Annotation 14 страница

Бал минув, а невдовзі минув і сніданок; і, поцілувавши сестру на прощання, Уїльям поїхав. Містер Кроуфорд з'явився, як і обіцяв, у призначений час, і сніданок пройшов скоро та приємно. Фанні не зводила очей з Уїльяма до останньої миті, а після прощання повернулася до кімнати, де вони снідали, і тяжко було їй на серці від такої сумної зміни; і тут дядечко великодушно залишив її поплакати на самоті, бо, певно ж, гадав, що погляд на порожні стільці обох молодих людей збудить в ній ніжні почуття, а кістки від холодної свинини й гірчиця на Уїльямовій тарілці зворушать її не менше, ніж яєчна шкаралупа на тарілці Кроуфорда. Вона сіла й заплакала con amore, ^[12] але con amore до брата і ні до кого більше. Уїльям поїхав, і тепер їй здавалося, що за його гостювання вона згаяла надто багато часу в дріб'язкових клопотах і себелюбних тривогах, не пов'язаних із ним. Вдача Фанні була такою, що, навіть подумавши про тітоньку Норріс, про злиденне та невеселе життя в її тісному будиночку, вона одразу ж починала картати себе за якийсь дрібний вияв неуваги до тітоньки під час їхньої останньої зустрічі; і тим паче не могла вона бути певною, що за ці два тижні встигла зробити для Уїльяма, сказати йому й подумати про нього стільки, скільки була б повинна. День був тоскний, смутний. Невдовзі після другого сніданку Едмунд на тиждень попрощався з усіма і вирушив верхи до Пітерборо, — отже, роз'їхалися всі. Від минулого вечора не лишилося нічого, окрім спогадів, які Фанні тепер не було з ким розділити. Вона розмовляла з тітонькою Бертрам; вона просто мусила хоч із кимось поговорити про бал; але тітонька помітила так мало з того, що відбувалося довкола неї, і все це було їй так байдуже, що витримати розмову з нею було нелегко. Леді Бертрам не завважила, ні як хто був убраний, ані де хто сидів за столом, — вона пам'ятала лише своє вбрання та своє місце. Вона ніяк не могла пригадати, що ж це вона таке почула про одну з міс Медокс і що леді Прескот помітила у Фанні; не була певна, чи то полковник Харрісон говорив про містера Кроуфорда, а чи про Уїльяма, коли сказав, що він найгарніший з молодих людей у залі; хтось їй щось прошепотів, та вона забула спитати сера Томаса, про що йдеться. Отакі були її найдовші промови та найясніші висловлювання; решту становили мляві «Так, так… дуже добре; справді?., а ти? А він? Я такого не бачила; я б і не помітила різниці». Це було просто нестерпно. Гіршими могли б бути хіба лише різкі відповіді місіс Норріс; але та вирушила додому, прихопивши із собою чималий запасець желе для хворої служниці, і в їхньому малому товаристві панували мир і злагода, хоч більше й не було чим похвалитися. Вечір був таким само нудним, як день. – І що то зі мною таке, їй-богу, — мовила леді Бертрам, коли стіл прибрали після чаювання. — Я наче очманіла. Це, мабуть, від того, що вчора так пізно засиділися. Фанні, зроби щось, аби мені не заснути. Навіть вишивати не хочеться. Принеси-но карти; я справді мов очманіла. Карти було принесено, і Фанні грала з тітонькою в кріббедж, поки не настав час іти спати; і оскільки сер Томас читав про себе, в кімнаті наступні дві години не було чутно ні слова, окрім зауважень щодо гри: — А тепер буде тридцять одне; чотири на руках і вісім у скарбниці. Вам здавати, мем; хочете, я здам за вас? Фанні знову та й знов думала про те, як усе змінилося за останню добу і в цій кімнаті, і у всій цій частині будинку. Минулого вечора тут панували надії та усмішки, лунав гомін веселощів, усе довкола шуміло, мінилося, сяяло — і у вітальні, і поза нею, й скрізь. А тепер тут настала тиша нудного супокою. Як слід виспавшись уночі, Фанні трохи повеселішала. Наступного ранку вона змогла бадьоріше думати про Уїльяма; до того ж їй трапилася щаслива нагода поговорити про вечір четверга з місіс Грант і міс Кроуфорд — дуже приємно, з усіма сміливими припущеннями, до яких спонукає гра уяви, у легкому, жартівливому тоні, що був наче відлунням минулого балу, — і невдовзі вона без особливих зусиль примирилася з тихим плином цього спокійного тижня. Вона справді не пам'ятала, щоб у будинку ще колись було так самотньо; до того ж поїхав він, той, хто вносив веселе пожвавлення до сімейного товариства і робив їхні зібрання за обіднім столом такими приємними й затишними. Але до цього вона мусить звикнути. Скоро він поїде назавжди; і добре вже те, що зараз вона може сидіти в одній кімнаті з дядечком, чути його голос, слухати його запитання і навіть відповідати на них без тієї жахливої ніяковості, яку відчувала досі. — Нам бракує наших молодих людей, — зауважив сер Томас і першого, і другого дня, коли все мале товариство зібралося після обіду; і, помітивши, що у Фанні очі блищать від сліз, першого дня не сказав більш нічого, лише запропонував тост за здоров'я відсутніх; але на другий день він зважився на деякі подальші кроки. З теплотою згадавши про Уїльяма, він висловив надію на його службове підвищення. «Можна не сумніватись, що тепер він приїздитиме до нас досить часто. А щодо Едмунда, нам слід призвичаїтися до його відсутності. Це ж буде остання зима, яку він проведе з нами». — Так, — мовила леді Бертрам, — але мені б хотілося, щоб він не їхав. Вони, певно, всі колись мають їхати; та як на мене, нехай би вони лишалися вдома. Це передусім стосувалося Джулії, що саме попросила дозволу їхати до Лондона з Марією; і оскільки сер Томас розважив за краще для обох доньок дати такий дозвіл, леді Бертрам, хоч по своїй доброті не намагалася цьому завадити, тепер нарікала на те, що приїзд Джулії, очікуваний цими днями, знову відкладається. Сер Томас, розважливий, як завжди, спробував примирити дружину з такою зміною обставин. Були згадані всі почуття, які личать розумній матері в такому випадку; а її саму було наділено всіма почуттями, які повинна відчувати ніжна матуся, дбаючи про своїх дітей. Леді Бертрам з усім погодилася, спокійно мовивши «так»; але за чверть години мовчазних роздумів раптом зауважила: — Сер Томас, а знаєте, я оце подумала — як добре, що ми тоді взяли Фанні до себе; тепер ось, коли всі поїхали, воно й відчувається. Сер Томас поспішив розтлумачити її туманний комплімент: — Так, це вірно. Ми відверто показуємо Фанні, якою доброю дівчинкою її вважаємо; зараз її товариство для нас особливо цінне. Якщо досі ми були добрі до неї, тепер нам потрібна її доброта. — Так, — мовила леді Бертрам, — і як приємно думати, що вона завжди буде поруч. Сер Томас помовчав, злегка всміхаючись, позирнув на племінницю і серйозно відповів: — Сподіваюся, вона ніколи нас не покине, доки її не запросять у якийсь інший дім, де вона, звичайно, матиме більше щастя, ніж його було тут. — Але ж такого бути не може, сер Томас. Хто це її запросить? Марія, певно, буде дуже рада іноді бачити її в Созертоні, та не запросить її жити там постійно; а я впевнена, що їй краще тут… і до того ж я не можу без неї обійтися. Тиждень, що минув так мирно й спокійно у Менсфілдському маєтку, був зовсім іншим для мешканців пасторату. Принаймні двом молодим леді з цих сімей він дав дуже різні почуття. Те, що для Фанні означало спокій і душевний комфорт, оберталося нудьгою та роздратуванням для Мері. Дещо в цій різниці було викликане відмінністю вдачі та звичок: одна могла вдовольнитися малим, інша не звикла терпіти будь-що, для неї небажане; проте набагато більше значила відмінність обставин. У дечому їх інтереси були цілком протилежні. Фанні від'їзд Едмунда, через свою причину та мету, дав справжню полегкість; для Мері він був прикрим з усіх поглядів. Їй бракувало його товариства щодня, майже щогодини, і відчувати це було так боляче, що думка про мету його від'їзду викликала в неї саме тільки роздратування. Він не міг би вигадати для неї більшої муки, ніж оця його тижнева відсутність саме в той час, коли її брат поїхав, і Уїльям Прайс поїхав також, і їхнє товариство, досі таке пожвавлене, остаточно розпалося, їй було нестерпно це відчувати. Тепер у пастораті зосталося жалюгідне тріо, замкнене в чотирьох стінах через невпинні дощі та сніг, робити не було чого, і не лишалося жодної надії на краще. Гніваючись на Едмунда за твердість його переконань і послідовність вчинків (а гнівалася вона так, що на балі вони розпрощалися майже ворогами), вона все ж не могла не думати про нього весь час, поки він був відсутній, з любов'ю згадувала всі його чесноти і тужила за їхніми щоденними побаченнями. Його відсутність надто затягнулася. Він не повинен був покидати дім аж на тиждень, якщо вона сама невдовзі має поїхати з Менсфілду. Потім вона стала звинувачувати саму себе. Якби тільки вона змогла стриматися під час останньої розмови! Тепер вона жахалася тих різких, зневажливих виразів, у яких говорила про священнослужителів; не слід було цього робити! Це дуже негарно, цьому немає вибачення! Вона всім серцем бажала, щоб ці слова не були сказані. Її роздратування не минуло й за тиждень. Усе це було прикро і само по собі, але їй стало зовсім зле, коли пройшла п'ятниця, а Едмунд так і не приїхав; коли настала субота, а його все ще не було; і коли в неділю при короткій зустрічі з менсфілдською родиною вона дізналася, що він якраз написав додому, що мусить затриматися, бо пообіцяв провести ще кілька днів у домі свого друга. Якщо досі вона чекала на нього з нетерпінням і каяттям — шкодувала про свої необережні слова, боялася, що вони вразили його надто сильно, — то тепер відчула незмірно більшу тривогу. До того ж їй довелося бороти одне вельми неприємне і досі незнайоме їй почуття — ревнощі. Його друг містер Оуен має двох сестер; Едмундові вони могли здатися привабливими. Та в будь-якому разі його відсутність у той час, коли, як йому було прекрасно відомо, вона мала поїхати до Лондона, була для неї невимовно тяжкою. Якби Генрі повернувся, як обіцяв, за три-чо-тири дні, вона б уже покидала Менсфілд. І вона раптом відчула, що їй конче необхідно зустрітися з Фанні і спробувати іще щось дізнатися. Вона більш не могла скніти в такій осоружній для неї самоті і вирушила до маєтку, ладна подолати усі труднощі дороги, які ще тиждень тому вважала непереборними, щоб почути хоч щось нове — зрештою, хоча б іще раз почути його ім'я. Перші півгодини були згаяні марно, бо Фанні сиділа з леді Бертрам, а без розмови віч-на-віч міс Кроуфорд не було на що сподіватись. Та нарешті леді Бертрам вийшла з кімнати, і міс Кроуфорд негайно перейшла до розмови, намагаючись говорити з такою стриманістю, на яку лишень була здатна: — Ну, і як вам подобається, що вашого кузена Едмунда немає так довго? Ви тепер єдина молода особа в домі, то, певно, вам доводиться найтяжче. Ви, мабуть, скучили за ним. Вас не дивує, що він отак затримався? — Не знаю, — непевно відповіла Фанні. — Так, я, власне, цього не чекала. — Можливо, він завжди буде повертатися пізніше, ніж обіцяв. Це властиво всім молодим людям. — Але ж він не затримався, коли був у містера Оуена минулого разу. — А тепер йому там сподобалося більше. Він дуже… дуже приємний, і мені буде трохи прикро, якщо ми з ним не побачимося до мого від'їзду; а я неодмінно поїду, це вже вирішено. Я чекаю Генрі щодня, і щойно він приїде, мене вже ніщо не триматиме в Менсфілді. Щиро кажучи, я б хотіла побачити Едмунда ще раз. Але ви передайте йому мої дружні вітання. Так, саме вітання. Чи не правда, міс Прайс, у нашій мові бракує якогось слова, що позначало б щось середнє між «дружнім» вітанням і… любовним, — що пасувало б для такого знайомства, як наше? Адже ми знайомі вже багато місяців! Проте, можливо, досить буде і дружнього вітання. А його лист, чи він довгий? Чи багато він пише про те, що там робиться? Певно, він затримався через різдвяні розваги? — Я чула лише частину, це лист до дядечка… та мені здається, він зовсім коротенький; справді, я навіть певна, там усього лише кілька рядків. Усе, що я почула, — це як його друг умовляв його погостити довше, і він погодився. Довше на кілька днів, чи, може, «на деякий час»… я точно не пам'ятаю. — О, то він писав до свого батька… а я думала, до леді Бертрам чи до вас. Але якщо він писав до батька, то не дивно, що лист такий короткий. Хто став би писати серові Томасу про якісь дрібниці? От якби він писав до вас, то розповів би про все докладніше. Надіслав би вам детальний опис усіх та кожного. Скільки їх, сестер Оуен? — Три; дві дорослі. – І вони музикальні? — Оцього я не знаю. Ніколи про них не чула. — Знаєте, це ж найперша річ, — мовила міс Кроуфорд, намагаючись говорити з безтурботною недбалістю, — про яку завжди питає жінка, що сама вміє на чомусь грати, коли мова зайде про іншу. А взагалі це справжнє глупство — розпитувати про будь-яких молодих дівчат, про будь-яких трьох сестер, що не так давно стали дорослими… Кожен знає, які вони можуть бути: всі гарно виховані, приємні, а одна дуже гарненька… У будь-якій сім'ї є своя красуня; так вже воно ведеться. Дві грають на фортепіано, а одна — на арфі; і всі співають, чи то співали б, якби їх навчали співів, чи співають навіть краще від того, що їх не навчали; чи щось подібне. — Я не знаю нічого про сестер Оуен, — спокійно відказала Фанні. — Нічого не знаєте і, як то кажуть, не переймаєтеся. Ніколи не чула, щоб тон виражав таку відверту байдужість. Справді, чого б не бути байдужим до людей, яких ніколи в житті не бачив? Ну, а коли ваш кузен повернеться, в Менсфілді його чекатиме тиша та спокій; усі шумні особи поїдуть: і ваш брат, і мій, і я сама. Мені щось не хочеться розлучатися з місіс Грант — саме тепер, коли настав час їхати. І їй не хочеться, щоб я їхала. Фанні відчула, що мусить щось сказати. — Не сумнівайтеся, багато хто за вами скучить, — мовила вона. — Багатьом вас бракуватиме. Міс Кроуфорд звернула до неї погляд, так, наче сподівалася почути чи побачити щось іще, а потім, сміючись, промовила: — О, так! Бракуватиме, мов будь-якого шумного лиха, коли воно зникає, — бо тоді відчувається величезна різниця. Ні, я не прибідняюся, не треба мене переконувати у зворотному. Якщо за мною справді хтось скучить, це буде видно. Ті, хто захоче мене бачити, зможуть мене відшукати. Я ж не збираюся мандрувати в якусь незнану далечінь. Тепер Фанні не могла змусити себе заговорити, і міс Кроуфорд була розчарована; адже вона сподівалася почути приємне підтвердження своїх усепереможних чарів від тієї, хто, як їй здавалося, мав про це знати; і вона знову спохмурніла. — Оті міс Оуен, — мовила вона по хвилі. — Уявіть, що одна з міс Оуен оселилася в Торнтон-Лейсі, — як би вам це сподобалось? Адже траплялися й чудніші речі. Зважуся твердити, вони тільки цього й домагаються. І вони мають на те право, бо для них це можливість вельми непогано влаштуватися в житті. Я не дивуюся і їх не звинувачую. Кожен мусить у міру своїх сил дбати про себе. Син сера Томаса Бертрама — це не абихто; а тепер він з ними нарівні. Батько в них священик, і брат також священик, і всі вони вірні служителі церкви. Він — їхня законна власність; він один із них. Ви мовчите, Фанні; міс Прайс, ви мовчите. Але скажіть відверто, хіба ви не чекаєте саме цього? — Ні, — твердо відповіла Фанні, — я взагалі такого не чекаю. — Взагалі не чекаєте! — знервовано вигукнула міс Кроуфорд. — Просто диво. Та я думаю, ви чудово знаєте, що… я завжди вважала, що ви знаєте… може, ви взагалі не думаєте, що він одружиться… принаймні зараз. — Справді, не думаю, — обережно мовила Фанні, сподіваючись, що не помилилася ні у своїй здогадці, ні в тому, що зробила це зізнання. Її співбесідниця гостро позирнула на неї і, втішена тим, що Фанні зашарілася від цього погляду, мовила: — Для нього найкраще так, як зараз, — і змінила тему розмови. Розділ тридцятий

Після цієї розмови міс Кроуфорд стало легше на серці, і вона йшла додому, впевнена, що зможе стійко витримати навіть іще один тиждень у такому ж малолюдному товаристві в таку ж негоду; але того ж вечора повернувся з Лондона її брат — як завжди, в доброму гуморі, а може, ще й у кращому, ніж завжди, — і тому їй не довелося випробувати власне терпіння. Він знову відмовився сказати їй, задля чого їздив, але ця відмова лише її потішила; ще напередодні вона могла б розсердитися, але тепер сприйняла це просто як жарт, подумавши, що тут, певно, ховається якийсь приємний сюрприз для неї. І наступний день таки обернувся для неї сюрпризом. Генрі сказав, що піде до Бертрамів дізнатися, як їм там ведеться, і за десять хвилин повернеться, — але його не було більше години; сестра, даремно почекавши на нього в саду, щоб разом вирушити на прогулянку, стала нетерпляче виглядати його на розі алеї і, коли він нарешті з'явився, вигукнула: «Любий мій, де ж це ти забарився так довго? » — а він у відповідь зізнався, що сидів з леді Бертрам та з Фанні. — Сидів з ними півтори години! — вигукнула Мері. Та її чекав ще більший сюрприз. — Так, Мері, — мовив він, беручи її під руку, і рушив алеєю, мов у якомусь маренні. — Я не міг піти раніше; Фанні була така мила! Я вже все вирішив, Мері. Я знаю, чого хочу. Це тебе дивує? Ні, ти повинна здогадуватися, що я вирішив одружитися на Фанні Прайс. Оце було справжнім сюрпризом, оскільки, що б там собі не уявляв Кроуфорд, його сестра й гадки не мала, що він може таке намислити; і вона так щиро виказала свій подив, що йому довелося повторити сказане більш багатослівно та урочисто. Його несхитне рішення не було прикрим для неї; навпаки, цей сюрприз її порадував. Мері була в такому настрої, що могла лише радіти союзу з родиною Бертрам; і її не засмутило навіть те, що становище Фанні нижче від братового. — Так, Мері, — підсумував він на завершення, — от і я спіймався в пастку. Ти знаєш, з якого несерйозного наміру все почалося; але тепер цьому кінець. Я думаю (принаймні хотів би так думати), що не так уже марно старався завоювати її прихильність; а щодо моїх почуттів, то вони незмінні. — Оце їй так справді пощастило! — вигукнула Мері, тільки-но спромоглася заговорити. — Яка це для неї партія! Любий мій Генрі, це моє перше почуття; але друге, у якому я тобі зізнаюся так само відверто, це те, що я від душі схвалюю твій вибір і настільки ж упевнена, що ти будеш щасливий, наскільки щиро цього бажаю. У тебе буде чудова жіночка — сама вдячність та відданість! Саме на це ти й заслуговуєш. Ні, яка ж це для неї дивовижна партія! Місіс Норріс часто говорить про її щасливу долю; а от що вона тепер заспіває? Справді, вся сім'я буде просто у захваті! А вона ж там має і справжніх друзів. Як вони зрадіють! Але ти розкажи мені все! Розповідай подовше. Коли це ти почав серйозно думати про неї? Ніщо не могло бути важчим, ніж відповісти на таке питання, хоч ніщо й не могло бути від нього приємнішим. «Як біль солодкий його вразив», цього він сказати не міг; і ледве він встиг ще тричі висловити це ж саме почуття, тільки різними словами, як сестра нетерпляче перервала його: — Ах, любий Генрі, ось навіщо ти їздив до Лондона! Це й була твоя справа! Ти хотів порадитися з адміралом, перш ніж прийняти остаточне рішення. Але він уперто це заперечував. Він надто добре знав свого дядечка, щоб обговорювати з ним будь-які матримоніальні плани. Адмірал мав відразу до шлюбу і вважав його неприпустимою помилкою для молодої людини з незалежним капіталом. — Коли він познайомиться з Фанні, — вів далі Генрі, — він буде просто зачарований нею. Вона єдина дівчина, що зможе подолати упередження такого добродія, як адмірал, бо він навіть не уявляє, що на світі є такі дівчата. Вона — якраз те саме неможливе явище, яке б він міг описати, якби був здатний висловлювати свої думки в більш делікатній манері. Але поки все не владнається остаточно, так, що жодне втручання не зможе стати на заваді, — він нічого не знатиме. Ні, Мері, ти не вгадала. Моя справа була зовсім іншою. — Ну, то гаразд; мені й цього досить. Я знаю, до кого це стосувалося, а про все інше можна дізнатися й згодом. Фанні Прайс! Чудово, просто чудово! Щоб Менсфілд так тебе ощасливив… щоб ти знайшов свою долю в Менсфілді! Але ти маєш слушність; ти не міг би зробити ліпшого вибору. У всьому світі не знайдеться дівчини кращої, а до її капіталу тобі байдуже; а щодо її родини, ліпше й бути не може. Бертрами, без сумніву, перші люди в цих краях. Вона племінниця сера Томаса Бертрама; для світського товариства цього досить. Та розказуй далі. Що ти збираєшся робити? Вона вже знає про своє щастя? — Ні. — То чого ж ти чекаєш? — Чогось… мабуть, чогось більшого від випадкової нагоди. Мері, вона не така, як її кузини; але я думаю, що не зазнаю поразки. — О, так! Це просто неможливо. Навіть якби ти не мав таких чарів, — припустімо, вона ще не встигла тебе покохати (у чому я, однак, маю сумнів), — можеш бути спокійним. У неї така ніжна, благородна вдача, що вона одразу ж відповість на твої почуття. Ручуся, що вона не вийде за тебе без любові; тобто, якщо є у світі дівчина, вільна від честолюбних міркувань, то це саме вона; та попроси її тебе покохати, і вона не наважиться скривдити тебе відмовою. І, щойно вона зробила паузу у своїй запальній промові, як Генрі знову заговорив, і розповідати йому було так само приємно, як їй — слухати; ця розмова була для неї не менш цікавою, аніж для нього, хоч йому, власне, не було про що говорити, окрім своїх почуттів і чарів Фанні; він не міг нею намилуватися. Краса її обличчя та фігури, її миле поводження, її добре серце, — він міг говорити про це без упину. Її делікатність, скромність, її чуйна та ніжна вдача викликали в нього молитовне замилування; ця жіноча ніжність так принаджує будь-якого чоловіка, що, навіть покохавши жінку, черству душею, він ніколи не зможе в це повірити. Але душевною красою Фанні він милувався недаремно. Він бачив, яких випробувань їй довелося зазнати. Чи був у сім'ї хоча б хтось один, крім Едмунда, хто б постійно так чи інакше не випробовував її терпіння та стійкості? Вона здатна до сильних почуттів. Поглянути лишень на неї поруч із братом! Що може краще довести, що серце в неї таке ж палке, як і ніжне? Що може сильніше заохотити чоловіка, який добивається від неї взаємності? До того ж, очевидно, що вона кмітлива, прониклива, має ясний розум; її поведінка — віддзеркалення її скромної, делікатної натури. І це ще не все. Генрі Кроуфорд був досить розумним, щоб усвідомлювати, як багато значать благородні принципи дружини, хоч сам він не звик до серйозних роздумів і тому не міг підібрати для цього правильної назви; але коли він говорив про стійкість її вдачі та послідовність вчинків, і її високі поняття про честь, і строге дотримання правил пристойності, що для будь-якого чоловіка є найвірнішою запорукою її відданості, було видно, що він розуміє, яка вона благородна у своїх переконаннях та вірі. — Я можу беззастережно їй довіряти, — мовив він, — а це все, що мені потрібно. А його сестра, щиро вважаючи, що його похвали Фанні анітрохи не перебільшують її чеснот, могла тільки поділяти братову радість. — Що більше я про це думаю, — мовила вона, — то більше переконуюся, що ти вчинив правильно; і хоча Фанні Прайс ніколи не здавалася мені такою дівчиною, що може тебе привабити, тепер я впевнена, що вона — саме та, хто зможе зробити тебе щасливим. Твій лихий задум — порушити її спокій — обернувся на істинно розумну думку! Це щастя для вас обох. — Це було негарно, дуже негарно з мого боку — кувати лихо проти такого милого створіння! Але ж тоді я її ще не знав; і їй не доведеться нарікати на ту мить, коли мені це спало на думку. Я зроблю її дуже щасливою, Мері; щасливішою, ніж вона була будь-коли в житті, щасливішою від усіх, кого вона бачила. Я не буду забирати її з Нортгемптону. Здам в оренду Еврінгем, а сам зніму будиночок десь поблизу; може, у Стенвікс-Лодж. А Еврінгем здам в оренду на сім років. Я певний, досить лише закинути слівце, і одразу ж знайдеться чудовий орендар; можу хоч зараз назвати трьох, хто погодиться на будь-які умови та ще й подякує. — Ха! — вигукнула Мері. — То ти житимеш у Нортгемптонширі! Це ж чудово! Тоді ми всі будемо разом. Сказавши це, вона одразу ж схаменулася і пошкодувала про свої слова; та їй можна було не хвилюватися, бо брат лише подумав, що вона збирається жити в пастораті, й у відповідь люб'язно запросив її оселитися в його домі, — він-бо має більше прав на неї. — Ти повинна віддавати нам більше половини свого часу, — мовив він. — Я не можу погодитися, що в місіс Грант стільки ж прав на тебе, як у нас із Фанні, оскільки в нас їх удвічі більше. Фанні стане для тебе справжньою сестрою! Мері лишалося тільки подякувати братові і дати ухильні обіцянки на майбутнє; але в душі вона вирішила, що мине ще багато місяців, перш ніж вона стане гостею брата чи сестри. — Ти будеш півроку жити у Лондоні, а півроку — в Нортгемптонширі? — Так. — Це правильно; а в Лондоні, звісно, матимеш власний будинок; нема чого тобі жити в адмірала. Любий Генрі, тобі вельми пощастило, що ти розпрощаєшся з адміралом, поки тебе не зіпсував його поганий приклад, поки ти ще не засвоїв його хибних суджень, не призвичаївся обідати сам-один та вважати це найбільшою втіхою у житті! Ти просто не розумієш, яке це для тебе благо, оскільки тебе засліплює пошана до дядечка; але, як на мене, ранній шлюб — це твій порятунок. Бачити, що ти стаєш схожим на адмірала у словах та вчинках, — це розбило б мені серце. — Ну, ну, тут ми з тобою не порозуміємося. В адмірала є свої вади, та загалом він дуже добра людина і був для мене більше ніж батьком. Не кожний батько отак дозволив би мені жити на свій власний розсуд. Тобі не слід під'юджувати Фанні проти нього. Я хочу, щоб вони полюбили одне одного. Мері змовчала, не бажаючи висловлювати свою думку — що немає на світі двох людей, чиї характери й манерa поведінки були б менш схожі; з часом він це зрозуміє; але вона таки дещо докинула про адмірала: — Генрі, я такої високої думки про Фанні Прайс, що якби я могла припустити, наче в майбутньої місіс Кроуфорд буде хоча б наполовину менше підстав ненавидіти саме його ім'я, ніж у моєї бідолашної тітоньки, яка так натерпілася від нього, — я б постаралася зробити все можливе, щоб запобігти цьому шлюбу; але я знаю тебе, знаю, що дружина, яку ти любитимеш, буде найщасливішою жінкою у світі, і навіть якщо ти її розлюбиш, то будеш поблажливим і ґречним до неї, як личить справжньому джентльменові. Хіба можна не зробити все, що завгодно, тільки щоб Фанні Прайс була щасливою, хіба можна її розлюбити, — звичайно, саме таким був зміст його пишномовної відповіді. — Якби ти бачила її сьогодні вранці, Мері, — продовжував він, — коли вона з такою лагідною покірністю, з таким терпінням спішила виконати будь-який примх її недолугої тітки, вишивала з нею й для неї і, схиляючись у роботі, заливалася чарівним рум'янцем, а потім поверталася на своє місце — записати щось за вказівкою цієї дурепи; і все це з такою скромною делікатністю, наче це так і треба, щоб вона жодної миті не належала самій собі, — і зачіска в неї була така ж акуратна, як завжди, та коли вона писала, один маленький завиток спадав їй на чоло, і вона раз у раз відкидала його назад, і водночас розмовляла зі мною й слухала, що я говорив, так, наче їй подобалося мене слухати. Якби ти її тоді побачила, Мері, ти б не змогла навіть уявити, що її влада над моїм серцем колись послабшає. — Любий мій Генрі! — вигукнула Мері і на мить загнулася, з посмішкою дивлячись на нього. — Як я рада бачити, що ти так закохався! Це дуже мене тішить. Та що ж скажуть місіс Рашворт і Джулія? — Мене аж ніяк не хвилює, що вони скажуть чи що відчуватимуть. Вони побачать, якою повинна бути жінка, щоб мене привабити, — щоб привабити розумного чоловіка. Я щиро бажаю, щоб це відкриття пішло їм на користь. І тепер вони побачать, що до їхньої кузини ставляться так, як вона того варта, і нехай їм буде соромно згадувати, як вони безсовісно та зневажливо з нею поводилися. Вони страшенно лютуватимуть, — і, помовчавши, він продовжував уже спокійніше: — Місіс Рашворт страшенно розлютиться. Для неї це буде гірка пігулка; і, як усі гіркі пігулки, вона смакуватиме вельми погано, та її проковтнуть і забудуть; адже я не так знахабнів, щоб думати, наче її почуття, хай навіть до мене, виявиться стійкішим, ніж в інших жінок. Так, Мері, моя Фанні щодня, щохвилини відчуватиме зміну в поведінці кожного, хто з нею спілкується; для мене буде справжнім щастям розуміти, що це сталося завдяки мені, що це я дав їй усе, чого вона варта. Зараз вона безправна, безпомічна, без друзів, усіма забута й покинута. — Ні, Генрі, не всіма; не всіма забута; в неї є друзі, і вона не забута. Її кузен Едмунд ніколи її не забуває. — Едмунд! Може, воно й так, я вірю, що він, загалом кажучи, добрий до неї. І сер Томас, по-твоєму, також; але це доброта багатого, зверхнього, велемовного та владного дядечка. І сер Томас, і Едмунд, що такого вони можуть зробити для неї, для її щастя, спокою, честі й гідності, — такого, як зроблю я? Розділ тридцять перший

Генрі Кроуфорд наступного ранку знову був у Менсфілді, і навіть раніше, ніж зазвичай приходять з візитами. Леді Бертрам і Фанні були в малій вітальні, і, на його щастя, коли він увійшов, леді Бертрам саме збиралася покинути кімнату. Вона була вже біля дверей і, розсудивши, що не годиться даремно завдавати собі такого клопоту, після люб'язного вітання та квапливої згадки, що на неї чекають, кинула слузі: «Скажіть серові Томасу, що в нас гість» і попростувала далі. Генрі, безмежно радий, що вона йде, вклонився, провів її поглядом і, не гаючи ані хвилі, одразу ж звернувся до Фанні, витяг якісь папери і жваво заговорив: — Мушу зізнатися, я дуже вдячний тим, хто надав мені таку можливість побачитися з вами наодинці. Я жадав цього більше, ніж ви можете собі уявити. Знаючи ваші сестринські почуття, я б навряд чи примирився з тим, щоб хтось іще розділив з вами першу радість від звістки, яку я приніс. Він отримав підвищення. Ваш брат — лейтенант. Я безмежно щасливий, що можу привітати вас із наданням Уїльямові звання офіцера. Ось листи, які про це сповіщають, я щойно їх отримав. Певно, ви захочете їх проглянути. Фанні не могла вимовити ні слова, але він і не чекав, що вона говоритиме. Бачити вираз її очей, її рум'янець, зміну її почуттів — від сумніву й ніяковості до радісного збентеження — було для нього досить. Вона взяла в нього листи. Перший був від адмірала, що в кількох словах сповіщав племінника про успіх справи, якою він клопотався, — службове підвищення молодого Прайса; до цього листа додавалися ще два: один — від секретаря першого лорда Адміралтейства до друга адмірала, який займався цією справою на його прохання; другий — від цього друга до нього самого; у листі говорилося, що його світлість був дуже радий приділити увагу рекомендації сера Чарлза, що серові Чарлзу було дуже приємно мати можливість виказати свою повагу до адмірала Кроуфорда і що надання містерові Уїльяму Прайсу звання другого лейтенанта на Його Величності шлюпі «Дрозд» було радісною подією для широкого кола шанованих осіб. Непевною рукою тримаючи листи, Фанні пробігала їх очима, і серце її тріпотіло в щасливій бентезі, а Кроуфорд вів далі, у непідробному захваті кваплячись висловити, яка важлива для нього ця подія. — Не говоритиму про свою радість, — мовив він, — яка б вона не була велика, ваша радість значить для мене набагато більше. Порівняно з вами, хто має право радіти? Я ладен був дорікати собі за те, що першим дізнався новину, яку ви мали б знати раніше від усіх на світі. Однак я не згаяв ні хвилини. Пошта цього ранку спізнилася, та потім я вже не став зволікати. Як нетерпляче, як щиро я чекав завершення цієї справи — я вам і описати не можу; як прикро був вражений, як жорстоко розчарований, що вона не завершилася під час мого перебування в Лондоні! Я лишався там, щодня сподіваючись, що все нарешті владнається; адже будь-що менш важливе не затримало б мого повернення до Менсфілду навіть на половину цього часу. Але, хоч мій дядечко поставився до мого прохання з усією увагою, якої я лишень міг бажати, і негайно ж зайнявся цією справою, виникли труднощі — через відсутність одного з його друзів та невідкладні справи іншого; я не міг довше чекати і, знаючи, у які надійні руки передав свою справу, поїхав з Лондона в понеділок, сподіваючись, що мине не надто багато часу і я отримаю оці листи. Мій дядечко, найкраща людина у світі, побачивши вашого брата, як я й не сумнівався, зробив для нього все можливе. Ваш брат йому дуже сподобався. Вчора я не дозволив собі розповісти, як дядечко його хвалив, і переказати хоча б половину з цих похвал. Я вирішив це відкласти доти, поки не матиму певності, що то були похвали справжнього друга, — і сьогодні тому є докази. Але тепер я можу сказати, що Уїльям Прайс ніде не зустрів би такого сердечного прийому та живого інтересу до своєї персони, не удостоївся більш високих похвал, ніж у мого дядечка, після того як вони разом провели вечір. — То все це — завдяки вам? — вигукнула Фанні. — Господи милостивий! Які ви добрі, які добрі! Ви справді… це сталося за вашим бажанням? Вибачте, будь ласка, я просто розгубилася. Невже адмірал просив за Уїльяма? Як це сталося? Я просто приголомшена. Генрі був невимовно радий пояснити все з самого початку і взявся дуже докладно розповідати, що він для цього зробив. Метою його останньої поїздки до Лондона було не що інше, як ввести брата Фанні у дім на Хіл-стрит й умовити адмірала зробити все можливе для того, щоб Уїльям отримав підвищення. Це й була його лондонська справа. Він нікому не обмовився про свій намір, не мовив ані слівця навіть Мері; не маючи певності, що справа завершиться успішно, він не хотів ні з ким ділитися своїми планами. І зараз він з таким запалом розповідав про свої тривоги, уживав такі сильні вирази, на зразок «глибокої зацікавленості», «подвійних мотивів», «заповітних бажань, які неможливо висловити», що Фанні не змогла б лишитися байдужою до цих натяків, якби була здатна їх почути; але її цілком заполонили інші почуття, вона була все ще настільки приголомшена, що ледве могла слухати навіть те, що він говорив про Уїльяма; і коли він на мить замовкав, промовляла: «Які ви добрі! Ви надзвичайно добрі! О, містере Кроуфорд, ми так вам зобов'язані! Любий, любий Уїльям! » Вона скочила з місця і поспіхом кинулася до дверей, вигукнувши: «Піду до дядечка. Дядечко мусить якнайскоріше про це дізнатися! » Але Кроуфорд не міг так просто її відпустити. Нагода була чудовою, а він — надто нетерплячим. Він умить опинився біля Фанні. Вона не повинна йти, нехай подарує йому ще п'ять хвилин, — і він узяв її за руку і повів на колишнє місце, і лише посередині його подальшої промови Фанні запідозрила, навіщо він її затримав. Коли ж вона остаточно це зрозуміла і водночас збагнула, що від неї чекають, аби вона повірила, наче збудила в його серці почуття, незнані раніше, і буцімто все, зроблене ним для Уїльяма, слід вважати доказом його безмежної прихильності до неї, вона украй збентежилася і якусь мить не могла вимовити ні слова. Вона гадала, що все це дурниці, просто звичні для нього джиґунські балачки, якими він схотів її звабити; вона мимохіть відчувала, що це негарно, неблагородно з його боку, що вона не заслуговує такого поводження; та це на нього схоже, це достоту та манера, яку вона вже помічала раніше; але вона не дозволила собі бодай чимось виказати своє невдоволення, оскільки була йому надто вдячна і, хай йому навіть бракувало делікатності, не могла про це забути. Поки серце її сповнювала радість та вдячність за його благодіяння, вона не могла ображатися на те, що зачіпало лише її саму; і, двічі віднявши у Кроуфорда свою руку та марно спробувавши відвернутися від нього, вона підвелася і схвильовано мовила: — Не треба цього, містере Кроуфорд, прошу, не треба! Будь ласка, не кажіть так. Ця розмова мені дуже неприємна. Я піду. Я не хочу цього слухати. Але він гнув своєї, розводився про свої почуття, домагався відповіді і врешті-решт так недвозначно, що вона не могла не зрозуміти цього, запропонував їй себе, свою руку, свій капітал — усе, що міг запропонувати. Отак воно й сталося; він освідчився. Фанні здивувалася і знітилася ще більше; і, хоч так само не знала, вірити цьому чи ні, більше не могла цього витримати. А він будь-що хотів почути її відповідь. — Ні, ні, ні! — вигукнула вона, ховаючи лице в долоні. — Це якась нісенітниця. Не мучте мене. Я більш не можу цього слухати. Я дуже вдячна вам за те, що ви зробили для Уїльяма, — просто не можу описати, як вдячна; але я не хочу, не можу, не повинна таке слухати, — ні, ні, не думайте про мене. Та ви й не думаєте. Я знаю, все це нічого для вас не значить. І вона кинулася від нього геть, і цієї миті почувся голос сера Томаса, що говорив щось служникові, ідучи до тієї кімнати, де були Фанні та Кроуфорд. Тепер уже не було часу для подальших запевнень і благань, хоча необхідність розлучитися з Фанні в таку мить, коли її скромність здавалася впевненому у своїх чарах Кроуфордові єдиною перепоною на шляху до щастя, була вельми жорстокою. Фанні вибігла у двері, протилежні тим, до яких наближався її дядечко, і, в сум'ятті суперечливих почуттів, стала ходити по Східній кімнаті, ще до того як сер Томас приніс гостеві свої люб'язні вибачення і дізнався від нього радісну новину. Вона була сама не своя від думок і почуттів, що охопили її, вона тріпотіла, схвильована, щаслива, нещасна, безмежно вдячна, украй розгнівана. У це неможливо повірити! Його поведінці немає виправдання, вона просто незбагненна! Але така вже в нього вдача — у всьому, що він робить, вчувається щось лихе. Він зробив її найщаслившюю людиною у світі, а потім так скривдив; вона не знала, що сказати, як сприйняти його вчинок, як до нього поставитись. Не слід сприймати його всерйоз, і все ж таки — як вибачити такі слова, якщо вони були сказані просто знічев'я? Проте Уїльям — лейтенант. Це, без сумніву, була правда — і нічим не затьмарена. Їй слід тільки про це й думати, а про все інше забути. Містер Кроуфорд, звичайно, більш ніколи до неї не звернеться; він повинен був бачити, як їй це неприємно; і тоді з якою вдячністю вона шануватиме його за ласку до Уїльяма! Вона не хотіла виходити зі Східної кімнати далі, ніж до сходів, поки не переконається, що містер Кроуфорд покинув дім; але, впевнившись, що він пішов, вона чимшвидше спустилася вниз, до дядечка, щоб втішитися його радістю так само, як своєю власною, та почути його міркування щодо подальшої кар'єри Уїльяма. Сер Томас радів щасливій звістці так щиро, як вона лишень могла бажати, і охоче й ласкаво поговорив з нею; а їй було так приємно розмовляти з дядечком про Уїльяма, що всі її прикрі почуття безслідно розвіялися — до тієї миті, поки дядечко на завершення бесіди не сказав їй, що запросив містера Кроуфорда сьогодні пообідати з ними. Їй було дуже неприємно це почути, бо хоч він, певно, не зважив на те, що сталося, побачити його знову так скоро було для неї жахливим випробуванням. Вона силкувалася опанувати себе; щосили старалася, по мірі того як наближався час обіду, виглядати і почуватись як завжди; але так і не змогла подолати скутості й знічення, коли гість увійшов до кімнати. Вона ніколи не думала, що той самий день, який приніс їй радісну звістку про Уїльяма, водночас завдаватиме їй таких страждань. Містер Кроуфорд не лише був у кімнаті — він дуже скоро опинився поруч із нею. Він приніс їй записку від своєї сестри. Фанні не насмілилася й глянути на нього, проте з його голосу їй не здалося, що він усвідомлює свою нещодавню безтактність. Вона одразу ж розгорнула записку, щаслива, що може чимось зайнятись, і, читаючи, була вельми рада появі метушливої тітоньки Норріс, що одразу ж затулила її від усіх. «Люба моя Фанні, — адже тепер я зможу Вас так називати завжди, що буде для мене справжнім полегшенням, бо останні півтора місяця мені було важко вимовити „міс Прайс“ — перш ніж відпустити брата, я хочу передати Вам свої найширіші вітання і запевнити Вас у своїй згоді та схваленні. Сміливіше, моя люба Фанні, не бійтесь нічого; тут не може бути ніяких ускладнень, про які варто було б говорити. Мені хотілося б думати, що впевненість у моїй згоді щось для Вас значить; тож сьогодні ввечері всміхніться йому своєю чарівною усмішкою і відпустіть його до мене ще щасливішим, ніж він зараз вирушає до вас. Щиро Ваша, М. К. » Це були не ті слова, що могли б утішити Фанні; бо хоч вона й читала записку надто поспішно й схвильовано, щоб вірно зрозуміти, що має на увазі міс Кроуфорд, було очевидно, що та бажає привітати її з братовою прихильністю і, здається, вірить у його серйозні наміри. Фанні не знала, як їй слід вчинити і що про це думати. Найгірше, якщо все це серйозно; та навіть якщо ні, їй все одно не було спокою. Вона жахалася щоразу, як містер Кроуфорд звертався до неї, а він це робив занадто часто; і її лякало, що з нею він розмовляє зовсім іншим тоном і в іншій манері, ніж з усіма. Вона почувалася дуже ніяково, не могла навіть їсти, і коли сер Томас жартома зауважив, що радість відбила у неї апетит, вона ледь не згоріла від сорому, з жахом гадаючи, як це зрозуміє містер Кроуфорд; оскільки, хоч ніщо не змусило б її подивитись праворуч, де сидів він, його погляд — вона відчувала це — був звернений до неї. Вона була ще мовчазніша, ніж завжди. Насилу підтримувала розмову навіть тоді, коли заговорили про Уїльяма, — адже своїм підвищенням він також завдячував тому, хто сидів праворуч від неї, і їй було прикро думати про цей зв'язок. Їй здавалося, що леді Бертрам цього разу сидить за столом довше, ніж зазвичай, і вона у відчаї гадала, чи вийде та звідси хоч коли-небудь; та нарешті вони перейшли до вітальні, і поки її тітоньки, кожна у своєму стилі, закінчували обговорювати кар'єру Уїльяма, вона змогла подумати про все спокійніше. Місіс Норріс, здавалося, не в останню чергу втішали міркування про економію, яку з цього матиме сер Томас. Тепер Уїльям зможе сам себе забезпечувати, а для його дядечка це буде неабияка різниця; адже ніхто не знає, скільки племінничок йому коштував; та й на подарунках це трохи позначиться. Вона була дуже рада дати Уільямові те, що дала на прощання, справді дуже рада, що мала таку можливість — не вдаючись до надмірних витрат, подарувати йому чималеньку суму; тобто ця сума є значною для неї, з її скромними статками, а він на ці гроші зможе облаштувати свою каюту. Звичайно, це влетить йому в добру копійчину, треба ж стільки всього купити, хоч, звісно, його батьки підкажуть йому, як придбати все подешевше, та все одно вона дуже рада, що могла прислужитися у цій справі. — Я рада, що ти дала йому пристойну суму, — безтурботно зауважила леді Бертрам, — я ж бо дала лише десять фунтів. — Справді? — вигукнула місіс Норріс і зашарілася. — Що й казати, поїхав він не з порожніми кишенями; та ще й задарма прокотився до Лондона! — Сер Томас сказав мені, що десяти фунтів буде досить. Місіс Норріс не мала жодного бажання сперечатись і перевела розмову на інше. — Просто дивина та й годі, — мовила вона, — скільки коштують молоді люди тим, хто ними опікується; треба ж їх і виховати, і в люди вивести! Та їм до того байдужісінько, вони й гадки не мають, скільки батько з матір'ю, або тітонька й дядечко, витрачають на них щороку. От хоча б діти моєї сестри Прайс; якщо взяти їх усіх разом, то, скажу вам, ніхто й не повірить, скільки вони коштують серові Томасу, — вже не кажучи, що я для них роблю. — Так, сестро, це ти правильно кажеш. Але що ж вони, бідні крихітки, можуть вдіяти? І, знаєш, для сера Томаса це не становить майже ніякої різниці. Фанні, нехай тільки Уїльям не забуде про мою шаль, якщо поїде до Вест-Індії; а я попрошу його купити ще дещо, як трапиться щось цікаве. Я б хотіла, щоб він поїхав до Вест-Індії; тоді в мене буде шаль. Напевно, мені потрібні дві шалі, Фанні. Фанні тим часом, приєднуючись до розмови лише тоді, коли це було необхідно, намагалася збагнути, що це собі надумали містер і міс Кроуфорд. Ніщо на світі, окрім його слів та поводження, не давало підстав подумати, що це серйозно. Проти цього були всі природні, ймовірні, розумні міркування, всі його звички та спосіб думок, усі її вади. Як вона може збудити серйозну прихильність чоловіка, що на своєму віку зустрів і звабив стільки жінок, та ще й таких, до яких їй ніколи не дорівнятися; якого нелегко чимось по-справжньому вразити, навіть докладаючи величезних зусиль, щоб йому сподобатися; який так легковажно, безтурботно, бездумно судить про ці речі; який так багато значить для всіх, але сам, здається, не знайшов іще нікого, хто був би йому дорогий? До того ж, хіба можна уявити, щоб його сестра, з усіма її високими та світськими поняттями про шлюб, підтримувала його серйозні наміри щодо дівчини, яка йому нерівня? Ніщо не могло бути більш неприродним для обох Кроуфордів. Фанні соромилася власної підозріливості. Але все що завгодно було б імовірнішим, ніж серйозна прихильність до неї Кроуфорда чи то щире схвалення цієї прихильності його сестрою. Вона переконала себе в цьому ще до того, як до них приєдналися сер Томас і містер Кроуфорд. Проте важко було зберегти це переконання, коли Кроуфорд був у вітальні, бо час від часу вона ловила на собі такий його погляд, що й не знала, як його слід розуміти; у будь-якого іншого чоловіка такий погляд здався б їй вельми промовистим, сповненим серйозного значення. Але вона все ще намагалася переконати себе, що він дивиться на неї всього лише з тим самим виразом, із яким колись дивився на її кузин та на безліч інших жінок. Вона гадала, що він захоче поговорити з нею так, щоб не чули всі інші. Як їй здавалося, він весь вечір намагався улучити таку мить, щойно сер Томас виходив з кімнати чи був зайнятий розмовою з місіс Норріс; але Фанні була насторожі й уникала цієї небезпеки. Нарешті — змучена Фанні ясно відчула це «нарешті», хоч година була ще не пізня, — Кроуфорд сказав, що збирається йти; але радість Фанні, викликана цими словами, вмить розвіялася, коли він звернувся до неї: — А ви нічого не передасте Мері? Ніякої відповіді на її записку? Вона буде розчарована, якщо нічого від вас не отримає. Прошу, напишіть їй хоча б два рядки. — О так, звісно, — вигукнула Фанні, квапливо підвівшись — надто квапливо від знічення та бажання зникнути геть з очей інших. — Я зараз напишу до неї. Вона ступила до столу, за яким зазвичай писала щось для своєї тітоньки, і підготувала письмове приладдя, ще не знаючи, що ж їй писати. Вона прочитала записку міс Кроуфорд лише один раз, а як відповідати на те, чого й сама до пуття не розумієш? Зовсім недосвідчена в подібному листуванні, вона, якби в неї був час для вагань та страхів, відчула б їх сповна; але щось таки треба було написати негайно, і, бажаючи лише одного — не показати, що вона розгадала зміст листа, — вона тремтячою рукою написала так: «Я дуже вдячна Вам, люба міс Кроуфорд, за щирі вітання, оскільки вони стосуються мого любого Уїльяма. Все інше у Вашій записці — просто жарти, я знаю; але я до такого не звикла і сподіваюся — ви мені вибачите, якщо я попрошу Вас більш ніколи не звертатися до мене в подібному тоні. Я досить добре знаю містера Кроуфорда, щоб розуміти справжні мотиви його поведінки; якби він так само розумів мене, думаю, він би поводивсь інакше. Сама не знаю, що я пишу, але буду вельми Вам зобов'язана, якщо Ви більш ніколи про це не згадуватимете. Прийміть мою подяку за те, що Ви були такі ласкаві написати до мене, люба міс Кроуфорд, і лишаюся щиро Ваша». Кінець листа вийшов дещо сумбурним, бо Фанні зовсім перелякалася, бачачи, що містер Кроуфорд — певно, бажаючи забрати листа — рушив до неї. — Не подумайте, наче я хочу вас поквапити, — мовив він, з подивом завваживши її переляк. — Я й на думці не мав нічого такого. Не поспішайте, прошу. — О, дякую, я вже закінчила, зараз, хвилиночку; ось, будь ласка, я буду вам дуже вдячна, якщо ви передасте це міс Кроуфорд. Фанні згорнула записку, і Кроуфордові нічого не лишалося, як її взяти; і оскільки вона одразу ж по тому, відвівши погляд, пройшла до каміна, де сиділи всі інші, Кроуфорд хоч-не-хоч мусив прощатись. Фанні ніколи ще не переживала такого тривожного дня, сповненого мукою і радістю водночас; але, на щастя, радість її не могла згаснути й на кінець дня — адже кожен наступний день приноситиме їй нову згадку про підвищення Уїльяма, — а страждання, як вона сподівалася, більш не повернеться. Вона чудово розуміла, яким недоладним може видатися її лист, — адже й малій дитині сором писати отакі дурниці; але написати краще їй не завадило хвилювання. Так чи інакше, а її записка переконає обох, що вона не вражена увагою містера Кроуфорда і аж ніяк за неї не вдячна. Розділ тридцять другий

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒