Annotation 20 страница

Передбачалося, що містер Кроуфорд наступного дня повернеться до Лондона; і дійсно, у Прайсів він більш не з'являвся, а через два дні це підтвердив лист від міс Кроуфорд. Фанні розгорнула листа і почала читати його з тривожною цікавістю, що, однак, була викликана цілком іншою причиною. «Мушу вас сповістити, люба Фанні, що Генрі їздив до Портсмута лише для того, щоб зустрітися з Вами; що він був просто у захваті від прогулянки з Вами минулої неділі, а ще більше — від тієї, що відбулася наступного дня біля форту; свіжий вітер, сяюче море, Ваші чарівні очі і бесіда з Вами — все було сповнено божественної гармонії і пробуджувало почуття, що назавжди лишають по собі блаженні спогади. Наскільки я розумію, це й повинно становити зміст мого листа. Він звелів мені писати, але я не знаю, про що Вам іще розповісти, окрім його вражень від поїздки до Портсмута, від тих двох прогулянок і його знайомства з Вашою сім'єю, особливо з Вашою чарівною сестричкою, милою п'ятнадцятирічною дівчинкою, що була з Вами на прогулянці і, гадаю, вперше побачила справжнє кохання. Я не маю часу, щоб писати про все це багато, і до того ж це було б недоречним, оскільки я пишу Вам у справі, з якою не слід зволікати. Люба моя, люба Фанні, якби лишень Ви були тут, — скільки б я Вам розповіла! Ви слухали б мене, поки не втомилися, і давали мені поради, поки не втомилися б іще більше; але неможливо вмістити на папері навіть соту частину того, чим повниться моя душа, тож краще я не скажу нічого; а Ви, як хочете, спробуйте вгадати, у чому річ. Новин для Вас у мене немає, — звичайно, окрім світських інтриг; але було б надто негарно з мого боку мучити Вас згадками про всіх людей та звані вечори, що заповнюють мій час. Мені слід було б надіслати Вам звіт про перший прийом у домі Вашої кузини, та я полінувалася, а тепер все це вже в минулому; можете вдовольнитися тим, що все було як належить, найкращим чином, у стилі, який прийшовся б до душі будь-кому з її рідних; і її вбрання, й манери, звісно ж, робили їй честь. Моя подруга, місіс Фрезер, над усе хотіла б мати такий будинок; та й мені це не завадило б. Я їду до леді Сторнуей після Великодня; вона в прекрасному гуморі і, здається, дуже щаслива. Лорд Сторнуей у колі сім'ї поводиться дуже мило, і не такий уже він незугарний з виду, як мені колись здавалося, — зрештою, бувають і гірші. Але поруч з Едмундом він виглядатиме вбого. Що сказати про цього героя? Якщо я взагалі не згадуватиму його ім'я, це накличе підозри. Тому скажу, що ми бачили його разів зо три, і мої тутешні подруги були ним зачаровані, — на їхню думку, саме таким повинен бути справжній джентльмен. Місіс Фрезер (непоганий суддя) сказала, що знає в Лондоні не більше трьох чоловіків, чия зовнішність і поведінка були б такі приємні; і мушу визнати, що вчора, коли ми тут обідали, ніхто не міг з ним зрівнятися, а присутніх було шістнадцять осіб. На щастя, за наших часів усі вдягнені за однією модою, і вбрання нікого не вводить в оману, — але… але… Щиро Ваша, Мері. Ледь не забула (це через Едмунда; щось я забагато про нього думаю, і бачите, до чого це призводить) повідомити дещо важливе від Генрі і від себе: ми відвеземо Вас до Нортгемптонширу. Люба моя крихітко, Вам не слід затримуватись у Портсмуті, це просто згуба для такого чарівного личка. Ті бридкі морські вітри шкодять здоров'ю й красі. Моя бідолашна тітонька завжди потерпала від них, навіть живучи за десять миль від моря; адмірал, звичайно, цьому не вірив, але я знаю, що це було так. Лише одне слово — і я буду рада прислужитися Вам і Генрі. Мені такий план дуже подобається; ми поїдемо кругом і покажемо Вам Еврінгем, і Вам, певно, буде цікаво проїхатися Лондоном і зайти до церкви Святого Георгія на Ганновер-сквер. Тільки в цей час не показуйте мені Вашого кузена Едмунда — це надто велика спокуса. Який довгий лист! Іще одне слово. Генрі, виявляється, знову хоче їхати до Нортгемптонширу в якійсь справі, що заслужила Вашого схвалення; але цього не можна допустити до середини наступного тижня, тобто до чотирнадцятого числа, бо в цей вечір прийом влаштовуємо ми. Ви навіть не уявляєте, який неоціненний скарб у подібних випадках — така людина, як Генрі; тому повірте мені на слово — йому немає ціни. Він побачить Рашвортів, про що я, щиро кажучи, не шкодую, — мені навіть трошки цікаво, і йому, певно, також, хоч він у цьому не зізнається. » Фанні нетерпляче проглянула листа, потім прочитала уважно і надовго замислилася — і зрештою відчула ще більшу непевність, ніж спочатку. Єдине, в чому вона могла бути певною, — це те, що вирішальна мить іще не настала. Едмунд не освідчився. Якими є насправді почуття міс Кроуфорд, що вона надумала вчинити, а може, вчинить це без попередніх роздумів чи всупереч їм, і чи так багато значить для неї Едмунд, як було за останньої зустрічі, а якщо менше, то чи буде так і надалі, чи все знову зміниться, — про це можна було думати без кінця, думати і в той день, і в усі наступні, не дійшовши жодного висновку. Найчастіше їй спадало на думку, що міс Кроуфорд, трохи збайдужівши до Едмунда відтоді, як повернулася до своїх лондонських звичок, може завагатися, та врешті-решт переконається, що її почуття надто сильне, і не захоче від нього відмовитись. Вона силкуватиметься бути більш марнославною, ніж дозволяє їй серце. Вона буде вагатися, мучити, ставити умови, вимагатиме надто багато — але зрештою погодиться. Найчастіше Фанні здавалося саме так. Будинок у Лондоні — це, на її думку, було неможливо. Та чи є щось таке, чого не зможе попросити міс Кроуфорд? Майбутнє кузена ввижалося їй усе більш безнадійним. Жінка, що в розмові про нього здатна хвалити тільки його зовнішність! Які жалюгідні почуття! Знаходити підтримку у схваленні місіс Фрезер! їй, що так близько знала його півроку! Фанні було за неї соромно. Порівняно з цим та частина листа, що стосувалася містера Кроуфорда та її самої, не дуже її схвилювала. Чи поїде містер Кроуфорд до Норфолку раніше чотирнадцятого числа, чи пізніше, — до цього їй було зовсім байдуже, хоча, якщо зважити все як слід, він мав би їхати негайно. Прагнучи влаштувати його побачення з місіс Рашворт, міс Кроуфорд проявила себе з якнайгіршого боку; вона повелася безсердечно і нерозважливо; але Фанні сподівалася, що він не принизиться до такої недостойної цікавості. Він начебто на таке не здатний, і його сестрі слід було б розуміти, що його почуття благородніші від її власних. І все ж таки наступного листа вона чекала ще з більшим нетерпінням; і кілька днів усе це — і те, що сталося, і те, що може статися, — так її хвилювало, що вона майже зовсім покинула своє звичне читання та бесіди із Сьюзен. Вона не могла зосередитись, як хотіла б. Якщо містер Кроуфорд пам'ятає про її доручення до кузена, то, можливо, цілком можливо, той у будь-якому разі скоро напише до неї; цього слід було б чекати, знаючи його звичайну доброту; і поки на це лишалася надія, поки за три-чотири дні чекання ця надія поступово не згасла, Фанні жила в неослабній тривозі. Нарешті вона трохи заспокоїлася. Треба було зжитися з цією тривогою, не віддавати їй усі душевні сили — а то що ж з неї буде? Цьому трохи допоміг час, іще більше — її власні зусилля, і Фанні знову відчула цікавість до занять із Сьюзен і почала приділяти сестрі більше уваги. Сьюзен дедалі більше прив'язувалася до неї, і хоч сама не знаходила особливої втіхи в читанні, що було так властиво старшій сестрі, і не мала ні схильності до копіткої праці, ні жадоби знань, вона дуже хотіла не здаватися неосвіченою і тому, маючи ясний та жвавий розум, стала вельми уважною, старанною, вдячною ученицею. Фанні була для неї оракулом. Пояснення та зауваження Фанні суттєво доповнювали кожний нарис, кожний розділ історії. Те, що Фанні розповідала про давні часи, лишалося в пам'яті Сьюзен вірніше, ніж сторінки з Голдсміта; і вона обожнювала розповіді сестри, віддаючи перевагу її стилю над будь-яким із визнаних авторів. Їй бракувало любові до читання, яка виховується з дитинства. Однак їхні бесіди не завжди були присвячені таким високим матеріям, як історичні та моральні питання. Часом ішлося й про інше; і з-поміж предметів менш серйозних найчастіше згадувався та обговорювався найдовше Менсфілд-парк — його мешканці, звичаї, розваги, усе його життя. Сьюзен мала природний смак до всього шляхетного та доброчинного, вона охоче слухала ці оповіді, а Фанні не могла відмовити собі в задоволенні поговорити про те, що було їй так любо та мило. Вона сподівалася, що в цьому немає нічого поганого; але через деякий час захоплення Сьюзен усім, що говорилося чи робилося в дядечковім домі, і її палке бажання побувати в Нортгемптонширі стали свого роду докором Фанні за те, що вона пробудила мрії, яким не судилося справдитися. Бідній Сьюзен не набагато краще велося в батьківському домі, ніж її старшій сестрі; і коли Фанні ясно це зрозуміла, пі почало здаватися, що, коли настане час її звільнення з Портсмута, її щастя буде затьмарено необхідністю покинути Сьюзен. Думка про те, що дівчину, здатну сприймати усе добре, доведеться лишити в такому середовищі, засмучувала її дедалі більше. Якби вона могла сподіватися, що матиме власний будинок, куди можна буде запросити сестру, — яке то було б щастя! І якби вона могла відповісти на почуття містера Кроуфорда, надія, що він не стане заперечувати проти цього запрошення, виявилася б дужчою за всі інші міркування. Вона вважала його справді непоганою людиною і думала, що такий план був би йому до вподоби. Розділ сорок четвертий

Сім тижнів із двох місяців уже добігали кінця, коли Фанні отримала довгожданого листа від Едмунда. Вона одразу ж побачила, що лист дуже довгий, і приготувалася до розповідей про щастя, незліченних зізнань в любові та похвал щасливій обраниці Едмунда, що віднині стала володаркою його долі. А лист був такий. «Люба моя Фанні, пробач, що не написав тобі раніше. Кроуфорд казав, що ти хотіла б отримати звістку від мене, але написати з Лондона я не міг і тому переконував себе, що ти зрозумієш моє мовчання. Якби я міг написати хоча б кілька радісних рядків, тобі не довелося б на них довго чекати; але тоді зробити це я був не в змозі. Я повернувся до Менсфілду з іще більшими ваганнями, ніж його покинув. Мої надії усе слабшають. Ти, мабуть, уже про це знаєш. Міс Кроуфорд дуже прихильна до тебе, і цілком природно, якщо вона вже розповіла тобі про свої почуття досить багато, щоб ти могла здогадатися про мої. Але це мені не завадить про все тобі розповісти самому. Наші зізнання не перешкоджатимуть одне одному. Я не задаю питань. Є щось заспокійливе в думці, що ми з нею маємо одного друга, і попри усі прикрі розбіжності, що існують між нами, нас поєднує любов до тебе. Для мене буде полегшенням розповісти тобі про нинішній стан речей і про мої нинішні плани, якщо можна сказати, що в мене є плани. Я повернувся в суботу. В Лондоні я провів три тижні і бачився з нею, як для Лондона, дуже часто. Фрезери приділяли мені всю увагу, якої розумно було б очікувати. Мабуть, нерозумно повівся тільки я сам, плекаючи надії на такі ж стосунки між нами, якими вони були в Менсфілді. Однак всьому виною скоріше її поведінка, ніж рідкі зустрічі. Якби вона лишалася такою ж, коли я її побачив, мені не було б на що нарікати; але вона дуже змінилася, це стало очевидним від самого початку. При першій зустрічі її поводження настільки різнилося від усього, на що я сподівався, що я вирішив негайно покинути Лондон. Не буду заглиблюватись у подробиці; ти знаєш її головну слабкість і можеш уявити почуття та вирази, які були для мене нестерпними. Вона веселиться, оточена тими, чия негідна поведінка підтримує її грайливий настрій. Мені дуже не подобається місіс Фрезер. Це черства, марнославна жінка, що вийшла заміж лише з вигоди, і хоч явно нещасна у шлюбі, пояснює своє розчарування не хибними судженнями чи вадами характеру, не надто великою різницею у віці, а тим, що вона не така багата, як її сестра, леді Сторнуей, і схвалює будь-які користолюбні чи суєтні інтереси, коли в них справді вистачає користолюбства та суєтності. Я дивлюся на дружбу міс Кроуфорд з цими двома сестрами, як на велике лихо в її житті, та й у моєму також. Вони упродовж років збивають її з пуття. Якби тільки можна було розлучити її з ними! Та все ж я не схильний впадати у відчай, бо іноді мені здається, що вся прихильність тут лише з їхнього боку. Вони її обожнюють; але я певний, їх вона любить не так, як тебе. Коли я думаю про її щиру любов до тебе, про її справедливу, чесну поведінку як сестри, вона здається мені зовсім іншою людиною, здатною на благородні вчинки, і я готовий звинуватити себе в надто суворому ставленні до її природної, жвавої манери. Я не можу від неї відмовитися, Фанні. Вона єдина жінка у світі, яку я можу уявити своєю дружиною. Якби я не вірив, що вона також не байдужа до мене, я б цього не говорив; але я щиро в це вірю. Я певний, що вона віддає мені перевагу. Я не ревную її до когось особисто. Вплив світського товариства — ось до чого я ревную. Звичка до розкошів — ось що мене лякає. Її запити не вищі, ніж те дозволяє її власний капітал; але вони перевищують можливості, яких може надати наш спільний прибуток. Однак навіть це певною мірою мене втішає. Краще мені втратити її через те, що я не досить багатий, аніж через мою професію. Це лише доведе, що її любов не здатна на жертви, яких я, власне, і не маю права вимагати від неї; і якщо мені буде відмовлено, то, я гадаю, це і буде справжньою причиною. Її хибні уявлення, здається, вже не мають над нею такої влади, як колись. Бачиш, як я вагаюся, Фанні; ці думки можуть видатися тобі надто суперечливими, проте ти побачиш вірну картину моєї душі. І якщо вже я почав, мені хочеться поділитися з тобою всім, що я відчуваю. Я не можу від неї відмовитись. При тому, як ми з нею пов'язані і, сподіваюся, будемо пов'язані в майбутньому, відмовитися від міс Кроуфорд означало б для мене відмовитися від товариства декого з тих, хто для мене найдорожчий у світі; відцуратися від тих друзів, у кого в будь-якій іншій скруті шукав би розради. Я повинен зрозуміти, що, втративши Мері, втрачу Кроуфорда і Фанні. Якби це питання було вирішено, сподіваюся, я зміг би це витримати і постарався б послабити її владу над моїм серцем, і за кілька років… але я пишу нісенітниці. Якщо мені буде відмовлено, я муситиму це пережити; але поки я живу на світі, я не перестану її добиватись. Це правда. Єдине питання — як? Який шлях для цього обрати? Іноді я думаю, що слід було б знову поїхати до Лондона після Великодня, а часом мені здається, наче краще буде дочекатись її повернення. Навіть зараз вона з радістю говорить про прийдешній червень у Менсфілді; проте до червня ще далеко, і, думаю, я їй напишу. Я майже вирішив освідчитись їй у листі. Якби скоріше мати хоч якусь певність! Зараз я в досить хиткому становищі. Поміркувавши про все це як слід, я вирішив, що лист — це найкращий спосіб усе пояснити. Я зможу висловити на папері все, чого не зміг сказати при зустрічі, а вона матиме час для роздумів, щоб вирішити, яку дати відповідь; і я не так боюся цих її роздумів, як необдуманого, поспішного рішення; здається, так. Найгірше для мене — це якщо вона почне радитися з місіс Фрезер, бо я не можу захистити себе здалеку. Лист небезпечний тим, що його відкрито для очей сторонніх порадників, і якщо душа вагається в пошуках вірного рішення, такий порадник може в лиху годину спонукати її до вчинку, про який вона шкодуватиме згодом. Я повинен трохи над цим подумати. Довжелезний лист, сповнений лише моїх власних турбот, — це занадто навіть для такого друга, як Фанні. Кроуфорда я востаннє бачив на прийомі у місіс Фрезер. Я все більш задоволений його поведінкою й розмовами. У нього немає й сліду вагань. Він чудово знає, чого хоче, і діє згідно зі своїми намірами, — це неоціненна риса. Побачивши його й мою старшу сестру в одній кімнаті, я не міг не згадати того, що ти розповіла мені колись, і треба визнати, зустріч була не вельми дружньою. З її боку навіть вчувалася ворожість. Вона ледве розмовляла з ним. Я бачив, як він ошелешено відсахнувся від неї, і мені було шкода, що місіс Рашворт гнівається на нього за уявну образу, завдану Марії Бертрам. Ти, певно, захочеш почути мою думку про її подружнє життя. На вигляд вона аж ніяк не здається нещасною. Сподіваюся, у них усе гаразд. Я двічі обідав на Уїмпол-стрит, міг би бувати там і частіше, якби не принизлива необхідність бути Рашвортові за брата. Джулія поринула у вир лондонських розваг. Мене ж там мало що розважало, але вдома такого іще менше. У нас тут не дуже весело. Надто бракує тебе. А як я скучив за тобою — і передати не можу. Матуся шле тобі привіт і сподівається, що ти їй напишеш. Вона згадує про тебе щогодини, і мені прикро думати, скільки ще тижнів їй, певно, доведеться обходитися без тебе. Батько збирається привезти тебе сам, але не раніше Великодня, коли поїде до Лондона у справах. Сподіваюся, тобі ведеться добре у Портсмуті, проте ця поїздка не повинна стати щорічною. Я хочу, щоб ти була вдома і я міг почути твою думку щодо Торнтон-Лейсі. У мене щось не лежить душа до великих перебудов, поки я не впевнений, що в Торнтон-Лейсі колись з'явиться господиня. Напевне, я все-таки напишу до неї. Уже вирішено, що Гранти їдуть до Бату; вони покидають Менсфілд у понеділок. Я цьому радий. Мені зараз надто не по собі, щоб я міг бажати будь-чийого товариства; але твоя тітонька, здається, не може примиритися з тим, що про таку важливу подію в житті Менсфілду ти дізнаєшся від мене, а не від неї. Завжди твій, люба моя Фанні, Едмунд». «Ніколи, ні, більш ніколи в житті я не захочу отримувати листи, — потай вирішила Фанні, дочитавши до кінця. — Що вони приносять, окрім розчарування й болю? Не раніше Великодня! Як мені це витримати? А бідна тітонька згадує про мене щогодини! » Фанні боролася з цими думками, як тільки могла, та вже наступної миті ладна була подумати, що сер Томас недобрий і до тітоньки, і до неї самої. Що ж до головного предмета, в листі не було жодного рядка, який міг би потамувати її гнів. Вона була так роздратована, що майже лютилася на Едмунда. «То нема чого зволікати, — мовила вона до себе. — Чому це досі не вирішено? Він засліплений, і ніщо не зніме полуди з його очей, ніщо його не врятує, — адже скільки разів перед ним поставала правда, та все марно. Він одружиться з нею — і буде нещасним. Дай Боже, щоб під її впливом він не змінився на гірше! » Фанні знову проглянула листа. «Її щира любов до мене! » — які дурниці! Вона не любить нікого, крім себе та свого брата. «Її друзі упродовж років збивають її з пуття»!.. Схоже на те, що це вона їх збиває. Певно, всі вони розбещують одне одного; та якщо вони люблять її настільки більше, ніж вона — їх, то щось не віриться, наче вони можуть їй зашкодити, — хіба лише своїми лестощами. «Єдина жінка у світі, яку я можу уявити своєю дружиною». От цьому я вірю. Вона підкорила його назавжди. Погодиться вона чи відмовить, його серце віддано їй довіку. «Втративши Мері, втрачу Кроуфорда і Фанні». «Едмунде, мене ти не знаєш. Наші сім'ї ніколи не поєднаються, якщо їх не поєднаєш ти. О, напиши, напиши до неї! Поклади цьому край. Тоді скінчаться й ці болісні підозри. Прийми рішення, зв'яжи себе, винеси собі вирок». Проте такі почуття були надто близькі до гніву, щоб довго переважати в розмові Фанні з собою. Скоро гнів минув, і їй стало сумно. Турбота Едмунда, його ласкаві слова, його довірливі зізнання зворушили її до глибини душі. Він просто надто добрий до всіх. Інакше кажучи, цей лист був таким, якого вона не хотіла б одержувати більш ніколи в житті, проте водночас йому не було ціни, — от і по всьому. Кожен, хто полюбляє писати листи, навіть якщо не має чого повідомити (а серед жіноцтва таких осіб знайдеться чимало), мусить поспівчувати леді Бертрам за те, що не їй належала честь повідомити таку надзвичайну новину з менсфілдського життя, як від'їзд Грантів до Бату; і кожен зрозуміє, як прикро їй було усвідомлювати, що цю почесну місію взяв на себе її невдячний син — і в кінці свого довгого листа відвів кілька рядків цій новині, яка мала б зайняти більшу частину сторінки в її власному посланні. Леді Бертрам була, можна сказати, митцем епістолярного жанру; ще з перших років заміжжя, не маючи інших занять і завдяки тому, що сер Томас був членом парламенту, вона почала вести широке листування і виробила свій особливий, розтягнутий та велемовний стиль, у якому розписувала навіть повсякденні дрібниці. Вона могла обійтися й малим, проте, щоб написати племінниці, їй все ж таки була потрібна хоч якась тема для обговорення; і, невдовзі маючи втратити таке невичерпне джерело новин, як подагра доктора Гранта чи ранкові візити місіс Грант, вона була дуже засмучена, що її позбавили останньої можливості про них написати. Однак невдовзі її було щедро винагороджено. Леді Бертрам таки дочекалася своєї щасливої нагоди. Через кілька днів після Едмундового листа Фанні отримала послання від тітоньки, що починалося так: «Люба Фанні, я беруся за перо, щоб повідомити вельми прикру новину, яка, безперечно, тебе стривожить». То було набагато краще, ніж братися за перо, щоб познайомити Фанні з усіма подробицями майбутньої поїздки Грантів, оскільки нинішня новина була такого роду, що обіцяла епістолярні заняття упродовж багатьох днів. Вона стосувалася небезпечної хвороби старшого сина, про яку в сім'ї дізналися від посильного кілька годин тому. У компанії молодих людей Том вирушив з Лондона до Нью-Маркета, де наслідки падіння та недавньої пиятики, якими він спершу знехтував, викликали в нього пропасницю; і коли компанія роз'їхалася, він, не в змозі рухатися, був покинутий на самоті в домі одного зі своїх приятелів, у товаристві своєї хвороби та під наглядом самих лише слуг. Замість того щоб скоро видужати і поїхати услід за друзями, як він думав спочатку, він почувався дедалі гірше; через деякий час йому стало так зле, що він, як і його лікар, наважився послати листа до Менсфілду. «Це прикре повідомлення, як ти можеш уявити, — продовжувала її світлість, розповівши про те, що сталося, — дуже нас схвилювало; і ми не можемо позбавитися лихих передчуттів та великої тривоги за нашого бідного хворого, чий стан, як побоюється сер Томас, є дуже небезпечним; Едмунд люб'язно запропонував, що негайно приїде доглядати брата, але я рада повідомити, що сер Томас не залишить мене о цій скрутній порі, адже це було б для мене надто тяжко. У нашому маленькому товаристві дуже бракуватиме Едмунда, проте я вірю й сподіваюся, що він знайде бідного хворого вже не в такому загрозливому стані і зможе невдовзі привезти його до Менсфілду; сер Томас вважає це за необхідне і гадає, що це буде краще з будь-яких міркувань, і я втішаю себе надією, що бідний страдник невдовзі зможе подолати таку подорож без особливих труднощів та шкоди для себе. Оскільки я не сумніваюся, що ти, люба Фанні, співчуваєш нам за цих прикрих обставин, я дуже скоро напишу до тебе знову». Почуття Фанні, коли вона дізналася цю новину, були, безперечно, набагато більш сердечні та щирі, ніж манера письма її тітоньки. Вона вболівала за кожного з рідних. Том тяжко хворий, Едмунд поїхав його доглядати, а мале товариство в Менсфілді лишилося сумувати за ними, — ці тривоги витіснили всі, чи то майже всі, її власні прикрощі. У неї вистачило себелюбства лише на те, щоб подумати, чи встиг Едмунд написати до міс Кроуфорд, перш ніж отримав цю звістку; але жодне почуття, що не було милосердним та безкорисливим, не могло заволодіти нею надовго. Тітонька не забувала про неї, писала знову та й знов; у Менсфілді постійно отримували повідомлення від Едмунда, і ці повідомлення з такою ж постійністю передавалися Фанні — у такому ж само велемовному стилі, з такою ж сумішшю віри, надій, страхів, що чергувалися між собою та мимоволі витікали одне з одного. То була наче гра в переполох. Страждання, яких леді Бертрам не бачила, лишали її уяву спокійною; і вона залюбки писала про тривоги, страхи та бідного хворого, поки Тома не привезли до Менсфілду і вона не побачила на власні очі разючої зміни, що з ним сталася. Тоді лист до Фанні, який вона почала писати перед цим, було закінчено в зовсім іншому стилі, мовою душевного сум'яття. «Його щойно привезли, моя люба Фанні, і віднесли нагору; я просто злякалася, як його побачила, не знаю, що й робити. Я певна, він був дуже хворий. Бідний Том! Мені його дуже шкода, і страшно за нього, і серові Томасу також; як я була б рада, якби ти була поруч і мене втішила. Але сер Томас сподівається, що завтра йому буде краще, і каже, що це йому погіршало від переїзду». Тривога, що тепер пробудилася в материнському серці, минула не скоро. Через нетерпляче бажання Тома опинитися в Менсфілді, у затишку рідної оселі, про яку він навряд чи згадував, поки був при здоров'ї, його привезли туди зарано, в нього знову почалася пропасниця, і в перший тиждень по приїзді його стан був тяжчим, ніж будь-коли. Усі були налякані, леді Бертрам описувала свої цілоденні страхи племінниці, яка тепер, власне, жила цими листами і проводила весь свій час у стражданнях через сьогоднішній лист та чеканні завтрашнього. Не відчуваючи особливої прихильності до свого старшого кузена, вона, добросерда й вразлива, зараз жахалася самої думки про те, що може його втратити; а її строгі принципи змушували Фанні тривожитися ще більше, коли вона усвідомлювала, яким нікчемним було його життя, як мало він звик дбати про когось, окрім себе. Вона могла поділитися своїми переживаннями лише зі Сьюзен, як бувало і в більш звичайних випадках. Та була завжди готова її вислухати і поспівчувати. Усіх інших не цікавило таке віддалене лихо, як хвороба у сім'ї за сто з гаком миль звідси; і навіть місіс Прайс, побачивши в руках у доньки листа, спромоглася лише задати кілька недбалих запитань і спокійно зауважити: «Моїй бідній сестриці Бертрам зараз, мабуть, вистачає клопотів». Довга розлука і надто велика різниця у становищі змусили їх майже забути про кровний зв'язок, що їх поєднував; від сестринської любові, і на початку такої ж спокійної, як їхні характери, тепер лишилася сама тільки назва. Місіс Прайс ставилася до леді Бертрам достоту так само, як леді Бертрам поставилася б до місіс Прайс. Троє або четверо Прайсів могли б зникнути з лиця землі — будь-хто з них чи всі разом, окрім Фанні та Уїльяма, — леді Бертрам не стала б надто побиватися за ними, а може, повторювала б маячню місіс Норріс про те, яке це щастя, просто Божа ласка для бідолашної сестриці Прайс, що хоча б ці двоє так добре влаштовані в житті. Розділ сорок п'ятий

Десь через тиждень після повернення Тома до Менсфілду його стан здавався вже не таким загрозливим, і, щоб заспокоїти його матір, було оголошено, що він видужує. Вона вже звикла бачити його слабким та безпомічним, чула тільки втішні звістки про його здоров'я і не замислювалась, чи не слід їй прислухатися й до інших. Вона не була схильна тривожитися чи розуміти натяки, і лікарям ніщо не перешкоджало замилити їй очі. Пропасницю вилікували, а він скаржився на пропасницю, — отже, тепер все буде гаразд. Іншого леді Бертрам не могла навіть уявити; і Фанні поділяла її впевненість, доки не отримала кілька рядків від Едмунда, написаних зумисне для того, щоб дати їй вірне уявлення про стан братового здоров'я й поділитися з нею тривожними передчуттями, які викликало в них із батьком повідомлення лікаря про ознаки сухот, що проявилися, коли відступила пропасниця. Вони вважали за краще не лякати леді Бертрам підозрами, які, слід сподіватися, не підтвердяться; але немає підстав приховувати правду від Фанні. Вони бояться, що в нього вражені легені. Ці кілька рядків від Едмунда описали Фанні і хворого, і кімнату, де він лежав, вірніше та яскравіше, ніж багатослівні послання леді Бертрам. Навряд чи хтось із домашніх міг упоратися з таким описом гірше від неї; і кожен із них часом був для хворого більш корисним, ніж вона. Леді Бертрам могла хіба що тихенько прослизнути до кімнати і дивитись на сина; та коли він був здатний розмовляти чи слухати чиїсь розповіді або читання вголос, він віддавав перевагу товариству Едмунда. Тітонька Норріс втомлювала його своїми турботами, а сер Томас не вмів стримати свого багатослів'я і гучного голосу з огляду на дратівливість та слабкість хворого. Едмунд був для брата всім. Фанні і не очікувала від нього іншої поведінки — і за те, як він доглядав, підтримував, розважав хворого брата, стала поважати його ще більше. Адже тут потрібно було не лише дбати про ушкоджене здоров'я, але — як вона дізналася — заспокоїти розхитані нерви, зміцнити душевні сили; а їй здавалося, що слід іще й наставити на добрий шлях заблукану душу. У родині Бертрамів не було хворих на сухоти; і Фанні була більш схильна сподіватися на краще, аніж тривожитись за свого кузена, окрім тих випадків, коли згадувала про міс Кроуфорд; їй здавалося, що та народжена під щасливою зіркою, а при такому егоїзмі та марнославстві було б неабияким щастям узяти шлюб із єдиним спадкоємцем родини. Навіть у кімнаті хворого про щасливицю Мері не забували. У постскриптумі Едмунд дописав: «Що ж до предмета мого останнього послання, я справді почав писати до неї, але мене відволікла хвороба Тома; однак тепер я полишив свій намір, оскільки боюся впливу її друзів. Коли Тому стане краще, я поїду». Таким було життя в Менсфілді, і так тривало майже без змін до самого Великодня. Кількох рядків від Едмунда, що іноді траплялися в кінці тітоньчиного листа, було досить, щоб дати Фанні вірне уявлення про останні події. Том видужував надто повільно, і це викликало тривогу. Великдень цього року був пізній, про що Фанні особливо шкодувала, коли вперше дізналася, що в неї не буде можливості покинути Портсмут раніше цієї пори. Великдень настав, а вона не отримала жодного листа, де йшлося б про її повернення чи то про поїздку до Лондона, яка мала цьому передувати. Тітонька часто висловлювала бажання скоріше її побачити, але від дядечка, що один міг би владнати цю справу, не було жодної звістки. Вона вирішила, що він все ще не може залишити сина, але чекання ставало чимдалі болючішим, чимдалі більш нестерпним. Наближався кінець квітня; скоро буде вже три місяці замість двох, відколи вона з ними в розлуці і проводить свої дні, наче відбуваючи покарання; вона їх надто любила і тому не могла припустити, що вони не розуміють усю жорстокість цієї кари. Але хтозна, чи знайдеться в них час подумати про неї та забрати її звідси? Вона з таким нетерпінням, з такою силою прагнула опинитися поруч з ними, що рядки з «Tirocinium»^[14] Каупера немов стояли в неї перед очима. «Як прагне вона опинитися вдома», — ці слова постійно звучали в її уяві, як відлуння її почуттів; і їй здавалося, що жоден учень закритої школи не може дужче сумувати за рідною домівкою. Коли вона їхала до Портсмута, їй подобалося називати його домом, приємно було говорити, що вона їде додому; це слово було дуже дорогим для неї й досі, але тепер воно стосувалося Менсфілду. Тепер її дім у Менсфілді. Портсмут — це Портсмут, а Менсфілд — це її рідний дім. Вона давно вже так вирішила у своїх потаємних роздумах, і ніщо не могло втішити її більше, ніж лист від тітоньки, у якому про це й говорилося: «Навіть сказати не можу, як мені шкода, що о такій тривожній, тяжкій для мене порі тебе немає вдома. Я вірю, і сподіваюся, і щиро бажаю, що ти більш ніколи не покидатимеш дім так надовго». Ці слова були надзвичайно приємними для Фанні. Але вона не виказувала своєї радості. Боячись образити батьків тим, що віддає перевагу дому свого дядечка, вона завжди казала: «Коли я поїду до Нортгемптонширу» або «коли я повернуся до Менсфілду, я зроблю те й те». Так тривало довгий час, але зрештою, засумувавши ще дужче, вона втратила обережність і раптом помітила, що вже говорить про те, чим буде займатися, коли поїде додому. Вона дорікнула собі і, зашарівшись, з острахом поглянула на батька й матір. Але вона хвилювалася даремно. Батьки не виказали невдоволення і, здавалося, взагалі її не почули. Вони анітрохи не ревнували її до Менсфілду. Як на те її воля, нехай їде туди і живе там. Фанні було прикро відчувати, що її позбавлено усіх радощів весни. Досі вона не думала, що не зазнає їх, провівши березень та квітень у місті. Не усвідомлювала, як тішить зір перша зелень і оживання природи; як сама вона оживала тілом і душею, спостерігаючи прихід весни, яка, попри свою мінливу вдачу, не може не радувати, і дивлячись, як наливається силою та красою усе довкола, від первоцвітів у найтепліших закутках тітоньчиного саду і перших зелених пагонів на полях її дядечка до дерев у його величних лісах. Втратити таку радість — це не абищо; а втратити її заради шуму й тісноти, бути ув'язненою серед задухи й смороду замість того, щоб насолоджуватись зеленим привіллям, свіжістю, духмяними пахощами зелені, — це й зовсім зле. Проте навіть ці прикрощі здавалися їй дрібницею порівняно з певністю в тому, що за нею сумують друзі, а вона не може бути корисною тим, хто так потребує її допомоги! Якби вона була вдома, то могла б прислужитися кожному. Усім була б від неї користь, усіх вона звільнила б від тривог та клопотів; і навіть якби вона лише підтримувала в доброму гуморі тітоньку Бертрам, позбавляла її від тягаря самоти і ще тяжчого лиха — товариства метушливої, занудної особи, завжди ладної перебільшити небезпеку заради відчуття власної значущості, присутність Фанні була б усім на благо. Вона любила уявляти, як читала б тітоньці, як розмовляла б із нею та старалася допомогти їй бути вдячною за те, що є, і водночас підготувати її до того, що може статися, і як позбавила б її від біганини сходами вгору та вниз, і скільки доручень могла б виконати. Її вражало, що сестри Тома спокійнісінько лишаються в Лондоні весь час його хвороби, яка з різним ступенем небезпеки триває вже кілька тижнів. Вони могли б повернутися до Менсфілду коли завгодно, для них подорож не була б тяжкою; і Фанні видавалося незбагненним, що вони так і не приїхали. Якщо місіс Рашворт може уявляти, наче її затримують якісь зобов'язання, то Джулія могла з легкістю покинути Лондон, коли їй заманеться. В одному з тітоньчиних листів сповіщалося, що Джулія запропонувала повернутися, якщо це потрібно, але на тому все й скінчилось. Було очевидно, що вона з більшою охотою залишиться в Лондоні. Фанні вже почало здаватися, що Лондон може звести нінащо будь-які варті поваги почуття. Вона знаходила цьому підтвердження в поведінці міс Кроуфорд і своїх кузин: прихильність міс Кроуфорд до Едмунда раніше була варта поваги, набагато більшої поваги, ніж будь-що інше в її натурі; а її дружні почуття до самої Фанні були справді бездоганними. І де ж ці почуття тепер? Фанні так давно не отримувала від неї листів, що вже готова була засумніватися в її дружбі, про яку раніше стільки розмірковувала. Уже багато тижнів вона не мала жодних новин про міс Кроуфорд і її лондонське оточення, окрім тих, що надходили з Менсфілду; і вона вже схильна була вирішити, що так і не знатиме, чи їздив містер Кроуфорд до Норфолку, поки не зустрінеться з ним особисто, і що цієї весни вже не отримає звістки від його сестри; але раптом надійшов лист, що оживив колишні почуття і збудив нові. «Фанні, люба моя, вибачте мене, будь ласка, за це довге мовчання — так скоро, як зможете; і поставтеся до мене так, наче вибачили мене одразу. Це моє уклінне прохання і щира надія, — адже Ви така добра, — і тому я сподіваюся, що Ви поставитеся до мене краще, ніж я на те заслуговую, і зараз пишу, щоб попросити Вас відповісти мені якомога скоріше. Я хочу знати, як стоять справи у Менсфілд-парку, і Ви, безперечно, зможете мені про це розповісти. Треба бути зовсім безсердечною, щоб не співчувати їм у такій біді; і, судячи з усього, що я чула, в бідного містера Бертрама навряд чи є надія на одужання. Спочатку мене не дуже турбувала його хвороба. Я вважала його одним із тих людей, які завжди вимагають, щоб із ними панькалися, і самі трусяться над своїм здоров'ям; тому я більше співчувала тим, хто мусить його доглядати. Але зараз стверджують, що він справді в небезпеці, що ознаки вельми тривожні і що принаймні декому з членів родини про це відомо. Якщо це так, Ви, без сумніву, є однією з них, із цих обізнаних персон, і тому благаю Вас, дайте мені знати, наскільки вірні мої уявлення. Не варто навіть говорити, як я радітиму, дізнавшись, що вони помилкові; але така думка начебто переважає, і, зізнаюся, мені від неї стає моторошно. Щоб така молода людина, у розквіті сил, пішла з життя — це справді дуже сумно. Бідний сер Томас буде в страшному горі. Мене це справді хвилює. Фанні, Фанні, я бачу, як Ви посміхаєтесь і проникливо дивитеся на мене, але, слово честі, я ніколи в житті не підкупала лікаря. Бідний юнак! Якщо він помре, у світі стане двома бідними молодими людьми менше; і я, не вагаючись, без жодного остраху скажу кому завгодно, що багатство і високе становище дістануться тому, хто на них заслуговує більш від усіх. Те, що сталося на Різдво, — вчинок вельми нерозважливий, але прикрі наслідки кількох днів можна буде почасти приховати. Лак та позолота — надійний покрив. Тільки й біди, що він не зможе додавати до свого імені титул есквайра. Фанні, коли любиш по-справжньому, як я, багато на що можна заплющити очі. Напишіть до мене із зворотною поштою, зважте на моє хвилювання і не думайте, що це несерйозно. Скажіть мені істинну правду, ту, яку ви знаєте з перших вуст. І не картайте себе даремно, не соромтеся моїх почуттів чи своїх власних. Повірте, вони не лише природні, вони людяні й благопристойні. Самі подумайте, хіба «сер Едмунд», отримавши усю власність Бертрамів, не зможе зробити більше добра, ніж будь-хто інший з можливих спадкоємців? Якби Гранти були вдома, я б не стала Вас обтяжувати таким проханням, але зараз Ви — єдина, в кого я можу дізнатися правду, оскільки його сестри зараз недосяжні для мене. Місіс Рашворт проводить Великодні свята в Ейлмерів у Твікенхемі (Ви, звичайно, про це знаєте), і ще не повернулася, а Джулія — у своїх кузин, вони живуть десь поблизу Бедфорд-сквер, але я забула їхнє прізвище та назву вулиці. Та навіть якби я могла звернутися до них, то все одно віддала б перевагу Вам, — для мене є надто очевидним, що вони не хочуть відмовлятися від своїх розваг і вважають за краще не знати правди. Я гадаю, канікули місіс Рашворт скоро закінчаться; а в тому, що для неї це справжні канікули, я не маю жодного сумніву. Ейлмери — приємні люди; і оскільки її чоловік у від'їзді, вона може насолоджуватись життям. Те, що вона заохотила його поїхати до Бату за матір'ю, робить їй честь; але як вони поладнають з вельмишановною старою пані? Генрі зараз поруч, тому мені нема чого передати від нього. Чи Вам не здається, що Едмунд уже давно був би у Лондоні, якби не ця хвороба? Завжди Ваша, Мері. Я вже почала згортати листа, коли увійшов Генрі, але він не приніс жодної звістки, яка б перешкодила відправити моє послання. Місіс Рашворт знає, що життя вашого хворого в небезпеці; Генрі бачився з нею сьогодні вранці, вона повертається на Уїмпол-стрит: має приїхати стара леді. Тільки не хвилюйтеся і не вигадуйте бозна-чого через те, що він провів кілька днів у Річмонді. Він їздить туди щовесни. Будьте певні, він думає лише про Вас. Якраз цієї миті він каже, що до нестями жадає Вас побачити і стурбований лише тим, що обмірковує, як це владнати і як зробити цю зустріч приємною для Вас. На доказ він повторює, і ще з більшим нетерпінням, те, що говорив у Портсмуті, — що ми відвеземо Вас додому; і я від душі приєднуюся. Люба Фанні, напишіть негайно і звеліть нам приїхати. Ви ж знаєте, ми з ним можемо поїхати до пасторату і не завдавати клопотів нашим друзям у Менсфілд-парку. Буде дуже приємно побачити їх знову, а незначне збільшення товариства може виявитися для них вельми бажаним; а щодо Вас, то Ви повинні відчувати, наскільки Ви там потрібні, і при Вашому благородстві не можете лишатися осторонь, коли у Вас є можливість повернутись. Мені бракує і часу, й терпіння, щоб передати хоча б половину слів Генрі, звернених до Вас; повірте, що кожне з них і всі вони разом сповнені вічної любові. » Огида, яку викликала у Фанні більша частина цього листа, і крайнє небажання сприяти зустрічі його авторки з Едмундом призвели до того, що вона не могла розсудити, чи слід їй прийняти пропозицію, викладену в кінці листа. Для неї самої це була величезна спокуса. За кілька днів опинитися в Менсфілді — це здавалося їй найбільшим щастям у житті, але радість її не була б чистою: адже вона завдячуватиме цією радістю людям, у чиїх почуттях та поведінці багато що здавалося їй вартим осуду. Почуття сестри, поведінка брата, її безсердечне честолюбство, його бездумна суєтність. Знати, що він підтримує знайомство, а можливо, й фліртує з місіс Рашворт! Фанні почувалася глибоко скривдженою. Вона думала про нього краще. Однак, на щастя, їй не потрібно було зважувати та вибирати, якому з протилежних намірів та сумнівних понять віддати перевагу; не їй вирішувати, чи тримати Едмунда та Мері на відстані одне від одного. У неї було одне беззаперечне правило, яким вона керувалася завжди. Пошана до дядечка, страх виказати йому непокору вказували їй, як слід вчинити. Вона мусить відмовитися від пропозиції міс Кроуфорд. Якби дядечко розважив за потрібне, він би послав за нею; і навіть її бажання повернутися раніше було б зухвалістю, яку навряд чи можна виправдати. Вона подякувала міс Кроуфорд, проте рішуче відмовилася, її дядечко, наскільки вона розуміє, сам збирається за нею приїхати; а оскільки за весь час хвороби її кузена ніхто не вважав її присутність необхідною, слід припустити, що її повернення зараз є взагалі небажаним, і вона лише почувалася б зайвою вдома. Вона описала нинішній стан здоров'я кузена так, як сама могла про нього судити, — і подумала, що цей опис має задовольнити всі сподівання її життєрадісної кореспондентки. Едмунда вибачать за те, що він став священиком, якщо він отримає у спадок чималий капітал; певно, оце й була вся перемога над її хибними переконаннями, з якою він був готовий себе привітати. Міс Кроуфорд переконана в одному — що в житті мають значення тільки гроші. Розділ сорок шостий

Фанні не сумнівалася, що її відповідь глибоко розчарує міс Кроуфорд, і тому, знаючи її вдачу, очікувала нових домагань; і хоча другий лист прийшов лише через тиждень, у Фанні він викликав такі ж самі почуття. Узявши листа, вона одразу ж побачила, що він короткий, і подумала; що це просто поспіхом написане ділове повідомлення. Його зміст не викликав сумнівів; у першу мить вона вирішила, що її просто сповіщають про своє прибуття до Портсмута в цей самий день, і страшенно розхвилювалася, не знаючи, як їй тоді бути. Однак наступної миті вона заспокоїла себе надією, що Кроуфорди звернулися до її дядечка і отримали його дозвіл; і, ще не відкривши листа, вона відчула деяке полегшення. Але в листі говорилося про інше. «Я щойно довідалася про зловмисний, підлий наклеп і пишу до Вас, моя люба Фанні, щоб застерегти Вас на той випадок, якщо поговір дійде до Вас; не вірте жодному слову. Безперечно, це якась помилка, і за день-два все з'ясується; у будь-якому разі, Генрі ні в чому не винний, і, незважаючи на миттєву é tourderie, ^[15] думає тільки про Вас. Не кажіть нікому ні слова, нікого не слухайте, не робіть ніяких припущень і не обговорюйте цього ні з ким, поки я знову не напишу до Вас. Я певна, врешті-решт виявиться, що Рашворт здійняв стільки галасу просто через свою дурість. Якщо вони справді поїхали, то, закладаюся, усього лише до Менсфілд-парку, і Джулія з ними. Але чому Ви не звеліли за Вами приїхати? Дивіться, не пошкодуйте про це згодом. Ваша, etc. » Фанні була вражена. Жоден зловмисний, підлий наклеп не доходив до неї, і тому багато що в цьому дивному листі лишалося незрозумілим. Вона могла лише здогадуватися, що це стосується Уїмпол-стрит і Кроуфорда, і припустити, що там сталося щось украй непристойне, якщо це викликає осуд світського товариства і, як побоюється міс Кроуфорд, може збудити її ревнощі, коли вона про це почує. Але міс Кроуфорд може не хвилюватися за неї. Їй тільки шкода учасників цього скандалу, і шкода Менсфілд, якщо поговір дійшов і туди; але вона сподівалася, що такого бути не може. Якщо Рашворти, як випливає з листа, поїхали до Менсфілду, навряд чи неприємна звістка їх випередила — чи то принаймні не справила там великого враження. Що ж до містера Кроуфорда, вона сподівалася, що тепер він краще розумітиме самого себе, переконається, що він не здатний зберігати вірність коханій жінці, якою б вона не була, і посоромиться залицятися до неї далі. Це було так дивно! Вона вже почала думати, що він справді її кохає, що це не просто звичайне захоплення; і його сестра все ще запевняє, що він не думає ні про кого, крім Фанні. І все ж він, напевне, досить відверто виказував увагу її кузині, чимось серйозно скомпрометував себе; адже її кореспондентка не з тих, хто надто прискіпливий до дрібниць. Їй було дуже не по собі; і так буде, поки вона не отримає нової звістки від міс Кроуфорд. Не думати про лист було неможливо; і вона не могла повідати про свої тривоги жодній живій душі. Міс Кроуфорд могла і не закликати її зберегти таємницю; вона могла покластися на її почуття обов'язку перед кузиною. Наступний день не приніс нового листа. Фанні була розчарована. Вранці вона тільки про це й думала; та коли надвечір батько, як завжди, повернувся з газетою в руці, вона була настільки далека від того, щоб чекати з цього джерела будь-якої звістки, що якраз цієї миті відволіклася від своїх тривожних роздумів. Вона замислилася про інше. Їй згадався перший вечір у цій кімнаті, коли батько так само сидів з газетою. Тепер свічка була вже не потрібна. Сонце не заходитиме ще півтори години. Вона з особливою гостротою відчула, що збігло вже три місяці; і яскраві сонячні промені, що пронизували вітальню, не звеселяли її, бо навіть сонце здавалося їй тут зовсім іншим, ніж у Менсфілді, в сільському привіллі. Тут його сила лише в сліпучому сяянні, у нещадному, виснажливому сяйві, яке лише висвітлює плями та бруд, що інакше були б непомітні. У місті сонячне світло не додає здоров'я й наснаги. Повітря в кімнаті було важке, задушливе; Фанні сиділа у стовпі летючого пилу, і погляд її ковзав зі стін, вцяткованих плямами від батькової голови, на подряпаний, понівечений її братами стіл, де стояла, як завжди, напіввимита чайна таця, недбало витерті чашки з блюдцями, молоко, у якому плавали синюваті шматки плівки, та хліб з маслом, що з кожною хвилиною ставав іще маснішим, ніж був спочатку від рук Ребекки. Поки готувався чай, батько читав свою газету, а мати бідкалася над подертим килимом, — треба, щоб Ребекка його поцерувала; і Фанні вперше пробудилася від своїх роздумів, коли батько озвався до неї, замислено погмикавши над якоюсь статтею в газеті: — Як там звати отих твоїх славетних кузенів у Лондоні, Фан? Вона відповіла не одразу: — Рашворти, сер. — А чи не живуть вони на Уїмпол-стрит? — Так, сер. — Ну, то й хиндя його знає, що там у них коїться! Ось, подивино. — Він простягнув їй газету. — Гарна в тебе рідня, що й казати. Не знаю, що там собі сер Томас думає про такі речі; може, він надто шляхетний, світський джентльмен і не буде за це менше любити свою доньку. Та чорт забирай, якби вона була моя, я б її духопелив, поки мені стане сили. Гарна лупцівня — ось що чоловіка наставить на розум, та й жінку також, аби не викидали отаких коників. Фанні прочитала про себе, що «з безмежним жалем наша газета мусить повідомити про подружній fracas^[16] y сімействі містера Р. з Уїмпол-стрит; красуня місіс P., яка нещодавно пов'язала себе узами Гіменея й обіцяла стати чарівною володаркою світського товариства, покинула дім свого чоловіка у товаристві добре знаного містера К., близького друга й товариша містера P., і навіть редакторові нашої газети невідомо, куди вони вирушили». — Це якась помилка, сер, — квапливо мовила Фанні. — Це, мабуть, помилка… Це не може бути правдою; певно, йдеться про інших людей. Вона говорила з несвідомим бажанням хоч ненадовго врятуватися від ганьби; говорила з тією рішучістю, якої надає крайній відчай, оскільки говорила про те, чому не могла, не хотіла вірити. Вражена до глибини душі, вона не сумнівалася в правдивості прочитаного. Правда її приголомшила; і згодом вона дивувалася, що в таку мить змогла говорити, могла вільно дихати. Містер Прайс був не надто збентежений цією новиною, тому навіть не схотів сперечатися. — Може, й брехня, — погодився він. — Просто зараз стільки тих світських паній пускаються берега, що ні за кого не можна ручитись. — Атож, краще сподіватися, що це неправда, — жалібно сказала місіс Прайс. — Це ж був би просто жах якийсь! Добро б я один раз казала Ребецці про цей килим, — та ж ні, я разів десять говорила, хіба ні, Бетсі? Тут і роботи всієї хвилин на десять. Неможливо описати жах і сум'яття, що охопили Фанні, коли вона переконалася, що ті двоє насправді винні, і уявила собі, до якого лиха це може призвести. Спочатку вона перебувала мов у якомусь заціпенінні; проте щомиті все ясніше розуміла, яка біда скоїлася. Вона не могла, не сміла сподіватися, що в газетній статті написана неправда. Лист міс Кроуфорд, якого вона перечитувала так часто, що вивчила напам'ять, до страшного узгоджувався зі статтею. Завзяття, з яким міс Кроуфорд захищала брата, і її надія, що все владнається, і очевидне хвилювання — все це свідчило про ганебний вчинок; і міс Кроуфорд, мабуть, єдина жінка у світі, що здатна вважати дрібницею такий страшний гріх, здатна намагатися приховати його і бажати, щоб він лишився не скараним! Тепер Фанні зрозуміла свою помилку щодо того, хто поїхав до Менсфілд-парку, чи то, вірніше, про кого писала міс Кроуфорд: не про містера і місіс Рашворт, а про місіс Рашворт і свого брата. Фанні здавалося, наче ніколи в житті їй не було так гидко. Вона не могла заспокоїтись. Думала про це весь вечір, не змогла заснути вночі. Вона то відчувала млість, то здригалася від жаху, її то кидало в жар, то обсипало холодом. Те, що сталося, було настільки жахливим, що подеколи вона всім своїм єством поставала проти цього, відмовлялася в це вірити, — це неможливо, такого не може, не повинно бути. Жінка, що всього лише півроку як вийшла заміж, чоловік, що вважав себе довіку пов'язаним, навіть зарученим з іншою — з її близькою родичкою; обидві сім'ї пов'язані нерозривними узами; всі вони такі близькі між собою! Надто страшним було це переплетіння провини, ганьби й нещастя, щоб так могли вчинити звичайні люди! І все ж вона розуміла, що так і є насправді. Легковажність Кроуфорда, його марнославство, давня прихильність Марії і відсутність твердих переконань в обох робили це можливим; і лист міс Кроуфорд засвідчував, що так і сталося. Якими будуть наслідки? Невже хоча б хтось може не почуватися скривдженим? Чиїсь наміри — лишитися незмінними? Чийсь спокій — не порушитись назавжди? Міс Кроуфорд і Едмунда? Але про це краще не думати. Фанні обмежилася, чи то спробувала обмежитися, думками про те, що не викликало жодних сумнівів, — про горе, яке торкнеться кожного в сім'ї, якщо провину справді підтверджено й оприлюднено. Страждання матері, батька… Тут вона спинилася у своїх роздумах. Джулії, Тома, Едмунда… Вона спинилася знову. Ось ті двоє, для кого випробування буде найтяжчим. Знаючи батьківські почуття сера Томаса і його високі уявлення про честь та пристойність, благородні принципи і відкриту вдачу Едмунда, його істинну, щиру любов, вона починала боятися за їхній розум та навіть за саме життя; і, як їй здавалося, якщо думати лише про те, що чекає їх у цьому світі, то для кожного з родичів місіс Рашворт смерть була б істинним благом. Наступного дня ніщо не послабило її страхів; післязавтра також. З поштою не прибуло жодного спростування — ні публічного, ні приватного. Не було й другого листа від міс Кроуфорд, що міг би пояснити перший; не було звістки з Менсфілду, хоч тітонька давно вже мала б до неї написати. То був поганий знак. У Фанні не лишилося вже й тіні надії, що могла б її втішити, і вона, пригнічена, зажурена, так побивалася в розпачі, що будь-яка не зовсім байдужа мати, окрім місіс Прайс, могла б це помітити; аж на третій день, віщуючи лихо, пролунав стук у парадні двері — і Фанні знов вручили листа. На ньому стояв лондонський штемпель; це був лист від Едмунда. «Люба Фанні, ти знаєш про наше нещастя. Поможи тобі Господь знести те, що випало тобі на долю. Ми тут уже два дні, проте нічого не можемо вдіяти. Про них нічого не відомо. Ти, певно, не чула про останній удар — про втечу Джулії; вона втекла до Шотландії з Йєтсом. Вона покинула Лондон за кілька годин до нашого приїзду. За будь-яких інших обставин ми були б від цього у відчаї. Тепер це здається дрібницею, проте серйозно обтяжує наше становище. Батько не здоланий. На інше не слід було й сподіватися. Він іще в силі розмірковувати і діяти; і я пишу за його проханням, щоб запропонувати тобі повернутися додому. Він дуже цього бажає — заради матері. Я буду в Портсмуті наступного ранку після того, як ти отримаєш цього листа, і сподіваюся, що ти будеш готова вирушити до Менсфілду. Батько хоче, щоб ти запросила Сьюзен пожити в нас кілька місяців. Владнай усе на свій розсуд; скажи, що вважатимеш за потрібне; я певний, ти розумієш, яких душевних сил це вимагає від нього — у таку мить дбати про інших! Вшануй його бажання, хоча, можливо, я передав його не досить ясно. Ти можеш собі уявити, у якому я зараз стані. Нашим нещастям не видно кінця. Я приїду рано-вранці, поштовою каретою. Твій Едмунд». Ніколи ще Фанні так не жадала, щоб її втішили; ніколи ніщо не втішало її так, як цей лист. Завтра! Покинути Портсмут завтра! І одразу вона відчула, що їй загрожує страшна небезпека почуватися щасливою, коли всі довкола нещасні. Це зло обернулося для неї благом! Вона вжахнулася, що здатна бути такою нечулою. Поїхати так скоро, відгукнутися на сердечний поклик тих, кому вона потрібна, і взяти з собою Сьюзен, — блаженством було про це думати, і її серце повнилося радістю, яка на мить притлумила навіть біль і не дала Фанні повною мірою відчути горе тих, за кого вона вболівала найдужче. Втеча Джулії не надто її засмутила; вона була здивована, вражена, але не до глибини душі; тільки примусивши себе про це замислитись, вона визнала, що це жахлива, прикра подія, — а інакше навряд чи згадала б про це в сум'ятті розбурханих почуттів, посеред тривожних і радісних турбот та клопотів. Ніщо не дає такого полегшення в горі, як термінове й необхідне заняття. Обов'язки, навіть сумні обов'язки, відволікають від тоскних роздумів, а турботи Фанні були сповнені надії. Вона мусила стільки всього зробити, що страшне повідомлення про місіс Рашворт (правдивість якого тепер не викликала жодних сумнівів) тепер уже не хвилювало її так, як спочатку. У неї не було часу, щоб почуватися нещасною. Не мине й доби, як вона поїде звідси; а ще треба поговорити з батьками, підготувати Сьюзен, зібратися в дорогу. Одні клопоти змінювалися іншими; їй ледве вистачило дня. Щастя, що випало й на долю Сьюзен, щастя, яке не могла затьмарити навіть прикра необхідність сповістити про це батьків; їхня радісна згода на поїздку Сьюзен, задоволення, з яким начебто всі сприйняли від'їзд доньок, і радість самої Сьюзен — усе це було для неї підтримкою. Нещастя у сім'ї Бертрамів не надто зворушило портсмутську родину. Місіс Прайс кілька хвилин поспівчувала своїй бідолашній сестриці, проте набагато більше переймалася тим, куди скласти речі Сьюзен, — адже Ребекка зіпсувала всі валізи; а щодо Сьюзен, вона, вдячна за те, що її найзаповітніша мрія так несподівано справдилася, і не знаючи ні тих, хто згрішив, ні тих, кого вони змусили страждати, все ж таки змогла не виказувати невпинної радості — а більшого не слід і чекати від людського благородства в п'ятнадцять років. Оскільки послуги місіс Прайс і Ребекки, власне, так і не знадобилися, все було зроблено як належить, збори скінчилися, і дівчата були готові до завтрашньої подорожі. Але гарно виспатися перед дорогою їм так і не пощастило. Кузен, що мав приїхати за ними, безроздільно владарював у їхніх збентежених душах; одна була невимовно щаслива, інша не пам'ятала себе від хвилювання. Едмунд приїхав о восьмій ранку. Дівчата почули згори, як він увійшов, і Фанні спустилася до нього. Думка про те, що зараз, цієї миті, вона його побачить, і про те, як він повинен страждати, оживила її колишні почуття. Він так близько від неї — і нещасний. Входячи до вітальні, вона ледь не знепритомніла. Він був один — і одразу ж ступив до неї; і, стискаючи її в обіймах, прошепотів: «Фанні, єдина сестра моя… тільки ти в мене лишилася! » Вона не могла вимовити ні слова; і він також кілька хвилин не міг більш нічого сказати. Він відвернувся, силкуючись опанувати себе, а коли заговорив знову, хоч голос його злегка тремтів, було видно, що він намагається стримуватись і вирішив не говорити про те, що сталося. — Ти вже поснідала? Коли ти будеш готова? А Сьюзен їде? — питання сипалися одне за одним. Він будь-що хотів їхати якомога скоріше. Коли справа стосується Менсфілду, дорога кожна хвилина; а сам він був у такому стані, що тільки рух приносив йому полегшення. Домовилися, що він звелить подати карету до дверей за півгодини. Фанні має подбати, щоб на той час вони поснідали і були повністю готові. Він уже снідав і тому відхилив їхнє запрошення до столу. Він прогуляється біля форту і буде тут разом з каретою. І він знову пішов; йому хотілося втекти від усіх, навіть від Фанні. Він виглядав дуже слабим; певно, його мучив душевний біль, який він вирішив приховати від інших. Фанні розуміла, що так повинно бути, але її це жахало. Карета прибула, і Едмунд одразу ж увійшов до будинку, — якраз вчасно, щоб провести кілька хвилин із сімейством Прайс і бути свідком — хоч він наче й не помічав нічого довкола — вельми спокійного прощання сім'ї з доньками, і якраз вчасно, щоб перешкодити їм сісти за сніданок, який цього разу внаслідок неймовірних зусиль був готовий саме тієї миті, коли карета від'їхала від дверей. Остання трапеза в батьківському домі дуже нагадувала першу; Фанні було звільнено від неї з такою ж великодушністю, як тоді — запрошено до столу. Легко уявити, яка радість та вдячність сповнювали серце Фанні, коли карета виїхала за міську межу, і якою усмішкою сяяло обличчя Сьюзен. Однак вона сиділа попереду, і за крисами капелюшка її усміхненого лиця не було видно. Подорож обіцяла бути мовчазною. До Фанні часто долинали тяжкі зітхання Едмунда. Якби вони були наодинці, він, попри всі свої рішення, відкрив би їй серце; але присутність Сьюзен змусила його замкнутися в собі, а підтримувати звичайну розмову він був не в силі. Фанні не зводила з нього тривожного погляду, і коли їй вдавалося зазирнути йому в очі, він відповідав їй ласкавою усмішкою, щоб її заспокоїти; але в перший день подорожі вона не почула від нього ні слова про те, що його гнітило. Наступний ранок приніс їй більше. Перед тим як вирушати з Оксфорда, поки Сьюзен, вмостившись біля вікна, жадібно спостерігала за численним сімейством, що виїздило з готелю, інші двоє стояли біля каміна; і Едмунд, вражений зовнішньою зміною, що сталася з Фанні, і не знаючи, яких випробувань їй довелося зазнати в батьківському домі, вирішив, що в цьому частково — чи навіть повністю — винні недавні події, і, взявши її за руку, мовив стиха, проте схвильовано: — Не дивно, що ти така змучена… ти страждаєш. Як той, хто тебе полюбив, міг тебе покинути! Але твоє… твоє почуття було недовгим, якщо порівняти… Фанні, подумай про мене! Перша частина подорожі зайняла весь день, і вони дісталися Оксфорда вкрай знеможені; але наступного дня їм лишалося недовго пробути в дорозі. Вони досягли околиць Менсфілду ще до обідньої пори, і, наближаючись до любої серцю місцини, обидві сестри відчули навіть деякий острах. Фанні почала боятися зустрічі з тітоньками і з Томом за таких принизливих обставин; а Сьюзен з тривогою думала, що всі її гарні манери, всі нещодавно набуті знання про те, як слід поводитися в Менсфілді, скоро доведеться продемонструвати іншим. Приклади гарного та поганого виховання, звичних грубощів і нової для неї ввічливості виринали в її уяві; і вона тільки й думала, що про срібні виделки, серветки і чаші для споліскування пальців. А Фанні скрізь, куди сягав її погляд, бачила дивовижні зміни, що сталися порівняно з лютим. Коли вони в'їхали до менсфілдських володінь, майже болісна радість пронизала усе її єство. Минуло три місяці, повних три місяці відтоді, як вона покинула ці місця; тоді була зима, а зараз усе нагадувало про близькість літа. Галявини та поля довкола вкрилися ніжною зеленню, а дерева, хоч іще й стояли не вбрані, вже зараз милуючи око, ще більше чарували уяву обіцянням майбутньої краси. Однак радість Фанні була самотньою. Едмунд не міг її розділити. Фанні поглянула на нього, але він сидів, відкинувшись назад, заглибившись у тяжкі, як ніколи, роздуми, заплющивши очі, наче веселі картини гнітили його і він не хотів бачити краси рідних місць. І смуток оповив її знову; а від думки, як страждають зараз ті, хто вдома, і сам будинок, сучасний, просторий, прекрасно розташований, видався їй смутним. Одна з тих, хто страждав, чекала їх з таким нетерпінням, якого досі ніколи не знала. Фанні ледве встигла пройти повз пригнічених на вигляд слуг, коли леді Бертрам вийшла з вітальні їй назустріч, з незвичною поквапністю ступила до неї і, обійнявши Фанні, мовила: — Фанні, люба моя! Тепер мені стане спокійніше. Розділ сорок сьомий

Ті, хто лишився в Менсфілд-парку, були нещасні, і кожен з цих трьох вважав найнещаснішим самого себе. Однак місіс Норріс, що любила Марію найдужче, справді страждала більш від усіх. Марія була її улюбленицею, найдорожчим для неї створінням; вона звикла і подумки, і на словах пишатися тим, що влаштувала цей шлюб, і тому така розв'язка була для неї справжнім ударом. Тепер вона стала зовсім іншою людиною — принишкла, отупіла, збайдужіла до всього довкола. Покликана дбати про сестру та племінника і розпоряджатися в домі, вона не зуміла скористатися з цієї нагоди, вона не була здатна ні розпоряджатись, ні командувати, ні бути корисною. Коли її торкнулося справжнє нещастя, всі її душевні сили безслідно зникли. І ні леді Бертрам, ні племінник не знаходили в неї анінайменшої підтримки, та вона й не намагалася їх підтримати. Вона зробила для них не більше, ніж вони могли зробити одне для одного. Кожен із них почувався самотнім, безпорадним, покинутим; і тепер приїзд Едмунда, Фанні та Сьюзен лише підтвердив, що вона справді тут найнещасніша. Інші двоє відчули деяке полегшення, але її це не втішило. Приїзд Едмунда був майже так само жаданим для його брата, як приїзд Фанні — для тітоньки Бертрам; але місіс Норріс, замість того щоб заспокоїтися, ще більш розлютилася при вигляді тієї, кого у гнівному засліпленні вважала в усьому винною. Якби Фанні прийняла пропозицію містера Кроуфорда, нічого б не сталося. Сьюзен також потрапила у неї в немилість. Місіс Норріс лише зо два рази кинула на неї зневажливий погляд, бо вважала її нишпоркою, пройдою, підлизою, як не чимось гіршим. Але інша тітонька зустріла Сьюзен із спокійною добротою. Леді Бертрам не могла приділити їй багато часу чи багато слів, але поставилася до неї як до сестри Фанні, яка вже завдяки цьому має право гостювати в Менсфілді, і була готова і пригорнути її, і полюбити; і Сьюзен була цілком задоволена — адже вона знала, що від тітоньки Норріс, окрім поганого настрою, чогось іншого годі й чекати; і вона почувалася такою щасливою, розуміючи, яке благо випало їй на долю і якого лиха змогла уникнути, що залюбки змирилася б і з більшою байдужістю, ніж та, з якою її зустріли інші. Вона майже весь час проводила на самоті, вільно знайомилася з будинком і маєтком, і дні її збігали щасливо, а ті, хто за інших обставин міг би приділити їй увагу, залишалися сидіти в чотирьох стінах або кожен присвячував себе тому з рідних, кого в цю мить міг хоч трохи втішити. Едмунд намагався притлумити своє власне горе турботами про брата, а Фанні, віддана тітоньці Бертрам, повернулася до своїх колишніх обов'язків, виконуючи їх іще сумлінніше, ніж колись; та їй здавалося, що вона ніколи не зможе повною мірою віддячити тій, кому була так потрібна. Говорити з Фанні про сімейне нещастя, говорити і оплакувати те, що сталося, — це було єдиною розрадою для леді Бертрам. Виплакати все, що наболіло на серці, і почути у відповідь ласкаві, співчутливі слова — тільки цим вона й могла втішитись. Ніщо інше її не заспокоювало. Те, що сталося, не залишало надії на спокій. Леді Бертрам не вирізнялася глибокодумністю, проте, прислухаючись до суджень сера Томаса, вона вірно судила про всі важливі питання; і тому, розуміючи, яке скоїлося лихо, вона не намагалася заспокоїти себе і не чекала від Фанні, що та стане применшувати провину та безчестя її доньки. Вона не була здатною до сильних почуттів, не звикла серйозно замислюватися. Через деякий час Фанні відчула, що можна спробувати її відволікти, привернувши її увагу до занять, що колись були їй цікаві; але щоразу, повертаючись думками до горезвісних подій, леді Бертрам бачила їх лише в одному світлі: вона втратила доньку, і честь її заплямована довіку. Фанні дізналася від неї всі подробиці, які досі не були відомі. Тітонька не вміла розповісти все до пуття, але з листів сера Томаса і з того, що вже знала раніше, Фанні змогла скласти для себе уявлення про хід подій і всі супутні обставини. На Великодні свята місіс Рашворт поїхала до Твікенхема разом з родиною своїх недавніх знайомих; ця родина вирізнялася живими приємними манерами і, певно, такими поняттями та вільним поводженням, які її цілком влаштовували, оскільки в їхньому домі містер Кроуфорд о будь-якій порі був бажаним гостем. Про те, що він жив по сусідству, Фанні вже знала. Містер Рашворт у цей час вирушив до Бату, щоб провести кілька днів з матір'ю, а потім привезти її до Лондона, і Марія, гостюючи у своїх друзів, не була зв'язана нічим — навіть присутністю Джулії, оскільки та вже три тижні як покинула дім на Уїмпол-стрит і оселилася в родичів сера Томаса. Батьки тепер підозрювали, що цей переїзд було задумано заради можливості частіше бачитися з містером Йєтсом. Невдовзі після повернення Рашвортів на Уїмпол-стрит сер Томас отримав листа від свого давнього і близького друга в Лондоні, який, почувши і побачивши досить багато, щоб стривожитись, радив йому приїхати до Лондона і використати свій вплив на доньку, аби покласти край небажаній близькості, яка вже викликає несхвальні зауваження і непокоїть містера Рашворта. Сер Томас уже збирався дотриматися цієї поради, не розповівши про неї нікому в Менсфілді, коли раптом отримав з посильним нового листа, у якому друг сповіщав його про вельми неприємні події в житті молодого подружжя. Місіс Рашворт покинула дім свого чоловіка; містер Рашворт у страшному гніві та розпачі звернувся до нього, містера Хардінга, за порадою. Містер Хардінг вважає, що тут ідеться щонайменше про вельми прикру необачність. Служниця місіс Рашворт-старшої погрожує прилюдним викриттям. Він робить усе можливе, щоб запобігти скандалу, сподіваючись на повернення місіс Рашворт, але в домі на Уїмпол-стрит йому протистоїть мати містера Рашворта, тому слід підготуватися до гіршого. Цю страшну новину неможливо було приховати від інших членів родини. Сер Томас поїхав, Едмунд його супроводжував, а ті, хто лишився, були у глибокому відчаї, який лише посилювався з кожним наступним повідомленням. На цей час у світському товаристві вже пішов поговір. Служниця місіс Рашворт-старшої мала неспростовні докази і, заручившись підтримкою своєї пані, змогла їх оприлюднити. Дружина й мати містера Рашворта за той короткий час, що прожили в одному домі, не поладнали між собою; і тепер старша була жорстоко скривджена неповагою, яку виявила до неї невістка, та ще більше лютилася за сина. Як би там не було, вона лишалася несхитною. Та навіть якби вона виявила більшу поступливість чи мала менший вплив на сина, який завжди слухався того, хто говорив з ним останній та міг підкорити його своїй волі і змусити мовчати, становище все одно було безнадійним, оскільки місіс Рашворт не з'являлася, і були всі підстави вважати, що вона десь переховується з містером Кроуфордом, який покинув дім свого дядечка і нібито поїхав подорожувати саме в день її зникнення. Сер Томас, однак, ще деякий час прожив у Лондоні, сподіваючись розшукати доньку і втримати її від подальшого переступу, хоч вона вже й так знеславила себе назавжди. Думка про те, як тяжко йому доводиться зараз, була для Фанні нестерпною. З його дітей лише один не завдавав йому болю. Здоров'я Тома, враженого поведінкою сестри, знову похитнулося, і стан його був настільки загрозливим, що навіть леді Бертрам злякалася цієї зміни і писала чоловікові тривожні листи; а втеча Джулії була іще одним ударом, що чекав його по приїзді з Лондона і, хоч в той час не відчувався з усією силою, все одно змусив його страждати. Фанні це розуміла. Це було ясно з його листів. Шлюб із Йєтсом був небажаним у будь-якому разі; але через те, що все відбулося таємно, та ще й так невчасно, почуття Джулії постали в дуже невигідному світлі, а її вибір виглядав ще більш нерозважливим. Сер Томас назвав це неподобством, що скоєне найгіршим чином і в найгірший час; і хоча Джулію можна було вибачити скоріше, ніж Марію, оскільки нерозважливість заслуговує прощення скоріше від розпусти, він не міг не зауважити, що її вчинок дає підстави чекати від неї в майбутньому подібної до сестриної поведінки. Такою була його думка про шлях, на який вона ступила. Фанні співчувала йому всією душею. Тепер він не знаходив розради ні в кому, окрім Едмунда. Кожен з інших дітей розбивав йому серце. Вона вирішила, що про неї він іншої думки, ніж місіс Норріс, і тепер не стане її засуджувати. Містер Кроуфорд мав змиритися з її відмовою; це здавалося їй найважливішим, але навряд чи втішало сера Томаса. Осуд дядечка глибоко її засмучував; проте що для нього її виправдання, її вдячність та любов? Його єдиною підтримкою був Едмунд. Вона, однак, помилялася, гадаючи, що Едмунд не завдає батькові страждань. Ці страждання були іншого роду; сер Томас вважав, що сина зробила нещасним поведінка сестри та друга, бо тепер він мусив розлучитися з жінкою, до якої плекав справжнє почуття, не без підстав сподіваючись на взаємність, і яка була б для нього вельми гідною партією, якби не її осоружний брат. Сер Томас розумів, що під час їхнього перебування в Лондоні Едмунд мусив страждати не тільки за інших, але й за себе; він знав або здогадувався про синові почуття і, з деяких причин вважаючи, що одна зустріч із міс Кроуфорд все-таки відбулася і завдала Едмундові ще більшої муки, вирішив відправити його з Лондона; доручивши йому відвезти Фанні додому, сер Томас дбав про його душевний спокій не менше, ніж про саму племінницю та її тітоньку. Для Фанні почуття дядечка не були таємницею, так само як сер Томас не обманювався щодо характеру міс Кроуфорд. Якби він знав про її розмову з Едмундом, він не побажав би бачити її дружиною сина, хоч би в неї було сорок тисяч, а не двадцять. Фанні не сумнівалася, що віднині Едмунд довіку розлучений з міс Кроуфорд; і все ж, не пересвідчившись, що він відчуває саме так, вона не могла бути в цьому певною. Вона так думала, але хотіла переконатися остаточно. Якби він тепер заговорив з нею відверто, що подеколи раніше бувало для неї тяжким випробуванням, це б її втішило; але тепер це здавалося неможливим. Вона рідко його бачила, а наодинці — ніколи; він вочевидь уникав лишатися з нею сам на сам. Що це мало означати? Мабуть, він вирішив покірно нести свій тягар, що випав йому на долю в сімейному нещасті, але цей тягар ще гнітив його надто сильно, щоб розмова могла дати полегшення. Напевне, його почуття були такими. Він скорився, але з таким болем, що не здатний про це розмовляти. Мине багато, багато часу, перш ніж він зможе вимовити ім'я міс Кроуфорд або у Фанні з'явиться надія, що між нею та Едмундом відновиться колишня близькість. Часу й справді минуло багато. Вони прибули до Менсфілду в четвер, і лише в неділю ввечері Едмунд заговорив з нею про те, що сталося. Сівши поруч з нею того недільного вечора — дощового недільного вечора, коли хочеться відкрити серце другові, все, все розповісти, — у присутності самої лише матері, яка, наслухавшись ласкавих умовлянь, заснула в сльозах, він не міг не заговорити. Тому, за своїм звичаєм, не одразу приступивши до головного, з нескінченими застереженнями, що, як вона погодиться його послухати кілька хвилин, він ніколи більш не зловживатиме її терпінням, це не повториться, розмову буде завершено раз і назавжди, — він дозволив собі розкіш розповісти про все, що сталося, і про свої страждання тій, у чиєму ніжному співчутті був цілком певний. Можна собі уявити, з якою цікавістю та увагою Фанні слухала його слова, з якою болісною насолодою стежила за його схвильованим тоном, як старанно намагалася уникати його погляду. Початок розповіді її стривожив. Він бачився з міс Кроуфорд. Його запросили побачитися з нею. Він отримав записку від леді Сторнуей, у якій вона просила його прийти; і, сприйнявши це як запрошення до останньої зустрічі, що має стати кінцем їхньої дружби, і приписуючи своїй коханій усі почуття сорому й жалю, які вона мусила відчувати як сестра Кроуфорда, він пішов до неї в такому душевному стані, такий розчулений, такий відданий, що в якусь мить Фанні здалося, наче ця зустріч не може бути останньою. Та коли Едмунд продовжив свою розповідь, її страхи розвіялися. Міс Кроуфорд зустріла його, — розповідав він, — із серйозним, справді серйозним, навіть схвильованим виглядом; та не встиг він вимовити перших слів, як вона почала розмову в такій манері, що, як він зізнався, його приголомшила. «Мені сказали, що ви в Лондоні, — мовила вона. — Я хотіла вас бачити. Нам треба поговорити про цю сумну історію. Нерозважливість наших родичів просто незбагненна». — Я не зміг відповісти, але, думаю, їй все сказав мій погляд. Вона відчула, що її засуджують. Їй часом властива така проникливість! Враз спохмурнівши, вона додала: «Я не збираюся захищати Генрі і звинувачувати вашу сестру». Так вона почала; але те, що вона говорила далі, Фанні, навряд чи годиться чути тобі. Я не можу пригадати всіх її слів, — і не хочу їх повторювати, навіть якби пам'ятав. Зміст полягав у тому, що вона обурена їхньою необачністю. Вона засудила необачність брата — що він, захопившись жінкою, яку ніколи не любив, назавжди втратив ту, кого обожнював; але ще суворіше засуджувала необачність бідної Марії, що пожертвувала таким становищем, прирекла себе до таких поневірянь, уявивши, наче її кохає чоловік, який уже так давно показав, наскільки він до неї байдужий. Подумай, що я повинен був відчувати. Слухати жінку, яка не знайшла для цього більш суворої назви, ніж необачність! Так вільно, так спокійно про це говорити з власної волі! Без огиди, без жаху, без властивої жінці цнотливості! Ось що зробило з нею світське товариство. Адже де іще знайдеш жінку, так щедро обдаровану від природи? її зіпсували, розбестили! По недовгому роздумі він продовжував зі спокоєм, якого надає лише крайній відчай: — Я розповім тобі все — і більш ніколи до цього не повернуся. Вона вбачала в цьому лише нерозважливість, затавровану розголошенням. Їм бракувало звичайної обачливості, обережності; він поїхав до Річмонда на весь час, поки вона гостювала в Твікенхемі; вона віддала себе до влади служниці; викриття, Фанні, лише викриття вона засуджувала, а не гріх. На її думку, лише необачність довела їх до крайнощів і змусила її брата відмовитися від дорогих його серцю надій заради того, щоб утекти з місіс Рашворт. Він замовк. – І що ж ти сказав їй? — спитала Фанні, думаючи, що він чекає від неї якихось слів. — Нічого; нічого суттєвого. Я був наче в тумані. Вона повела далі, заговорила про тебе, шкодувала, наскільки могла, що втрачено таку… Про тебе вона говорила дуже розумно. Але тобі вона й завжди віддавала належне. «Він утратив таку жінку, — сказала вона, — якої ніколи більш не зустріне. Вона б його прив'язала до себе; вона зробила б його щасливим». Люба моя Фанні, сподіваюся, цим зверненням до минулого, до того, що могло статися і чого вже ніколи не буде, я не завдаю тобі болю. Чи ти хочеш, щоб я мовчав? Якщо так, тільки поглянь на мене, скажи одне слово — і цього буде досить. Не було ні погляду, ні слова. — Дякувати Богові, — мовив Едмунд, — хоч усі ми схильні були дивуватися, та за милістю Провидіння серце, що не вміло лукавити, не буде й страждати. Вона говорила про тебе із щирою похвалою і справжньою ніжністю. Але навіть тут прослизнуло щось недобре; посеред цих слів вона раптом вигукнула: «І нащо вона йому відмовила? Це вона в усьому винна. Дурненька! Я ніколи їй цього не подарую. Якби вона повелася як належить, уже йшлося б до весілля, і Генрі був би надто щасливий і надто зайнятий, щоб бігати іще за кимось. Він би не завдавав собі клопоту залицянням до місіс Рашворт, — у всякому разі, не заходив далі невинного флірту, зустрічаючись з нею в Созертоні та Еврінгемі один раз на рік». Можеш ти таке уявити? Але чари розвіялися. Я прозрів. — Це жорстоко! — мовила Фанні. — Просто жорстоко! У таку мить дозволити собі веселитися, так легковажно розмовляти з тобою! Це справжня жорстокість. — Ти гадаєш, жорстокість? Тут я з тобою не згодний. Ні, за своєю вдачею вона не жорстока. Я не думаю, щоб вона хотіла скривдити мої почуття. Зло коріниться глибше, — у її повній байдужості до таких почуттів; вона й не здогадується про їх існування. Це вбогість душі, яка вважає таке ставлення до того, що відбулося, цілком природним. Вона всього лише розмовляла так, як інші, кого вона звикла слухати, і думала, що так розмовляв би кожний. Цьому виною не вдача. З власної волі вона б нікого не скривдила; і хоча, може, я обманюю самого себе, мені здається, що до мене, до моїх почуттів вона б зглянулася… Цьому виною її переконання; це недостатнє почуття такту, це душевний ґандж. Можливо, так для мене й краще, адже тепер мені нема про що шкодувати. А втім, ні, не так. Я б радше змирився з болем від того, що її втратив, ніж із такою думкою про неї. Так я їй і сказав. — Справді? — Так; сказав на прощання. — Як довго ти пробув у неї? — Чверть години. А вона продовжувала говорити, що тепер лишається тільки одне — схилити їх до одруження. Вона говорила про це так рішуче, Фанні, — я б так не зміг. — Розповідаючи, він раз у раз зупинявся, йому перепиняло подих. — «Ми повинні умовити Генрі одружитися з нею, — сказала вона, — в нього є почуття честі, до того ж він упевнений, що втратив Фанні назавжди, тому я не впадаю у відчай. Про Фанні йому слід забути. Я думаю, навіть він не може сподіватися знову завоювати таку дівчину, і тому ми, певно, зможемо його умовити. Весь мій вплив на нього — і досить значний — піде в хід. І коли вони одружаться і родина місіс Рашворт підтримуватиме її належним чином — а це люди шановані, — вона, можливо, якоюсь мірою відновить своє становище в суспільстві. У певному колі її, звичайно, вже ніколи не приймуть, та якщо вона буде задавати бучні бенкети та звані вечори, завжди знайдуться ті, хто буде радий мати з нею знайомство; поблажливість до таких речей та вільні погляди, без сумніву, нині у моді. Ось що я вам пораджу: нехай ваш батько не здіймає шуму. Не дозволяйте, щоб його втручання все зіпсувало. Переконайте його, що все має іти своїм чином. Якщо він вживатиме якихось офіційних заходів і вона буде змушена покинути Генрі, тоді одружити їх — річ безнадійна. Я знаю, як вплинути на Генрі. Нехай сер Томас покладеться на його почуття честі й людяності, і все скінчиться добре; та якщо він забере доньку, це зіпсує нам усю гру». Переказуючи це, Едмунд так розхвилювався, що Фанні, яка стежила за ним із мовчазним, проте найніжнішим жалем, ладна була пошкодувати про його відвертість. Минув деякий час, перш ніж він знову зміг заговорити. — Що ж, Фанні, — мовив він, — це майже все. Я передав тобі саму сутність її слів. Тільки-но я зміг говорити, я сказав їй, що не думав, що в домі, куди прийшов з таким душевним болем, щось змусить мене страждати ще більше, — але кожне її слово завдало мені нестерпної муки. Я сказав, що, хоч під час нашого знайомства і відчував різницю у поглядах, причому стосовно питань досить важливих, проте не міг навіть уявити, що ця різниця така нездоланно велика, як виявилося зараз; що вона зможе так поставитися до жахливого переступу, вчиненого її братом і моєю сестрою (хто з них більше завинив, я визнав за краще не говорити), і так розцінювати цей вчинок, засуджуючи його за все, окрім того, що насправді варте осуду, і розглядати його наслідки лише з однієї точки зору — як сміливіше їх зустріти і подолати, знехтувавши пристойністю і віддавшись розпусті. І насамкінець, — то був справді кінець усьому, — вона порадила нам бути поблажливими, піти на поступки, потурати гріху в надії на шлюб, якому, думаючи про її брата, як я думаю про нього зараз, слід було б не сприяти, а запобігти! Усе це переконало мене в тому, що досі я її не розумів, і її душа, якою я її бачив, — лише витвір моєї уяви; що вона — не та міс Кроуфорд, яка володіла моїми думками протягом стількох місяців; і що так, певно, для мене краще: мені доведеться менше шкодувати, що я жертвую дружбою, почуттями, надіями, які все одно повинен був втратити. І все ж таки, зізнаюся, якби я міг зберегти в душі колишнє уявлення про неї, то погодився б витерпіти навіть біль розлуки заради того, щоб згадувати її з ніжністю та повагою. Так я й сказав, — подібними словами, але ж, сама розумієш, не так стримано та послідовно, як повторюю тобі. Вона була вражена, надзвичайно вражена… навіть більше, — я бачив, як вона змінилася в лиці, залилася рум'янцем; і мені здається, я бачив, які суперечливі почуття володіли нею, — сильна, хоч і недовга, внутрішня боротьба, непевне бажання погодитися з правдою, почасти й сором; але звичка, звичка взяла своє. Вона б розсміялася, якби могла собі дозволити. І в її голосі справді вчувався сміх, коли вона мовила: «Прекрасне напучування, слово честі! Це, мабуть, частина вашої останньої проповіді? Так ви швидко наставите на розум усіх в Менсфілді і в Торнтон-Лейсі. І наступного разу, коли я почую про вас, ви, певно, будете славетним проповідником великої методистської общини або місіонером у чужих краях». Вона силкувалася говорити недбало, але зовсім не була такою безтурботною, як хотіла вдати. У відповідь я лише сказав, що від усього серця бажаю їй добра і щиро сподіваюся, що скоро вона навчиться судити більш справедливо, і що найдорожчим знанням, яким ми володіємо, — знанням самої себе і власного обов'язку, — вона не завдячуватиме надто жорстокому уроку долі; і з цими словами я вийшов з кімнати. Я зробив кілька кроків, Фанні, і почув, що двері позаду мене відчинилися. «Містере Бертрам», — мовила вона. Я озирнувся. «Містере Бертрам», — мовила вона з посмішкою, але ця посмішка надто не пасувала до розмови, що відбулася; вона була лукавою, живою, наче хотіла мене звабити; принаймні так мені здалося. Я не піддався спокусі, — тієї миті я не міг вчинити інакше, — і пішов. І відтоді… інколи… буває мить, коли я шкодую, що не повернувся. Але я знаю, що я вчинив правильно, і на цьому скінчилося наше знайомство. І яке ж то було знайомство! Як я обманював самого себе! Обманював себе і щодо брата та сестри! Дякую, Фанні, що ти так терпляче мене вислухала. Це було для мене велике полегшення, — і більш не будемо про це говорити. Фанні так звикла вірити його словам, що кілька хвилин і справді думала, наче розмову завершено. Проте знову почалося те саме, чи щось дуже подібне, і розмові було справді покладено край лише тоді, коли леді Бертрам зовсім прокинулася. А до того вони продовжували говорити лише про міс Кроуфорд, про те, як вона його зачарувала, і якою прекрасною створила її природа, і якою б вона була, якби раніше не зазнала згубного впливу. Фанні, тепер маючи змогу говорити відверто, відчула, що заради справедливості повинна дати йому більш вірне уявлення про натуру міс Кроуфорд, хоча б натякнути, як багато значив для її рішення стан здоров'я його брата. Це було прикре повідомлення. Спочатку все його єство поставало проти такого відкриття. Йому було б аж як приємніше, якби прихильність міс Кроуфорд виявилася безкорисливою; але його самолюбство не могло довго опиратися розуму. Він змушений був визнати, що хвороба Тома дійсно вплинула на неї, і втішав себе лише думкою, що, незважаючи на свої хибні поняття, вона все ж таки була прихильна до нього більше, ніж можна було очікувати, і заради нього часом хоча б намагалася чинити правильно. Фанні була такої ж думки; вони дійшли згоди і в тому, що таке розчарування не минеться ніколи, назавжди закарбується в його душі. Час, звичайно, трохи втамує сердечний біль, але рана надто глибока, щоб загоїтися безслідно; а щодо того, щоб колись зустріти іншу жінку, яка могла б… Та ні, про це не може бути й мови. Дружба Фанні буде для нього єдиною підтримкою. Розділ сорок восьмий

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 22 23 242526 27 Следующая ⇒