Annotation 21 страница

Фанні не сумнівалася, що її відповідь глибоко розчарує міс Кроуфорд, і тому, знаючи її вдачу, очікувала нових домагань; і хоча другий лист прийшов лише через тиждень, у Фанні він викликав такі ж самі почуття. Узявши листа, вона одразу ж побачила, що він короткий, і подумала; що це просто поспіхом написане ділове повідомлення. Його зміст не викликав сумнівів; у першу мить вона вирішила, що її просто сповіщають про своє прибуття до Портсмута в цей самий день, і страшенно розхвилювалася, не знаючи, як їй тоді бути. Однак наступної миті вона заспокоїла себе надією, що Кроуфорди звернулися до її дядечка і отримали його дозвіл; і, ще не відкривши листа, вона відчула деяке полегшення. Але в листі говорилося про інше. «Я щойно довідалася про зловмисний, підлий наклеп і пишу до Вас, моя люба Фанні, щоб застерегти Вас на той випадок, якщо поговір дійде до Вас; не вірте жодному слову. Безперечно, це якась помилка, і за день-два все з'ясується; у будь-якому разі, Генрі ні в чому не винний, і, незважаючи на миттєву é tourderie, ^[15] думає тільки про Вас. Не кажіть нікому ні слова, нікого не слухайте, не робіть ніяких припущень і не обговорюйте цього ні з ким, поки я знову не напишу до Вас. Я певна, врешті-решт виявиться, що Рашворт здійняв стільки галасу просто через свою дурість. Якщо вони справді поїхали, то, закладаюся, усього лише до Менсфілд-парку, і Джулія з ними. Але чому Ви не звеліли за Вами приїхати? Дивіться, не пошкодуйте про це згодом. Ваша, etc. » Фанні була вражена. Жоден зловмисний, підлий наклеп не доходив до неї, і тому багато що в цьому дивному листі лишалося незрозумілим. Вона могла лише здогадуватися, що це стосується Уїмпол-стрит і Кроуфорда, і припустити, що там сталося щось украй непристойне, якщо це викликає осуд світського товариства і, як побоюється міс Кроуфорд, може збудити її ревнощі, коли вона про це почує. Але міс Кроуфорд може не хвилюватися за неї. Їй тільки шкода учасників цього скандалу, і шкода Менсфілд, якщо поговір дійшов і туди; але вона сподівалася, що такого бути не може. Якщо Рашворти, як випливає з листа, поїхали до Менсфілду, навряд чи неприємна звістка їх випередила — чи то принаймні не справила там великого враження. Що ж до містера Кроуфорда, вона сподівалася, що тепер він краще розумітиме самого себе, переконається, що він не здатний зберігати вірність коханій жінці, якою б вона не була, і посоромиться залицятися до неї далі. Це було так дивно! Вона вже почала думати, що він справді її кохає, що це не просто звичайне захоплення; і його сестра все ще запевняє, що він не думає ні про кого, крім Фанні. І все ж він, напевне, досить відверто виказував увагу її кузині, чимось серйозно скомпрометував себе; адже її кореспондентка не з тих, хто надто прискіпливий до дрібниць. Їй було дуже не по собі; і так буде, поки вона не отримає нової звістки від міс Кроуфорд. Не думати про лист було неможливо; і вона не могла повідати про свої тривоги жодній живій душі. Міс Кроуфорд могла і не закликати її зберегти таємницю; вона могла покластися на її почуття обов'язку перед кузиною. Наступний день не приніс нового листа. Фанні була розчарована. Вранці вона тільки про це й думала; та коли надвечір батько, як завжди, повернувся з газетою в руці, вона була настільки далека від того, щоб чекати з цього джерела будь-якої звістки, що якраз цієї миті відволіклася від своїх тривожних роздумів. Вона замислилася про інше. Їй згадався перший вечір у цій кімнаті, коли батько так само сидів з газетою. Тепер свічка була вже не потрібна. Сонце не заходитиме ще півтори години. Вона з особливою гостротою відчула, що збігло вже три місяці; і яскраві сонячні промені, що пронизували вітальню, не звеселяли її, бо навіть сонце здавалося їй тут зовсім іншим, ніж у Менсфілді, в сільському привіллі. Тут його сила лише в сліпучому сяянні, у нещадному, виснажливому сяйві, яке лише висвітлює плями та бруд, що інакше були б непомітні. У місті сонячне світло не додає здоров'я й наснаги. Повітря в кімнаті було важке, задушливе; Фанні сиділа у стовпі летючого пилу, і погляд її ковзав зі стін, вцяткованих плямами від батькової голови, на подряпаний, понівечений її братами стіл, де стояла, як завжди, напіввимита чайна таця, недбало витерті чашки з блюдцями, молоко, у якому плавали синюваті шматки плівки, та хліб з маслом, що з кожною хвилиною ставав іще маснішим, ніж був спочатку від рук Ребекки. Поки готувався чай, батько читав свою газету, а мати бідкалася над подертим килимом, — треба, щоб Ребекка його поцерувала; і Фанні вперше пробудилася від своїх роздумів, коли батько озвався до неї, замислено погмикавши над якоюсь статтею в газеті: — Як там звати отих твоїх славетних кузенів у Лондоні, Фан? Вона відповіла не одразу: — Рашворти, сер. — А чи не живуть вони на Уїмпол-стрит? — Так, сер. — Ну, то й хиндя його знає, що там у них коїться! Ось, подивино. — Він простягнув їй газету. — Гарна в тебе рідня, що й казати. Не знаю, що там собі сер Томас думає про такі речі; може, він надто шляхетний, світський джентльмен і не буде за це менше любити свою доньку. Та чорт забирай, якби вона була моя, я б її духопелив, поки мені стане сили. Гарна лупцівня — ось що чоловіка наставить на розум, та й жінку також, аби не викидали отаких коників. Фанні прочитала про себе, що «з безмежним жалем наша газета мусить повідомити про подружній fracas^[16] y сімействі містера Р. з Уїмпол-стрит; красуня місіс P., яка нещодавно пов'язала себе узами Гіменея й обіцяла стати чарівною володаркою світського товариства, покинула дім свого чоловіка у товаристві добре знаного містера К., близького друга й товариша містера P., і навіть редакторові нашої газети невідомо, куди вони вирушили». — Це якась помилка, сер, — квапливо мовила Фанні. — Це, мабуть, помилка… Це не може бути правдою; певно, йдеться про інших людей. Вона говорила з несвідомим бажанням хоч ненадовго врятуватися від ганьби; говорила з тією рішучістю, якої надає крайній відчай, оскільки говорила про те, чому не могла, не хотіла вірити. Вражена до глибини душі, вона не сумнівалася в правдивості прочитаного. Правда її приголомшила; і згодом вона дивувалася, що в таку мить змогла говорити, могла вільно дихати. Містер Прайс був не надто збентежений цією новиною, тому навіть не схотів сперечатися. — Може, й брехня, — погодився він. — Просто зараз стільки тих світських паній пускаються берега, що ні за кого не можна ручитись. — Атож, краще сподіватися, що це неправда, — жалібно сказала місіс Прайс. — Це ж був би просто жах якийсь! Добро б я один раз казала Ребецці про цей килим, — та ж ні, я разів десять говорила, хіба ні, Бетсі? Тут і роботи всієї хвилин на десять. Неможливо описати жах і сум'яття, що охопили Фанні, коли вона переконалася, що ті двоє насправді винні, і уявила собі, до якого лиха це може призвести. Спочатку вона перебувала мов у якомусь заціпенінні; проте щомиті все ясніше розуміла, яка біда скоїлася. Вона не могла, не сміла сподіватися, що в газетній статті написана неправда. Лист міс Кроуфорд, якого вона перечитувала так часто, що вивчила напам'ять, до страшного узгоджувався зі статтею. Завзяття, з яким міс Кроуфорд захищала брата, і її надія, що все владнається, і очевидне хвилювання — все це свідчило про ганебний вчинок; і міс Кроуфорд, мабуть, єдина жінка у світі, що здатна вважати дрібницею такий страшний гріх, здатна намагатися приховати його і бажати, щоб він лишився не скараним! Тепер Фанні зрозуміла свою помилку щодо того, хто поїхав до Менсфілд-парку, чи то, вірніше, про кого писала міс Кроуфорд: не про містера і місіс Рашворт, а про місіс Рашворт і свого брата. Фанні здавалося, наче ніколи в житті їй не було так гидко. Вона не могла заспокоїтись. Думала про це весь вечір, не змогла заснути вночі. Вона то відчувала млість, то здригалася від жаху, її то кидало в жар, то обсипало холодом. Те, що сталося, було настільки жахливим, що подеколи вона всім своїм єством поставала проти цього, відмовлялася в це вірити, — це неможливо, такого не може, не повинно бути. Жінка, що всього лише півроку як вийшла заміж, чоловік, що вважав себе довіку пов'язаним, навіть зарученим з іншою — з її близькою родичкою; обидві сім'ї пов'язані нерозривними узами; всі вони такі близькі між собою! Надто страшним було це переплетіння провини, ганьби й нещастя, щоб так могли вчинити звичайні люди! І все ж вона розуміла, що так і є насправді. Легковажність Кроуфорда, його марнославство, давня прихильність Марії і відсутність твердих переконань в обох робили це можливим; і лист міс Кроуфорд засвідчував, що так і сталося. Якими будуть наслідки? Невже хоча б хтось може не почуватися скривдженим? Чиїсь наміри — лишитися незмінними? Чийсь спокій — не порушитись назавжди? Міс Кроуфорд і Едмунда? Але про це краще не думати. Фанні обмежилася, чи то спробувала обмежитися, думками про те, що не викликало жодних сумнівів, — про горе, яке торкнеться кожного в сім'ї, якщо провину справді підтверджено й оприлюднено. Страждання матері, батька… Тут вона спинилася у своїх роздумах. Джулії, Тома, Едмунда… Вона спинилася знову. Ось ті двоє, для кого випробування буде найтяжчим. Знаючи батьківські почуття сера Томаса і його високі уявлення про честь та пристойність, благородні принципи і відкриту вдачу Едмунда, його істинну, щиру любов, вона починала боятися за їхній розум та навіть за саме життя; і, як їй здавалося, якщо думати лише про те, що чекає їх у цьому світі, то для кожного з родичів місіс Рашворт смерть була б істинним благом. Наступного дня ніщо не послабило її страхів; післязавтра також. З поштою не прибуло жодного спростування — ні публічного, ні приватного. Не було й другого листа від міс Кроуфорд, що міг би пояснити перший; не було звістки з Менсфілду, хоч тітонька давно вже мала б до неї написати. То був поганий знак. У Фанні не лишилося вже й тіні надії, що могла б її втішити, і вона, пригнічена, зажурена, так побивалася в розпачі, що будь-яка не зовсім байдужа мати, окрім місіс Прайс, могла б це помітити; аж на третій день, віщуючи лихо, пролунав стук у парадні двері — і Фанні знов вручили листа. На ньому стояв лондонський штемпель; це був лист від Едмунда. «Люба Фанні, ти знаєш про наше нещастя. Поможи тобі Господь знести те, що випало тобі на долю. Ми тут уже два дні, проте нічого не можемо вдіяти. Про них нічого не відомо. Ти, певно, не чула про останній удар — про втечу Джулії; вона втекла до Шотландії з Йєтсом. Вона покинула Лондон за кілька годин до нашого приїзду. За будь-яких інших обставин ми були б від цього у відчаї. Тепер це здається дрібницею, проте серйозно обтяжує наше становище. Батько не здоланий. На інше не слід було й сподіватися. Він іще в силі розмірковувати і діяти; і я пишу за його проханням, щоб запропонувати тобі повернутися додому. Він дуже цього бажає — заради матері. Я буду в Портсмуті наступного ранку після того, як ти отримаєш цього листа, і сподіваюся, що ти будеш готова вирушити до Менсфілду. Батько хоче, щоб ти запросила Сьюзен пожити в нас кілька місяців. Владнай усе на свій розсуд; скажи, що вважатимеш за потрібне; я певний, ти розумієш, яких душевних сил це вимагає від нього — у таку мить дбати про інших! Вшануй його бажання, хоча, можливо, я передав його не досить ясно. Ти можеш собі уявити, у якому я зараз стані. Нашим нещастям не видно кінця. Я приїду рано-вранці, поштовою каретою. Твій Едмунд». Ніколи ще Фанні так не жадала, щоб її втішили; ніколи ніщо не втішало її так, як цей лист. Завтра! Покинути Портсмут завтра! І одразу вона відчула, що їй загрожує страшна небезпека почуватися щасливою, коли всі довкола нещасні. Це зло обернулося для неї благом! Вона вжахнулася, що здатна бути такою нечулою. Поїхати так скоро, відгукнутися на сердечний поклик тих, кому вона потрібна, і взяти з собою Сьюзен, — блаженством було про це думати, і її серце повнилося радістю, яка на мить притлумила навіть біль і не дала Фанні повною мірою відчути горе тих, за кого вона вболівала найдужче. Втеча Джулії не надто її засмутила; вона була здивована, вражена, але не до глибини душі; тільки примусивши себе про це замислитись, вона визнала, що це жахлива, прикра подія, — а інакше навряд чи згадала б про це в сум'ятті розбурханих почуттів, посеред тривожних і радісних турбот та клопотів. Ніщо не дає такого полегшення в горі, як термінове й необхідне заняття. Обов'язки, навіть сумні обов'язки, відволікають від тоскних роздумів, а турботи Фанні були сповнені надії. Вона мусила стільки всього зробити, що страшне повідомлення про місіс Рашворт (правдивість якого тепер не викликала жодних сумнівів) тепер уже не хвилювало її так, як спочатку. У неї не було часу, щоб почуватися нещасною. Не мине й доби, як вона поїде звідси; а ще треба поговорити з батьками, підготувати Сьюзен, зібратися в дорогу. Одні клопоти змінювалися іншими; їй ледве вистачило дня. Щастя, що випало й на долю Сьюзен, щастя, яке не могла затьмарити навіть прикра необхідність сповістити про це батьків; їхня радісна згода на поїздку Сьюзен, задоволення, з яким начебто всі сприйняли від'їзд доньок, і радість самої Сьюзен — усе це було для неї підтримкою. Нещастя у сім'ї Бертрамів не надто зворушило портсмутську родину. Місіс Прайс кілька хвилин поспівчувала своїй бідолашній сестриці, проте набагато більше переймалася тим, куди скласти речі Сьюзен, — адже Ребекка зіпсувала всі валізи; а щодо Сьюзен, вона, вдячна за те, що її найзаповітніша мрія так несподівано справдилася, і не знаючи ні тих, хто згрішив, ні тих, кого вони змусили страждати, все ж таки змогла не виказувати невпинної радості — а більшого не слід і чекати від людського благородства в п'ятнадцять років. Оскільки послуги місіс Прайс і Ребекки, власне, так і не знадобилися, все було зроблено як належить, збори скінчилися, і дівчата були готові до завтрашньої подорожі. Але гарно виспатися перед дорогою їм так і не пощастило. Кузен, що мав приїхати за ними, безроздільно владарював у їхніх збентежених душах; одна була невимовно щаслива, інша не пам'ятала себе від хвилювання. Едмунд приїхав о восьмій ранку. Дівчата почули згори, як він увійшов, і Фанні спустилася до нього. Думка про те, що зараз, цієї миті, вона його побачить, і про те, як він повинен страждати, оживила її колишні почуття. Він так близько від неї — і нещасний. Входячи до вітальні, вона ледь не знепритомніла. Він був один — і одразу ж ступив до неї; і, стискаючи її в обіймах, прошепотів: «Фанні, єдина сестра моя… тільки ти в мене лишилася! » Вона не могла вимовити ні слова; і він також кілька хвилин не міг більш нічого сказати. Він відвернувся, силкуючись опанувати себе, а коли заговорив знову, хоч голос його злегка тремтів, було видно, що він намагається стримуватись і вирішив не говорити про те, що сталося. — Ти вже поснідала? Коли ти будеш готова? А Сьюзен їде? — питання сипалися одне за одним. Він будь-що хотів їхати якомога скоріше. Коли справа стосується Менсфілду, дорога кожна хвилина; а сам він був у такому стані, що тільки рух приносив йому полегшення. Домовилися, що він звелить подати карету до дверей за півгодини. Фанні має подбати, щоб на той час вони поснідали і були повністю готові. Він уже снідав і тому відхилив їхнє запрошення до столу. Він прогуляється біля форту і буде тут разом з каретою. І він знову пішов; йому хотілося втекти від усіх, навіть від Фанні. Він виглядав дуже слабим; певно, його мучив душевний біль, який він вирішив приховати від інших. Фанні розуміла, що так повинно бути, але її це жахало. Карета прибула, і Едмунд одразу ж увійшов до будинку, — якраз вчасно, щоб провести кілька хвилин із сімейством Прайс і бути свідком — хоч він наче й не помічав нічого довкола — вельми спокійного прощання сім'ї з доньками, і якраз вчасно, щоб перешкодити їм сісти за сніданок, який цього разу внаслідок неймовірних зусиль був готовий саме тієї миті, коли карета від'їхала від дверей. Остання трапеза в батьківському домі дуже нагадувала першу; Фанні було звільнено від неї з такою ж великодушністю, як тоді — запрошено до столу. Легко уявити, яка радість та вдячність сповнювали серце Фанні, коли карета виїхала за міську межу, і якою усмішкою сяяло обличчя Сьюзен. Однак вона сиділа попереду, і за крисами капелюшка її усміхненого лиця не було видно. Подорож обіцяла бути мовчазною. До Фанні часто долинали тяжкі зітхання Едмунда. Якби вони були наодинці, він, попри всі свої рішення, відкрив би їй серце; але присутність Сьюзен змусила його замкнутися в собі, а підтримувати звичайну розмову він був не в силі. Фанні не зводила з нього тривожного погляду, і коли їй вдавалося зазирнути йому в очі, він відповідав їй ласкавою усмішкою, щоб її заспокоїти; але в перший день подорожі вона не почула від нього ні слова про те, що його гнітило. Наступний ранок приніс їй більше. Перед тим як вирушати з Оксфорда, поки Сьюзен, вмостившись біля вікна, жадібно спостерігала за численним сімейством, що виїздило з готелю, інші двоє стояли біля каміна; і Едмунд, вражений зовнішньою зміною, що сталася з Фанні, і не знаючи, яких випробувань їй довелося зазнати в батьківському домі, вирішив, що в цьому частково — чи навіть повністю — винні недавні події, і, взявши її за руку, мовив стиха, проте схвильовано: — Не дивно, що ти така змучена… ти страждаєш. Як той, хто тебе полюбив, міг тебе покинути! Але твоє… твоє почуття було недовгим, якщо порівняти… Фанні, подумай про мене! Перша частина подорожі зайняла весь день, і вони дісталися Оксфорда вкрай знеможені; але наступного дня їм лишалося недовго пробути в дорозі. Вони досягли околиць Менсфілду ще до обідньої пори, і, наближаючись до любої серцю місцини, обидві сестри відчули навіть деякий острах. Фанні почала боятися зустрічі з тітоньками і з Томом за таких принизливих обставин; а Сьюзен з тривогою думала, що всі її гарні манери, всі нещодавно набуті знання про те, як слід поводитися в Менсфілді, скоро доведеться продемонструвати іншим. Приклади гарного та поганого виховання, звичних грубощів і нової для неї ввічливості виринали в її уяві; і вона тільки й думала, що про срібні виделки, серветки і чаші для споліскування пальців. А Фанні скрізь, куди сягав її погляд, бачила дивовижні зміни, що сталися порівняно з лютим. Коли вони в'їхали до менсфілдських володінь, майже болісна радість пронизала усе її єство. Минуло три місяці, повних три місяці відтоді, як вона покинула ці місця; тоді була зима, а зараз усе нагадувало про близькість літа. Галявини та поля довкола вкрилися ніжною зеленню, а дерева, хоч іще й стояли не вбрані, вже зараз милуючи око, ще більше чарували уяву обіцянням майбутньої краси. Однак радість Фанні була самотньою. Едмунд не міг її розділити. Фанні поглянула на нього, але він сидів, відкинувшись назад, заглибившись у тяжкі, як ніколи, роздуми, заплющивши очі, наче веселі картини гнітили його і він не хотів бачити краси рідних місць. І смуток оповив її знову; а від думки, як страждають зараз ті, хто вдома, і сам будинок, сучасний, просторий, прекрасно розташований, видався їй смутним. Одна з тих, хто страждав, чекала їх з таким нетерпінням, якого досі ніколи не знала. Фанні ледве встигла пройти повз пригнічених на вигляд слуг, коли леді Бертрам вийшла з вітальні їй назустріч, з незвичною поквапністю ступила до неї і, обійнявши Фанні, мовила: — Фанні, люба моя! Тепер мені стане спокійніше. Розділ сорок сьомий

Ті, хто лишився в Менсфілд-парку, були нещасні, і кожен з цих трьох вважав найнещаснішим самого себе. Однак місіс Норріс, що любила Марію найдужче, справді страждала більш від усіх. Марія була її улюбленицею, найдорожчим для неї створінням; вона звикла і подумки, і на словах пишатися тим, що влаштувала цей шлюб, і тому така розв'язка була для неї справжнім ударом. Тепер вона стала зовсім іншою людиною — принишкла, отупіла, збайдужіла до всього довкола. Покликана дбати про сестру та племінника і розпоряджатися в домі, вона не зуміла скористатися з цієї нагоди, вона не була здатна ні розпоряджатись, ні командувати, ні бути корисною. Коли її торкнулося справжнє нещастя, всі її душевні сили безслідно зникли. І ні леді Бертрам, ні племінник не знаходили в неї анінайменшої підтримки, та вона й не намагалася їх підтримати. Вона зробила для них не більше, ніж вони могли зробити одне для одного. Кожен із них почувався самотнім, безпорадним, покинутим; і тепер приїзд Едмунда, Фанні та Сьюзен лише підтвердив, що вона справді тут найнещасніша. Інші двоє відчули деяке полегшення, але її це не втішило. Приїзд Едмунда був майже так само жаданим для його брата, як приїзд Фанні — для тітоньки Бертрам; але місіс Норріс, замість того щоб заспокоїтися, ще більш розлютилася при вигляді тієї, кого у гнівному засліпленні вважала в усьому винною. Якби Фанні прийняла пропозицію містера Кроуфорда, нічого б не сталося. Сьюзен також потрапила у неї в немилість. Місіс Норріс лише зо два рази кинула на неї зневажливий погляд, бо вважала її нишпоркою, пройдою, підлизою, як не чимось гіршим. Але інша тітонька зустріла Сьюзен із спокійною добротою. Леді Бертрам не могла приділити їй багато часу чи багато слів, але поставилася до неї як до сестри Фанні, яка вже завдяки цьому має право гостювати в Менсфілді, і була готова і пригорнути її, і полюбити; і Сьюзен була цілком задоволена — адже вона знала, що від тітоньки Норріс, окрім поганого настрою, чогось іншого годі й чекати; і вона почувалася такою щасливою, розуміючи, яке благо випало їй на долю і якого лиха змогла уникнути, що залюбки змирилася б і з більшою байдужістю, ніж та, з якою її зустріли інші. Вона майже весь час проводила на самоті, вільно знайомилася з будинком і маєтком, і дні її збігали щасливо, а ті, хто за інших обставин міг би приділити їй увагу, залишалися сидіти в чотирьох стінах або кожен присвячував себе тому з рідних, кого в цю мить міг хоч трохи втішити. Едмунд намагався притлумити своє власне горе турботами про брата, а Фанні, віддана тітоньці Бертрам, повернулася до своїх колишніх обов'язків, виконуючи їх іще сумлінніше, ніж колись; та їй здавалося, що вона ніколи не зможе повною мірою віддячити тій, кому була так потрібна. Говорити з Фанні про сімейне нещастя, говорити і оплакувати те, що сталося, — це було єдиною розрадою для леді Бертрам. Виплакати все, що наболіло на серці, і почути у відповідь ласкаві, співчутливі слова — тільки цим вона й могла втішитись. Ніщо інше її не заспокоювало. Те, що сталося, не залишало надії на спокій. Леді Бертрам не вирізнялася глибокодумністю, проте, прислухаючись до суджень сера Томаса, вона вірно судила про всі важливі питання; і тому, розуміючи, яке скоїлося лихо, вона не намагалася заспокоїти себе і не чекала від Фанні, що та стане применшувати провину та безчестя її доньки. Вона не була здатною до сильних почуттів, не звикла серйозно замислюватися. Через деякий час Фанні відчула, що можна спробувати її відволікти, привернувши її увагу до занять, що колись були їй цікаві; але щоразу, повертаючись думками до горезвісних подій, леді Бертрам бачила їх лише в одному світлі: вона втратила доньку, і честь її заплямована довіку. Фанні дізналася від неї всі подробиці, які досі не були відомі. Тітонька не вміла розповісти все до пуття, але з листів сера Томаса і з того, що вже знала раніше, Фанні змогла скласти для себе уявлення про хід подій і всі супутні обставини. На Великодні свята місіс Рашворт поїхала до Твікенхема разом з родиною своїх недавніх знайомих; ця родина вирізнялася живими приємними манерами і, певно, такими поняттями та вільним поводженням, які її цілком влаштовували, оскільки в їхньому домі містер Кроуфорд о будь-якій порі був бажаним гостем. Про те, що він жив по сусідству, Фанні вже знала. Містер Рашворт у цей час вирушив до Бату, щоб провести кілька днів з матір'ю, а потім привезти її до Лондона, і Марія, гостюючи у своїх друзів, не була зв'язана нічим — навіть присутністю Джулії, оскільки та вже три тижні як покинула дім на Уїмпол-стрит і оселилася в родичів сера Томаса. Батьки тепер підозрювали, що цей переїзд було задумано заради можливості частіше бачитися з містером Йєтсом. Невдовзі після повернення Рашвортів на Уїмпол-стрит сер Томас отримав листа від свого давнього і близького друга в Лондоні, який, почувши і побачивши досить багато, щоб стривожитись, радив йому приїхати до Лондона і використати свій вплив на доньку, аби покласти край небажаній близькості, яка вже викликає несхвальні зауваження і непокоїть містера Рашворта. Сер Томас уже збирався дотриматися цієї поради, не розповівши про неї нікому в Менсфілді, коли раптом отримав з посильним нового листа, у якому друг сповіщав його про вельми неприємні події в житті молодого подружжя. Місіс Рашворт покинула дім свого чоловіка; містер Рашворт у страшному гніві та розпачі звернувся до нього, містера Хардінга, за порадою. Містер Хардінг вважає, що тут ідеться щонайменше про вельми прикру необачність. Служниця місіс Рашворт-старшої погрожує прилюдним викриттям. Він робить усе можливе, щоб запобігти скандалу, сподіваючись на повернення місіс Рашворт, але в домі на Уїмпол-стрит йому протистоїть мати містера Рашворта, тому слід підготуватися до гіршого. Цю страшну новину неможливо було приховати від інших членів родини. Сер Томас поїхав, Едмунд його супроводжував, а ті, хто лишився, були у глибокому відчаї, який лише посилювався з кожним наступним повідомленням. На цей час у світському товаристві вже пішов поговір. Служниця місіс Рашворт-старшої мала неспростовні докази і, заручившись підтримкою своєї пані, змогла їх оприлюднити. Дружина й мати містера Рашворта за той короткий час, що прожили в одному домі, не поладнали між собою; і тепер старша була жорстоко скривджена неповагою, яку виявила до неї невістка, та ще більше лютилася за сина. Як би там не було, вона лишалася несхитною. Та навіть якби вона виявила більшу поступливість чи мала менший вплив на сина, який завжди слухався того, хто говорив з ним останній та міг підкорити його своїй волі і змусити мовчати, становище все одно було безнадійним, оскільки місіс Рашворт не з'являлася, і були всі підстави вважати, що вона десь переховується з містером Кроуфордом, який покинув дім свого дядечка і нібито поїхав подорожувати саме в день її зникнення. Сер Томас, однак, ще деякий час прожив у Лондоні, сподіваючись розшукати доньку і втримати її від подальшого переступу, хоч вона вже й так знеславила себе назавжди. Думка про те, як тяжко йому доводиться зараз, була для Фанні нестерпною. З його дітей лише один не завдавав йому болю. Здоров'я Тома, враженого поведінкою сестри, знову похитнулося, і стан його був настільки загрозливим, що навіть леді Бертрам злякалася цієї зміни і писала чоловікові тривожні листи; а втеча Джулії була іще одним ударом, що чекав його по приїзді з Лондона і, хоч в той час не відчувався з усією силою, все одно змусив його страждати. Фанні це розуміла. Це було ясно з його листів. Шлюб із Йєтсом був небажаним у будь-якому разі; але через те, що все відбулося таємно, та ще й так невчасно, почуття Джулії постали в дуже невигідному світлі, а її вибір виглядав ще більш нерозважливим. Сер Томас назвав це неподобством, що скоєне найгіршим чином і в найгірший час; і хоча Джулію можна було вибачити скоріше, ніж Марію, оскільки нерозважливість заслуговує прощення скоріше від розпусти, він не міг не зауважити, що її вчинок дає підстави чекати від неї в майбутньому подібної до сестриної поведінки. Такою була його думка про шлях, на який вона ступила. Фанні співчувала йому всією душею. Тепер він не знаходив розради ні в кому, окрім Едмунда. Кожен з інших дітей розбивав йому серце. Вона вирішила, що про неї він іншої думки, ніж місіс Норріс, і тепер не стане її засуджувати. Містер Кроуфорд мав змиритися з її відмовою; це здавалося їй найважливішим, але навряд чи втішало сера Томаса. Осуд дядечка глибоко її засмучував; проте що для нього її виправдання, її вдячність та любов? Його єдиною підтримкою був Едмунд. Вона, однак, помилялася, гадаючи, що Едмунд не завдає батькові страждань. Ці страждання були іншого роду; сер Томас вважав, що сина зробила нещасним поведінка сестри та друга, бо тепер він мусив розлучитися з жінкою, до якої плекав справжнє почуття, не без підстав сподіваючись на взаємність, і яка була б для нього вельми гідною партією, якби не її осоружний брат. Сер Томас розумів, що під час їхнього перебування в Лондоні Едмунд мусив страждати не тільки за інших, але й за себе; він знав або здогадувався про синові почуття і, з деяких причин вважаючи, що одна зустріч із міс Кроуфорд все-таки відбулася і завдала Едмундові ще більшої муки, вирішив відправити його з Лондона; доручивши йому відвезти Фанні додому, сер Томас дбав про його душевний спокій не менше, ніж про саму племінницю та її тітоньку. Для Фанні почуття дядечка не були таємницею, так само як сер Томас не обманювався щодо характеру міс Кроуфорд. Якби він знав про її розмову з Едмундом, він не побажав би бачити її дружиною сина, хоч би в неї було сорок тисяч, а не двадцять. Фанні не сумнівалася, що віднині Едмунд довіку розлучений з міс Кроуфорд; і все ж, не пересвідчившись, що він відчуває саме так, вона не могла бути в цьому певною. Вона так думала, але хотіла переконатися остаточно. Якби він тепер заговорив з нею відверто, що подеколи раніше бувало для неї тяжким випробуванням, це б її втішило; але тепер це здавалося неможливим. Вона рідко його бачила, а наодинці — ніколи; він вочевидь уникав лишатися з нею сам на сам. Що це мало означати? Мабуть, він вирішив покірно нести свій тягар, що випав йому на долю в сімейному нещасті, але цей тягар ще гнітив його надто сильно, щоб розмова могла дати полегшення. Напевне, його почуття були такими. Він скорився, але з таким болем, що не здатний про це розмовляти. Мине багато, багато часу, перш ніж він зможе вимовити ім'я міс Кроуфорд або у Фанні з'явиться надія, що між нею та Едмундом відновиться колишня близькість. Часу й справді минуло багато. Вони прибули до Менсфілду в четвер, і лише в неділю ввечері Едмунд заговорив з нею про те, що сталося. Сівши поруч з нею того недільного вечора — дощового недільного вечора, коли хочеться відкрити серце другові, все, все розповісти, — у присутності самої лише матері, яка, наслухавшись ласкавих умовлянь, заснула в сльозах, він не міг не заговорити. Тому, за своїм звичаєм, не одразу приступивши до головного, з нескінченими застереженнями, що, як вона погодиться його послухати кілька хвилин, він ніколи більш не зловживатиме її терпінням, це не повториться, розмову буде завершено раз і назавжди, — він дозволив собі розкіш розповісти про все, що сталося, і про свої страждання тій, у чиєму ніжному співчутті був цілком певний. Можна собі уявити, з якою цікавістю та увагою Фанні слухала його слова, з якою болісною насолодою стежила за його схвильованим тоном, як старанно намагалася уникати його погляду. Початок розповіді її стривожив. Він бачився з міс Кроуфорд. Його запросили побачитися з нею. Він отримав записку від леді Сторнуей, у якій вона просила його прийти; і, сприйнявши це як запрошення до останньої зустрічі, що має стати кінцем їхньої дружби, і приписуючи своїй коханій усі почуття сорому й жалю, які вона мусила відчувати як сестра Кроуфорда, він пішов до неї в такому душевному стані, такий розчулений, такий відданий, що в якусь мить Фанні здалося, наче ця зустріч не може бути останньою. Та коли Едмунд продовжив свою розповідь, її страхи розвіялися. Міс Кроуфорд зустріла його, — розповідав він, — із серйозним, справді серйозним, навіть схвильованим виглядом; та не встиг він вимовити перших слів, як вона почала розмову в такій манері, що, як він зізнався, його приголомшила. «Мені сказали, що ви в Лондоні, — мовила вона. — Я хотіла вас бачити. Нам треба поговорити про цю сумну історію. Нерозважливість наших родичів просто незбагненна». — Я не зміг відповісти, але, думаю, їй все сказав мій погляд. Вона відчула, що її засуджують. Їй часом властива така проникливість! Враз спохмурнівши, вона додала: «Я не збираюся захищати Генрі і звинувачувати вашу сестру». Так вона почала; але те, що вона говорила далі, Фанні, навряд чи годиться чути тобі. Я не можу пригадати всіх її слів, — і не хочу їх повторювати, навіть якби пам'ятав. Зміст полягав у тому, що вона обурена їхньою необачністю. Вона засудила необачність брата — що він, захопившись жінкою, яку ніколи не любив, назавжди втратив ту, кого обожнював; але ще суворіше засуджувала необачність бідної Марії, що пожертвувала таким становищем, прирекла себе до таких поневірянь, уявивши, наче її кохає чоловік, який уже так давно показав, наскільки він до неї байдужий. Подумай, що я повинен був відчувати. Слухати жінку, яка не знайшла для цього більш суворої назви, ніж необачність! Так вільно, так спокійно про це говорити з власної волі! Без огиди, без жаху, без властивої жінці цнотливості! Ось що зробило з нею світське товариство. Адже де іще знайдеш жінку, так щедро обдаровану від природи? її зіпсували, розбестили! По недовгому роздумі він продовжував зі спокоєм, якого надає лише крайній відчай: — Я розповім тобі все — і більш ніколи до цього не повернуся. Вона вбачала в цьому лише нерозважливість, затавровану розголошенням. Їм бракувало звичайної обачливості, обережності; він поїхав до Річмонда на весь час, поки вона гостювала в Твікенхемі; вона віддала себе до влади служниці; викриття, Фанні, лише викриття вона засуджувала, а не гріх. На її думку, лише необачність довела їх до крайнощів і змусила її брата відмовитися від дорогих його серцю надій заради того, щоб утекти з місіс Рашворт. Він замовк. – І що ж ти сказав їй? — спитала Фанні, думаючи, що він чекає від неї якихось слів. — Нічого; нічого суттєвого. Я був наче в тумані. Вона повела далі, заговорила про тебе, шкодувала, наскільки могла, що втрачено таку… Про тебе вона говорила дуже розумно. Але тобі вона й завжди віддавала належне. «Він утратив таку жінку, — сказала вона, — якої ніколи більш не зустріне. Вона б його прив'язала до себе; вона зробила б його щасливим». Люба моя Фанні, сподіваюся, цим зверненням до минулого, до того, що могло статися і чого вже ніколи не буде, я не завдаю тобі болю. Чи ти хочеш, щоб я мовчав? Якщо так, тільки поглянь на мене, скажи одне слово — і цього буде досить. Не було ні погляду, ні слова. — Дякувати Богові, — мовив Едмунд, — хоч усі ми схильні були дивуватися, та за милістю Провидіння серце, що не вміло лукавити, не буде й страждати. Вона говорила про тебе із щирою похвалою і справжньою ніжністю. Але навіть тут прослизнуло щось недобре; посеред цих слів вона раптом вигукнула: «І нащо вона йому відмовила? Це вона в усьому винна. Дурненька! Я ніколи їй цього не подарую. Якби вона повелася як належить, уже йшлося б до весілля, і Генрі був би надто щасливий і надто зайнятий, щоб бігати іще за кимось. Він би не завдавав собі клопоту залицянням до місіс Рашворт, — у всякому разі, не заходив далі невинного флірту, зустрічаючись з нею в Созертоні та Еврінгемі один раз на рік». Можеш ти таке уявити? Але чари розвіялися. Я прозрів. — Це жорстоко! — мовила Фанні. — Просто жорстоко! У таку мить дозволити собі веселитися, так легковажно розмовляти з тобою! Це справжня жорстокість. — Ти гадаєш, жорстокість? Тут я з тобою не згодний. Ні, за своєю вдачею вона не жорстока. Я не думаю, щоб вона хотіла скривдити мої почуття. Зло коріниться глибше, — у її повній байдужості до таких почуттів; вона й не здогадується про їх існування. Це вбогість душі, яка вважає таке ставлення до того, що відбулося, цілком природним. Вона всього лише розмовляла так, як інші, кого вона звикла слухати, і думала, що так розмовляв би кожний. Цьому виною не вдача. З власної волі вона б нікого не скривдила; і хоча, може, я обманюю самого себе, мені здається, що до мене, до моїх почуттів вона б зглянулася… Цьому виною її переконання; це недостатнє почуття такту, це душевний ґандж. Можливо, так для мене й краще, адже тепер мені нема про що шкодувати. А втім, ні, не так. Я б радше змирився з болем від того, що її втратив, ніж із такою думкою про неї. Так я їй і сказав. — Справді? — Так; сказав на прощання. — Як довго ти пробув у неї? — Чверть години. А вона продовжувала говорити, що тепер лишається тільки одне — схилити їх до одруження. Вона говорила про це так рішуче, Фанні, — я б так не зміг. — Розповідаючи, він раз у раз зупинявся, йому перепиняло подих. — «Ми повинні умовити Генрі одружитися з нею, — сказала вона, — в нього є почуття честі, до того ж він упевнений, що втратив Фанні назавжди, тому я не впадаю у відчай. Про Фанні йому слід забути. Я думаю, навіть він не може сподіватися знову завоювати таку дівчину, і тому ми, певно, зможемо його умовити. Весь мій вплив на нього — і досить значний — піде в хід. І коли вони одружаться і родина місіс Рашворт підтримуватиме її належним чином — а це люди шановані, — вона, можливо, якоюсь мірою відновить своє становище в суспільстві. У певному колі її, звичайно, вже ніколи не приймуть, та якщо вона буде задавати бучні бенкети та звані вечори, завжди знайдуться ті, хто буде радий мати з нею знайомство; поблажливість до таких речей та вільні погляди, без сумніву, нині у моді. Ось що я вам пораджу: нехай ваш батько не здіймає шуму. Не дозволяйте, щоб його втручання все зіпсувало. Переконайте його, що все має іти своїм чином. Якщо він вживатиме якихось офіційних заходів і вона буде змушена покинути Генрі, тоді одружити їх — річ безнадійна. Я знаю, як вплинути на Генрі. Нехай сер Томас покладеться на його почуття честі й людяності, і все скінчиться добре; та якщо він забере доньку, це зіпсує нам усю гру». Переказуючи це, Едмунд так розхвилювався, що Фанні, яка стежила за ним із мовчазним, проте найніжнішим жалем, ладна була пошкодувати про його відвертість. Минув деякий час, перш ніж він знову зміг заговорити. — Що ж, Фанні, — мовив він, — це майже все. Я передав тобі саму сутність її слів. Тільки-но я зміг говорити, я сказав їй, що не думав, що в домі, куди прийшов з таким душевним болем, щось змусить мене страждати ще більше, — але кожне її слово завдало мені нестерпної муки. Я сказав, що, хоч під час нашого знайомства і відчував різницю у поглядах, причому стосовно питань досить важливих, проте не міг навіть уявити, що ця різниця така нездоланно велика, як виявилося зараз; що вона зможе так поставитися до жахливого переступу, вчиненого її братом і моєю сестрою (хто з них більше завинив, я визнав за краще не говорити), і так розцінювати цей вчинок, засуджуючи його за все, окрім того, що насправді варте осуду, і розглядати його наслідки лише з однієї точки зору — як сміливіше їх зустріти і подолати, знехтувавши пристойністю і віддавшись розпусті. І насамкінець, — то був справді кінець усьому, — вона порадила нам бути поблажливими, піти на поступки, потурати гріху в надії на шлюб, якому, думаючи про її брата, як я думаю про нього зараз, слід було б не сприяти, а запобігти! Усе це переконало мене в тому, що досі я її не розумів, і її душа, якою я її бачив, — лише витвір моєї уяви; що вона — не та міс Кроуфорд, яка володіла моїми думками протягом стількох місяців; і що так, певно, для мене краще: мені доведеться менше шкодувати, що я жертвую дружбою, почуттями, надіями, які все одно повинен був втратити. І все ж таки, зізнаюся, якби я міг зберегти в душі колишнє уявлення про неї, то погодився б витерпіти навіть біль розлуки заради того, щоб згадувати її з ніжністю та повагою. Так я й сказав, — подібними словами, але ж, сама розумієш, не так стримано та послідовно, як повторюю тобі. Вона була вражена, надзвичайно вражена… навіть більше, — я бачив, як вона змінилася в лиці, залилася рум'янцем; і мені здається, я бачив, які суперечливі почуття володіли нею, — сильна, хоч і недовга, внутрішня боротьба, непевне бажання погодитися з правдою, почасти й сором; але звичка, звичка взяла своє. Вона б розсміялася, якби могла собі дозволити. І в її голосі справді вчувався сміх, коли вона мовила: «Прекрасне напучування, слово честі! Це, мабуть, частина вашої останньої проповіді? Так ви швидко наставите на розум усіх в Менсфілді і в Торнтон-Лейсі. І наступного разу, коли я почую про вас, ви, певно, будете славетним проповідником великої методистської общини або місіонером у чужих краях». Вона силкувалася говорити недбало, але зовсім не була такою безтурботною, як хотіла вдати. У відповідь я лише сказав, що від усього серця бажаю їй добра і щиро сподіваюся, що скоро вона навчиться судити більш справедливо, і що найдорожчим знанням, яким ми володіємо, — знанням самої себе і власного обов'язку, — вона не завдячуватиме надто жорстокому уроку долі; і з цими словами я вийшов з кімнати. Я зробив кілька кроків, Фанні, і почув, що двері позаду мене відчинилися. «Містере Бертрам», — мовила вона. Я озирнувся. «Містере Бертрам», — мовила вона з посмішкою, але ця посмішка надто не пасувала до розмови, що відбулася; вона була лукавою, живою, наче хотіла мене звабити; принаймні так мені здалося. Я не піддався спокусі, — тієї миті я не міг вчинити інакше, — і пішов. І відтоді… інколи… буває мить, коли я шкодую, що не повернувся. Але я знаю, що я вчинив правильно, і на цьому скінчилося наше знайомство. І яке ж то було знайомство! Як я обманював самого себе! Обманював себе і щодо брата та сестри! Дякую, Фанні, що ти так терпляче мене вислухала. Це було для мене велике полегшення, — і більш не будемо про це говорити. Фанні так звикла вірити його словам, що кілька хвилин і справді думала, наче розмову завершено. Проте знову почалося те саме, чи щось дуже подібне, і розмові було справді покладено край лише тоді, коли леді Бертрам зовсім прокинулася. А до того вони продовжували говорити лише про міс Кроуфорд, про те, як вона його зачарувала, і якою прекрасною створила її природа, і якою б вона була, якби раніше не зазнала згубного впливу. Фанні, тепер маючи змогу говорити відверто, відчула, що заради справедливості повинна дати йому більш вірне уявлення про натуру міс Кроуфорд, хоча б натякнути, як багато значив для її рішення стан здоров'я його брата. Це було прикре повідомлення. Спочатку все його єство поставало проти такого відкриття. Йому було б аж як приємніше, якби прихильність міс Кроуфорд виявилася безкорисливою; але його самолюбство не могло довго опиратися розуму. Він змушений був визнати, що хвороба Тома дійсно вплинула на неї, і втішав себе лише думкою, що, незважаючи на свої хибні поняття, вона все ж таки була прихильна до нього більше, ніж можна було очікувати, і заради нього часом хоча б намагалася чинити правильно. Фанні була такої ж думки; вони дійшли згоди і в тому, що таке розчарування не минеться ніколи, назавжди закарбується в його душі. Час, звичайно, трохи втамує сердечний біль, але рана надто глибока, щоб загоїтися безслідно; а щодо того, щоб колись зустріти іншу жінку, яка могла б… Та ні, про це не може бути й мови. Дружба Фанні буде для нього єдиною підтримкою. Розділ сорок восьмий

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 22 23 24 252627 Следующая ⇒