах, і вона жила в невпинному тривожному чеканні. Як сестра, така пристрасна й розгнівана, та ще й з її звичкою казати все, що спаде на думку — а з іншого боку, така гордовита і впевнена в собі, — вона з будь-якого погляду являла собою страшну загрозу для Фанні. Її невдоволення, проникливість та її власне душевне благополуччя були однаково страхітливі; і Фанні додавала сили тільки надія, що при їх зустрічі буде присутнім хтось третій. Вона намагалася ні на мить не відлучатися від леді Бертрам, не ходила до Східної кімнати й уникала самотніх прогулянок в алеї, щоб ненароком не зустрітися з міс Кроуфорд наодинці. Вона старалася недарма. Коли міс Кроуфорд таки прийшла, вона відчувала себе в безпеці, сидячи з тітонькою в малій вітальні; і перші страшні хвилини минули, і, не відчувши ні в погляді, ні в розмові міс Кроуфорд того особливого виразу, якого з жахом очікувала, Фанні почала сподіватися, що їй не доведеться витримати нічого гіршого, ніж півгодини помірного хвилювання. Але ці надії були занадто сміливими; міс Кроуфорд не була рабою випадку. Вона будь-що вирішила побачитися з Фанні наодинці і тому невдовзі стиха мовила до неї: «Мені треба де-небудь з вами поговорити кілька хвилин». Фанні відчула ці страшні слова всім своїм єством, вони відізвалися їй у кожному ударі серця, в кожному нерві; та відмовити було неможливо. І, як завжди готова скоритися чужій волі, вона одразу ж підвелася і пішла до дверей. Вона робила це з важким серцем, але не могла вчинити інакше. Щойно вони вийшли в передпокій, від усієї стриманості міс Кроуфорд не лишилося й сліду. Вона одразу ж похитала головою, дивлячись на Фанні з лукавим, проте дружнім докором, і, взявши її за руку, здавалося, хотіла почати розмову тієї ж миті. Однак вона не сказала нічого, крім: «Сором, дитинко, сором! Не знаю, як вас і насварити! » — І їй вистачило обачливості, щоб почекати з подальшою розмовою, поки вони не опиняться у надійному укритті. Фанні, звичайно, повела гостю до своїх володінь, у яких тепер завжди було дуже затишно; проте відчинила двері, згнітивши серце, відчуваючи, що на неї чекає така неприємна сцена, якої ще не відбувалося в цих стінах. Але загроза, що чигала на неї, раптом відсунулася — через несподіваний поворот у плині думок міс Кроуфорд; та надто розхвилювалася, побачивши перед собою Східну кімнату. — Еге! — вигукнула вона, враз пожвавившись, — невже я знову тут? Східна кімната! Я була тут лише один раз. — І, озирнувшись довкола, наче пригадуючи все, що сталося тоді, вона додала: — Тільки один раз. Пам'ятаєте? Я прийшла репетирувати. Ваш кузен прийшов також; і в нас була репетиція. Ви були нашим глядачем і суфлером. Чудова була репетиція. Я ніколи її не забуду. Отут ми й сиділи, у цій частині кімнати; тут сидів ваш кузен, тут — я, а отам стояли стільці. І чому така солодка мить завжди минає? На щастя для її супутниці, вона й не чекала відповіді, віддавшись приємним спогадам. — Ми тоді репетирували таку цікаву сцену! У ній йшлося про таке… таке… ну, як це сказати? Він описував мені, що таке шлюб, і радив вийти заміж. Я мов зараз бачу, як він старається бути скромним і розважливим, — так-бо личить Анхельтові під час цих двох монологів. «Коли споріднені серця пов'язані шлюбними узами, заміжжя — це найвище щастя у житті». Певно, хоч би який час минув, у моїй пам'яті не зітреться згадка про його погляд і тон, яким він вимовляв ці слова. Дивно, — як дивно, що ми мали зіграти саме цю сцену! Якби в моїй владі було повернути будь-який із прожитих тижнів, це був би той самий тиждень — наших репетицій. Кажіть що хочете, Фанні, а це був би саме той тиждень; я ніколи не була щасливішою, ніж тоді. Отак схилити в покорі його несхитну душу! О, це було невимовне блаженство. Та, на жаль, того ж вечора все пішло шкереберть. То був вечір горезвісного приїзду вашого дядечка. Бідолашний сер Томас, чи був хоч хтось радий його бачити? І все ж, Фанні, не думайте, що я й тепер могла б говорити про сера Томаса без належної поваги, хоч, звичайно, багато тижнів його просто ненавиділа. Ні, тепер я суджу про нього справедливо. Він саме такий, яким повинен бути глава сім'ї. Ні, тепер я з сумною ясністю бачу, що люблю вас усіх. — І, промовивши ці слова з таким ніжним, серйозним виразом, якого Фанні ще ніколи не помічала в ній досі і який зараз видався їй вельми привабливим, міс Кроуфорд на мить відвернулася, намагаючись опанувати себе. — Я трошки розклеїлася, відтоді як зайшла до цієї кімнати; ви, мабуть, помітили, — по хвилі продовжувала вона з жартівливою посмішкою, — але тепер усе гаразд; тож сядьмо і любенько поговоримо, бо сварити вас, Фанні, — хоч я й збиралася це робити — у мене забракло сили. — І вона ніжно пригорнула Фанні до себе. — Люба, мила моя Фанні! Коли я думаю, що ми розлучаємося, — і хтозна, як надовго, — я відчуваю, що можу тільки любити вас. Фанні розчулилася. Вона не очікувала нічого подібного і не змогла лишитися байдужою до цих сумних слів. Вона заплакала так, наче любила міс Кроуфорд більше, ніж могла полюбити її насправді; а міс Кроуфорд, ще більш зворушена таким виявом ніжних почуттів, притулилася до неї й мовила: — Мені дуже шкода розлучатися з вами. Там, куди я їду, ніхто і вполовину не дорогий мені так, як ви. Хто сказав, що нам з вами не бути сестрами? Я знаю, що це неодмінно буде. Я відчуваю, ми створені для того, щоб стати ріднею; і ці сльози переконують мене, що ви також це відчуваєте, моя люба Фанні. Фанні опанувала себе і, відповідаючи лише на частину сказаного, мовила: — Але ж ви просто їдете від одних друзів до інших. Ви їдете до давньої подруги. — Так, це правда. Місіс Фрезер була моєю близькою подругою два роки. Проте я не маю ані найменшого бажання бути з нею поруч. Я думаю лише про друзів, яких мушу покинути: про мою добру сестру, про вас, усіх Бертрамів. Такого сердечного ставлення, як ваше, більш ніде у світі не стрінеш. З вами я відчувала, що можу вам довіритись, поділитися з вами будь-чим, — а такого не буває при звичайному знайомстві. І чого я не домовилася з місіс Фрезер, що приїду після Великодня, то краща пора для візитів, — але тепер уже пізно щось міняти. А погостивши у неї, я мушу їхати до її сестри, леді Огорнуей, бо саме вона була моєю найближчою подругою, хоч я про неї й не згадувала останні три роки. Після цих слів дівчата довго сиділи мовчки, кожна думала про своє; Фанні дивувалася, якою різною буває дружба, Мері ж не була схильна до таких філософських роздумів. Вона знов заговорила першою: — Я так ясно пам'ятаю, як вирішила шукати вас нагорі і взялася розшукувати Східну кімнату, і гадки не маючи, де вона може бути! Я так чітко пригадую, про що думала, поки йшла туди, і як, зазирнувши у двері, побачила вас біля цього столу з рукоділлям; і як здивувався ваш кузен, коли відчинив двері і побачив тут мене! А потім — приїзд вашого дядечка! Такого я ще в житті не бачила! І вона знов ненадовго задумалася, а потім, ніби намагаючись відігнати спогади, взялася за Фанні: — Що це ви, Фанні, так замріялися? Певно, вам не йде з голови той, у кого ви на думці? От якби лишень я могла ненадовго перенести вас до нашого лондонського товариства, щоб ви зрозуміли, що там думають про вашу владу над Генрі! О, та безліч дівчат вам страшенно заздрить; а з яким подивом, з якою недовірою вони почують про вашу відмову! Адже Генрі не робив з цього таємниці, він — мов герой старовинних романів, хизується зі свого почесного полону. Вам слід було б приїхати до Лондона, щоб зрозуміти, яку ви здобули перемогу. Якби ви бачили, як за ним упадають і як упадають за мною завдяки йому! Тепер я не сумніваюся, що місіс Фрезер буде зовсім не так рада мене бачити, і все це через вас. Коли вона дізнається правду, то, вельми ймовірно, пошкодує, що я не в Нортгемптонширі: з ними живе донька містера Фрезера від першого шлюбу, і моя подруга спить і бачить, як видати її заміж, і хотіла б віддати її за Генрі. Ох, що вона тільки робила, щоб його окрутити! Ви тут сидите, така невинна, тихенька, і навіть не уявляєте, яка це буде для всіх чудасія, та як цікаво їм буде на вас подивитись, як вони почнуть мене розпитувати! Бідолашна Маргарет Фрезер присікається до мене, які у вас очі й зубки, та яка зачіска, та хто вам шиє черевички. Я б хотіла, щоб Маргарет вийшла заміж, — тільки заради моєї подруги, бо Фрезери, як на мене, такі ж нещасливі, як і більшість одружених. А колись Дженет так бажала цього шлюбу. Ми всі були раді за неї. Вона просто не могла не прийняти його пропозиції, бо він був багатий, а вона не мала ані шеляга за душею; та з'ясувалося, що в нього капосна, бундючна вдача, він хоче, щоб молода жінка, гарна молода жінка двадцяти п'яти років була такою ж статечною, як він сам. А моя подруга не вміє прибрати його до рук; мені здається, вона просто не знає, як із ним впоратись. І вони весь час гиркаються, що свідчить про погане виховання, як не сказати гірше. В їхньому домі я завжди з повагою згадуватиму стосунки подружжя з Менсфілдського пасторату. Навіть доктор Грант виказує глибоку довіру до моєї сестри та здебільшого прислухається до її суджень, з чого видно, що він справді дорожить нею; але нічого подібного я не бачила у Фрезерів. Я завжди думками буду в Менсфілді, Фанні. Моя сестра як дружина, сер Томас як чоловік є для мене взірцем доброчинності. Бідна Дженет пропала нізащо, і все ж їй нема чого соромитись: вона не вискочила заміж просто так, з доброго дива, їй не бракувало розважливості. Вона попросила три дні, щоб обміркувати його пропозицію, а всі ці три дні радилася з усіма своїми родичами та друзями, чия думка щось для неї важила; і особливо прислухалася до порад моєї любої покійної тітоньки, чиє знання світу змушувало всіх молодих людей цінувати її судження; і тітонька беззаперечно схвалила цей шлюб. Як бачимо, ніщо не може бути запорукою щасливого заміжжя. Мені нема чого сказати на захист моєї подруги Флори, яка відмовила дуже гарному юнакові з кінних гвардійців заради отого гидкого лорда Сторнвея, у якого не більше розуму, ніж у Рашворта, тільки обличчям він іще гірший і має бридкий характер. Я ще й тоді сумнівалася, чи правильно вона вчинила, бо він навіть не схожий на джентльмена; а тепер я певна, що вона зробила помилку. До речі, Флора Росе безтямно закохалася в Генрі першої ж зими, як почала виїжджати. Але якби я стала розповідати вам про всіх жінок, які, наскільки мені відомо, були в нього закохані, цій історії не було б кінця. І лише ви, ви, безсердечна Фанні, здатні думати про нього з байдужістю. Та чи така ви безсердечна, як удаєте? Ні, ні, я бачу, що це не так. Тут Фанні так густо зашарілася, що це могло підтвердити найсміливіші підозри проникливого розуму. — Що за миле створіння! Ну, не буду вас дражнити. Нехай усе йде як іде. Але ж, люба Фанні, ви повинні визнати, що ця пропозиція не була для вас такою несподіваною, як уявляє ваш кузен. Не може бути, щоб ви зовсім про це не думали; у вас повинні були виникнути хоч якісь підозри. Не могли ж ви не бачити, який Генрі до вас уважний. Хіба він не віддав себе під вашу владу на балі? А перед балом — оте кольє! О, ви прийняли його саме так, як було задумано. Ви виявили таке розуміння, на яке можна було лише сподіватись. Я чудово це пам'ятаю. — Тобто ви маєте на увазі, що ваш брат знав про кольє з самого початку? О, міс Кроуфорд, це дуже негарно. — Знав про кольє! Та це ж була його вигадка. Соромно зізнатись, але мені таке навіть не спало на думку; проте заради вас обох я охоче погодилася на його пропозицію. — Не можу сказати, — мовила Фанні, — що я зовсім цього не підозрювала, бо щось у вашому погляді мене насторожило… тільки не одразу… спершу я ні про що не здогадувалася, справді! Це така ж правда, як те, що я сиджу тут перед вами. А якби я могла таке уявити, ніщо не змусило б мене прийняти кольє. Що ж до поведінки вашого брата, звичайно, я відчувала в його увазі щось особливе; відчувала недовго, може, два чи три тижні, та потім вирішила, що це нічого не означає; подумала, що він завжди так поводиться, і не тільки не підозрювала, але й не хотіла, щоб він мав щодо мене якісь серйозні наміри. Я добре бачила, міс Кроуфорд, що відбувалося між ним і деякими членами цієї родини влітку й восени. Я не втручалася, але й не була сліпа. Я не могла не бачити, що містер Кроуфорд дозволяв собі надто галантно поводитися просто заради втіхи. — Ах, цього я не можу заперечувати. Він страх як любить час від часу пофліртувати і дуже мало зважає на бурю почуттів, яку здіймає в серцях молодих леді. Я часто дорікала йому за це, проте це єдина його вада; і слід сказати, що почуття дуже небагатьох молодих леді варті того, щоб на них зважали. І потім, хіба це абищо — закохати в себе чоловіка, від якого всі втрачають розум! О, я певна, не в жіночій натурі відмовлятись від такого тріумфу. Фанні похитала головою. — Я не можу бути гарної думки про чоловіка, для якого почуття жінки — просто забавка; і до того ж, ця жінка може страждати набагато більше, ніж здається збоку. — Я його не виправдовую. Я полишаю його на ваш милосердний розсуд. І коли він забере вас до Еврінгему, мене не обходить, скільки ви йому прочитаєте проповідей. Скажу одне — його провина, схильність трішечки закохувати в себе дівчат, зовсім не така небезпечна для щастя дружини, як схильність закохуватися самому, — а це ніколи не було йому властиве. І я справді від душі вірю, що він любить вас так, як ніколи ще не любив жодної жінки; він любить вас усім серцем і любитиме завжди. Якщо взагалі чоловік може любити жінку довіку, я думаю, так любитиме вас Генрі. Фанні мимохіть злегка всміхнулася, та не знайшла що сказати. — Я не пригадую, щоб Генрі колись був щасливішим, — по хвилі заговорила Мері, — ніж тоді, коли він зміг посприяти підвищенню вашого брата. Тут вона зачепила Фанні за живе. — О, так! Він був дуже добрий! — Я знаю, через що йому довелося пройти, як знаю і те, які сили потрібно було для цього задіяти. Адмірал ненавидить усілякі клопоти і надто пихатий, щоб до когось звертатися з проханнями; до того ж дуже багатьох молодих людей просувають подібним чином, тому самі лише дружні почуття, без твердого рішення допомогти, не приведуть ні до чого. Який, мабуть, щасливий Уїльям! От якби нам його побачити. Бідна Фанні почувалася зніченою й нещасною. Згадка про те, що було зроблено для Уїльяма, завжди не давала їй спокою, коли вона приймала будь-яке рішення проти містера Кроуфорда; і вона сиділа в глибокій задумі, поки Мері, що спершу самовдоволено спостерігала за нею, а потім замислилася про щось своє, раптом не привернула її увагу, мовивши: — Я б залюбки просиділа з вами весь день, але нам не слід забувати про шановних леді внизу. Тому до побачення, люба моя, мила, чарівна Фанні, бо хоч і вважатиметься, що ми з вами попрощалися в малій вітальні, я хочу попрощатися з вами тут — і таки прощаюся, але з нетерпінням чекатиму щасливої миті, коли ми зустрінемося знов, і вірю, що це відбудеться за таких обставин, які відкриють наші серця одне одному без найменшої тіні недовіри. Ці слова, сказані дещо схвильовано, супроводжувалися ніжними обіймами. — Невдовзі я побачу в Лондоні вашого кузена; він каже, що поїде туди найближчим часом, а сер Томас приїде навесні; а з вашим старшим кузеном, Рашвортами та Джулією я, певно, зустрічатимуся постійно, — з усіма, крім вас. Хочу попросити вас, Фанні, про дві послуги. Перша — це листування. Ви повинні мені писати. І друга — що ви будете часто відвідувати місіс Грант, щоб вона не так гостро відчувала мою відсутність. Ці послуги — принаймні перша — здалися Фанні вельми обтяжливими; краще б її про таке не просили; але вона не могла відмовити в листуванні, не могла навіть не погодитись на це з більшою готовністю, ніж дозволяло її власне судження. Неможливо було опиратись, коли до неї поставилися з такою сердечністю. Досі вона нечасто бачила до себе таке ставлення, і тому ласка міс Кроуфорд її підкорила. До того ж Фанні була їй вдячна за те, що цей tê te-à -tê te насправді був не таким жахливим, як вона собі намислила. Усе було скінчено, і їй навіть не довелося почути докорів. Вона зберегла свою таємницю, а відтак готова була примиритися з чим завгодно. Увечері було ще одне прощання. Генрі Кроуфорд прийшов трохи посидіти з ними; Фанні, досі ще розчулена, повелася з ним ласкавіше, ніж зазвичай, бо їй здалося, що він справді страждає. Він був зовсім не таким, як завжди, — майже не говорив і виглядав вочевидь пригніченим; і Фанні жаліла його, хоч і сподівалася, що до того часу, як вона побачить його знову, він уже стане чоловіком якої-небудь іншої жінки. Коли настав час прощатись, він узяв її за руку — в цьому вона не могла йому відмовити; він не сказав нічого, принаймні нічого такого, що вона б почула, і коли він вийшов з кімнати, вона була невимовно рада, що все це нарешті скінчилося. Вранці Кроуфорди поїхали. Розділ тридцять сьомий

Містер Кроуфорд поїхав, і серові Томасу дуже хотілося, щоб Фанні за ним скучила; він плекав надію, що племінниці бракуватиме тих знаків уваги, які їй були — чи здавалися — такими осоружними. Вони все ж таки мали їй лестити; і сер Томас сподівався, що, полишена такої уваги та відчуття власної значущості, Фанні шкодуватиме за тим, що втратила, і це піде на користь справі. З цією думкою він спостерігав за Фанні; але так і не зміг дійти якогось певного висновку. Він не міг зрозуміти, чи сталася з нею хоч якась зміна. Вона завжди трималася так скромно й спокійно, що він не бачив її справжніх почуттів. Він не розумів її, відчував, що не розуміє, і тому попросив Едмунда сказати йому, чи вона почувається щасливішою, чи нещаснішою, ніж було досі. Едмунд не помітив жодних ознак жалю і подумав, що з батькового боку було трохи нерозумно очікувати їх у перші ж три-чотири дні. Едмунда вразило інше: він думав, що Фанні сумуватиме за сестрою Кроуфорда, своєю подругою та співбесідницею, яка так багато для неї значила, і тому дивувався, що вона так рідко говорить про міс Кроуфорд і начебто не вельми засмучена розлукою. На лихо, не хто інший, як ця сестра, ця подруга й співбесідниця тепер порушувала душевний спокій Фанні. Якби тільки вона могла повірити, що подальше життя Мері не пов'язане з Менсфілдом, як не буде з ним пов'язане життя її брата — а в цьому Фанні не сумнівалася, — якби вона могла повірити, що Мері поїхала так само надовго, як її брат, — а Фанні дуже хотілося в це вірити, — в неї було б легше на серці; та що більше вона згадувала минуле і роздумувала, то глибше переконувалася, що зараз усе сприяє шлюбу міс Кроуфорд та Едмунда, як ніколи. Він ще більш утвердився в своєму намірі, та й вона, здається, вагалася вже менше. Усі його переконання, усі принципи його цілісної натури, що стояли цьому на заваді, тепер наче й не мали для нього значення, хоч це й видавалося незбагненним; а сумніви та вагання, спричинені шанолюбством міс Кроуфорд, так само розвіялися — і також без явної причини. Це можна було пояснити лише зростаючою прихильністю. Його благородство та її суєтність відступили перед істинною любов'ю, а така любов мусить їх поєднати. Він поїде до Лондона, щойно владнає якусь справу, пов'язану з Торнтон-Лейсі, — певно, не пізніше ніж за два тижні; він говорив про цю поїздку з очевидним задоволенням; і Фанні чудово розуміла, до чого приведе його наступне побачення з міс Кроуфорд. У її згоді можна не сумніватись, як і в його пропозиції; але Фанні так і не змогла позбутися поганої думки про міс Кроуфорд, і тому їй було прикро передбачати таке майбутнє, незалежно — принаймні вона вірила, що незалежно — від її власних почуттів. Під час їхньої останньої розмови міс Кроуфорд, хоч і виявила велику доброту та деякі почуття, що приємно здивували Фанні, все одно лишалася тією ж самою міс Кроуфорд; було видно, що це непевна, заблукана душа, що сама не розуміє своєї омани і блукає в темряві, хоч і уявляє, наче вийшла на світло. Може, вона й любить Едмунда, та через інші свої почуття все одно його не варта. Фанні здавалося, наче в них не може бути більш нічого, що б їх поєднувало; і нехай пробачать їй старші й мудріші за неї, але вона не вірить, що в майбутньому міс Кроуфорд зміниться на краще; адже якщо навіть зараз, при зародженні любові, благотворний вплив Едмунда на її судження та почуття був таким незначним, він не стане більшим і протягом довгих років подружнього життя. Людина більш досвідчена не стала б вважати майбутнє будь-яких молодих людей таким безнадійним; а безпристрасне судження не відмовило б міс Кроуфорд у тій суто жіночій чутливості, яка допоможе їй сприйняти переконання коханого чоловіка, як свої власні. Але Фанні була впевнена в іншому і тому не могла згадувати про міс Кроуфорд без болю. Сер Томас тим часом не полишав своїх надій та спостережень, і знання людської натури давало йому підстави очікувати, що племінниця врешті-решт почне сумувати і за своєю втраченою владою, і за увагою містера Кроуфорда — і палко жадатиме їхнього повернення. Але трохи згодом, не побачивши цьому жодних наявних доказів, сер Томас вирішив, що Фанні підтримує в доброму гуморі чекання другого гостя, який мав незабаром приїхати. Уїльям, отримавши десятиденну відпустку, збирався провести її в Нортгемптонширі і, найщасливіший з лейтенантів, — бо він уже дістав це звання, — їхав поділитися своїм щастям і описати всім свій мундир. Він приїхав; і був би дуже радий не лише розповісти про свій мундир, але й показати його усім домашнім, якби жорстокий звичай не забороняв носити його будь-де, окрім як на службі. Тож мундир залишився в Портсмуті, і Едмунд потай вважав, що перш ніж Фанні трапиться нагода його побачити, вся новизна — як мундира, так і почуттів його власника — дещо поблякне. На той час він стане символом ганьби; адже що може бути мізернішим, жалюгіднішим, ніж мундир лейтенанта, який уже рік чи два лишається лейтенантом і бачить, як інші його обганяють, отримуючи підвищення? Так міркував Едмунд, поки батько не посвятив його у свій план, що надавав Фанні можливість побачити молодшого лейтенанта з Його Величності шлюпа «Дрозд» у сяянні його слави та величі. Згідно з цим планом, Фанні мала супроводжувати свого брата до Портсмута і трошки погостювати у своїй сім'ї. Сер Томас прийшов до такого справедливого та розважливого рішення після серйозних роздумів; та перш ніж вирішити остаточно, він порадився з сином. Едмунд ретельно обміркував цей план і знайшов його цілком доречним. Ця затія і сама по собі непогана, а кращого часу для неї й не вибрати; і, безперечно, Фанні радо пристане на таку пропозицію. Для сера Томаса цього було досить, щоб прийняти рішення; і твердим «отже, так цьому й бути» він покінчив з цією справою. Сер Томас був задоволений, що все так добре владнається, і мав ще деякі вельми втішні сподівання щодо цієї поїздки, окрім тих, про які говорив із сином; оскільки відіслати племінницю його спонукало аж ніяк не в першу чергу бажання порадувати її зустріччю з рідними. Звичайно, він бажав, щоб вона їхала з охотою, та не менше бажав, щоб їй остогидло вдома ще до того, як прийде час повертатись, і щоб недовга розлука з розкішним та елегантним менсфілдським будинком наставила її на розум і змусила справедливіше оцінити не менш привабливий будинок, який міг би стати її постійною оселею. На думку сера Томаса, такі ліки були необхідні, щоб зцілити розум племінниці, який він вважав ушкодженим недугою. Вісім чи дев'ять років життя у багатому й вишуканому середовищі ослабили її здатність порівнювати й судити. Батьківський дім, без сумніву, навчить її цінувати солідний прибуток; і сер Томас вірив, що досвід, якого їй доведеться зазнати, на все життя зробить її мудрішою і щасливішою. Якби Фанні була схильна віддаватися непомірним веселощам, вона б виявила це вміння повною мірою, вперше дізнавшись, що її чекає, — коли дядечко запропонував їй відвідати батьків, братів і сестер, з якими вона була розлучена майже половину свого життя; на кілька місяців повернутися до місцини, де минули її дитячі роки, та ще й маючи Уїльяма за опікуна й супутника; коли впевнилася, що бачитиме Уїльяма до останньої миті, поки він лишатиметься на березі. Якби вона могла дати волю своїм почуттям, вона зробила б це саме зараз, оскільки почувалася безмежно щасливою; та її щастя було спокійним, глибоким, сповнювало серце тихою радістю; вона й ніколи не вміла красно говорити, а тепер, під владою особливо сильних почуттів, тим паче була схильна мовчати. Тої першої миті вона змогла лише подякувати й погодитися. Потім, звикнувши до видива прекрасного й несподіваного майбутнього, що поставало в її уяві, вона змогла більш відверто поговорити з Уїльямом та Едмундом про свої почуття, але її сповнювала така глибока ніжність, яку неможливо передати словами. Спогади про перші дитячі радощі, про те, як вона страждала, розлучившись з ними, охопили її з новою силою; їй уже здавалося, що повернення додому втамує біль, породжений розлукою. Опинитися серед своїх рідних, які її так люблять, — люблять так, як не любив її ніхто й ніколи, — і самій виказувати свою любов без остраху, без обмежень; почуватися нарівні з усіма довкола, не чути жодної згадки про Кроуфорда, не зустрічати поглядів, у яких вбачається докір, — думки про таке майбутнє завдавали їй насолоди, яку неможливо було навіть осягнути. А потім Едмунд: провести два місяці без нього (а може, їй дозволять лишитися й на три) — це має піти їй на користь. На віддалі, недосяжній для його поглядів чи його доброти, не зазнаючи постійної муки від розуміння всіх його душевних порухів, не намагаючись уникнути його зізнань, вона зможе опанувати себе, спокійно все зважити — і тоді не страждатиме від думки про те, чим він займається в Лондоні. Те, що здається нестерпним у Менсфілді, повинно стати меншим злом у Портсмуті. Єдиним, що засмучувало Фанні, були сумніви, чи легко обійдеться без неї тітонька Бертрам. Більш вона нікому не потрібна; але тітоньці, мабуть, бракуватиме її настільки, що краще про це й не думати. Сер Томас, певно, матиме з нею неабиякий клопіт — однак ніхто, крім нього, не зможе з цим упоратись. Але він був господарем у Менсфілд-парку. Коли він приймав будь-яке рішення, то завжди був здатний втілити його в життя; і тепер, після довгої розмови з дружиною, пояснивши їй, що Фанні мусить інколи бачитися зі своєю сім'єю, він врешті-решт умовив леді Бертрам її відпустити; проте йому радше вдалося не переконати дружину, а нав'язати їй свою волю, оскільки леді Бертрам була переконана лише в тому, що сер Томас вважає цю поїздку необхідною для Фанні, а значить, і вона має вважати так само. У тиші та спокої своєї гардеробної, віддавшись неквапній течії власних роздумів, не чуючи тверджень сера Томаса, які збивали її з ладу, вона не могла погодитися, що Фанні так уже необхідно їздити до батька з матір'ю, адже досі ті чудово без неї обходилися, а от їй Фанні справді потрібна. І хоча місіс Норріс намагалася переконати її, що без Фанні вона чудово дасть собі ради, леді Бертрам уперто відмовлялася це визнати. Сер Томас покладався на її розважливість, сумління й гідність. Він називав це жертвою і вважав свою дружину, при її доброті та вмінні володіти собою, здатною на цю жертву. Але місіс Норріс будь-що хотіла переконати її, що без Фанні можна чудово обійтися (адже вона, місіс Норріс, готова проводити з сестрою весь свій вільний час); одне слово, Фанні не потрібна, і ніхто за нею не скучатиме. — Можливо, й так, сестро, — відповіла леді Бертрам. — Мабуть, ти маєш рацію; але я певна, що мені все ж таки її бракуватиме. Тепер треба було налагодити стосунки з Портсмутом. Фанні написала, що може приїхати; і відповідь матері, хоч і коротка, була дуже ласкавою, кілька простих рядків виражали природну материнську радість від передчуття зустрічі з рідною дитиною і підтвердили цим усі щасливі надії доньки, переконали її, що «мамуся», яка колись не виявляла до неї особливої прихильності — а може, це Фанні лише здавалося, чи вона сама була в цьому винна, — тепер стане для неї ніжною, відданою старшою подругою. Певно, Фанні й сама сприяла цьому відчуженню, була надто немічною та примхливою, а може, нерозумно вимагала більшої уваги, ніж заслуговувала, будучи однією з багатьох дітей. Тепер, коли вона вміє бути корисною й миритися з труднощами, коли мати нарешті трохи звільнилася від тягаря невпинних турбот, якого не уникнути в домі, повному дітлахів, на дозвіллі їй захочеться тиші й затишку, і вони скоро стануть одна для одної тим, чим і повинні бути донька для матері і мати для доньки. Уїльям радів цьому плану не менш від сестри. Йому буде надзвичайно приємно бачити її вдома до останньої хвилини перед виходом у море; а може, вона не поїде з дому аж до його повернення з першого крейсерства! Між іншим, йому дуже хотілося, щоб вона побачила судно, перш ніж воно вийде з плавби («Дрізд» був, звичайно ж, найгарнішим кораблем у всьому військовому флоті). І до того ж у доках сталися деякі перебудови, які він дуже хотів показати Фанні. Він, не вагаючись, додав, що її гостювання вдома піде на благо всій сім'ї. — Не знаю, чого це так, — мовив він, — та здається, в нашому домі бракує твоєї приємної звички до порядку. Там завжди повний безлад. Я певний, ти якось цьому зарадиш. Поясниш матусі, як усе повинно бути, і допоможеш Сьюзен, і навчатимеш Бетсі, і завоюєш любов та повагу хлопчаків. І все піде так добре, так правильно! На той час як надійшла відповідь місіс Прайс, їм лишалося провести у Менсфілді лише кілька днів; і в один з цих днів юні мандрівники не на жарт перелякалися за свою подорож, оскільки, ледве мова зайшла про те, чим вони поїдуть, і місіс Норріс збагнула, що всі її поривання заощадити зятеві гроші були марні, попри її натяки, що поїздка Фанні має обійтися подешевше, вони поїдуть поштовою каретою, — коли вона побачила, що сер Томас дає на це гроші Уїльямові, їй сяйнула думка, що в кареті таки вистачить місця для третього пасажира, і вона забрала собі до голови, що конче мусить їхати з ними і побачити свою бідолашну любу сестроньку Прайс. Вона оголосила про свій намір. Треба сказати, говорила вона, що їй буде вельми приємно поїхати з молодими людьми; для неї така нагода — справжній дарунок долі, вона ж двадцять років не бачила бідолашної сестриці Прайс; та й молодим людям не завадить мати старшу супутницю; а їй навіть думати лячно, як образиться бідолашна сестриця Прайс, якщо вона, місіс Норріс, не скористається з такої нагоди і не приїде її побачити. Уїльям і Фанні вжахнулися з самої думки про товариство тітоньки Норріс. Приємна поїздка вмить втратила для них усю свою привабливість. Вони позирали одне на одного із страдницьким виглядом. Їхні тортури тривали години зо дві. Ніхто не втрутився, щоб заохотити чи відмовити тітоньку Норріс. Вона мала вирішити все сама; і зрештою, на превелику радість племінника та племінниці, дійшла висновку, що зараз у Менсфілд-парку без неї не обійтися; надто вже вона потрібна серові Томасу і леді Бертрам, а тому не може собі дозволити покинути їх навіть на тиждень, — отже, їй слід пожертвувати власним задоволенням заради їхнього блага. Насправді ж їй спало на думку, що, хоч до Портсмута її відвезуть задарма, звідти їй таки доведеться їхати за власний кошт. Отже, її бідолашну любу сестроньку Прайс чекає гірке розчарування від того, що місіс Норріс не скористається з такої нагоди, і, певно, ще двадцять років розлуки. Плани Едмунда також зазнали певних змін через цю поїздку. Він, як і його тітонька, мусив пожертвувати власними інтересами заради Менсфілд-парку. Саме в цей час він збирався до Лондона; але ж не міг він залишити батька з матір'ю саме тоді, коли їх покидають усі, хто їм найбільш потрібний. І, присилувавши себе до цієї жертви, відчувши її сповна, хоча й не пишаючись нею, він відклав іще на два тижні ту подорож, якої чекав з надією, що вона зробить його щасливим назавжди. Він сказав про це Фанні. Вона вже й так багато знає — тож хай дізнається про все. Відбулася ще одна задушевна розмова про міс Кроуфорд; і ця розмова подіяла на Фанні особливо сильно, бо вона відчувала, що це востаннє вони двоє так вільно згадують ім'я міс Кроуфорд. Після того Едмунд заговорив про неї лише одного разу. Ввечері леді Бертрам просила племінницю частіше писати до неї й пообіцяла, що сама сумлінно відповідатиме на її листи; і Едмунд, улучивши мить, прошепотів: – І я теж писатиму до тебе, Фанні, коли буде про що написати, — про те, що, гадаю, буде тобі приємним і про що ти не дізнаєшся ні від кого, окрім мене. Навіть якби вона не була певна, що він має на увазі, в неї не лишилося б жодних сумнівів, коли вона побачила його сяюче обличчя. До такого листа вона має серйозно підготуватися. Знати, що лист Едмунда завдасть їй страшного удару! Вона почала розуміти, що її думки й почуття ще не зазнали всіх змін, породжуваних часом та обставинами в цьому мінливому світі. Вона ще не звідала всіх химерних перетворень людської душі. Бідолашна Фанні! Вона їхала начебто з охотою, але цей останній вечір у Менсфілд-парку завдав їй справжнього болю. Серце її краялося. Вона не могла поглянути без сліз на кожного з його мешканців, що були такими дорогими для неї. Вона пригорнулася до тітоньки, — адже тій буде без неї нелегко; тамуючи ридання, поцілувала руку дядечкові — вона ж так його засмутила; а що до Едмунда, то в останню мить вона не змогла вимовити ні слова, навіть не наважилася підвести на нього очі, та коли мить прощання лишилася позаду, вона зрозуміла, що в його напутньому слові звучала щира братня любов. Усе це відбувалося надвечір, оскільки вони мали їхати рано-вранці; і коли поріділе товариство зустрілося за сніданком, про Уїльяма з Фанні говорили так, наче вони вже трохи віддалилися від сім'ї. Розділ тридцять восьмий

⇐ Предыдущая 17 18 19 20 212223 24 25 26 Следующая ⇒