Annotation 12 страница

Стосунки між двома родинами стали майже такими, як були восени, і навіть тіснішими, ніж міг передбачити будь-хто із членів тодішнього товариства. Повернення Генрі Кроуфорда і приїзд Уїльяма Прайса неабияк цьому сприяли, та ще більше значила поблажливість сера Томаса до дружніх поривань з боку мешканців пасторату. Нині, звільнившись від тягаря турбот, що так гнітили його спочатку, і маючи досить вільного часу для роздумів, він вважав Грантів та їхніх молодих гостей справді вартими того, щоб їх відвідувати; він був далекий від будь-яких матримоніальних планів щодо молодого покоління, і, хоч до таких міркувань і могли спонукати тісні стосунки між родинами, зневажав подібні хитрощі, вважаючи їх проявами дріб'язкової обачливості; проте він не міг бодай мимохіть не помітити, що містер Кроуфорд приділяє увагу, і навіть не просту увагу, його племінниці, і не зміг утриматись — може, й несвідомо для себе — від того, щоб саме завдяки цій обставині приймати запрошення Грантів ще з більшою охотою. Однак готовність, з якою він згодився пообідати в пастораті, коли Гранти зрештою наважилися запросити сера Томаса з родиною до себе (а цьому передували нескінченні суперечки та сумніви в доцільності такого запрошення: «Адже сер Томас начебто не дуже до нас прихильний, а леді Бертрам так неохоче вирушає з дому! ») — ця готовність була лише наслідком гарних манер та небажання когось образити і жодним чином не стосувалася містера Кроуфорда, бо сер Томас вважав його просто одним із приємних світських співрозмовників; але під час самого візиту він уперше завважив, що хтось із отих добродіїв, які мають звичку знічев'я витріщатися на інших, міг би подумати, наче містер Кроуфорд упадає за Фанні Прайс. Зустріч видалася всім надзвичайно приємною; у товаристві було порівну і завзятих балакунів, і тих, хто не менш охоче їх слухає; а обід був вишуканим, щедрим, як то завжди велося у Грантів, і догодив уподобанням кожного настільки, що задоволені були всі, окрім місіс Норріс, яка не могла спокійно бачити неосяжний стіл, рясно заставлений незліченними тарілками, щохвилини чекала якогось підступу від слуг, які проходили за її спиною, і зрештою зробила разюче відкриття, що з такої безлічі страв хоч одна та прочахне. Увечері, як і передбачали місіс Грант та її сестра, дехто побажав зіграти у віст, проте лишалося й досить багато учасників для кругової гри; і останні радо на це погодилися, як те зазвичай роблять люди, позбавлені права вибору. Майже одразу після вісту влаштували гру у «спекуляцію», і леді Бертрам потрапила у вельми скрутне становище, бо їй запропонували обидві гри на вибір, і тепер вона вагалася, чи обрати їй віст, чи ні. Її мучили сумніви. На щастя, сер Томас був поруч. — А ви як гадаєте, сер Томас? Віст чи спекуляція — що мене розважить більше? Сер Томас роздумував недовго — і запропонував «спекуляцію». Він був непоганим гравцем у віст і, певно, відчув, що сам він не зможе як слід розважитись, маючи її за партнера. — Ну то й добре, — задоволено мовила її світлість. — Тоді «спекуляція», гаразд, місіс Грант? Я цієї гри не знаю, але Фанні повинна мене навчити. Тут Фанні втрутилася в розмову, стривожено протестуючи і зізнавшись у своєму невігластві: вона ніколи не грала в цю гру і в житті не бачила, як у неї грають; і леді Бертрам знов на мить завагалася, але всі взялися запевняти її, що це простіше простого, що це найлегша гра, а Генрі Кроуфорд звернувся до неї з люб'язним проханням, щоб йому дозволили сісти між її світлістю та міс Прайс і вчити їх обох, і все владналося; сер Томас, місіс Норріс, доктор і місіс Грант зайняли почесні місця за одним столиком, призначеним для світлих умів, а інші шестеро за вказівкою міс Кроуфорд розташувалися навколо другого столу. Генрі Кроуфорду пощастило вмоститися біля Фанні, і невдовзі він уже розпоряджався картами двох своїх сусідок так само вправно, як і своїми власними, оскільки, хоч Фанні засвоїла правила гри в перші три хвилини — а іншого від неї не можна було й сподіватися, — він усе одно мусив заохочувати її грати сміливіше, пробудити в ній бажання ризику, загартувати її дух, що було нелегко й само по собі, а тим паче — коли вона мала грати проти Уїльяма. А щодо леді Бертрам, то Кроуфорд весь вечір був захисником її честі та володарем її долі; він спритно перешкодив їй зазирнути в карти на початку гри і мусив підказувати їй, що й до чого з тими картами, вже до самого кінця. Він був у чудовому гуморі, робив усе із щасливою легкістю і випереджав усіх гравців своєю жвавістю, кмітливістю та азартною відвагою, що було лише на користь грі; і атмосфера за круглим столом приємно відрізнялася від холодної стриманості та мовчазного спокою гравців іншого столу. Сер Томас двічі цікавився самопочуттям та успіхами своєї дружини, проте марно: будь-яка пауза виявлялася надто короткою для його неспішної манери говорити, і він перебував у безвісті щодо жінчиних успіхів, доки місіс Грант після закінчення першого робера не підступила до неї з люб'язностями: — Сподіваюся, ваша світлість задоволені грою. — О, звичайно, любонько! Це справді дуже цікаво. Трохи дивна гра. Я навіть не збагнула як слід її суті. Я тільки не повинна заглядати у свої карти, а все інше робить містер Кроуфорд. — Бертраме, — сказав Кроуфорд трохи згодом, скориставшись невеличкою перервою у грі, — я вам так і не розповів, що зі мною трапилося вчора. Того дня вони полювали разом, і посеред ловів, на деякій відстані від Менсфілду, побачивши, що його кінь загубив підкову, Генрі Кроуфорд був змушений кинути полювання і чимшвидше вирушити додому. — Я вам уже розказував, що заблукав, проминувши оту стару ферму, обсаджену тисами, бо терпіти не можу питати дороги; але я не розповідав, що мені, як завжди, пощастило — бо я ж ніде й схибити не можу без того, щоб це не вийшло на краще, — отже, поблукавши скільки належить, я натрапив на те місце, яке віддавна хотів побачити. Я тільки об'їхав якесь похиле та горбкувате поле — і раптом опинився в малому селі, загубленому поміж пологих пагорбів; попереду струмок — невеликий, що його перейдеш убрід; праворуч, на такому собі пагорбку, церква — для такого місця напрочуд велика та гарна; і жодного пристойного будинку, що хоч би чимось нагадував оселю джентльмена, — хіба лише біля церкви щось подібне до пасторату. Коротко кажучи, я опинився в Торнтон-Лейсі. — Так, скоріше за все, — мовив Едмунд. — Але куди ви звернули, проїхавши ферму Сьюела? — Я звичайно не відповідаю на такі недоречні та підступні запитання; та навіть якби я погодився вдовольнити вашу цікавість, то, розпитуйте хоч годину, ви б усе одно не довели, що це не Торнтон-Лейсі — оскільки це було саме Торнтон-Лейсі. — То ви все-таки когось спитали? — Ні, я ніколи не питаю. Але я сказав якомусь добродію, який підстригав живопліт, що це Торнтон-Лейсі, і він погодився. — У вас чудова пам'ять. Я вже й забув, що колись так багато розповідав вам про це місце. У містечку Торнтон-Лейсі він мав невдовзі оселитися, і міс Кроуфорд дуже добре про це знала; тому зараз вона почала надзвичайно азартно торгуватися з Уїльямом за його валета. — Ну то як, — вів далі Едмунд, — сподобалось вам те, що ви побачили? — Так, дуже. Ви просто щасливчик. Тільки, щоб довести до ладу цей дім, доведеться років із п'ять над ним добре попрацювати. — Та ні, все не так страшно. Скотний двір, звичайно, треба перенести; але я не певний, що слід робити щось іще. Будинок загалом непоганий, і коли перед ним не буде того подвір'я, до нього відкриється цілком пристойний під'їзд. — Двір взагалі треба прибрати, а замість нього посадити дерева, щоб сховати з очей кузню. Дім має виходити фасадом на схід, а не на північ; парадний вхід і головні кімнати повинні бути зі східного боку, де вид справді чудовий. Я не сумніваюся, що це можна зробити. От звідти й під'їзд буде ліпший — на місці нинішнього саду. Вам слід розбити новий сад із того боку будинку, який поки що є заднім. Це буде найгарніший сад у світі, — уявіть собі, як він плавно спускається на південний схід. Земля там ніби для того й призначена. Я проїхав п'ятдесят ярдів алеєю, від церкви до будинку, щоб роздивитися довкола; і ясно побачив, як усе можна змінити. Це дуже просто. Оті луки за майбутнім садом — та й за нинішнім також, ті, що розкинулися обабіч алеї, на якій я стояв, і збігаються на північному сході до головної дороги, що йде через селище, — треба, звичайно ж, об'єднати; прекрасні луки, прикрашені мальовничими купами дерев. Вони, напевне, належать парафії, а якщо ні, ви маєте їх придбати. Потім цей струмок, — із ним також слід щось зробити, я поки не вирішив, що саме. У мене є дві-три ідеї. — У мене також є дві-три ідеї, — мовив Едмунд, — і одна з них — що далеко не всі ваші плани щодо Торнтон-Лейсі буде втілено в життя. Мені слід вдовольнитись меншою красою та пишністю. Гадаю, що будинок та його околиці можна зробити зручнішими та надати їм вигляд оселі джентльмена, не вдаючись до надмірних витрат, і цього для мене буде досить; і, сподіваюся, досить для всіх, кому я не байдужий. Міс Кроуфорд видалося неприємним та дещо підозріливим і те, як Едмунд говорив, і те, як він скоса поглянув на неї, висловлюючи цю надію; і вона поспіхом припинила обмінюватись картами з Уїльямом Прайсом і, непомірно дорогою ціною викупивши його валета, вигукнула: — Ось, я поставлю на карту останнє, як жінка, здатна боротися! Холодна розважливість не для мене. Я не звикла сидіти, чекаючи з моря погоди. Якщо я програю, то не тому, що мені забракло сили змагатися. Вона виграла, але перемога обійшлася їй надто дорого. Знов почався обмін картами, і Кроуфорд вдруге завів розмову про Торнтон-Лейсі. — Мій план, можливо, не найкращий; у мене не було часу все обміркувати. Але роботи вам вистачить. Місце того варте, і ви не будете задоволені, якщо зробите менше, ніж потрібно. (Вибачте, ваша світлість, вам не слід заглядати в карти. Отак, лишіть їх лежати на столі. ) Місце того варте, Бертраме. Ви кажете, йому слід надати вигляд оселі джентльмена. Це можна зробити, позбавившись від скотного двору; бо взагалі, якщо не брати до уваги цю прикру перешкоду, я ніколи не бачив, щоб будинок виглядав так шляхетно, щоб він так відрізнявся від звичайного пасторського дому, мешканці якого мають якихось кілька сотень на рік. Це не жалюгідне скупчення кімнат із низенькими стелями, де дахів не менше, ніж вікон; у його вигляді немає відчуття тісноти, як в отих фермерських квадратних будинків; це солідний, просторий дім, що схожий радше на особняк; так і здається, наче в ньому жили покоління за поколінням члени шанованої родини, що оселилася тут не менше двохсот років тому і зараз один із них має дві-три тисячі фунтів річного прибутку. Міс Кроуфорд мовчки слухала, а Едмунд кивнув на знак згоди. — Саме тому ви не зможете зробити його ще більш схожим на оселю джентльмена, хоч би що ви там змінювали. (Дай я подивлюся, Мері. Леді Бертрам пропонує дюжину за цю королеву; ні, ні, дюжина — це забагато. Леді Бертрам не дасть дюжини. У неї не буде чим відповісти. Продовжуйте, будьте ласкаві. ) Такі покращення, що я їх вам запропонував (я ж не силуватиму вас прийняти мої пропозиції, хоч, між іншим, сумніваюся, що хтось вигадає краще) зможуть просто підкреслити красу будинку. Ви можете перетворити його на справжній маєток. Із звичайної оселі джентльмена він, завдяки розумним покращенням, перетвориться на дім людини освіченої, із сучасними звичками та вишуканим смаком, із добірними знайомствами. Усе це позначиться на будинку, і він набере такого вигляду, що кожен перехожий вважатиме його власника за багатого дворянина; до того ж поблизу немає справжнього дворянського маєтку, який міг би його перевершити; ця обставина, між нами кажучи, робить його розташування іще більш вдалим, якщо зважити на всілякі привілеї та незалежність. Сподіваюся, ви зі мною згодні, — люб'язно звернувся він до Фанні. — Ви бачили це місце? Фанні коротко відповіла «ні» і спробувала приховати свій інтерес до цієї теми за пильною увагою до брата, який відчайдушно блефував, намагаючись ввести її в оману; але Кроуфорд не відступився: — Ні, ні, вам не слід віддавати королеву. Ви купили її задорого, а ваш брат пропонує вам менше ніж півціни. Ні, ні, сер, руки геть, ваша сестра не віддає королеви. Вона вже вирішила. Ви виграєте, — знову звернувся він до Фанні, — ви, безперечно, виграєте. — А Фанні було б приємніше, якби виграв Уїльям, — мовив Едмунд, усміхнувшись до неї. — Бідолашна Фанні! їй не дозволили обманутися, як вона хотіла! — Містере Бертрам, — сказала міс Кроуфорд за кілька хвилин, — знаєте, Генрі завжди пропонує такі розумні покращення, що ви просто не зможете впоратися з Торнтон-Лейсі без його допомоги. Лишень подумати, яку користь він приніс у Созертоні! Лишень подумати, які грандіозні зміни спричинила одна поїздка тої спекотної серпневої днини, коли він оглянув парк і дав такі геніальні поради! Ми лише з'їздили туди й повернулися додому; а що він там напридумував — цього ж просто не описати! Погляд Фанні на мить звернувся до Кроуфорда — не просто серйозний, а навіть докірливий погляд; але, зустрівшись з ним очима, вона одразу ж відвернулася. Він, певно, щось збагнув з того погляду — бо, подивившись на сестру, похитав головою і відповів, сміючись: — Я не можу сказати, що з мене була якась користь у Созертоні: день був жаркий, і ми всі блукали одне за одним, немов очманілі. — І, щойно шум загальної розмови заглушив його слова, він додав тихіше, звертаючись лише до Фанні: — Мені було б прикро, якби ви оцінили мою здатність щось планувати лише за тим днем у Созертоні. Нині я на все дивлюся зовсім по-іншому. Не думайте, що я такий, яким ви побачили мене тоді. Слово «Созертон» порушило щасливий спокій місіс Норріс, яким вона насолоджувалася після майстерної гри, проведеної разом із сером Томасом проти козирів доктора і місіс Грант; і вона з надзвичайною жвавістю вигукнула: — Созертон! Так, оце, скажу я вам, не абищо; і ми провели там чудовий день. Уїльяме, тобі не пощастило; та коли ти приїдеш наступного разу, сподіваюся, наші любі містер і місіс Рашворт будуть вдома, і я певна, я ручуся, що вони будуть раді тебе бачити. Твої кузини не з тих, хто забуває родичів, а містер Рашворт — дуже приємна людина. Вони зараз у Брайтоні, ти знаєш; живуть в одному з найкращих будинків, — так воно й личить при такому багатстві, як у містера Рашворта. Я точно не знаю, яка там відстань, та по дорозі з Портсмута, якщо це не дуже далеко, ти зможеш до них заїхати і засвідчити свою повагу. А я передам з тобою невелику посилочку, — хотіла б надіслати дещо твоїм кузинам. — Я був би радий стати вам у нагоді, тітонько; але ж Брайтон лежить майже коло самого Бічі-Хед, і якби навіть я міг заїхати так далеко, не думаю, що в такому розкішному місці зрадіють бідному неотесаному гардемаринові, як я. Місіс Норріс взялася гаряче запевняти його, що він може очікувати на гостинний прийом, але сер Томас перервав її, владно мовивши: — Не раджу тобі їхати до Брайтона, Уїльяме, бо певен, що ти невдовзі зможеш зустрітися з ними за зручніших умов, хоч мої доньки були б раді бачити своїх кузенів усюди; і ти впевнишся, що містер Рашворт схильний ставитися до всіх наших родичів так само, як до своїх власних. — Як на мене, то краще б він був особистим секретарем першого лорда Адміралтейства, — тільки й відповів Уїльям — стиха, щоб цього не почув хтось інший; і на цьому розмова скінчилася. Поки що сер Томас не побачив у поведінці містера Кроуфорда нічого особливого, та коли після другого робера гравці у віст вийшли з-за столу, він, покинувши доктора Гранта і місіс Норріс обговорювати їхню останню гру, почав спостерігати за іншим столом і помітив, що його племінниці приділяють увагу, і навіть, можна сказати, незвичайну увагу. Генрі Кроуфорд був у захваті від свого плану щодо Торнтон-Лейсі; і, зазнавши поразки в намаганні зацікавити ним Едмунда, він взявся із щирою серйозністю викладати свої ідеї прекрасній сусідці. Він збирається зняти для себе цей будинок узимку, щоб мати поблизу власне житло і, як він одразу ж їй пояснив, користуватися ним не тільки під час мисливського сезону (хоч ці міркування також були важливі, позаяк він, незважаючи на гостинність доктора Гранта, не хотів завдавати йому зайвого клопоту, розмістивши в його стайні своїх коней); але його прихильність до цієї місцини залежить не тільки від сезонних розваг: він усім серцем бажає віднайти тут затишний притулок, до якого зможе потрапити коли завгодно і яким зможе розпоряджатися на свій власний розсуд, де проводитиме увесь вільний час, щоб підтримувати, зміцнювати й розвивати дружбу та близькість із менсфілдською родиною, яка що не день стає для нього дорожча. Сер Томас, почувши про це, не образився: словам молодого джентльмена не бракувало ввічливості, і Фанні відповіла на них так люб'язно і скромно, так спокійно і без тіні кокетування, що її поведінка здавалася просто бездоганною. Вона говорила мало, лише зрідка висловлюючи своє схвалення, нічим не давала зрозуміти, наче схильна віднести хоча б частину компліментів Кроуфорда на свою адресу, і не заохочувала його в намірі оселитися в Нортгемптонширі. Помітивши, хто за ним спостерігає, Генрі Кроуфорд звернувся до сера Томаса з тим самим повідомленням, у буденнішому, проте такому ж сердечному тоні. — Я хочу стати вашим сусідом, сер Томас; певно, ви чули, як я сказав про це міс Прайс. Чи можу я сподіватися на вашу згоду і на те, що ви не будете переконувати вашого сина відмовити такому орендареві? Сер Томас, люб'язно вклонившись, відповів: — Це єдине заперечення, сер, яке я маю проти такого сусідства. Але сподіваюся й вірю, що Едмунд сам побажає оселитися в Торнтон-Лейсі. Едмунде, я не сказав нічого зайвого? Едмунд, почувши ці слова, вперше збагнув, про що йдеться; але, зрозумівши питання, не забарився з відповіддю. — Звичайно, сер, я не маю нічого проти. Але, Кроуфорде, хоч я й мушу відмовити вам як орендареві, приїздіть до мене як друг. Вважайте цей будинок наполовину своїм кожної зими; стайні ми розширимо за вашим планом, з урахуванням кожної ідеї, яка вам спаде на думку цієї весни. — Ми де в чому програємо, — вів далі сер Томас. — Його від'їзд, хай навіть усього за десять миль, означатиме вельми небажану втрату для нашого сімейного кола; але мені було б дуже прикро, якби мій син погодився на менше. Цілком природно, що ви не подумали про це як слід, містере Кроуфорд. Але в парафії є свої права й потреби, які може знати лише пастор, що мешкає там постійно, і які не може задовольнити належною мірою ніхто, крім нього. Едмунд міг би, власне кажучи, виконувати свої обов'язки в Торнтоні, не покидаючи Менсфілд-парку; він міг би їздити туди верхи щонеділі, у будинок, начебто обжитий, і служити відправу; він міг би ставати пастором Торнтон-Лейсі кожного сьомого дня, на три-чотири години, якби його це влаштувало. Але йому цього не досить. Він знає, що людська натура потребує серйознішого уроку, ніж їй може дати недільна проповідь, і що, не живучи серед своїх парафіян, не довівши їм свою прихильність та турботу постійною увагою, він робитиме надто мало і для їхнього, і для власного блага. Містер Кроуфорд кивнув головою. — Отже, підбиваючи підсумок, — мовив сер Томас, — я можу сказати, що Торнтон-Лейсі — єдине місце в окрузі, де я б не хотів бачити містера Кроуфорда в ролі постійного мешканця. Містер Кроуфорд вклонився, виражаючи подяку. — Сер Томас, — мовив Едмунд, — без сумніву, розуміє обов'язки пастора. Слід сподіватися, що його син також їх розуміє — і зможе це довести. Невідомо, як вплинула коротка промова сера Томаса на містера Кроуфорда, проте вона неприємно збентежила двох інших осіб, що слухали його з найбільшою увагою, — міс Кроуфорд і Фанні. Одна з них, лише тепер усвідомивши, що Торнтон так скоро й остаточно стане для Едмунда домівкою, опустивши погляд, замислилася, як це буде — не бачити його щодня; інша, пробуджена від втішних марень, що були навіяні описом Торнтона, почутим від брата, більш не могла викреслити з уяви церкву та пастора і бачити тільки елегантний сучасний будинок, куди час від часу наїжджає багатий джентльмен, і тому майже зненавиділа сера Томаса, звинувативши його в загибелі своєї мрії і найбільше страждаючи від необхідності стримуватися, до якої спонукали його вдача та манера поведінки, та ще від неможливості відвести душу у глузливих докорах. Приємну гру, що точилася в її уяві, було завершено. Настала мить відкласти гру, бо залунали слова проповіді; і вона була рада нагоді трохи розвіятися, змінивши місце й сусіда. Головні члени сьогоднішнього товариства з'юрмилися біля каміна, настав час прощатись. Фанні та Уїльям опинилися неподалік від них. Вони лишалися удвох за картярським столом і любенько гомоніли, не думаючи про інших, поки хтось інший не подумав про них. Генрі Кроуфорд першим посунув до них свого стільця і кілька хвилин сидів мовчки, спостерігаючи за ними; а тим часом за ним спостерігав сер Томас, що стоячи розмовляв з доктором Грантом. — Сьогодні у нас бальний вечір, — мовив Уїльям. — Якби я був у Портсмуті, то, певно, пішов би на бал. — Але ж ти не хотів би зараз опинитися в Портсмуті, Уїльяме? — Ні, Фанні, не хотів би. Мені ще вистачить і Портсмута, і танців, коли я не зможу бути з тобою. До того ж не знаю, що приємного в балі, коли в тебе немає партнерки. Портсмутські дівчата вернуть носа від усіх, хто не має звання офіцера. Гардемарин для них — порожнє місце. Та він і справді порожнє місце. Пам'ятаєш дівчат Грегорі: вони стали справжніми кралями, але зі мною й розмовляти не хочуть, бо до Люсі залицяється лейтенант. — Ох, який сором! Та не журися, Уїльяме. (Але сама вона спалахнула від гніву. ) Не звертай на це уваги. Це тебе не принижує; адже таке пережив свого часу будь-хто із славетних адміралів. Ти маєш про це пам'ятати; спробуй звикнути до думки, що це одне з випробувань, які чекають кожного моряка, — подібно до штормів і тяжкої праці, хіба лише з тією перевагою, що цьому настане кінець і прийде час, коли тобі не доведеться зазнавати таких прикрощів. Коли ти станеш лейтенантом… тільки подумай, Уїльяме, коли ти станеш лейтенантом, тебе більш ніколи не хвилюватимуть такі дурниці. — Я вже починаю думати, що ніколи не стану лейтенантом, Фанні. Усі отримують підвищення, окрім мене. — О, любий Уїльяме, не кажи так; ти не повинен зневіритися. Мій дядечко нічого не каже, але я певна, він зробить усе можливе, щоб тобі дали офіцерське звання. Він так само, як ти, розуміє, наскільки це важливо. Вона загнулася, побачивши дядечка несподівано близько від себе, і кожний розважив за краще змінити тему розмови. — Ти любиш танцювати, Фанні? — Так, дуже; тільки я швидко втомлююся. — Я б хотів піти з тобою на бал і побачити, як ти танцюєш. Невже у вас в Нортгемптоні не буває балів? Я хотів би подивитися, як ти танцюєш, і сам потанцював би з тобою, якби ти захотіла; адже тут мене ніхто не знає, а мені б хотілося ще раз побути твоїм кавалером. Ми з тобою раніше частенько гопцювали, пам'ятаєш? Коли на вулиці грала шарманка? Я начебто непогано танцюю, але ти, напевно, краще. — І, звернувшись до дядечка, що зараз стояв майже поруч, він спитав: — Хіба Фанні не чудово танцює, сер? Фанні, украй збентежена таким нечуваним запитанням, не знала, куди сховати очі, як пережити відповідь, що мала прозвучати. Суворий докір чи то принаймні крижана байдужість засмутить її брата, а її саму зганьбить на віки вічні. Але, проти очікування, вона не почула нічого подібного. — Шкода, що я не можу відповісти на твоє питання. Я ніколи не бачив, як Фанні танцює, відтоді як вона була малим дівчатком. Але ми обоє можемо бути певні, що вона нас не розчарує, коли їй трапиться нагода себе показати; а це невдовзі має статися. — Я мав щастя бачити, як танцює ваша сестра, містере Прайс, — мовив Генрі Кроуфорд, схилившись до них, — і беру на себе сміливість відповісти на всі ваші запитання з цього приводу. Але мені здається, — перервав він себе, побачивши, що Фанні засмучена, — що це краще зробити іншим разом. Тут є одна особа, якій неприємно, коли говорять про міс Прайс. Правду кажучи, він лише одного разу бачив, як Фанні танцює; але зараз він готовий був щиро хвалити її легку ходу та чарівну грацію її рухів, хоч насправді нізащо у світі не зміг би пригадати, як вона танцювала, і скоріше погодився б просто повірити, що вона там була, ніж згадав бодай якісь подробиці, пов'язані з нею. Усі, однак, подумали, що він захоплюється її вмінням танцювати; а сер Томас, безперечно, цим задоволений, підтримав розмову про танці взагалі і з таким захопленням розповідав про бали на Антигуа і слухав оповіді племінника про різні танці, які йому доводилося бачити, що навіть не почув, як оголосили, що екіпаж подано, і вперше дізнався про це з галасливого втручання місіс Норріс: — Ну-бо, Фанні; Фанні, що це ти собі думаєш! Ми їдемо. Ти що, не бачиш, твоя тітонька готова їхати! Хутчіше! Я терпіти не можу, коли доброго старого Уілкокса змушують чекати. Завжди пам'ятай про візника та коней. Любий сер Томасе, ми домовилися, що екіпаж повернеться по вас та Едмунда з Уїльямом. Сер Томас не міг цього заперечувати, оскільки то було його власне розпорядження, про яке він сповістив дружину і її сестру; але місіс Норріс, здавалося, геть про це забула і щиро вірила, наче вона владнала все сама. Останнім, що приніс Фанні цей візит, було розчарування, оскільки її шаль, яку Едмунд хотів узяти у служника, щоб накинути їй на плечі, перехопила спритна рука містера Кроуфорда, і Фанні мала бути вдячною його більш демонстративній увазі. Розділ двадцять шостий

Бажання Уїльяма побачити, як Фанні танцює, запам'яталося його дядечкові. Сер Томас натякнув на таку можливість не для того, щоб одразу ж про це забути. Він твердо вирішив задовольнити таке схвальне прагнення племінника, а так само й кожного, хто хотів би побачити, як танцює Фанні, і взагалі зробити приємне молодим людям; і, обміркувавши все як годиться, сер Томас, ні з ким не радячись, прийняв розважливе рішення, про яке сповістив наступного дня за сніданком; похваливши вчорашні слова племінника, він мовив: — Мені було б прикро, Уїльяме, якби ти поїхав з Нортгемптону, не зазнавши такої розваги. Я б із задоволенням подивився, як ви обоє танцюєте. Ти розповідав про нортгемптонські бали. Твої кузини часом бували на них, але нам це зараз не підійде. Така поїздка втомить твою тітоньку. Отже, про бал у Нортгемптоні не може бути й мови. А от вдома можна було б влаштувати танці, і якби… — Ах, любий сер Томас! — перервала його місіс Норріс. — Я вже знаю, до чого ведеться. Я знаю, що ви хочете сказати. Якби наша люба Джулія була вдома, чи то любонька місіс Рашворт — у Созертоні, тоді справді була б і причина, й нагода для такої задумки — влаштувати танці для молоді в Менсфілд-парку. Я знаю, що ви б так і вчинили. Якби лишень вони були вдома і могли прикрасити різдвяний бал! Подякуй дядечкові, Уїльяме, красненько подякуй дядечкові! — Мої доньки можуть чудово розважатися у Брайтоні, — з притиском мовив сер Томас, — і, сподіваюся, вони щасливі; але той бал, що я задумав влаштувати в Менсфілді, буде для їхньої кузини та кузена. Якби наше товариство було в повному зборі, ми, звичайно, почувалися б приємніше, але чиясь відсутність не повинна позбавити втіхи всіх інших. Місіс Норріс не знайшла, що відповісти. Вона побачила в погляді сера Томаса несхитну рішучість і мусила змовчати, тамуючи подив та роздратування. Бал о такій порі! За відсутності доньок, не порадившись із нею! Однак вона невдовзі утішилася. Це ж вона розпоряджатиметься всіма приготуваннями: леді Бертрам, звісно ж, слід вберегти від турбот та клопотів, і вона візьме всю справу на себе. Вона, і ніхто інший, прийматиме гостей; і ця думка вмить повернула їй гарний настрій, що дало їй можливість приєднатись до інших, перш ніж вони встигли висловити свою вдячність і захоплення. Едмунд, Уїльям і Фанні, хоч і виявляли свої почуття по-різному, в чеканні обіцяного балу сяяли такою радістю, якої лише й міг чекати сер Томас. Едмунд щиро радів за своїх друзів. Жодний із батькових добрих вчинків, жодний із виявів його доброти ще ніколи його так не зворушував. Леді Бертрам, незворушно спокійна й усім задоволена, не мала нічого проти. Сер Томас пообіцяв турбувати її якомога менше, і вона запевнила його, що «турботи її не лякають; вона й не уявляє собі, що могло б її стурбувати». Місіс Норріс уже надумала, які кімнати серові Томасу слід використати для балу, але з'ясувалося, що він подбав про все раніше; і коли вона вирішила натякнути йому, у який день, на її думку, слід влаштувати цю подію, то почула у відповідь, що день також призначено. Сер Томас ретельно все обміркував; якщо її ласка його вислухати, він зачитає їй список гостей, яких має намір запросити; навіть беручи до уваги, що не всі молоді люди зможуть відгукнутися на таке термінове запрошення, однак набереться дванадцять-чотирнадцять пар танцюючих; і він навіть може сказати, з яких міркувань обрав саме двадцять друге число. Уїльям має прибути до Портсмута двадцять четвертого, отже, двадцять друге — останній день його гостювання в Менсфілді; але, якщо часу лишається так мало, призначити бал раніше було б нерозумно. Місіс Норріс мусила вдовольнитися тим, що вона була достоту такої ж думки і сама хотіла запропонувати двадцять друге число. Тепер не лишалося жодних сумнівів, що бал відбудеться; і ще до вечора про це було оголошено всім майбутнім учасникам. Запрошення відправили з посильним, і того вечора не одна молода панянка, як і Фанні, лягла до ліжка, сповнена радісної турботи. Фанні ці турботи часом навіть здавалися не вельми радісними; юна і недосвідчена, маючи надто скромний вибір і замало довіри до власного смаку, вона ніяк не могла вирішити, у що їй вдягтися; а предметом найтривожніших роздумів був гарний бурштиновий хрестик, який Уїльям привіз їй із Сицилії, оскільки в неї не було жодного ланцюжка — лише проста стрічка; і хоч вона його так уже надягала одного разу, чи пристойно це виглядатиме на балі, де всі інші дівчата з'являться в коштовних прикрасах? І все ж — без нього не можна! Уїльям хотів купити їй золотого ланцюжка, втім, йому не вистачило грошей; і саме тому, не надівши хрестика, вона жорстоко його скривдить. Ці вагання навіть затьмарювали радість Фанні від того, що бал буде влаштовано передусім для неї. Тим часом приготування тривали, і леді Бертрам так само сиділа на канапі, анітрохи не переймаючись цими клопотами — хіба що трохи частіше, ніж завжди, радилася з покоївкою та служницею, яка поспіхом готувала для неї нову сукню; щодо всього іншого, накази віддавав сер Томас, а місіс Норріс метушилася, наглядаючи за їх виконанням, проте для її світлості все це минуло безслідно, і, як вона й передбачала, в неї «не було жодних причин турбуватися». Едмунд у цей час почувався особливо заклопотаним; його посідали неспокійні роздуми про дві важливі близькі події, що повинні були визначити його долю, — посвячення в сан та одруження, — події такі серйозні, що цей бал, який мав передувати одній із них, здавався йому зовсім не таким важливим, як іншим членам родини. Двадцять третього числа він поїде до приятеля, що живе неподалік від Пітерборо і перебуває в такому ж становищі, що й Едмунд, і після Різдва їх буде посвячено у сан. Тоді його доля визначиться наполовину; але з іншою половиною все може скластися не так просто. Він отримає певні обов'язки; але дружина, якій доведеться їх поділяти і заохочувати його, і підтримувати в нелегкому служінні, може стати недосяжною. Він не мав сумніву щодо своїх намірів, але не завжди був певний, що розуміє наміри міс Кроуфорд. Їх думки не завжди збігалися, і часом він був ладен зневіритися в майбутньому щасті; і, хоч він мав досить віри в її прихильність, щоб наважитися (майже наважитися) втілити в життя свої мрії вже найближчим часом, щойно владнає всі свої справи і знатиме, що він може їй запропонувати, — його непокоїли непевні передчуття, смутні тривоги. Часом він був твердо впевнений у її любові; звертаючись до спогадів, він знаходив у минулому безліч втішних ознак її прихильності і бачив, що у своєму безкорисливому почутті вона була така ж благородна, як і в усьому іншому. Проте бували хвилини, коли тривоги й сумніви перемагали надію; і, думаючи про її відверту відразу до життя в тиші та безвісті, про її потяг до лондонської суєти, чого він міг чекати, окрім рішучої відмови? І навіть якщо вона погодиться, поставивши умовою, аби заради цього він пожертвував своїм служінням, то не може він зректися самого себе. Все залежало від одного: чи любить вона його настільки, щоб поступитися своїми життєвими принципами? Чи любить настільки, щоб ці принципи втратили для неї значення? І хоча, знову та й знов задаючи собі це запитання, він частіше відповідав на нього «так», інколи йому вчувалося й «ні». Міс Кроуфорд мала незабаром поїхати з Менсфілду, і через це «ні» й «так» дуже часто змагалися між собою. Едмунд бачив радісний блиск її очей, коли вона говорила про лист своєї любої подруги, в якому та надовго запрошувала її до Лондона, і про доброту Генрі, що пообіцяв лишатися тут аж до січня і зможе її туди супроводжувати; вона говорила про цю приємну подорож із таким захопленням, що невідворотно означало «ні». Але так було тільки першого дня, коли вона отримала цю звістку, — в першу хвилину радісного піднесення, коли не думала ні про що, крім майбутньої зустрічі з друзями. Відтоді йому не раз доводилося чути від неї й інші слова, що свідчили про непевність почуттів, про душевне сум'яття; чути, як вона говорила місіс Грант, що покидає її з жалем і вже починає розуміти, що ні нові друзі, ні нові розваги не варті того, з чим вона має розлучитись; і хоч вона відчуває, що мусить поїхати, і знає, яким приємним буде це гостювання, їй уже тепер хочеться скоріше повернутися до Менсфілду. Хіба за цим не ховалося «так»? Усі ці роздуми й турботи не давали Едмундові змоги надто багато думати про вечір, якого всі інші члени сім'ї чекали з набагато більшим нетерпінням та цікавістю; і хоч як радував цей вечір його кузена та кузину, для Едмунда він значив не більше, ніж будь-яка інша зустріч між двома родинами. Кожна з цих зустрічей давала йому надію на новий доказ прихильності міс Кроуфорд; але шум та суєта бальної зали, певно ж, не пробуджують серйозних почуттів і не спонукають їх виражати. Домовитися з нею заздалегідь про перші два танці — оце й усе, що від нього залежало, і цим обмежилася його участь у приготуваннях до балу, які точилися довкола нього з ранку до ночі. Бальний вечір було призначено у четвер, а в середу вранці Фанні все ще не могла придумати, що ж їй вдягти, і вирішила спитати поради в людей більш досвідчених, звернутися до місіс Грант та її сестри, чий усіма визнаний смак допоможе їй не осоромитись; і, оскільки Едмунд з Уїльямом поїхали до Нортгемптону і вона справедливо розважила, що містера Кроуфорда, мабуть, також немає вдома, вона пішла до пасторату, майже не сумніваючись, що зможе поговорити з ними віч-на-віч; а ця умова була для Фанні найважливішою, бо вона трохи соромилася розповідати про свій клопіт. Вона зустріла міс Кроуфорд за кілька ярдів від пасторату; та саме зібралася йти до неї, і оскільки Фанні здалося, що її подруга, хоч із ввічливості й запропонувала повернутися у дім, все ж не хотіла б відмовитися від прогулянки, вона одразу ж пояснила свою справу, — якщо міс Кроуфорд буде така ласкава дати їй пораду, про це можна так само поговорити й тут, на свіжому повітрі. Міс Кроуфорд вочевидь полестило таке прохання, і по недовгому роздумі вона почала набагато сердечніше, ніж спочатку, вмовляти Фанні повернутися з нею в дім і піднятись до її кімнати, де вони зможуть неспішно все обговорити і не потурбують доктора і місіс Грант, які зараз у вітальні. Фанні така думка сподобалася; і, щиро подякувавши міс Кроуфорд за таку готовність допомогти і дружню увагу, вона увійшла з нею в дім, піднялася сходами, і за мить вони вже захоплено обговорювали вельми цікавий для обох предмет. Міс Кроуфорд було приємно, що в неї питають поради, і вона щедро ділилася з Фанні своїми ідеями, що свідчили про справжнє почуття смаку, і кілька таких ідей вирішили всю справу легко та просто, а її дружня підтримка надзвичайно втішила Фанні. Вбрання було обговорене до найменших деталей. — А яке ж у вас буде кольє? — спитала міс Кроуфорд. — Чи ви, мабуть, надягнете хрестика, що вам подарував брат? Промовляючи це, вона розгортала пакуночок, який Фанні помітила у неї в руці, коли вони зустрілися. Фанні зізналася у своїх сумнівах; вона не знає, чи їй надягти хрестика, чи краще від цього втриматись. У відповідь міс Кроуфорд поставила перед нею скриньку з прикрасами й уклінно запропонувала вибрати якийсь золотий ланцюжок чи кольє. Ось що було в пакуночку, ось для чого міс Кроуфорд ішла до неї; і вона стала люб'язно вмовляти Фанні вибрати ланцюжок для хрестика і взяти його на пам'ять, і будь-що старалася подолати її знічення, яке спершу змусило Фанні перелякано відсахнутись. — Ось бачите, у мене тут ціла колекція, — мовила вона, — і більше половини з них я не тільки не надягаю, але навіть про них не згадую. Я ж не пропоную вам нові, — тільки щось із старих. Ви маєте вибачити мою сміливість і зробити мені таку ласку. Фанні все ще опиралася — і цілком щиро: дарунок був надто дорогий. Але міс Кроуфорд наполягала і так палко та впевнено доводила їй, що це потрібно і для Уїльяма, і для хрестика, і для балу, і для неї самої, — що врешті-решт домоглася свого. Фанні відчула, що мусить поступитися, щоб її не звинуватили в надмірній гордині, черствості чи ще якомусь неблагородному ґанджі; і, скромно та неохоче погодившись, вона почала вибирати. Вона дивилася й дивилася, прагнучи зрозуміти, яка з прикрас найдешевша, і зрештою зупинила свій вибір на одному кольє, бо їй здалося, що воно частіше потрапляло їй на очі. Кольє було золоте, вигадливо змайстроване; і, хоч Фанні залюбки вибрала б довшого та простішого ланцюжка, що більш підходив для такого випадку, вона сподівалася, що обрана нею прикраса була найменш потрібна міс Кроуфорд. Та усміхнулася, даючи зрозуміти, що повністю схвалює вибір Фанні, і, щоб вважати справу завершеною, поспішила надягти кольє їй на шию і стала переконувати, що це виглядає просто чудово. Фанні не могла заперечувати, що кольє їй дуже личить, і, попри не до кінця подолані вагання, була дуже задоволена дарунком, що виявився таким доречним. Звичайно, краще б їй бути зобов'язаною комусь іншому… Та це почуття недостойне. Доброта, з якою міс Кроуфорд попередила її бажання, свідчить, що вона — справжній друг. — Завжди, надягаючи це кольє, я думатиму про вас, — мовила Фанні, — і відчуватиму, яка ви добра. — Тоді, надягаючи його, ви маєте думати і ще про когось, — відповіла міс Кроуфорд. — Вам слід думати про Генрі, і перш за все тому, що це був його вибір. Він подарував мені це кольє, і разом з дарунком я передаю вам зобов'язання думати про першого, хто його вибрав. Нехай це буде згадка про нашу родину. Згадуючи сестру, ви не зможете не згадати й брата. Фанні, приголомшена й знічена, хотіла одразу ж повернути дарунок. Узяти те, що було подаровано іншою людиною, до того ж братом, — та це просто неможливо! Так робити не можна! І вона, украй засоромившись, що вельми потішило її подругу, квапливо поклала кольє у скриньку і вагалася, чи взяти щось інше, чи взагалі нічого не брати. Міс Кроуфорд подумала, що ніколи не бачила такої чарівної сором'язливості. — Люба моя дитинко, — мовила вона, сміючись, — чого ви злякалися? Ви думаєте, Генрі впізнає кольє і запідозрить, що ви його незаконно привласнили? Чи ви думаєте, що йому надто полестить бачити на вашій чарівній шийці прикрасу, куплену ним ще три роки тому, коли він не знав, що на світі є така чарівна шийка! А може, — і вона лукаво позирнула на Фанні, — ви підозрюєте нас у змові і думаєте, що я роблю це з його відома і з його волі? Зашарівшись, Фанні стала переконувати міс Кроуфорд, що їй це навіть не спадало на думку. — Ну, тоді, — мовила міс Кроуфорд уже серйозніше, проте анітрохи їй не повіривши, — щоб довести, що ви мене ні в чому такому не підозрюєте, і щоб я також не підозрювала вас у нещирості, візьміть кольє, і не будемо більш про це говорити. Те, що це подарунок мого брата, не повинно вас бентежити, бо ви ж бачите, це жодним чином не впливає на моє бажання віддати його вам. Він постійно мені щось дарує — то одне, то інше. У мене вже стільки подарунків від нього, що я не можу цінувати їх як належить, — а він — пам'ятати і половини з них. А щодо цього кольє, не згадаю, чи я надягала його хоча б п'ять разів. Воно дуже гарне, та я щось рідко про нього згадую; і хоч я з радістю віддала б вам будь-яку іншу прикрасу з цієї скриньки, вам пощастило вибрати саме те, з чим мені зовсім не шкода розлучитись і що мені дуже приємно бачити на вас. Не кажіть більше нічого, прошу. Така дрібниця не варта довгої розмови. Фанні не наважилася протестувати далі — і так само вдячно, хоч і не так радісно, як спершу, прийняла дарунок; проте щось у погляді міс Кроуфорд її насторожило. Вона не могла не відчути зміни в поведінці містера Кроуфорда. Вона вже давно це помітила. Він вочевидь прагнув зробити їй приємне, був галантним, уважним — таким, як був колись з її кузинами; він, певно, схотів полишити її спокою — адже так він вчинив з ними обома; і хтозна, яка його роль у цій історії з кольє? Вона не могла бути певною, що дарунок зроблено не з його волі, оскільки міс Кроуфорд — любляча сестра, проте ненадійна людина й подруга. Сповнена роздумів та вагань, відчуваючи, що володіння тим, чого вона так бажала, не дало їй справжньої втіхи, вона поверталася додому, пригнічена тягарем турботи, не легшим від того, що гнітив її по дорозі сюди. Розділ двадцять сьомий

⇐ Предыдущая 12 13 14 15 161718 19 20 21 Следующая ⇒